титульна сторінка

зміст

Антошкіна В.К., Антонюк А.Б., Рассомахіна О.А. Міжнародно-правові обмеження трансфертного ціноутворення: відмежування законної податкової оптимізації від агресивного податкового планування

У статті досліджено міжнародно-правові обмеження трансфертного ціноутворення як засіб відмежування законної податкової оптимізації від агресивного податкового планування. Обґрунтовано, що трансфертне ціноутворення саме по собі не є протиправним явищем, оскільки забезпечує внутрішній розподіл доходів, витрат, прибутку та ризиків між пов’язаними компаніями транснаціональної групи. Водночас доведено, що за відсутності належних міжнародно-правових і податково-контрольних обмежень воно може використовуватися для штучного переміщення прибутку до юрисдикцій із нижчим рівнем оподаткування та розмивання податкової бази держав, у яких фактично створюється економічна вартість.

Визначено, що базовим критерієм правомірності трансфертного ціноутворення є принцип «витягнутої руки» (arm’s length principle), який вимагає відповідності умов контрольованих операцій ринковій поведінці незалежних підприємств у порівнюваних обставинах. Показано, що сучасне застосування цього принципу не обмежується формальним порівнянням ціни, а передбачає комплексний аналіз економічного змісту операції, фактичної поведінки сторін, виконаних функцій, використаних активів, прийнятих ризиків та реального внеску кожної компанії у створення вартості. Окрему увагу приділено підходам Плану BEPS, відповідно до яких прибуток має розподілятися з урахуванням економічної субстанції та місця фактичного створення цінності.

Охарактеризовано основні напрями міжнародно-правового обмеження агресивного податкового планування у сфері трансфертного ціноутворення: контроль операцій із нематеріальними активами, внутрішньогруповим фінансуванням, управлінськими й сервісними платежами, використанням компаній-посередників, а також перевірку економічної субстанції та документаційного підтвердження контрольованих операцій. Розкрито значення трирівневої моделі документації, звітності у розрізі країн, податкового комплаєнсу, процедури взаємного узгодження, арбітражу та попередніх угод про ціноутворення як інструментів, що поєднують фіскальний контроль із гарантіями недопущення необґрунтованого подвійного оподаткування. Зроблено висновок, що сучасна міжнародно-правова модель регулювання трансфертного ціноутворення має забезпечувати баланс між правом бізнесу на законну податкову оптимізацію та публічним інтересом держав у справедливому розподілі податкової бази.

Ключові слова: трансфертне ціноутворення, міжнародне податкове право, оптимізація оподаткування, податкове планування, принцип «витягнутої руки», контрольовані операції, подвійне оподаткування, податково-правова кваліфікація, агресивне податкове планування, зловживання правом, економічна субстанція, податковий комплаєнс, економічне подвійне оподаткування, процедура взаємного узгодження.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.146.1

Берестова І.Е. Корпоративний чи трудовий спір: основні критерії визначення юрисдикції розгляду спорів про звільнення директора ТОВ/АТ

Стаття присвячена розкриттю основних критеріїв визначення юрисдикції розгляду спорів про звільнення директора господарського товариства в частині встановлення природи спору як корпоративного чи трудового. Спираючись на напрацювання доктрини та останніх правових позицій Верховного Суду у статті обґрунтовано, що правильне проведення процедури звільнення директора АТ, ТОВ враховує можливе подальше її судове оскарження і потребує висвітлення критеріїв розмежування правил юрисдикції й встановлення того компетентного суду, який повинен розглядати такий спір. Ключовою проблемою виділено питання встановлення належної юрисдикції справ про припинення повноважень такої посадової особи, де відправним є її правовий статус як працівника, функції якого в механізмі управління юридичною особою. Керівник як посадова особа одночасно поєднує в собі правовий статус працівника (якщо він працює на умовах трудового договору або контракту) та представника роботодавця, діючи в інтересах власника підприємства.

У межах проведеного дослідження практики найвищого суду у системі судоустрою зроблено висновок, що процедура припинення повноважень директора господарського товариства в умовах воєнного стану, враховує розмежування: 1) корпоративне припинення повноважень директора як виконавчого органу; 2) звільнення директора як працівника в порядку трудового законодавства.

Виокремлено найбільш загальні і сталі критерії, що впливають на юрисдикцію і визначення розгляду справ компетентним судом: 1) критерій природи відносин, з приводу яких виник спір, а саме управлінські відносини як основа між працівником та товариством» 2) критерій збереження єдиної юрисдикційної належності спорів до господарської юрисдикції; 3) порядок створення юридичної особи (юридична особа приватного права) форма організації (товариство) як підстава для кваліфікації спору як індивідуального трудового.

Ключові слова: корпоративний спір, юрисдикція, припинення повноважень керівника, корпоративне управління, цифровізація процесів управління, товариство з обмеженою відповідальністю, акціонерне товариство.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.146.2

Бортняк К.В., Захожай З.В. Інститут шлюбу в римському приватному праві: історико-правова трансформація

У статті досліджується виникнення та розвиток інституту шлюбу в римському приватному праві — від найдавніших форм сімейних відносин до правових норм пізньоримського періоду. Авторами здійснено аналіз особливостей шлюбів cum manu та sine manu, показано, як змінювався правовий статус жінки в римській сім’ї, а також проаналізовано доктринальні підходи римських преторів та юристів до визначення юридичної природи шлюбного союзу.

Особливий акцент зроблено на фундаментальному принципі, який зумовив перехід до більш індивідуалізованого розуміння шлюбних відносин. У роботі проаналізовано підстави та практику розірвання шлюбу, що дало змогу простежити вплив римських правових конструкцій на формування сучасного сімейного законодавства. У результаті дослідження зроблено висновок, що розвиток шлюбного права відображав загальні процеси секуляризації та лібералізації римського суспільства: від жорсткої патріархальної моделі до більш гнучкої системи, заснованої на автономії волі подружжя та майновій самостійності жінки.

Ключові слова: римське приватне право, шлюб, cum manu, sine manu, consensus, pater familias, patria potestas, сімейне право, рецепція римського права.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.146.3

Гринько С.Д., Гринько Р.В. Особливості застосування заходів оперативного впливу у сфері захисту прав споживачів у договірних зобов’язаннях в Україні та Європейському Союзі

Стаття присвячена визначенню особливостей застосування заходів оперативного впливу у сфері захисту прав споживачів у договірних зобов’язаннях в Україні та ЄС, що виявляються у таких положеннях.

Заходи оперативного впливу у сфері захисту прав споживачів мають комплексний характер та можуть спричиняти виникнення, зміну, призупинення або припинення зобов’язальних правовідносин. Їх застосування забезпечує не лише відновлення порушених прав споживача, а й превентивний вплив на боржника з метою стимулювання належного виконання договірних обов’язків.

Законодавство України, зокрема ЦК України та Закон України «Про захист прав споживачів», закріплює широкий перелік оперативних заходів захисту, серед яких особливе значення мають одностороння відмова від договору, відмова від прийняття неналежного виконання, притримання, право на усунення недоліків за рахунок боржника, зменшення ціни, заміна товару та призупинення зустрічного виконання. Судова практика Верховного Суду підтверджує самостійне значення заходів оперативного впливу у механізмі захисту прав споживачів та визнає можливість їх одночасного застосування разом із заходами цивільно-правової відповідальності, зокрема відшкодуванням збитків, стягненням пені та відшкодуванням моральної шкоди.

Принципи УНІДРУА та DCFR формують сучасну європейську модель оперативного захисту у договірних правовідносинах, яка ґрунтується на принципах добросовісності, пропорційності, розумності, превентивності та збереження договірного зв’язку. Особливу увагу у цих актах приділено захисту слабшої сторони договору – споживача. Європейські стандарти приватного права передбачають більш розвинену систему превентивних та гнучких оперативних заходів захисту, зокрема право на призупинення виконання у разі загрози порушення договору, вимогу надання гарантій належного виконання, право боржника на виправлення неналежного виконання та механізми судового коригування несправедливих договірних умов.

Для подальшого розвитку законодавства України доцільним є поступове запозичення окремих положень Принципів УНІДРУА та DCFR, насамперед щодо розширення превентивних способів захисту, удосконалення механізмів призупинення виконання зобов’язання, законодавчого закріплення права вимагати належних гарантій виконання договору, а також посилення захисту споживача від несправедливих договірних умов.

Ключові слова: заходи оперативного впливу, споживач, захист прав, договір, зобов’язання, виконання зобов’язання, зміна зобов’язання, припинення зобов’язання, притримання, відмова від договору, європейське право, приватне право, Принципи УНІДРУА, DCFR, гармонізація.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.146.4

Діордіца І.В., Морозова К.Д., Федірко В.А. Організаційно-правове забезпечення цифровізації судочинства в Україні: сучасний стан, проблеми та перспективи вдосконалення

У статті досліджено організаційно-правове забезпечення цифровізації судочинства в Україні як систему правових, інституційних, управлінських, технічних, кадрових заходів і заходів у сфері інформаційної безпеки, спрямованих на створення належних умов для здійснення правосуддя в цифровому середовищі. Метою дослідження є визначення сучасного стану такого забезпечення, з’ясування його основних проблем та обґрунтування перспектив удосконалення з урахуванням потреб забезпечення доступу до правосуддя, процесуальних гарантій, інформаційної безпеки й умов воєнного стану. Методологічну основу статті становлять системний, формально-юридичний, аналітичний, логіко-семантичний і прогностичний методи, а також узагальнення наукових підходів, положень законодавства та емпіричних даних щодо функціонування електронних сервісів судової влади.

Обґрунтовано, що цифровізація судочинства не зводиться лише до електронного документообігу, електронного кабінету чи відеоконференцзв’язку, оскільки охоплює трансформацію організації судової діяльності, процесуальної комунікації, доступу до матеріалів справи, оприлюднення судових рішень, захисту судової інформації та взаємодії з державними інформаційними ресурсами. Акцентовано, що в умовах воєнного стану цифрові інструменти судової влади набувають особливого значення для забезпечення безперервності здійснення правосуддя, зменшення витрат часу й організаційних ресурсів, а також підтримання процесуальної комунікації між судом та учасниками справи. Визначено, що сучасний етап цифровізації характеризується використанням підсистем «Електронний суд» та «Електронний кабінет», відеоконференцзв’язку, Єдиного державного реєстру судових рішень (ЄДРСР), електронних повідомлень і поступовим переходом від моделі Єдина судова інформаційно-телекомунікаційна система (ЄСІТС) до моделі Єдиної судової інформаційно-комунікаційної системи (ЄСІКС). Зазначено, що такий перехід має супроводжуватися не лише технічним оновленням цифрової інфраструктури, а й належним нормативним регулюванням, стабільним фінансуванням і підвищенням цифрової компетентності суддів та працівників апарату суду.

Встановлено, що основними проблемами залишаються фрагментарність електронних сервісів, дублювання електронного й паперового документообігу, недостатнє фінансування, нерівномірне технічне забезпечення судів, ризики кібербезпеки, цифровий розрив і потреба у підвищенні цифрової компетентності користувачів електронних інструментів судової влади. Наголошено, що електронне судочинство має розвиватися як людиноцентрична сервісна модель, яка розширює доступ до правосуддя, але не створює нових процесуальних бар’єрів для осіб із недостатнім рівнем цифрових навичок або обмеженим доступом до технологій. Зроблено висновок, що вдосконалення цифровізації судочинства має ґрунтуватися на правовій визначеності, інституційній координації, технічній надійності, інформаційній безпеці, людиноцентричності електронних сервісів та обережному використанні штучного інтелекту як допоміжного інструменту.

Ключові слова: цифровізація судочинства, електронне судочинство, організаційно-правове забезпечення, Єдина судова інформаційно-телекомунікаційна система, Єдина судова інформаційно-комунікаційна система, електронний суд, доступ до правосуддя, інформаційна безпека.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.146.5

Димитрієв В.В., Ільків О.В., Комнатний С.О. Взаємодія суб’єктів владних повноважень щодо забезпечення реабілітації осіб з інвалідністю в Україні

У статті досліджено адміністративно-правові особливості взаємодії суб’єктів владних повноважень щодо забезпечення реабілітації осіб з інвалідністю в Україні. Обґрунтовано, що реабілітація осіб з інвалідністю є не лише складовою системи охорони здоров’я та соціального захисту, а й важливою публічно-правовою гарантією реалізації права людини на гідність, здоров’я, соціальну інтеграцію, самостійність і участь у суспільному житті. Визначено, що правове забезпечення реабілітації має комплексний характер, оскільки охоплює норми медичного, соціального та адміністративного законодавства. Наголошено, що в сучасних умовах реабілітація повинна розглядатися як безперервний процес, який поєднує медичну допомогу, соціальний супровід, забезпечення допоміжними засобами реабілітації та створення безбар’єрного середовища.

З’ясовано коло основних суб’єктів владних повноважень, залучених до забезпечення реабілітації осіб з інвалідністю: Кабінет Міністрів України, Міністерство охорони здоров’я України, Міністерство соціальної політики, сім’ї та єдності України, Національна служба здоров’я України, Фонд соціального захисту осіб з інвалідністю, місцеві державні та військові адміністрації, органи місцевого самоврядування, заклади охорони здоров’я, реабілітаційні установи та надавачі соціальних послуг. Доведено, що ефективність їхньої діяльності залежить не лише від формального розмежування повноважень, а й від належної міжвідомчої координації, інформаційного обміну та чіткого адміністративного маршруту особи з інвалідністю.

Встановлено, що основними проблемами у цій сфері є розосередженість повноважень між різними органами та установами, недостатня інтеграція медичної і соціальної складових реабілітації, нерівномірність територіальної доступності послуг, складність адміністративного супроводу та потреба в подальшій цифровізації процедур. Аргументовано, що в умовах воєнного стану ці проблеми посилюються через зростання реабілітаційних потреб населення, пошкодження соціальної інфраструктури та підвищене навантаження на систему охорони здоров’я і соціального захисту. Підкреслено, що ефективна взаємодія відповідних суб’єктів має бути спрямована не лише на призначення окремих реабілітаційних заходів, а й на досягнення максимально можливої самостійності, соціальної адаптації та включення особи з інвалідністю в суспільне життя. Запропоновано напрями вдосконалення такої взаємодії на засадах людиноцентричності, функціональності та безбар’єрності.

Ключові слова: реабілітація, особи з інвалідністю, суб’єкти владних повноважень, адміністративно-правове забезпечення, публічне адміністрування, міжвідомча взаємодія, соціальний захист, охорона здоров’я, безбар’єрність, воєнний стан.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.146.6

Доценко О.С., Стрельченко А.М., Стрельченко О.Г. Адміністративно-правовий механізм формування та реалізації державної політики в Україні

У статті здійснено комплексне дослідження сутності та змісту адміністративно-правового механізму формування і реалізації державної політики в Україні в умовах сучасних трансформацій публічного управління, цифровізації державних процесів та повоєнного відновлення держави. Проаналізовано основні наукові підходи до визначення категорій «державна політика», «механізм правового регулювання» та «адміністративно-правовий механізм», а також з’ясовано їх місце та взаємозв’язок у системі адміністративного права. Встановлено, що адміністративно-правовий механізм виступає одним із ключових інструментів забезпечення ефективної діяльності органів публічної влади та реалізації стратегічних напрямів державної політики.

У роботі визначено структурні елементи адміністративно-правового механізму формування та реалізації державної політики, до яких віднесено суб’єктів владних повноважень, адміністративно-правові норми, принципи публічного адміністрування, форми та методи управлінської діяльності, адміністративні процедури, інструменти контролю та механізми забезпечення законності. Особливу увагу приділено проблемам функціонування зазначеного механізму в умовах реформування системи державного управління, децентралізації влади, розвитку електронного урядування та впровадження цифрових сервісів у діяльність органів публічної адміністрації.

Обґрунтовано необхідність удосконалення нормативно-правового забезпечення державної політики, посилення інституційної спроможності суб’єктів публічного адміністрування, підвищення рівня прозорості, відкритості та підзвітності органів державної влади. Виокремлено основні проблеми реалізації державної політики в Україні, серед яких фрагментарність адміністративно-правового регулювання, недостатня координація між суб’єктами владних повноважень, дублювання управлінських функцій, обмеженість механізмів адміністративного контролю та низький рівень ефективності окремих управлінських процедур.

Зроблено висновок про необхідність комплексного реформування адміністративно-правового механізму формування та реалізації державної політики з урахуванням європейських стандартів належного врядування, принципів верховенства права та сучасних викликів державотворення. Запропоновано напрями вдосконалення, що включають розвиток електронного урядування, оптимізацію адміністративних процедур, посилення цифрової трансформації публічного управління та підвищення ефективності діяльності суб’єктів публічної адміністрації.

Ключові слова: державна політика, адміністративно-правовий механізм, механізм формування та реалізації, публічне адміністрування, суб’єкти владних повноважень, адміністративні процедури, електронне урядування.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.146.7

Дуліба Є.В., Теремецький В.І. Особливості здійснення публічного адміністрування Державною службою України з питань праці в умовах дії правового режиму воєнного стану

У статті досліджено особливості здійснення публічного адміністрування Державною службою України з питань праці в умовах дії правового режиму воєнного стану. Встановлено, що повномасштабне вторгнення російської федерації та введення воєнного стану в Україні зумовили необхідність трансформації діяльності Державної служби України з питань праці з метою забезпечення безперервності реалізації її повноважень та адаптації до сучасних безпекових, економічних і соціальних викликів.

На підставі аналізу законодавства України, публічних звітів Державної служби України з питань праці за 2022–2025 роки, а також нормативно-правових актів, прийнятих у період воєнного стану, визначено особливості діяльності цієї публічної адміністрації в умовах дії правового режиму воєнного стану.

До особливостей публічного адміністрування Державної служби України з питань праці в умовах воєнного стану віднесено: посилення цифровізації адміністративних послуг та процедур; впровадження нових електронних механізмів взаємодії з роботодавцями та працівниками; трансформація контрольно-наглядової діяльності від повного припинення перевірок до поступового відновлення позапланового державного нагляду (контролю); проведення превентивної, а також консультаційної, інформаційно-роз’яснювальної роботи.

Досліджено особливості трансформації контрольно-наглядової діяльності Державної служби України з питань праці: від повного припинення проведення планових та позапланових заходів державного нагляду (контролю) на початку повномасштабного вторгнення до поступового відновлення позапланових перевірок у сфері праці та охорони праці, а також ринкового нагляду.

Особливу увагу приділено превентивній діяльності Державної служби України з питань праці щодо запобігання виробничому травматизму в умовах воєнного стану, Встановлено, що в умовах воєнного стану діяльність Державної служби України з питань праці була спрямована не лише на здійснення визначених законодавством завдань, але й на забезпечення стабільності функціонування суб’єктів господарювання, формування культури безпечної праці, запобігання виробничому травматизму.

Ключові слова: публічне адміністрування, органи державної влади, воєнний стан, державний нагляд (контроль), охорона праці, трудові відносини, цифровізація, адміністративні послуги, адміністративні процедури, роботодавець, працівник, суб’єкти господарювання, виробничий травматизм, безпека праці.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.146.8

Карелін В.В., Пасєка А.В., Наконечна Д.В. Особливості кримінального покарання у виді службових обмежень для військовослужбовців

У статті здійснено комплексний аналіз кримінального покарання у виді службових обмежень для військовослужбовців як одного із спеціальних видів основних покарань, передбачених кримінальним законодавством України. Актуальність теми обумовлена необхідністю забезпечення належного рівня військової дисципліни, законності та правопорядку в умовах воєнного стану й тривалого збройного протистояння, а також потребою збереження кадрового потенціалу Збройних Сил України. Особливу увагу приділено дослідженню правової природи службових обмежень, їх місця у системі кримінальних покарань, а також специфіці реалізації щодо спеціального суб’єкта – військовослужбовця.

Проаналізовано положення Кримінального кодексу України та Кримінально-виконавчого кодексу України, які визначають підстави, порядок призначення та виконання покарання у виді службових обмежень для військовослужбовців. Встановлено, що даний вид покарання поєднує елементи матеріального, службового та морально-психологічного впливу на засудженого, оскільки передбачає відрахування із грошового забезпечення, обмеження у просуванні по службі та присвоєнні військових звань, а також незарахування строку покарання до вислуги років для присвоєння чергового військового звання.

У статті розкрито особливості виконання зазначеного покарання за місцем проходження військової служби, роль командира військової частини у забезпеченні виконання вироку суду, а також специфіку правового статусу засудженого військовослужбовця під час відбування покарання. Окремо досліджено питання строків відбування покарання, порядку здійснення відрахувань із грошового забезпечення, застосування умовно-дострокового звільнення, звільнення за станом здоров’я, а також підстав припинення виконання покарання.

Обґрунтовано, що службові обмеження для військовослужбовців є важливим інструментом індивідуалізації кримінальної відповідальності та реалізації принципу гуманізації кримінального права, оскільки дозволяють забезпечити виправлення засудженого без ізоляції від суспільства та без припинення проходження військової служби. Водночас виявлено окремі проблеми правозастосовної практики та недосконалість нормативного регулювання, що потребують подальшого вдосконалення.

Зроблено висновок, що ефективність застосування службових обмежень для військовослужбовців значною мірою залежить від належного нормативного забезпечення, узгодженості положень кримінального, кримінально-виконавчого та військового законодавства, а також від забезпечення балансу між інтересами військової дисципліни, обороноздатності держави та дотриманням прав і свобод військовослужбовців.

Ключові слова: кримінальне покарання, службові обмеження, військовослужбовці, військова служба, кримінальна відповідальність, кримінально-виконавче законодавство, військова дисципліна, виконання покарання, гуманізація покарання.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.146.9

Курило В.І., Комісаров О.Г., Шкарупа К.В. Адміністративна відповідальність за порушення режиму використання земель у межах спеціальних зон військових об’єктів

У статті досліджено проблематику адміністративної відповідальності за порушення режиму використання земель у межах зон із особливими умовами користування навколо військових об’єктів. Обґрунтовано, що зазначені зони становлять особливий різновид публічно-правових обмежень у землекористуванні, які встановлюються в інтересах оборони держави, забезпечення воєнної та безпекової інфраструктури, охорони державного кордону, захисту населення, господарських об’єктів і довкілля від можливих негативних наслідків функціонування військових об’єктів. Визначено, що їх правовий режим має комплексний характер і формується на стику земельного, адміністративного, екологічного та оборонного законодавства. Установлено, що чинне законодавство України не містить самостійного спеціального складу адміністративного правопорушення, що охоплював би порушення режиму використання земель у межах таких зон, унаслідок чого притягнення винних осіб до відповідальності здійснюється переважно на основі загальних норм адміністративного та земельного права, зокрема норм, що встановлюють відповідальність за земельні адміністративні проступки. Доведено, що застосування загальних деліктних норм до специфічних порушень режиму спеціальних зон знижує рівень правової визначеності, ускладнює належну юридичну кваліфікацію протиправних діянь, створює труднощі для розмежування земельних, екологічних і режимних порушень, а також негативно впливає на ефективність адміністративно-правової охорони земель оборони. Особливу увагу звернено на значення належного обліку, державної реєстрації та фіксації обмежень у використанні земель як необхідної умови реального функціонування правового режиму відповідних зон. Зроблено висновок про необхідність удосконалення законодавчого регулювання шляхом конкретизації складів адміністративних правопорушень у цій сфері, посилення процедур виявлення, документування та припинення таких порушень, а також забезпечення узгодження земельного, кадастрового, оборонного та адміністративно-деліктного механізмів охорони земель навколо військових об’єктів. Запропоновано напрями подальшого реформування.

Ключові слова: землі оборони, зони із особливими умовами користування військових об’єктів, адміністративна відповідальність, режим використання земель, державний контроль за використанням та охороною земель.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.146.10

Кириченко О.А. Системно-правове дослідження сутності та можливостей подолання проявів дифамації де-факто майново-договірного (цивільного) судочинства у частині захисту честі, гідності та ділової репутації особи

Підкреслено, що подолання чи при наймі максимальне можлива мінімізація дії проявів дифамації у процедурі захисту честі і гідності особи можлива лише в межах антикримінального судочинства. Статус Підозрюваного має набуватися шляхом Пред’явлення підозри слідчим, який має диплом про юридичну освіту і зобов’язаний всебічно, повно і неупереджено дослідити всі обставини кримінального провадження, із негайним направленням справи для розгляду в суд. Лише у даний момент має з’являтися і Потерпілий, який разом із Підозрюваним до цього часу повинні розглядатися у таких статусах виключно ймовірно і їх доцільно буде іменувати Свідками конфліктної ситуації.

У суді статус Підозрюваного має змінюватися лише шляхом встановлення об’єктивної істини по справі на основі остаточної оцінки достатньої і узгодженої сукупності значимих і достовірних доказів, що свідчить про формування внутрішнього переконання судді про : 1) наявність осудних винних діянь Підозрюваного із поширення щодо Потерпілого завідомо недостовірних негативних чи позитивно-негативних відомостей або завідомо достовірних такого роду відомостей, що виникли не внаслідок осудних винних діянь Потерпілого та/або щодо яких вже сплили чи зняті строки згадування – на статус Засудженого; 2) відсутність такого роду осудних винних діянь Підозрюваного – на статус Виправданого; 3) наявність такої узгодженої сукупності значимих і достовірних доказів, що виявляється недостатньо для формування внутрішнього переконання як першого, так й другого формату, а всі можливості отримати додаткові докази вже вичерпані – за Нейтральним вироком чи іншим рішення суду статусу Причетного.

Ключові слова: прояви дифамації у цивільному судочинстві у частині захисту честі, гідності та ділової репутації особи; подолання чи мінімізації проявів такої дифамації в межах антикримінального судочинства.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.146.11

Теремецький В.І., Бровченко Ю.В., Фесенко С.В. Суб’єкти волонтерської та благодійної діяльності в Україні: адміністративно-правовий статус і особливості взаємодії з публічною адміністрацією

У статті досліджено адміністративно-правовий статус суб’єктів волонтерської та благодійної діяльності в Україні, а також особливості їх взаємодії з органами публічної влади в умовах воєнного стану. Обґрунтовано, що волонтерська та благодійна діяльність в Україні формують складну систему суспільно корисної неприбуткової активності, у межах якої взаємодіють волонтери, благодійники, благодійні організації, організації та установи, що залучають волонтерів, бенефіціари, отримувачі волонтерської допомоги, органи державної влади й органи місцевого самоврядування. Доведено, що волонтерська діяльність є спеціальною формою благодійної діяльності, яка ґрунтується переважно на особистій добровільній участі фізичної особи у наданні допомоги, тоді як благодійна діяльність має ширший зміст і може охоплювати майнову, фінансову, організаційну, грантову та інші форми підтримки. Встановлено, що адміністративно-правовий статус суб’єктів волонтерської та благодійної діяльності має комплексну правову природу: з одного боку, він базується на приватній ініціативі, автономії, добровільності та неприбутковості, а з іншого – реалізується через адміністративно-правові процедури реєстрації, обліку, звітності, податкового регулювання, координації та контролю. Особливу увагу приділено Реєстру волонтерів, правовому статусу благодійних організацій, ролі бенефіціарів, а також формам взаємодії суб’єктів волонтерської та благодійної діяльності з публічною адміністрацією. Запропоновано розглядати таку взаємодію крізь призму гарантійно-партнерської моделі, за якої держава не підміняє громадянську ініціативу, а створює правові, організаційні, інформаційні, податкові та цифрові умови для її ефективної реалізації. Сформульовано напрями вдосконалення адміністративно-правового регулювання у цій сфері, зокрема щодо чіткого розмежування статусу різних суб’єктів, спрощення адміністративних процедур, розвитку податкових стимулів, посилення прозорості та формування сталої моделі партнерства держави, місцевого самоврядування, громадянського суспільства і бенефіціарів.

Ключові слова: волонтерська діяльність, благодійна діяльність, волонтерська допомога, гуманітарна допомога, волонтер, благодійник, благодійна організація, бенефіціар, адміністративно-правовий статус, органи публічної влади, громадянське суспільство, органи державної влади й місцевого самоврядування.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.146.12

Цимбал П.В., Ієрусалимов І.О., Семенюк О.О. Судовий контроль у кримінальному провадженні: проблеми формалізації та стандарти ефективності за практикою ЄСПЛ

У статті здійснено комплексний аналіз судового контролю у кримінальному провадженні як одного з ключових механізмів забезпечення верховенства права та захисту прав людини на стадії досудового розслідування. Досліджено правову природу судового контролю, визначено його місце у системі кримінальних процесуальних гарантій та розкрито роль слідчого судді у забезпеченні балансу між публічними інтересами кримінального переслідування і правами особи. Особливу увагу приділено проблемі формалізації судового контролю, за якої діяльність слідчого судді фактично зводиться до процедурного санкціонування рішень сторони обвинувачення без належної перевірки необхідності, обґрунтованості та пропорційності втручання у права людини.

Проаналізовано практику Європейського суду з прав людини у справах, Imbrioscia v. Switzerland, Bykov v. Russia, Barbulescu v. Romania, Merit v. Ukraine та Korniyets and Others v. Ukraine. Обґрунтовано, що сучасні стандарти ЄСПЛ вимагають від національних судів забезпечення не декларативного, а реального та ефективного судового контролю, який має превентивний характер і спрямований на недопущення свавільного втручання держави у права особи.

Встановлено, що однією з ключових проблем національної моделі судового контролю є поширена практика шаблонності судових рішень, відсутність повноцінної змагальності під час розгляду окремих категорій клопотань, а також недостатня ефективність механізмів оскарження втручання у права людини. Зроблено висновок, що ефективність судового контролю визначається не формальним існуванням відповідних процедур, а здатністю суду забезпечувати реальний баланс між інтересами кримінального переслідування та гарантіями захисту прав людини відповідно до принципу верховенства права та стандартів ЄСПЛ.

Ключові слова: судовий контроль, кримінальне провадження, слідчий суддя, досудове розслідування, права людини, справедливий суд, ЄСПЛ, допустимість доказів, верховенство права, судовий захист.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.146.13

Цимбал П.В., Кравчук П.Ю., Климчук М.П. Медичні документи як джерело доказової інформації під час розслідування кримінальних правопорушень, вчинених медичними працівниками

У статті досліджено медичні документи як специфічне та багатофункціональне джерело доказової інформації у провадженнях щодо кримінальних правопорушень, вчинених медичними працівниками. Встановлено, що медична документація виступає у доказуванні в різних правових формах: як документи у розумінні ст. 99 КПК України; як речові докази згідно ст. 98 КПК України, а також як об’єкти судових експертиз, спрямованих на перевірку їх достовірності, повноти та автентичності.

Окрему увагу приділено класифікації медичних документів за формою фіксації інформації, походженням та юридичним значенням, що має практичне значення для визначення процесуального порядку їх отримання та оцінки доказової сили. Розкрито особливості використання паперової медичної документації, яка, незважаючи на цифровізацію системи охорони здоров’я, зберігає значну доказову цінність завдяки хронологічній визначеності записів, наявності ідентифікаційних ознак авторства та можливості відтворення клінічної картини надання медичної допомоги. Водночас акцентовано на її вразливості до фальсифікацій, що зумовлює необхідність застосування техніко-криміналістичних методів дослідження.

Проаналізовано специфіку електронних медичних документів у системі eHealth, які характеризуються наявністю метаданих, цифрових слідів та складною інфраструктурою зберігання. Підкреслено їх підвищену інформативність і водночас проблеми автентичності, доступу та процесуальної допустимості. Обґрунтовано ключову роль комп’ютерно-технічної експертизи та системних журналів доступу (log-файлів) у встановленні факту внесення змін до електронних записів.

Доведено, що судові експертизи є визначальним інструментом оцінки медичних документів, зокрема судово-медична, техніко-криміналістична та комп’ютерно-технічна експертизи, які дозволяють встановити відповідність дій медичних працівників професійним стандартам, виявити фальсифікації та перевірити достовірність інформації. Окреслено проблемні аспекти, пов’язані з неповнотою медичного документування, неоднорідністю стандартів медичної допомоги та недостатнім нормативним регулюванням доступу до електронних медичних систем.

Ключові слова: медичні документи, кримінальне провадження, доказування, електронні докази, eHealth, судова експертиза, криміналістика.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.146.14

Яковюк І.В., Бондаренко К.А., Грабченко М.С. Європа цінностей: від загальної історії до спільних цілей інтеграції

У статті розглядається значення системи стримувань та противаг для організації й функціонування влади в Європейському Союзі. Установчі договори ЄС закріпили систему розподілу повноважень між різними інституціями Союзу, насамперед між Європейським парламентом й Європейською радою, відому як принцип міжінституційного балансу.

У статті досліджено інституційну структуру Європейського Союзу, яка протягом всієї історії інтеграції зазнає серйозних еволюційних змін, які супроводжувалися гарячими дискусіями, конфліктами та компромісами між конкуруючими баченням щодо того, яким чином має бути досягнутий баланс між наднаціональним і міжурядовим методами співробітництва. Зазначено, що розміщення Європейського парламенту і Європейської ради відповідно на першому і другому місцях інституційної структури Союзу стало одним із головних інституційних нововведень в об’єднаній Європі після Лісабонського договору (2009). Щоб зрозуміти специфіку постлісабонської системи стримувань і противаг, шляхів досягнення інституційного балансу, в статті особливу увагу приділено визначенню правового статусу Європейського парламенту і Європейської ради.  Зроблено висновок, що Європейський Парламент є унікальним наднаціональним інститутом, який покликаний забезпечити демократичну легітимність європейського врядування, тоді як Європейська рада відіграє роль квазі глави ЄС.

Наголошено, що звичайна законодавча процедура, раніше відома як процедура спільного прийняття рішень, стала важливою віхою, яка змінила спосіб взаємодії інститутів Союзу. Звичайна законодавча процедура в процесі свого розвитку включала в себе як формальні, так і неформальні зміни правил задля підвищення своєї ефективності. Проаналізовано, як реалізація Європейською радою квазі законодавчої діяльності впливає на міжінституційний баланс ЄС. Зазначено, що Суд справедливості ЄС зайняв чітку позицію з цього питання, яка полягає в обмеженні можливості Європейської ради втручатися у запроваджений установчими договорами міжінституційний баланс в сфері законотворення. Побоювання наслідків квазі законодавчої діяльності Європейської ради призвели до зміщення акценту в дослідженнях з повноважень інститутів ЄС, задіяних у звичайній законодавчій процедурі, на визначення місця та ролі Європейської ради у ній та аналізі наслідків її втручання у цю процедуру для демократичної легітимності. Наголошено на тому, що існуючий дисбаланс в інституційній структурі ЄС потребуватиме його усунення під час чергового перегляду установчих договорів Союзу.

Ключові слова: Європейський парламент, Європейська рада, інституційна структура, стримування і противаги, демократичний контроль, Лісабонський договір, Європейський Союз.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.146.15

Атаманчук І.В., Басиста Ю.О. Експертний висновок як засіб доказування у справах про встановлення походження дитини від батька

У статті розглядається експертний висновок як засіб доказування у справах про встановлення походження дитини від батька. На основі матеріалів судової практики досліджується значення експертного висновку як засобу доказування факту біологічного походження дитини від певного чоловіка. Аналізуються положення Сімейного кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, як джерел матеріальних та процесуальних норм. Окрема увага приділена застосуванню статті 109 ЦПК України у справах про встановлення походження дитини від батька. На підставі опрацювання матеріалів судової практики зроблено висновок про необхідність проведення молекулярно-генетичної експертизи (ДНК-тесту) у справах про встановлення батьківства. У статті звертається увага на досвід Франції, Німеччини, Чехії.

Зроблено висновок про необхідність законодавчого закріплення обов’язкового висновку експерта у справах про встановлення походження дитини від батька, за умови, коли батько є живим і ухиляється від проходження експертизи. Така позиція базується на врахуванні найкращих прав та інтересів дитини.

Ключові слова: судовий розгляд, доказування, експертний висновок, встановлення батьківства, інтереси дитини.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.146.16

Голота Н.П. Фінансові стимули для викривачів у сфері AML/CFT: порівняльно-правовий аналіз зарубіжного досвіду та перспективи запровадження в Україні

Стаття присвячена порівняльно-правовому аналізу механізмів фінансового стимулювання викривачів у сфері протидії відмиванню коштів та фінансуванню тероризму (AML/CFT). Досліджено досвід США, ЄС та Великобританії у формуванні систем винагород за повідомлення про порушення відповідного законодавства. Проаналізовано правову базу програм FinCEN, SEC та DOJ, положення Директиви ЄС 2019/1937, Шостої AML-директиви 2024/1640, а також дискусію навколо реформи британської моделі. Встановлено, що американська модель є найрозвиненішою: програми SEC та FinCEN передбачають виплату від 10 до 30% від суми стягнутих санкцій, забезпечують анонімність заявника та захист від репресалій; загальна сума виплачених SEC винагород перевищила 2,2 млрд доларів США. Підхід ЄС зосереджений на захисті викривачів без матеріального стимулювання, тоді як Велика Британія перебуває на стадії реформи з очікуваним запровадженням механізму до 2027 року. Охарактеризовано чинний стан законодавства України: система захисту та винагороди викривачів корупції за ст. 53-7 Закону «Про запобігання корупції» набула практичного застосування у 2024 році, однак у сфері AML/CFT спеціальних фінансових стимулів не передбачено. Встановлено, що це є суттєвою прогалиною як з точки зору відповідності стандартам FATF та вимогам євроінтеграції, так і в контексті підготовки до транспозиції AMLD6 до 2027 року. Запропоновано концептуальну модель запровадження AML/CFT-програми фінансових стимулів для викривачів в Україні, що охоплює відсоткову модель розрахунку винагороди (10–30% від стягнутих санкцій), гарантовану конфіденційність з можливістю анонімного подання через адвоката, ефективний захист від репресалій та самостійне джерело фінансування у вигляді цільового фонду, що формується з коштів стягнутих санкцій.

Ключові слова: відмивання коштів; AML/CFT; викривач; фінансові стимули; програма винагороди; FinCEN; FATF; фінансовий моніторинг; Україна.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.146.17

Дрозач Л.В. Публічне адміністрування інституту пенсійного забезпечення військовослужбовців в особливий період

У статті здійснено комплексне дослідження публічного адміністрування інституту пенсійного забезпечення військовослужбовців в умовах особливого періоду. Обґрунтовано, що трансформація сучасної системи соціального захисту в Україні зумовлює підвищення ролі держави у забезпеченні належних соціальних гарантій для осіб, які виконують функції із захисту суверенітету та територіальної цілісності держави. Визначено, що пенсійне забезпечення військовослужбовців є не лише елементом соціальної політики, а й важливим інструментом забезпечення обороноздатності та соціальної стабільності. Проаналізовано нормативно-правову основу функціонування відповідного інституту, зокрема спеціальне законодавство у сфері пенсійного забезпечення осіб, звільнених з військової служби, а також суміжні акти, що визначають соціальні гарантії військовослужбовців. Розкрито основні наукові підходи до розуміння пенсійного забезпечення як складної соціально-економічної та правової категорії, що поєднує елементи державного забезпечення і соціального страхування. Встановлено, що особливості правового статусу військовослужбовців обумовлюють специфіку їх пенсійного забезпечення, яка проявляється у диференційованих умовах призначення пенсій, залежності їх розміру від грошового забезпечення та вислуги років, а також у наявності додаткових гарантій і пільг. Окреслено структуру публічно-правового механізму реалізації пенсійного забезпечення, який включає нормативне регулювання, діяльність суб’єктів публічної адміністрації, фінансові інструменти та процедури контролю. Особливу увагу приділено проблемам функціонування зазначеного інституту в умовах особливого періоду, серед яких виокремлено фрагментарність правового регулювання, складність адміністративних процедур, залежність від бюджетних ресурсів та необхідність адаптації системи до нових соціально-економічних викликів. Зроблено висновок про необхідність удосконалення механізмів публічного адміністрування у цій сфері шляхом систематизації законодавства, підвищення ефективності управлінських рішень та забезпечення балансу між соціальними гарантіями і фінансовими можливостями держави.

Ключові слова: публічне адміністрування, пенсійне забезпечення, військовослужбовці, соціальний захист, особливий період, вислуга років, грошове забезпечення, правове регулювання, пенсійна система, державна політика.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.146.18

Жуков П.І. Взаємодія суб’єктів владних повноважень щодо забезпечення екстреної медичної допомоги в Україні

У статті здійснено комплексне адміністративно-правове дослідження взаємодії суб’єктів владних повноважень щодо забезпечення екстреної медичної допомоги в Україні. Обґрунтовано, що екстрена медична допомога є не лише окремим видом медичної допомоги, а й важливою публічно-правовою гарантією реалізації права людини на життя, охорону здоров’я та своєчасне отримання медичної допомоги. Встановлено, що належне функціонування цієї системи забезпечується узгодженою діяльністю Кабінету Міністрів України, Міністерства охорони здоров’я України, обласних та Київської міської державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування, центрів екстреної медичної допомоги та медицини катастроф, оперативно-диспетчерських служб, органів цивільного захисту, Національної поліції України, системи екстреної допомоги населенню за єдиним телефонним номером 112 та інших суб’єктів реагування.

Визначено основні форми такої взаємодії: нормативну, організаційну, інформаційну, координаційну, оперативно-диспетчерську та фінансово-ресурсну. Доведено, що в умовах воєнного стану значення міжвідомчої взаємодії істотно зростає, оскільки система екстреної медичної допомоги функціонує в умовах пошкодження медичної та транспортної інфраструктури, підвищених безпекових ризиків, ускладненої логістики, значного навантаження на медичних працівників та необхідності забезпечення безперервного реагування на невідкладні стани. Акцентовано, що чинне правове регулювання загалом створює необхідну основу для функціонування цієї системи, однак залишається фрагментарним і потребує подальшої систематизації. Особливу увагу приділено ролі регіонального рівня управління, оскільки саме на цьому рівні забезпечуються територіальна доступність екстреної медичної допомоги, розміщення пунктів базування бригад, матеріально-технічна готовність і практична координація екстреного реагування. Наголошено, що результативність надання екстреної медичної допомоги визначається не лише професійністю медичних працівників, а й здатністю всієї системи публічного адміністрування діяти узгоджено, оперативно та безперервно.

Запропоновано напрями вдосконалення адміністративно-правового механізму взаємодії суб’єктів владних повноважень у цій сфері, зокрема посилення регіонального планування, цифрову інтеграцію оперативно-диспетчерських служб із системою екстреної допомоги населенню за єдиним телефонним номером 112, розвиток резервних каналів зв’язку, мобільних пунктів і модульних станцій базування бригад, а також удосконалення правових та організаційних гарантій безпеки працівників системи екстреної медичної допомоги.

Ключові слова: екстрена медична допомога, медичне право, суб’єкти владних повноважень, адміністративно-правове забезпечення, взаємодія, система 112, оперативно-диспетчерська служба, воєнний стан, право на охорону здоров’я.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.146.19

Івахненко О.А. Правові засади юридичної відповідальності за порушення законодавства у сфері реабілітації в Україні

Проведено теоретико-правове дослідження правових засад юридичної відповідальності за порушення законодавства у сфері реабілітації в Україні. Проаналізовано сучасний стан нормативно-правового регулювання реабілітаційної діяльності в системі охорони здоров’я та соціального захисту населення. Визначено, що юридична відповідальність у сфері реабілітації має міжгалузевий характер і реалізується через механізми цивільно-правової, адміністративної, кримінальної та дисциплінарної відповідальності, остання з яких пов’язана з порушенням трудової дисципліни, професійних і етичних стандартів фахівців з реабілітації.

Досліджено положення Конституції України, Законів України «Про реабілітацію у сфері охорони здоров’я», «Про реабілітацію осіб з інвалідністю в Україні», а також підзаконних нормативно-правових актів, які регулюють порядок надання реабілітаційної допомоги та визначають загальні засади юридичної відповідальності у цій сфері. Обґрунтовано, що чинне законодавство містить низку прогалин, зокрема відсутність чіткої систематизації правопорушень у сфері реабілітації, недостатню визначеність підстав та механізмів притягнення винних осіб до відповідальності, що негативно впливає на ефективність захисту прав пацієнтів.

Окрему увагу приділено особливостям цивільно-правової, адміністративної, кримінальної та дисциплінарної відповідальності за порушення законодавства у сфері реабілітації. Встановлено, що в умовах воєнного стану питання забезпечення належної якості реабілітаційної допомоги та дотримання професійних стандартів набуває особливої актуальності у зв’язку зі значним зростанням кількості осіб, які потребують реабілітації.

Сформульовано пропозиції щодо вдосконалення законодавства України шляхом визначення складів правопорушень у сфері реабілітації, посилення механізмів державного контролю та моніторингу якості реабілітаційних послуг, а також гармонізації національного законодавства з міжнародними та європейськими стандартами у сфері охорони здоров’я та соціального захисту.

Ключові слова: реабілітація, юридична відповідальність, охорона здоров’я, цивільно-правова відповідальність, адміністративна відповідальність, кримінальна відповідальність, дисциплінарна відповідальність, реабілітаційні послуги, воєнний стан.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.146.20

Йосипов А.А. Дипломатичний корпус: поняття, функції, дуаєн 

В статті визначено, що дипломатичний корпус є важливим інститутом сучасного міжнародного права та дипломатичної практики, який об’єднує всіх глав дипломатичних представництв іноземних держав, акредитованих у державі перебування. У широкому значенні до дипломатичного корпусу також відносять інших дипломатичних працівників та членів їх сімей. Хоча дипломатичний корпус не є міжнародною організацією і не має статусу юридичної особи, він виконує важливі представницькі та церемоніальні функції у сфері міжнародних відносин.

Основною функцією дипломатичного корпусу є колективне представництво інтересів акредитованих держав у державі перебування, зокрема участь у офіційних заходах, підтримання дипломатичного протоколу та сприяння розвитку міждержавних відносин. Водночас дипломатичний корпус не має права втручатися у внутрішні справи держави перебування і діє виключно в межах норм міжнародного права та дипломатичного етикету.

Особливе місце у структурі дипломатичного корпусу займає дуаєн (старійшина дипломатичного корпусу). Дуаєном, як правило, є глава дипломатичного представництва, який має найвищий ранг і найдовший строк перебування у державі акредитації. У деяких країнах ця роль традиційно належить апостольському нунцію Апостольський нунцій. Дуаєн виконує переважно координаційні та представницькі функції: виступає від імені дипломатичного корпусу, організовує спільні заходи, підтримує зв’язок з органами влади держави перебування.

Визначено роль дипломатичного корпусу як важливого елементу дипломатичної системи, що сприяє підтриманню міжнародного діалогу, розвитку співпраці між державами та дотриманню норм дипломатичного протоколу. Його діяльність, хоча й неформалізована, має значний вплив на ефективність міжнародних відносин і забезпечення взаєморозуміння між державами.

Ключові слова: дипломатичний корпус, дипломатичні представництва, міжнародне право, дипломатичний протокол, дуаєн, акредитація, привілеї та імунітети, представницькі функції, міждержавні відносини, дипломатична служба.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.146.21

Костенко М.В., Павлюс Ф.Ф., Вітовецька Є.В. Криміналістичні аспекти використання даних з супутникових знімків у розслідуванні воєнних злочинів

У даній статті досліджено процесуально-криміналістичний цикл роботи із супутниковими знімками у справах про воєнні злочини. Особлива увага приділяється послідовності взаємопов’язаних дій, де кожна ланка впливає на допустимість та доказову переконливість Актуальність даної теми обумовлено повномасштабною збройною агресією Російської Федерації проти України, що суттєво трансформувала умови кримінального провадження та поставила перед органами кримінальної юстиції завдання документування воєнних злочинів в умовах збройного конфлікту, обмеженого фізичного доступу до місць бойових дій та активної інформаційної протидії. У сучасних реаліях цифрова інформація набуває статусу самостійного джерела доказів, оскільки сучасні злочини залишають не лише матеріально-фіксовані, а й цифрові сліди. На рівні криміналістичних підходів наголошується, що цифрові сліди включають різноманітні дані, зокрема метадані, а також інші цифрові об’єкти, які після належного процесуального виявлення, фіксації та вилучення можуть набувати статусу доказів. Також у статті акцентується увага на тому, що супутникові знімки в розслідуванні воєнних злочинів слід розглядати як різновид цифрової інформації, що може набувати доказового значення в межах криміналістики через категорію «документа» та «комп’ютерних даних», а за потреби спеціальної інтерпретації — через механізми спеціаліста й судової експертизи.

У роботі проаналізовано процесуальну роль спеціаліста в роботі з супутниковими даними, яка має окреме значення, оскільки спеціаліст може надавати консультації та документи з питань, що потребують спеціальних знань, а в окремих випадках може бути залучений і фахівець з міжнародної організації чи іноземної держави. Важливим є те, що це створює механізм для залучення компетенцій, необхідних для пояснення суду або слідству методів геопросторового аналізу, критеріїв інтерпретації змін на місцевості та підходів до співставлення супутникових знімків з іншими джерелами інформації, що безпосередньо посилює доведення в справах про воєнні злочини.

Також у статті було розглянуто проблематику розслідування воєнних злочинів із використанням супутникових знімків. Найсуттєвішою проблемою є нормативна неповнота та неоднорідність підходів до цифрових доказів. У наукових матеріалах прямо констатується відсутність у кримінальному процесуальному законодавстві України визначення «цифрових доказів» та порядку їх збирання, зберігання, аналізу й використання, що може призводити до невизнання судами цифрової інформації допустимою, а також до перенесення «стандартотворення» у сферу журналістських розслідувань і позапроцесуальних практик.

Ключові слова: криміналістична методика; цифрова криміналістика; воєнні злочини; докази; супутникові знімки; цифрові докази; допустимість цифрової інформації.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.146.22

Лаговська Н.В., Баранівський Д.О. Рекодифікація цивільного законодавства України: сучасний стан, проблеми та перспективи

У статті здійснено комплексне дослідження сучасного стану рекодифікації цивільного законодавства України, визначено основні проблеми та перспективи його подальшого оновлення в умовах європейської інтеграції, цифровізації суспільних відносин та реформування національної правової системи. Обґрунтовано, що рекодифікація цивільного законодавства є необхідним етапом розвитку приватного права України та має бути спрямована не лише на технічне оновлення нормативного матеріалу, а й на модернізацію концептуальних засад цивільно-правового регулювання.

Проаналізовано сучасні наукові підходи до розуміння рекодифікації цивільного законодавства, а також досліджено проблеми забезпечення системності та правової визначеності цивільного законодавства України. Встановлено, що однією з основних проблем сучасного цивільного законодавства є наявність нормативних колізій, фрагментарності правового регулювання та недостатньої адаптованості окремих інститутів цивільного права до сучасних суспільних викликів. Особливу увагу приділено проблемам правового регулювання цифрових активів, електронних правочинів, цифрових прав та захисту учасників цивільних правовідносин у цифровому середовищі.

У статті досліджено проблему співвідношення цивільного та господарського законодавства України в умовах рекодифікації приватного права. Обґрунтовано необхідність усунення нормативних колізій між Цивільним кодексом України та Господарським кодексом України з метою забезпечення єдності приватноправового регулювання. Значну увагу приділено питанням гармонізації цивільного законодавства України із правом Європейського Союзу та імплементації сучасних європейських підходів до регулювання приватноправових відносин.

За результатами дослідження сформульовано пропозиції щодо вдосконалення цивільного законодавства України, зокрема в частині нормативного закріплення правового статусу цифрових активів, удосконалення правового регулювання електронних правочинів, забезпечення правової визначеності та уніфікації приватноправового регулювання.

Ключові слова: рекодифікація, цивільне законодавство, цивільне право, приватне право, цифрові активи, електронні правочини, правова визначеність, цифровізація, гармонізація законодавства, європейська інтеграція.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.146.23

Лаговська Н.В., Гаврильченко О.К. Зловживання цивільними правами: проблеми розмежування понять «законна поведінка» та «правопорушення»

У статті здійснено комплексний науково-правовий аналіз проблеми зловживання цивільними правами як особливої форми поведінки суб’єктів правовідносин, що знаходиться на межі між законною поведінкою та правопорушенням. Обґрунтовано, що традиційна роздвоєність «правомірне – неправомірне» не охоплює всієї різноманітності поведінкових актів у цивільному праві, оскільки зловживання правом, формально залишаючись у межах наданого суб’єктивного права, за своєю суттю є соціально шкідливим. Акцентовано увагу на тому, що відсутність чітких законодавчих критеріїв відмежування зловживання правом від правопорушення створює ризики суддівського розсуду та знижує передбачуваність судових рішень.

Проаналізовано стан наукової розробки проблематики зловживання цивільними правами у вітчизняній та зарубіжній правовій доктрині. Встановлено, що, незважаючи на значну увагу до категорії «зловживання правом» з боку цивілістів, питання розмежування цього явища із суміжними правовими категоріями (правопорушенням, недобросовісною поведінкою) залишається дискусійним. У статті досліджено чинне законодавство України та виявлено ключові прогалини у правовому регулюванні меж здійснення цивільних прав в умовах відсутності легального визначення поняття «зловживання правом».

Проаналізовано судову практику України, зокрема правові позиції Верховного Суду, який у низці справ сформулював підходи до кваліфікації дій як зловживання правом. Розглянуто співвідношення доктрини venire contra factum proprium (заперечення власної попередньої поведінки) з національною концепцією зловживання правом.

У статті систематизовано наукові підходи до визначення критеріїв зловживання правом, запропоновано авторське бачення розмежувальних ознак законної поведінки, зловживання правом та правопорушення залежно від характеру шкоди, наявності умислу, меж формальної дозволеності та соціальної оцінки діяння. За результатами дослідження сформульовано практичні рекомендації щодо вдосконалення законодавчого регулювання та правозастосовної практики, спрямовані на підвищення правової визначеності, зменшення ризиків суддівського свавілля та формування єдиних підходів до кваліфікації прикордонних поведінкових актів.

Ключові слова: зловживання цивільними правами; законна поведінка; правопорушення; межі здійснення прав; недобросовісність; принцип добросовісності; судова практика; Верховний Суд; venire contra factum proprium; фраудаторний правочин.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.146.24

Лепей О.В. Особливості забезпечення трудових прав в умовах дії воєнного стану та повоєнний період

Розглянуто проблеми правового регулювання трудових відносин під час дії воєнного стану, зокрема його вплив на організацію праці та зміну правового регулювання, що безпосередньо обмежує реалізацію трудових прав. Проаналізовано нормативно-правові зміни, що передбачають обмеження прав працівників, зокрема на звільнення та зміну умов праці, проте роль спеціального законодавства на період воєнного стану не завжди гармонізується із загальними трудовими нормами. Підкреслено важливість захисту прав працівників у цих умовах, особливо зважаючи на недосконалість процедур, які регулюють трудові права в умовах дії воєнного стану. Особливу увагу приділено оцінці ефективності змін у трудовому законодавстві в умовах воєнного стану, що не завжди забезпечується стабільністю та соціальною рівновагою. Однією з головних проблем є відсутність чітко врегульованих механізмів відновлення прав працівників після завершення воєнного стану. Визначено важливість інтеграції міжнародних трудових норм задля забезпечення гармонізації між спеціальними та загальними нормами трудового права. Наголошено, що адаптація національних норм до міжнародних стандартів має стати основним кроком для забезпечення стабільності трудових відносин у післявоєнний період. Підкреслено необхідність розроблення правового механізму відновлення трудових прав, що міститиме процедури компенсації та повернення до попередніх умов праці, а також забезпечення прав працівників, які постраждали в умовах війни. Це сприятиме не тільки правовій стабільності, але й соціальній рівновазі на ринку праці в післявоєнний період.

Ключові слова: трудові права, воєнний стан, правове регулювання, соціальні гарантії, правозастосування, міжнародні стандарти, компенсація працівників, трудове законодавство.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.146.25

Любавіна В.П., Худина О.В. Слідчий суддя як гарант забезпечення прав особи у кримінальному провадженні

Статтю присвячено комплексному дослідженню ролі слідчого судді як одного з ключових суб’єктів забезпечення прав і свобод особи у кримінальному провадженні. В умовах реформування системи кримінальної юстиції України, орієнтації на європейські стандарти правосуддя та необхідності забезпечення ефективного механізму захисту прав людини особливого значення набуває інститут судового контролю на стадії досудового розслідування. Визначено, що саме слідчий суддя виступає процесуальною гарантією недопущення необґрунтованого обмеження конституційних прав і свобод особи з боку органів досудового розслідування та прокуратури.

У роботі проаналізовано правову природу інституту слідчого судді, його місце у системі кримінального процесуального права та значення у механізмі реалізації принципу верховенства права. Досліджено нормативне регулювання діяльності слідчого судді відповідно до положень Конституції України та Кримінального процесуального кодексу України. Особливу увагу приділено характеристиці судового контролю як самостійної форми судової діяльності, спрямованої на забезпечення балансу між публічними інтересами держави у сфері протидії кримінальним правопорушенням та необхідністю дотримання фундаментальних прав людини.

Розкрито особливості реалізації повноважень слідчого судді під час вирішення питань щодо застосування заходів забезпечення кримінального провадження, зокрема затримання особи, обрання запобіжних заходів, проведення обшуку, накладення арешту на майно, тимчасового доступу до речей і документів, а також надання дозволів на проведення негласних слідчих (розшукових) дій. Акцентовано увагу на необхідності дотримання принципів законності, обґрунтованості, пропорційності та мотивованості судових рішень у процесі здійснення судового контролю.

Окремо досліджено проблемні аспекти діяльності слідчого судді у сучасних умовах, серед яких: формальний підхід до розгляду клопотань сторони обвинувачення, недостатній рівень забезпечення процесуальної змагальності, перевантаженість слідчих суддів, неоднаковість судової практики, а також особливості здійснення судового контролю в умовах воєнного стану. Проаналізовано правові позиції Верховний Суд та практику Європейський суд з прав людини щодо забезпечення права на свободу та особисту недоторканність, права на повагу до приватного життя, права на справедливий суд та ефективний засіб юридичного захисту.

У результаті проведеного дослідження обґрунтовано висновок про те, що діяльність слідчого судді є невід’ємним елементом механізму захисту прав людини у кримінальному провадженні та важливою гарантією забезпечення законності під час досудового розслідування. Наголошено на необхідності подальшого вдосконалення кримінального процесуального законодавства України, посилення процесуальних гарантій незалежності слідчого судді, уніфікації судової практики та підвищення ефективності судового контролю відповідно до міжнародних і європейських стандартів захисту прав людини.

Ключові слова: слідчий суддя, кримінальне провадження, судовий контроль, досудове розслідування, права людини, забезпечення прав особи, процесуальні гарантії, заходи забезпечення кримінального провадження, запобіжні заходи, принцип верховенства права, право на захист, практика Європейський суд з прав людини, кримінальний процес, конвенційні стандарти, судовий захист.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.146.26

Попова А.В. Поняття, мета і принципи державного нагляду та контролю за професійною фінансовою діяльністю

Ефективність і цілісність ринків небанківських фінансових послуг, створення сприятливих умов для їх розвитку та функціонування забезпечується ефективною регулюючою та наглядовою діяльністю уповноважених державних органів. З огляду на це, метою статті є комплексне господарсько-правове дослідження поняття, мети та принципів державного нагляду за професійною фінансовою діяльністю, а також основних підходів до здійснення такого нагляду.

Робиться висновок, що державне регулювання ринків небанківських фінансових послуг – це встановлення регуляторами певних правил поведінки суб’єктів професійної фінансової діяльності, тоді як держаним наглядом і контролем за ринками небанківських фінансових послуг буде здійснення перевірки дотримання зазначених правил поведінки та застосування санкцій за порушення чинного законодавства.

Державний нагляд за професійною фінансовою діяльністю здійснюється з метою забезпечення захисту законних інтересів клієнтів, сталого розвитку і стабільності фінансового ринку, створення сприятливих умов для розвитку економіки України і належного конкурентного середовища на фінансовому ринку, а також забезпечення прозорості, надійності і відкритості на ринках небанківських фінансових послуг та запобігання зловживанням і порушенням на цих ринках.

Ризик-орієнтований підхід полягає у здійсненні Регуляторами нагляду за надавачами небанківських фінансових послуг для визначення та виявлення, оцінки та переоцінки, а також розуміння ризиків, притаманних діяльності таких надавачів, і вжиття відповідних пропорційних наглядових заходів для їх мінімізації з урахуванням профілю ризиків, суттєвості виявлених ризиків, розміру, особливостей діяльності та бізнес-моделі надавача небанківських фінансових послуг. Консолідований підхід полягає у здійсненні нагляду за фінансовими групами, переважна діяльність в яких здійснюється фінансовими установами, що підлягають державному регулюванню з боку Національного банку України або Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку.

Пропонується визначати державний нагляд і контроль за професійною фінансовою діяльністю як систему послідовних, узгоджених дій Регуляторів, спрямованих на перевірку поведінки суб’єктів професійної фінансової діяльності з метою запобігання зловживанням і порушенням на ринках небанківських фінансових послуг, а також виявлення та притягнення до відповідальності за порушення чинного законодавства.

Ключові слова: державне регулювання, державний нагляд, контроль, фінансовий ринок, небанківські фінансові послуги, фінансова діяльність, надавач послуг, фінансові групи.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.146.27

Трач О.М., Гарієвська М.Б. Здійснення права апеляційного оскарження ухвали в цивільному процесі

Ухвали суду першої інстанції можуть оскаржуватись 2 способами: шляхом подання самостійної апеляційної скарги або ж заперечення на неї можуть бути включені до апеляційної скарги на рішення суду. Викладення в новій редакції ч. 2 ст. 353 ЦПК України було спрямоване на більш чітке нормативне визначення способів їх оскарження. Ст. 353 ЦПК України мала б визначати чіткий та вичерпний склад ухвал, на які допускається подання самостійної апеляційні скарги (окремо від рішення), проте судова практика вказує на протилежне. В практиці Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду, Великої Палати Верховного Суду вироблялись критеріїв віднесення ухвал до самостійних об’єктів оскарження, змінювались підходи щодо допустимості самостійного оскарження ухвал, не вказаних у ст. 353 ЦПК України, щодо відходу від положень ч. 2 ст. 352 ЦПК України.

Правова позиція Великої Палати Верховного Суду, викладена в постанові від 13.11.2024 року, попри її спрямованість на забезпечення ефективного судового захисту, зумовлює виникнення низки питань. Сумнівним видається відхід від буквального тлумачення ч. 2 ст. 352 та ч. 1 ст. 353 ЦПК України. Законодавець цілеспрямовано вніс зміни до ч. 2 ст. 352 ЦПК України, вказавши, що самостійному апеляційному оскарженню підлягають виключно ті ухвали, які прямо передбачені у переліку, закріпленому в ч. 1 ст. 353 ЦПК України. Розширене тлумачення складу ухвал, на які може бути подана самостійна апеляційна скарга, фактично наділить суди дискреційним повноваженням самостійного визначення, які ухвали можуть виступати самостійними об’єктами апеляційного оскарження. Положення  «якщо цього вимагає забезпечення права особи на судовий захист» нормативно не можливо визначити. Критерій «неможливості ефективного поновлення прав без апеляційного перегляду ухвали»  має оціночний характер. Це може спричинити як неоднакове , так і безпідставне їх застосування. Це негативно впливатиме на єдність судової практики. Наділення судів дискреційними повноваженнями можливе лише у випадках визначених законом. Доводи щодо необхідності гарантування особі ефективного судового захисту не можуть бути повністю відкинуті, оскільки право на апеляційне оскарження є складовою конституційного права на судовий захист. Проте вирішення цієї проблеми доцільно здійснювати шляхом внесення змін до ст. 353 ЦПК України із чітким визначенням складу ухвал, які можуть бути оскаржені окремо від рішення суду. Підхід віднесення визначення кола складу ухвал до дискреційний повноважень суду породжує більше загроз, ніж переваг.

Ключові слова: апеляційна скарга, ухвала, право апеляційного оскарження, самостійній об’єкт апеляційного оскарження, цивільний процес, судова практика, постанова Верховного Суду.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.146.28

Якимчук С.О., Танасюк О.Є. Співвідношення зобов’язань з відшкодування шкоди, завданої під час рятування життя, здоров’я та майна фізичної особи, із  договірними та деліктними зобов’язаннями

Статтю присвячено дослідженню правової природи зобов’язань з відшкодування шкоди, завданої під час рятування життя, здоров’я та майна фізичної особи, а також визначенню їх співвідношення із договірними та деліктними зобов’язаннями. Проаналізовано особливості правового регулювання зазначених правовідносин, передбачених главою 80 Цивільного кодексу України, та обґрунтовано необхідність їх відмежування від договірних і деліктних зобов’язань. Встановлено, що специфіка досліджуваних зобов’язань полягає у виникненні обов’язку з відшкодування шкоди внаслідок правомірної та суспільно корисної поведінки рятувальника, спрямованої на усунення небезпеки для життя, здоров’я чи майна іншої особи.

У статті здійснено комплексний аналіз доктринальних підходів до розуміння договірних зобов’язань, деліктних правовідносин та зобов’язань, що виникають із правомірної поведінки. Досліджено наукові позиції С. Д. Гринько, О. О. Отраднової, Т. С. Ківалової, В. А. Черната та інших учених щодо підстав виникнення, суб’єктного складу, функціонального призначення та механізму правового регулювання відповідних правовідносин. Особливу увагу приділено аналізу співвідношення зобов’язань, що виникають унаслідок рятування життя, здоров’я та майна фізичної особи, із договірними, деліктними зобов’язаннями та зобов’язаннями з відшкодування шкоди, завданої правомірною поведінкою, зокрема у стані крайньої необхідності та необхідної оборони.

Обґрунтовано, що зобов’язання, які виникають унаслідок рятування, не можуть бути ототожнені із класичними деліктними зобов’язаннями, оскільки підставою їх виникнення є не цивільне правопорушення, а правомірна поведінка рятувальника. Доведено, що відшкодування шкоди у таких правовідносинах не має характеру цивільно-правової відповідальності, а виступає особливим способом захисту цивільних прав та інтересів особи, яка зазнала шкоди під час рятування життя, здоров’я чи майна іншої особи. Водночас встановлено функціональний взаємозв’язок між зазначеними зобов’язаннями та деліктними правовідносинами, що проявляється у можливості субсидіарного застосування положень глави 82 Цивільного кодексу України до відносин із відшкодування шкоди рятувальнику.

Окрему увагу приділено дослідженню квазі-деліктної природи зобов’язань, що виникають унаслідок рятування життя, здоров’я та майна фізичної особи. З’ясовано, що вони поєднують окремі ознаки деліктних і квазі-деліктних правовідносин, однак характеризуються особливим юридичним складом, специфічним суб’єктним складом та соціальною спрямованістю. Установлено, що важливою особливістю зазначених правовідносин є участь держави як гаранта захисту прав рятувальника та суб’єкта відшкодування шкоди у визначених законом випадках.

Зроблено висновок, що зобов’язання, які виникають унаслідок рятування життя, здоров’я та майна фізичної особи, є самостійним різновидом недоговірних цивільних зобов’язань, що займають окреме місце у системі цивільного права України та потребують подальшого теоретичного осмислення й удосконалення механізму правового регулювання.

Ключові слова: недоговірні зобов’язання; договірні зобов’язання; договори; деліктні зобов’язання; квазі-делікт; рятування життя та здоров’я; рятування майна; відшкодування шкоди; правомірна поведінка; крайня необхідність; необхідна оборона; самозахист цивільних прав; цивільно-правова відповідальність; охоронні правовідносини.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.146.29

Войтовський В.С. Сучасна інтерпретація детермінанти «публічне адміністрування у сфері ветеранської політики» в Україні

У статті здійснено комплексне теоретико-правове дослідження інституту публічного адміністрування у сфері ветеранської політики України в умовах сучасних трансформацій системи публічної влади та зростання ролі держави у забезпеченні соціального захисту ветеранів війни. Проаналізовано сучасні наукові підходи до розуміння категорій «публічне адміністрування», «державне управління» та «публічне управління», визначено їх змістовне співвідношення, функціональне призначення та особливості реалізації у сфері ветеранської політики. Встановлено, що публічне адміністрування є ширшою за змістом категорією, у межах якої державне управління виступає окремою формою реалізації владно-управлінської діяльності. Досліджено наукові підходи О. В. Кузьменко, В.К. Колпакова, О.Г. Стрельченко, І.Г. Бухтіярова та І.Л. Булик С. І. Чернова, К. Л. Бугайчука та інших учених щодо визначення сутності публічного адміністрування, його нормативно-правової природи, організаційно-управлінського змісту та спрямованості на забезпечення публічного інтересу. Обґрунтовано, що сучасне розуміння публічного адміністрування виходить за межі традиційного виконавчо-розпорядчого впливу та охоплює стратегічне планування, цифровізацію управлінських процесів, сервісну орієнтацію держави, міжвідомчу координацію та взаємодію з інститутами громадянського суспільства. Особливу увагу приділено визначенню змісту публічного адміністрування у сфері ветеранської політики як самостійного напряму державної політики та окремого об’єкта адміністративно-правового регулювання. Сформульовано авторське визначення публічного адміністрування у сфері ветеранської політики як системної, нормативно врегульованої діяльності суб’єктів публічної адміністрації, спрямованої на формування та реалізацію державної ветеранської політики, забезпечення прав і законних інтересів ветеранів війни, членів їхніх сімей та сімей загиблих Захисників і Захисниць України. Визначено основні структурні складові такої діяльності: нормотворчу, інституційну, функціональну, контрольну та сервісно-цифрову. Наголошено, що специфіка публічного адміністрування у сфері ветеранської політики полягає у його людино-центричному характері, орієнтації на реабілітацію, соціальну адаптацію, професійне відновлення та реінтеграцію ветеранів у суспільне життя. Обґрунтовано, що ефективність реалізації державної ветеранської політики безпосередньо залежить від належного нормативно-правового забезпечення, цифровізації адміністративних процедур, доступності публічних послуг та ефективної міжвідомчої взаємодії.

Ключові слова: публічне адміністрування; публічне управління; державне управління; ветеранська політика; ветерани війни; публічна адміністрація; адміністративно-правове регулювання; соціальний захист ветеранів; цифровізація; публічні послуги; реабілітація ветеранів; реінтеграція ветеранів; людино-центричний підхід.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.146.30

Горевалова С.С. Актуальні питання адміністративно-правового регулювання верифікаційної діяльності Збройних Сил України

У статті автором проаналізовано адміністративно-правове регулювання верифікаційної діяльності Збройних Сил України, досліджено генезис та еволюцію нормативно-правового регулювання верифікаційної діяльності Збройних Сил України, етапи трансформації інституціональної структури верифікаційної діяльності, висвітлено правове підгрунтя діяльності Управління верифікації Головного управління військового співробітництва Збройних Сил України як структурного підрозділу органу міжнародного військового співробітництва, визначено його основні завдання як в умовах мирного часу так і в умовах дії правового режиму воєнного стану, запропоновано внесення змін до низки міждержавних угод між Україною і країнами-партнерами щодо контролю над збройними силами та їх озброєнням з врахуванням поточної безпекової ситуації в державі, розглянуті нові аспекти міжнародного військового співробітництва за напрямом верифікаційної діяльності, реалізація яких на виконання Концепції самозвітування країни-партнера з моніторингу кінцевого використання між Міністерством оборони України та Командуванням Збройних сил США в Європі, Концепції моніторингу кінцевого використання французького військового майна між Міністерством оборони України та Міністерством Збройних Сил та у справах ветеранів Французької Республіки дозволить підтримати імідж України як надійного партнера та сприятиме прийняттю відповідних рішень щодо розширення критичних номенклатур міжнародної військової допомоги.

Інституалізація верифікаційних структур у складі Збройних Сил України стала визначальним фактором, що легітимізує суверенний, незалежний та правовий статус держави, а також є ключовим етапом активізації державотворчих процесів. Міжнародне військове співробітництво України за верифікаційним напрямом здійснюється з метою реалізації в Україні положень міжнародних договорів в галузі контролю над озброєннями та роззброєнням, свідчить про глибоку інтеграцію України у світові миротворчі ініціативи.

Формування верифікаційних структур у Збройних Силах України стало вагомим підтвердженням самостійного, незалежного та цивілізованого статусу України, важливим кроком у процесі державотворення.

В умовах збройної агресії росії наша держава продовжує дотримуватися положень міжнародних договорів щодо контролю над звичайними озброєннями, демонструючи при цьому високий рівень транспарентності та відкритості.

Ключові слова: міжнародне військове співробітництво, верифікаційна діяльність Збройних Сил України, правове регулювання, країни-партнери, контроль над озброєннями, міжнародні договори.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.146.31

Гуслєв О.С., Мілевська А.О. Проблеми запровадження електронного нотаріату в Україні

У статті здійснено комплексне наукове дослідження актуальних проблем, теоретичних аспектів та практичних перспектив запровадження інституту електронного нотаріату в Україні в умовах стрімкої глобальної цифровізації сучасного суспільства та інтеграції до європейського правового простору. Проаналізовано сучасний стан, ключові тенденції та динаміку правового регулювання нотаріальної діяльності на національному рівні, а також виявлено  недоліки у чинному законодавстві. У роботі детально визначено та класифіковано ключові правові, технічні, організаційні та соціальні бар’єри, що суттєво ускладнюють та гальмують повноцінне впровадження інноваційного електронного нотаріату в повсякденну юридичну практику. Особливу увагу приділено комплексному аналізу успішного міжнародного досвіду розбудови цифрових нотаріальних платформ у провідних країнах світу. Досліджено реальні можливості та механізми адаптації іноземних моделей до українських реалій з обов’язковим урахуванням як національних так і соціальних особливостей. На основі проведеного аналізу науково обґрунтовано нагальну необхідність системних трансформаційних змін в нотаріальній системі. Запропоновано конкретні шляхи удосконалення нормативно-правової бази, які дозволяють зберегти класичну фундаментальну роль нотаріуса як незалежного та безстороннього правового посередника між громадянами, одночасно модернізуючи форму надання послуг. Визначено пріоритетні напрями поглиблення інтеграції електронних державних реєстрів та впровадження передових інформаційно-комунікаційних технологій. Окремо приділено увагу захисту персональних даних та забезпеченню надійних заходів кібербезпеки в процесі функціонування системи «Е-нотаріат», адже через сферу нотаріату проходить великий масив документів. Зроблено узагальнений висновок, що послідовне та ефективне впровадження електронного нотаріату не лише підвищить рівень доступності, оперативності, прозорості та безпеки нотаріальних послуг, а й повністю забезпечить їх відповідність вимогам сучасного інформаційного суспільства та викликам цифровізації.

Ключові слова: електронний нотаріат, цифровізація, нотаріальна діяльність, електронні реєстри, правове регулювання, Україна, е-Нотаріат.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.146.32

Григоров Я.С., Новіков Є.А. Правові засади захисту прав людини: особливості діяльності Європейського омбудсмена

У статті здійснено комплексний аналіз правових засад діяльності Європейського омбудсмена в контексті забезпечення захисту прав людини і громадянина в Європейському Союзі. Визначено місце цього органу в інституційній системі Європейського Союзу та розкрито його правову природу, розглянуто інституційне і конституційне положення Європейського омбудсмена, визначено питання, що входять до його компетенції. У статті досліджується, чи діє Європейський омбудсмен як незалежна установа в інституційній системі Європейського Союзу. Встановлено, що незалежність Омбудсмена стає більш очевидною, коли він виступає в ролі наглядача за прозорістю, забезпечує оприлюднення інформації, що дає громадянам можливість вимагати від європейських установ підзвітності, або принаймні стимулював дебати щодо такої інформації.

У статті обґрунтовується теза, згідно з якою Європейський омбудсмен відіграє важливу та несе відповідальність стосовно перевірок адміністративного характеру, що відрізняється від завдань і відповідальності Суду ЄС. Проаналізовано особливості спорів, які підвідомчі омбудсмену, зокрема їх суб’єктний склад. Особлива увага зосереджена на характеристиці основних принципів, які визначають функціонування цього органу: незалежності, професійної таємниці та публічності. Розкрито зміст принципу незалежності як гарантії неупередженого здійснення повноважень, а також проаналізовано значення дотримання професійної таємниці для забезпечення конфіденційності інформації про заявників та осіб, які можуть постраждати внаслідок розголошення особистих відомостей.

Окремо розглянуто принцип публічності через аналіз двох основних вимог: відкритості діяльності омбудсмена та права здійснення розслідування за власною ініціативою.

Встановлено, що омбудсмен є специфічним органом, який поєднує в собі дві функції: надання рекомендацій по усуненню правопорушень та створення квазі-прецедентів, що зумовлює його превентивну діяльність. Зокрема, така правова модель сприяє підвищенню ефективності його роботи.

У досліджені продемонстровано динаміку зростання рівня схвалення рішень омбудсмена, що свідчить про ефективність таких звернень, попри їх рекомендаційний характер.

У статті приділено увагу аналізу скарги як основного засобу звернення до омбудсмена, зокрема, розглянуто матеріальні та процесуальні вимоги до неї, а також порядок її подання.

Ключові слова: Європейський омбудсмен, права людини, захист прав людини, право Європейського Союзу.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.146.33

Демковський П.Ю. Теоретико-правова характеристика засобів захисту прав суб’єктів персональних даних в адміністративному праві

Статтю присвячено теоретико-правовій характеристиці засобів захисту прав суб’єктів персональних даних в адміністративному праві. На підставі аналізу доктринальних підходів виокремлено такі ознаки засобів захисту прав суб’єктів персональних даних як публічно-правовий характер, владно-організаційна природа, спрямованість на права суб’єкта персональних даних як об’єкт захисту та різна функціональна спрямованість. Визначено, що за функціональною спрямованістю такі засоби класифікуються на превентивні, припиняючі та ті, що спрямовані на притягнення до юридичної відповідальності. Проаналізовано чинний стан законодавчого регулювання в Україні, виявлено його недоліки у порівнянні зі стандартами GDPR та обґрунтовано необхідність його вдосконалення.

Ключові слова: персональні дані, суб’єкт персональних даних, права суб’єктів персональних даних, адміністративно-правові засоби захисту, публічна адміністрація, GDPR, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.146.34

Донець С.О., Струк Є.В. Принцип субсидіарності в праві Європейського Союзу: зміст, механізми контролю та практика реалізації

У статті досліджується принцип субсидіарності як один із ключових принципів права Європейського Союзу. Розглядається нормативна база його закріплення — від Маастрихтського до Лісабонського договору, а також відмінність між негативною та позитивною субсидіарністю. Проаналізовано механізми контролю за дотриманням цього принципу, зокрема процедури «жовтої» та «помаранчевої» картки, та практику їх застосування. Досліджено роль Суду справедливості ЄС у реалізації субсидіарності на основі аналізу ключових судових рішень. Наголошено на значенні принципу субсидіарності для правової інтеграції України в ЄС як інструменту гармонізації національного законодавства із збереженням правової специфіки держави.

Ключові слова: субсидіарність, право Європейського Союзу, розподіл компетенцій, механізми контролю, Суд справедливості ЄС, євроінтеграція, пропорційність.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.146.35

Книшов І.Г. Еволюція договору будівельного підряду в цивільному праві України 

Стаття присвячена дослідженню еволюції договору будівельного підряду в цивільному праві України. Метою статті є визначення еволюції договору будівництва в цивільному праві України, визначення основних етапів його розвитку, особливостей трансформації правового регулювання та сучасних тенденцій удосконалення законодавства у сфері будівельних правовідносин. Методологічною основою дослідження є загальнонаукові та спеціально-правові методи пізнання, зокрема діалектичний, історико-правовий метод, системно-структурний метод, метод аналізу та синтезу, формально-юридичний метод, що використовуються для вивчення сучасних тенденцій розвитку договірного регулювання договорів будівництва. Підкреслено, що договір будівельного підряду є одним із найдавніших цивільно-правових зобов’язань, що сформувався під впливом історичного розвитку суспільних потреб у будівництві та поступової еволюції правового регулювання. Його витоки сягають римського приватного права, а подальший розвиток пов’язаний із середньовічними ремісничими традиціями, індустріалізацією та становленням сучасних цивільно-правових систем. В Україні формування та удосконалення договору будівельного підряду відбувалися відповідно до змін у цивільному законодавстві, особливо в умовах незалежності, цифровізації та воєнного стану. Дослідження його еволюції має важливе теоретичне та практичне значення для вдосконалення сучасного правового регулювання та гармонізації з європейськими стандартами. Звернута увага, що оновлення правового регулювання договорів будівництва після прийняття Цивільного та Господарського кодексів України призвело до проблеми паралельного та частково дублюючого регулювання. Це проявилося в різних концептуальних підходах: Цивільний кодекс України закріпив приватноправову природу договору будівництва, тоді як Господарський кодекс України встановив економіко-організаційну модель з підвищеним рівнем імперативності. Такий дуалізм спричинив регуляторні колізії та необхідність подальшої гармонізації та уніфікації правового регулювання у будівельній сфері, що і відбулось внаслідок втрати чинності Господарським кодексом України. Запропоновані етапи еволюції договору будівельного підряду в цивільному праві України.

Ключові слова: договір, підряд, будівництво, зобов’язання, правовідносини, рекодифікація, будівельні правовідносини, гармонізація та уніфікація правового регулювання.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.146.36

Лісовська В.Ю. Адміністративно-правове забезпечення прав дитини на безпечні умови життя в Україні: проблеми реалізації та шляхи вдосконалення

Дослідження присвячене проблемам реалізації права дитини на безпечні умови життя в Україні, зокрема в умовах воєнного стану, та шляхам удосконалення адміністративно-правового механізму захисту цих прав. Актуальність роботи зумовлена тим, що забезпечення безпечних умов життя для дітей є ключовим аспектом прав людини та стратегічним пріоритетом державної політики у сфері охорони дитинства. Незважаючи на існування численних нормативно-правових актів, які регулюють права неповнолітніх, практика демонструє наявність значних проблем у їх реалізації, включаючи нечіткість законодавчих норм, дублювання повноважень органів влади, формальний характер контролю та обмежену доступність адміністративних послуг.

Автор пропонує низку напрямів удосконалення адміністративно-правового механізму: уточнення правових категорій і механізмів у законодавстві, посилення міжвідомчої координації, розвиток електронних сервісів та обліку дітей у складних обставинах, запозичення окремих європейських практик та орієнтацію на превентивні заходи, а не лише на реагування на порушення. Зокрема, рекомендується внести зміни до Закону України «Про охорону дитинства» (ст. 6, 8), які передбачають більш чітке визначення прав дитини на безпечне середовище та механізми контролю за їх дотриманням, а також до Кодексу адміністративного судочинства (ст. 27–30), що забезпечить оперативне вирішення спорів щодо прав дітей.

Таким чином, робота є комплексним аналізом проблем і шляхів вдосконалення системи захисту прав дітей в Україні та пропонує конкретні юридичні і організаційні механізми для підвищення безпеки життя неповнолітніх.

Ключові слова: права дитини, безпечні умови життя, адміністративно-правовий механізм, координація органів влади, електронні сервіси, воєнний стан, превентивні заходи, законодавче вдосконалення.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.146.37

Лук’янчук Ю.Л. Система принципів діяльності національного контактного пункту Європолу в Україні як основа його адміністративно-правового статусу

У статті здійснено комплексне дослідження принципів діяльності Національного контактного пункту Європолу в Україні як спеціального адміністративно-правового механізму міжнародного правоохоронного співробітництва. Обґрунтовано, що НКП Європолу не може розглядатися виключно як технічний канал передачі інформації між компетентними органами України та Європолом, оскільки його функціональне призначення охоплює координацію міжвідомчої взаємодії, забезпечення належного режиму інформаційного обміну, захист чутливої правоохоронної інформації та поступове наближення національних процедур до стандартів Європейського Союзу.

Встановлено, що чинне правове регулювання діяльності НКП Європолу в Україні не містить цілісно сформульованої системи принципів, яка б визначала зміст, межі та стандарти його функціонування. У зв’язку з цим доведено необхідність доктринального осмислення принципів діяльності НКП як самостійного елемента його адміністративно-правового статусу. Особливу увагу приділено співвідношенню загальноправових засад, адміністративно-організаційних вимог, інформаційно-безпекових стандартів, спеціальних принципів міжнародного правоохоронного співробітництва та євроінтеграційних орієнтирів.

Наукова новизна дослідження полягає в обґрунтуванні авторської п’ятирівневої системи принципів діяльності Національного контактного пункту Європолу в Україні. До її складу віднесено загальноправові, адміністративно-організаційні, інформаційно-безпекові, спеціальні принципи міжнародного правоохоронного співробітництва та євроінтеграційні принципи. Такий підхід дозволяє розглядати принципи не як декларативні положення, а як змістовне ядро адміністративно-правового статусу НКП Європолу, що визначає правові межі його координаційної ролі, стандарти міжвідомчої взаємодії, вимоги до захисту інформації та напрями подальшого організаційно-функціонального розвитку.

Практичне значення отриманих результатів полягає у можливості використання запропонованої системи принципів для вдосконалення нормативно-правового регулювання діяльності НКП Європолу в Україні, зокрема щодо визначення його повноважень, процедур взаємодії з компетентними органами, режимів доступу до інформації, гарантій конфіденційності та механізмів підзвітності.

Ключові слова: адміністративно-правовий статус, правове регулювання, Національний контактний пункт Європолу в Україні, Європол, міжнародне співробітництво, право Європейського Союзу, європейські стандарти.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.146.38

Семенюк А.Л. Обмеження свободи пересування відповідно до вимог правового режиму воєнного часу

У статті розглянуто нормативно-правові засади обмеження конституційного права особи на свободу пересування в умовах запровадження правового режиму воєнного часу. Крім того, здійснено правовий аналіз норм деяких законопроектів щодо встановлення адміністративної відповідальності за порушення комендантської години та розширення повноважень працівників Національної поліції України.

Ключові слова: свобода пересування, правовий режим воєнного часу, комендантська година, Національна поліція, адміністративне затримання.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.146.39

Яковюк І.В., Курпан А.А., Мусієнко Т.С. Європейський парламент і Європейська рада – проблеми забезпечення міжінституційного балансу та демократичного контролю

У статті розглядається значення системи стримувань та противаг для організації й функціонування влади в Європейському Союзі. Установчі договори ЄС закріпили систему розподілу повноважень між різними інституціями Союзу, насамперед між Європейським парламентом й Європейською радою, відому як принцип міжінституційного балансу.

У статті досліджено інституційну структуру Європейського Союзу, яка протягом всієї історії інтеграції зазнає серйозних еволюційних змін, які супроводжувалися гарячими дискусіями, конфліктами та компромісами між конкуруючими баченням щодо того, яким чином має бути досягнутий баланс між наднаціональним і міжурядовим методами співробітництва. Зазначено, що розміщення Європейського парламенту і Європейської ради відповідно на першому і другому місцях інституційної структури Союзу стало одним із головних інституційних нововведень в об’єднаній Європі після Лісабонського договору (2009). Щоб зрозуміти специфіку постлісабонської системи стримувань і противаг, шляхів досягнення інституційного балансу, в статті особливу увагу приділено визначенню правового статусу Європейського парламенту і Європейської ради.  Зроблено висновок, що Європейський Парламент є унікальним наднаціональним інститутом, який покликаний забезпечити демократичну легітимність європейського врядування, тоді як Європейська рада відіграє роль квазі глави ЄС.

Наголошено, що звичайна законодавча процедура, раніше відома як процедура спільного прийняття рішень, стала важливою віхою, яка змінила спосіб взаємодії інститутів Союзу. Звичайна законодавча процедура в процесі свого розвитку включала в себе як формальні, так і неформальні зміни правил задля підвищення своєї ефективності. Проаналізовано, як реалізація Європейською радою квазі законодавчої діяльності впливає на міжінституційний баланс ЄС. Зазначено, що Суд справедливості ЄС зайняв чітку позицію з цього питання, яка полягає в обмеженні можливості Європейської ради втручатися у запроваджений установчими договорами міжінституційний баланс в сфері законотворення. Побоювання наслідків квазі законодавчої діяльності Європейської ради призвели до зміщення акценту в дослідженнях з повноважень інститутів ЄС, задіяних у звичайній законодавчій процедурі, на визначення місця та ролі Європейської ради у ній та аналізі наслідків її втручання у цю процедуру для демократичної легітимності. Наголошено на тому, що існуючий дисбаланс в інституційній структурі ЄС потребуватиме його усунення під час чергового перегляду установчих договорів Союзу.

Ключові слова: Європейський парламент, Європейська рада, інституційна структура, стримування і противаги, демократичний контроль, Лісабонський договір, Європейський Союз.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.146.40

Тичина Д.М., Волуйко О.М. Психологічні виклики професійної діяльності поліцейських при розслідуванні воєнних злочинів

Наголошено, що запровадження воєнного стану в Україні, спричинене масштабною збройною агресією, суттєво трансформувало функціональне призначення та завдання Національної поліції, зокрема розширивши підтриманням правопорядку та безпеки громадян у зонах активних бойових дій, на деокупованих територіях та в прифронтових районах; протидією диверсійним групам, терористичним загрозам, колабораціонізму та мародерству, а також документуванням воєнних злочинів та ін. У статті досліджено психологічні виклики професійної діяльності поліцейських під час розслідування воєнних злочинів. Показано, що основними психологічними ризиками діяльності є травматичний стрес, вторинна травматизація, емоційне вигорання, посттравматичні розлади, рольова напруга, порушення комунікативної взаємодії та втрата професійної мотивації. Встановлено, що значна частина правоохоронців не була психологічно готовою до дій у бойових умовах, що зумовлює необхідність реформування системи професійної та службово-психологічної підготовки. Запропоновано розглядати психологічну підтримку поліцейських як комплекс організаційних, профілактичних і реабілітаційних заходів, спрямованих на збереження психічного здоров’я, розвиток стресостійкості, саморегуляції та морально-вольової стабільності. Обґрунтовано важливість створення інституціональної системи психологічного забезпечення, яка має охоплювати регулярний психодіагностичний скринінг, кризове консультування, програми адаптації, навчання технік самодопомоги, а також підтримку сімей поліцейських. Підкреслено, що формування психологічної готовності поліцейських до розслідування воєнних злочинів є не лише професійним, а й суспільно значущим завданням, яке визначає рівень гуманності, законності та ефективності системи кримінальної юстиції. Психологічна стійкість поліцейського є важливою складовою безпеки та передумовою відновлення правопорядку в умовах війни й післявоєнного періоду.

Ключові слова: особистість поліцейського, психологічна готовність, воєнний стан, війна, воєнні злочини, трансформація, стресостійкість, посттравматичний стресовий розлад, професійне вигорання, психологічне супроводження, психологічна підтримка.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.146.41

Семіног С.В., Бурило Ю.П. Конкурентоспроможність суб’єктів господарювання як складова реалізації національних інтересів України

У статті досліджено приватно-правове регулювання конкурентоспроможності суб’єктів господарювання як складової реалізації національних інтересів України. Актуальність теми зумовлена необхідністю забезпечення ефективного функціонування конкурентного середовища в умовах трансформації національної економіки, євроінтеграційних процесів та сучасних воєнно-політичних викликів. Методологічну основу статті становлять формально-юридичний, системний, аналітичний і порівняльно-правовий методи. Обґрунтовано, що приватно-правове регулювання конкурентоспроможності суб’єктів господарювання здійснюється в межах комплексної взаємодії соціально-економічних, правових, політичних, владно-управлінських та саморегулятивних факторів, які визначають умови функціонування конкурентного середовища та впливають на формування балансу інтересів учасників господарських відносин. Визначено, що приватно-правове регулювання конкурентоспроможності суб’єктів господарювання спрямоване на забезпечення балансу приватних і публічних інтересів, створення належних умов для здійснення господарської діяльності, захист прав учасників ринку та підтримання добросовісної конкуренції. Доведено, що конкурентоспроможність суб’єктів господарювання є важливою складовою реалізації національних інтересів України, оскільки забезпечує економічну стійкість держави, розвиток внутрішнього ринку, інноваційний розвиток, залучення інвестицій та зміцнення позицій України у міжнародному економічному просторі. Ефективне правове забезпечення конкурентоспроможності суб’єктів господарювання сприяє зміцненню економічної безпеки держави та підвищенню рівня її економічної незалежності. Встановлено відсутність актуального стратегічного документа у сфері розвитку конкуренції після завершення дії Концепції загальнодержавної програми розвитку конкуренції на 2014–2024 роки, що негативно позначається на послідовності та системності реалізації державної політики у відповідній сфері. Зроблено висновок щодо вдосконалення нормативно-правового забезпечення конкурентної політики держави, зокрема шляхом розроблення та прийняття нової Концепції загальнодержавної програми розвитку конкуренції на 2026–2036 роки з урахуванням євроінтеграційного курсу, сучасних економічних викликів, воєнно-економічних умов функціонування ринку та потреб післявоєнного відновлення економіки.

Ключові слова: конкуренція, конкурентоспроможність, господарські правовідносини, господарська діяльність, суб’єкт прав, приватно-правове регулювання, приватноправові відносини, міжнародний правопорядок, національні інтереси, економічна безпека.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.146.42

Шперун Х.В., Івахненко О.А. Нормативно-правова основа діяльності національного антидопінгового центру як суб’єкта адміністративно-правового регулювання у сфері спорту

У статті проаналізовано нормативно-правову основу діяльності Національного антидопінгового центру як суб’єкта адміністративно-правового регулювання у сфері спорту. Досліджено багаторівневу ієрархічну систему нормативно-правових актів, що визначають правовий статус, компетенцію та порядок діяльності центру, яка охоплює міжнародні акти, національне законодавство та локальні документи установи. Визначено функціональне призначення кожного структурного рівня зазначеної системи та з’ясовано їх взаємозв’язок у механізмі адміністративно-правового регулювання антидопінгової діяльності. Здійснено характеристику нормативно-правової основи як сукупності актів, що виконує установчу, компетенційну, процесуальну та контрольну функції у визначенні адміністративно-правового статусу суб’єктів публічного управління. Виявлено подвійну правову природу Національного антидопінгового центру, що полягає в його одночасному функціонуванні як суб’єкта національного адміністративного права та підписанта міжнародної антидопінгової системи, зобов’язаного дотримуватися наднаціональних стандартів незалежно від стану внутрішнього законодавства. Встановлено, що локальні документи центру утворюють самостійний рівень правового регулювання, виконуючи імплементаційну, регуляторну та гарантійну функції. Проаналізовано проблемні аспекти чинної нормативно-правової основи діяльності центру, зокрема невизначеність юридичної природи актів міжнародної антидопінгової організації у національній правовій системі, колізії між міжнародними стандартами і нормами внутрішнього законодавства, невідповідність організаційно-правової форми центру вимогам інституційної незалежності, а також застарілість установчого акту, що не відповідає сучасному обсягу функцій установи. Обґрунтовано необхідність системного оновлення профільного законодавства як умови приведення правового статусу Національного антидопінгового центру у відповідність до міжнародних стандартів антидопінгової діяльності.

Ключові слова: адміністративно-правове регулювання, національний антидопінговий центр, спортивне право, публічне адміністрування, нормативно-правова основа, правовідносини у сфері спорту, адміністративно-правовий статус, державний нагляд, спорт, міжнародні стандарти антидопінгової діяльності.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.146.43

Крушельницька Г.Л. Правове забезпечення захисту генетичної інформації людини у цифровому просторі як складова генетичної безпеки України

Стаття присвячена дослідженню правової природи генетичної інформації людини крізь призму національних інтересів України. Відзначається, що генетичне різноманіття населення України є однією зі стратегічних цінностей українського народу, що прямо пов’язано з національною безпекою держави. Запровадження в Україні державної реєстрації геномної інформації людини, зокрема такої, що є обов’язковою для певних категорій населення, серед яких військовослужбовці та правоохоронці, вимагає від держави забезпечення належного захисту такої інформації.

У зв’язку із цим у статті проаналізовано поняття геномної інформації, геномних даних, генетичної інформації. Визначено, що основною характеристикою геномної інформації є наявність у ній інформації про певні фрагменти ДНК, що є носієм спадкової інформації про індивіда і слугує джерелом всіх генетично обумовлених ознак, що вивчаються при проведенні експертизи біологічних об’єктів. У статті досліджено міжнародні нормативно-правові акти, внаслідок чого встановлено тотожність змісту поняття «геномної інформації» та поняття «генетичних даних», що міститься в Загальному регламенті про захист даних (GDPR). Проаналізовано правові засади захисту генетичних даних в цифровому просторі від несанкціонованого доступу та їх неправомірного використання. Вказано, що питання обробки генетичної інформації фізичної особи набуває приватноправового забарвлення з огляду на пропозиції закріпити поняття «генетичні дані» у Цивільному кодексі України. Відзначено, що з позиції проєкту нового ЦК України генетичні дані не є персональними даними.

У статті на конкретному прикладі продемонстровано важливість захисту баз генетичних даних від кібератак та наведено низку пропозицій щодо удосконалення законодавства у сфері забезпечення генетичної безпеки України, зокрема необхідність обов’язкової державної реєстрації недержавних баз генетичних даних.

Ключові слова: персональні дані, захист персональних даних, GDPR, особисті немайнові права, цифрова трансформація, цифровізація, національні інтереси України, біологічна безпека, генетична безпека, генетична інформація.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.146.44

Федоренко Т.В. Теоретико-правові засади та механізми реалізації державної інформаційної політики України в умовах цифрової трансформації

У статті досліджено теоретико-правові засади державної інформаційної політики України в умовах цифрової трансформації та сучасних безпекових викликів. Обґрунтовано, що розвиток цифрових технологій, цифровізація публічного управління та формування інформаційного суспільства суттєво трансформують зміст державної інформаційної політики, розширюючи її функції та механізми реалізації. Визначено, що державна інформаційна політика набуває міжгалузевого та міжсекторального характеру, поєднуючи правові, організаційні, інституційні, технологічні й безпекові складові забезпечення інформаційних процесів.

Проаналізовано сучасні наукові підходи до розуміння державної інформаційної політики та запропоновано авторське визначення цього поняття як комплексного напряму державної політики, що реалізується через систему правових, організаційних, інституційних, технологічних і безпекових механізмів публічного управління, спрямованих на забезпечення права громадян на інформацію, розвиток цифрового інформаційного простору, формування інформаційного суспільства, захист інформаційного суверенітету держави та протидію сучасним інформаційним загрозам.

Встановлено основні ознаки державної інформаційної політики в умовах цифрової трансформації, серед яких міжгалузевість, міжсекторальність, технологічна залежність, динамічність правового регулювання та безпекова спрямованість. Систематизовано фундаментальні принципи її реалізації та запропоновано авторську класифікацію механізмів реалізації державної інформаційної політики, що охоплює правовий, інституційний, організаційний, фінансово-економічний, технологічний і безпековий механізми.

Доведено, що ефективність державної інформаційної політики безпосередньо залежить від узгодженості нормативно-правового регулювання, координації діяльності суб’єктів публічного управління, рівня цифрової трансформації держави та здатності забезпечувати стійкість інформаційного простору в умовах сучасних викликів. Обґрунтовано необхідність подальшого вдосконалення механізмів формування та реалізації державної інформаційної політики відповідно до сучасних тенденцій цифрового розвитку, потреб національної безпеки та європейських стандартів публічного управління.

Ключові слова: правове регулювання, державна інформаційна політика, публічне управління, цифрова трансформація, інформаційне суспільство, інформаційна безпека, цифровізація, механізми державного управління, інформаційний суверенітет, національна безпека.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.146.45

Кириченко О.А., Косаревська О.В. Розвиток сутності, видового поділу і меж легітимного оприлюднення завідомо і незавідомо достовірних і недостовірних відомостей у контексті подолання чисельних проявів дифамації де-факто майново-договірного (цивільного) та деяких інших видів судочинства у частині захисту честі, гідності та ділової репутації особи

Системно-правовим дослідженням встановлена наявність в процедурі захисту честі і гідності (ділової репутації) особи в межах цивільного і деяких інших видів антиделіктного судочинства низки проявів дифамації, що може розпочати практично кожна пересічна особа із присвоєнням собі статусу Позивача, а іншій особі Відповідача та із понесенням судових і інших, іноді достатньо значних, витрат на протязі довгого періоду часу, що підтримується адвокатом (представником Сторони) та експертом, які отримують чи підвищують зарплату за рахунок Сторін як клієнтів. У такому аспекті особливої актуальності і доктринальної, проектної законодавчої і іншої прикладної значимості для удосконалення процедури захисту честі і гідності особи як конституційних найвищих в державі соціальних цінностей від чисельних проявів дифамації набуває розвиток інноваційного розуміння сутності і видового поділу завідомо і незавідомо достовірних і недостовірних відомостей у частині появи додаткового поділу такого роду відомостей залежно від винуватості чи невинуватості особи у появі та/чи розвитку негативних і позитивно-негативних характеристик, ознак чи властивостей, що відображають ці негативні завідомо і незавідомо достовірні відомості та за низкою інших підстав.

Ключові слова: подолання чисельних проявів дифамації у процедурі захисту честі і гідності особи як конституційних найвищих соціальних цінностей; удосконалення інноваційного розуміння сутності і видового поділу завідомо і незавідомо достовірних і недостовірних відомостей.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.146.46

Корнієнко М.В. Верховенство права як нормативна вимога до діяльності Національної поліції у сфері забезпечення прав людини

Статтю присвячено дослідженню верховенства права як нормативної вимоги до діяльності Національної поліції України у сфері забезпечення прав людини. Актуальність обраної тематики зумовлена необхідністю посилення гарантій прав людини у діяльності органів правопорядку в умовах сучасних безпекових викликів. Наголошено, що здійснення поліцейських повноважень пов’язане із можливістю застосування заходів державного примусу та обмеження окремих прав і свобод, що обумовлює підвищені вимоги до нормативних засад функціонування Національної поліції.

Обґрунтовано, що верховенство права слід розглядати не лише як конституційний принцип або загальну засаду діяльності органів державної влади, а насамперед як комплексну нормативну вимогу, яка визначає зміст, межі та порядок реалізації поліцейських повноважень. Встановлено, що нормативний потенціал верховенства права виходить за межі формального розуміння законності та охоплює вимоги юридичної визначеності, пропорційності, недопущення свавілля, належної правової процедури, поваги до людської гідності та пріоритету прав людини. Доведено, що саме сукупність зазначених вимог формує критерії оцінки правомірності рішень, дій і бездіяльності Національної поліції.

Акцентовано увагу на тому, що положення Закону України «Про Національну поліцію», які закріплюють принцип верховенства права, потребують системного тлумачення у взаємозв’язку з Конституцією України, практикою Конституційного Суду України та Європейського суду з прав людини. Аргументовано, що саме такий підхід забезпечує практичну реалізацію верховенства права у поліцейській діяльності та сприяє формуванню єдиних стандартів здійснення владних повноважень, орієнтованих на ефективне забезпечення прав людини.

Зроблено висновок, що верховенство права є універсальним критерієм правомірності діяльності Національної поліції, який визначає допустимі межі державного втручання у сферу прав людини, забезпечує баланс між публічними інтересами та правами особи, а також сприяє зміцненню довіри суспільства до органів правопорядку й утвердженню правовладдя як фундаментальної засади демократичної правової держави.

Ключові слова: верховенство права, законність, Національна поліція України, органи правопорядку, поліцейська діяльність, права людини, пропорційність, юридична визначеність.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.146.47

Книш З.І., Береговий І.В. Право на апеляційне оскарження у цивільному судочинстві України як складова права на судовий захист

У статті проведено дослідження правової природи апеляційного оскарження у цивільному судочинстві України як складової права на судовий захист. Проаналізовано сутність і складові елементи права на судовий захист та права на справедливий суд з огляду на наявне міжнародне та національне законодавство в сфері здійснення судочинства, усталену судову практику та міжнародні стандарти у галузі правосуддя. Здійснено комплексний аналіз наявної доктрини щодо апеляційного провадження як у приватному, так і публічному праві. Встановлені проблеми термінологічного характеру та висловлені пропозиції щодо їх усунення.

Узагальнено підходи судової практики та зарубіжний досвід правового регулювання апеляційного оскарження судових рішень. Обґрунтовано взаємозв’язок апеляційного оскарження й апеляційного перегляду, за якого перше є процесуальною підставою для ініціювання другого, спрямованого на перевірку законності та обґрунтованості рішення суду першої інстанції.

З’ясовано, що апеляційне оскарження є, з одного боку, складовим елементом права на судовий захист, а з іншого – засобом досягнення основного завдання цивільного судочинства, що полягає у справедливому, неупередженому та своєчасному розгляді й вирішенні цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод та інтересів осіб.

Висловлено думку щодо комплексного розуміння апеляційного провадження як стадії цивільного процесу, що поєднує елементи як перегляду, так і перевірки судового рішення. Саме реалізація функції судового контролю в межах цієї стадії судочинства забезпечує здійснення інших складових права на судовий захист та прийняття справедливого судового рішення.

Відзначено поєднання у змісті апеляційного оскарження приватних інтересів, які реалізуються шляхом прийняття справедливого судового рішення, та публічних інтересів, що полягають у забезпеченні правопорядку за допомогою правового механізму виявлення, виправлення судових помилок і запобігання їм.

Підтримано думку щодо доцільності встановлення обмежень права на оскарження судових рішень, за яких мають бути забезпечені співмірність між можливістю оптимального досягнення легітимної мети з мінімальним втручанням у здійснення права на судовий захист та недопущення порушення сутнісного змісту цього права.

Ключові слова: апеляційне оскарження, право на апеляційне оскарження, право на судовий захист, апеляційний перегляд, судовий контроль, справедливий суд, судове рішення, цивільне судочинство, захист прав та інтересів, апеляційне провадження, справедливий суд, правосуддя, судочинство.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.146.48

Аврамова О.Є. Саморегулівні організації як суб’єкти забезпечення добросовісної конкуренції на ринках капіталу

Стаття присвячена визначенню саморегулівних організацій як суб’єктів забезпечення добросовісної конкуренції на ринках капіталу. Значення саморегулівних організацій було визначено в Концепції реформування інституту саморегулювання в Україні, схваленій розпорядженням Кабінету Міністрів України від 10 травня 2018 р. В умовах реформування державного сектору економіки значення СРО як співрегулятора на ринках капіталу значно підвищується. Встановлено, що внаслідок розвитку законодавства, відносин на ринку капіталу відбувається делегування державою певних регуляторних та контрольних функцій СРО. Це свідчить про виникнення змішаної моделі регулювання ринків капіталу, яка поєднує елементи державного нагляду та професійного саморегулювання. Сутність СРО полягає у виконанні функції інституційного посередника між державою та учасниками ринку, забезпеченні їхньої взаємодії в процесі розробки та впровадження правил поведінки на організованих ринках. Сучасне саморегулювання поєднує приватноправові механізми професійного самоврядування з публічно-правовим наглядом держави, що забезпечує баланс між автономією професійної спільноти та необхідністю захисту публічних інтересів. За таких умов саморегулівні організації отримують можливість самостійно розробляти стандарти професійної діяльності, правила поведінки та механізми контролю за їх дотриманням, тоді як держава здійснює нагляд за законністю та ефективністю їхньої діяльності. Така модель сприяє підвищенню якості регулювання відповідних ринків і зменшує потребу в надмірному державному втручанні. Запропоновано закріплювати в Кодексах професійної етики для професійних учасників ринку капіталу закріплювати положення про добросовісність та забезпечення чесної конкуренції. Це сприятиме формуванню прозорого середовища, запобіганню зловживанням та конфлікту інтересів, а також підвищенню довіри інвесторів до фінансового ринку.

Ключові слова: саморегулювання, суб’єкт права, правове регулювання, ринок, конкуренція, юридична особа, добросовісність.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.146.49

Сампара Н.М. Оцінка судом показань свідків у цивільному процесі

Статтю присвячено дослідженню особливостей оцінювання судом показань свідків у рамках цивільного процесу, з фокусом на проблемі їх об’єктивності та деструктивному впливі так званого «родинного інтересу». Спираючись на положення Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України), сімейного законодавства та усталену практику Верховного Суду, здійснено детальний аналіз практичного виміру формування внутрішнього переконання суддів при дослідженні свідчень близьких осіб.

Особливу увагу приділено правовому статусу та специфіці допиту свідків, які перебувають у фактичних шлюбних відносинах (цивільному шлюбі) або уклали союз за релігійними обрядами і перебувають у церковному шлюбі без державної реєстрації. Досліджено процесуальну колізію щодо обмеження права таких осіб на професійний імунітет через право на мовчання. У науковій статті використано наукові матеріали, чинне нормативно-правове законодавство України, дописи резонансних журналістських розслідувань, що висвітлюють латентні схеми маніпуляцій усними свідченнями для легалізації активів. Здійснено огляд практики Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ) крізь призму автономного розуміння концепції сімейного життя. Визначено заходи процесуального примусу та кримінальної відповідальності для мінімізації ризиків процесуальної співучасті та неправдивих свідчень, а також запропоновано рекомендації для покращення механізму загалом.

Обґрунтовано, що наявність тісних родинних, сімейних або фактичних особистих зв’язків між свідком та стороною спору може істотно впливати на достовірність показань і потребує врахування судом під час оцінки доказів. Проаналізовано особливості використання свідчень близьких осіб у майнових, спадкових та житлових спорах, де такі показання нерідко виступають основним або єдиним джерелом доказової інформації. Виявлено ризики формування штучної доказової бази шляхом залучення формально незацікавлених осіб, які фактично пов’язані зі сторонами спору особистими або економічними інтересами. Доведено необхідність вироблення більш чітких критеріїв оцінювання показань свідків із ознаками родинної зацікавленості, що сприятиме підвищенню рівня правової визначеності, забезпеченню єдності судової практики та зміцненню принципів справедливого судочинства.

Ключові слова: цивільний процес, показання свідків, оцінка доказів, родинний інтерес, об’єктивність суду, внутрішнє переконання судді.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.146.50

Савченко П.Д. Європейський досвід організації та надання екстреної медичної допомоги та перспективи його інтеграції у вітчизняну систему охорони здоров’я

Стаття присвячена дослідженню європейського досвіду організації та нормативно-правового регулювання екстреної медичної допомоги, а також визначенню перспектив упровадження його елементів у вітчизняну систему охорони здоров’я. Обґрунтовано актуальність такого аналізу з огляду на наслідки повномасштабного вторгнення, оскільки воєнні дії критично підвищили навантаження на медичну інфраструктуру та актуалізували потребу в дієвому правовому регулюванні екстрених служб, удосконаленні міжвідомчої координації й забезпеченні безперервності надання медичної допомоги.

Проаналізовано підходи до організації догоспітальної допомоги у Фінляндії, Німеччині, Англії та Франції. Встановлено, що фінська модель поєднує регіональну організацію медичних і рятувальних служб із централізованою системою приймання та опрацювання екстрених викликів за номером 112; німецька – ґрунтується на цифровій взаємодії служб за номерами 112 і 116117, стандартизованому первинному оцінюванні стану пацієнтів і розвитку телемедичних консультацій; англійська – на багаторівневій системі готовності, стійкості й реагування; французька – на медичному регулюванні звернень лікарем-регулятором і функціонуванні осередків екстреної медико-психологічної допомоги.

Визначено, що спільними рисами досліджених моделей є інтеграція служб екстреного реагування, цифровізація диспетчеризації, планування ризиків, міжвідомча взаємодія та нормативне забезпечення готовності до надзвичайних ситуацій. Обґрунтовано, що подальший розвиток екстреної медичної допомоги в Україні має базуватися не на механічному копіюванні іноземних моделей, а на поєднанні ефективних європейських механізмів із власним практичним досвідом функціонування медицини в умовах воєнного стану, що потребує високої оперативної гнучкості управлінських рішень. У цьому контексті особливого значення набувають автономне функціонування закладів охорони здоров’я, резервне енергозабезпечення, цифрова стійкість диспетчерських систем, безперервність зв’язку між екстреними службами, удосконалення маршрутизації пацієнтів і розвиток кризового медико-психологічного супроводу населення.

Ключові слова: екстрена медична допомога, система охорони здоров’я, надзвичайні ситуації, воєнний стан, система 112, міжвідомча координація, кризове управління, цивільний захист, цифровізація, медична евакуація.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.146.51

]]> https://easternlaw.com.ua/uk/arxiv-nomerov/zhurnal-sxidnoyevropejskogo-prava-146/feed 0 https://easternlaw.com.ua/uk/arxiv-nomerov/zhurnal-sxidnoyevropejskogo-prava-145 https://easternlaw.com.ua/uk/arxiv-nomerov/zhurnal-sxidnoyevropejskogo-prava-145#comments Sat, 25 Apr 2026 16:16:15 +0000 http://easternlaw.com.ua/?p=12372 Журнал опубліковано на сайті 25 квітня 2026 року

титульна сторінка

зміст

Воронятніков О.О., Кожура Л.О., Цвіркун Ю.І. Адміністративно-правові моделі участі закладів вищої освіти у міжнародному співробітництві: порівняльний аналіз країн ЄС та України

Стаття присвячена комплексному порівняльному дослідженню адміністративно-правових моделей участі закладів вищої освіти України та країн Європейського Союзу у міжнародному співробітництві. Актуальність теми зумовлена необхідністю подолання системного розриву між високим рівнем університетської автономії в ЄС та інертністю вітчизняних регуляторних механізмів в умовах інтеграції до Європейського освітнього простору.

У межах дослідження здійснено деконструкцію правової природи ЗВО через призму порівняльного правознавства, де університет розглядається не як структурна одиниця державного апарату, а як автономний суб’єкт публічного права. Проаналізовано досвід Німеччини, Нідерландів, Естонії, Франції та Польщі, що дозволило вперше виокремити та теоретично обґрунтувати три базові адміністративно-правові моделі міжнародної взаємодії ЗВО: корпоративно-автономну, інституційно-керовану та адміністративно-дирижистську.

Особливу увагу приділено критичному аналізу «адміністративного дирижизму» в Україні, який базується на презумпції необхідності перманентного державного втручання та погодження кожного етапу міжнародної активності університетів.

Наукова новизна роботи полягає у розробці концепцій «адміністративної транзитивності» та «адміністративної сумісності» процедур. Авторами обґрунтовано необхідність закріплення у вітчизняному законодавстві юридичної презумпції еквівалентності результатів європейських акредитаційних процедур (агенцій-членів ENQA), що має усунути деструктивну практику подвійної звітності та повторної акредитації спільних міжнародних програм.

Стратегічною метою реформування управління вищою освітою в Україні має стати перехід від моделі «адміністративного стримування» до моделі «адміністративного сприяння». Запропоновано трансформацію статусу українського ЗВО з бюджетної установи на автономного суб’єкта публічного права (публічну корпорацію), що є необхідною передумовою для реалізації елементів ius tractatuum та забезпечення конкурентоспроможності українських університетів на глобальному рівні. Практичні рекомендації спрямовані на вдосконалення адміністративного законодавства України в частині дерегуляції міжнародної діяльності ЗВО та імплементації принципів Європейського адміністративного простору.

Ключові слова: адміністративно-правове регулювання, державний контроль, заклади вищої освіти, автономія ЗВО, міжнародне співробітництво, міжнародні договори, право Європейського Союзу, європейські стандарти.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.145.1

Дуліба Є.В., Теремецький В.І. Формування та реалізація державної політики у сфері охорони праці в Україні: сучасний стан і напрями вдосконалення

У статті досліджено окремі аспекти формування та реалізації державної політики у сфері охорони праці в Україні. Обґрунтовано, що одним із ключових орієнтирів державної політики у цій сфері є Цілі сталого розвитку ООН, зокрема забезпечення гідної праці, економічного зростання, а також збереження здоров’я працюючого населення. На підставі статистичних даних встановлено, що проблема виробничого травматизму та професійної захворюваності має системний характер як на глобальному рівні, так і в Україні, де зберігається стабільно високий рівень травматизму та смертності, зокрема в умовах воєнних дій.

Проаналізовано наукові підходи до визначення поняття «державна політика у сфері охорони праці» та обґрунтовано її місце у системі соціально-трудових відносин. Розглянуто інституційний механізм реалізації державної політики у сфері охорони праці, зокрема повноваження Державної служби України з питань праці, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, місцевих державних адміністрацій і органів місцевого самоврядування, а також проаналізовано нормативно-правове забезпечення, включаючи закони України, підзаконні нормативно-правові акти та галузеві правила з охорони праці.

Встановлено, що, незважаючи на наявність розгалуженої нормативно-правової бази, ефективність реалізації державної політики залишається недостатньою. До основних проблем віднесено фрагментарність законодавства, дублювання правових норм, неефективність публічного адміністрування, недостатній рівень державного нагляду, а також переважно реактивний характер системи охорони праці, орієнтований на реагування на наслідки, а не на їх попередження.

З урахуванням змін у міжнародних стандартах, зокрема визнання у 2022 році безпечного і здорового робочого середовища одним із фундаментальних принципів і прав у сфері праці, обґрунтовано необхідність удосконалення державної політики у цій сфері. Запропоновано основні напрями її розвитку, серед яких перехід до превентивної моделі управління професійними ризиками, підвищення ефективності публічного адміністрування, гармонізація національного законодавства з міжнародними стандартами, впровадження людиноцентричного та інклюзивного підходів, розвиток соціального діалогу та посилення превентивної складової.

Ключові слова: державна політика, охорона праці, права людини, публічне адміністрування, виробничий травматизм, безпечне і здорове робоче середовище, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, міжнародні стандарти, професійні ризики, превентивна модель.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.145.2

Карелін В.В., Безручак А.А., Геращенко Г.С. Адміністративно-правове регулювання діяльності повітряних сил Збройних сил України

У статті здійснено комплексне дослідження адміністративно-правового регулювання діяльності Повітряні Сили Збройних Сил України як одного з ключових елементів системи забезпечення обороноздатності держави. Розкрито історичні передумови формування Повітряних Сил після набуття Україною незалежності, а також проаналізовано етапи їх трансформації, зокрема об’єднання військово-повітряного компоненту та військ протиповітряної оборони у 2004 році. Визначено, що сучасні Повітряні Сили являють собою складну багаторівневу організаційну систему, яка виконує широкий спектр завдань, а саме від охорони повітряного простору до забезпечення бойових дій інших видів Збройних Сил.

Особливу увагу приділено аналізу нормативно-правової бази, що регламентує діяльність Повітряних Сил, яка включає Конституція України, закони України у сфері національної безпеки та оборони, а також значну кількість підзаконних нормативно-правових актів, зокрема наказів Міністерства оборони України та відомчих документів у сфері державної авіації. Встановлено, що така розгалужена система правового регулювання забезпечує детальне врегулювання діяльності, однак характеризується фрагментарністю, надмірною кількістю нормативних актів і наявністю дублювання окремих положень.

У роботі проаналізовано організаційну структуру Повітряних Сил, зокрема роль командування як стратегічного органу військового управління, систему повітряних командувань, а також функціональне призначення різних родів військ і спеціалізованих підрозділів. Обґрунтовано, що ефективність виконання покладених на Повітряні Сили завдань значною мірою залежить від чіткості розмежування управлінських повноважень, належного ресурсного забезпечення та узгодженості правового регулювання.

Зроблено висновок про необхідність удосконалення адміністративно-правового забезпечення діяльності Повітряних Сил шляхом кодифікації законодавства, систематизації підзаконних актів, гармонізації національних норм зі стандартами НАТО, впровадження сучасних цифрових систем управління, розвитку правового регулювання безпілотної авіації та підвищення гнучкості правового режиму в умовах воєнного стану. Наголошено, що реалізація запропонованих заходів сприятиме підвищенню ефективності функціонування Повітряних Сил та зміцненню обороноздатності України в сучасних умовах безпекових викликів.

Ключові слова: Повітряні Сили Збройних Сил України, адміністративно-правове регулювання, обороноздатність, військове управління, державна авіація, нормативно-правова база, національна безпека, НАТО, безпілотні авіаційні комплекси, воєнний стан.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.145.3

Комісаров О.Г., Шкарупа К.В. Кабінет Міністрів України в адміністративно-правовому механізмі встановлення та забезпечення функціонування зон із особливими умовами користування військових об’єктів

У статті комплексно досліджено місце та роль Кабінету Міністрів України у системі адміністративно-правового забезпечення встановлення та функціонування зон із особливими умовами користування навколо військових об’єктів. Визначено, що Уряд як вищий орган у системі органів виконавчої влади посідає центральне місце у формуванні та реалізації державної політики у сфері використання, охорони, обліку та правового режиму земель державної власності, насамперед земель оборони. Обґрунтовано, що компетенція Кабінету Міністрів України у цій сфері має міжгалузевий характер і охоплює нормотворчу, координаційну, організаційно-розпорядчу та контрольну діяльність, спрямовану на узгодження вимог земельного, оборонного, екологічного, містобудівного та кадастрового законодавства. З’ясовано, що саме на урядовому рівні забезпечується координація діяльності Міністерства оборони України, центральних органів виконавчої влади у сфері земельних відносин, містобудування, екології та кадастрового обліку. Встановлено, що чинне законодавство України не формує цілісного підзаконного механізму надання земельних ділянок для потреб військових частин, а також не містить уніфікованої урядової процедури встановлення, зміни, скасування, державної реєстрації та кадастрового відображення зон із особливими умовами користування навколо військових частин та інших військових об’єктів. Доведено, що така прогалина знижує рівень правової визначеності та ефективність адміністративно-правової охорони земель оборони. Обґрунтовано доцільність ухвалення окремого урядового нормативно-правового акта для врегулювання адміністративних процедур у цій сфері. Аргументовано, що відсутність єдиного процедурного акта ускладнює взаємодію між органами публічної адміністрації, породжує неоднакову практику застосування законодавства, ускладнює внесення відомостей до Державного земельного кадастру та послаблює превентивний потенціал правових засобів захисту публічних інтересів у сфері національної безпеки. Запропоновано практичні напрями урядового регулювання.

Ключові слова: Кабінет Міністрів України, землі оборони, військові об’єкти, зони із особливими умовами користування, адміністративно-правове забезпечення, адміністративно-правова охорона, Державний земельний кадастр, публічне адміністрування.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.145.4

Костяшкін І.О. Договір як інструмент розподілу майна подружжя: взаємодія цивільного та сімейного права

Метою статті є визначення особливостей договірного регулювання відносин із розподілу майна подружжя у цивільному та сімейному праві.

Майнові відносини подружжя мають комплексну правову природу та регулюються як нормами сімейного, так і цивільного права, що зумовлює їх інтегрований характер і потребу в узгодженому застосуванні відповідних правових механізмів. Поряд із законним режимом спільної сумісної власності подружжя формується договірний режим майна, який ґрунтується на принципі автономії волі сторін і дозволяє індивідуалізувати правове регулювання відповідно до їхніх інтересів.

Договір виступає основним інструментом правового регулювання майнових відносин подружжя, поєднуючи функції юридичного факту та засобу безпосереднього впливу на зміст прав і обов’язків сторін. Договір виступає ефективним інструментом розподілу майна подружжя, що дозволяє уникнути судових спорів, забезпечити індивідуалізацію правового регулювання, реалізувати принцип автономії волі сторін. Система договорів у сфері сімейного права є різноманітною та охоплює як спеціальні сімейно-правові договори (шлюбний договір, договір про поділ майна та ін.), так і цивільно-правові договори, які впливають на правовий режим майна подружжя (договори купівлі-продажу, дарування, ренти, довічного утримання та ін.).

Взаємодія цивільного та сімейного права у договірному регулюванні проявляється у субсидіарному застосуванні норм цивільного законодавства, поєднанні диспозитивних та імперативних засад, а також у встановленні меж свободи договору, зокрема з метою захисту прав та інтересів сторін і дітей. Історичний розвиток інституту договору, починаючи з римського приватного права, підтверджує його сталість та універсальність як ефективного інструменту регулювання майнових відносин, у тому числі у сфері розподілу майна подружжя.

Подальший розвиток правового регулювання має бути спрямований на усунення міжгалузевих колізій, удосконалення договірних механізмів та забезпечення єдності правозастосовної практики з урахуванням сучасних тенденцій розвитку приватного права.

Ключові слова: сімейно-правовий договір, цивільно-правовий договір, шлюбний договір, майно, розподіл майна, подружжя, власність, сімейно-правове регулювання, цивільно-правове регулювання, правовідносини.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.145.5

Сотула О.С. Особливості адміністративно-правового забезпечення охорони праці неповнолітніх в умовах воєнного стану: виклики для України та релевантні практики США

Стаття присвячена комплексному аналізу адміністративно-правових механізмів охорони праці вразливих категорій працівників, насамперед неповнолітніх, в умовах воєнного стану в Україні. Конституція України у статті 43 закріплює пряму заборону застосування праці неповнолітніх на небезпечних роботах, однак ефективність цього конституційного імперативу у кризових умовах збройного конфлікту вимагає окремого наукового осмислення. Авторами встановлено, що введення воєнного стану, обмеження планових перевірок, мобілізація частини інспекторів праці та масове переміщення населення створили умови, за яких ризики неформального залучення неповнолітніх до праці суттєво зросли. Водночас законодавство залишається формально незмінним: Закон України № 2136-IX «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» зберігає скорочений режим робочого часу для осіб до 18 років, заборону нічних і надурочних робіт, а також вимогу обов’язкових медичних оглядів. Практична ефективність цих норм, однак, визначається якістю адміністративно-правового механізму їх реалізації, тобто спроможністю Державної служби України з питань праці та інших уповноважених органів виявляти і припиняти порушення навіть в умовах обмежених ресурсів. У статті здійснено порівняльний аналіз вітчизняних підходів та досвіду США, де ключовим інструментом боротьби з незаконним дитячим найманством є широкий стандарт «suffer or permit to work», закріплений у Законі про справедливі стандарти оплати праці 1938 року. Цей стандарт поширює відповідальність роботодавця на будь-який випадок, коли він знав або мав знати про залучення неповнолітнього до праці, незалежно від наявності формального трудового договору. Управління з охорони праці та виробничої безпеки США (OSHA) застосовує ризик-орієнтовану модель інспекцій, яка дозволяє концентрувати наглядові ресурси у найбільш вразливих секторах. На підставі проведеного аналізу сформульовано конкретні пропозиції щодо вдосконалення українського законодавства: розширення визначення поняття «застосування праці» неповнолітніх, запровадження цифрової дозвільної системи, формалізація міжвідомчої взаємодії, упровадження умовного фінансування відбудови та побудова аналітичної карти ризиків порушень у сфері дитячої праці.

Ключові слова: воєнний стан, неповнолітні працівники, служба охорони праці, державний нагляд, вразливі категорії, дитяча праця, адміністративно-правовий механізм.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.145.6

Стрельченко А.М., Стрельченко О.Г., Цубенко В.Л. Проблеми визначення співвідношення адміністративного та дисциплінарного провадження в сучасному праві

У статті здійснено комплексний теоретико-правовий аналіз співвідношення адміністративного та дисциплінарного провадження як різновидів юрисдикційної діяльності суб’єктів публічної адміністрації. Актуальність дослідження зумовлена відсутністю єдиного законодавчого підходу до визначення їх правової природи, процесуальної форми та місця у системі адміністративного процесу, що спричиняє труднощі у правозастосовній практиці та породжує наукові дискусії. У роботі узагальнено доктринальні підходи до розуміння адміністративного провадження як врегульованої нормами адміністративного права діяльності щодо розгляду та вирішення індивідуально-конкретних справ у сфері публічного управління, а також дисциплінарного провадження як спеціальної процедури притягнення до дисциплінарної відповідальності осіб, які перебувають у службових правовідносинах із державою.

Обґрунтовано, що попри спільну адміністративно-правову природу зазначених проваджень, вони істотно відрізняються за функціональним призначенням, суб’єктним складом, підставами виникнення та процесуальною формою. Зокрема, адміністративне провадження спрямоване на реалізацію публічного інтересу у широкому значенні, забезпечення законності та захист прав і свобод особи, тоді як дисциплінарне провадження має внутрішньо-організаційний характер і покликане забезпечити належну службову дисципліну та ефективне функціонування органів публічної влади.

Визначено, що однією з ключових проблем є можливість одночасного застосування адміністративної та дисциплінарної відповідальності за одне правопорушення, що зумовлює необхідність чіткого нормативного розмежування відповідних процедур. Проаналізовано підходи вітчизняних науковців щодо місця дисциплінарного провадження у системі адміністративного процесу, зокрема як складової адміністративного провадження, самостійного виду юрисдикційної діяльності або комплексного правового явища.

У результаті дослідження сформульовано авторські визначення адміністративного та дисциплінарного провадження, а також визначено їх основні спільні та відмінні ознаки. Зроблено висновок про необхідність удосконалення законодавчого регулювання у сфері адміністративних і дисциплінарних процедур, гармонізації їх процесуальних стандартів та забезпечення належних гарантій прав осіб у відповідних провадженнях.

Ключові слова: адміністративне провадження, дисциплінарне провадження, адміністративний процес, дисциплінарна відповідальність, публічна адміністрація, юрисдикційна діяльність, службова дисципліна.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.145.7

Теремецький В.І., Аврамова О.Є. Співвідношення норм академічної доброчесності та авторського права під час встановлення факту академічного плагіату

Актуальність проблематики зумовлена тим, що правила створення академічних творів регулюються як нормами освітнього законодавства, так і положеннями права інтелектуальної власності. При цьому вони відрізняються за своєю юридичною природою: норми академічної доброчесності належать до публічного права, тоді як положення авторського права та інших інститутів інтелектуальної власності – до приватноправової сфери. Визначено, що в освітньому праві та авторському праві існують розбіжності щодо розуміння ідеї як об’єкта правової охорони. У контексті академічної доброчесності ідея може розглядатися як результат інтелектуальної діяльності, а її незаконне привласнення – як академічний плагіат, тоді як в авторському праві ідея не є об’єктом правової охорони. Крім того, в авторському праві визначено поняття «плагіат», а в освітньому праві – «академічний плагіат».

Водночас відмінність простежується також у меті правового регулювання: інститут авторського права спрямований передусім на захист майнових і немайнових прав авторів або їхніх правонаступників, тоді як норми академічної доброчесності орієнтовані на забезпечення достовірності наукової діяльності. Обґрунтовано, що встановлення факту академічного плагіату не може зводитися виключно до констатації порушення авторського права, оскільки ці види правового регулювання мають різні об’єкти охорони, підстави відповідальності та правові наслідки. Доведено, що кваліфікація академічного плагіату потребує комплексного застосування норм освітнього законодавства, локальних актів закладів освіти та окремих положень авторського права з урахуванням мети академічної діяльності й специфіки академічного твору. Наголошено, що норми авторського права у сфері академічної діяльності мають похідний характер від освітнього права та відрізняються за функціональною спрямованістю, зокрема щодо забезпечення академічної доброчесності та охорони прав авторів.

Встановлено, що процедура виявлення академічного плагіату визначається як на нормативному, так і на локальному рівнях – в окремих закладах вищої освіти та наукових установах. Сформульовано, що академічний плагіат є освітнім правопорушенням, яке передбачає порушення етичних та освітніх норм щодо створення академічного твору, зокрема ненадання достовірної інформації про авторство використаних ідей і текстів, а також порушення процедури його створення, зокрема виконання наукових робіт на замовлення іншими особами.

Ключові слова: інтелектуальна власність, об’єкти права інтелектуальної власності, об’єкт правової охорони, захист майнових і немайнових прав, авторське право, автор, науковий твір, службовий твір, академічний твір, академічна доброчесність, академічний плагіат.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.145.8

Чорна В.Г. Державний контроль у сфері оціночної діяльності: правова природа та особливості реалізації

У статті досліджено правову природу державного контролю у сфері оціночної діяльності та особливості його реалізації в сучасних умовах розвитку публічного адміністрування. Обґрунтовано, що державний контроль у цій сфері є самостійним різновидом контрольної діяльності публічної адміністрації, який має комплексний адміністративно-правовий характер і спрямований на забезпечення законності, об’єктивності, професійності та єдності підходів до оцінки майна, майнових прав і результатів професійної оціночної діяльності. Встановлено, що його специфіка зумовлюється поєднанням владно-розпорядчого, процедурного, превентивного та гарантійного елементів, оскільки контроль у цій сфері покликаний не лише виявляти порушення, а й запобігати викривленню результатів оцінки, забезпечувати захист прав учасників правовідносин і підтримувати довіру до інституту оцінки як юридично значущої процедури.

Проаналізовано нормативну основу здійснення державного контролю у сфері оціночної діяльності, а також компетенцію уповноважених суб’єктів, насамперед Фонду державного майна України, який реалізує регуляторні, методичні, наглядові та організаційні повноваження у відповідній сфері. З’ясовано, що особливості реалізації державного контролю проявляються через застосування спеціальних форм і засобів впливу, зокрема ведення державних реєстрів, рецензування звітів про оцінку, контроль за дотриманням національних стандартів, перевірку суб’єктів оціночної діяльності, а також використання адміністративних процедур під час прийняття рішень, які впливають на права та законні інтереси оцінювачів, замовників оцінки й інших заінтересованих осіб.

Державний контроль у сфері оціночної діяльності охарактеризовано не лише як інструмент нагляду за дотриманням законодавства, а і як складову механізму публічного адміністрування, спрямовану на забезпечення належної якості оціночних процедур і легітимності їх результатів. Удосконалено підхід до розуміння змісту такого контролю через єдність його правозабезпечувальної, превентивної, коригувальної та інформаційно-аналітичної функцій. Дістало подальший розвиток положення про необхідність посилення процедурних гарантій, підвищення прозорості контрольної діяльності, цифровізації контрольних механізмів і вдосконалення нормативного регулювання з урахуванням сучасних викликів. Зроблено висновок, що ефективність державного контролю у сфері оціночної діяльності безпосередньо впливає на стабільність майнового обороту, захист публічного інтересу та якість адміністративно-правового забезпечення економічних відносин.

Ключові слова: адміністративно-правове регулювання, Фонд державного майна України, оцінка майна, майнові права, євроінтеграція, державний контроль та нагляд в сфері оціночної діяльності.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.145.9

Чорна В.Г., Кузьменко О.В., Кожура Л.О. Фінансова безпека та операції з криптовалютами: теоретико-правові засади мінімізації ризиків

У статті досліджуються теоретико-правові засади мінімізації ризиків операцій з криптовалютами в контексті забезпечення фінансової безпеки держави. Обґрунтовано, що стрімке поширення криптовалют, розвиток цифрових платіжних інструментів і транскордонний характер віртуальних активів зумовлюють виникнення нових викликів для фінансової системи, пов’язаних із легалізацією доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванням тероризму, ухиленням від оподаткування, виведенням капіталу, кібершахрайством, спекулятивною волатильністю та недостатнім рівнем захисту прав користувачів. Визначено, що криптовалютні операції одночасно мають інноваційний економічний потенціал і підвищену ризиковість, а тому потребують комплексного правового регулювання, яке поєднувало б стимули для розвитку цифрової економіки з ефективними публічно-правовими запобіжниками.

У роботі доведено, що мінімізація ризиків операцій з криптовалютами має здійснюватися через формування цілісного правового механізму, який включає чітке визначення правового статусу криптовалют і віртуальних активів, встановлення вимог до постачальників послуг, пов’язаних з їх обігом, запровадження процедур державної реєстрації або ліцензування, розмежування режимів для криптоактивів, стейблкоїнів та електронних грошей, а також закріплення правил належного зберігання клієнтських активів. Окрему увагу приділено значенню фінансового моніторингу, процедурам ідентифікації та верифікації клієнтів, застосуванню risk-based approach, контролю за підозрілими транзакціями, імплементації travel rule та створенню механізмів протидії маніпулюванню ринком і використанню криптоінструментів у злочинних схемах.

Аргументовано, що забезпечення фінансової безпеки у цій сфері неможливе без належного балансу між приватноправовим визнанням цифрових активів як об’єктів цивільних прав і публічно-правовим контролем за обігом таких активів. Зроблено висновок, що ефективна система мінімізації ризиків повинна передбачати не лише нормативне визначення криптовалют, а й комплекс інституційних, організаційних та наглядових заходів, спрямованих на захист фінансової стабільності, інтересів держави та прав учасників ринку. Обґрунтовано, що вдосконалення законодавства України у цій сфері має базуватися на поєднанні міжнародних стандартів AML/CFT, кращих практик зарубіжних держав та національних потреб розвитку цифрової економіки.

Ключові слова: віртуальний актив, криптовалюта, цифрова річ, цифровий контент, об’єкти цивільних прав, цивільне право, фінансовий моніторинг, AML/CFT, постачальник послуг, правовий режим, цифрове середовище, майнова цінність.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.145.10

Шопіна І.М. Принципи етичного використання штучного інтелекту у сфері освіти: правовий аспект

Мета статті полягала у тому, щоб охарактеризувати принципи етичного використання штучного інтелекту (ШІ) у сфері освіти та перспективи їх правового впровадження.

З’ясовано, що сучасний стан розвитку технологій ШІ, їх розповсюдженість і доступність вимагають свого врахування у методологічному і правовому забезпеченні освітньої діяльності. Підтримано позицію науковців, які вважають за потрібне розробку і затвердження закону про штучний інтелект. Визначено, що уявляється важливим забезпечити відповідність норм освітнього законодавства сучасному рівню розвитку інформаційних технологій. Особливої актуальності вказані процеси набувають з урахуванням нещодавно затвердженого Верховною Радою України Закону України «Про академічну доброчесність».

У статті запропоновано поняття принципів етичного використання штучного інтелекту у сфері освіти, яке слід розуміти як системно організовану сукупність нормативних і ціннісних засад впровадження та застосування технологій штучного інтелекту в освітній, науковій та організаційній діяльності з метою забезпечення правомірності, безпечності, ефективності та гуманістичної спрямованості користування такими технологіями.

На підставі проведеного аналізу зроблено висновок, що розроблення і впровадження принципів етичного використання ШІ у сфері освіти є нині надзвичайно важливим. Це виступає передумовою попередження загроз та ризиків неконтрольованого використання ШІ здобувачами освіти, науково-педагогічними (педагогічними) працівниками, а також адміністрацією закладів освіти. Запропоноване у статті розуміння системи принципів етичного використання ШІ включає: принципи прозорості використання ШІ в освітній діяльності, відповідальності, доброчесності, безпеки, обмеженості застосування ШІ, ефективності, захисту персональних даних, подвійного людського контролю (за процесом і за результатами використання ШІ). Визначено, що ці принципи мають знайти своє закріплення у законі про штучний інтелект та у нормах освітнього законодавства, що підвищить їх дієве впровадження у структуру освітніх процесів.

Ключові слова: освіта, заклад освіти, заклад вищої освіти, освітній процес, освітня діяльність, штучний інтелект, інформаційні технології, інформаційне право, здобувачі освіти, науково-педагогічні працівники, академічна доброчесність.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.145.11

Яковюк І.В., Спенсер К., Удовицький О. Стадійна інтеграції: трансформація правового статусу країни-кандидата в члени Європейського Союзу (на прикладі України)

У статті представлено поглиблений юридичний аналіз еволюції політики розширення Європейського Союзу, зосереджений на безпрецедентній трансформації статусу кандидата України протягом 2024–2026 років. Військова агресія російської федерації у 2022 році стала «тектонічним зрушенням», що змусило об’єднану Європу переглянути класичний бінарний підхід до вступу, регламентований статтею 49 Договору про Європейський Союз. Традиційна модель, заснована на чіткому розмежуванні між державами-членами та «нечленами» (або третіми країнами), фактично замінюється гнучкою концепцією стадійної інтеграції (phased accession).

Досліджено нову правову природу статусу кандидата, який трансформувався з дипломатичного очікування на динамічну систему жорсткої правової умовності. Ключовим інструментом цієї трансформації виступає програма Ukraine Facility — унікальний фінансово-правовий механізм, що пов’язує надання 50 мільярдів євро допомоги з виконанням системи суворих індикаторів. Ці показники визначено як структурні контрольні орієнтири перед вступом, що вимагають проактивного впровадження acquis communautaire. Цей процес зумовлює розмивання правових меж, оскільки Україна перебирає на себе відповідальність держави-члена у стратегічних секторах (судова реформа, цифровізація митниці, корпоративне управління тощо) задовго до офіційного підписання Договору про приєднання (Договір про розширення).

Окрему увагу приділено правовим викликам секторальної інтеграції до внутрішнього ринку ЄС. На прикладі права вільного пересування осіб проілюстровано, як режим тимчасового захисту фактично став пілотним проєктом ринкової інтеграції. Водночас наголошено на необхідності виконання фундаментальних зобов’язань, зокрема приєднання до мережі EURES (європейська мережа служб зайнятості) та координації систем соціального забезпечення. Безпековий вимір інтеграції реалізується через участь України у проєктах PESCO (політика безпеки та оборони Європейського Союзу), що формує унікальну модель «безпекової асоціації». Стадійна інтеграція пропонує прискорений шлях до правового простору ЄС, проте вимагає надійної правової бази для запобігання ризику «постійного кандидатства» та забезпечення правової визначеності для обох сторін.

Ключові слова: право ЄС, стадійна інтеграція, членство, градуалізм, країна-кандидат, Україна.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.145.12

Білоус Т.Й., Ковбасюк В.С. Особливості захисту авторських прав у цифровому середовищі після смерті автора

Стаття присвячена з’ясуванню особливостей захисту авторських прав у цифровому середовищі після смерті автора. Актуальність теми зумовлена стрімким розвитком цифрових технологій, унаслідок чого значна частина творів створюється, поширюється та зберігається виключно в мережі Інтернет. Після смерті автора такі об’єкти продовжують існувати у відкритому доступі, що ускладнює здійснення контролю за їх використанням і створює ризики порушення авторських прав.

У статті проаналізовано специфіку інтернет-середовища як транскордонного, децентралізованого та технічно складного простору, в межах якого фактичний контроль щодо використання та розповсюдження твору часто здійснюють не спадкоємці, а адміністратори цифрових платформ. Особливу увагу приділено ролі користувацьких угод (Terms of Service), які визначають порядок використання контенту та можуть істотно обмежувати можливості спадкоємців щодо реалізації їхніх прав.

Розглянуто проблеми спадкування цифрових активів, зокрема облікових записів у соціальних мережах, а також відсутність належного правового регулювання цього питання в Україні. Зроблено висновок, що чинне законодавство не повною мірою враховує специфіку цифрового середовища, що зумовлює необхідність його вдосконалення.

Ключові слова: інтернет, порушення авторських прав, користувацька угода, меморіальний акаунт, цілісність твору, цифрова спадщина.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.145.13

Булик І.Л. Інституційна система суб’єктів управління персоналом у сфері публічної служби України

У статті досліджено систему суб’єктів управління персоналом у сфері публічної служби України в контексті сучасних трансформацій публічного адміністрування. Обґрунтовано, що управління персоналом у публічній службі є комплексною функціонально-інституційною діяльністю, спрямованою на формування, розвиток та ефективне використання кадрового потенціалу держави. Акцентовано увагу на тому, що ефективність публічного управління безпосередньо залежить від якості організації праці державних службовців, рівня їх професійної компетентності та здатності реалізовувати державну політику.

Розкрито зміст ключових принципів організації публічної служби, серед яких професіоналізм, доброчесність, політична неупередженість, меритократія та орієнтація на результат. Визначено значення компетентнісного підходу, стратегічного управління персоналом, цифровізації кадрових процесів та розвитку технологій у підвищенні ефективності управління людськими ресурсами.

У статті систематизовано основних суб’єктів управління персоналом у публічній службі України, зокрема Кабінет Міністрів України, Національне агентство України з питань державної служби, Комісію з питань вищого корпусу державної служби, керівників державної служби та служби управління персоналом. Висвітлено їх функціональну роль у формуванні та реалізації кадрової політики, забезпеченні професійного розвитку персоналу, прозорості процедур добору та оцінювання кадрів.

Окрему увагу приділено розширеному колу суб’єктів, які впливають на систему управління персоналом у публічній сфері, зокрема органам місцевого самоврядування, закладам освіти, інститутам громадянського суспільства та міжнародним організаціям. Підкреслено їх роль у забезпеченні безперервної професійної підготовки, імплементації міжнародних стандартів та підвищенні відкритості кадрових процесів.

Визначено основні проблеми функціонування системи управління персоналом, серед яких політична залежність кадрових рішень, дефіцит ресурсів, недостатній рівень мотивації персоналу та недосконалість стратегічного планування. Запропоновано напрями вдосконалення, що передбачають посилення інституційної спроможності, цифровізацію процесів, розвиток системи безперервного навчання та впровадження сучасних управлінських технологій.

Зроблено висновок, що система суб’єктів управління персоналом у публічній службі є багаторівневою, відкритою та динамічною, а її ефективність визначається здатністю адаптуватися до сучасних викликів та інтегрувати інноваційні підходи до управління людськими ресурсами.

Ключові слова: публічна служба, державна служба, управління персоналом, суб’єкти публічної служби.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.145.14

N.P. Holota Legal Regulation of Trade-Based Money Laundering under Martial Law: Risk Analysis in the Foreign Economic Activity of Ukraine

Стаття зосереджена на аналізі правових проблем протидії відмиванню коштів через торговельні операції (Trade-Based Money Laundering, TBML) в умовах воєнного стану в Україні. Актуальність теми обумовлена тим, що повномасштабне збройне вторгнення Російської Федерації суттєво трансформувало архітектуру державного управління у сфері зовнішньоекономічної діяльності та фінансового моніторингу, створивши нові вектори для реалізації TBML-схем.

У роботі висвітлено сутність TBML як процесу використання торгових операцій для переміщення вартості та маскування злочинного походження коштів, охарактеризовано три основні технічні методи, виокремлені FATF: over-invoicing, under-invoicing та маніпуляції з кількістю і якістю товарів. Обґрунтовано, що збройний конфлікт є середовищем підвищеного TBML-ризику, оскільки неминуче спричиняє послаблення митного, валютного та фінансового контролю, зростання обсягу міжнародних операцій зі зниженим рівнем прозорості та дисфункцію правоохоронних інститутів.

Проаналізовано конкретні чинники підвищення TBML-ризиків в умовах воєнного стану в Україні: лібералізацію валютного контролю відповідно до постанов НБУ, спрощення митних процедур, зростання непрозорих оборонних закупівель та ризики використання українських компаній як транзитних структур для обходу міжнародних санкцій. Встановлено, що чинний Закон України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення», попри його відповідність стандартам FATF та вимогам AMLD4, не містить спеціальних положень щодо фінансового моніторингу в умовах воєнного стану, що є суттєвою прогалиною правового регулювання.

На підставі проведеного аналізу сформовано сукупність таких рекомендацій: доповнення Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення» окремими положеннями щодо воєнного стану, запровадження автоматизованої системи ризик-профілювання зовнішньоторгових операцій, законодавче закріплення механізму міжвідомчої координації та посилення контролю над ціноутворенням в оборонних закупівлях.

Ключові слова: відмивання коштів через торговельні операції, воєнний стан, фінансовий моніторинг, зовнішньоекономічна діяльність, протидія легалізації доходів, обхід санкцій.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.145.15

Грабар Н.М. Динаміка майнових правовідносин за участі особи, зниклої безвісти за особливих обставин: теоретико-прикладний аспект

Стаття присвячена дослідженню трансформації майнових прав та обов’язків особи, яка набуває статусу зниклої безвісти за особливих обставин. Проаналізовано юридичну природу переходу майнових прав від стану статичного володіння до можливості управління третіми особами. Досліджено специфіку довірчого управління активами в умовах збройного конфлікту та узагальнено пропозиції щодо можливості вдосконалення цивільно-правових механізмів захисту інтересів відсутнього власника.

Основну увагу зосереджено на процедурі визначення особливостей зміни або припинення майнових прав зниклої безвісти особи за особливих обставин за цивільним законодавством. Проаналізовано чинне законодавство України, зокрема ЗУ «Про правовий статус осіб, зниклих безвісти за особливих обставин» та Цивільний кодекс України.

Визначено, що модернізація цивільно-правового регулювання встановлення опіки над майном зниклої особи за особливих обставин зумовлює нагальну потребу в запровадженні нових підходів до його вдосконалення. Покращення механізму зміни або припинення майнових прав зниклої безвісти особи за особливих обставин є імперативом державної правової політики, оскільки, ефективний оперативний та диспозитивний інструментарій захисту є запорукою стабільності цивільного обороту. Лише за умови оновлення чинного законодавства настане можливість нівелювати правову невизначеність та забезпечити баланс між приватними інтересами особи зниклої за особливих обставин в умовах дії правового режиму воєнного стану. В сукупності це стабілізує цивільні правовідносини що безпосередньо впливає на економіку країни.

Зроблено висновок, що трансформація майнових правовідносин за участі особи, зниклої безвісти за особливих обставин, має комплексний характер і потребує системного нормативного врегулювання, спрямованого на забезпечення балансу приватних і публічних інтересів.

Ключові слова: майнові правовідносини, особи зниклі за особливих обставин, опіка над майном, стадійність правовідносин, зникнення за особливих обставин, довірче управління, цивільна правосуб’єктність, трансформація правового режиму майна.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.145.16

Жуков П.І., Савченко П.Д. Екстрена медична допомога як складова права на охорону здоров’я в Україні: поняття та особливості

У статті здійснено комплексне юридичне дослідження екстреної медичної допомоги як складової права на охорону здоров’я в Україні. Обґрунтовано, що в сучасних умовах екстрена медична допомога має розглядатися не лише як самостійний вид медичної допомоги, прямо передбачений законодавством України, а і як важливий публічно-правовий механізм практичної реалізації конституційного права особи на охорону здоров’я. Встановлено, що нормативне підґрунтя екстреної медичної допомоги має багаторівневий характер і охоплює як положення Конституції України, Основ законодавства України про охорону здоров’я, Закону України «Про екстрену медичну допомогу», так і підзаконні нормативно-правові акти, які конкретизують порядок її надання, професійну підготовку працівників системи екстреної медичної допомоги, а також питання міжвідомчої та цифрової взаємодії. Доведено, що юридична природа екстреної медичної допомоги виявляється через її публічно-правовий характер, невідкладність, загальнодоступність, безоплатність, організаційно-інституційну впорядкованість і спрямованість на безпосередній захист життя та здоров’я особи. Особливу увагу приділено обґрунтуванню авторського доктринального підходу, відповідно до якого екстрена медична допомога визначається як гарантований державою вид медичної допомоги і водночас як публічно-правовий механізм практичного забезпечення права на охорону здоров’я у разі виникнення безпосередньої загрози життю або здоров’ю людини. На підставі аналізу наукових праць, нормативних актів, офіційних аналітичних та емпіричних матеріалів доведено, що екстрена медична допомога безпосередньо пов’язана з гарантіями доступності медичної допомоги, соціальної безпеки та належного функціонування всієї системи охорони здоров’я. Окремо наголошено, що в умовах воєнного стану значення екстреної медичної допомоги істотно зростає, оскільки вона є однією з перших ланок реагування на наслідки бойових дій, масові ураження та інші надзвичайні виклики. Зроблено висновок, що екстрена медична допомога є однією з ключових гарантій не лише індивідуального права на охорону здоров’я, а й інституційної стійкості системи охорони здоров’я України, а тому потребує подальшого доктринального осмислення та вдосконалення нормативної узгодженості її правового регулювання.

Ключові слова: екстрена медична допомога, право на охорону здоров’я, медична допомога, система охорони здоров’я, доступність медичної допомоги, соціальна безпека, воєнний стан, правове регулювання.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.145.17

Івахненко О.А., Димитрієв В.В. Реабілітація осіб з інвалідністю як складова права на охорону здоров’я в Україні

У статті здійснено комплексне дослідження реабілітації осіб з інвалідністю як складової права на охорону здоров’я в Україні. Обґрунтовано, що в сучасних умовах реабілітація не може розглядатися лише як допоміжний елемент соціального захисту, оскільки вона є невід’ємною частиною системи медичного обслуговування, спрямованою на відновлення або компенсацію втрачених функцій організму, підтримання максимально можливого рівня життєдіяльності особи та забезпечення її повноцінної участі в суспільному житті. Проаналізовано міжнародно-правові та національні засади регулювання реабілітації осіб з інвалідністю, зокрема положення Конвенції про права осіб з інвалідністю, Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я», законів України у сфері реабілітації та актів, що визначають організацію реабілітаційної допомоги у системі охорони здоров’я. Визначено співвідношення права на реабілітацію з правом на охорону здоров’я, охарактеризовано систему суб’єктів, уповноважених забезпечувати надання реабілітаційної допомоги, а також розкрито зміст основних організаційних, фінансових і правових гарантій доступності таких послуг. Доведено, що включення реабілітаційної допомоги до Програми медичних гарантій засвідчує поступове утвердження в Україні моделі, за якої реабілітація визнається повноцінним елементом гарантованого державою медичного обслуговування. Наголошено, що особливого значення така модель набуває в умовах воєнного стану, коли кількість осіб, які потребують тривалої фізичної, психологічної та комплексної реабілітації, істотно зростає. Акцентовано, що ефективність реалізації права на реабілітацію безпосередньо залежить не лише від наявності належної нормативної бази, а й від узгодженої діяльності органів публічної влади, закладів охорони здоров’я, фахівців з реабілітації та механізмів державного фінансування. Встановлено, що сучасний підхід до реабілітації має ґрунтуватися на засадах людиноцентричності, безперервності, міждисциплінарності та максимальної індивідуалізації реабілітаційного маршруту. Окреслено основні проблеми правового регулювання та практичної реалізації права осіб з інвалідністю на реабілітацію, серед яких фрагментарність нормативної бази, недостатня міжвідомча координація, нерівномірна територіальна доступність послуг, кадровий дефіцит і потреба в подальшій гармонізації медичного та соціального законодавства. Запропоновано напрями вдосконалення правового регулювання, спрямовані на посилення доступності, безперервності, людиноцентричності та ефективності реабілітаційної допомоги.

Ключові слова: право на охорону здоров’я, реабілітація, особи з інвалідністю, реабілітаційна допомога, медичне право, державні гарантії, доступність медичних послуг, Програма медичних гарантій, воєнний стан.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.145.18

Кравчук П.Ю. Роль суду у забезпеченні безпеки свідка на стадії судового розгляду 

У статті здійснено комплексне дослідження ролі суду у забезпеченні безпеки свідка на стадії судового розгляду як одного з ключових елементів гарантування ефективності кримінального провадження. Обґрунтовано, що в сучасних умовах розвитку кримінального процесу суд виступає не лише органом здійснення правосуддя, але й активним суб’єктом забезпечення прав і свобод учасників провадження, зокрема свідка, безпека якого безпосередньо впливає на повноту та достовірність доказування.

Проаналізовано нормативно-правові засади діяльності суду у сфері забезпечення безпеки свідка, визначено зміст та межі відповідних повноважень суду, а також досліджено процесуальні механізми їх реалізації. Встановлено, що чинне кримінальне процесуальне законодавство України передбачає достатній інструментарій для забезпечення безпеки свідка, однак його практичне застосування характеризується фрагментарністю, відсутністю єдиних підходів та недостатньою ефективністю.

Особливу увагу приділено проблемі забезпечення балансу між гарантіями безпеки свідка та дотриманням прав сторони захисту, зокрема права на ефективний перехресний допит. Обґрунтовано, що реалізація процесуальних заходів безпеки повинна здійснюватися з урахуванням принципу пропорційності та індивідуалізації, залежно від рівня загроз у конкретному кримінальному провадженні. Досліджено вплив сучасних безпекових викликів, зокрема умов воєнного стану та цифровізації кримінального процесу, на зміст діяльності суду у цій сфері. Визначено, що зростання інтенсивності та багатовимірності загроз потребує переосмислення ролі суду як суб’єкта управління ризиками на стадії судового розгляду. Сформульовано науково обґрунтовані пропозиції щодо вдосконалення кримінальних процесуальних гарантій забезпечення безпеки свідка, зокрема шляхом запровадження уніфікованих процедур оцінки ризиків, визначення меж ініціативи суду у застосуванні заходів безпеки та розширення використання цифрових інструментів захисту.

Ключові слова: свідок, безпека свідка, судовий розгляд, кримінальне провадження, процесуальні гарантії, суд, доказування.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.145.19

Лаговська Н.В., Прокопчук А.О., Пашко В.Д. Цивільно-правова відповідальність за шкоду, завдану збройною агресією: сучасні виклики та трансформаційні підходи

У статті досліджено особливості цивільно-правової відповідальності за шкоду, завдану збройною агресією проти України, з урахуванням трансформації класичних деліктних конструкцій у воєнних умовах. Обґрунтовано, що масовий характер руйнувань, складність встановлення причинно-наслідкових зв’язків та ідентифікації належного відповідача зумовлюють необхідність формування спеціального режиму відшкодування шкоди. Проаналізовано нормативні засади визначення та класифікації воєнних збитків, положення Цивільного кодексу України, підзаконних актів щодо оцінки шкоди, а також міжнародні підходи до репараційної відповідальності держави-агресора. Акцентовано увагу на багатовимірному характері шкоди, що охоплює матеріальні, моральні та екологічні втрати. Встановлено, що чинні механізми цивільної відповідальності потребують адаптації шляхом запровадження презумпції відповідальності держави-агресора, спрощення доказування, цифровізації процедур фіксації та обліку збитків. Досліджено роль електронних реєстрів, платформ подання заяв та міжнародних компенсаційних механізмів у забезпеченні ефективного відшкодування. Обґрунтовано необхідність гармонізації національного законодавства з міжнародними стандартами відповідальності та створення комплексної системи компенсації шкоди в умовах воєнного стану. Запропоновано напрями вдосконалення правового регулювання цивільно-правової відповідальності, спрямовані на підвищення ефективності захисту порушених прав та забезпечення принципу повного відшкодування шкоди. Методологічну основу дослідження становлять системний, порівняльно-правовий та формально-юридичний методи, що дозволили виявити закономірності трансформації деліктних конструкцій у сфері воєнних правопорушень. Практичне значення результатів полягає у можливості їх використання для удосконалення національної системи відшкодування та інтеграції з міжнародним Реєстром збитків для України, а також для формування ефективних механізмів виконання рішень щодо компенсації шкоди.

Ключові слова: цивільно-правова відповідальність, збройна агресія, воєнні збитки, відшкодування шкоди, держава-агресор, презумпція відповідальності, моральна шкода, екологічна шкода, цифровізація, репарації.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.145.20

Лапка О.Я., Красницька А.В. Правотворчість як форма правової комунікації: теоретико-правовий аналіз

Стаття присвячена дослідженню правотворчості як специфічної форми правової комунікації в умовах сучасного демократичного суспільства. Проаналізовано та узагальнено наукові підходи вітчизняних учених, які розкривають правотворчість як діяльність, спрямовану на виявлення та нормативне закріплення суспільно значущих інтересів, а також як різновид соціального діалогу між державою та інститутами громадянського суспільства. Обґрунтовується концептуальний перехід від традиційного формально-юридичного підходу до розуміння правотворчості складного як багатовимірного явища, що поєднує інституційні, процедурні та комунікативні елементи та забезпечує узгодження інтересів різних соціальних груп у процесі правового регулювання.

Встановлено, що комунікативний вимір правотворчості охоплює інформаційний, дискурсивний, інтерпретаційний і легітимаційний компоненти, які в сукупності забезпечують виявлення суспільних потреб, їх обговорення, нормативне оформлення та подальше суспільне визнання правових норм. Охарактеризовано основні форми реалізації комунікативної моделі, зокрема публічні консультації, парламентські процедури, експертний дискурс і цифрові інструменти, що підвищують відкритість правотворчого процесу.

Водночас констатовано наявність низки проблем, пов’язаних із формальнізацією громадської участі, недостатньою процедурною визначеністю, складністю юридичної мови та викликами цифрового середовища. Підкреслено необхідність вдосконалення нормативно-правових та організаційних механізмів правотворчої діяльності. Зроблено висновок, що послідовний розвиток комунікативної парадигми є визначальною умовою підвищення якості правотворчості, забезпечення реальної участі громадськості та зміцнення суспільної довіри до правових рішень у сучасних умовах.

Ключові слова: правотворчість, правотворчий процес, правова комунікація, громадянське суспільство.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.145.21

Лугіна Н.А., Добровольська Ю.О. Процесуальні повноваження прокурора щодо забезпечення безпеки свідка на стадії досудового розслідування

Статтю присвячено комплексному дослідженню процесуальних повноважень прокурора щодо забезпечення безпеки свідка на стадії досудового розслідування. Обґрунтовано, що в умовах сучасних викликів, зокрема воєнного стану, підвищення рівня організованої злочинності та використання новітніх технологій у злочинній діяльності, забезпечення безпеки свідка набуває ключового значення для ефективності кримінального провадження та реалізації його завдань. Визначено, що прокурор як процесуальний керівник відіграє центральну роль у механізмі гарантування безпеки свідка, оскільки здійснює ініціювання, координацію та контроль за застосуванням відповідних заходів.

Проаналізовано зміст і структуру процесуальних повноважень прокурора у цій сфері, виокремлено їх основні групи: повноваження щодо оцінки ризиків, організації заходів безпеки та контролю за їх реалізацією. Встановлено, що чинне правове регулювання має фрагментарний характер, не містить чітких критеріїв оцінки загроз та не забезпечує належної визначеності процедур прийняття рішень, що негативно впливає на ефективність правозастосовної практики. Звернуто увагу на проблеми пасивності прокурора при ініціюванні заходів безпеки, недостатню координацію з іншими суб’єктами, а також відсутність єдиного підходу до оцінки ризиків.

Окремо проаналізовано відповідність національної моделі забезпечення безпеки свідків міжнародним та європейським стандартам, визначено перспективи імплементації зарубіжного досвіду. Обґрунтовано необхідність переходу до проактивної моделі діяльності прокурора, що передбачає ранню ідентифікацію загроз та оперативне застосування адекватних заходів захисту.

Сформульовано науково обґрунтовані пропозиції щодо вдосконалення законодавчого регулювання та практики реалізації процесуальних повноважень прокурора, зокрема шляхом конкретизації їх змісту, запровадження уніфікованих критеріїв оцінки ризиків, удосконалення механізмів міжвідомчої взаємодії та розширення використання сучасних технологічних засобів захисту свідків.

Ключові слова: прокурор, свідок, безпека свідка, досудове розслідування, заходи безпеки, кримінальне провадження, процесуальні повноваження, захист учасників провадження.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.145.22

Лугіна Н.А., Радванський Ю.О., Добровольська Ю.О. Європейська конвенція про кіберзлочинність як ключовий інструмент кримінально-правової охорони суспільних відносин у кіберпросторі України

Стаття присвячена комплексному дослідженню ролі Європейської конвенції про кіберзлочинність як ключового міжнародно-правового інструменту кримінально-правової охорони суспільних відносин у кіберпросторі. Актуальність теми зумовлена стрімким розвитком інформаційних технологій та зростанням кількості кіберзлочинів, що створюють суттєві загрози національній безпеці, правам і свободам громадян та стабільності держави.

У роботі проаналізовано поняття та основні види кіберзлочинів, їх специфічні ознаки, а також особливості правового регулювання суспільних відносин у кіберпросторі. Окрему увагу приділено дослідженню структури та змісту Європейської конвенції про кіберзлочинність, зокрема її положень щодо криміналізації діянь, процесуальних механізмів розслідування та міжнародного співробітництва.

Визначено, що Конвенція виступає фундаментом для уніфікації кримінально-правових норм держав та забезпечує ефективну взаємодію між правоохоронними органами різних країн у боротьбі з кіберзлочинністю. Водночас встановлено наявність певних проблем імплементації її положень у національне законодавство України, зокрема у частині уніфікації термінології, визначення складів кіберзлочинів та адаптації процесуальних механізмів до сучасних технологічних викликів.

У статті також обґрунтовано необхідність удосконалення кримінально-правових механізмів протидії кіберзлочинності в Україні шляхом гармонізації національного законодавства з міжнародними стандартами, розвитку міжнародного співробітництва та впровадження інноваційних підходів до розслідування злочинів у цифровому середовищі.

Ключові слова: кіберзлочинність, кібербезпека, Європейська конвенція про кіберзлочинність, кримінально-правова охорона, міжнародне співробітництво, цифрове середовище.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.145.23

Лисеюк А.М. Принципи протидії деструктивним інформаційним впливам

Мета статті – визначити поняття та розкрити зміст принципів протидії деструктивним інформаційним впливам.

З’ясовано особливості розуміння категорії «принцип» у правовій науці. Обґрунтовано, що принципи протидії деструктивним інформаційним впливам за своєю сутністю належать до принципів діяльності, оскільки протидія відповідає всім ознакам категорії «діяльність» (наявність мети, соціальний характер, предметність тощо). Визначено, що протидія являє собою людську активність, яка здійснюється з певною метою і прагне досягнути попередньо визначеного результату, впливаючи тим самим на суспільні відносини. Протидія деструктивним інформаційним впливам являє собою активність суб’єктів такої протидії, що здійснюється з метою унеможливлення негативних наслідків для української держави, її громадянського суспільства та окремих громадян в інформаційній сфері.

Охарактеризовано принципи верховенства права, верифікації, розумної дистанції, деконструкції наративу, інформаційної гігієни та оперативного спростування. З’ясовано, що застосування принципів протидії деструктивним інформаційним впливам у правовому регулюванні та практичній діяльності суб’єктів протидії може сприяти більш ефективній роботі в інформаційному просторі з метою захисту інформаційних інтересів держави, громадянського суспільства і людини. Наголошено на особливостях правового регулювання у досліджуваній сфері, яке має відмінності для різних суб’єктів.

На підставі здійсненого у статті аналізу зроблено висновок, що принципи протидії інформаційним деструктивним впливам являють собою засадничі положення, які реалізуються у діяльності органів публічної влади, правоохоронних та розвідувальних органів, громадських організацій, закладів освіти та науки, окремих громадян з метою захисту інформаційного суверенітету України та попередження негативних для інформаційної сфери наслідків. Акцентовано увагу на тому, що охарактеризовані у статті принципи враховують позитивний досвід суб’єктів інформаційної діяльності і можуть бути впроваджені в управлінські процеси в інформаційній сфері.

Ключові слова: інформаційні впливи, інформаційна безпека, інформаційна діяльність, протидія, інформаційні війни, інформаційне законодавство, інформаційно-правові відносини.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.145.24

Лукашенко А.А., Омельченко Н.Л. Адміністративно-правові засади реформування публічної служби в Україні

У статті досліджується проблематика адміністративно-правових засад реформування публічної служби в Україні. Її актуальність зумовлена об’єктивною необхідністю посилення інституційної спроможності публічної служби в умовах дії правового режиму воєнного стану, постійних безпекових викликів і загроз, а також зростаючого впливу євроінтеграційного курсу держави та набуття Україною статусу країни-кандидата на вступ до Європейського Союзу. У цьому контексті особливої ваги набуває питання підвищення професіоналізму кадрового складу публічної служби, здатного забезпечити ефективне виконання функцій держави як на центральному, так і на місцевому рівнях.

Проаналізовано сучасний стан наукових досліджень у цій сфері, які акцентують увагу на необхідності комплексного реформування національної моделі публічної служби з урахуванням європейських стандартів належного врядування. Звернено увагу на різноманітність підходів до визначення сутності категорії «публічна служба», що свідчить про збереження наукової дискусії щодо її змісту. Обґрунтовано доцільність розгляду публічної служби як комплексного публічно-правового інституту, що поєднує організаційні, функціональні та правові елементи професійної діяльності в органах державної влади та органах місцевого самоврядування.

Окрему увагу приділено аналізу принципів публічної служби, їх системному характеру та відображенню у процесі імплементації європейських стандартів, зокрема принципів верховенства права, прозорості, підзвітності, професіоналізму та політичної нейтральності. Виокремлено сучасні напрями розвитку публічної служби, з акцентом на політичну, мілітаризовану службу та службу в центральних органах виконавчої влади зі спеціальним статусом, що визначає перспективи подальших наукових пошуків.

Констатовано, що публічна служба виступає складним багаторівневим інститутом, який потребує подальшого вдосконалення. Зокрема, залишаються невирішеними питання ефективності оцінювання результатів діяльності публічних службовців, удосконалення механізмів їх мотивації та стимулювання, модернізації їх правового статусу, а також формування цілісної національної моделі публічної служби з урахуванням сучасних викликів і європейських орієнтирів розвитку.

Ключові слова: публічна служба, реформа публічної служби, державна служба, служба в органах місцевого самоврядування, професійна діяльність, законодавство.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.145.25

O.A. Marushchak Electronic System in the Construction Sector as a Mechanism for Minimizing Corruption Risks

У статті здійснено науковий аналіз цифрової трансформації адміністративних процедур у сфері будівництва крізь призму функціонування електронної системи як механізму мінімізації корупційних ризиків. Теоретичним підґрунтям дослідження стали сучасні наукові підходи до оптимізації адміністративних процесів, їх алгоритмізації та стандартизації в умовах цифровізації публічного управління, зокрема концептуальні положення щодо реінжинірингу процедур та зменшення дискреційного впливу у діяльності органів публічної влади. Особливу увагу приділено оригінальному практичному внеску Є. Гульчука, який у своїх дослідженнях пов’язується з розробленням управлінської архітектури цифрової трансформації адміністративних процедур.

Метою статті є визначення ролі електронної системи у сфері будівництва у трансформації адміністративних процедур та обґрунтування її значення як механізму мінімізації корупційних ризиків. На основі формально-юридичного та системного аналізу розкрито особливості традиційної моделі адміністративних процедур у сфері будівництва, що характеризується багатостадійністю, нормативною складністю та залежністю від дискреційних повноважень посадових осіб.

Обґрунтовано, що дерегуляція та оптимізація адміністративних процедур виступають передумовами їх цифрової трансформації, яка забезпечує перехід від стадійно-бюрократичної моделі до алгоритмізованої системи адміністративних дій. Показано, що впровадження електронної системи у сфері будівництва забезпечує формалізацію та уніфікацію процедурних процесів, автоматизацію управлінських рішень та інтеграцію інформаційних ресурсів.

Доведено, що електронна система у сфері будівництва має виражений антикорупційний ефект, який досягається через підвищення прозорості адміністративних процедур, забезпечення відкритості інформації, мінімізацію «ручного впливу» та посилення контролю за проходженням адміністративних процесів. Узагальнено, що цифровізація у цій сфері виступає інструментом не лише оптимізації адміністративної діяльності, а й забезпечення доброчесності публічного управління.

Ключові слова: цифровізація, адміністративні процедури, електронна система у сфері будівництва, корупційні ризики, алгоритмізація, дерегуляція, публічне управління, прозорість, дискреційні повноваження, контроль.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.145.26

Мілевська А.О. Проблематика правової природи та включення до складу спадщини спеціальних виплат у зв’язку з загибеллю військовослужбовця

Стаття присвячена дослідженню правової природи спеціальних виплат, пов’язаних  з загибеллю військовослужбовця, та можливості їх включення до складу спадщини. Здійснено класифікацію виплат за критерієм їх правової природи та підстав виникнення: виплати, що пов’язані  з проходженням військової служби (грошове забезпечення, премії, доплати, винагороди, матеріальні допомоги) та виплати, що пов’язані зі смертю військовослужбовця під час виконання обов’язків військової служби або внаслідок поранення, контузії, каліцтва, захворювання, що пов’язані з виконанням обов’язків військової служби. Встановлено, що виплати, які пов’язані з проходженням військової служби є такими правами, що виникли за його життя і підпадають під дію статті 1227 ЦК України: виплачуються членам сім’ї, за їх відсутності – входять до складу спадщини. При цьому законодавцем встановлено окрему спеціальну модель правонаступництва цих виплат: пріоритетне право членів сім’ї, коло яких визначено спеціальним законодавством та субсидіарне входження до складу спадщини. В свою чергу, виплати, що пов’язані зі смертю військовослужбовця (одноразова грошова допомога)  є дворівневим явищем: на первинному рівні – виплата, що адресована членам сім’ї безпосередньо, на вторинному – після прийняття рішення про її призначення, є майновою вимогою, що здатна входити до складу спадщини за правилами статті 1227 ЦК України. Акцентовано, що одноразова грошова допомога у зв’язку з загибеллю військовослужбовця не належить і не належала  військовослужбовцю за його життя, вона виникає виключно внаслідок його загибелі (смерті) і адресована визначеному законом колу осіб.  Здійснено аналіз судової практики щодо спадкування права на виплату одноразової грошової допомоги та встановлено її суперечливість. Відповідне явище пояснюється невизначеністю правової природи одноразової грошової допомоги та нестабільністю законодавства (коло отримувачів цієї виплати змінювалось тричі за 2022-2024 роки; запровадження розстрочки виплати на 80 місяців породило додаткові судові справи щодо долі невиплачених часток після смерті отримувача).

Ключові слова: спадкування, посмертне правонаступництво, одноразова грошова допомога, спадщина, спадкоємець, спеціальні виплати.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.145.27

Панченко С.С. Колізійні аспекти деліктних зобов’язань у міжнародному приватному праві: український та зарубіжний досвід

У статті проведено правовий аналіз колізійного регулювання деліктних зобов’язань в Україні та порівняння їх із підходами, що застосовуються в зарубіжних країнах. Зроблено висновок, що деліктні зобов’язання у міжнародному приватному праві є самостійним видом позадоговірних правовідносин, що виникають унаслідок заподіяння шкоди та характеризуються наявністю іноземного елемента, який зумовлює необхідність застосування колізійно-правового методу регулювання. Ключову роль у регулюванні деліктних зобов’язань відіграють колізійні прив’язки, серед яких традиційно домінує принцип lex loci delicti commissi, однак сучасна правова доктрина дедалі більше орієнтується на застосування lex loci damni, що дозволяє краще враховувати інтереси потерпілої сторони.

Українське законодавство, зокрема Закон України «Про міжнародне приватне право», загалом базується на класичних підходах до визначення застосовного права, поєднуючи їх із окремими елементами гнучкості, такими як врахування більш тісного зв’язку правовідносин та обмежена автономія волі сторін. Європейський підхід, закріплений у Регламенті (ЄС) № 864/2007 (Рим II), характеризується високим рівнем уніфікації, системністю та гнучкістю, що проявляється у пріоритеті lex loci damni, наявності спеціальних колізійних норм для окремих видів деліктів та можливості відступу від загального правила.

Порівняльний аналіз засвідчує, що українська модель колізійного регулювання має більш формалізований характер, тоді як зарубіжні правові системи, особливо в межах ЄС, орієнтуються на функціональний підхід і забезпечення балансу між правовою визначеністю та справедливістю. Практика застосування колізійних норм у сфері деліктних зобов’язань супроводжується низкою проблем, зокрема визначенням місця настання шкоди у транскордонних правопорушеннях (особливо в цифровому середовищі), а також складністю застосування імперативних норм і застереження про публічний порядок.

Практика застосування колізійних норм у сфері деліктних зобов’язань супроводжується низкою проблем, зокрема визначенням місця настання шкоди у транскордонних правопорушеннях (особливо в цифровому середовищі), а також складністю застосування імперативних норм і застереження про публічний порядок.

Ключові слова: міжнародне приватне право, колізійне регулювання, деліктні зобов’язання, lex loci delicti commissi, lex loci damni, шкода, Регламент Рим II, право Європейського Союзу.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.145.28

Соловйова О.М. Оцінювання результатів службової діяльності державних службовців: правові та практичні аспекти

У статті досліджується правова природа оцінювання результатів службової діяльності державних службовців як важливого елемента службової кар’єри. Проаналізовано нормативно-правове регулювання процедури оцінювання, сформульовано її значення для реалізації принципів належного адміністрування та забезпечення суб’єктивних публічних прав державних службовців. Констатовано, що призначенням процедури оцінювання результатів службової діяльності є: підвищення прозорості, об’єктивності та результативності роботи державних службовців під час практичного виконання завдань та функцій держави; створення умов для справедливої оцінки результатів службової діяльності, кар’єрного зростання та відповідальності за неналежне виконання службових обов’язків.

Сформульовано визначення оцінювання результатів службової діяльності як процедури встановлення рівня результативності, ефективності та якості виконання посадових обов’язків державним службовцем, а також дотримання ним законодавства, етики, антикорупційних норм та інших показників, що здійснюється з метою встановлення  якості виконання поставлених завдань, прийняття рішення щодо преміювання, планування службової кар’єри. Розкрито повноваження суб’єктів оцінювання та правові наслідки отримання різних видів оцінок.

Окрему увагу приділено судовому та адміністративному порядку оскарження результатів оцінювання на основі аналізу актуальної судової практики. Зосереджено увагу на проблемах судового захисту прав державних службовців у спорах щодо результатів оцінювання службової діяльності, зокрема питаннях юрисдикції, предмета доказування, стандартів судового контролю за дискреційними повноваженнями суб’єктів владних повноважень. На основі аналізу судової практики сформульовано висновки щодо напрямів удосконалення правового регулювання оцінювання результатів службової  діяльності.

Ключові слова: державна служба, державні службовці, оцінювання результатів службової діяльності, адміністративне оскарження, адміністративне судочинство, адміністративна справа, публічно-правовий спір, адміністративний суд.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.145.29

Трагнюк О.Я., Очілова Ю.О. Окремі питання міжнародно-правового регулювання співробітництва держав на універсальному рівні у сфері протидії експлуатації дитячої праці

Стаття присвячена визначенню особливостей розвитку міжнародно-правових механізмів протидії експлуатації дитячої праці на універсальному рівні. На основі проведеного аналізу визначено причини поширення дитячої праці, розглянуто еволюцію міжнародно-правового регулювання у цій сфері, досліджено зміст основних конвенцій МОП та ООН, а також оцінено ефективність існуючих механізмів впровадження міжнародних стандартів. Зроблено висновок про необхідність комплексного до подолання цього явища, що поєднує правові заборони, соціальний захист та забезпечення доступу до освіти.

Ключові слова: трудові правовідносини, право на працю, дитяча праця, трудова експлуатація, МОП, неповнлітні, дитина,  Конвенція про права дитини, міжнародно-правове співробітництво, права людини.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.145.30

Цибенко О.В., Бернацький О.В. Поняття та зміст протидії правопорушенням у сфері охорони навколишнього природного середовища в Україні

У статті досліджено поняття, юридичну природу, зміст і структуру протидії правопорушенням у сфері охорони навколишнього природного середовища в Україні. Обґрунтовано, що така протидія має розглядатися не лише як реакція держави на вже вчинене порушення, а як комплексна публічно-правова діяльність, спрямована на попередження, своєчасне виявлення, припинення, фіксацію, юридичну кваліфікацію екологічно протиправної поведінки, притягнення винних осіб до відповідальності, відшкодування завданої шкоди та відновлення порушеного екологічного правопорядку. Встановлено, що її юридична природа формується на перетині адміністративного, екологічного, кримінального та інформаційного права, однак системоутворювальне значення має саме адміністративно-правова складова, через яку реалізуються контрольні, дозвільні, наглядові, інспекційні та процесуальні механізми впливу на екологічно небезпечну поведінку.

З’ясовано, що система протидії правопорушенням у природоохоронній сфері має багаторівневу будову та охоплює регулятивні, превентивні, контрольні, адміністративно-юрисдикційні й відновлювальні засоби, а також діяльність широкого кола суб’єктів, серед яких Міністерство захисту довкілля та природних ресурсів України, Державна екологічна інспекція України, Національна поліція, органи місцевого самоврядування та громадські інспектори з охорони довкілля. Водночас виявлено, що результативність чинного механізму істотно знижується через нормативну фрагментарність, недостатню узгодженість компетенції між уповноваженими органами, обмежену кадрову й технічну спроможність контрольних інституцій, а також складність правозастосування в умовах воєнного стану. На цій основі обґрунтовано напрями вдосконалення адміністративно-правового механізму протидії правопорушенням, які пов’язані із систематизацією законодавства, впорядкуванням адміністративних процедур, переходом до превентивної та ризик-орієнтованої моделі екологічного контролю, цифровізацією моніторингу, посиленням доказового забезпечення та інтеграцією національного механізму реагування до європейських стандартів захисту довкілля.

Ключові слова: протидія правопорушенням, охорона навколишнього природного середовища, адміністративно-правовий механізм, екологічні правопорушення, екологічна безпека, державний екологічний контроль, адміністративна відповідальність, публічне адміністрування.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.145.31

Чорномаз О.Б. Контроль та нагляд за діяльністю небанківських фінансових установ

Дану статтю присвячено проблемним питанням дослідження особливостей здійснення нагляду за діяльністю небанківських фінансових установ.

На сучасному етапі нагляд за небанківськими фінансовими установами здійснюється із використанням комплексу новітніх підходів. Зокрема, йдеться про ризик-орієнтований та макропруденційний нагляд, застосування регулювання, що спирається на професійне судження, принцип пропорційності, поведінковий контроль, а також інтеграцію різних форм і методів наглядової діяльності.

Визначено, що державний фінансовий контроль як врегульовану фінансово-правовими нормами діяльність органів державної влади та органів місцевого самоврядування, що здійснюється на засадах законності, незалежності, об’єктивності та оперативності і спрямована на забезпечення захисту фінансових інтересів держави, суб’єктів господарювання та громадян.

Ключові слова: контроль, нагляд, небанківська фінансова установа, кредитування, банк, кредитні установи.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.145.32

Чорномаз О.Б., Вербицький П.С., Хатнюк Ю.А. Нормативно-правове регулювання запобігання та протидії домашньому насильству в Україні

Дану статтю присвячено проблемним питанням застосування та вдосконалення законодавства у сфері запобігання та протидії домашньому насильству.

У сучасних умовах розвитку України особливого значення набуває подальше вдосконалення законодавчого регулювання у сфері запобігання та протидії домашньому насильству. Це, зокрема, стосується підвищення ефективності механізмів притягнення кривдників до юридичної відповідальності, а також удосконалення процедур виявлення, фіксації та розслідування відповідних правопорушень.

Дослідження національного законодавства дозволяє не лише виявити існуючі прогалини, а й окреслити перспективні напрями розвитку державної політики у цій сфері, а також оцінити рівень імплементації стандартів Європейського Союзу у правову систему України. Водночас такий аналіз сприяє визначенню норм, що вже перебувають на стадії впровадження, а також тих, реалізація яких потребує подальшого планування з урахуванням рекомендацій європейських інституцій.

Ключові слова: запобігання та протидія домашнього насильства, відповідальність, кодекс, притягнення.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.145.33

Горевалова С.С. Актуальні питання правового регулювання міжнародної військової допомоги

У статті автор дослідив правове регулювання міжнародної військової допомоги та визначив її сутнісний зміст. Виходячи із аналізу законодавства України, зазначив про доцільність унормування питання міжнародної військової допомоги в секторі безпеки і оборони шляхом внесення змін до Постанови Кабінету Міністрів України від 13.02.2024 № 168 та прийняття спільного нормативно-правового акту Міноборони та інших зацікавлених центральних органів виконавчої влади та державних органів, оскільки на даний час в Міністерстві оборони та Збройних Силах України у правовому полі недостатньо врегульовані питання щодо алгоритму дій та взаємодії між учасниками процесу залучення, обліку та використання міжнародної військової допомоги на усіх його етапах, у тому числі питання взаємодії з іншими складовими Сектору безпеки і оборони з чітким розподілом завдань, функцій, повноважень і відповідальності.

Зазначив, що існує нагальна потреба подальшого правового регулювання надання військової допомоги в рамках Угоди між Урядом України та Урядом Сполучених Штатів Америки про створення Американсько-Українського інвестиційного фонду відбудови, ратифікованої Законом України від 08.05.2025№ 4417-IX. шляхом розроблення проєкту Протоколу оцінки військової допомоги США, яким слід чітко описати процедуру визначення вартості військової допомоги, що надходить до України з 23.05.2025 від США, передбачити оцінку всієї військової допомоги від США, що надаватиметься Україні з 23.05.2025, незалежно від дати оголошення безпекових пакетів, взяття зобов’язань щодо їх виконання та виділення відповідного фінансування (зокрема, включаючи пакети військової допомоги за 2022-2024 роки, постачання за якими не було здійснено до 23.05.2025). У проєкті Протоколу доцільно зазначити, що військова допомога США, яка з 23.05.2025 надходить в рамках безпекових програм США (Presidential Drawdown Authority (PDA), Ukraine Security Assistance Initiative (USAI), Foreign Military Financing (FMF), Excess Defense Articles (EDA), International Military Education and Training (IMET) тощо), вважається капітальним внеском США до інвестиційного фонду відбудови. Не враховуватиметься як капітальний внесок США до фонду військова допомога США, яка профінансована третіми сторонами (в рамках PURL, JUMPSTART тощо).

Ключові слова: правове регулювання, міжнародне військове співробітництво, міжнародна військова допомога, координація військової допомоги, держави-партнери, воєнний стан, інвестиційний фонд відбудови.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.145.34

Дронський А.Ю. Особливості припинення поруки у кредитних договорах

Спираючись на аналіз законодавчих норм, наукових джерел та правозастосовної практики, автором даної статті наведено загальні положення щодо припинення зобов’язань в розрізі правовідношення поруки у кредитних договорах, проведено детальну юридичну характеристику спеціальних підстав припинення поруки у кредитних правовідносинах. Водночас розглянуто порядок, закономірності та особливості припинення поруки у кредитних договорах, як з огляду на дію норм матеріального права, так і з процесуальної точки зору. Разом з тим, у статті проаналізовано судову практику у справах щодо припинення поруки, відображено зміст конкретних судових рішень, що безпосередньо впливають на подальше застосування поруки як способу забезпечення виконання зобов’язань у кредитних договорах. Автором інтерпретовано певні тлумачення та трактування деяких науковців, висвітлено характерні ознаки та специфічні риси правових положень, що регулюють правовідносини в розрізі припинення поруки у кредитних договорах. Автором статті надані модельні приклади та юридичні конфігурації, з метою розбору окремих правових ситуацій, на основі яких, наочно відображена дія тих чи інших юридичних норм щодо припинення поруки. Незважаючи на нещодавнє внесення змін до ЦК щодо підстав припинення поруки, у статті висвітлено деякі досі наявні “вузькі місця”, що й понині спричиняють неоднакове трактування правових положень поміж юристів-практиків, а також розбіжність поглядів серед науковців у даній проблематиці. Стає зрозумілим те, що особливості припинення поруки у кредитних договорах вимагають додаткового поглибленого вивчення та подальшої наукової обробки.

В ході проведеного дослідження автором статті чітко продемонстровано  значний вплив інституту припинення поруки на правове регулювання кредитних відносин забезпечених порукою в цілому, вказано на анахронічність певних наукових підходів до деяких закономірностей припинення поруки, а також надано пропозиції щодо уточнення та вдосконалення, на законодавчому рівні, конкретних положень ЦК, якими врегульовані спеціальні підстави припинення правовідношення поруки, з метою усунення наявної проблематики.

Ключові слова: порука, припинення, поручитель, кредитор, боржник, забезпечення, Цивільний Кодекс (ЦК).

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.145.35

Костюк Д.І. Правовий статус платформи «дія» як суб’єкта обробки персональних даних

У статті досліджено адміністративно-правовий статус Єдиного державного вебпорталу електронних послуг «Дія» як суб’єкта обробки персональних даних в умовах інтенсивної цифровізації публічного управління України та євроінтеграційного курсу держави. Встановлено, що платформа «Дія» є якісно новим типом суб’єкта адміністративно-правових відносин, що поєднує функції агрегатора доступу до реєстрових даних, розпорядника персональних даних і фактичного самостійного оператора значних масивів персональної інформації мільйонів громадян.

Розмежовано три рівні правової реальності, що охоплюються поняттям «Дія»: державне підприємство як юридична особа публічного права, вебпортал і мобільний застосунок як технологічні засоби надання послуг та сукупність супутніх цифрових проєктів. Проаналізовано співвідношення категорій «володілець» і «розпорядник» персональних даних стосовно платформи та виявлено невідповідність між офіційно задекларованим і фактичним обсягом обробки персональних даних у системі. Розкрито чотирирівневу структуру суб’єктів відповідних правовідносин та визначено пов’язані з нею адміністративно-правові проблеми, зокрема відсутність чіткого алгоритму захисту прав громадян у разі неправомірної обробки їхніх персональних даних.

Виявлено структурний конфлікт інтересів Міністерства цифрової трансформації як органу, що є одночасно регулятором і власником платформи. Встановлено, що агрегуюча функція «Дії» суперечить принципу функціональної достатності при обробці персональних даних та несе загрозу інформаційній безпеці громадян. Визначено прогалини у системі адміністративної відповідальності, зокрема відсутність відповідальності юридичних осіб як суб’єктів обробки персональних даних.

Обґрунтовано необхідність законодавчого розмежування статусу платформи «Дія» як розпорядника персональних даних щодо відомостей, що передаються з державних реєстрів, і як самостійного володільця щодо даних, що обробляються безпосередньо в межах функціонування платформи. Доведено доцільність запровадження чіткого механізму реалізації прав суб’єктів персональних даних, адміністративної відповідальності юридичних осіб та посилення незалежного нагляду у сфері обробки персональних даних. Сформульовано пропозиції щодо вдосконалення правового регулювання з урахуванням стандартів GDPR.

Ключові слова: платформа «Дія», правовий статус, суб’єкт обробки персональних даних, володілець персональних даних, розпорядник персональних даних, захист персональних даних, цифровізація публічного управління, електронні публічні послуги, GDPR, інформаційна безпека.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.145.36

V.O. Kovdria, M.V. Kalin The Issue of the Admissibility of Evidence Obtained Using DNA Analysis

У статті досліджується питання допустимості доказів ДНК, отриманих незаконним шляхом, у кримінальному провадженні, їхнє делікатне перетинання з кримінальним процесом, захистом прав людини, а також стрімким розвитком судової науки. Особливу увагу приділено подвійній природі ДНК‑доказів, які, з одного боку, забезпечують високий рівень наукової надійності, а з іншого – створюють значні ризики втручання в приватне життя та тілесну недоторканність.

Це питання розглядається у ширшому доктринальному контексті кримінального процесуального права, з аналізом загальних підходів до незаконно отриманих доказів, серед яких правило виключення, підхід балансування інтересів та доктрина “плодів отруєного дерева”.

У статті також досліджується правове регулювання ДНК‑доказів у практиці Європейського суду з прав людини та наводяться найбільш значущі рішення, зокрема S. and Marper v. the United Kingdom, Dragan Petrović v. Serbia, Van der Velden v. the Netherlands. Автор стверджує, що Суд не заперечує використання ДНК‑технологій як таких, проте послідовно наголошує на необхідності чітких правових підстав, передбачуваності та належних процесуальних гарантій під час збирання та використання генетичних матеріалів.

Крім того, стаття зосереджується на практичних процесуальних аспектах, пов’язаних із ДНК‑доказами, таких як приховане збирання, використання генеалогічних баз даних, ризики контамінації, лабораторні помилки, що можуть впливати як на законність, так і на достовірність таких доказів.

У підсумку зазначається, що хоча ДНК‑докази можуть бути потужним і корисним засобом встановлення фактичної істини у кримінальному провадженні, їхня допустимість має суворо залежати від дотримання процесуальних гарантій та поваги до основоположних прав.

Ключові слова: докази, ДНК, кримінальне провадження, судова генетика, генетична інформація, справедливий суд, допустимість доказів, правило виключення доказів, стаття 8 ЄКПЛ, кримінальне правосуддя.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.145.37

Котович І.О., Михайлюк А.М. Практика ЄСПЛ щодо невиконання судових рішень державою

У статті досліджено практику Європейського суду з прав людини щодо невиконання судових рішень державою у контексті забезпечення права на справедливий судовий розгляд. Обґрунтовано, що виконання судового рішення становить невід’ємну складову права на судовий захист, передбаченого Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод. Невиконання або тривала затримка виконання рішень національних судів розглядається у практиці Європейського суду з прав людини як порушення міжнародних зобов’язань держави, зокрема положень статті 6 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до неї.

Проаналізовано підходи Європейського суду з прав людини до оцінювання невиконання судових рішень державними органами. Встановлено, що Суд застосовує комплекс критеріїв, серед яких тривалість виконання судового рішення, характер зобов’язань, передбачених судовим актом, ефективність національного механізму примусового виконання, а також поведінка державних органів у процесі реалізації судового рішення. Особливу увагу приділено аналізу ключових рішень Суду, у яких сформовано стандарти відповідальності держави за невиконання судових рішень.

Досліджено розвиток практики Європейського суду з прав людини у справах системного характеру, пов’язаних із масовим невиконанням рішень національних судів. Розглянуто особливості застосування процедури пілотного рішення та роль Комітету міністрів Ради Європи у контролі за виконанням рішень Суду. Обґрунтовано, що практика Європейського суду з прав людини відіграє важливу роль у формуванні міжнародних стандартів забезпечення виконання судових рішень та сприяє вдосконаленню національних механізмів виконавчого провадження, а також розвитку ефективних інституційних механізмів захисту прав людини.

Ключові слова: Європейський суд з прав людини, право на справедливий суд, виконання судових рішень, Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод, невиконання судових рішень, пілотне рішення, міжнародні стандарти прав людини, виконавче провадження.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.145.38

Лобач А.В., Яцик Т.П. Особливості проведення допиту неповнолітніх у кримінальному провадженні: правовий та практичний аспекти

У статті проаналізовано правову природу та специфіку проведення допиту неповнолітніх та малолітніх осіб у кримінальному процесі України. Розглянуто колізійні питання між правом обвинуваченого на перехресний допит та необхідністю захисту дитини від ретравматизації. Особливу увагу приділено міжнародним стандартам, зокрема Лансаротській конвенції та Керівним принципам Комітету міністрів Ради Європи щодо правосуддя, дружнього до дітей. Досліджено практичну ефективність впровадження моделі «Барнахус» в Україні як мультидисциплінарного середовища, що дозволяє мінімізувати сугестивний вплив на дитину та забезпечити отримання достовірних показань через відеофіксацію та участь психолога. Обґрунтовано необхідність диференційованого підходу до категорій «малолітня» та «неповнолітня» особа через різний ступінь їхньої психологічної вразливості. За результатами дослідження сформульовано висновки щодо подальшого вдосконалення процесуальних норм та розширення спеціалізованих центрів захисту дітей.

Ключові слова: кримінальний процес, модель «Барнахус», Лансаротська конвенція, правосуддя, дружнє до дітей.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.145.39

Логойда Т.В. Теоретичні засади дослідження кримінально-правового та кримінологічного забезпечення державної охорони

Статтю присвячено узагальненню теоретичних засад дослідження кримінально-правового та кримінологічного забезпечення державної охорони в Україні. Обґрунтовано, що наукове підґрунтя цієї проблематики залишається недостатньо сформованим, оскільки переважна більшість наукових праць у сфері державної охорони традиційно зосереджувалася на адміністративно-правових аспектах діяльності Управління державної охорони України, тоді як питання кримінально-правового та кримінологічного забезпечення державної охорони не отримали системного висвітлення. У статті проаналізовано сучасні вітчизняні дисертаційні дослідження та наукові публікації, що стосуються державної охорони, визначено їх основні тематичні напрями, з’ясовано стан наукової розробленості проблеми та окреслено коло праць, які мають значення для формування міжгалузевого підходу до розуміння державної охорони. Встановлено, що науковий дискурс у цій сфері розвивався від досліджень адміністративно-правового статусу Управління державної охорони України до ширших робіт, пов’язаних із кримінально-правовим захистом об’єктів державної охорони, кримінологічним забезпеченням захисту державного суверенітету, запобіганням витоку державної таємниці, функціонуванням державної охорони в умовах воєнного стану, а також співвідношенням державної і недержавної охоронної діяльності. Аналіз тематики сучасних вітчизняних досліджень дозволив умовно поділити наукові розвідки на кілька фундаментальних напрямів: 1) присвячений адміністративно-правовому статусу Управління державної охорони України та його місцю в системі сектору безпеки і оборони; 2) охоплює кримінально-правові та кримінологічні аспекти захисту об’єктів державної охорони; 3) пов’язаний із функціонуванням інституту державної охорони в умовах воєнного стану; 4) полягає у порівнянні державної охорони з недержавною (приватною) охоронною діяльністю. Зроблено висновок, що подальші наукові дослідження мають бути спрямовані на формування цілісної моделі правового регулювання відповідальності у сфері державної охорони, уточнення правового статусу Управління державної охорони України, удосконалення регламентації застосування примусу, розвитку кримінологічних досліджень ризиків і детермінант правопорушень, а також використання емпіричних матеріалів, судової практики та порівняльного досвіду для вироблення пропозицій de lege ferenda.

Ключові слова: адміністративне право, воєнний стан, державна охорона, кримінально-правове забезпечення, кримінологічне забезпечення, міжгалузеві дослідження, національна безпека, охоронна діяльність, правове регулювання, юридична відповідальність.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.145.40

Лугіна Н.А., Анохіна Я.В., Щербаченко С.Я. Державна зрада як виклик суверенітету України

У статті досліджено феномен державної зради як одного з найнебезпечніших злочинів проти національної безпеки та суверенітету держави в умовах сучасних геополітичних трансформацій і збройної агресії проти України. Проаналізовано нормативно-правову базу кримінальної відповідальності за державну зраду відповідно до законодавства України, міжнародно-правові стандарти у сфері захисту державного суверенітету, а також практику застосування відповідних кримінально-правових норм судами. Особливу увагу приділено з’ясуванню змісту об’єктивних та суб’єктивних ознак складу злочину «державна зрада», кваліфікаційним проблемам відмежування від суміжних складів злочинів проти основ національної безпеки України. Розглянуто досвід зарубіжних держав у протидії державній зраді та можливості його адаптації до вітчизняних реалій. Визначено ключові виклики, пов’язані з доведенням факту державної зради в умовах воєнного стану, у тому числі складнощі збору та збереження доказової бази, забезпечення процесуальних прав обвинувачених та дотримання стандартів справедливого судочинства. Окремо розглянуто проблему розмежування добровільного і вимушеного співробітництва громадян з окупаційними структурами та її значення для правильної кваліфікації діяння. Досліджено питання застосування норм міжнародного гуманітарного права щодо відповідальності осіб, які перебували в умовах військового полону або під фізичним примусом з боку окупаційних сил. Обґрунтовано необхідність комплексного вдосконалення законодавства про кримінальну відповідальність за державну зраду з урахуванням сучасних загроз національній безпеці та міжнародних стандартів прав людини.

Ключові слова: державна зрада, суверенітет, національна безпека, злочини проти основ національної безпеки, кримінальна відповідальність, колабораціонізм, збройна агресія, доказова база, воєнний стан, кримінально-правова кваліфікація.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.145.41

Музика В.Ф. Організаційно-тактичні моделі розслідування воєнних кримінальних правопорушень в умовах збройної агресії

У статті здійснено комплексне дослідження організаційно-тактичних моделей розслідування воєнних кримінальних правопорушень в умовах збройної агресії. Обґрунтовано, що сучасні виклики, пов’язані з масштабністю воєнних злочинів, складністю доступу до місць їх вчинення, високим рівнем латентності та необхідністю дотримання міжнародних стандартів доказування, зумовлюють потребу у трансформації традиційних криміналістичних підходів. Визначено, що ефективність досудового розслідування залежить від формування багаторівневих організаційно-тактичних моделей, які інтегрують криміналістичні, процесуальні, міжнародно-правові та технологічні компоненти.

Проаналізовано особливості використання цифрових доказів у кримінальних провадженнях щодо воєнних злочинів, зокрема матеріалів відкритих джерел (OSINT), та окреслено ключові проблеми їх процесуального закріплення, перевірки та оцінки. Наголошено на необхідності забезпечення автентичності, достовірності та цілісності цифрової інформації, а також дотримання принципу безперервності її зберігання. Запропоновано впровадження національного стандарту верифікації цифрових доказів, що ґрунтується на міжнародних підходах та передбачає алгоритм перевірки джерела, геолокації, метаданих і часових характеристик інформації.

Сформульовано авторську організаційно-тактичну модель розслідування воєнних кримінальних правопорушень, яка включає інформаційно-фіксаційний, аналітичний, процесуальний, координаційний і технологічний блоки. Доведено, що її впровадження сприятиме підвищенню ефективності кримінального провадження, забезпеченню належного рівня доказування та посиленню взаємодії між національними і міжнародними суб’єктами. Результати дослідження можуть бути використані для вдосконалення методичного та нормативного забезпечення діяльності органів досудового розслідування і прокуратури.

Ключові слова: воєнні кримінальні правопорушення; розслідування злочинів; організаційно-тактичні моделі; цифрові докази; OSINT; міжнародні стандарти доказування; криміналістика.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.145.42

Нестерюк М.А., Лугін С.В. Особливості реалізації оперативно-розшукової діяльності в умовах воєнного стану в Україні

У статті здійснено комплексний науково-правовий аналіз особливостей реалізації оперативно-розшукової діяльності в умовах воєнного стану в Україні. Обґрунтовано, що повномасштабна збройна агресія зумовила трансформацію змісту, форм і методів оперативно-розшукової діяльності, посиливши її значення як інструменту забезпечення національної безпеки та протидії сучасним криміногенним загрозам. Визначено, що в умовах воєнного стану ОРД набуває проактивного характеру, орієнтованого на виявлення, попередження та нейтралізацію загроз, зокрема у сфері диверсійної діяльності, колабораціонізму, кіберзлочинності та економічних правопорушень.

Проаналізовано проблеми нормативно-правового регулювання оперативно-розшукової діяльності, зокрема недостатню узгодженість із кримінальним процесуальним законодавством, а також складнощі інтеграції результатів оперативно-розшукових заходів у кримінальне провадження. Окрему увагу приділено ризикам порушення прав і свобод людини в умовах розширення повноважень правоохоронних органів та необхідності забезпечення балансу між інтересами безпеки і правовими гарантіями.

Досліджено сучасні тенденції розвитку оперативно-розшукової діяльності, зокрема її технологізацію, впровадження цифрових інструментів, аналітичних систем обробки даних та посилення міжвідомчої взаємодії. Обґрунтовано доцільність формування інтегрованої інформаційно-аналітичної інфраструктури та підвищення рівня професійної підготовки працівників оперативних підрозділів.

Сформульовано науково обґрунтовані пропозиції щодо вдосконалення правового, організаційного та технологічного забезпечення оперативно-розшукової діяльності в умовах воєнного стану, спрямовані на підвищення її ефективності та відповідності міжнародним стандартам захисту прав людини. Зокрема, обґрунтовано необхідність оновлення законодавчої моделі оперативно-розшукової діяльності з урахуванням сучасних безпекових викликів, удосконалення механізмів використання результатів оперативно-розшукових заходів у кримінальному провадженні, а також запровадження чітких критеріїв допустимості та оцінки доказової інформації.

Ключові слова: оперативно-розшукова діяльність, воєнний стан, кримінальний процес, національна безпека, цифровізація, міжвідомча взаємодія, права людини.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.145.43

Пархоменко В.О. Принцип забезпечення найкращих інтересів дитини в діяльності органів опіки та піклування

У статті досліджено комплекс питань, пов’язаних із реалізацією принципу забезпечення найкращих інтересів дитини у діяльності органів опіки та піклування, з урахуванням міжнародних стандартів, національного законодавства України та актуальної судової практики. Особливу увагу приділено аналізу еволюції цього принципу, починаючи від Декларації прав дитини 1959 року до Конвенції про права дитини 1989 року та Зауваження загального характеру № 14 (2013 р.), у яких сформовано його матеріальний, тлумачний та процесуальний зміст. Обґрунтовано, що принцип найкращих інтересів дитини набув характеру універсального правового стандарту, який визначає зміст і спрямованість діяльності органів публічної влади у сфері захисту прав дитини.

У роботі проаналізовано особливості участі органів опіки та піклування у вирішенні сімейних спорів, зокрема щодо визначення місця проживання дитини, позбавлення та поновлення батьківських прав, а також участі у вихованні дитини та визначення способів спілкування з нею. Встановлено, що їх діяльність має оціночний та індивідуалізований характер і спрямована на комплексне дослідження умов життя дитини, її емоційного стану, соціального оточення та здатності батьків забезпечити належні умови для розвитку. Водночас виявлено низку проблемних аспектів, зокрема формальний підхід до підготовки висновків, недостатній рівень їх обґрунтованості, відсутність уніфікованих стандартів оцінки та складнощі реалізації принципу в умовах воєнного стану.

На основі аналізу правових позицій Верховного Суду, зокрема постанов Об’єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11.11.2023 р. у справі № 523/19706/19 та КЦС ВС від 18.11.2020 р. у справі № 759/1382/19, а також практики Європейського суду з прав людини (зокрема у справі «Мамчур проти України»), узагальнено підходи до визначення доказового значення висновку органу опіки та піклування та меж його обов’язковості. Обґрунтовано необхідність удосконалення нормативного регулювання, підвищення якості висновків, запровадження чітких стандартів їх підготовки та посилення процесуальної ролі суду у справах, що стосуються прав дитини. Зроблено висновок, що ефективна реалізація принципу забезпечення найкращих інтересів дитини можлива лише за умови поєднання належного правового регулювання, високого професійного рівня діяльності органів опіки та піклування та активного застосування міжнародних стандартів у правозастосовній практиці.

Ключові слова: найкращі інтереси дитини, органи опіки та піклування, сімейні спори, місце проживання дитини, позбавлення батьківських прав, судова практика, Верховний Суд, ЄСПЛ, захист прав дитини.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.145.44

Прищепа О.С. Перспективні напрями удосконалення цифровізації адміністрування податків та зборів в Україні

У статті досліджено сучасний стан та перспективні напрями удосконалення цифровізації адміністрування податків та зборів в Україні. На підставі аналізу положень Стратегії здійснення цифрового розвитку, цифрових трансформацій і цифровізації системи управління державними фінансами на період до 2030 року, Національної стратегії доходів до 2030 року та Плану цифровізації ДПС України до 2030 року визначено ключові напрями цифрової трансформації податкового адміністрування, до яких віднесено: продовження реформ ефективного податкового адміністрування, зокрема удосконалення наявних інформаційно-комунікаційних систем, мінімізацію людського фактора, забезпечення якості даних та управління даними, посилення захисту податкових даних і кібербезпеки. Обґрунтовано, що цифровізація податкової системи має розглядатися не лише як автоматизація окремих процедур, а як комплексний процес трансформації адміністрування на основі використання сучасних цифрових технологій, зокрема штучного інтелекту, аналізу великих даних та цифрових платформ. Встановлено, що попри наявність системного підходу до впровадження цифрових рішень, існує низка проблем, пов’язаних із недостатнім рівнем правового забезпечення інноваційних технологій, обмеженим використанням сучасних цифрових інструментів, потребою у підвищенні рівня кібербезпеки та захисту персональних даних, а також необхідністю розвитку кадрового потенціалу. Окремо підкреслено необхідність розроблення правових і технологічних засад упровадження в податкове адміністрування інноваційних цифрових рішень, зокрема штучного інтелекту, блокчейну та інших сучасних технологій. Наголошено також на важливості забезпечення рівного та безперешкодного доступу платників податків до цифрових сервісів як передумови ефективного функціонування цілісної цифрової екосистеми податкового адміністрування. Зроблено висновок, що подальша цифровізація податкового адміністрування має здійснюватися з урахуванням міжнародного досвіду та євроінтеграційних процесів, що передбачає гармонізацію законодавства України з правом Європейського Союзу, розвиток цифрових сервісів для платників податків та формування цілісної цифрової екосистеми податкового адміністрування.

Ключові слова: цифровізація, податкове адміністрування, ДПС України, цифрова трансформація, електронні сервіси, штучний інтелект, великі дані, кібербезпека, євроінтеграція.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.145.45

Сорокін А.А., Токар Д.Ю. Оцінка доказів у кримінальному процесі України в умовах воєнного стану: теоретичні засади та напрями нормативного вдосконалення

Стаття присвячена комплексному дослідженню теоретико-правової природи та практичних проблем оцінки доказів у кримінальному провадженні в умовах збройного конфлікту. У роботі проаналізовано нормативно-правове регулювання процесу доказування крізь призму критеріїв належності, допустимості та достовірності фактичних даних. Досліджено категорію контекстуальної релевантності, що є визначальною для встановлення атрибуції подій та розмежування воєнних злочинів від правопорушень загальнокримінальної спрямованості. Здійснено детальне розмежування понять «воєнний злочин» та «військовий злочин» відповідно до міжнародного гуманітарного права та Особливої частини Кримінального кодексу України.

Особливу увагу приділено психолого-правовим механізмам формування внутрішнього переконання суб’єкта доказування. Встановлено вплив об’єктивних чинників воєнного часу на суб’єктивне сприйняття інформації правозастосувачем та обґрунтовано необхідність застосування стандарту «поза розумним сумнівом». У статті розкрито трансформацію стандартів допустимості доказів під впливом практики Верховного Суду, зокрема через відхід від процесуального формалізму на користь змістовної оцінки «доброякісності» відомостей. Проаналізовано специфіку верифікації новітніх джерел доказової інформації: радіоперехоплень, розвідувальних даних та цифрових дериватів із використанням сучасних криміналістичних методів і міжнародних протоколів.

На основі проведеного аналізу аргументовано необхідність нормативного вдосконалення Кримінального процесуального кодексу України. Запропоновано конкретні зміни щодо розширення повноважень слідчого судді у процесі оцінки допустимості доказів, законодавчої диференціації процесуальних порушень та прирівнювання верифікованих цифрових копій до оригіналів документів. Доведено, що гармонізація національних стандартів оцінки доказів із прецедентною практикою Європейського суду з прав людини та вимогами Міжнародного кримінального суду є запорукою ефективного правосуддя та реалізації принципу невідворотності покарання за найтяжчі міжнародні злочини.

Ключові слова: оцінка доказів, кримінальне провадження, воєнні злочини, допустимість доказів, внутрішнє переконання, контекстуальна релевантність, верховенство права, верифікація даних, слідчий суддя, процесуальна адаптивність.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.145.46

Теплюк В.С. Характеристика основних етапів впровадження та розвитку права на зброю в Україні

У статті здійснено комплексний теоретико-правовий аналіз становлення та розвитку права громадян на зброю в Україні в контексті трансформації національної правової системи та сучасних безпекових викликів. Визначено, що формування зазначеного права має поетапний, нелінійний характер і зумовлюється історичними, політичними та соціальними чинниками. Виокремлено чотири основні етапи його розвитку: пострадянський (1991–1996 рр.), конституційний (1996–2014 рр.), трансформаційний (2014–2022 рр.) та сучасний (з 2022 р.). Обґрунтовано, що на першому етапі домінувала адміністративно-дозвільна модель, за якої право на зброю не визнавалося самостійним суб’єктивним правом. Другий етап характеризується формуванням доктринальних підходів до розуміння цього права як похідного від права на самозахист за відсутності належного законодавчого закріплення. На третьому етапі відбулося переосмислення ролі громадян у забезпеченні національної безпеки, що сприяло актуалізації питання легалізації цивільної зброї. Четвертий етап пов’язаний із нормативним визнанням можливості використання зброї цивільними особами в умовах воєнного стану та фактичною інституціоналізацією відповідного права. Доведено, що сучасний стан правового регулювання обігу зброї в Україні характеризується фрагментарністю, підзаконним характером та відсутністю комплексного законодавчого акту. Визначено дуалістичну природу права на зброю як поєднання елементів права на самозахист і складової системи національної безпеки. Обґрунтовано необхідність прийняття спеціального закону про обіг цивільної зброї, який забезпечить баланс між правами громадян і публічними інтересами держави. Запропоновано напрями вдосконалення законодавства з урахуванням європейських стандартів та принципу верховенства права. Обґрунтовано, що перспективним напрямом подальшого розвитку законодавства України є прийняття спеціального закону про обіг цивільної зброї, який має ґрунтуватися на таких засадах: чітке визначення правової природи права на зброю; встановлення прозорих і недискреційних процедур доступу до неї; забезпечення ефективного державного контролю за обігом зброї; гармонізація національного законодавства з європейськими стандартами; а також створення належних гарантій реалізації права громадян на самозахист. Аргументовано, що право громадян на зброю в Україні перебуває на стадії активного формування та потребує подальшого комплексного наукового осмислення і законодавчого врегулювання. Його ефективний розвиток можливий лише за умови системного підходу, що поєднуватиме принципи правової держави, поваги до прав людини та забезпечення національної безпеки.

Ключові слова: право на зброю; трансформація правової системи; сучасні безпекові виклики; генеза впровадження; конституційні гарантії безпеки; національна безпека.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.145.47

Тимків І.В. Особливості правового статусу суб’єктів у сфері архітектурно-будівельного контролю та нагляду в Україні

У статті розглядаються питання, що присвячені з’ясуванню особливостей правового статусу суб’єктів у сфері архітектурно-будівельного контролю та нагляду в Україні. Так зазначається, що правовий статус таких суб’єктів є складною категорією, яка включає сукупність прав, обов’язків, гарантій та відповідальності даних учасників суспільних правовідносин. Зміст правового статусу визначається нормами адміністративного, містобудівного, комерційного та інформаційного права.

Правовий статус органів державної влади, органів місцевого самоврядування, а також інших суб’єктів у цій сфері, визначається положеннями Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності». В свою чергу Закон України «Про архітектурну діяльність», визначає права архітекторів, їх обов’язки та професійну відповідальність.

Правовий статус органів місцевого самоврядування визначається Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні» та іншими нормативно-правовими актами.

Окрім цього, цифровізація процесів у сфері будівництва безпосередньо впливає на правовий статус суб’єктів, оскільки передбачає підвищені вимоги до обробки інформації, електронної ідентифікації та захисту даних, відповідно до вимог Закону України «Про електронну ідентифікацію та електронні довірчі послуги».

Ключові слова: містобудування, публічне адміністрування, органи місцевого самоврядування, контрольні заходи, будівельне законодавство, публічні інтереси, цифровізація.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.145.48

Панкевич І.М. Національні механізми відшкодування шкоди, завданої нерухомому майну воєнними діями в Україні: види та особливості

В науковому дослідженні проаналізовано види та особливості національних механізмів відшкодування шкоди, завданої нерухомому майну внаслідок воєнних дій, та визначено, що масштабне пошкодження і знищення житлових будинків, квартир, об’єктів соціальної, комунальної та іншої нерухомості зумовило потребу формування спеціальної компенсаційної моделі, яка не обмежується лише виплатою коштів, а охоплює фіксацію факту шкоди, підтвердження правового зв’язку особи з майном, цифровий облік відомостей, діяльність уповноважених комісій та прийняття індивідуальних рішень щодо компенсації.

Акцентовано увагу на тому, що адміністративний механізм відіграє провідну роль в системі відшкодування, оскільки саме він забезпечує організований і відносно оперативний порядок реагування держави на масові майнові втрати. Однак при цьому встановлено, що його ефективність залежить від здатності враховувати складні життєві обставини потерпілих осіб, зокрема втрату документів, неможливість доступу до пошкодженого об’єкта, перебування майна на тимчасово окупованій території або неоднозначність його правового статусу.

Окремо у дослідженні обґрунтовано значення судового механізму, який не замінює адміністративну процедуру, але виконує важливу гарантійну функцію, оскільки встановлення юридичних фактів в судовому порядку дає можливість захистити права осіб, у випадках неможливості підтвердження пошкодження або знищення нерухомого майна у звичайному порядку. Саме тому адміністративний і судовий механізми доцільно розглядати як взаємопов’язані складові єдиної національної моделі захисту майнових прав, що є необхідною умовою забезпечення реального доступу потерпілих осіб до компенсації та відновлення порушених прав внаслідок воєнних дій.

Відповідно, за результатами дослідження зроблено висновок, що подальший розвиток компенсаційної системи повинен бути спрямований на зменшення надмірного формалізму, розширення допустимих способів підтвердження шкоди, узгодження практики уповноважених органів, підвищення прозорості розгляду заяв та забезпечення реального виконання прийнятих рішень.

Ключові слова: адміністративний механізм, судовий механізм, компенсація, воєнні збитки, нерухоме майно, збройна агресія, захист права власності.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.145.49

Величко В.О., Прасол О.Л. Правові засади участі органів місцевого самоврядування в організації національного спротиву

Наукове дослідження присвячено правовому закріпленню повноважень органів місцевого самоврядування щодо організації національного спротиву. Вивчено наукові статті, присвячені сутності національного спротиву та особливостям повноважень органів місцевого самоврядування в умовах воєнного стану. З’ясовано норми законодавства про місцеве самоврядування, про національний спротив та про освіту, які встановлюють повноваження місцевих рад у сфері національного спротиву.

Стверджується, що законодавством передбачено такі повноваження місцевого самоврядування, як затвердження регіональних програм національного спротиву, створення та забезпечення діяльності центрів підготовки громадян до національного спротиву, забезпечення викладання у комунальних закладах освіти навчальної дисципліни «Основи національного спротиву». Зроблено висновок, що органи місцевого самоврядування можуть сприяти створенню та забезпеченню діяльності добровольчих формувань територіальної громади. Встановлено, що організація, координація та контроль діяльності громадських формувань з підтримання громадського порядку та захисту державного кордону також належить до повноважень місцевого самоврядування.

Запропоновано здійснювати правове регулювання діяльності добровольчих формувань територіальної громади на підставі Закону України «Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону», для чого внести відповідні зміни до Закону України «Про основи національного спротиву». Зроблено висновок, що у законодавстві про місцеве самоврядування необхідно закріпити повноваження місцевих рад щодо викладання у комунальних закладах повної загальної середньої, фахової передвищої та вищої освіти навчальної дисципліни «Основи національного спротиву», що буде відповідати вимогам Закону України «Про основи національного спротиву». Наголошено, що у законодавстві про місцеве самоврядування варто передбачити повноваження щодо створення та організації діяльності, координування та контролю за діяльністю добровольчих формувань територіальної громади та громадських формувань з підтримання громадського порядку та охорони державного кордону.

Ключові слова: національний спротив, місцеве самоврядування, повноваження, добровольчі формування, центри підготовки, правове регулювання.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.145.50

Бубряк А.І., Гулак О.В. Адміністративно-правові засади запобігання корупції в системі організаційного забезпечення роботи судів в Україні

У статті проаналізовано адміністративно-правові засади запобігання корупції в системі організаційного забезпечення роботи судів в Україні як елемент механізму публічного адміністрування у сфері судової влади. Досліджено багаторівневу систему нормативно-правових актів, що визначають правові засади запобігання корупції у діяльності органів та установ, які забезпечують функціонування судової системи, включаючи Конституцію України, антикорупційне законодавство, законодавство про судоустрій, а також стратегічні документи державної антикорупційної політики. Визначено функціональне призначення кожного рівня нормативно-правового регулювання та з’ясовано їх взаємозв’язок у механізмі адміністративно-правового забезпечення доброчесності та запобігання корупційним ризикам у сфері організаційного забезпечення судів.

Здійснено характеристику адміністративно-правових засад запобігання корупції як системи правових норм і інституційних механізмів, що виконують регулятивну, превентивну, контрольну та організаційну функції у сфері забезпечення діяльності судової влади. Встановлено, що ключову роль у цій системі відіграють органи суддівського врядування та установи, що забезпечують організаційне функціонування судів, діяльність яких безпосередньо пов’язана із формуванням кадрового складу, управлінням ресурсами та реалізацією процедур внутрішнього контролю.

Проаналізовано проблемні аспекти чинного адміністративно-правового регулювання у досліджуваній сфері, зокрема наявність корупційних ризиків у процедурах формування та діяльності органів суддівського врядування, недосконалість механізмів забезпечення доброчесності їх членів, недостатню прозорість кадрових і організаційних процедур, а також окремі недоліки у системі моніторингу та підзвітності суддів. Обґрунтовано необхідність подальшого вдосконалення адміністративно-правових механізмів запобігання корупції шляхом посилення інституційної прозорості, розвитку внутрішнього контролю, удосконалення управління корупційними ризиками та цифровізації процедур організаційного забезпечення роботи судів.

Ключові слова: запобігання корупції, адміністративно-правові засади, організаційне забезпечення роботи судів, судова влада, судове адміністрування, доброчесність, корупційні ризики, внутрішній контроль, Антикорупційна стратегія.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.145.51

Бурдік В.І. Еволюція інституту парламентаризму в Україні: історико-правовий аспект

У статті здійснено комплексний історико-правовий аналіз еволюції інституту парламентаризму в Україні, починаючи від давніх форм народної демократії до сучасної парламентської системи. Актуальність дослідження обумовлена необхідністю дослідження фундаментальних засад еволюції вітчизняного парламентаризму через формування національних традицій представницької демократії для сталого розвитку й відновлення України у повоєнний період. Метою статті є розкриття особливостей еволюції інституту парламентаризму в Україні, починаючи від давніх форм народної демократії до сучасної парламентської системи.

Методологічну основу дослідження становлять історико-правовий, системний, порівняльно-правовий та формально-юридичний методи, що дозволили простежити спадкоємність і трансформацію представницьких інституцій на українських землях.

Виокремлено та охарактеризовано ключові етапи розвитку вітчизняних традицій представницької демократії. Розглянуто віче періоду Київської Русі як форму «протопарламенту», що заклала підвалини колективного прийняття рішень й часті громади у державному управлінні. Звернуто увагу на Пани-Ради та Сейм у польсько-литовський період, коли українська шляхта приймала участь у політичному житті. Приділено увагу козацьким радам та Генеральній раді як унікальному феномену українського парламентаризму, що поєднував елементи прямої демократії та представництва. Охарактеризовано період визвольних змагань 1917–1920 рр., через діяльність парламентських інституцій – Центральної Ради, Державного Сейму й Трудового конгресу. Вказано на непослідовні кроки у впровадженні західних демократичних моделей в складних геополітичних умовах боротьби за незалежність. Висвітлено особливості радянського періоду, що характеризувався формалізацією інституту представницьких органів та централізацією влади в руках партійної еліти. Констатовано, що сучасна Верховна Рада України продемонструвала інституційну стійкість під час дії дестабілізуючих чинників. Наголошено, що подальша еволюція інституту парламентаризму пов’язана з адаптацією вітчизняного законодавства до права Європейського Союзу та повоєнного відновлення України.

Практичне значення дослідження полягає в можливості використання його положень для поглиблення наукового розуміння історичної спадкоємності українського парламентаризму та визначення перспектив його подальшої модернізації.

Ключові слова: правовий інститут, парламентаризм, Верховна Рада України, віче, козацькі ради, Центральна Рада, Державний Сейм, представницький орган, демократія.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.145.52

Федоренко Т.В. Правове забезпечення державної інформаційної політики України: теоретико-прикладний аспект

У статті досліджено сучасний стан правового забезпечення державної інформаційної політики України в умовах цифрової трансформації суспільства, розвитку інформаційних технологій та посилення безпекових викликів, зумовлених повномасштабною збройною агресією російської федерації. Обґрунтовано, що державна інформаційна політика є одним із ключових напрямів реалізації функцій держави, забезпечення інформаційної безпеки, розвитку демократичного врядування та захисту національних інтересів. Встановлено, що ефективність функціонування інформаційної сфери значною мірою залежить від якості нормативно-правового регулювання, яке має забезпечувати баланс між реалізацією права на інформацію, свободою слова, захистом персональних даних, інформаційною безпекою та протидією сучасним інформаційним загрозам.

Проаналізовано систему нормативно-правових актів, що формують правову основу державної інформаційної політики України, зокрема Конституцію України, закони України «Про інформацію», «Про доступ до публічної інформації», «Про медіа», «Про захист інформації в інформаційно-комунікаційних системах», «Про основні засади забезпечення кібербезпеки України», «Про національну безпеку України», «Про електронні комунікації», «Про електронні довірчі послуги», «Про захист персональних даних», а також підзаконні нормативно-правові акти та міжнародно-правові документи. Визначено їх роль у формуванні сучасної системи правового регулювання інформаційної сфери.

Обґрунтовано, що чинне інформаційне законодавство має комплексний та міжгалузевий характер, однак характеризується фрагментарністю, наявністю нормативних колізій і дублюванням окремих положень. Акцентовано увагу на необхідності систематизації інформаційного законодавства, гармонізації національних норм із правом Європейського Союзу, розвитку стратегічних комунікацій, удосконалення механізмів забезпечення кібербезпеки та формування цілісної концепції правового забезпечення державної інформаційної політики. Зроблено висновок, що подальше вдосконалення нормативно-правової бази має стати важливою передумовою підвищення ефективності державного управління інформаційною сферою, зміцнення інформаційної безпеки держави та забезпечення сталого розвитку інформаційного суспільства.

Ключові слова: інформація, цифровізація, державна інформаційна політика; правове забезпечення; інформаційне законодавство; інформаційна безпека; цифрова трансформація; державне управління; кібербезпека; інформаційне суспільство; європейська інтеграція; нормативно-правове регулювання.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.145.53

Юртаєва К.В. Втручання в адвокатську діяльність: кримінально-правовий та кримінологічний вимір

У статті здійснено кримінально-правову та кримінологічну характеристику втручання в адвокатську діяльність в Україні. На основі аналізу складів кримінальних правопорушень, передбачених статтями 397-400 Кримінального кодексу України, у їх системному зв’язку з міжнародними стандартами адвокатської діяльності та зарубіжним законодавством обґрунтовано висновок про те, що вітчизняна модель кримінально-правової охорони адвоката за обсягом гарантованих благ не поступається законодавчим моделям окремих зарубіжних держав. Доведено стійку розбіжність між зростанням кількості облікованих кримінальних правопорушень та цілковитою відсутністю обвинувальних актів, спрямованих до суду, що засвідчує системний, а не випадковий характер безкарності за цей вид посягань. Охарактеризовано особу правопорушника, встановлено переважання серед суб’єктів посягання службових осіб правоохоронних та пенітенціарних органів. Систематизовано комплекс детермінант цього виду кримінальних правопорушень – соціально-психологічних, організаційно-правових, віктимологічних, а також специфічних для умов воєнного стану, сформульовано пропозиції щодо запобігання цьому виду кримінальних правопорушень.

Ключові слова: адвокатура, адвокатська діяльність, втручання в адвокатську діяльність, гарантії адвокатської діяльності, кримінологічна характеристика, особа правопорушника, детермінанти злочинності, воєнний стан.

Відкрити статтю>>>

 https://doi.org/10.71404/2409-6415.145.54

титульна сторінка

зміст

Антошкіна В.К. Процесуальна правосуб’єктність громадськості у спорах щодо екологічно значимих рішень у сфері містобудування

У статті досліджується процесуальна правосуб’єктність громадських об’єднань у спорах, які виникають у рамках державної містобудівної політики та конституційно й міжнародно гарантованих стандартів охорони довкілля. Актуальність тематики зумовлена зростанням кількості управлінських рішень щодо вилучення земель, зміни їх цільового призначення та передачі у користування для реалізації масштабних публічних проєктів, що потенційно зачіпають території екологічної мережі та інші екологічно цінні землі. За таких умов питання правомірності адміністративного акта трансформується у проблему співвідношення публічної доцільності й імперативних екологічних обмежень. Метою дослідження є з’ясування процесуальних та матеріально-правових підстав участі представників громадськості у адміністративних спорах, які виникають у сфері екологічно значимого землекористування. Методологічну основу становлять системний, порівняльно-правовий і телеологічний методи, а також аналіз судової практики Верховного Суду у контексті застосування Орхуської конвенції та норм національного екологічного законодавства. У результаті обґрунтовано, що нормативно-правова рамка управління територіями екомережі вибудовується як ієрархічно узгоджена система обмежень дискреції, де конституційний рівень визначає матеріальні та процедурні межі будь-якого рішення, а міжнародні зобов’язання України (Бернська, Рамсарська, Боннська конвенції тощо) формують додатковий стандарт недопущення деградації природних середовищ. Доведено, що право на судовий захист у таких спорах може реалізовуватися колективно через громадські об’єднання за умови екологічної релевантності порушення та наявності статутно визначених повноважень, що унеможливлює трансформацію орхуського доступу до правосуддя в універсальну модель actio popularis (з лат. – «суспільна дія»). Водночас судова практика встановлює процесуальні обмеження, пов’язані з необхідністю юридично значущого зв’язку між оскаржуваним рішенням і порушеним інтересом. Перспективи подальших досліджень пов’язані з уточненням критеріїв «екологічного результату» як підстави процесуальної легітимації, аналізом меж допустимих спрощень у воєнний період та формуванням доктрини балансування публічних інтересів у спорах щодо трансформації природних територій.

Ключові слова: процесуальна правосуб’єктність, доступ до правосуддя, охорона довкілля, містобудівні спори, адміністративне право, адміністративне судочинство, публічний інтерес.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.144.1

Гринько С.Д., Гринько Р.В. Цивільна дієздатність як передумова набуття права власності на нерухоме майно за договором в Україні

Метою статті є визначення особливостей цивільної дієздатності як передумови набуття права власності на нерухоме майно за договором в Україні.

Цивільна дієздатність є ключовим елементом правового статусу фізичної особи та визначає її можливість бути повноцінним учасником цивільних правовідносин, зокрема у сфері обігу нерухомого майна. Вона виступає функціональним механізмом реалізації правоздатності, забезпечуючи перехід від потенційної можливості мати права до їх фактичного набуття та здійснення. Обсяг цивільної дієздатності фізичної особи визначається віком та психічним станом, що відображає необхідність наявності у суб’єкта здатності усвідомлювати значення своїх дій і керувати ними як передумови самостійної участі у правочинах.

У сфері набуття права власності на нерухоме майно цивільна дієздатність виступає обов’язковою юридичною передумовою дійсності правочину, оскільки забезпечує легітимність волевиявлення сторін та правомірність переходу речових прав. Особливий правовий режим нерухомого майна, пов’язаний із його значною економічною та соціальною цінністю, обумовлює встановлення підвищених вимог до суб’єктного складу правочинів, зокрема щодо наявності повної цивільної дієздатності або належної участі законних представників. Законодавче регулювання участі малолітніх, неповнолітніх, обмежено дієздатних та недієздатних осіб у правочинах щодо нерухомості спрямоване на забезпечення балансу між захистом їхніх майнових інтересів та необхідністю збереження стабільності цивільного обороту. Нотаріальне посвідчення договорів щодо нерухомого майна та обов’язок нотаріуса перевіряти цивільну дієздатність сторін виступають важливими превентивними гарантіями законності правочинів і мінімізації ризику їх подальшого оспорювання.  Судовий контроль за дотриманням вимог щодо цивільної дієздатності, зокрема через призначення судово-психіатричної експертизи та оцінку стану особи на момент укладення правочину, забезпечує реалізацію принципу оцінки дійсності правочину ex tunc та сприяє правовій визначеності. Отже, цивільна дієздатність виконує роль правового фільтра у механізмі набуття права власності на нерухоме майно, забезпечуючи одночасно свободу цивільного обороту, захист інтересів вразливих осіб та стабільність речових правовідносин.

Ключові слова: цивільна дієздатність, цивільна правоздатність, право власності, нерухоме майно, договір, правочин, нотаріус, малолітні фізичні особи, неповнолітні фізичні особи, недієздатні фізичні особи, обмежено дієздатні фізичні особи.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.144.2

Гринько С.Д., Ксьондзик Ю.Ю. Принцип добросовісності у модельних актах європейського договірного права

Метою статті є визначення особливостей принципу добросовісності у модельних актах європейського договірного права. Встановлено, що принцип добросовісності посідає центральне місце у модельних актах європейського договірного права та виконує функцію універсального нормативного стандарту поведінки сторін.

У Принципах UNIDROIT принцип добросовісності та чесного ведення справ має системний характер і пронизує всі стадії договірних відносин – від переговорів і укладення договору до його тлумачення та виконання. Він виконує функцію загального нормативного стандарту, який забезпечує баланс інтересів сторін, запобігає зловживанню правами та сприяє формуванню справедливих і передбачуваних умов міжнародного комерційного обороту. У PECL принцип добросовісності виконує фундаментальну системоутворюючу функцію: він обмежує свободу договору, виступає імперативним стандартом поведінки сторін і поєднує суб’єктивний елемент чесності з об’єктивною вимогою справедливого ведення ділових відносин. У DCFR принцип добросовісності та чесного ведення справ виконує системоутворюючу функцію. Він застосовується на всіх етапах договірного правовідношення – від переговорів до виконання та припинення договору – і слугує універсальним критерієм оцінки поведінки сторін, а також справедливості договірних умов. Такий підхід сприяє забезпеченню балансу інтересів сторін та підвищує рівень справедливості й передбачуваності договірного регулювання у європейському приватному праві. Крім того у DCFR принцип добросовісності слугує інструментом запобігання недобросовісному використанню договірної переваги, орієнтиром для тлумачення договорів, засобом захисту обґрунтованої довіри учасників цивільного обороту та критерієм оцінки справедливості договірних умов. У сукупності ці положення забезпечують гнучкість та справедливість договірного регулювання, сприяючи підтриманню балансу інтересів сторін та стабільності цивільного обороту.

Окреслено перспективи подальшого розвитку європейського договірного права шляхом ширшого використання положень DCFR і PECL, зростання ролі інструментів soft law у міжнародній комерційній практиці, розвитку судової рецепції принципу добросовісності тощо.

Ключові слова: принцип добросовісності, принцип чесного ведення справ, європейське договірне право, DCFR, PECL, UNIDROIT, приватне право, договір, стандарт поведінки.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.144.3

Дуліба Є.В., Теремецький В.І. Комісії з розгляду питань щодо надання компенсації за знищені об’єкти нерухомого майна внаслідок бойових дій, терористичних актів, диверсій, спричинених збройною агресією Російської Федерації: особливості утворення та функціонування

У статті досліджено особливості утворення та діяльності Комісій з розгляду питань щодо надання компенсації за знищені об’єкти нерухомого майна, створення яких передбачено Законом України від 23 лютого 2023 року № 2923-IX. Актуальність дослідження зумовлена значними масштабами руйнування житлового фонду внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та необхідністю забезпечення ефективного механізму відшкодування шкоди громадянам.

Проаналізовано нормативно-правові засади створення таких комісій, визначено їх місце у системі органів публічної влади, а також особливості формування їх персонального складу. Окрему увагу приділено питанню участі представників громадськості у діяльності комісій та практиці реалізації відповідних вимог законодавства органами місцевого самоврядування. На підставі аналізу рішень органів місцевого самоврядування встановлено, що склад комісій здебільшого формується із посадових осіб органів місцевого самоврядування, представників комунальних підприємств чи місцевих депутатів, тоді як вимога щодо належного залучення представників громадськості не завжди дотримується.

У статті також досліджено повноваження комісій, організаційні форми їх діяльності, порядок розгляду заяв про надання компенсації та особливості прийняття відповідних рішень. Обґрунтовано, що комісії слід розглядати як адміністративні органи у розумінні Закону України «Про адміністративну процедуру», а їх рішення – як адміністративні акти, спрямовані на вирішення індивідуальної справи та визначення прав і обов’язків заявників.

Окремо проаналізовано проблемні аспекти функціонування комісій, зокрема недостатній рівень інформаційної взаємодії з органами публічної влади, обмежену відкритість їх діяльності для громадськості, порушення строків розгляду заяв та недостатній рівень мотивування рішень про відмову у наданні компенсації. За результатами дослідження обґрунтовано необхідність удосконалення правового регулювання діяльності комісій, зокрема шляхом законодавчого закріплення вимоги щодо обов’язкової участі представників громадськості у їх складі.

Ключові слова: компенсація за знищене нерухоме майно, адміністративний орган, органи місцевого самоврядування, правовий режим воєнного стану представники громадськості, адміністративна процедура, органи публічної влади, інформаційнавзаємодія, житловий фонд, відшкодування шкоди, посадова особа.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.144.4

Кожура Л.О., Омельченко А.В., Богданець А.В. Особливості обчислення строків позовної давності в контексті цивільно-правового захисту майнових прав

У статті досліджені актуальні питання цивільного-правового захисту майнових прав. Проаналізовані законодавчі та доктринальні дефініції «захист», «охорона», «захист цивільних прав», «захист цивільних прав та інтересів», «позовна давність». Визначені ознаки, характерні позовній давності. Окреслені правові аспекти звернення до суду за захистом особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Досліджені питання важливості існування інституту позовної давності в контексті права на судовий захист майнових прав. Акцентовано увагу на тому, що обираючи юрисдикційну форму захисту цивільних прав та інтересів, особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу у межах строку позовної давності.

Обгрунтовано позицію, що позовна давність слугує правовою гарантією стабільності цивільних правовідносин і встановлення меж охорони суб’єктивних прав та охoрoнюваних законом інтересів їх учасників. Акцентовано увагу на те, що на практиці виникає неоднозначна ситуація у зіставленні обчислення строку позовної давності та моменту права на захист порушених прав чи інтересів неповнолітніх осіб.

Досліджено проблематику зупинення позовної давності в контексті законодавчих норм в Цивільному кодексі України. Зосереджено увагу на  тому, що з 04.09.2025 р. в Україні відновився перебіг строків позовної давності, який був призупинений спочатку у зв’язку з пандемією COVID-19, а згодом – із введенням воєнного стану. Це свідчить про те, що кредитори й боржники мають обмежений час для адаптації до нових умов та переоцінки стану своїх зобов’язань. Визначені підстави переривання перебігу позовної давності.

Зроблено висновок, що позовна давність сприяє стабілізації цивільних право­відносин, усуненню невизначеності у відносинах між їх учасниками та стимулює активність учасни­ків цивільного обігу у здійсненні прав і виконанні обов’язків.

Ключові слова: строк, позовна давність, правове регулювання, законодавство України, цивільно-правовий захист, захист цивільних прав та інтересів, майнові права, захист порушених майнових неповнолітніх осіб.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.144.5

Коропатнік І.М., Карелін В.В., Бериславська О.М. Адміністративно-правові процедури встановлення спеціальних зон у сфері функціонування військових об’єктів

У статті досліджено адміністративно-правові процедури встановлення зон з особливими умовами користування у сфері функціонування військових об’єктів як важливого інструменту забезпечення обороноздатності держави та належного режиму використання земель оборони. Проаналізовано нормативно-правову основу формування таких зон, зокрема положення Конституції України, Земельного кодексу України, законів України «Про використання земель оборони», «Про адміністративну процедуру», «Про землеустрій», «Про Державний земельний кадастр», «Про регулювання містобудівної діяльності», «Про національну інфраструктуру геопросторових даних», а також відповідних підзаконних нормативно-правових актів, що регламентують питання землеустрою, кадастрового обліку та просторового планування. Встановлено, що зазначені акти містять окремі положення щодо обмежень у використанні земель та режиму прилеглих територій військових об’єктів, однак не формують цілісного процедурного механізму створення таких зон.

Обґрунтовано, що встановлення зон з особливими умовами користування у сфері функціонування військових об’єктів доцільно розглядати як різновид адміністративного провадження у сфері земельних відносин, яке здійснюється уповноваженими органами публічної влади з метою встановлення спеціального правового режиму використання земельних ділянок, розташованих у межах або поблизу військових об’єктів. Визначено основні стадії відповідної процедури: ініціювання встановлення зони уповноваженим суб’єктом; підготовка землевпорядної документації та просторового обґрунтування меж зони; міжвідомче погодження із заінтересованими органами державної влади та місцевого самоврядування; прийняття адміністративного акта про встановлення зони; внесення відомостей про відповідні обмеження до Державного земельного кадастру та інших пов’язаних державних геоінформаційних систем; доведення рішення до відома власників і користувачів земельних ділянок, а також можливість його адміністративного чи судового оскарження.

Зроблено висновок про фрагментарність чинного нормативного регулювання та відсутність єдиного процедурного підходу до встановлення, зміни та скасування зон з особливими умовами користування у сфері функціонування військових об’єктів. Обґрунтовано необхідність систематизації відповідних норм і прийняття спеціального урядового порядку, який би чітко визначав суб’єктів, стадії, строки, вимоги до документації, порядок кадастрового обліку та механізми інформування заінтересованих осіб, що сприятиме підвищенню правової визначеності, прозорості процедур та ефективності управління землями оборони.

Ключові слова: адміністративна процедура, землі оборони, військові об’єкти, зони з особливими умовами користування, зони особливого режиму використання земель, обмеження у використанні земель, Державний земельний кадастр.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.144.6

 Кузнецов В.В. Свобода слова і охорона авторитету органів державної влади: проблеми та перспективи змін до ст. 346 КК України

Стаття присвячена комплексному дослідженню проблеми встановлення балансу між кримінально-правовим захистом державних та громадських діячів та фундаментальним правом на свободу слова в умовах збройної агресії росії проти України. Автор акцентує увагу на тому, що сучасна соціально-політична ситуація, радикалізація суспільства та значний обсяг нелегальної зброї трансформують вербальні погрози в реальні ризики для національної безпеки, що підтверджується випадками насильства щодо представників влади. На основі аналізу законопроекту № 14372 від 12 січня 2026 р. досліджено запропоновані зміни до ст. 346 Кримінального кодексу України, що спрямовані на криміналізацію публічних закликів до насильства та публічного підбурювання щодо представників влади. У межах порівняльно-правового аналізу розглянуто кримінальне законодавство Республіки Польща (статті 224, 226), Федеративної Республіки Німеччини (§ 188) та Французької Республіки (статті 433-3, 433-5), де передбачено підвищений захист репутації та безпеки осіб, наділених публічним мандатом. Особливу увагу приділено практиці Європейського суду з прав людини, зокрема справам «Castells v. Spain», «Zana v. Turkey» та «Incal v. Turkey», що дозволяють окреслити межі допустимої критики представників влади. Обґрунтовано, що свобода слова не є абсолютною і може бути обмежена в інтересах громадського порядку, проте такі обмеження мають бути пропорційними та встановленими законодавством. Науково обґрунтовано критерії відмежування легітимного політичного протесту від кримінально караних діянь. Доведено, що правомірна критика не повинна містити закликів до насильства, має бути спрямована на вираження думки, а не залякування, та сприйматися як риторика, а не план дій. Натомість ознаками недопустимих висловлювань є визначеність умислу, адресність погрози та реальна спрямованість на насильство. Зроблено висновок про необхідність удосконалення законопроекту № 14372 шляхом чіткого визначення дефініцій «публічний заклик» та «публічне підбурювання»; вилучення оціночних понять; приведення санкцій відповідних норм (ст. 346 КК України) у відповідність до принципу пропорційності. Підкреслено, що ефективність нових кримінально-правових норм залежатиме від здатності судових та правоохоронних органів розмежовувати політичну критику та реальні загрози національній безпеці держави.

Ключові слова: громадські та державні діячі, громадський порядок,  кримінально-правовий захист, кримінальне правопорушення, національна безпека, публічні заклики, підбурювання до насильства, представник влади, принцип пропорційності, принцип необхідності, санкція, свобода слова.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.144.7

Кунтій А.І. Досудове розслідування кримінальних правопорушень, передбачених ст. 409 КК України: обставини, що підлягають встановленню

У статті досліджено сучасний стан досудового розслідування кримінальних правопорушень, передбачених статтею 409 Кримінального кодексу України, що полягають в ухиленні військовослужбовців від проходження військової служби шляхом самокалічення або іншим способом. Автором наголошено на складнощах, з якими стикаються слідчі при доведенні умисного характеру дій військовослужбовців, а також при встановленні мотивів, мети та психічного стану осіб, які вдаються до самокалічення або симуляції хвороб. Розкрито теоретичні підходи до визначення обставин, що підлягають встановленню під час досудового розслідування, із урахуванням термінологічної відмінності понять «встановлення» та «з’ясування» обставин. Запропоновано систематизацію обставин, що підлягають встановленню у справах зазначеної категорії, за основними групами: передумови ухилення, обставини події кримінального правопорушення, мотиви та мета вчинення діяння, наслідки та фактори, що впливають на ступінь відповідальності. Проаналізовано практику досудового розслідування та судових рішень у справах, кваліфікованих за ст. 409 КК України, зокрема випадки відмови від виконання бойових наказів, подання неправдивих відомостей, використання підроблених документів або симуляції захворювань. На цій основі зроблено висновок про необхідність урахування психофізіологічних і морально-психологічних чинників при оцінці дій військовослужбовців, а також про доцільність призначення судово-медичних і психіатричних експертиз у кожному випадку, коли дії підозрюваного пов’язані з фізичними ушкодженнями або психічними відхиленнями. Зроблено висновок, що впровадження такої методики сприятиме підвищенню ефективності досудового розслідування, зміцненню військової дисципліни та запобіганню подальшим проявам ухилення від виконання обов’язків військової служби. Окрему увагу акцентовано на важливості профілактичної роботи у Збройних Силах України, удосконаленні системи виховного впливу, психологічної підтримки особового складу та підвищенні рівня правосвідомості військовослужбовців. Особливу увагу приділено розробці системи обставин, що підлягають встановленню під час розслідування, із поділом їх на тематичні групи: передумови правопорушення, подія злочину, мотиви, наслідки тощо.

Ключові слова: кримінальне провадження; обставини; доказування; розслідування; ухилення; відмова; самокалічення; підробка; документи; воєнний стан; симуляція; наслідки; військовослужбовець.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.144.8

Лютіков П.С., Островський С.О., Зима В.М. Адміністративно-правове регулювання евакуації музейних цінностей в умовах воєнного стану

Стаття присвячена дослідженню адміністративно-правового регулювання евакуації музейних цінностей в умовах воєнного стану в Україні. У роботі проаналізовано систему нормативних актів, що визначають правові підстави, суб’єктний склад та процедурний механізм прийняття рішень щодо переміщення музейних предметів із територій підвищеної небезпеки. Особливу увагу приділено співвідношенню загального режиму цивільного захисту та спеціального правового режиму воєнного стану.

Обґрунтовано, що евакуація музейних цінностей має публічно-правову природу та виступає самостійним адміністративно-правовим інститутом, спрямованим на забезпечення збереження національної культурної спадщини. Доведено, що чинне законодавство формує загальні правові підстави для евакуації, однак не забезпечує достатньої системності та процедурної визначеності.

У статті проаналізовано еволюцію підзаконного регулювання, зокрема перехід від диспозитивної моделі реагування до імперативної, що передбачає обов’язковість евакуації з визначених територій, встановлення критеріїв безпечного розміщення культурних цінностей та диференціацію повноважень між органами управління культурою та військовими адміністраціями. Визначено адміністративно-правову природу рішення про евакуацію як комплексного управлінського акту.

Відзначено, що військових адміністрацій у процесі евакуації музейних цінностей у сучасних умовах є проявом трансформації загальної системи цивільного захисту в спеціальний адміністративно-правовий механізм, адаптований до умов збройної агресії.

За результатами дослідження сформульовано висновок про необхідність подальшого вдосконалення законодавчої бази шляхом системного закріплення інституту евакуації музейних цінностей на рівні закону та забезпечення узгодженості національного регулювання з міжнародно-правовими стандартами захисту культурної спадщини під час збройних конфліктів.

Ключові слова: евакуація музейних цінностей; воєнний стан; адміністративно-правове регулювання; культурна спадщина; військові адміністрації; цивільний захист; публічний інтерес; Музейний фонд України; спеціальний правовий режим; міжнародно-правові зобов’язання.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.144.9

Попов Г.В. Врегулювання сімейних конфліктів та спорів у системі цивільно-правового механізму регулювання сімейних відносин в Україні: застосування медіації

У науковій статті розкрито загальний порядок врегулювання сімейних спорів та конфліктів шляхом застосування процедури медіації. Доведено, що терміни «сімейний конфлікт» та «сімейний спір» не є синонімами, оскільки мають різне юридичне значення. У статті набули подальшого розвитку наукові висновки щодо стадійності процедури медіації в Україні. Підтримано позицію науковців про необхідність удосконалення норм Закону України «Про медіацію» в частині дотримання принципу верховенства права, зокрема його складового елемента – юридичної визначеності. Доведено, що сімейні спори та конфлікти можуть вирішуватися за допомогою альтернативної форми врегулювання спору (конфлікту) – медіації. Проведення процедури медіації у сімейних спорах та конфліктах відбувається з дотриманням норм Конституції України, Закону України «Про медіацію», а також цивільно-правових договорів, укладених під час її проведення. Обґрунтовано, що медіація у сфері сімейних відносин спрямована як на запобігання виникненню спору чи конфлікту в майбутньому, так і на врегулювання вже існуючого спору чи конфлікту між учасниками сімейних відносин за допомогою переговорних технік із дотриманням принципів медіації.

Під поняттям «сімейний конфлікт» запропоновано розуміти зіткнення інтересів, поглядів чи прагнень учасників сімейних відносин, яке не завжди є порушенням прав та інтересів однієї зі сторін і не завжди передбачає звернення до юрисдикційних чи неюрисдикційних форм захисту. Водночас сімейний спір визначено як юридично оформлений сімейний конфлікт, що вирішується у суді або шляхом застосування альтернативних способів врегулювання спору, зокрема медіації. Додатково встановлено, що процедура медіації у сімейних спорах має послідовний стадійний характер і передбачає підготовчий, основний та завершальний етапи. Акцентовано, що до суб’єктів медіації у сімейних спорах належать не лише сторони та медіатор, а й, за потреби, представники, адвокати, перекладачі та інші учасники. Наголошено також, що медіація може застосовуватися і під час судового розгляду сімейного спору, що розширює можливості мирного врегулювання конфлікту.

Ключові слова: цивільно-правовий механізм, медіація, сімейні відносини, спір, конфлікт, позасудовий порядок, захист прав, сімейний спір, сім’я, шлюб, альтернативні форми захисту, альтернативний захист.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.144.10

Проневич О.С. Правові засади етизації державної служби в органах судової влади

Стаття присвячена осмисленню правових засад етизації державної служби в органах судової влади з особливою акцентуацією уваги на з’ясуванні сутності ціннісно-правового тренду етизації державної служби, стану нормативно-правового закріплення морально-етичних імперативів діяльності державних службовців у системі правосуддя. Констатовано, що етизація державної служби є висхідним ціннісно-управлінським трендом, а правила етичної поведінки/етичні кодекси є стрижневим компонентом етичної інфраструктури державної служби. Особливості правового регулювання державної служби в органах судової влади як виду цивільної державної служби об’єктивно зумовлені реалізацією державними службовцями апаратів/секретаріатів окремих органів судової влади специфічної функції організаційного забезпечення діяльності судів. Встановлено, що на державних службовців в органах судової влади повною мірою поширюються загальні морально-етичні імперативи, артикульовані у вітчизняному службовому законодавстві, однак існує необхідність деталізації функціонально зумовлених етичних вимог. Правила поведінки працівника суду, дія яких поширюється на державних службовців апаратів судів, досить абстрактні й контроверсійні, не враховують сучасні підходи до формування етичного/доброчесного середовища в державних органах. Наразі зберігається необхідність розроблення окремого Етичного кодексу державних службовців органів судової влади, який, з одного боку, має ґрунтуватися на чинних Загальних правилах етичної поведінки державних службовців та посадових осіб місцевого самоврядування, а з іншого боку, містити додаткові функціонально зумовлені морально-етичні вимоги, а також деонтологічні імперативи, артикульовані упродовж останнього часу окремими органами виконавчої влади у контексті ствердження ціннісно-правових концептів людиноцентризму, інклюзивності, доброчесності, недискримінаційності, транспарентності тощо.

Ключові слова: державна служба, публічна служба, проходження державної служби, орган влади, судова влада, орган судової влади, етизація державної служби, правила етичної поведінки, гендерна рівність, протидія дискримінації, протидія корупції, судоустрій, правосуддя.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.144.11

Циганов О.Г. Принципи та концептуальні орієнтири розвитку законодавства України у сферах національної безпеки і оборони

Стаття присвячена дослідженню принципів та концептуальних орієнтирів розвитку законодавства України у сферах національної безпеки і оборони в умовах сучасних безпекових та геополітичних трансформацій. Актуальність дослідження зумовлена необхідністю системного оновлення національного безпекового законодавства з урахуванням викликів повномасштабної збройної агресії, процесів європейської та євроатлантичної інтеграції, а також формування нових підходів до забезпечення національної стійкості держави.

У статті проаналізовано сучасні наукові підходи до розуміння принципів розвитку законодавства у сферах національної безпеки і оборони, розкрито їх роль у формуванні цілісної нормативно-правової архітектури сектору безпеки. Особливу увагу приділено дослідженню взаємозв’язку стратегічного планування, правового регулювання та інституційного забезпечення державної політики у безпековій сфері. Обґрунтовано необхідність уніфікації основних правових дефініцій у безпековому законодавстві, а також запровадження системних механізмів узгодження стратегічних документів, державних програм та бюджетних ресурсів. Визначено доцільність нормативного закріплення вимірюваних стандартів мобілізаційної готовності та національної стійкості, а також створення ефективних механізмів їх моніторингу та оцінки.

Окрему увагу приділено посиленню демократичного цивільного контролю за сектором безпеки і оборони, зокрема через розвиток парламентського та аудиторського нагляду, підвищення прозорості діяльності органів сектору безпеки та забезпечення належного доступу до публічної інформації. Підкреслено важливість удосконалення правового регулювання режиму воєнного стану шляхом запровадження тестів пропорційності обмежень прав і свобод людини, строкових положень та механізмів незалежного перегляду рішень відповідно до вимог Конституції України.

Запропоновані у статті принципи та концептуальні орієнтири спрямовані на вдосконалення правового регулювання у сферах національної безпеки і оборони, підвищення системності та узгодженості відповідного законодавства, а також зміцнення його стійкості до сучасних безпекових і геополітичних викликів.

Ключові слова: національна безпека та оборона, сектор безпеки і оборони, безпекове законодавство, принципи та концептуальні орієнтири розвитку законодавства, інтероперабельність, національна стійкість, демократичний цивільний контроль.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.144.12

Бернацький О.В. Проблеми реалізації екологічної функції держави в контексті забезпечення прав та свобод людини і громадянина

У статті розглянуто основні проблеми реалізації екологічної функції держави у контексті забезпечення прав та свобод людини і громадянина, зокрема в умовах сучасних викликів.

Встановлено, що діяльність держави щодо реалізації екологічної функції через призму забезпечення прав та свобод людини і громадянина сприймається у її внутрішній та зовнішній складових, де перша відображається у комплексному підході, який реалізується в межах релевантних стратегій, програм та низці нормативних актів, а друга – через імплементацію міжнародних стандартів з питань охорони довкілля.

Серед проблем реалізації екологічної функції держави у контексті забезпечення прав та свобод людини і громадянина відзначені: неналежне організаційно-правове супроводження вказаної діяльності органами державної влади; недосконалість механізму імплементації та виконання рішень Європейського суду з прав людини у цій сфері; потреба конституційного закріплення права особи на інформацію про стан навколишнього природного середовища як складової права на інформацію у релевантному відображенні конституційно-правових приписів; дотримання балансу між інтересами суспільства й особи, що передбачає виконання вимог передбаченої законодавством процедури; винайдення компромісного механізму врегулювання суспільних відносин у сфері охорони довкілля на ґрунті взаємоузгодження інтересів людини та суспільства.

В умовах воєнного стану виокремлено проблему забезпечення світової екологічної безпеки та рівноваги на планеті, визначення раціонального природокористування, охорони навколишнього природного середовища через запровадження правових конструкцій обмеження екологічних прав.

У числі проблем реалізації зовнішньої складової екологічної функції держави відзначено такі: імплементація міжнародних стандартів з питань захисту екологічних прав людини в національне законодавство та судову практику, зокрема шляхом виконання рішень Європейського суду з прав людини; вжиття вичерпних заходів комплексного, організаційно-методичного, правового та економічного характеру з метою дотримання міжнародних зобов’язань в межах релевантних міжнародних договорів.

Ключові слова: екологічна функція держави, екологічні права та свободи людини і громадянина, навколишнє природне середовище, охорона довкілля, національна безпека, воєнний стан, міжнародні стандарти, природні ресурси, ЄСПЛ.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.144.13

Бесага І.В. Поведінковий патерн та системність у структурі правової природи домашнього насильства

Актуальність дослідження зумовлена зростанням значення проблеми домашнього насильства у сучасному правозастосуванні та необхідністю забезпечення ефективного захисту прав і свобод людини у приватній сфері. Особливістю цього явища є те, що воно відбувається у межах близьких або сімейних відносин і часто проявляється не як ізольований акт протиправної поведінки, а як тривала модель взаємопов’язаних дій, спрямованих на встановлення контролю, домінування або психологічного тиску на постраждалу особу. Така специфіка ускладнює правову кваліфікацію відповідних діянь та їх доказування у судових провадженнях. Метою статті обрано з’ясування правової природи домашнього насильства як поведінкового правового феномену на основі аналізу судової практики Верховного Суду та судів апеляційних інстанцій, а також виокремлення ключових ознак цього явища, зокрема поведінкового патерну та системності насильницької поведінки, визначення критеріїв відмежування домашнього насильства від сімейного конфлікту та дослідження особливостей доказування відповідних правопорушень. Методологічну основу дослідження становлять системний, формально-юридичний та порівняльно-правовий методи, а також метод аналізу. Їх застосування дозволило дослідити правові позиції Верховного Суду та судів апеляційних інстанцій щодо розуміння структури домашнього насильства та критеріїв його кваліфікації. У результаті дослідження встановлено, що домашнє насильство у правозастосовній практиці судів 2024-2025 років розглядається як кумулятивний поведінковий феномен, що характеризується наявністю повторюваного поведінкового патерну, системністю насильницьких дій та їх спрямованістю на встановлення контролю над потерпілою особою. Обґрунтовано, що повторюваність є типовою, але не обов’язковою ознакою домашнього насильства, оскільки навіть одноразовий акт поведінки може утворювати склад відповідного правопорушення, якщо він за своїм змістом спрямований на заподіяння шкоди фізичному або психічному здоров’ю потерпілої особи та створює атмосферу страху чи психологічного тиску. Перспективи подальших досліджень пов’язані з поглибленням аналізу стандартів доказування у справах про домашнє насильство, уточненням критеріїв відмежування насильницької поведінки від побутового конфлікту, а також удосконаленням правозастосовних підходів до оцінки психологічного насильства як найбільш латентної форми цього правопорушення.

Ключові слова: домашнє насильство; правова кваліфікація; адміністративне правопорушення; поведінковий патерн; системність насильницької поведінки; відмежування сімейного конфлікту; судова практика; доказування у справах про насильство.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.144.14

Єрмолаєва Т.В., Підлуська М.О. Ефективність економічного механізму природокористування в Україні

Стаття присвячена дослідженню проблем функціонування економіко-правового механізму природокористування та охорони довкілля в Україні в умовах глобальних екологічних і соціально-економічних викликів. Встановлено, що надмірне антропогенне навантаження, виснаження природних ресурсів, руйнівні наслідки збройної агресії та низька ефективність правозастосування становлять серйозну загрозу екологічній безпеці держави. У роботі проаналізовано взаємозв’язок між економічними інструментами (платежами, податками, пільгами, лімітами) та правовими приписами, які забезпечують регулювання природокористування.

Обґрунтовано, що головним принципом природокористування є платність і відповідальність за завдану шкоду довкіллю. На основі аналізу положень Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» визначено основні елементи економічного механізму: погодження екологічних вимог з господарською діяльністю, формування джерел фінансування природоохоронних заходів, встановлення лімітів використання природних ресурсів і надання пільг суб’єктам, які впроваджують екологічно чисті технології.

Особливу увагу приділено проблематиці лімітування природокористування, де виявлено ключові недоліки – різнорідність методик розрахунку, відсутність інтегрованої системи моніторингу та невідповідність між фактичними вимірюваннями й нормативними показниками. Зазначено, що відсутність єдиних стандартів і слабкість правового контролю роблять ліміти декларативними. Зроблено висновок про те, що українська модель природокористування має еволюціонувати від формального до результативного управління через створення єдиної цифрової платформи обліку та прозорості екологічних даних, інтеграцію економічних стимулів і правових вимог, впровадження системи безперервного контролю викидів і запровадження пілотних схем торгівлі квотами для окремих видів забруднювачів. Запропоновано напрями реформування системи: стандартизація методик лімітування, розвиток автоматизованого моніторингу, узгодження регіональної та державної політики у сфері природокористування та підвищення ролі громадського контролю а також наведено приклади міжнародного досвіду.

Ключови слова: економіко-правовий механізм, природокористування, охорона довкілля, ліміти використання ресурсів, екологічна політика, сталий розвиток, екологічна відповідальність, моніторинг довкілля, міжнародний досвід.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.144.15

Кропивна К.О. Адміністративно-правове забезпечення демографічної безпеки як складової національної безпеки

У статті досліджено демографічну безпеку як самостійну складову національної безпеки держави у її адміністративно-правовому вимірі. Обґрунтовано, що в сучасних умовах національна безпека не може розглядатися виключно крізь призму воєнно-оборонного компоненту, оскільки її зміст істотно розширився за рахунок соціальних, гуманітарних, економічних і демографічних чинників. Доведено, що демографічна безпека безпосередньо пов’язана зі станом захищеності людського потенціалу держави, здатністю суспільства до відтворення населення, збереження його кількісних і якісних характеристик, підтримання оптимальної статево-вікової структури та належного рівня соціальної інтеграції. З’ясовано, що демографічні втрати, депопуляція, погіршення стану здоров’я населення, міграційні процеси, старіння населення та інші негативні тенденції мають не лише соціальний, а й безпековий характер, оскільки безпосередньо впливають на довгострокову життєздатність суспільства, економічну спроможність держави, її трудовий, мобілізаційний і відновлювальний потенціал.

Проаналізовано еволюцію наукових підходів до розуміння національної безпеки та обґрунтовано, що демографічна безпека органічно інтегрується в її внутрішній вимір, хоча й має міжвимірний характер через вплив зовнішньої міграції, збройних конфліктів і глобальних криз. Акцентовано увагу на тому, що в чинному законодавстві України демографічна безпека прямо не конкретизована як окремий елемент національної безпеки, однак за своєю природою вона відповідає ознакам загроз національним інтересам і національним цінностям. На цій основі зроблено висновок про необхідність її осмислення не лише як соціально-демографічної чи статистичної категорії, а як об’єкта публічного адміністрування та адміністративно-правового забезпечення. Визначено, що адміністративно-правовий вимір демографічної безпеки полягає у системному владно-організаційному впливі держави на демографічні процеси через правові норми, адміністративні процедури, інституційні механізми, контрольні засоби та систему індикаторів демографічної стійкості. Обґрунтовано, що формування цілісного адміністративно-правового підходу до забезпечення демографічної безпеки є необхідною передумовою зміцнення національної безпеки України в умовах сучасних викликів.

Ключові слова: демографічна безпека, національна безпека, державна безпека, публічне адміністрування, адміністративно-правове забезпечення, демографічна політика, людський потенціал, відтворення населення, демографічні загрози, демографічна стійкість.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.144.16

Лугіна Н.А., Омельчук Л.В., Грицюк І.В. Роль слідчого судді у забезпеченні прав і свобод людини у кримінальному провадженні

У статті досліджено роль слідчого судді у забезпеченні прав і свобод людини у кримінальному провадженні крізь призму сучасного розуміння судового контролю як самостійного механізму гарантування законності на стадії досудового розслідування. Обґрунтовано, що інститут слідчого судді є одним із ключових процесуальних інструментів запобігання необґрунтованому обмеженню конституційних прав особи, зокрема права на свободу та особисту недоторканність, недоторканність житла, повагу до приватного життя, право власності, право на захист і право на ефективне оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів досудового розслідування та прокуратури. Встановлено, що зміст діяльності слідчого судді не зводиться до формального санкціонування процесуальних рішень сторони обвинувачення, а передбачає перевірку їх законності, обґрунтованості, необхідності та пропорційності втручання у сферу прав людини.

У роботі проаналізовано нормативні засади діяльності слідчого судді, визначено його місце у системі суб’єктів кримінального процесу та охарактеризовано основні напрями реалізації судово-контрольної функції під час вирішення питань щодо застосування заходів забезпечення кримінального провадження, надання дозволів на проведення слідчих (розшукових) дій, розгляду скарг на рішення, дії чи бездіяльність слідчого, дізнавача або прокурора. Акцентовано увагу на тому, що ефективність діяльності слідчого судді визначається не обсягом його формальних повноважень, а якістю стандартів їх реалізації, насамперед рівнем судової мотивації, дотриманням принципу пропорційності та здатністю забезпечити реальне поновлення порушених прав.

Виявлено основні проблеми правозастосовної практики у цій сфері, серед яких формалізація судового контролю, неоднаковість підходів до оцінки обґрунтованості клопотань сторони обвинувачення, недостатня визначеність меж дискреції слідчого судді та обмеженість механізмів апеляційного перегляду окремих ухвал. За результатами дослідження сформульовано пропозиції щодо вдосконалення кримінального процесуального законодавства України, спрямовані на посилення гарантій прав людини під час досудового розслідування та підвищення ефективності судового контролю.

Ключові слова: слідчий суддя, судовий контроль, права і свободи людини, кримінальне провадження, досудове розслідування, забезпечення прав людини, процесуальні гарантії.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.144.17

Лукашенко А.А. Адміністративно-правові засади професійного розвитку працівників Державного бюро розслідувань

У статті досліджується проблематика адміністративно-правових засад професійного розвитку працівників Державного бюро розслідувань, яка зумовлена досить невеликим періодом його функціонування, правовим режимом воєнного стану, вимогами Європейської комісії щодо ефективності його інституційної спроможності та необхідності його оновлення у сучасних умовах викликів та загроз.

Підкреслюється обов’язковість врахування особливостей правового статусу Бюро та неоднорідного складу його працівників, що зумовлює необхідність системного підходу до професійного розвитку, де керівні кадри становлять основу для належного виконання функцій всієї служби.

Звертається увага на підвищення професійної компетентності всіх працівників Бюро та удосконалення механізмів реалізації їх службової діяльності.

Обґрунтовується наукова позиція, що професійний розвиток працівників Державного бюро розслідувань становить складний багаторівневий процес. Головною його цінністю постає професіоналізм.

Серед особливостей професійного розвитку виділено диференціацію його форм і вимог залежно від їх категорії, поєднання загальних та спеціальних вимог, реалізацію підготовки, перепідготовки, підвищення кваліфікації та спеціалізації за спеціальними програмами.

До проблем його правового регулювання віднесено відсутність визначення поняття «професійний розвиток» у Законі України «Про Державне бюро розслідувань», неврегульованість процедури атестації, неузгодженість підходів до визначення форм для різних категорій працівників. Наголошується, що для державних службовців цей термін отримав більш широкий перелік форм, до яких віднесено самоосвіту.

Стверджується, що професійний розвиток працівників ДБР доцільно розглядати у тісному взаємозв’язку із особливостями правового статусом цього органу та рівнем професійної компетентності його працівників.

Ключові слова: публічна служба, професійний розвиток, Державне бюро розслідувань, державна служба, професійна компетентність.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.144.18

Покришень Д.А., Денисенко К.В. Зарубіжний досвід правового регулювання штучного інтелекту та передумови його адаптації в Україні

У статті здійснено аналіз зарубіжного досвіду правового регулювання штучного інтелекту на прикладі Європейського Союзу, США, Китаю, Японії та Великобританії. Проаналізовано стан і особливості вітчизняної практики регулювання штучного інтелекту, окреслено проблеми фрагментарності правового поля. Актуальність дослідження зумовлена стрімким впровадженням систем штучного інтелекту у сфері публічного управління, правосуддя, національної безпеки, економіки, охорони здоров’я та освіти, що породжує нові правові виклики, пов’язані з автономністю алгоритмів, прозорістю рішень, межами відповідальності та захистом основоположних прав людини. В умовах відсутності в Україні спеціального комплексного закону у сфері ШІ виникає ризик фрагментарності регулювання та правової невизначеності, що зумовлює необхідність вивчення провідних світових моделей.

У статті проаналізовано підходи Європейського Союзу, США, Китаю, Японії та Великобританії до нормативного врегулювання ШІ. Європейська модель розглядається як правозахисно орієнтована та заснована на ризик-орієнтованому підході, закріпленому в Регламенті ЄС про штучний інтелект (EU AI Act). Американська модель характеризується децентралізованістю та прагматично-конкурентним спрямуванням із пріоритетом інновацій і національної безпеки. Китайський підхід відзначається централізованим регулюванням, посиленим державним контролем і безпековими імперативами. Японія дотримується концепції «м’якого права», поєднуючи гнучкість із поступовим посиленням нагляду, тоді як Великобританія формує автономну модель, засновану на принципах проінноваційного регулювання та секторального нагляду.

На основі порівняльного аналізу обґрунтовується доцільність формування в Україні збалансованої моделі регулювання, що поєднуватиме стимулювання інновацій із гарантіями захисту прав і свобод людини. Запропоновано адаптацію ризик-орієнтованого підходу, нормативне закріплення принципів прозорості, пояснюваності та підзвітності алгоритмічних рішень, а також поетапне впровадження спеціальних вимог до систем високого ризику. Реалізація зазначених засад сприятиме гармонізації українського законодавства з правом ЄС та формуванню ефективної національної системи правового регулювання використання штучного інтелекту.

Ключові слова: штучний інтелект, національна безпека, євроінтеграція, права людини, адаптація законодавства, державний контроль, ризик-орієнтований підхід.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.144.19

Рудник Л.І. Цивільно-правова відповідальність за витік персональних даних

У статті досліджено особливості цивільно-правової відповідальності за витік персональних даних у сучасних умовах розвитку інформаційного суспільства та цифровізації суспільних відносин. Проаналізовано міжнародні, європейські та національні нормативно-правові акти, що регулюють правовідносини у сфері захисту персональних даних, зокрема положення Конвенції Ради Європи про захист осіб у зв’язку з автоматизованою обробкою персональних даних, Директиви 95/46/ЄС, Загального регламенту про захист даних (GDPR), а також Конституції України, Цивільного кодексу України та Закону України «Про захист персональних даних». Розкрито правову природу персональних даних як об’єкта цивільних та інформаційних правовідносин, визначено їх основні ознаки, різновиди та особливості правового режиму.

Особливу увагу приділено дослідженню поняття витоку персональних даних та його проявів у сучасному цифровому середовищі. Зазначено, що витік персональних даних може проявлятися у незаконному поширенні, розголошенні, передачі або наданні доступу до персональної інформації без згоди суб’єкта персональних даних чи без іншої законної підстави. Обґрунтовано, що витік персональних даних є одним із найпоширеніших порушень у сфері інформаційних правовідносин та становить суттєву загрозу праву особи на приватність і захист особистого життя. Встановлено, що цивільно-правова відповідальність виступає важливим механізмом відновлення порушених прав суб’єктів персональних даних, зокрема шляхом відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконним використанням або поширенням інформації про фізичну особу.

Додатково виявлено основні проблеми правового регулювання у цій сфері, зокрема фрагментарність нормативної бази, складність встановлення відповідальної особи у випадках витоку даних та недостатню ефективність механізмів контролю за їх обробкою. Наголошено на необхідності гармонізації національного законодавства із правом Європейського Союзу та вдосконалення механізмів цивільно-правової відповідальності з метою підвищення рівня захисту прав і законних інтересів фізичних осіб у цифровому середовищі. Окрему увагу акцентовано на доцільності запровадження ефективніших підходів до притягнення до відповідальності юридичних осіб у разі порушення законодавства про захист персональних даних.

Ключові слова: правове регулювання, інформація, персональні дані, витік персональних даних, інформаційні технології, цивільно-правова відповідальність, цифрове середовище, інформаційна безпека, право на приватність, захист персональних даних, GDPR, інформаційні правовідносини.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.144.20

Сиймовський Р.М. Тенденції судового правозастосування у справах про дрібне хуліганство 

У статті досліджуються сучасні тенденції судового правозастосування у справах про притягнення до адміністративної відповідальності за дрібне хуліганство, передбачене статтею 173 Кодексу України про адміністративні правопорушення. Актуальність дослідження зумовлена значною поширеністю відповідних правопорушень та наявністю проблем у сфері їх кваліфікації і доказування. Попри відносну сталість законодавчої конструкції цієї норми, правозастосовна практика демонструє труднощі у встановленні об’єктивних і суб’єктивних ознак складу правопорушення, зокрема щодо визначення публічного характеру діяння, порушення громадського порядку та наявності хуліганського мотиву. Додаткової актуальності проблемі надає значна кількість випадків закриття проваджень у справах цієї категорії у зв’язку з недоведеністю події та складу адміністративного правопорушення. Метою статті є аналіз сучасної судової практики застосування статті 173 КУпАП, виявлення типових проблем доказування складу дрібного хуліганства та систематизація підстав закриття проваджень у справах цієї категорії. Методологічну основу дослідження становлять загальнонаукові та спеціально-юридичні методи, зокрема системно-структурний, формально-юридичний, метод аналізу судової практики, а також узагальнення правозастосовних підходів на основі матеріалів єдиного державного реєстру судових рішень. Узагальнення судових рішень дозволило виокремити дві основні групи підстав закриття проваджень: матеріально-правові, пов’язані з відсутністю об’єктивної чи суб’єктивної сторони правопорушення, та процесуально-правові, зумовлені відсутністю належних і допустимих доказів або формальним оформленням адміністративних матеріалів. Судова практика демонструє підвищені вимоги до встановлення факту порушення громадського порядку та наявності демонстративної неповаги до суспільства, що має визначальне значення для кваліфікації відповідних діянь. Перспективи подальших досліджень пов’язані з поглибленим аналізом стандартів доказування у справах про адміністративні правопорушення, а також із виробленням доктринальних підходів до вдосконалення законодавчої конструкції статті 173 КУпАП з урахуванням сучасної судової практики та європейських стандартів адміністративної відповідальності.

Ключові слова: дрібне хуліганство; адміністративна відповідальність; громадський порядок; судова практика; доказування; адміністративне правопорушення; хуліганський мотив.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.144.21

Сукмановська Л.М. Необхідність нормативної трансформації законодавства щодо захисту постраждалих від домашнього насильства дітей

У статті здійснено аналіз специфіки національного законодавства, яким визначено правовий статус дитини, що постраждала від домашнього насильства. Визначальним є нормативне положення про те, що до категорії постраждалих дітей належить не лише особа, яка не досягла вісімнадцятирічного віку та зазнала домашнього насильства в будь-якій його формі, а й дитина, яка була свідком (очевидцем) вчинення такого насильства. Досліджено питання суб’єктів у сфері забезпечення та захисту прав дітей в Україні, що реалізують повноваження із запобігання та протидії домашньому насильству.

Проаналізовано, що в Україні відповідно до норм Стамбульської конвенції запроваджено процедуру проведення оцінки ризиків учинення домашнього насильства, яка проводиться уповноваженими підрозділами органів Національної поліції шляхом спілкування/бесіди з постраждалою від такого насильства особою або її представником, з’ясування обставин конфлікту та виявлення чинників і умов, які створюють або можуть створювати небезпеку для цієї особи. Встановлено, що відповіді на питання, що знаходяться у формі оцінки ризиків зможе надавати доросла особа. Однак, згідно чинного законодавства оцінку ризиків вчинення домашнього насильства поліцейському необхідно проводити щодо кожної постраждалої особи окремо, у тому числі щодо постраждалої дитини. Відтак, існує необхідність у розробленні та закріпленні у чинному законодавстві окремої форми оцінки ризиків вчинення домашнього насильства щодо дітей.

Водночас звернено увагу, що чинне адміністративне законодавство потребує доповнень, зокрема щодо внесення доповнень до статті 39-1 Кодексу України про адміністративні правопорушення з приводу обов’язкового направлення на програму для кривдників батьків (інших законних представників) у випадку учинення ними домашнього насильства щодо дитини.

Ключові слова: постраждала дитина, домашнє насильство, підрозділи Національної поліції, форма оцінки ризиків, програма для кривдників.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.144.22

Сушко О.О., Гусар В.В. Напрями та етапи реформування адміністративного судочинства

У статті досліджено процес еволюції Кодексу адміністративного судочинства України (КАСУ) з моменту його прийняття 06 липня 2005 року до сучасного стану. Висвітлено основні етапи реформування адміністративної юстиції, інституційні зміни та сучасні виклики. Проаналізовано нормативне підґрунтя таких змін, вплив судової практики Верховного Суду, а також адаптацію адміністративного процесу до викликів воєнного стану. Окремо розглянуто європейський вектор розвитку КАСУ як елемент євроінтеграційного курсу держави.

Ключові слова: адміністративне судочинство, Кодекс адміністративного судочинства України, судова реформа, Верховний Суд, електронне правосуддя, воєнний стан, європейська інтеграція.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.144.23

Фаст О.О. Сімейні спори в системі цивільно-правового регулювання сімейних відносин в Україні: поняття, класифікація та судова практика

У науковій статті розкрито зміст поняття «сімейний спір» та здійснено класифікацію сімейних спорів за різними критеріями. Доведено, що поняття «сімейний конфлікт» є ширшим за поняття «сімейний спір». «Сімейний конфлікт» у вузькому розумінні – це певні (чітко визначені) протиріччя у інтересах, поглядах чи намірах учасників сімейних відносин, як от, дружини, чоловіка, дітей, усиновлювача, усиновленого чи інших членів родини (учасників сімейних відносин), які можуть не мати ознак порушення прав та інтересів сторони чи сторін сімейного конфлікту і не завжди трансформуються у письмове звернення до суду чи до іншого суб’єкта захисту прав та інтересів, як от, медіації. «Сімейний спір» – це сімейний конфлікт, який має письмову чи усну юридичну форму, наприклад, позовна заява, усне звернення до медіатора, вирішується в суді чи шляхом застосування альтернативної форми вирішення спору (медіація). Зазначено, що правова конструкція «конфлікти чи спори сімейні» використовується в законодавстві України без розкриття їхнього змісту. Пропонуємо сімейні спори поділяти на такі групи: за суб’єктним складом (між подружжям: розірвання шлюбу, поділ майна, визнання шлюбу недійсним; між батьками та дітьми: визначення місця проживання дитини; між іншими родичами: щодо участі бабусі, дідуся у вихованні онуків), за предметом спору (майнові спори: поділ спільної сумісної власності; особисті немайнові спори: визначення місця проживання дитини, розірвання шлюбу між подружжям, яке не має спільної власності), за формою захисту прав та інтересів (спори, які розглядаються в суді (судові спори), спори, які вирішуються шляхом медіації чи переговорів), за тривалістю спору (довготривалі та короткочасні (вирішуються протягом декількох днів), за наявністю чи відсутністю іноземного елемента (спори, які відносяться до сфери міжнародного приватного права, спори, в яких відсутній іноземний елемент), спори, які тісно пов’язані з іншим суспільними відносинами (спадкові спори, інші цивільні спори) тощо.

Ключові слова: цивільно-правове регулювання, сімейні відносини,  медіація, суд, цивільний процес, цивільне судочинство, спір, сімейний спір, конфлікт, захист прав, сім’я, шлюб.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.144.24

Федоренко Т.В., Лукацька Л.Г. Цифровізація судочинства в Україні: цивільно-правові наслідки застосування штучного інтелекту

Розкрито загальну концепцію цифровізації судочинства в Україні, яка ґрунтується на впровадженні Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи та сервісу «Електронний суд», котрі дозволяють подавати позови, брати участь у відеозасіданнях, отримувати рішення, документи та сплачувати збори онлайн 24/7 тощо. Доведено, що основними елементами цифровізації судочинства є: електронний суд, відеоконференції, електронний підпис, модернізація тощо. Визначено, що перевагами є: доступність (можливість отримати судові послуги з будь-якої точки світу), ефективність (зменшення бюрократії та пришвидшення процесуальних строків), прозорість (створення відкритої та підзвітної системи судової влади), подальший розвиток та удосконалення (у 2026-2027 роках заплановано оновлення, яке охопить не лише загальні суди, а й Конституційний Суд України). Вказано, що штучний інтелект у судочинстві розглядається як інструмент, що доповнює, а не замінює суддів, він прискорює обробку справ, автоматизує рутинні завдання (документообіг, пошук прецедентів) та аналізує великі обсяги даних, підвищуючи ефективність системи Судова влада України, але використання ChatGPT як джерела доказів не визнається достовірним. Зроблено висновок, що застосування штучного інтелекту в судах України повинно відповідати принципам діяльності судової гілки влади, зокрема, які визначені в ст. 19 Конституції України. Також до принципів використання штучного інтелекту в судах пропонується віднести такі міжнародні принципи як: 1) принцип поваги до основних прав; 2) принцип недискримінації; 3) принцип якості та безпеки; 4) принцип прозорості, неупередженості та справедливості; 5) принцип «під контролем користувача» тощо. Обґрунтовано необхідність законодавчого визначення меж, порядку та принципів використання штучного інтелекту в судочинстві України. Всі дії, які пов’язані із застосуванням штучного інтелекту в судах, повинні маркуватися та мати відповідне посилання на використання виду штучного інтелекту.

Ключові слова: цифрові технології, штучний інтелект, цивільно-правове регулювання, правові наслідки, використання ШІ, цифровізація, суд, судочинство, відповідальність суб’єктів, законодавство України, правовий режим, воєнний стан.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.144.25

Чорномаз О.Б. Спеціальні заходи щодо запобігання та протидії домашньому насильству

Статтю присвячено комплексному аналізу спеціальних заходів щодо запобігання та протидії домашньому насильству як складової адміністративно-правового механізму захисту прав і свобод людини, з особливим акцентом на умови дії правового режиму воєнного стану. Актуальність дослідження зумовлена зростанням рівня домашнього насильства в умовах соціальної напруги, збройної агресії, внутрішнього переміщення населення та обмеженого доступу постраждалих осіб до інституцій захисту. У таких обставинах саме спеціальні заходи набувають вирішального значення як інструменти негайного реагування та мінімізації ризиків повторного насильства.

У статті розкрито поняття та призначення спеціальних заходів у системі протидії домашньому насильству, визначено їх правову природу та місце серед інших адміністративно-правових інструментів. Обґрунтовано, що зазначені заходи мають переважно превентивний і захисний характер, спрямований не на покарання кривдника, а на забезпечення безпеки постраждалої особи та стабілізацію кризової ситуації. Проаналізовано основні види спеціальних заходів, зокрема терміновий заборонний припис, обмежувальний припис суду, взяття кривдника на профілактичний облік та направлення його на проходження корекційних програм.

Окрему увагу приділено адміністративно-правовим аспектам застосування термінових та обмежувальних приписів, їх змісту, строкам дії та практичним проблемам реалізації. Встановлено, що ефективність цих заходів значною мірою залежить від якості оцінки ризиків, своєчасності реагування та належного контролю за виконанням встановлених обмежень. Наголошено на важливості профілактичного обліку та корекційних програм для кривдників як інструментів довгострокового впливу, спрямованих на зміну насильницької поведінки та запобігання рецидивам.

У статті також проаналізовано взаємодію суб’єктів реалізації спеціальних заходів, зокрема органів Національної поліції, органів соціального захисту населення, служб у справах дітей та органів місцевого самоврядування. Обґрунтовано, що недостатня міжвідомча координація, формальний підхід до профілактичної роботи та обмежені ресурсні можливості істотно знижують ефективність системи захисту постраждалих осіб.

Особливий акцент зроблено на проблемах реалізації спеціальних заходів в умовах воєнного стану. Визначено додаткові ризики для постраждалих осіб, пов’язані з евакуацією, перебуванням у тимчасових місцях проживання та укриттях, а також з обмеженим доступом до судів і соціальних сервісів. На цій підставі сформульовано напрями вдосконалення спеціальних заходів, зокрема необхідність адаптації процедур до кризових умов, розвитку дистанційних форм допомоги та посилення міжвідомчої взаємодії.

Зроблено висновок, що спеціальні заходи щодо запобігання та протидії домашньому насильству є ключовим елементом адміністративно-правового механізму захисту постраждалих осіб, ефективність якого залежить від комплексності підходу, узгодженості дій суб’єктів та здатності держави реагувати на сучасні безпековій соціальні виклики.

Ключові слова: домашнє насильство, спеціальні заходи, адміністративно-правовий механізм, терміновий заборонний припис, обмежувальний припис, профілактичний облік, корекційні програми, воєнний стан.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.144.26

Якимчук С.О. Адвокат у цивільному судочинстві та соціальні мережі: етичні межі та обмеження

У статті здійснено комплексне дослідження етичних меж та обмежень діяльності адвоката у цивільному судочинстві в умовах цифровізації суспільства та активного використання соціальних мереж. Проаналізовано процесуальний статус адвоката як представника у цивільному процесі, співвідношення його процесуальних прав і професійних обов’язків, а також роль норм адвокатської етики у забезпеченні принципів змагальності, рівності сторін та неупередженості суду. Обґрунтовано, що розширення комунікаційних можливостей адвоката через цифрові платформи супроводжується виникненням нових етичних і процесуальних ризиків, пов’язаних із публічністю правової діяльності.

Особливу увагу приділено питанням дотримання адвокатської таємниці, конфіденційності інформації, меж допустимої публічної критики суду та інших учасників процесу, а також співвідношенню свободи вираження поглядів адвоката з його професійними обов’язками. Досліджено вплив онлайн-активності адвоката на забезпечення балансу процесуальних інтересів сторін та принципу неупередженості суду. Проаналізовано дисциплінарну практику та судові підходи до оцінки поведінки адвокатів у цифровому інформаційному середовищі, що дозволило визначити тенденції формування стандартів професійної поведінки.

У статті враховано сучасні наукові підходи до дослідження професійної діяльності адвоката, зокрема щодо використання медіативних технік як інструменту ефективної комунікації, етичних дилем у взаємовідносинах адвоката із судом та особливостей дисциплінарної відповідальності за порушення правил адвокатської етики, у тому числі в умовах цифрового середовища. Доведено, що цифровізація професійної діяльності адвоката зумовлює необхідність переосмислення традиційних етичних стандартів та формування нових підходів до їх застосування.

Сформульовано пропозиції щодо удосконалення правового регулювання, зокрема деталізації положень Правил адвокатської етики щодо використання соціальних мереж, узгодження їх із цивільним процесуальним законодавством, а також формування єдиної правозастосовної практики. Обґрунтовано доцільність розвитку концепції цифрової етики адвокатської діяльності та впровадження відповідних освітніх і методичних підходів.

Зроблено висновок, що етичні межі діяльності адвоката у соціальних мережах повинні визначатися через поєднання норм процесуального права та професійної етики, що забезпечує баланс між свободою самовираження адвоката та вимогами справедливого судочинства.

Ключові слова: адвокат, цивільне судочинство, адвокатська етика, соціальні мережі, адвокатська таємниця, дисциплінарна відповідальність, цифрова етика, професійна діяльність адвоката, медіативні техніки, процесуальні ризики.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.144.27

Верещук А.В. Екологізація правових засобів у механізмі екологічного господарювання

Стаття присвячена комплексному дослідженню екологічного підприємництва як важливого елементу сучасної моделі екологізації господарської діяльності та практичного механізму реалізації принципів сталого розвитку в Україні. Обґрунтовується, що зростання екологічних ризиків, посилення антропогенного навантаження на довкілля та інтеграція України до європейського правового простору зумовлюють трансформацію традиційної прибутково орієнтованої моделі підприємництва у напрямі поєднання економічної ефективності з обов’язковим дотриманням екологічних стандартів. У цьому контексті розкривається концепція екологізованої підприємницької правосуб’єктності, що передбачає наявність спеціальних екологічних прав та обов’язків суб’єктів господарювання, а також умовний характер допуску до ринку екологічно значущої діяльності.

Проаналізовано особливості правового статусу суб’єктів екологічного господарювання та виявлено проблеми його нормативної фрагментарності, що ускладнює застосування механізмів державної підтримки та стимулювання екологічно орієнтованого бізнесу. Значну увагу приділено ліцензійно-дозвільним процедурам і оцінці впливу на довкілля як інструментам превентивного екологічного контролю, які формують правові умови допуску до ринку та мінімізують ризики заподіяння екологічної шкоди. Розкрито роль екологічного оподаткування як фінансово-правового засобу стимулювання екологічної модернізації виробництва та раціонального використання природних ресурсів.

Окремо досліджено договірне регулювання природоохоронних робіт і послуг як механізм інтеграції імперативних екологічних вимог у господарські відносини. Сформульовано рекомендації щодо нормативного закріплення спеціального статусу суб’єктів екологічного господарювання, узгодження дозвільної системи з процедурами оцінки впливу на довкілля та розвитку економічних стимулів екологічно орієнтованої діяльності.

Запропоновано підхід до формування цілісного механізму екологізації господарської діяльності, у межах якого правові, адміністративні та фінансові інструменти функціонують у взаємозв’язку та спрямовані на досягнення вимірюваного екологічного ефекту. Обґрунтовано доцільність визнання екологічного результату самостійною правовою метою підприємницької діяльності поряд із отриманням прибутку. Доведено, що системне поєднання регуляторних обмежень і стимулюючих механізмів здатне забезпечити сталу трансформацію економіки у напрямі екологічно відповідального розвитку.

Ключові слова: екологічне підприємництво, екологізація економіки, підприємницька правосуб’єктність,  екологічна безпека, екологічне оподаткування.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.144.28

Волкошовець С.В. Еволюція кримінально-правового регулювання відповідальності за розбій в Україні

У статті здійснено комплексний аналіз еволюції кримінально-правового регулювання відповідальності за розбій в Україні. Актуальність дослідження зумовлена тим, що розбій належить до найбільш небезпечних корисливо-насильницьких злочинів, оскільки посягає не лише на майнові права особи, а й на її життя та здоров’я. У сучасних умовах розвитку кримінального законодавства України важливим є не лише дослідження чинної правової конструкції цього злочину, але й вивчення історичних передумов формування відповідних кримінально-правових норм, що дозволяє більш повно зрозуміти закономірності їх становлення та визначити перспективи подальшого вдосконалення законодавства.

У роботі проаналізовано основні історичні етапи формування кримінально-правових норм, що встановлюють відповідальність за розбій, починаючи від правових пам’яток Київської Русі і завершуючи сучасним кримінальним законодавством незалежної України. Встановлено, що на ранніх етапах розвитку права насильницькі посягання на майно розглядалися в межах більш загальних категорій злочинів проти власності, зокрема у формі «татьби», що свідчило про відсутність чіткого розмежування між різними формами майнових посягань. Подальший розвиток кримінального законодавства призвів до поступового формування розбою як самостійного складу злочину, який поєднує посягання на власність із застосуванням небезпечного насильства або погрозою його застосування.

У результаті дослідження встановлено, що еволюція кримінально-правового регулювання відповідальності за розбій характеризується поступовим посиленням кримінально-правового захисту особи та власності, а також удосконаленням нормативної конструкції цього злочину. Водночас окремі елементи чинної редакції кримінального законодавства залишаються дискусійними у науковій літературі та правозастосовній практиці, що обумовлює необхідність подальшого наукового аналізу та вдосконалення відповідних кримінально-правових норм.

Ключові слова: розбій, злочини проти власності, кримінальна відповідальність, еволюція кримінального законодавства, кримінально-правове регулювання, кваліфікуючі ознаки, кримінальне право України.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.144.29

Дубовик В.В. Визначення моменту набуття права власності на безхазяйну нерухому річ

У статті проаналізовано загальні положення щодо набуття права власності на безхазяйну нерухому річ та зроблено висновок, що для визначення моменту набуття права власності на безхазяйну нерухому річ важливе значення має встановлення того, що нерухоме майно є безхазяйним, і дотримання процедури передачі безхазяйної нерухомої речі у комунальну власність.

Положеннями Цивільного кодексу України встановлено, що безхазяйною є річ, яка не має власника або власник якої невідомий. В судовій практиці склався такий підхід щодо застосування положень статті 335 Цивільного кодексу України у питанні взяття на облік безхазяйних нерухомих речей: (1) безхазяйною нерухомою річчю є нерухоме майно, яке відповідає двом умовам: відомості про це майно відсутні у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно; власник цього майна невідомий органу місцевого самоврядування, на території якого воно розміщене; (2) орган місцевого самоврядування, на території якого розміщено безхазяйну нерухому річ, зобов’язаний звернутися із заявою до органу, що здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно, для взяття безхазяйної нерухомої речі на облік.

Звернення з заявою про взяття на облік безхазяйного нерухомого майна до суб’єкта державної реєстрації прав або нотаріуса є обов’язком, а не правом органу місцевого самоврядування.

Доведено, що нормативне регулювання відносин щодо виявлення, збереження та використання безхазяйного нерухомого майна, прийняття такого майна у комунальну власність здійснюється на рівні рішень органів місцевого самоврядування.

Визначено, що справи про передачу безхазяйної нерухомої речі у власність територіальної громади розглядаються в порядку цивільного судочинства в окремому провадженні.

Моментом набуття права власності на безхазяйну нерухому річ є момент державної реєстрації права власності на нерухому річ в порядку, визначеному Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», на підставі рішення суду, що набрало законної сили, про передачу безхазяйної нерухомої речі у власність відповідної територіальної громади.

Ключові слова: право власності, набуття права власності, момент набуття права власності, безхазяйні речі, нерухоме майно, рішення суду, комунальна власність.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.144.30

Жушман В.Ю. Принципи міжнародно-правового регулювання переміщення гуманітарної допомоги через державний кордон

Статтю присвячено дослідженню принципів міжнародно-правового регулювання переміщення гуманітарної допомоги через державний кордон. Актуальність теми зумовлена зростанням кількості гуманітарних криз, збройних конфліктів, природних катастроф та інших надзвичайних ситуацій, що потребують оперативного міжнародного реагування та ефективного механізму доставки гуманітарної допомоги постраждалому населенню. У таких умовах особливого значення набуває чітке міжнародно-правове врегулювання процедур переміщення гуманітарних вантажів через державні кордони, що має базуватися на системі загальновизнаних принципів міжнародного права.

У статті здійснено аналіз основних принципів, що лежать в основі міжнародно-правового регулювання переміщення гуманітарної допомоги. Розкрито зміст фундаментальних гуманітарних принципів, зокрема принципів гуманності, неупередженості, нейтральності та незалежності, які визначають характер гуманітарної діяльності та спрямовані на забезпечення захисту життя і гідності осіб, які постраждали внаслідок конфліктів або катастроф. Встановлено, що ці принципи формують базову нормативну основу функціонування міжнародної системи гуманітарної допомоги та визначають правила взаємодії між державами, міжнародними організаціями та гуманітарними інституціями.

Окрему увагу приділено аналізу спеціальних принципів міжнародного співробітництва у сфері надання гуманітарної допомоги, зокрема принципам сприяння міжнародній гуманітарній допомозі, координації діяльності суб’єктів гуманітарних операцій, прозорості та підзвітності використання гуманітарних ресурсів.

У результаті проведеного дослідження встановлено, що принципи міжнародно-правового регулювання переміщення гуманітарної допомоги утворюють комплексну систему, яка забезпечує баланс між необхідністю оперативного надання допомоги постраждалому населенню та дотриманням суверенних прав держав. Зроблено висновок про необхідність подальшого вдосконалення правового механізму переміщення гуманітарної допомоги, гармонізації міжнародних стандартів із національним законодавством держав та створення ефективних процедур митного та адміністративного оформлення гуманітарних вантажів.

Ключові слова: гуманітарна допомога, міжнародне гуманітарне право, державний кордон, міжнародно-правове регулювання, гуманітарні принципи, міжнародне співробітництво.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.144.31

Запісочний В.О. Організаційно-тактичні особливості початкового етапу розслідування шахрайства, що вчиняється під виглядом релігійної діяльності

У статті досліджуються організаційно-тактичні особливості початкового етапу розслідування шахрайства, що вчиняється під виглядом релігійної діяльності. Актуальність дослідження зумовлена поширенням випадків використання релігійних переконань громадян, авторитету духовних наставників та проведення релігійних або псевдорелігійних обрядів як засобу введення осіб в оману з метою заволодіння їхнім майном або грошовими коштами. Такі кримінальні правопорушення характеризуються високим рівнем латентності, складністю доказування та специфічними механізмами психологічного впливу на потерпілих, що обумовлює необхідність удосконалення криміналістичного забезпечення їх розслідування.

У роботі проаналізовано особливості початкового етапу досудового розслідування цієї категорії кримінальних правопорушень, визначено основні джерела отримання первинної інформації про злочин, а також окреслено типові слідчі ситуації, що можуть виникати на початковій стадії кримінального провадження. Особливу увагу приділено формуванню та перевірці слідчих версій, визначенню комплексу першочергових слідчих (розшукових) дій та організації взаємодії слідчого з оперативними підрозділами у процесі документування протиправної діяльності осіб, які використовують релігійну тематику для вчинення шахрайства.

Обґрунтовано, що ефективність розслідування значною мірою залежить від своєчасного встановлення кола потерпілих, фіксації обставин передачі майна чи коштів, вилучення матеріальних та цифрових носіїв інформації, а також використання спеціальних знань у галузі психології, релігієзнавства та лінгвістики.

Зроблено висновок, що підвищення ефективності розслідування шахрайства, вчиненого під виглядом релігійної діяльності, потребує комплексного застосування організаційних та тактичних заходів на початковому етапі досудового розслідування, удосконалення взаємодії між суб’єктами кримінального провадження та розроблення спеціалізованих криміналістичних рекомендацій, спрямованих на своєчасне виявлення та документування таких кримінальних правопорушень.

Ключові слова: шахрайство; релігійна діяльність; початковий етап розслідування; криміналістична тактика; слідчі версії; слідчі (розшукові) дії; психологічний вплив.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.144.32

Клименко І.Ю. Система заходів запобігання розбійним посяганням з боку неповнолітніх в Україні

У статті досліджено систему заходів запобігання розбійним посяганням з боку неповнолітніх в Україні як комплексний напрям кримінологічної діяльності, що поєднує загальносоціальні, спеціально-кримінологічні, віктимологічні та індивідуально-профілактичні засоби впливу. Обґрунтовано, що розбій, учинений неповнолітніми, належить до найбільш небезпечних форм насильницької корисливої злочинності, оскільки посягає не лише на право власності, а й на здоров’я та безпеку особи, а його вчинення свідчить про деформації правової соціалізації, кризу виховного середовища та вплив комплексу негативних соціальних чинників. Проаналізовано кримінологічно значущі особливості неповнолітніх як суб’єктів розбійних посягань, зокрема їхню підвищену імпульсивність, схильність до групового впливу, емоційну нестійкість, недостатню здатність до прогнозування наслідків власної поведінки та залежність від найближчого соціального оточення. Визначено основні детермінанти таких кримінальних правопорушень, серед яких сімейне неблагополуччя, шкільна дезадаптація, негативний вплив неформальних груп, поширення кримінальної субкультури, алкоголізація та наркотизація молодіжного середовища, а також наслідки воєнного стану, внутрішнього переміщення та психологічної травматизації дітей. Особливу увагу приділено характеристиці суб’єктів запобіжної діяльності та необхідності міжвідомчої координації між правоохоронними органами, підрозділами ювенальної превенції, закладами освіти, службами у справах дітей, органами місцевого самоврядування, соціальними службами, пробацією та сім’єю. Зроблено висновок, що ефективне запобігання розбійним посяганням з боку неповнолітніх можливе лише за умови відмови від вузького, переважно реактивного підходу, за якого діяльність державних органів зосереджується головним чином на реагуванні після вчинення кримінального правопорушення, та переходу до комплексної системи раннього виявлення криміногенних ризиків. Така система повинна передбачати своєчасне встановлення несприятливих соціальних, сімейних, психологічних і поведінкових чинників, які можуть сприяти формуванню у неповнолітнього насильницько-корисливої спрямованості.

Ключові слова: розбій; неповнолітні; запобігання злочинності; ювенальна превенція; кримінологічна профілактика; насильницька злочинність; криміногенні чинники.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.144.33

Марченко І.О. Гармонізація законодавства України з правом ЄС у сфері регулювання фінансових послуг

У статті досліджується процес гармонізації законодавства України з правом Європейського Союзу у сфері регулювання фінансових послуг, який є важливим елементом європейської інтеграції та розвитку національного фінансового ринку. Аналізуються основні напрями адаптації українського законодавства до acquis communitaire ЄС, включно з регулюванням банківської діяльності, небанківських фінансових установ, ринку капіталу та захисту прав споживачів фінансових послуг. Особлива увага приділяється процесу імплементації директив та регламентів ЄС, зокрема MiFID II/MiFIR, у національні правові акти, що забезпечує прозорість і стабільність фінансових ринків, розвиток інвестиційної привабливості та підвищення довіри до фінансових установ. У статті також висвітлюється актуальність адаптації законодавства до сучасних викликів цифровізації фінансових послуг, розвитку фінтех‑сектору, електронних платежів та інноваційних сервісів, а також до вимог щодо протидії відмиванню грошей і фінансуванню тероризму. Особливу увагу приділено значенню інституційної спроможності регуляторних органів, яка включає не лише наявність чітко визначених повноважень, а й високий професійний рівень фахівців, здатних оперативно реагувати на зміни на фінансовому ринку, оцінювати ризики та забезпечувати дотримання встановлених стандартів. Важливим аспектом є удосконалення процедур ліцензування фінансових установ, що передбачає запровадження прозорих критеріїв відбору, моніторинг діяльності суб’єктів ринку та застосування ефективних механізмів контролю, включно з системами оцінки фінансової стійкості та управління ризиками. Показано, що процес гармонізації включає комплекс правових, організаційних та практичних заходів, спрямованих на формування конкурентоспроможного, прозорого та стабільного фінансового ринку, забезпечення захисту прав споживачів і підвищення інтеграції України у європейський економічний простір. Результати дослідження мають практичне значення для законодавців, регуляторів та учасників фінансового ринку, оскільки дозволяють окреслити пріоритетні напрями вдосконалення національного законодавства та інституційної системи фінансового регулювання з урахуванням вимог ЄС.

Ключові слова: гармонізація законодавства, фінансові послуги, право ЄС, ринок капіталу, банківське регулювання, цифрові фінансові послуги, захист споживачів.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.144.34

Мілевська А.О. Принцип універсальності спадкового правонаступництва: від доктрини successio in universum ius до проєкту рекодифікації Цивільного кодексу України

Стаття присвячена дослідженню принципу універсальності спадкового правонаступництва в динаміці розвитку цього фундаментального принципу спадкового права: від доктрини successio in universum ius, що була сформована в римського праві, – до аналізу його дії в сучасному законодавстві країн континентальної правової системи (Франції, Німеччини, Греції) та сучасному спадковому праві України. Окрему увагу зосереджено на аналізі особливостей реалізації принципу універсальності спадкового правонаступництва в законопроєкті щодо рекодифікації Цивільного кодексу України. Виявлено, що в умовах сучасних реалій українського суспільства, як-от: триваюча і масова зовнішня міграція українців, втрати цивільних та військових через повномасштабне вторгнення рф, цифровізація майнових відносин – перед традиційними інститутами спадкового права постають нові виклики, що вимагає переосмислення класичних принципів через призму сьогодення. Встановлено, що римському праву була притаманна доктрина спадкування як перехід спадкоємця у правове становище спадкодавця. Ідея successio in universum ius означала, що спадщина є єдиною масою, а спадкоємець займає місце спадкодавця не в окремому праві, а в комплексі прав та обов’язків.  Встановлено, що принцип універсальності спадкового правонаступництва притаманний законодавству країн континентальної правової системи. Зокрема, цивільне законодавство Франції, Німеччини, Греції містить норми щодо беззастережного прийняття спадщини, так і  правові механізми щодо захисту спадкоємця від надмірного боргового навантаження спадщини. Встановлено, що універсальність в чинному ЦК України проявляється практично в кожному інституті спадкового права, забезпечуючи таким чином стабільність та однозначність врегулювання посмертного правонаступництва. Здійснено аналіз Проєкту рекодифікації Цивільного кодексу, зокрема статті 1773 «Юридичні наслідки відмови від прийняття спадщини або її неприйняття» щодо відповідності цієї норми принципу універсальності спадкового правонаступництва. Встановлено, що принцип універсальності спадкового правонаступництва зберігає свою системоутворюючу роль і в умовах рекодифікації цивільного законодавства України, проте виявлено окремі термінологічні суперечності, зокрема щодо назви статті 1784 Проєкту ЦК.

Ключові слова: спадкування, посмертне правонаступництво, універсальність, спадщина, спадкоємець.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.144.35

Насібович О.О. Інституційні механізми запобігання зловживанню владою у системі публічної влади України

У статті досліджено інституційні механізми запобігання зловживанню владою у системі публічної влади України як важливий елемент забезпечення законності, доброчесності та ефективності діяльності державних органів. Актуальність теми зумовлена тим, що зловживання владою або службовими повноваженнями залишається одним із найбільш поширених і суспільно небезпечних проявів службових правопорушень, що негативно впливають на функціонування державного апарату, підривають довіру громадян до органів влади та створюють передумови для поширення корупційних практик у сфері публічного управління.

У роботі проаналізовано наукові підходи до розуміння інституційних механізмів запобігання зловживанню владою та визначено їх місце у системі публічного управління. Розкрито роль нормативно-правового регулювання, діяльності спеціалізованих антикорупційних інституцій, механізмів фінансового контролю, внутрішнього аудиту та службового контролю у формуванні ефективної системи превенції службових правопорушень. Особливу увагу приділено значенню інструментів прозорості діяльності органів влади, доступу до публічної інформації та громадського контролю як важливих чинників мінімізації ризиків зловживання владою.

На основі проведеного аналізу визначено основні проблеми функціонування інституційної системи запобігання зловживанню владою в Україні, зокрема недостатній рівень координації між органами, що здійснюють контрольні та наглядові функції, наявність окремих прогалин у нормативно-правовому регулюванні, а також потребу у вдосконаленні механізмів внутрішнього контролю в органах публічної влади. Обґрунтовано необхідність подальшого розвитку інституційних механізмів запобігання таким правопорушенням шляхом підвищення ефективності взаємодії відповідних органів, удосконалення правового забезпечення їх діяльності та впровадження сучасних цифрових інструментів управління.

Результати дослідження можуть бути використані у науковій діяльності, нормотворчій практиці та процесі вдосконалення системи публічного управління з метою підвищення ефективності запобігання зловживанню владою та забезпечення належного рівня доброчесності публічної служби.

Ключові слова: зловживання владою; публічна влада; інституційні механізми; запобігання правопорушенням; антикорупційна політика; публічне управління; державна служба.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.144.36

Федоренко Р.І. Самовільне зайняття земельної ділянки як кримінальне правопорушення: проблеми кваліфікації та правозастосування

У статті досліджуються актуальні проблеми кримінально-правової кваліфікації самовільного зайняття земельної ділянки та особливості правозастосування відповідних норм кримінального законодавства України. Наголошується, що земельні ресурси становлять важливий об’єкт правової охорони держави, а їх незаконне використання створює загрозу належному функціонуванню земельних відносин, порушує права власників і користувачів земельних ділянок та може завдавати істотної шкоди економічним інтересам держави й територіальних громад. У зв’язку з цим особливого значення набуває ефективність кримінально-правового механізму протидії таким правопорушенням.

У роботі здійснено комплексний аналіз змісту кримінально-правової норми, що передбачає відповідальність за самовільне зайняття земельної ділянки, з урахуванням положень кримінального та земельного законодавства України. Визначено основні елементи складу відповідного кримінального правопорушення, зокрема об’єкт, об’єктивну сторону, суб’єкт та суб’єктивну сторону, а також окреслено їх зміст і значення для правильної кримінально-правової кваліфікації таких діянь. Особливу увагу приділено аналізу об’єктивної сторони правопорушення, яка полягає у фактичному зайнятті або використанні земельної ділянки без належних правових підстав, а також розглянуто різні форми прояву такого діяння у практиці господарської діяльності та землекористування.

Окремо досліджено проблеми відмежування кримінальної відповідальності за самовільне зайняття земельної ділянки від адміністративної відповідальності у сфері земельних правовідносин. Зазначено, що відсутність чітких критеріїв визначення істотної шкоди та неоднакове тлумачення відповідних положень законодавства на практиці ускладнюють формування сталої судової практики. На підставі аналізу наукових підходів, норм земельного та кримінального законодавства, а також узагальнення сучасної правозастосовної практики сформульовано пропозиції щодо вдосконалення кримінально-правової кваліфікації таких діянь та підвищення ефективності кримінально-правового захисту земельних відносин.

Ключові слова: земельні відносини, самовільне зайняття земельної ділянки, кримінальна відповідальність, кваліфікація кримінальних правопорушень, правозастосування, кримінально-правова охорона земель.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.144.37

Цвіцінський Д.В. Роль рішень Європейського суду з прав людини у забезпеченні принципу верховенства права в Україні

Статтю присвячено дослідженню ролі рішень Європейський суд з прав людини у забезпеченні принципу верховенства права в Україні. У сучасних умовах розвитку національної правової системи та європейської інтеграції України практика Європейського суду з прав людини набуває особливого значення як джерело формування міжнародних стандартів захисту прав і свобод людини, які повинні враховуватися у правотворчій та правозастосовній діяльності держави. Зазначено, що принцип верховенства права є фундаментальною основою демократичної держави та ключовим орієнтиром функціонування органів державної влади, судової системи і правової політики загалом.

У статті проаналізовано значення рішень Європейського суду з прав людини для формування сучасних стандартів правосуддя, зокрема у контексті забезпечення права на справедливий суд, правової визначеності, пропорційності втручання держави у права людини та ефективного судового захисту. Особливу увагу приділено впливу практики Суду на розвиток національного законодавства України, а також на формування правозастосовної практики національних судів. Показано, що застосування правових позицій ЄСПЛ сприяє гармонізації українського законодавства з європейськими стандартами та зміцненню гарантій захисту прав людини.

Окремо розглянуто проблеми імплементації рішень Європейського суду з прав людини у національну правову систему. Встановлено, що попри нормативне закріплення обов’язковості виконання рішень Суду та застосування його практики національними судами, у правозастосовній діяльності все ще існують труднощі, пов’язані з неоднаковим використанням правових позицій ЄСПЛ судами різних інстанцій, недостатнім рівнем системності їх застосування та потребою вдосконалення механізмів виконання рішень Суду. Зроблено висновок, що ефективна імплементація практики ЄСПЛ є важливим чинником розвитку правової системи України, підвищення рівня захисту прав і свобод людини та зміцнення принципу верховенства права.

Обґрунтовано, що рішення Європейського суду з прав людини мають значення не лише як інструмент міжнародного захисту прав людини, а й як важливий орієнтир для розвитку національного законодавства, удосконалення судової практики та формування сучасних стандартів правової держави в Україні.

Ключові слова: верховенство права, рішення Європейського суду з прав людини, практика ЄСПЛ, права людини, правозастосовна практика, імплементація міжнародних стандартів, судова практика.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.144.38

Ясніцький Д.С. Невиконання судового рішення як загроза принципу верховенства права: досвід України та країн ЄС

У статті досліджується проблема невиконання судових рішень як однієї з ключових загроз реалізації принципу верховенства права в сучасній правовій державі. Обґрунтовано, що ефективність судового захисту прав і свобод людини безпосередньо залежить не лише від законності та обґрунтованості судового рішення, а й від його своєчасного та повного виконання. Наголошено, що відсутність реального механізму виконання судових актів призводить до зниження довіри суспільства до судової влади, підриває авторитет державних інституцій та ставить під сумнів ефективність правового регулювання загалом.

У роботі проаналізовано наукові підходи до розуміння взаємозв’язку між виконанням судових рішень і принципом верховенства права, а також розкрито значення обов’язковості судових актів як важливої гарантії реалізації права на справедливий суд. Особливу увагу приділено дослідженню причин невиконання судових рішень в Україні, серед яких виділено недосконалість нормативно-правового регулювання виконавчого провадження, організаційні проблеми діяльності органів примусового виконання, недостатню ефективність контролю за виконанням судових актів та обмеженість доступу до інформації про майновий стан боржників.

Здійснено порівняльно-правовий аналіз підходів до забезпечення виконання судових рішень у державах Європейського Союзу. Встановлено, що у правових системах країн ЄС виконання судового рішення розглядається як невід’ємна складова права на справедливий суд і як обов’язковий елемент функціонування принципу верховенства права.

На основі проведеного дослідження сформульовано висновок про необхідність удосконалення національного законодавства України у сфері виконання судових рішень із урахуванням європейського досвіду та міжнародних стандартів правосуддя. Запропоновано напрями підвищення ефективності виконавчого провадження, зокрема шляхом посилення інституційної спроможності органів примусового виконання, розширення електронних механізмів доступу до інформації про активи боржників та забезпечення належного контролю за виконанням судових актів.

Ключові слова: верховенство права; виконання судових рішень; невиконання судового рішення; виконавче провадження; право на справедливий суд; правова визначеність; правова система Європейського Союзу.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.144.39

Чорна Ж.Л. Цифровізація механізмів здійснення та захисту сімейних прав військовослужбовців: українські реалії воєнного стану та досвід зарубіжних країн

У статті проаналізовано значення впровадження цифровізації у правові механізми здійснення та захисту сімейних прав військовослужбовців в умовах українських реалій воєнного стану та досвід зарубіжних країн.

Досліджено право на проведення державної реєстрацію шлюбу в електронній формі. Зазначене бажання підтверджується сплатою державного мита і внесенням плати за надання платних послуг відділом державної реєстрації актів цивільного стану та не потребує подання відповідної письмової заяви.

Ґрунтовно проаналізовано питання здійснення та захисту репродуктивних прав військовослужбовців, зокрема на безоплатне отримання медичної послуги щодо здійснення забору, кріоконсервації та зберігання їхніх репродуктивних клітин на випадок втрати репродуктивної функції при виконанні обов’язків із оборони держави, захисту Вітчизни та інших покладених на них обов’язків відповідно до законодавства. Безоплатне зберігання репродуктивних клітин здійснюється протягом трьох років з дати смерті такої особи або оголошення судом її померлою. Після закінчення зазначеного строку, подальше зберігання клітин може бути продовжене за рахунок особи, визначеної, зокрема, у заповіті військовослужбовця. На основі аналізу судової практики, міжнародного досвіду з’ясовано, що відсутнє єдине розуміння правового статусу ембріонів. Відповідно до національного законодавства, вони є біологічним матеріалом пацієнта, яким можна розпорядитися на підставі договору про надання послуг кріоконсервації та зберігання біологічного матеріалу. Натомість, у ст.1243-1 проєкту Цивільного кодексу України передбачено можливість складення окремого «Заповіту про розпорядження репродуктивним біологічним матеріалом», для зачаття дитини із застосуванням допоміжних репродуктивних технологій. Зважаючи на специфіку змісту такого заповіту, вважаємо, що у даному випадку слід створити окремий Спадковий реєстр заповітів про розпорядження репродуктивним біологічним матеріалом.

Висвітлено систему матеріального, грошового та інших видів забезпечення військовослужбовців, цифровізацію послуг, які надаються, через державні реєстри та важливість їх взаємодії.

Ключові слова: цифровізація, військовослужбовець, здійснення сімейних прав, захист сімейних прав,  реєстрація шлюбу, репродуктивні права, ембріони, заповіт, договір, послуги, реєстр, судова практика, материнство, батьківство, дитина, пацієнт, сім’я.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.144.40

Величко В.О., Бондар А.О. Правове регулювання надання соціальних послуг органами місцевого самоврядування в Україні

Наукову статтю присвячено особливостям правового регулювання повноважень органів місцевого самоврядування щодо надання соціальних послуг в Україні. Досліджено норми законодавчих та підзаконних актів, які регулюють правові засади надання соціальних послуг та правовий статус органів самоврядування. Проаналізовано норми окремих місцевих програм, які регулюють надання соціальних послуг у певних територіальних громадах. Вивчено статті науковців, які досліджували правові засади надання соціальних послуг в Україні, діяльність центрів надання соціальних послуг та повноваження органів місцевого самоврядування.

Методологічну основу дослідження становить сукупність загальнонаукових і спеціально-юридичних методів пізнання, застосування яких забезпечило комплексний аналіз правового регулювання надання соціальних послуг органами місцевого самоврядування. За допомогою формально-юридичного методу проаналізовано положення законодавчих і підзаконних актів, що визначають повноваження місцевих рад, їх виконавчих органів та комунальних закладів у відповідній сфері. Системно-структурний, порівняльно-правовий методи, а також методи аналізу й узагальнення дали змогу з’ясувати співвідношення повноважень різних суб’єктів, виявити прогалини правового регулювання та сформулювати пропозиції щодо його вдосконалення.

Вказано, що у сфері надання соціальних послуг місцеві ради та виконавчі комітети затверджують і забезпечують виконання місцевих програм надання соціальних послуг, створюють комунальні заклади для надання соціальних послуг та проводять конкурси на посаду їх керівників, інформують мешканців територіальної громади про перелік соціальних послуг, здійснюють контроль за цільовим використанням бюджетних коштів. Зроблено висновок, що управління соціального захисту населення створюють робочі групи для виявлення вразливих груп населення, які потребують соціальних послуг, та здійснюють моніторинг якості їх надання.

Запропоновано передбачити у ст. 34 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» всі ті повноваження органів місцевого самоврядування, які встановлені у ч. 5 ст. 11 Закону України «Про соціальні послуги». Зроблено висновок, що у законодавчих і підзаконних актах варто розмежувати повноваження та функції управлінь соціального захисту виконавчих комітетів органів місцевого самоврядування та комунальних установ, які надають соціальні послуги. Визначено перспективи подальших наукових досліджень.

Ключові слова: правове регулювання, місцеве самоврядування, органи місцевого самоврядування, територіальна громада, повноваження, соціальні послуги, комунальний заклад, вразливі категорії населення.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.144.41

Бурило Ю.П., Семіног С.В. Добросовісна конкуренція в електронних торгових системах товарних бірж на організованому аграрному ринку

У статті досліджено господарсько-правову природу електронних торгових систем товарних бірж у контексті забезпечення добросовісної конкуренції на організованому аграрному ринку. Обґрунтовано, що електронна торгова система товарної біржі не є лише технічним засобом проведення біржових торгів, а формує спеціальне цифрове конкурентне середовище, у межах якого забезпечуються доступ учасників до торгів, подання та обробка заявок, укладення біржових угод і біржових договорів, фіксація результатів торгів, обіг біржової інформації та контроль за дотриманням правил товарної біржі. Доведено, що добросовісна конкуренція в електронному біржовому середовищі має забезпечуватися комплексом правових, організаційних, процедурних і технологічних гарантій. Правові гарантії охоплюють нормативні вимоги до функціонування електронної торгової системи, правила товарної біржі та конкурентно-правові заборони; організаційні – пов’язані з діяльністю товарної біржі як організатора торгів; процедурні – забезпечують прозорість і передбачуваність порядку проведення електронних торгів; технологічні – спрямовані на захист інформації, цілісність даних, фіксацію дій учасників і недопущення несанкціонованого втручання в перебіг торгів. Акцентовано, що специфіка аграрного ринку, зокрема сезонність виробництва, залежність вартості продукції від якісних показників, строків поставки, логістичних чинників і коливання попиту, зумовлює підвищені вимоги до прозорості та недискримінаційності електронної біржової торгівлі. Наголошено, що порушення цих вимог може призводити не лише до порушення прав та законних інтересів окремих учасників, а й до спотворення цінових орієнтирів на відповідному сегменті аграрного ринку. Розкрито значення електронної торгової системи як інструменту формування прозорого та конкурентного ціноутворення, запобігання маніпулятивним практикам і забезпечення довіри до результатів електронної торгівлі сільськогосподарською продукцією. Запропоновано посилити господарсько-правові гарантії добросовісної конкуренції шляхом деталізації в правилах товарних бірж положень щодо недискримінаційного доступу учасників до торгів, фіксації їхніх дій у системі, розкриття інформації про предмет торгів і реагування на ознаки маніпулятивної поведінки.

Ключові слова: добросовісна конкуренція, електронна торгова система, товарна біржа, організований аграрний ринок, біржова торгівля, сільськогосподарська продукція, цифрове конкурентне середовище, господарсько-правове регулювання, недискримінаційний доступ, прозорість торгів.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.144.42

Мирза С.С., Сухарєва А.О. Адміністративно-правові механізми захисту прав суб’єктів підприємницької діяльності у процедурах банкрутства фізичних осіб-підприємців

У статті здійснено комплексне дослідження адміністративно-правових механізмів захисту прав суб’єктів підприємницької діяльності у процедурах банкрутства фізичних осіб-підприємців в Україні. Обґрунтовано, що в умовах сучасних економічних викликів, зокрема воєнного стану та нестабільності господарського середовища, питання забезпечення ефективного правового захисту учасників процедур неплатоспроможності набуває особливої актуальності. Проаналізовано нормативно-правову основу функціонування інституту банкрутства фізичних осіб-підприємців, зокрема положення Кодексу України з процедур банкрутства, а також визначено особливості правового статусу боржника у відповідних правовідносинах.

Визначено адміністративно-правові інструменти захисту прав суб’єктів підприємницької діяльності, до яких віднесено механізми фінансового контролю, процедури реструктуризації боргів та формування ліквідаційної маси. Акцентовано увагу на ролі декларації про майновий стан боржника як важливого засобу забезпечення прозорості та добросовісності у процедурі банкрутства. Окремо досліджено значення реструктуризації боргів як інструменту відновлення платоспроможності та збереження економічної активності фізичної особи-підприємця.

Значну увагу приділено діяльності суб’єктів публічної адміністрації, зокрема Міністерства юстиції України, у сфері контролю за діяльністю арбітражних керуючих. Виявлено основні проблеми правозастосовної практики, серед яких недосконалість механізмів державного контролю, ризики зловживань та недостатній рівень цифровізації процедур. На підставі проведеного аналізу сформульовано пропозиції щодо вдосконалення адміністративно-правових механізмів, зокрема шляхом поєднання державного нагляду з елементами професійного саморегулювання та впровадження сучасних інформаційних технологій.

Зроблено висновок, що ефективність захисту прав суб’єктів підприємницької діяльності у процедурах банкрутства залежить від комплексного правового регулювання, узгодженості норм публічного і приватного права та належного інституційного забезпечення. Запропоновані підходи спрямовані на досягнення балансу інтересів боржника, кредиторів і держави та підвищення ефективності функціонування інституту неплатоспроможності в Україні.

Ключові слова: підприємницька діяльність, адміністративно-правове регулювання, права, захист прав, банкрутство, фізичні особи-підприємці.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.144.43

титульна сторінка

зміст

Гринько С.Д., Гринько Р.В. Особливості правового регулювання нотаріального посвідчення договорів відчуження цифрових речей за участю подружжя в Україні

Метою статті є визначення особливостей правового регулювання нотаріального посвідчення договорів відчуження цифрових речей за участю подружжя в Україні. Встановлено, що цифрова річ у сучасному цивільному праві України є самостійним об’єктом цивільних прав, що має нематеріальну природу, існує виключно у цифровому середовищі та характеризується майновою цінністю й оборотоздатністю. Нотаріальне посвідчення договорів відчуження цифрових речей істотно відрізняється від посвідчення правочинів щодо матеріальних об’єктів. Відсутність централізованих реєстрів, децентралізований характер блокчейн-систем, залежність права розпорядження від володіння приватними криптографічними ключами, а також технічна складність встановлення обтяжень і контролю переходу права власності зумовлюють обмеженість традиційних нотаріальних механізмів перевірки правового титулу. Особливості правочинів із цифровими речами полягають у поєднанні правових і технологічних передумов їх дійсності. Дотримання вимог криптографічного захисту, стійкості інформаційних систем, належної фіксації транзакцій у цифровому середовищі стає невід’ємною умовою реального переходу права, що розширює межі професійної відповідальності нотаріуса та потребує належної технічної обізнаності.

Обґрунтовано, що міжнародний характер операцій із цифровими активами та підвищені ризики кібербезпеки формують додаткові виклики для нотаріальної діяльності, пов’язані з колізійними питаннями застосовного права, юрисдикції та необхідністю забезпечення належного рівня інформаційної безпеки. Встановлено, що псевдонімність блокчейн-мереж, різноманітність способів набуття, волатильність вартості, неподільність окремих активів (зокрема NFT) та складність реституції у разі недійсності правочину зумовлюють істотні труднощі при визначенні режиму спільної сумісної власності та реалізації права на поділ.

Зроблено висновок про необхідність розробки спеціальних процедур ідентифікації цифрових речей та перевірки їх правового статусу, створення механізмів фіксації та обліку обтяжень, формування єдиної методики оцінки цифрових активів, стандартизації форми згоди подружжя на відчуження; а також запровадження вимог щодо підвищення технічної компетентності нотаріусів.

Ключові слова: правове регулювання, договір, нотаріальна діяльність, цифрові речі, цифровізація, подружжя, сімейні правовідносини.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.143.1

Кириченко О.А. Особливості інноваційної сутності, структури і видового поділу юридичної відповідальності у сфері здійснення медичної та фармацевтичної діяльності і системи громадського здоров’я

З’ясовані базисні передумови необхідності докорінного удосконалення традиційного розуміння сутності, структури і видового поділу юридичної відповідальності та можливості його впровадження у сферу здійснення медичної та фармацевтичної діяльності і системи громадського здоров’я.

Розглянуто інноваційне розуміння сутності, структури і ступеневого видового поділу юридичної відповідальності на конституційну (позитивну; негативну : карально-виховну, відновлювальну, супутню), антикримінальну (позитивну; негативну : карально-виховну, у т.ч. покарання, квазіпокарання, позазаконпокарання; відновлювальну, супутню), адміністративну, дисциплінарну, де-факто майново-договірна і де-юре майново-договірна відповідальність.

Ключові слова: особливості сутності, структури і видового поділу юридичної відповідальності у сфері здійснення медичної та фармацевтичної діяльності і системи громадського здоров’я; конституційна, антикримінальна, адміністративна, дисциплінарна, де-факто і де-юре майново-договірні відповідальність.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.143.2

Кириченко О.А., Підберезних І.Є., Гончарук О.М. Система і співвідношення за юридичною силою правових актів у сфері екологічної безпеки та державного управління земельними ресурсами

Представлене співвідношення міжнародних правових актів та Основного закону держави у сфері екологічної безпеки та державного управління земельними ресурсами.

Акцентовано увагу на юридичну силу і співвідношення та наведено перелік поточних законів у даній сфері, а також низки підзаконних правових актів у вигляді указів президента та постанов уряду держави, наказів центрального органу виконавчої влади у вигляді Міністерства захисту довкілля та природних ресурсів України, паралельно з яким діє і Державна екологічна інспекція України як центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику зі здійснення державного нагляду (контролю) у сфері охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання, відтворення і охорони природних ресурсів.

Аналогічним чином презентовані приклади правових актів у даній сфері інших центральних органів виконавчої влади та установ загальнодержавного рівня, а також підзаконних правових акти локального правового регулювання відповідних юридичних осіб у сфері екологічної безпеки та державного управління земельними ресурсами.

Ключові слова: юридична сила і співвідношення правових актів; правове регулювання у сфері екологічної безпеки; правові акти у сфері державного управління земельними ресурсами.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.143.3

Кириченко О.А., Підберезних І.Є., Назаренко І.В. Інноваційний одинадцятирівневий порядок отримання освіти у сфері екологічної безпеки та державного управління земельними ресурсами

В контексті інноваційної освітянської доктрини запропоновано одинацятирівневий порядок отримання дошкільної, шкільної (некваліфікованої робітничої), позанормативної, кваліфікованої робітничої, шкільної спеціалізованої, університетської і академічної освіти, а також розкрито сутність наукового і самоосвітнього рівня та освіти соціооточенням у контексті набуття освіти у сфері екологічної безпеки та державного управління земельними ресурсами.

Звернуто увагу на принципове існування протягом шкільного та переважної більшості інших названих рівнів звичайного, полегшеного, особливого і пенітенціарного порядків їх проходження.

Підкреслено, що дистанційний порядок отримання освіти на платформах Moodle і Zoom та на інших подібних платформах має відповідно нульовий і стовідсотковий рівень верифікації (ідентифікації) особи, яка навчається у сфері екологічної безпеки та державного управління земельними ресурсами.

Ключові слова: інноваційний одинацятирівневий порядок безкоштовного і доступного отримання освіти; верифікація (ідентифікація) особи, яка навчається дистанційно; екологічна безпека; державне управління земельними ресурсами.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.143.4

Коропатнік І.М., Карелін В.В., Бериславська О.М. Адміністративно-правове регулювання охорони земель: сучасний стан, практика та перспективи вдосконалення

У статті здійснено ґрунтовний аналіз адміністративно-правового регулювання охорони земель в Україні в умовах посилення антропогенного навантаження, деградації ґрунтів та негативних екологічних наслідків воєнних дій. Земельні ресурси розглядаються як ключовий елемент національного багатства, що формує основу соціально-економічного розвитку, продовольчої та екологічної безпеки держави. Наголошено, що значна частина земель сільськогосподарського призначення зазнає деградації, а потенціал родючості ґрунтів реалізується неповною мірою, що обумовлює необхідність удосконалення механізмів їх правової охорони.

Проаналізовано систему нормативно-правових актів у сфері охорони земель, визначено її багаторівневий і комплексний характер, а також виявлено ключові проблеми практичної реалізації законодавчих приписів. Особливу увагу приділено компетенції та взаємодії органів державної влади і місцевого самоврядування, ролі Кабінету Міністрів України, Міністерства економіки, довкілля та сільського господарства, Держгеокадастру та Державної екологічної інспекції у формуванні й реалізації державної політики у сфері використання та охорони земель.

Досліджено стан державного контролю й моніторингу земель, встановлено їх недостатню ефективність через фрагментарність інформаційних ресурсів, низький рівень цифровізації, обмежене використання сучасних геоінформаційних і дистанційних технологій, а також недостатню міжвідомчу координацію. Проаналізовано проблеми застосування адміністративної відповідальності за порушення земельного законодавства, зокрема недосконалість санкцій та складність доведення екологічної шкоди.

Обґрунтовано необхідність комплексної модернізації адміністративно-правового механізму охорони земель, що передбачає цифрову трансформацію системи контролю і моніторингу, посилення інституційної спроможності контролюючих органів, удосконалення механізмів адміністративної відповідальності та імплементацію європейських стандартів охорони ґрунтів. Зроблено висновок, що реалізація запропонованих заходів сприятиме підвищенню ефективності охорони земель, відновленню деградованих територій і забезпеченню сталого землекористування в Україні в контексті європейської інтеграції.

Ключові слова: адміністративне право, охорона земель, земельні ресурси, державний контроль, землеустрій, моніторинг, правовий режим земель.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.143.5

Кузьменко О.В., Шевченко Л.В., Кожура Л.О. Концептуальні принципи функціонування волонтерської діяльності в Україні

Стаття присвячена комплексному дослідженню концептуальних принципів функціонування волонтерської діяльності в Україні, їх нормативно-правовому закріпленню, змістовному наповненню та значенню для розвитку громадянського суспільства й удосконалення механізмів публічного адміністрування. У статті проаналізовано теоретичні підходи до розуміння природи принципів волонтерства як системоутворюючих засад, що визначають його зміст, спрямованість і механізми реалізації. Обґрунтовано, що принципи волонтерської діяльності виконують не лише регулятивну, а й ціннісно-орієнтаційну функцію, формують підґрунтя для ефективної взаємодії держави та громадян. Визначено та охарактеризовано ключові принципи функціонування волонтерської діяльності, зокрема добровільність, безоплатність, гуманність, законність, рівність, прозорість, підзвітність і партнерство. Доведено, що їх практична реалізація сприяє зміцненню соціальної довіри, розвитку громадянської активності та підвищенню рівня суспільної солідарності. Акцентовано увагу на значенні держави у формуванні сприятливого правового середовища, розвитку механізмів підтримки волонтерства та забезпеченні оптимального співвідношення між автономністю волонтерських організацій і координаційною функцією публічної влади. Окрему увагу приділено аналізу тенденцій розширення системи принципів волонтерської діяльності з урахуванням сучасних соціальних викликів, безпекових факторів. Підкреслено доцільність доповнення традиційних засад такими орієнтирами, як ефективність, безпечність, добросовісність, соціальна спрямованість і партнерська взаємодія держави та громадянського суспільства. Здійснено узагальнення наукових підходів до класифікації принципів волонтерства та окреслено напрями їх подальшої імплементації у практику публічного адміністрування. Зроблено висновок, що концептуальні принципи функціонування волонтерської діяльності визначають стратегічні орієнтири її розвитку та виступають основою вдосконалення механізмів публічного адміністрування у відповідній сфері.

Ключові слова: волонтерська діяльність, принципи волонтерства, громадянське суспільство, публічне адміністрування, державна політика, правове регулювання.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.143.6

Кузнецов В.В., Чабанюк В.Д. Забезпечення приватності та публічної безпеки при використанні безпілотних літальних апаратів: європейський досвід і національні виклики

У статті досліджено співвідношення приватності та публічної (авіаційної) безпеки під час експлуатації безпілотних літальних апаратів (безпілотних повітряних суден) у контексті євроінтеграційних завдань України. Показано, що масове впровадження дронів у цивільний і комерційний обіг після припинення або скасування воєнного стану потребує комплексної моделі правового регулювання, яка поєднує превентивні правила використання повітряного простору, процедури ідентифікації та реєстрації операторів і дієві механізми юридичної відповідальності за порушення правил експлуатації. Узагальнено ключові підходи Європейського Союзу до правового регулювання безпілотних літальних апаратів, зокрема уніфікацію вимог до операторів і технічних характеристик систем. Окрему увагу приділено стандартам Європейського суду з прав людини щодо ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод: критерію «обґрунтованих очікувань» та оцінці втручання у приватне життя у випадку систематичного або тривалого технічного спостереження. На підставі практики Європейського суду з прав людини і прикладів національних судових рішень в європейських державах обґрунтовано потребу чітких правових підстав і запобіжників та пропорційності обмежень прав заради безпеки. Додатково проаналізовано позитивні зобов’язання держави щодо запобігання небезпекам для життя та здоров’я у межах регуляторної політики щодо безпілотних літальних апаратів. Підкреслено, що суспільні побоювання щодо «надмірного контролю» за використанням дронів (зокрема у медіа) мають зніматися через прозорі, обґрунтовані правила та передбачувані санкції. Зроблено висновок, що європейський досвід є корисним для України як зразок побудови системи комплаєнсу (реєстрація, контроль, зонування, навчання усіх операторів дронів), а також як орієнтир для формування балансу між розвитком технологій і гарантіями приватності. Констатовано, що законопроєкт № 13600 відповідає загальноєвропейським підходам щодо обов’язкової реєстрації безпілотних літальних апаратів, чітких обмежень щодо польотів і встановлення відповідальності (адміністративної та кримінальної) за їх порушення. Обґрунтовано, що реалізація законопроєкту усуне ризик того, що Україна може перетворитися на «сіру зону» з неконтрольованими безпілотними літальними апаратами, зменшить загрози для національної безпеки та буде сприяти запобіганню кримінальним правопорушенням.

Ключові слова: адміністративна відповідальність, безпілотні повітряні судна, безпілотні літальні апарати, дрони, кримінальна відповідальність, покарання, права людини, правопорушення, приватність, публічна безпека.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.143.7

Проневич О.С., Мацелюх І.А. Гендерна рівність як ціннісно-правовий імператив модернізації державної служби в органах судової влади

Стаття присвячена осмисленню гендерної рівності як засадничого ціннісно-правового імперативу модернізації державної служби в органах судової влади з особливою акцентуацією уваги на з’ясуванні стану нормативно-правового та інституційного забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків на державній службі в системі правосуддя. Констатовано, що одним із стратегічних напрямів модернізації державної служби в органах судової влади є формування гендерно рівного і недискримінаційного середовища, імплементація коректних уніфікованих алгоритмів здійснення гендерно орієнтованого публічного врядування, врахування гендерних аспектів при плануванні службової кар’єри державних службовців, впровадження гендерно зважених процедур прийняття управлінських рішень, формування організаційної та корпоративної культури рівних прав і можливостей. Встановлено, що імплементація принципу гендерної рівності у державній службі в органах судової влади відбувається нерівномірно, оскільки відсутній відповідний координаційний центр у системі правосуддя. Наголошено, що перспектива ствердження імперативу гендерної рівності в апаратах/секретаріатах органів судової влади полягає в розробленні Стратегії забезпечення ґендерної рівності в органах судової влади як ціннісно-правового підґрунтя для узгодження підходів до забезпечення гендерної рівності у системі правосуддя, вдосконаленні інституційних механізмів забезпечення гендерної рівності, узгодженій інтеграції гендерних підходів при підготовці локальних нормативних актів в системі правосуддя, набутті гендерних компетентностей державними службовцями, новелізації деонтологічних стандартів діяльності державних службовців в органах судової влади тощо.

Ключові слова: гендерна рівність, орган судової влади, публічна служба, державна служба, державний службовець, проходження державної служби, суд першої інстанції, апеляційний суд, апарат суду.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.143.8

Стрельченко О.Г., Цубенко В.Л., Стрельченко А.М. Характеристика корупційних правопорушень та застосування відповідальності за їх вчинення

Стаття присвячена комплексному аналізу адміністративно-правових аспектів корупційних правопорушень та правопорушень, пов’язаних із корупцією, у контексті сучасної адміністративно-деліктної доктрини. Досліджується соціально-правова природа зазначених діянь, їх місце в системі антикорупційного законодавства України та значення для забезпечення належного функціонування публічної влади. Особливу увагу приділено проблемі законодавчого визначення категорії «правопорушення, пов’язане з корупцією», яке характеризується внутрішньою логічною суперечністю та ускладнює чітке розмежування корупційних і суміжних правових явищ у правозастосовній практиці. У статті проаналізовано наукові підходи вітчизняних і зарубіжних учених до розуміння сутності корупції, її детермінант, а також адміністративно-правових механізмів запобігання корупційним проявам. Обґрунтовано, що правопорушення, пов’язані з корупцією, хоча й формально не містять безпосередніх ознак корупційної вигоди або зловживання владою, посягають на ті самі охоронювані публічні відносини, що й власне корупційні правопорушення, зокрема на принципи прозорості, відкритості та доброчесності публічної служби. Розкрито значення адміністративної відповідальності як інструменту превентивного впливу, спрямованого на мінімізацію корупційних ризиків, виявлення конфлікту інтересів та запобігання потенційним корупційним проявам у діяльності посадових осіб. Зроблено висновок, що формальна відокремленість правопорушень, пов’язаних із корупцією, має переважно юридико-технічний характер, тоді як їх реальна соціально-правова сутність інтегрована в єдину систему запобігання та протидії корупції. Отримані результати можуть бути використані для вдосконалення адміністративно-деліктного законодавства та практики його застосування.

Ключові слова: корупція, корупційні правопорушення, адміністративна відповідальність, розголошення відомостей, незаконне використання інформації, виконання службових повноважень, викривачі, їх близькі особи.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.143.9

Чорна В.Г., Брода А.Ю. Місце та роль органів публічної адміністрації у регулюванні сфери гостинності

Актуальність теми зумовлена зростаючим значенням сфери гостинності як одного з пріоритетних секторів національної економіки, що поєднує готельні, ресторанні, туристичні та супутні послуги, формує інвестиційну привабливість держави та забезпечує створення робочих місць. Особливе місце у структурі індустрії гостинності посідають готельні мережі національного та міжнародного рівня, діяльність яких ґрунтується на стандартизації послуг, уніфікації управлінських процесів, комплексності обслуговування та впровадженні сучасних моделей організації бізнесу.

Досвід функціонування готельних мереж в Україні свідчить про доцільність розширення ринку готельних послуг шляхом залучення інвестицій, підвищення якості сервісу та урізноманітнення спектра послуг у конкурентному середовищі. Водночас поєднання у межах готельних мереж не лише послуг розміщення, а й харчування, конференц-сервісу, рекреаційних та інших супутніх сервісів обумовлює складність і багаторівневість їх нормативно-правового регулювання. Це, у свою чергу, потребує чіткого визначення місця та ролі органів публічної адміністрації у формуванні, реалізації та вдосконаленні регуляторної політики у сфері гостинності.

Система нормативно-правового регулювання діяльності готельних мереж охоплює питання ліцензування, стандартизації, сертифікації, податкового та фінансового забезпечення, контролю за якістю послуг, дотримання санітарних, протипожежних та інших вимог. Ефективність реалізації цих механізмів безпосередньо залежить від узгодженості дій центральних і місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, а також від прозорості та передбачуваності управлінських рішень.

У сучасних умовах воєнного стану, трансформації економічних процесів та євроінтеграційного курсу України особливої актуальності набуває переосмислення функціонального призначення органів публічної адміністрації у регулюванні сфери гостинності. Йдеться не лише про здійснення контрольних чи дозвільних повноважень, а й про формування сприятливого інвестиційного клімату, стимулювання розвитку готельних мереж, підтримку підприємництва та імплементацію міжнародних стандартів якості послуг.

Отже, необхідність комплексного аналізу місця та ролі органів публічної адміністрації у регулюванні сфери гостинності, з урахуванням специфіки функціонування готельних мереж як ефективної форми організації бізнесу, зумовлює наукову та практичну актуальність обраної теми дослідження.

Ключові слова: публічна адміністраціїя; сфера гостинності; державний нагляд (контроль); євроінтеграція; адміністративні послуги, органів місцевого самоврядування.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.143.10

Андрущенко І.Г., Янчук А.М. Фінансово-правове регулювання захисту земельних ресурсів в Україні

Стаття присвячена з’ясуванню правових засад фінансово-правового регулювання захисту земельних ресурсів в державі, а також визначенню основних напрямів його удосконалення, враховуючи євроінтеграційні прагнення України.

У статті підкреслюється, що земельні ресурси в Україні відіграють визначальну роль у забезпеченні продовольчої безпеки, економічної стабільності та екологічної рівноваги, а земля визнається основним національним багатством і перебуває під особливою охороною держави. Вказується, що земельні ресурси є особливим об’єктом фінансово-правової охорони, оскільки поєднують у собі економічну, екологічну та соціальну цінність. В свою чергу фінансово-правовий аспект охорони земель полягає у створенні умов для належного фінансування відповідних заходів та стимулюванні землекористувачів до екологічно безпечної поведінки.

Наголошується, що фінансово-правове регулювання захисту земельних ресурсів ґрунтується на положеннях Конституції України, Земельного кодексу України, Податкового кодексу України, Бюджетного кодексу України, Закону України «Про охорону земель», а також інших законодавчих та підзаконних нормативно-правових актів.

У прикінцевій частині статті викладені узагальнені висновки.

Ключові слова: охорона земель, плата за землю, екологічні платежі, фінансово-правова охорона, земельні відносини, бюджетне фінансування, землекористування, деградовані землі.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.143.11

Бесага І.В., Церковник С.І. Методологічні підходи до визначення місця корпоративного права у правовій системі

Актуальність дослідження зумовлена тривалою доктринальною дискусією щодо галузевої належності корпоративного права, яка ускладнюється нормативною фрагментарністю корпоративного регулювання та багатовимірною природою корпоративних правовідносин. Відсутність єдиного теоретичного підходу безпосередньо впливає на практику юрисдикційної кваліфікації корпоративних спорів і породжує непослідовність судових рішень, що становить ризик для принципу правової визначеності та права на суд, встановлений законом. Метою статті є систематизація основних наукових концепцій галузевої належності корпоративного права та обґрунтування функціонально значущих критеріїв, які дозволяють узгодити доктринальні підходи з практикою розмежування цивільної і господарської юрисдикції у корпоративних спорах. Методологічну основу дослідження становлять формально-юридичний, системний, функціонально-цільовий та порівняльно-правовий методи, а також аналіз доктринальних джерел і узагальнення практики Верховного Суду за 2020-2025 роки. Особливу увагу приділено дослідженню змішаної правової природи корпоративних відносин і критеріїв їх відмежування від цивільних зобов’язальних конструкцій. У висновках обґрунтовується, що корпоративне право доцільно розглядати як міжгалузеве утворення, а визначальним для юрисдикційної кваліфікації спору є не формальна назва правочину чи суб’єктний склад, а його предмет, мета та вплив на обсяг і реалізацію корпоративних прав. Доведено, що корпоративний спір має місце тоді, коли вимоги пов’язані з набуттям, здійсненням або припиненням участі в юридичній особі та впливом на корпоративне управління. Перспективи подальших досліджень пов’язані з розробленням уніфікованих функціональних критеріїв розмежування юрисдикції у спорах за участю третіх осіб та вдосконаленням методології судового тлумачення корпоративних правовідносин у контексті їх комплексної правової природи.

Ключові слова: корпоративне право; галузева належність; корпоративні правовідносини; корпоративні спори; юрисдикційне розмежування.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.143.12

Булик І.Л., Бухтіяров О.А. Механізми публічного адміністрування ринку зерна в Україні

У статті розглянуто особливості функціонування та публічного адміністрування ринку зерна України в умовах посилення глобальної інтеграції та воєнної агресії РФ. Проаналізовано динаміку розвитку аграрного сектору протягом останнього десятиліття, зокрема виробництво та експорт зернових, олійних культур і продукції їхньої глибокої переробки, що формує значну частку національного експортного потенціалу та валютних надходжень.

Встановлено, що повномасштабна війна спричинила руйнування виробничої й логістичної інфраструктури, блокування портів, мінування земель та втрату матеріально-технічних ресурсів, що зумовило необхідність переорієнтації логістичних маршрутів і підвищило роль державного втручання у сфері продовольчої безпеки та підтримки агровиробників.

Авторами проаналізовано нормативно-правове забезпечення ринку зерна, зокрема Закон України «Про зерно та ринок зерна в Україні» та приєднання до Конвенції про торгівлю зерном 1995 року, що надало можливість інтеграції в міжнародні системи регулювання та доступ до аналітичних ресурсів Міжнародної ради по зерну.

Досліджено наукові підходи щодо державної політики на ринку зерна, які акцентують увагу на фінансово-економічній підтримці виробників, гарантуванні внутрішніх потреб у зерні, розвитку логістичної та елеваторної інфраструктури, стимулюванні технологічної модернізації та впровадженні цифрових систем управління.

Виявлено структурні недоліки існуючої системи адміністрування, зокрема фрагментарність інституційного забезпечення, обмежений доступ малих і середніх виробників до ресурсів, логістичні та регуляторні обмеження, що потребує комплексного підходу для їх подолання.

Узагальнено, що інтеграція України у міжнародні механізми регулювання зернової торгівлі та реалізація ефективних інструментів публічного адміністрування створюють передумови для стійкого розвитку аграрного сектору, підвищення конкурентоспроможності на світових ринках та зміцнення продовольчої й економічної безпеки держави.

Ключові слова: ринок зерна, публічне адміністрування, державна політика.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.143.13

Булик І.Л., Стрельченко О.Г., Бухтіярова І.Г. Особливості застосування адміністративної відповідальності за порушення законодавства у сфері використання земельних ресурсів

У статті досліджуються адміністративно-правові засади відповідальності за порушення у сфері використання земельних ресурсів. Аналізу підлягають особливості адміністративної відповідальності, зумовлені міжгалузевим характером правового регулювання, поєднанням норм земельного, адміністративного та екологічного законодавства, а також її спрямованістю на захист публічних інтересів у сфері раціонального використання та охорони земель.

Особлива увага приділяється превентивній та відновлювальній функціям адміністративної відповідальності, які проявляються у запобіганні новим порушенням, відновленні порушених прав та забезпеченні державного контролю за дотриманням нормативів використання земель.

Досліджено нормативно-правові джерела, що визначають склад адміністративних правопорушень у земельній сфері, зокрема Земельний кодекс України, Кодекс України про адміністративні правопорушення та спеціальні закони, а також проаналізовано практику застосування адміністративних стягнень.

Автором виокремлено основні проблеми, що знижують ефективність адміністративно-правового механізму, а саме: фрагментарність законодавства, невідповідність розмірів стягнень рівню суспільної небезпеки правопорушень, складність доказування фактів порушень, недостатня ефективність державного контролю та відновлювальної функції. Наукова дискусія про роль адміністративної відповідальності у сфері землекористування підкреслює її публічно-правовий характер, превентивну спрямованість і важливість інтегрованого підходу до охорони земельних ресурсів.

Запропоновано, що підвищення ефективності адміністративного впливу можливе через удосконалення законодавчої бази, посилення контролю та інтеграцію превентивних і відновлювальних заходів у практику правозастосування. Результати дослідження мають теоретичне значення для розвитку адміністративного права та практичне – для вдосконалення системи публічного управління земельними ресурсами.

Ключові слова: адміністративна відповідальність, адміністративний проступок, земельні ресурси, публічне адміністрування, адміністративно-правовий механізм, державний контроль.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.143.14

Жук Н. Щодо забезпечення засудженим конституційно-правового статусу і прав людини в Україні в умовах воєнного стану та євроінтеграції

У статті здійснено системно-правовий аналіз актуальних проблем щодо забезпечення засудженим відповідних міжнародним стандартам прав людини і конституційно-правового статусу в цілому в умовах дії в Україні воєнного стану та з огляду на євроінтеграційні зобов’язання держави. Стверджується, що забезпечення конституційно-правового статусу засуджених в умовах воєнного стану є критично важливим для забезпечення гуманності системи, запобігання тортурам, гарантування права на доступ до правосуддя. Акцентується на тому, що правова держава повинна дотримуватися міжнародних зобов’язань та принципів, що запобігають свавіллю, а гарантії прав засудженим сприяють їхній ресоціалізації після звільнення, що важливо для післявоєнного відновлення української держави.

Через викриття та критичного осмислення правової реальності України щодо цього встановлено, що проблема забезпечення засудженим прав людини лишається гостро актуальною правовою проблемою, тісно пов’язаною з проблемами удосконалення законодавства України, підвищення ефективності його практичного втілення та інституційної спроможності органів виконавчої влади (міністерств), відповідальних за утримання установ несвободи, власно установ несвободи, а також органів правосуддя.

На основі аналізу системи джерел права щодо конституційно-правового статусу засуджених та щорічних доповідей Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини у цій сфері стверджується про суттєвий вплив судової практики, насамперед, практики Європейського Суду з прав людини та Конституційного Суду України на зміст конституційно-правового статусу засуджених в Україні.

Акцентується на зв’язку між станом дотримання прав людини та криміналізацією в умовах воєнного стану в Україні низки суспільних відносин і зміною національного законодавства в частині правил проходження військової служби, мобілізації та військового обліку у бік встановлення більш жорсткіших вимог до призовників.

Підкреслюється, що перспективи подальших досліджень полягають у поглибленому аналізі впливу викликів воєнного стану, євроінтеграційних зобов’язань, міжнародних стандартів і практики ЄСПЛ на процес удосконалення законодавства України та її інституційної спроможності в частині забезпечення засудженим їх конституційно-правового статусу та дотримання в місцях несвободи прав людини.

Ключові слова: конституційно-правовий статус, засуджені, права людини, міжнародні і європейські стандарти, судова практика, особливий період, воєнний стан, військовослужбовці, установи несвободи, євроінтеграція.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.143.15

Жушман В.Ю. Правові засади міжнародного переміщення гуманітарної допомоги

Стаття присвячена дослідженню правових засад міжнародного переміщення гуманітарної допомоги в умовах сучасних глобальних викликів, зокрема збройних конфліктів, гуманітарних криз та дії воєнного стану в Україні. Розглянуто нормативно-правові основи транскордонного руху гуманітарних вантажів крізь призму міжнародного гуманітарного права, актів Організації Об’єднаних Націй, права Європейського Союзу та національного законодавства України. Особливу увагу приділено аналізу співвідношення суверенного права держави на контроль за переміщенням товарів через державний кордон і міжнародного обов’язку забезпечувати безперешкодний доступ гуманітарної допомоги до цивільного населення.

У статті обґрунтовано, що ключовими елементами ефективного правового механізму міжнародного переміщення гуманітарної допомоги є спрощення митних і адміністративних процедур, визнання правового статусу міжнародних та неурядових гуманітарних організацій, а також використання сучасних інструментів електронного адміністрування. Проаналізовано особливості правового регулювання ввезення гуманітарних вантажів в Україну в умовах воєнного стану, виявлено основні проблеми правозастосовної практики, пов’язані з процедурою визнання допомоги гуманітарною, дублюванням контрольних функцій і ризиками зловживань.

Доведено, що гармонізація національного законодавства з міжнародними стандартами та правом Європейського Союзу, впровадження принципів прозорості, ризик-орієнтованого контролю та ефективної міжвідомчої координації здатні суттєво підвищити ефективність міжнародного переміщення гуманітарної допомоги, зменшити бюрократичні бар’єри та скоротити час доставки вантажів до постраждалого населення. Такий підхід забезпечує чітке визначення прав і обов’язків усіх учасників гуманітарних відносин, створює передбачувані процедури для державних органів, міжнародних і неурядових організацій. Зроблено висновок, що системне вдосконалення правових засад у сфері міжнародного переміщення гуманітарної допомоги є ключовою умовою забезпечення своєчасного, безпечного та ефективного доступу гуманітарної допомоги до осіб, які її потребують.

Ключові слова: гуманітарна допомога; міжнародне переміщення; міжнародне гуманітарне право; митне регулювання; воєнний стан; правове забезпечення.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.143.16

Кузьменко О.В. Необхідність призначення та проведення судових експертиз під час розслідування воєнних злочинів проти дітей

Стаття присвячена дослідженню необхідності призначення та проведення судових експертиз під час розслідування воєнних злочинів проти дітей. Під воєнними злочинами розуміють злочинні діяння, вчинені під час та у зв’язку з збройним конфліктом міжнародного та неміжнародного характеру, що порушують норми щодо заборони або обмеження застосування методів і засобів ведення воєнних дій, а також норми, спрямовані на захист особи під час збройного конфлікту.

Встановлено, що існуюча гібридна війна охоплює не лише фізичний, а й інформаційно-цифровий простір, а отже діти стають однією з найбільш уразливих категорій, схильних до маніпуляцій, вербування та втягнення у протиправну діяльність з боку ворога. Практика свідчить, що агресором все активніше застосовуються цифрові технології для направленого впливу на неповнолітніх, систематично порушуючи цим норми міжнародного гуманітарного права та стандарти захисту прав дитини.

Зазначено, що наразі вбивства цивільних, зокрема і дітей, є одним з найбільш розповсюджених кримінальних правопорушень країни-агресора. І тому дослідження тіл загиблих, матеріальних об’єктів, слідів, а також процесів і явищ, пов’язаних із вчиненням воєнних злочинів, потребує обов’язкового проведення судових експертиз. Саме ця форма застосування спеціальних знань є найбільш обґрунтованою та результативною, оскільки забезпечує науково підтверджене встановлення фактичних обставин за участю кваліфікованих експертів.

Зроблено висновок, що для найбільш ефективного та результативного розслідування воєнних злочинів проти дітей слідчим органам варто призначати таки види судових експертиз: судово-медична та молекулярно-генетична, психологічна та психіатрична військова, будівельно-технічна та оціночно-будівельна, технічна експертиза документів, почеркознавча та авторознавча, експертиза відео- та звукозапису, комп’ютерно-технічна та інші.

Ключові слова: кримінальне правопорушення, злочини проти дітей, воєнні злочини, судова експертиза, досудове розслідування, призначення експертизи.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.143.17

Покришень Д.А. Інформаційно-правові засади забезпечення інформаційної безпеки у системі підготовки персоналу ДКВС України в умовах цифрової трансформації

У статті досліджено інформаційно-правові засади забезпечення інформаційної безпеки у системі підготовки персоналу ДКВС України в умовах цифрової трансформації державного управління. Проаналізовано проблеми фрагментарності нормативно-правового регулювання, відсутності комплексної концепції інформаційної безпеки, неузгодженості освітнього, інформаційного та кібербезпекового законодавства. Визначено ключові ризики, пов’язані з недостатнім рівнем цифрової та правової компетентності персоналу, обмеженою кількістю спеціалізованих навчальних програм і складнощами імплементації європейських стандартів у національну систему підготовки кадрів. Обґрунтовано необхідність формування цілісної інформаційно-правової моделі забезпечення безпеки освітнього процесу, орієнтованої на інтеграцію міжнародних стандартів, управління ризиками та формування культури інформаційної безпеки.

Ключові слова: інформаційна безпека; підготовка персоналу; цифрова трансформація; кібербезпека; персональні дані; правове регулювання; цифрові компетентності.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.143.18

Свобода Є.Ю., Бреус А.Ю. Організації та функціонування судово-експертної діяльності: досвід Південної Кореї

У статті здійснено комплексний аналіз сучасного стану міжнародного співробітництва у сфері судово-експертної діяльності в умовах зростання кількості воєнних злочинів, спричинених повномасштабною збройною агресією російської федерації проти України. Обґрунтовано, що ефективність розслідування порушень законів та звичаїв війни безпосередньо залежить від належного використання спеціальних знань у процесуальній формі судових експертиз, які забезпечують об’єктивність, наукову обґрунтованість і доказову достовірність встановлення фактичних обставин кримінальних правопорушень.

Проаналізовано нормативно-правові засади міжнародного співробітництва у сфері судової експертизи, зокрема положення Закону України «Про судову експертизу», а також роль міжнародних судово-експертних мереж (ENFSI, Asian Forensic Sciences Network та ін.). Особливу увагу приділено дослідженню організаційної структури та функціонування Національної служби судової експертизи Південної Кореї (National Forensic Service), її технологічних можливостей, системи акредитації, міжнародної діяльності та інноваційних підходів (зокрема застосування ДНК-аналізу та штучного інтелекту для виявлення цифрових фальсифікацій).

Здійснено порівняльний аналіз моделей судово-експертної діяльності Південної Кореї та України, визначено їх спільні риси й відмінності в організаційній структурі, технологічному забезпеченні, кадровій політиці та міжнародній інтеграції. Встановлено, що корейська система характеризується високим рівнем централізації та технологічної оснащеності, тоді як українська модель відзначається широтою спеціалізації та адаптивністю до умов воєнного стану.

Зроблено висновок, що посилення міжнародного співробітництва, інтеграція до глобальних експертних мереж, розвиток цифрової криміналістики та вдосконалення нормативної бази є ключовими напрямами підвищення ефективності судово-експертної діяльності України в умовах збройної агресії та європейської інтеграції.

Ключові слова: судова експертиза, міжнародне співробітництво, воєнні злочини, міжнародне гуманітарне право, доказування, цифрова криміналістика.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.143.19

Стріяшко Г.М., Чорний С.В. Адміністративно-правові інструменти забезпечення податкової відповідальності у сфері гастрономічного бізнесу

Актуальність дослідження адміністративно-правових інструментів забезпечення податкової відповідальності у сфері гастрономічного бізнесу зумовлена стрімким розвитком індустрії гостинності та громадського харчування, яка сьогодні є однією з найбільш динамічних складових малого та середнього підприємництва. Ресторани, кафе, служби доставки їжі та кейтерингові компанії формують значний сегмент споживчого ринку, забезпечують зайнятість населення та наповнення місцевих бюджетів. Водночас саме ця сфера характеризується підвищеним рівнем податкових ризиків, тінізації оборотів, використанням спрощених схем обліку та складністю ефективного державного контролю.

Проблематика перебуває в центрі уваги не лише фіскальних органів, а й наукової спільноти, оскільки гастрономічний бізнес функціонує на перетині податкового, адміністративного, господарського та споживчого законодавства. Складність правового регулювання зумовлює потребу в узгоджених адміністративно-правових механізмах, які б забезпечували дотримання податкової дисципліни без надмірного тиску на суб’єктів малого бізнесу. У цьому контексті особливого значення набувають питання меж і форм адміністративної відповідальності, процедур перевірок, застосування штрафних санкцій та превентивних заходів з боку публічної адміністрації.

Тема є суспільно резонансною, оскільки порушення податкового законодавства у сфері громадського харчування безпосередньо впливають на бюджетні надходження, конкурентне середовище та захист прав споживачів. Нерівні умови ведення бізнесу між добросовісними платниками податків і тими, хто мінімізує податкові зобов’язання, формують соціальну напругу та викривлюють ринкові механізми. Саме тому питання ефективності адміністративно-правових інструментів податкового контролю та відповідальності стає предметом активних дискусій як у професійному середовищі, так і на рівні державної політики.

Попри наявність значної кількості нормативно-правових актів, що регулюють оподаткування та відповідальність суб’єктів господарювання, законодавство у сфері гастрономічного бізнесу залишається фрагментарним і несистемним. Чинні норми податкового, адміністративного та контрольного законодавства не завжди враховують специфіку діяльності закладів громадського харчування, зокрема мобільні формати обслуговування, кейтеринг, онлайн-замовлення та використання цифрових платіжних систем. Недостатньо врегульованими залишаються питання співмірності санкцій, меж дискреції контролюючих органів, а також балансу між фіскальними інтересами держави та свободою підприємницької діяльності. Це зумовлює потребу в комплексному науковому осмисленні адміністративно-правових засобів забезпечення податкової відповідальності саме у цій галузі.

Ключові слова: громадське харчування, кейтеринг, податкові зобов’язання, податковий контроль, гастрономічний бізнес, податкові ризики, реєстратор розрахункових операцій, цифровізація податкового адміністрування.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.143.20

Сукмановська Л.М., Репан М.І. Недоліки взаємодії суб’єктів забезпечення захисту прав постраждалої дитини та шляхи їх усунення

У статті розглянуто особливості адміністративного законодавства, де закріплено правовий статус уповноважених підрозділів органів Національної поліції та служб у справах дітей як одних із провідних суб’єктів у сфері забезпечення захисту прав дітей, постраждалих від жорстокого поводження та домашнього насильства. Важливим є законодавче закріплення завдань зазначених суб’єктів у сфері забезпечення захисту прав дітей в Україні. Досліджено повноваження, покладені на підрозділи ювенальної превенції Національної поліції України у сфері жорстокого поводження з дітьми та протидії домашньому насильству щодо дітей. Разом із тим досліджено повноваження служб у справах дітей у сфері протидії жорстокому поводженню з дітьми та домашньому насильству щодо дітей. Проаналізовано, що позитивною є активна взаємодія в практичній площині представників підрозділів ювенальної превенції органів Національної поліції України та служб у справах дітей.

Звернено увагу, що чинне законодавство потребує змін, зокрема щодо врегулювання робочого режиму працівників служб у справах дітей, шляхом запровадження чергового працівника, який у неробочі години та у вихідні/святкові дні повинен спільно із поліцією реагувати на виявлення постраждалої дитини. Потребує законодавчого закріплення форма процесуального документа, який би складали ювенальні поліцейські під час примусового вилучення дитини, постраждалої від жорстокого поводження або домашнього насильства із сім’ї, де існує загроза її життю чи здоров’ю.

Водночас важливим є спрямування державою зусиль на підвищення кваліфікації поліцейських, що виконують повноваження у сфері захисту прав постраждалих від домашнього насильства дітей, а також представників служб у справах дітей у напрямку активної взаємодії та реального виконання покладених на них законодавством завдань.

Ключові слова: постраждала дитина, жорстоке поводження з дитиною, домашнє насильство, підрозділи Національної поліції, служба у справах дітей.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.143.21

Трагнюк О.Я., Сизоненко Є.І., Щебетун М.А. Кібернасильство щодо жінок в Інтернеті: пошук ефективних міжнародно-правових механізмів захисту

У статі досліджуються сучасні форми насильства щодо жінок/дівчат в Інтернеті, а  також існуючі правові механізми протидії кібернасильству. Зазначено, що жінки непропорційно, у порівнянні з чоловіками,  страждають від онлайн-насильства, що є свідченням існування не лише гендерної дискримінації, а й еволюції самих форм насильства. Зауважується, що кібернасильство нині набуває поширення в усьому світі. Аналізується ситуації в Україні та звертається увага на існуючі випадки кібернасильства, які є характерними для нашої держави.  На основі аналізу вітчизняної судової практики визначено окремі проблеми вітчизняного законодавства у сфері, що досліджується. У  статті також досліджуються міжнародно-правові механізми захисту прав осіб, що постраждали від насильства у кіберпросторі (зокрема, CEDAW та GREVIO), рекомендації щодо формування та впровадження правових інструментів захисту від кібернасильства. Аналізуються зобов’язання держав за чотирма стовпами («4 P») Стамбульської конвенції  в контексті можливості застосування її положнь в умовах розвитку цифрового простору. Підкреслено, що Конвенція адаптується до умов сучасного цифрового суспільства через тлумачення її положень у контексті захисту від кібернасильства. Досліджено регіональну європейську практику та Директиву (ЄС) 2024/1385, висловлені рекомендації щодо удосконалення заходів із захисту прав жінок у кіберпросторі.

Ключові слова: права жінок/дівчат, кібернасильство, гендерно зумовлене насильство, дискримінація, Конвенція Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу із цими явищами (Стамбульська конвенція), гендерна рівність, механізми протидії кібернасильству.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.143.22

Хатнюк Ю.А. Основні завдання та особливості роботи інспекторів дотримання прав людини Національної поліції України

У статті висвітлюються теоретичні та прикладні аспекти діяльності інспекторів з дотримання прав людини в системі Національної поліції України. Зосереджено увагу на нормативно-правовій базі, що регламентує їх діяльність, а також на завданнях, функціях та порядку реалізації повноважень інспекторів дотримання прав людини Національної поліції України. Стаття спрямована на формування цілісного уявлення про міжнародно-правові та національні механізми захисту прав людини, їхнє значення у контексті поліцейської діяльності.

Ключові слова: Національна поліція України, інспектор дотримання прав людини, права і свободи людини, поліцейська діяльність, повноваження.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.143.23

L.V. Shevchenko Theoretical and Legal Principles of Land Protection

Статтю присвячено комплексному аналізу теоретико-правових засад охорони землі як особливого об’єкта правового регулювання та ключового природного ресурсу держави. Розкрито багатовимірний характер земельних відносин, що зумовлює необхідність міжгалузевого підходу до формування механізмів правової охорони землі. Обґрунтовано, що земля одночасно виступає територіальною основою суверенітету, об’єктом права власності Українського народу, природним ресурсом і засобом виробництва, що визначає її особливий правовий режим. Проаналізовано конституційні засади регулювання земельних відносин, зокрема положення статей 13 і 14 Конституції України, які закріплюють статус землі як основного національного багатства, що перебуває під особливою охороною держави. Досліджено співвідношення норм земельного, екологічного, адміністративного та цивільного законодавства у сфері забезпечення раціонального використання та збереження земельних ресурсів. Акцентовано увагу на ролі публічного адміністрування у формуванні ефективної системи контролю, нагляду та відповідальності за порушення вимог земельного законодавства.

У статті окреслено сучасні виклики, пов’язані з деградацією ґрунтів, нераціональним використанням земель і конфліктами інтересів у сфері землекористування. Підкреслено значення принципів сталого розвитку та збалансованості приватних і публічних інтересів як методологічної основи правової охорони земель. Обґрунтовано доцільність застосування комплексного територіально-просторового планування як інструменту запобігання земельним конфліктам і забезпечення екологічної безпеки.

Зроблено висновок, що ефективна охорона землі можлива лише за умов системності правового регулювання, належної координації діяльності органів публічної влади та впровадження дієвих правових механізмів раціонального землекористування, спрямованих на збереження земельного фонду України для нинішніх і майбутніх поколінь

Ключові слова: охорона землі, земельні відносини, земельні ресурси,  раціональне землекористування, екологічна безпека, публічне адміністрування,  конституційні засади регулювання.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.143.24

Якимчук С.О. Етичні стандарти здійснення правосуддя у справах щодо шлюбу, батьківства та опіки

У статті досліджено етичні стандарти здійснення правосуддя у цивільних справах щодо шлюбу, батьківства та опіки як комплексну етико-правову гарантію справедливого суду та довіри до судової влади. Обґрунтовано, що специфіка сімейних спорів, зумовлена підвищеною соціальною чутливістю, емоційною напругою сторін і наявністю вразливих учасників процесу, потребує підвищеного стандарту суддівської поведінки. Розкрито нормативну основу суддівської етики, сформовану положеннями Конституції України, Закону України «Про судоустрій і статус суддів», Кодексу суддівської етики, а також міжнародними документами та стандартами у сфері незалежності й неупередженості суду. Акцентовано увагу на етичному значенні розумних строків розгляду сімейних справ, забезпеченні процесуальної рівності та конфіденційності, належній комунікації судді з учасниками процесу, а також на впливі позасудової поведінки судді (у тому числі у публічному просторі та соціальних мережах) на формування суспільної довіри до правосуддя. Визначено, що дисциплінарна відповідальність суддів у сімейній юрисдикції виконує не лише каральну, а передусім превентивну функцію, спрямовану на підтримання належних стандартів здійснення правосуддя. Зроблено висновок про необхідність практичної імплементації підвищених етичних вимог у сімейних спорах з урахуванням принципу найкращих інтересів дитини як етичного імперативу суддівської діяльності.

Ключові слова: суддівська етика; етичні стандарти; здійснення правосуддя; цивільні справи; сімейні спори; шлюб; батьківство; опіка; найкращі інтереси дитини; безсторонність судді; конфіденційність; процесуальна рівність; розумні строки; суспільна довіра до судової влади; дисциплінарна відповідальність суддів.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.143.25

Комаров Ю.В.  Вина у кримінальному правопорушенні у виді порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особами, які керують транспортними засобами

У статті на підставі аналізу наукових поглядів, теоретичних положень та законодавства, розглянуто проблему визначення вини у кримінальному правопорушенні у виді порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особами, які керують транспортними засобами, передбаченому статтею 286 Кримінального кодексу України. Зроблено висновок, що ця вина може бути або у формі необережності, або у випадку психічного ставлення особи до порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту у формі умислу, а до суспільно небезпечних наслідків у формі необережності, характеризується подвійною (складною, змішаною) виною.

Ключові слова: кримінальне правопорушення, матеріальний склад, подвійна (складна, змішана) вина, необережність, порушення правил, безпека дорожнього руху, експлуатація транспорту.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.143.26

Кривенко В.В. Превентивна комунікація: теоретико-правова характеристика

У статті здійснено комплексний теоретико-правовий аналіз сутності та змісту превентивної комунікації як багатовимірного правового феномену, що функціонує в системі юридичної превенції та набуває особливої актуальності в умовах трансформацій сучасного суспільства. Зростання інтенсивності інформаційних потоків, ускладнення соціальних взаємодій, підвищення рівня правових і соціальних ризиків зумовлюють необхідність переосмислення комунікативних механізмів реалізації права, зокрема їх здатності забезпечувати випереджальний, профілактичний вплив на поведінку суб’єктів.

На основі міждисциплінарного підходу, що поєднує положення теорії права, соціальної філософії, психології та комунікативістики, проаналізовано доктринальні підходи до розуміння комунікації, правової комунікації та превенції, з’ясовано їх категоріальне співвідношення та функціональне призначення. Обґрунтовано, що відсутність єдності у трактуванні базових понять і багатозначність відповідного понятійного апарату потребують системного теоретичного узагальнення з метою формування цілісної концепції превентивної комунікації.

У статті розкрито структурні елементи превентивної комунікації, визначено її суб’єктний склад, цільову спрямованість та основні функції. Наголошено на її системному, інституційному та функціональному характері, що дозволяє розглядати її як самостійний механізм правового впливу. Вона виступає важливим засобом трансформації нормативних приписів у зрозумілі поведінкові орієнтири, забезпечує формування стійких правових установок та сприяє зміцненню стабільності правопорядку в сучасному суспільстві.

Ключові слова: превентивна комунікація, правова комунікація, юридична превенція, правовий вплив, профілактика правопорушень.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.143.27

Ксьондзик Ю.Ю. Принцип добросовісності на стадії укладення цивільно-правового договору в скандинавських країнах

Статтю присвячено дослідженню особливостей принципу добросовісності на стадії укладення цивільно-правового договору в скандинавських країнах. У роботі проаналізовано підходи Швеції, Норвегії, Данії, Ісландія та Фінляндії до визначення меж свободи ведення переговорів і підстав відповідальності за її зловживання. Встановлено, що укладення договору у скандинавській традиції розглядається як динамічний процес, у межах якого формуються обґрунтовані очікування сторін, що підлягають правовому захисту.

Встановлено, що принцип добросовісності на етапі переговорів реалізується передусім через доктрину culpa in contrahendo та концепцію обов’язку лояльності (lojalitetsplikt), які виконують функцію захисту обґрунтованих очікувань і довіри сторін у процесі формування договірних зв’язків. Нормативною основою для застосування принципу добросовісності виступають генеральні клаузули, закріплені у статтях 33 та 36 національних законів про договори, які надають судам широкі дискреційні повноваження щодо коригування договірних наслідків з урахуванням обставин укладення договору.

Обов’язок лояльності на переддоговірній стадії конкретизується через низку функціональних елементів: обов’язок розкриття істотної інформації, заборону оманливої поведінки, вимогу добросовісного ведення переговорів та обов’язок конфіденційності.

Виникнення переддоговірної відповідальності пов’язується з досягненням переговорами такої стадії, на якій у сторін формуються обґрунтовані очікування щодо укладення договору. Оцінка цієї стадії здійснюється з урахуванням інтенсивності, конкретності та тривалості переговорного процесу. Переддоговірна відповідальність має винятковий характер і застосовується не за сам факт припинення переговорів, а за зловживання свободою їх ведення, що порушує легітимну довіру контрагента. При цьому обов’язковими є наявність вини, обґрунтованої довіри та причинного зв’язку між порушенням і збитками. Обсяг відшкодування за загальним правилом обмежується негативним інтересом, що відображає прагнення скандинавських правових систем зберегти баланс між захистом довіри та забезпеченням автономії волі сторін.

Зроблено загальний висновок, що скандинавський підхід демонструє модель гнучкого та контекстуального застосування принципу добросовісності, в якій переддоговірна відповідальність інтегрується у ширшу систему нормативних вимог до поведінки сторін і слугує інструментом підтримання справедливості та стабільності договірного обігу.

Ключові слова: принцип добросовісності, принцип лояльності, culpa in contrahendo, договір, договірне право, укладення договору, відповідальність, переддоговірна відповідальність.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.143.28

Куксюк А.Л. Міжнародне співробітництво та зарубіжний досвід у сфері запобігання пособництву державі-агресору

У статті досліджуються міжнародне співробітництво та зарубіжний досвід у сфері запобігання пособництву державі-агресору в контексті застосування ст. 111-2 Кримінального кодексу України. Доведено, що збройна агресія російської федерації виступила детермінантою адаптації кримінально-правових засобів забезпечення національної безпеки до викликів воєнного стану та актуалізувала потребу у посиленні міждержавної взаємодії у протидії злочинам проти основ національної безпеки. Проаналізовано нормативні засади міжнародного співробітництва, зокрема положення Конституції України, Кримінального кодексу та Кримінального процесуального кодексу України, а також міжнародні договори у сфері правової допомоги та екстрадиції. Розкрито основні форми міжнародного співробітництва у кримінальному провадженні: міжнародну правову допомогу, екстрадицію, тимчасову передачу осіб, перейняття кримінального переслідування, визнання та виконання вироків, міжнародний розшук, створення спільних слідчих груп, обмін інформацією та пряме міжвідомче співробітництво. На основі аналізу статистичних даних Офісу Генерального прокурора показано тенденцію до інтенсифікації міжнародної взаємодії після 2022 року. Окрему увагу приділено практичному значенню міжнародної правової допомоги у провадженнях щодо пособництва державі-агресору, зокрема щодо встановлення фінансових потоків, ідентифікації бенефіціарів, арешту та конфіскації активів. Зроблено висновок, що поєднання процесуально-допоміжних, юрисдикційних та інституційних форм співробітництва є необхідною умовою ефективного запобігання та забезпечення невідворотності кримінальної відповідальності за пособництво державі-агресору в умовах транснаціоналізації злочинності.

Ключові слова: національна безпека; пособництво державі-агресору; міжнародне співробітництво; запобігання злочинності; міжнародна правова допомога; екстрадиція; перейняття кримінального переслідування; спільні слідчі групи (JIT); міжнародний розшук; виконання вироків; конфіскація активів; транснаціональна злочинність; кримінальне провадження.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.143.29

Марченко І.О. Правові засади функціонування ринку фінансових послуг у Європейському Союзі

Стаття присвячена аналізу правових засад функціонування ринку фінансових послуг у Європейському Союзі, зокрема розгляду нормативно-правових актів, інституційних механізмів контролю та принципів захисту прав споживачів фінансових послуг. Автор досліджує сучасні підходи до гармонізації національного законодавства держав-членів ЄС із директивами та регламентами Союзу, таких як MiFID II, MiFIR, PSD2 та CRD IV, що забезпечують прозорість, стабільність і ефективність ринку. Особлива увага приділяється аналізу макро- та мікропруденційних механізмів нагляду, які були запроваджені внаслідок реформ після глобальної фінансової кризи та забезпечують контроль за системними ризиками фінансової системи й діяльністю окремих фінансових установ.

У статті розглядаються принципи відкритого банкінгу та цифровізації фінансових послуг, які сприяють підвищенню конкуренції, розвитку інноваційних продуктів та захисту прав споживачів, а також механізми координації наглядових органів для запобігання регуляторному арбітражу та забезпечення рівних умов для учасників ринку. Автор також виділяє актуальні проблеми, пов’язані з транснаціональною діяльністю фінансових установ, недостатньою гармонізацією національного законодавства та потребою у вдосконаленні правового регулювання цифрових фінансових сервісів.

Проведене дослідження дозволяє зробити висновок про те, що правове регулювання ринку фінансових послуг у Європейському Союзі є комплексною та багаторівневою системою, яка поєднує законодавчі акти, директиви, регламенти та інституційні механізми нагляду. Ця система забезпечує баланс між стабільністю фінансової системи, захистом прав споживачів, дотриманням принципів прозорості та підзвітності фінансових установ, а також розвитком інноваційних фінансових продуктів і цифрових сервісів. Отримані результати можуть бути використані для практичного вдосконалення регуляторних механізмів, розробки рекомендацій щодо захисту споживачів і підвищення прозорості фінансових послуг, а також для формування ефективної стратегії розвитку внутрішнього фінансового ринку ЄС.

Ключові слова: фінансові послуги, Європейський Союз, правове регулювання, макропруденційний нагляд, мікропруденційний нагляд, відкритий банкінг.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.143.30

Мельник А.П. Корпоративні конфлікти: поняття, види та причини їх виникнення в юридичних особах корпоративного типу

У статті аргументовано, що у сучасному корпоративному секторі часто бракує балансу інтересів між учасниками корпоративних конфліктів, а останні, як правило, носять дисфункціональний характер і призводять до зниження ефективності компанії або ставлять під загрозу її подальше існування. Визначено критерії корпоративного конфлікту. Здійснено аналіз причин виникнення корпоративних конфліктів в юридичних особах корпоративного типу. Виокремлено види корпоративних конфліктів залежно від: а) учасників конфлікту; б) методів, що застосовуються учасниками корпоративного конфлікту; в) цілей учасників корпоративних конфліктів; г) темпоральних характеристик; ґ) впливу на діяльність юридичної особи корпоративного типу. Наведено міркування щодо ролі довіри між учасниками корпоративних відносин в умовах формування сучасної моделі корпоративного управління та інвестиційно привабливого бізнес-середовища. Проаналізовано судову практику щодо корпоративних конфліктів в компаніях з паритетним розподілом часток (50/50 на двох, 1/3 на трьох або по 25% на чотирьох), які стають причиною судових спорів між учасниками юридичної особи корпоративного типу. Досліджено зарубіжні законодавство та судова практика щодо застосування процедури розпуску компанії за рішенням суду у випадку наявності непримиренного конфлікту між її учасниками та блокування управління компанією. Доведено, що корпоративний конфлікт  може стати причиною виникнення проблем не тільки на локальному рівні у конкретній бізнес-структури, а і завдати шкоду економіці країни. Обґрунтовано, що застосування ліквідації в певних випадках, коли єдиним виходом з корпоративного тупику для партнерів є їх сепарація один від одного, є допустимим та ефективним засобом вирішення корпоративного конфлікту. Визначено способи виходу з корпоративного тупика, а саме ліквідація юридичної особи корпоративного типу, «розділяй та обирай», продаж товариства або вихід одного із учасників товариства; процедури «перестрілки» (примусового продажу); опціон на викуп тощо.

Ключові слова: корпоративний конфлікт, економіка, правове регулювання, сфера господарювання, бізнес, корпоративне управління, юридична особа корпоративного типу, корпоративні права, учасники (акціонери), інвестиції, посадова особа, захист прав, корпоративний договір.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.143.31

Риженкова К.В. Сучасні заходи запобігання банківському шахрайству в умовах цифровізації фінансових послуг

У статті розглянуто актуальні питання запобігання шахрайству у сфері банківської діяльності в умовах цифровізації фінансових послуг та зростання кіберзагроз, що зумовлює появу нових видів і методів фінансових кримінальних правопорушень. Банківське шахрайство стає більш організованим, транснаціональним та відбувається в режимі реального часу, що потребує від банківських установ застосування сучасних технологій і комплексних підходів до забезпечення безпеки.

Досліджено особливості розмежування заходів запобігання та виявлення шахрайства у сфері банківської діяльності: перші спрямовані на створення безпечного середовища та попередження ризиків, другі – на моніторинг, аналіз і розслідування вже вчинених кримінальних правопорушень. Особлива увага приділена використанню передових інформаційних технологій, таких як штучний інтелект, біометричні системи, поведінкова аналітика, а також інтегровані платформи для моніторингу транзакцій у режимі реального часу, що дозволяють фінансовим і банківським установам швидко виявляти підозрілі операції та мінімізувати фінансові втрати, як для банків так і для клієнтів.

Проаналізовано міжнародний досвід протидії банківському шахрайству, зокрема практику Сінгапуру та Австралії, де впровадження інтелектуальних систем моніторингу та превентивних механізмів дозволяє не лише виявляти кримінальні правопорушення, а й запобігати їхнім наслідкам до того, як вони заподіють шкоди клієнтам і банківським установам. Наведено приклад платформи FinCense від Tookitaki як інноваційного рішення, що об’єднує штучний інтелект і колективний інтелект для забезпечення комплексного аналізу фінансових транзакцій у реальному часі, скорочення кількості хибнопозитивних результатів та підвищення ефективності заходів запобігання шахрайству.

Також розглянуто сучасний стан протидії кібершахрайству в Україні, зокрема проекти Національного координаційного центру кібербезпеки та Національного банку України, спрямовані на підвищення фінансової та кібербезпеки громадян у період зростання цифрових загроз.

У статті наголошено на необхідності комплексного підходу, що поєднує правові, організаційно-технічні та інформаційно-просвітницькі заходи, включаючи внутрішні системи моніторингу банківських операцій, контроль клієнтських даних, підвищення кваліфікації персоналу, впровадження сучасних систем кібербезпеки, багатофакторної автентифікації, шифрування даних та просвітницьку роботу серед клієнтів щодо фінансової грамотності та безпечного користування електронними сервісами.

Ключові слова: банківське шахрайство; фінансова безпека; кібербезпека; цифровізація банківської діяльності; запобігання шахрайству; виявлення шахрайства; штучний інтелект; кримінально-правова відповідальність; інноваційні технології.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.143.32

Самбір Є.О. Переддоговірні зобов’язання як феномен цивільного права в Україні

Стаття присвячена комплексному дослідженню правової природи переддоговірних правовідносин і переддоговірних зобов’язань у системі цивільного права. Проаналізовано доктринальні підходи до визначення переддоговірних правовідносин як особливої стадії формування договірного зв’язку між сторонами, що виникає з моменту вступу у переговори та триває до укладення або остаточного неукладення договору. Обґрунтовується теза про те, що переддоговірні відносини належать до інститутів договірного права, оскільки характеризуються не лише обов’язком утримуватися від протиправної поведінки, а й покладають на сторони позитивні обов’язки діяти добросовісно, розумно та з належною обачністю щодо потенційного контрагента.

Особливу увагу приділено розмежуванню понять «переддоговірні правовідносини» та «переддоговірні зобов’язання». Доведено, що правовідносини охоплюють увесь комплекс юридичних зв’язків між сторонами на етапі переговорів, тоді як переддоговірні зобов’язання є конкретизованими обов’язками, що виникають у межах таких відносин. Аргументовано, що переддоговірні зобов’язання не можуть бути повністю ототожнені ані з договірними, ані з класичними недоговірними (деліктними) зобов’язаннями, оскільки мають особливу, sui generis, правову природу. Їх підставою є не договір, а юридичний факт, пов’язаний із наміром укласти договір, а також принцип добросовісності.

Зроблено висновок, що переддоговірна відповідальність настає не за сам факт неукладення договору, а за недобросовісну поведінку під час переговорів (вступ без наміру укласти договір, надання неправдивих запевнень, порушення конфіденційності тощо).

Підсумовано, що переддоговірні зобов’язання становлять самостійний феномен цивільного права, який відображає еволюцію зобов’язального регулювання та посилення ролі принципу добросовісності у сучасному правопорядку.

Ключові слова: переддоговірні зобов’язання, принцип добросовісності, укладення договору, переговори при укладенні договору, переддоговірна відповідальність.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.143.33

Суліма Д.В. Проблеми кваліфікації та розмежування незаконної приватизації державного, комунального майна з суміжними кримінальними правопорушеннями

Стаття присвячена комплексному аналізу проблем кримінально-правової кваліфікації незаконної приватизації державного, комунального майна й розмежуванню цього складу кримінального правопорушення із суміжними посяганнями у сфері власності та службової діяльності. Обґрунтовується, що незаконна приватизація становить складне комплексне діяння, яке часто поєднується з корупційними правопорушеннями, шахрайством, зловживанням владою або службовим становищем, що зумовлює труднощі у правозастосовній практиці та ризики помилкової юридичної оцінки вчиненого. У роботі проаналізовано доктринальні підходи до розуміння поняття та змісту кримінально-правової кваліфікації як багатоетапного інтелектуально-вольового процесу, розкрито її значення для встановлення точної відповідності між фактичними обставинами справи та ознаками складу кримінального правопорушення, передбаченого Особливою частиною Кримінального кодексу України. Окрему увагу приділено характеристиці об’єкта і предмета незаконної приватизації, а також аналізу її об’єктивних і суб’єктивних ознак з урахуванням формального характеру складу, передбаченого ст. 233 КК України. Досліджено кваліфікуючі ознаки цього кримінального правопорушення, зокрема вчинення діяння у великих розмірах та за попередньою змовою групою осіб, і обґрунтовано їх значення для диференціації кримінальної відповідальності. Наголошується на необхідності чіткого відмежування ст. 233 КК України від суміжних складів кримінальних правопорушень (зловживання владою або службовим становищем, привласнення чи розтрата майна, шахрайство, корупційні правопорушення) з метою забезпечення єдності судової практики та підвищення ефективності кримінально-правової охорони відносин власності, особливо в умовах воєнного стану.

Ключові слова: кримінальне правопорушення, злочин, незаконна приватизація, державне майно, комунальне майно, кримінальна відповідальність, зловживання владою, воєнний стан, великий розмір, попередня змова, склад злочину, юридична оцінка.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.143.34

Худина О.В. Судовий контроль на досудовому етапі кримінального провадження: роль слідчого судді та проблеми реалізації принципу змагальності

У статті досліджується процесуальний статус слідчого судді як ключового учасника кримінального судочинства та його роль у забезпеченні законності, захисті конституційних прав і свобод громадян на стадії досудового провадження. Проаналізовано проблеми сучасного досудового провадження в Україні, серед яких виділяються: змішання кримінально-процесуальних функцій учасників судочинства, декларативний характер окремих норм щодо процесуального статусу суб’єктів кримінального процесу, наявні прогалини та колізії у доказовому праві, а також порушення прав та законних інтересів осіб, залучених до кримінально-процесуальних відносин. Показано, що ці проблеми зумовлені недосконалістю реалізації принципу змагальності на стадії досудового розслідування.

Здійснено порівняльний аналіз зарубіжного досвіду функціонування інституту слідчого судді, зокрема у Франції, Німеччині та країнах «ближнього зарубіжжя». Виявлено тенденцію до посилення функції судового контролю та обмеження слідчих повноважень, що підтверджує доцільність введення спеціалізованого судді, який здійснює виключно юрисдикційну функцію контролю за законністю дій і рішень учасників кримінального процесу на досудовій стадії.

У статті обґрунтовано необхідність диференціації функцій правосуддя та судового контролю та визначено основні напрями процесуальної діяльності слідчого судді: ухвалення рішень щодо застосування заходів процесуального примусу, здійснення судового контролю за законністю та обґрунтованістю рішень, а також збирання і перевірку доказів. Запропоновано теоретико-правову модель процесуального статусу слідчого судді, яка дозволяє інтегрувати його повноваження у систему кримінально-процесуальних відносин без кардинальних змін законодавства, підвищити ефективність досудового провадження, забезпечити захист прав громадян та посилити гарантії принципу змагальності сторін.

Дослідження має наукове та практичне значення для розвитку кримінального процесуального права, удосконалення законодавчого регулювання статусу слідчого судді, а також підвищення ефективності роботи судових органів на стадії досудового провадження.

Ключові слова: кримінальне судочинство, слідчий суддя, процес доказування, змагальність сторін, сторона захисту, сторона обвинувачення, збирання та перевірка доказів, судовий контроль.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.143.35

Цвіцінський Д.В. Роль рішень ЄСПЛ у формуванні національної правової системи України

У статті досліджується роль рішень Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) у формуванні та вдосконаленні національної правової системи України. Автор аналізує механізми імплементації прецедентів ЄСПЛ у національне законодавство та судову практику, визначає їхній вплив на забезпечення верховенства права та ефективного захисту прав людини. Показано, що рішення ЄСПЛ є не лише джерелом тлумачення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а й практичним інструментом підвищення якості правозастосування на національному рівні.

Дослідження ґрунтується на аналізі українського законодавства, судової практики та відкритих джерел, що стосуються імплементації рішень ЄСПЛ. Виявлено, що національні суди дедалі частіше застосовують підходи ЄСПЛ у справах, пов’язаних із забезпеченням справедливого судового розгляду, доступу до правосуддя, недискримінації, захистом свободи мирних зібрань та свободи висловлення думки. При цьому відзначено певні складнощі, пов’язані з координацією між законодавчою, виконавчою та судовою гілками влади, а також із необхідністю системного підходу до імплементації рішень ЄСПЛ у національну правову систему.

Стаття також підкреслює значення рішень ЄСПЛ для формування правової культури та стандартизації судової практики, що сприяє гармонізації національного законодавства з міжнародними нормами та посиленню захисту прав людини. З огляду на сучасні виклики, пов’язані з соціально-правовими трансформаціями та європейською інтеграцією України, дослідження показує, що практика ЄСПЛ є ефективним інструментом не лише правозастосування, а й профілактики порушень прав людини та стимулювання законодавчих змін.

Таким чином, результати статті підтверджують, що рішення ЄСПЛ мають системний вплив на національну правову систему України, сприяючи підвищенню ефективності правозахисних механізмів, узгодженню національної судової практики з міжнародними стандартами та формуванню стабільної правової культури в державі, а їхнє впровадження стимулює законодавчі та інституційні реформи, спрямовані на покращення захисту прав людини та забезпечення верховенства права на всіх рівнях управління.

Ключові слова: Європейський суд з прав людини, імплементація, національна правова система, верховенство права, права людини, судова практика, гармонізація законодавства.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.143.36

Тищенко М.В. Правове регулювання охорони здоров’я дитини під час надання стоматологічних послуг в Україні: сучасний стан та напрями вдосконалення

У статті здійснено комплексне наукове дослідження правового регулювання охорони здоров’я дитини під час надання стоматологічних послуг в Україні за сучасних умов функціонування системи охорони здоров’я. Проаналізовано конституційні та галузеві засади забезпечення права дитини на охорону здоров’я, положення законодавства України у сфері медичних послуг, а також адміністративно-правові механізми державного регулювання, контролю та нагляду у сфері дитячої стоматології. Обґрунтовано, що стоматологічна допомога дітям має комплексний характер і поєднує елементи публічно-правового управління, договірних відносин та захисту прав споживачів медичних послуг.

Виявлено основні проблеми існуючого правового регулювання, зокрема відсутність спеціалізованого правового режиму дитячої стоматології, недостатню деталізацію стандартів безпечності стоматологічних втручань, застосування стоматологічних матеріалів та анестезії, а також фрагментарність системи державного контролю. Особливу увагу приділено аналізу принципів безпечності медичних втручань, впровадженню ризик-орієнтованого підходу до державного нагляду та необхідності розвитку системи моніторингу якості стоматологічної допомоги дітям.

Досліджено європейський досвід правового регулювання дитячої стоматології, зокрема концепцію patient safety, використання індикаторів якості, професійного самоврядування, страхування професійної відповідальності та цифровізації охорони здоров’я. Сформульовано напрями адаптації українського законодавства до стандартів Європейського Союзу. Запропоновано комплекс заходів щодо вдосконалення нормативно-правової бази, включаючи розроблення клінічних стандартів, запровадження системи управління ризиками, цифрових інструментів контролю, а також розширення державних гарантій профілактичної стоматологічної допомоги дітям. Отримані результати можуть бути використані у правотворчій діяльності, удосконаленні адміністративної практики та підвищенні ефективності захисту прав дітей як пацієнтів.

Ключові слова: охорона здоров’я дитини, стоматологічні послуги, медичне право, адміністративно-правове регулювання, безпечність медичних втручань, державний контроль, європейські стандарти.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.143.37

T.O. Gurzhii, A.V. Gurzhii, V.O. Timashov Administrative Responsibility of Legal Entities in the Sphere of Land Resources

У роботі досліджено сутність, правову природу та особливості адміністративної відповідальності юридичних осіб за порушення земельного законодавства України. Земля визначається Конституцією України як основне національне багатство, що перебуває під особливою охороною держави, а тому забезпечення її раціонального використання та належного правового захисту є одним із ключових завдань державної політики. У дослідженні наголошено, що юридичні особи нерідко порушують норми земельного законодавства, зокрема самовільно займають земельні ділянки, використовують їх не за цільовим призначенням або забруднюють, що призводить до екологічних і економічних збитків. Розкрито роль адміністративної відповідальності як важливого інструменту забезпечення законності та охорони земель. Проаналізовано нормативно-правову базу, що регламентує застосування адміністративних стягнень: Конституцію України, Кодекс України про адміністративні правопорушення, Земельний кодекс України, закони «Про охорону земель» та «Про державний контроль за використанням та охороною земель». Окрему увагу приділено підзаконним актам, які деталізують порядок контролю за дотриманням земельного законодавства, зокрема постановам Кабінету Міністрів України та наказам Міністерства захисту довкілля. Розглянуто компетенцію основних органів, уповноважених притягати юридичних осіб до адміністративної відповідальності: Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру (Держгеокадастру), органів місцевого самоврядування та судів. Визначено порядок притягнення до відповідальності, етапи провадження у справах про адміністративні правопорушення у сфері земельних відносин, а також види стягнень, серед яких ключове місце займає адміністративний штраф. Наведено приклади розмірів штрафів за найбільш поширені правопорушення, такі як самовільне зайняття земельної ділянки чи псування земель. Зроблено висновок, що ефективне застосування адміністративної відповідальності сприяє підвищенню рівня правосвідомості суб’єктів господарювання, запобігає повторним порушенням і забезпечує охорону земель як стратегічного ресурсу держави. Підкреслено необхідність удосконалення правозастосовної практики, підвищення ефективності контролю з боку уповноважених органів та посилення екологічного компоненту земельної політики. Запровадження комплексного підходу до реалізації адміністративної відповідальності дозволить забезпечити сталий розвиток, екологічну безпеку та раціональне використання земельних ресурсів України.

Ключові слова: земля, земельне законодавство, адміністративна відповідальність, юридичні особи, Держгеокадастр, органи місцевого самоврядування, адміністративне правопорушення, штраф, земельні ресурси, охорона земель, правозастосовна практика, сталий розвиток.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.143.38

Смалюк А., Труфанов О. Правові та економічні імперативи детінізації економіки України

У статті визначено й систематизовано правові та економічні імперативи детінізації економіки України, тобто ті умови, без виконання яких заходи державної політики детінізації залишаються декларативними. Доведено, що правовий імператив не зводиться до самого факту існування інституцій і норм: окрім Бюро економічної безпеки України, Податкового кодексу та спеціального антитіньового законодавства, його складовою є верифікованість і підзвітність результатів їхньої діяльності. Економічний імператив, натомість, передбачає зниження витрат бізнесу на дотримання податкового законодавства та використання мультиплікативного ефекту детінізації для зростання валового внутрішнього продукту. Зокрема, встановлено, що закріплена законом гранична чисельність працівників Бюро економічної безпеки України на рівні 4000 осіб щороку обмежується законами про державний бюджет: до 1400 осіб у 2024 році та по 2000 осіб у 2025 і 2026 роках, унаслідок чого фактична чисельність органу не перевищує 1200 осіб. Доведено, що запроваджений на виконання Національної стратегії доходів експериментальний проєкт диференційованого податкового адміністрування для добросовісних платників є кроком у напрямі превентивного, а не виключно репресивного підходу до детінізації. На основі офіційного звіту про виконання Стратегії встановлено, що станом на 2024 рік формальні показники її реалізації є відносно високими (75,3 відсотка заходів зі строком виконання у 2024 році виконано вчасно), тоді як перевірка результатів діяльності Бюро економічної безпеки України за 2025 рік виявила розбіжність між заявленими і фактичними показниками: із задекларованих 3,8 мільярда гривень відшкодованих збитків профільний комітет Верховної Ради підтвердив лише близько 47 мільйонів гривень. Аналогічну розбіжність зафіксовано і щодо нелегального ринку тютюнових виробів, частка якого, за оцінкою депутатів, зросла з 12,6 до 17,8 відсотка, а не скоротилася. Підтверджено результатами опитування Світового банку, що єдиний соціальний внесок, єдиний податок, ПДФО і військовий збір сприймаються бізнесом як найбільш обтяжливі складові податкового комплаєнсу, а граничним рівнем тіньової економіки, що відповідає прийнятному стану економічної безпеки України, є позначка 30 відсотків ВВП. Обґрунтовано, що визначальним імперативом детінізації економіки є не саме існування правових та економічних інструментів, а інституціоналізація незалежної верифікації результатів їх застосування.

Ключові слова: тіньова економіка, детінізація економіки, правовий імператив, економічний імператив, Бюро економічної безпеки України, Національна стратегія доходів, податковий комплаєнс, верифікація результатів, економічна безпека, Україна.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.143.39

Солопова I.В., Соколецька К.М. Адміністративно-правові засади діяльності сектору безпеки і оборони України

В статті здійснено аналіз адміністративно-правових засад діяльності сектору безпеки і оборони України. Визначено, що сектор безпеки і оборони України є складною багаторівневою системою державних органів, військових формувань, правоохоронних та розвідувальних структур, діяльність яких спрямована на захист національних інтересів, територіальної цілісності, державного суверенітету та конституційного ладу. До сектору безпеки і оборони входять, зокрема, Збройні Сили України, Служба безпеки України, Національна поліція України, Національна гвардія України, розвідувальні органи, Державна прикордонна служба України та інші суб’єкти, визначені законодавством. Ефективне функціонування зазначеного сектору неможливе без чітко визначених адміністративно-правових засад, які охоплюють сукупність норм права, принципів, форм і методів державного управління, що регулюють організацію та діяльність відповідних суб’єктів. Саме адміністративне право виступає ключовим інструментом упорядкування управлінських відносин у сфері безпеки і оборони, забезпечуючи баланс між владними повноваженнями держави та правами громадян.  Визначаючи сутність адміністративно-правових засад то вона полягає у встановленні чіткої системи управління, визначенні компетенції суб’єктів, регламентації процедур прийняття управлінських рішень, а також у забезпеченні ефективного контролю за діяльністю органів сектору безпеки і оборони. Водночас ці засади мають гарантувати дотримання принципів законності, пропорційності, відкритості, відповідальності та поваги до прав і свобод людини.

Зроблено висновок, що сучасний сектор безпеки і оборони України є складною поліструктурною системою, яка охоплює як військові формування, що діють відповідно до Конституції України та спеціальних законів, так і правоохоронні органи, розвідувальні служби, органи спеціального призначення з правоохоронними функціями, інституції цивільного управління і координації, а також органи, наділені повноваженнями у сфері забезпечення національної безпеки в нестандартних сферах таких як кіберпростір, економіка, екологія, критична інфраструктура, інформаційна сфера, міжнародні відносини.

Ключові слова: сектор безпеки і оборони, адміністративно-правові засади, національна безпека, державні органи, воєнний стан, захист прав і свобод людини, довіра суспільства, правоохоронні органи, розвідувальні служби, управління, повноваження, військові формування.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.143.40

Крушельницька Г.Л., Книш С.В., Книш З.І. Актуальні питання захисту персональних даних учасників судового процесу в умовах цифровізації цивільного судочинства

Статтю присвячено дослідженню правових засад захисту персональних даних учасників цивільного процесу в умовах цифровізації системи правосуддя в Україні. Зважаючи на відсутність у національному законодавстві вичерпного переліку відомостей, що належать до персональних даних, на підставі аналізу положень Загального регламенту про захист даних (GDPR) та норм цивільного процесуального законодавства окреслено перелік відомостей, які становлять персональні дані учасників цивільного процесу.

На підставі аналізу практики Суду Європейського Союзу досліджено можливість поширення персональних даних фізичної особи без її згоди, якщо це необхідно для захисту прав та інтересів позивача. Зокрема, з’ясовано, що необхідність захисту прав позивача може переважати над забороною розкриття в суді персональних даних осіб, які не беруть участі у цивільній справі. Водночас рекомендовано вживати заходів для запобігання необґрунтованому розкриттю інформації, яка не є необхідною для вирішення справи, шляхом анонімізації персональних даних у відомостях, реєстрах, списках та інших документах, що подаються до суду як докази.

Крім того, визначено співвідношення принципу конфіденційності персональних даних фізичних осіб, які є учасниками цивільного процесу, із гласністю та відкритістю судового процесу як одними з ключових засад цивільного судочинства. Обґрунтовано пріоритет гласності та відкритості судового процесу за умови дотримання встановлених законом гарантій захисту персональних даних.

Окрему увагу приділено захисту персональних даних учасників цивільного процесу шляхом реалізації користувачем права на видалення електронного кабінету в підсистемі «Електронний суд» Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи у зв’язку з відкликанням згоди на обробку персональних даних, наданої Державній судовій адміністрації України.

Ключові слова: цивільне судочинство, учасники справи, цивільний процес, Єдина судова інформаційно-телекомунікаційна система, персональні дані, захист персональних даних, GDPR, цифрова трансформація, державні реєстри, цифровізація.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.143.41

Теремецький В.І., Аврамова О.Є. Страхування ризику втрати віртуальних активів унаслідок кібератак

У статті розкрито проблематику страхування ризику втрати віртуальних активів унаслідок кібератак. Активний розвиток правовідносин у сфері віртуальних активів породжує нові виклики, зокрема потребу в забезпеченні їх належного захисту. Такий захист може здійснюватися як технологічними, так і правовими засобами, зокрема за допомогою механізмів страхування. Проблема ускладнюється відсутністю спеціального правового регулювання страхування ризиків, пов’язаних із віртуальними активами. Більшість досліджень у цьому напрямі здійснено представниками економічної науки, що свідчить про необхідність поглиблення відповідних юридичних досліджень.

Під час визначення особливостей страхування віртуальних активів обґрунтовано, що в межах страхових правовідносин об’єктом страхового захисту має бути не сам віртуальний актив, а майновий інтерес його володільця, пов’язаний із володінням, користуванням або розпорядженням таким активом. Такий підхід відповідає уявленню про віртуальний актив як цифрове відображення вартості або прав та узгоджується з міжнародними і європейськими підходами до визначення його правової природи.

Встановлено, що у світовій практиці формуються два взаємопов’язані напрями страхового захисту: страхування від кіберризиків, яке охоплює збитки внаслідок кібератак, витрати на відновлення інформаційних систем і відповідальність перед третіми особами, та спеціалізоване страхування цифрових активів, криптовалют і віртуальних активів. Отже, поступово формується окремий сегмент страхування, пов’язаний із кіберризиками та ризиками втрати віртуальних активів.

Визначено, що до основних страхових ризиків у цій сфері належать кібератаки, несанкціонований доступ до криптогаманців, компрометація закритих ключів, використання шкідливого програмного забезпечення, помилкові транзакції, технічні збої в інфраструктурі блокчейну та роботі смарт-контрактів, а також ризики професійної відповідальності постачальників послуг, пов’язаних із віртуальними активами.

Обґрунтовано доцільність виокремлення договору страхування майнових інтересів, пов’язаних із володінням, користуванням або розпорядженням віртуальними активами. Визначено перспективність застосування смарт-контрактів для автоматизації укладення та виконання таких договорів, урегулювання страхових випадків і здійснення страхових виплат.

З огляду на активну цифровізацію суспільних відносин наголошено на необхідності вдосконалення Закону України «Про страхування» шляхом закріплення правових механізмів кіберстрахування та врахування особливостей страхового захисту майнових інтересів, пов’язаних із віртуальними активами.

Ключові слова: віртуальні активи, криптовалюта, блокчейн, смарт-контракт, страхування, економічна діяльність, цифровізація, постачальник послуг, захист прав, страховий випадок, страховий інтерес, ринкові відносини, об’єкти цифрового середовища, криптогаманець, криптоактив, ЄС.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.143.42

]]> https://easternlaw.com.ua/uk/arxiv-nomerov/zhurnal-sxidnoyevropejskogo-prava-143/feed 0 https://easternlaw.com.ua/uk/arxiv-nomerov/zhurnal-sxidnoyevropejskogo-prava-142 https://easternlaw.com.ua/uk/arxiv-nomerov/zhurnal-sxidnoyevropejskogo-prava-142#comments Sun, 25 Jan 2026 14:33:27 +0000 http://easternlaw.com.ua/?p=11890 Журнал опубліковано на сайті 25 січня 2026 року

титульна сторінка

зміст

Гринько С.Д. Сімейні правовідносини у нотаріальній діяльності в Україні в умовах цифровізації

Метою статті є визначення особливостей сімейних правовідносин у нотаріальній діяльності в Україні в умовах цифровізації.

Нотаріат виступає складовим елементом механізму правового регулювання сімейних правовідносин, поєднуючи в собі правозастосовну, превентивну та охоронну функції. Його діяльність спрямована не лише на фіксацію юридичних фактів, а й на забезпечення стабільності сімейних відносин, зменшення конфліктності та формування довіри до правових інститутів держави.

Цифровізація нотаріальної діяльності є об’єктивним і незворотним процесом, який істотно впливає на здійснення сімейних прав. Вона створює нові можливості для підвищення доступності та ефективності нотаріальних послуг у сфері сімейного права, має відбуватися поступово, з урахуванням соціальної значущості таких правовідносин і необхідності забезпечення балансу між інноваціями та правовою безпекою.

Цифровізація нотаріальної діяльності істотно трансформує порядок здійснення сімейних прав, змінюючи форми правочинів, способи ідентифікації учасників та механізми доступу до нотаріальних послуг.

Впровадження системи «е-Нотаріат» демонструє значний потенціал підвищення ефективності та доступності нотаріальних процедур, однак супроводжується нормативною невизначеністю правового статусу електронних нотаріальних актів, особливо у сфері сімейного права. Цифрова ідентифікація та цифрова ідентичність особи є базовими передумовами функціонування цифрового нотаріату, проте у сімейних правовідносинах потребують підвищених стандартів достовірності, безпеки та нормативного закріплення.

Гармонізація національного законодавства з європейськими стандартами, з урахуванням позитивного досвіду держав ЄС є необхідною умовою повноцінної цифровізації нотаріального забезпечення сімейних правовідносин та підвищення довіри суспільства до електронних нотаріальних дій.

Ключові слова: нотаріат, нотаріальна діяльність, цифровізація, сімейні правовідносини, сімейні договори, шлюбний договір, сімейні спори, правове регулювання.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.142.1

Кириченко О.А. Особливості інноваційної сутності і видового поділу правопорушень у сфері здійснення медичної та фармацевтичної діяльності і системи громадського здоров’я

З’ясовані базисні передумови необхідності докорінного удосконалення традиційного розуміння сутності і видового поділу правопорушень у сфері здійснення медичної та фармацевтичної діяльності і системи громадського здоров’я.

У такому аспекті викладене інноваційне розуміння ступеневого сутнісного видового поділу правопорушень на макроправопорушення або кримінальні правопорушення (злочини, паразлочини, квазізлочини, позазаконзлочини, паравипадки, випадки), що спричиняють правовому статусу соціосуб’єктів істотні і вище збитки (шкоду, упущену вигоду), та на мініправопорушення (адміністративні, дисциплінарні, де-факто майново-договірні і де-юре майново-договірні проступки, парапроступки, квазіпроступки, позазаконпроступки, параказуси і казуси).

Уточнена сутність і видовий поділ сексуальних правопорушень та ерпесексуальні, нан-ерпесексуальні та полісексуальні правопорушення.

Ключові слова: особливості сутності і видового поділу правопорушень у сфері здійснення медичної та фармацевтичної діяльності і системи громадського здоров’я; кримінальні, адміністративні, дисциплінарні, де-факто і де-юре майново-договірні правопорушення; злочини; паразлочини; квазізлочини; позазаконзлочини; паравипадки; випадки; проступки; казуси.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.142.2

Манойло Н.Г. Античні мислителі про суть буття в єдності «штучного» і «природного» в інтелекті людини

У статті, спираючись на ідейну спадщину античних мудреців і філософів, здійснено філософсько-епістемологічний аналіз проблеми співвідношення «світлих» і «темних» знань як двох різних способів осягнення буття. «Світлі» знання інтерпретуються як загально-об’єктивні, отримані завдяки розумно-вольовому мисленню, що прагне до універсальних підстав істини, логічної несуперечності та нормативності суджень. Натомість «темні» знання пов’язуються з чуттєвим досвідом і свідченнями органів сприйняття, які, попри очевидність для суб’єкта, можуть істотно варіюватися залежно від індивідуальних відмінностей, життєвого досвіду та культурних контекстів, формуючи множинність уявлень про тотожні об’єкти. Показано, що ця гносеологічна дихотомія породжує поділ знань і відповідних практик на «природні» та «штучні»: перші мають підґрунтям уявлення про закономірний порядок світу та людську природу, другі — уявлення про конвенційні, створені людиною форми, норми й конструкції, які організовують спільне життя, але водночас можуть вступати в конфлікт із природним досвідом. Аргументовано, що розрив між раціонально-універсалістськими та чуттєво-релятивними підходами до істини зумовлює напруження у взаємовідносинах між людьми й народами, оскільки відмінності у свідченнях та інтерпретаціях трансформуються у суперечності цінностей, норм і моделей поведінки. Зроблено висновок, що актуалізація античної проблематики дозволяє окреслити підходи до гармонізації «природного» і «штучного» через розвиток рефлексії, діалогічності та спільних критеріїв обґрунтування знання.

Здійснивши аналіз філософських роздумів представників античної філософії можна стверджувати, що вже з самого початку її зародження постала проблема так званого продукування темних і світлих знань. Ми виходимо з того, що їх метафорична оцінка співзвучна з науково-понятійним їх розрізненням в якості природних і штучних. Крім безумовно позитивних проявів людської природи, виявилось, що шлях пізнання спонукає людину до дій, які стають, особливо з часу фактично повного підпорядкування суспільства дії економічних чинників, небезпечними не лише для природного середовища, але й для нього самого. Це при тому, що вплив людської природо-перетворюючої діяльності на довкілля був мінімальним, філософський рівень мислення дозволив не лише визначити неминучі складнощі на такому шляху, але й намітити шляхи для гармонізації природного як об’єктивного й штучного як значною мірою нездатного до переходу у своїх діях від об’єктивності на рівні індивідуальному, бо такою є його природа, до об’єктивності на рівні суспільному. Адже в ході історії виявилось, що індивідуально-об’єктивне, вроджене в процесі міжіндивідної взаємодії стає дисгармонійним, хаотичним, суб’єктивним і суб’єктивістським.

Ключові слова: знання, мислення, пізнання, органи відчуття, природне, штучне, об’єктивне, суб’єктивне.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.142.3

Проневич О.С. Вітчизняна модель державної служби в органах судової влади: легальний аспект

Стаття присвячена осмисленню легального аспекту вітчизняної моделі державної служби в органах судової влади/системі правосуддя з особливою акцентуацією уваги на з’ясуванні стану правового регулювання державної служби в органах судової влади та формулюванні пропозицій щодо перспектив новелізації відповідного сегменту службового законодавства. Наголошено, що державна служба в органах судової влади є особливим видом цивільної державної служби. Конституювання державної служби в органах судової влади зумовлено прагненням суспільства створити належні умови для відправлення правосуддя як засадничої функції держави, самостійного напряму діяльності суду щодо поновлення порушених прав приватних осіб з дотриманням визначеної законом процесуальної форми. Встановлено, що правове регулювання державної служби в органах судової влади має дуалістичний характер, оскільки загальні засади проходження державної служби визначено титульним законом про цивільну державну службу, а окремі службово-правові аспекти, зумовлені специфікою виконання державними службовцями посадових обов’язків у сфері правосуддя, деталізовано в Законі України «Про судоустрій і статус суддів». Державні службовці покликані реалізовувати організаційно-розпорядчі та адміністративно-господарські функції в спеціалізованих апаратах/секретаріатах органів судової влади, надавати судам організаційну, технічну та інформаційну підтримку. Перспектива новелізації службового законодавства серед іншого полягає в імплементації європейських стандартів державної служби в системі правосуддя, чіткішій артикуляції кваліфікаційних вимог до кандидатів на зайняття посад державної служби в апаратах/секретаріатах органів судової влади, вичерпному визначенні меж адміністративного розсуду у діяльності посадових осіб апаратів/секретаріатів органів судової влади, формуванні уніфікованого каталогу посад державної служби категорій «Б» і «В» у системі правосуддя, деталізації морально-етичних імперативів діяльності державних службовців органів судової влади тощо.

Ключові слова: публічна служба, державна служба, проходження державної служби, державний службовець, правосуддя, судова влада, органи судової влади, судоустрій, суд першої інстанції, апеляційний суд, апарат суду, Верховний Суд.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.142.4

Волощук О.Т. Регіональна політика та конституційно-правові механізми управління безпекою регіонів України в умовах зовнішньої збройної агресії

У статті розглядаються питання регіональної політики та конституційно-правових механізмів управління безпекою регіонів України в умовах зовнішньої збройної агресії. Особлива увага приділяється трансформації регіональної політики з інструменту соціально-економічного розвитку у комплексний механізм забезпечення національної безпеки, стійкості державного устрою та життєздатності локальних громад. Автор досліджує сучасну наукову парадигму «безпекового розвитку», яка передбачає інтеграцію економічних, гуманітарних та військово-політичних чинників у процес прийняття управлінських рішень на регіональному рівні. У статті обґрунтовується застосування концепції «територіальної резильєнтності» (territorial resilience) як міждисциплінарного підходу, що дозволяє оцінювати здатність територіальних систем витримувати зовнішні шоки, адаптуватися до нових умов та здійснювати трансформацію функціональних і інфраструктурних параметрів. Аналізується взаємозв’язок правових, інституційних, економічних, демографічних та гуманітарних чинників як складової ефективного розвитку регіонів в умовах воєнного стану та агресії. Особливу увагу приділено практичним аспектам управління безпекою, зокрема створенню диференційованих адміністративних режимів для кризових територій, інтеграції систем моніторингу ризиків, поєднанню централізованого стратегічного планування з децентралізованими діями місцевих органів влади, а також інтеграції міжнародних стандартів управління безпекою. На основі аналізу зарубіжного досвіду (Польща, Естонія, Литва, Ізраїль) обґрунтовується необхідність адаптивного багаторівневого підходу до регіонального управління в Україні. Результати дослідження можуть бути використані для формування ефективної регіональної політики, спрямованої на відновлення деокупованих територій, забезпечення життєздатності локальних громад і підвищення стійкості державних і територіальних систем.

Ключові слова: регіональна політика, конституційне право, безпека регіонів, агресія, збройна агресія, воєнний стан, деокуповані території, місцеве самоврядування, регіональний розвиток, відновлення територій.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.142.5

Гринько Р.В. Правове регулювання виконання договірних зобов’язань та відшкодування збитків у цивільних правовідносинах

У науковому дослідженні здійснено комплексну характеристику правового регулювання виконання договірних зобов’язань та відшкодування збитків у цивільних правовідносинах.

Виконання договірного зобов’язання є центральною стадією існування зобов’язального правовідношення, оскільки саме на цьому етапі досягається його правова та економічна мета – задоволення правомірних інтересів кредитора і боржника та перевіряється життєздатність договірної конструкції.

Встановлено, що виконання зобов’язання доцільно розглядати насамперед як процес і як підставу припинення зобов’язання, а не як самостійний правовий інститут, оскільки правове значення має ефективність механізмів забезпечення належної поведінки сторін. Належне виконання зобов’язання перебуває у прямій залежності від дотримання умов його здійснення (суб’єктного складу, способу, строків, місця та порядку виконання), а також від специфіки конкретного виду зобов’язання.

Принципи справедливості, добросовісності та розумності відіграють системоутворюючу роль у виконанні договірних зобов’язань, виконуючи як регулятивну функцію за відсутності конкретного правового регулювання, так і оціночну функцію при вирішенні спорів та визначенні правових наслідків неналежного виконання, що сприяє гнучкості правозастосування й адаптації цивільного права до сучасних європейських стандартів.

Правове регулювання виконання цивільного договірного зобов’язання в Україні має комплексний характер і ґрунтується на поєднанні принципу реального виконання зобов’язання з установленими законодавством правовими наслідками його порушення, серед яких ключову роль відіграє інститут відшкодування збитків як універсальний спосіб захисту прав кредитора.

Інститут відшкодування збитків у системі договірного регулювання виконує не лише відновлювальну, а й стимулюючу та превентивну функції, сприяючи забезпеченню належного та добросовісного виконання цивільних договірних зобов’язань і стабільності цивільного обороту.

Ключові слова: правове регулювання, зобов’язання, договір, виконання, принципи, загальні засади, збитки, відшкодування, спосіб захисту, цивільно-правова відповідальність, цивільне правовідношення.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.142.6

Єрмолаєва Т.В., Дзюба К.О. Екоцид: юридична природа та особливості кримінально-правової кваліфікації

У статті здійснено комплексний аналіз кримінально-правової характеристики екоциду як злочину проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку. Розглянуто ґенезу становлення поняття екоциду в контексті еволюції права людини на безпечне для життя і здоров’я довкілля. Проаналізовано чинну редакцію статті 441 Кримінального кодексу України, виявлено її недоліки, зокрема проблему розпливчатості положень диспозиції та наявності оціночних понять.

Авторами обґрунтовано необхідність розширення предмету злочину екоциду шляхом включення до нього ґрунтів та надр, з огляду на їх стратегічне значення для екологічної безпеки. Детально досліджено елементи складу злочину: об’єкт, об’єктивну сторону (з акцентом на бланкетність норм та поняття «екологічна катастрофа»), суб’єкт та суб’єктивну сторону.

Окрему увагу приділено розробці правил кримінально-правової кваліфікації екоциду та проблемам його розмежування із суміжними складами кримінальних правопорушень (воєнними злочинами та злочинами проти довкілля).

Дослідження проведено з урахуванням сучасних тенденцій у правовому полі Європейського Союзу та положень Римського статуту Міжнародного кримінального суду, що є особливо актуальним у світлі євроінтеграційних процесів України.

Ключові слова: екоцид, екологічна безпека, кримінально-правова кваліфікація, екологічна катастрофа, склад кримінального правопорушення.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.142.7

Жук Н. Особливий період і воєнний стан як чинники впливу на концептуальні засади конституційного ладу та конституційно-правовий статус суб’єктів права в Україні

В статті досліджуються закономірності трансформації концептуальних засад конституційного ладу держави та конституційно-правового статусу суб’єктів права в Україні в умовах дії особливого періоду та воєнного стану. Доводиться, що ці режими радикально змінюють реалізацію концептуальних конституційних засад державного ладу, зміщуючи акцент з мирних принципів на забезпечення національної безпеки та оборону. Підкреслюється, що оцінка впливу цих станів на засади конституційного ладу та конституційно-правовий статус в Україні ускладнюється таємністю та обмеженим доступом до змісту низки важливих правових актів, ухвалених органами державної влади в цей період.

Стверджується, що специфіка трансформації цих феноменів може бути розкрита за допомогою новітніх концептів юридичної терміносистеми, введених за дії цих режимів, а саме – «тимчасово окупована територія», «європейська ідентичність Українського народу», «незворотність європейського та євроатлантичного курсу України», «внутрішньо переміщені особи», «бойовий імунітет», «військово-цивільні адміністрації», «військові адміністрації», «держава-агресор», «держава-терорист» тощо.

Акцентується, що хоча за цих правових режимів в Україні не можуть бути юридично змінені концептуальні засади конституційного ладу держави в частині демократії, правової і соціальної держави, однак відбувається переосмислення змісту концепції держави, яка за цих обставин стає значно менш демократичною, не спрямованою на розвиток прав і свобод людини і громадянина. Доводиться, що тимчасове обмеження низки конституційних прав людини на фоні ускладнення забезпечення гарантій правосуддя позначається призупиненням реалізації деяких складових концепції правової держави. Підкреслюється, що тлумачення і застосування ключових концептуальних засад конституційного ладу держави (суверенітет, територіальна цілісність, верховенство права) спрямовані на збереження держави як основи для майбутнього та повоєнне відновлення конституційного ладу.

Через висвітлення змін фактичного і правового статусу окремих територій України за цих станів привертається увага до наслідків цього для засад територіального устрою держави. Підкреслюється, що такі правові режими нерідко супроводжуються переглядом концептуальних засад конституційно-правового статусу держави, насамперед, в частині зовнішньополітичних пріоритетів її курсу та нейтралітету, як це і сталося в Україні з 2014 р.

Ключові слова: конституційно-правовий статус, конституційний лад, особливий період, права, свободи та обов’язки людини і громадянина, нейтралітет держави, санкції, концепція демократичної, соціальної і правової держави.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.142.8

Кириченко О.А., Кириченко О.О. Особливості інноваційного розуміння сутності і видового поділу достовірних і недостовірних відомостей і можливостей їх використання у процесі публічної дискусії в контексті здійснення медичної та фармацевтичної діяльності і системи громадського здоров’я

Обґрунтовано, що однією з базисних причин появи незавідомо недостовірних відомостей є неналежний рівень аналітичного мислення чи інша професійна некомпетентність, пізнання чого набуває значення для попередження появи незавідомо недостовірних відомостей у процесі здійснення медичної та фармацевтичної діяльності і діяльності системи громадського здоров’я.

На прикладі відверте неконституційного встановлення так званих «платних послуг» в контексті проголошення життя та здоров’я людини найвищою соціальною цінністю і обов’язку держави та президентатури забезпечити недоторканість життя та безоплатне забезпечення максимально можливого рівня здоров’я продемонстровано механізм появи незавідомо недостовірних відомостей у сфері охорони здоров’я в наслідок юридичної некомпетентності перш за все парламентарів та інших суб’єктів, які розробляють підзаконне правове регулювання у сфері медичної та фармацевтичної діяльності і системи громадського здоров’я.

Ключові слова: безальтернативний безоплатний конституційний статус надання медичної та фармацевтичної допомоги і забезпечення системи громадського здоров’я; завідомо достовірні відомості; незавідомо достовірні відомості; завідомо недостовірні відомості; незавідомо недостовірні відомості.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.142.9

Лаговська Н.В., Барчан А.Ю. Особливості захисту авторських прав в умовах воєнного стану в Україні

У статті здійснено комплексний науково-правовий аналіз особливостей захисту авторських прав в умовах воєнного стану в Україні, запровадженого у зв’язку з повномасштабною збройною агресією Російської Федерації. Обґрунтовано, що дія надзвичайного правового режиму суттєво трансформує механізми реалізації та охорони авторських прав, водночас не скасовуючи конституційного обов’язку держави забезпечувати ефективний захист інтелектуальної власності. Акцентовано увагу на тому, що національна система охорони авторських прав формувалася переважно в умовах мирного часу і не завжди є адаптованою до викликів, зумовлених воєнними діями, цифровізацією суспільних відносин та зростанням інформаційних загроз.

Проаналізовано стан наукової розробки проблематики захисту авторських прав у кризових і надзвичайних правових режимах у вітчизняній та зарубіжній правовій доктрині. Встановлено, що більшість досліджень зосереджена на питаннях інформаційної безпеки та обмеження інформаційних прав, тоді як комплексний аналіз специфіки захисту авторських прав саме в умовах воєнного стану залишається недостатнім. У статті досліджено чинне законодавство України у сфері авторського права, зокрема положення Закону України «Про авторське право і суміжні права» у новій редакції, та виявлено ключові проблеми його практичного застосування в умовах обмеженого доступу до правосуддя, складності фіксації порушень і виконання судових рішень.

Значну увагу приділено аналізу судової практики України, зокрема правовим позиціям Верховного Суду щодо недозволеного використання творів без згоди правовласника, а також практиці Європейського суду з прав людини, який послідовно визнає авторські права як об’єкт захисту статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Розглянуто правовий режим сиротинських творів як інструмент збереження культурної спадщини в умовах воєнного часу.

У статті систематизовано галузеві, юрисдикційні та неюрисдикційні підходи до захисту авторських прав, визначено їх переваги та обмеження в умовах воєнного стану. За результатами дослідження сформульовано практичні рекомендації щодо вдосконалення законодавчого регулювання та правозастосовної практики, спрямовані на підвищення ефективності захисту прав авторів, забезпечення балансу між приватними та публічними інтересами, а також інтелектуального потенціалу держави в умовах воєнного часу.

Ключові слова: авторське право; інтелектуальна власність; захист авторських прав; воєнний стан; надзвичайний правовий режим; юрисдикційні та неюрисдикційні способи захисту; цифрове середовище; судова практика; Європейський суд з прав людини; сиротинські твори; національна безпека.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.142.10

Лугіна Н.А., Бак Н.С., Бак С.С. Сучасні виклики у розслідуванні кіберзлочинів: кримінально-правові та процесуальні аспекти

У статті досліджено правовий аналіз сучасних тенденцій розвитку кіберзлочинності та визначено основні проблеми, що виникають при її кримінально‑правовому переслідуванні. Розглянуто основні типи кіберзлочинів, аспекти виявлення, реєстрації та дослідження цифрових доказів, а також труднощі, пов’язані з ідентифікацією осіб, які їх вчинили. Акцентовано увагу  на необхідності удосконалення чинного законодавства у сфері кібербезпеки, узгодження національних правових норм із міжнародними стандартами та підсилення міжнародного співробітництва у протидії кіберзлочинності. Сформульовано практичні рекомендації, спрямованих на підвищення ефективної діяльності правоохоронних органів у виявленні, розслідуванні та запобіганні кримінальних правопорушень, здійсненим з використанням інформаційно‑комунікаційних технологій.

Актуальність дослідження кіберзлочинності зумовлена низкою факторів, а саме: кіберзлочини мають транснаціональний характер; кіберзлочинці використовують сучасні технології для приховування своєї ідентичності, шифрування даних, анонімізації онлайн-активності; наслідки кіберзлочинів можуть бути катастрофічними не лише для окремих громадян або підприємств, але й для держави в цілому, адже ураження інформаційних систем критичної інфраструктури може паралізувати енергетичні, транспортні, фінансові та державні процеси

Дослідження викладене в статті необхідне для формування ефективної системи захисту інформаційних ресурсів, підвищення безпеки суспільства, захисту прав і свобод громадян, а також забезпечення належного рівня правової та технічної підготовки фахівців у сфері кримінального правосуддя та кібербезпеки. Саме тому  дослідження кіберзлочинності, дає змогу оцінити наступні кроки правопорушників та запобігти вчиненню новим кіберзлочинам, а також дасть змогу формувати пропозиції щодо вдосконалення законодавства та підготовки методичних рекомендацій для фахівців у даній сфері.

Ключові слова: кіберзлочини, кіберзлочинність, кібербезпека  цифрові докази, міжнародна співпраця, кримінальне провадження.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.142.11

Островський С.О. Розмежування правових категорій «збройний конфлікт» і «воєнний конфлікт» у контексті мобілізації та мобілізаційної підготовки

У статті здійснено комплексний правовий аналіз співвідношення понять «воєнний конфлікт» і «збройний конфлікт» у міжнародному праві та національному законодавстві України з акцентом на їх значення для правового регулювання мобілізації. Обґрунтовано, що поняття «збройний конфлікт» є юридично визначальною категорією міжнародного гуманітарного права, з настанням якої пов’язується автоматичне застосування спеціальних міжнародно-правових норм та виникнення відповідних зобов’язань держави. Натомість «воєнний конфлікт» у національному праві має ширший, переважно політико-стратегічний характер і не завжди тягне за собою чітко визначені правові наслідки.

Проаналізовано чинне законодавство України у сфері оборони та мобілізації, виявлено відсутність нормативно закріпленого поняття збройного конфлікту та показано, як ця прогалина впливає на правомірність мобілізаційних рішень, межі дискреції органів публічної влади й інтеграцію норм міжнародного гуманітарного права у внутрішній правопорядок. Доведено, що правовою підставою для мобілізації виступає саме збройний конфлікт у його юридичному значенні або безпосередня загроза збройного нападу, а не будь-який воєнний конфлікт як узагальнене явище.

Сформульовано висновок про необхідність концептуального вдосконалення законодавства України шляхом закріплення дефініції збройного конфлікту відповідно до міжнародних стандартів та встановлення прямого зв’язку між наявністю такого конфлікту і застосуванням надзвичайних публічно-правових режимів, зокрема мобілізації.

Автором зазначено, що не кожен воєнний конфлікт у доктринальному або політичному розумінні автоматично визнається збройним конфліктом у значенні міжнародного гуманітарного права. Водночас поняття збройного конфлікту є ширшим за класичне поняття війни, оскільки не потребує формального оголошення та охоплює значно ширший спектр фактичних ситуацій застосування збройної сили.

Ключові слова: збройний конфлікт; воєнний конфлікт; міжнародне гуманітарне право; мобілізація; особливий період; збройна агресія; публічне адміністрування; національна безпека; воєнний стан; правове регулювання.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.142.12

Панченко С.В. Поняття та сутність способів захисту прав учасників цивільних правовідносин

У статті досліджено теоретичні підходи до визначення поняття та сутності способів захисту прав учасників цивільних правовідносин. Проаналізовано наукові позиції українських дослідників щодо співвідношення понять «спосіб», «засіб» і «захід» захисту. З’ясовано, що у вітчизняній цивілістиці відсутня єдність у розумінні цих категорій, що призводить до неоднозначного тлумачення їх правової природи. Визначено, що більшість вчених тлумачать способи захисту через категорію «дії», а також ототожнюють з поняттям «засіб захисту». Зроблено висновок, що поняття «спосіб» має ширший зміст порівняно із «засобом» і «заходом», разом з тим ці поняття взаємодіють. Узагальнення наукових позицій дало змогу виокремити ключові ознаки способів захисту цивільних прав та показати їх взаємозв’язок із засобами і заходами відповідальності.

Запропоновано власне визначення категорії «способи захисту цивільних прав» як визначені законом, договором або судом заходи впливу матеріально-правового характеру, що застосовуються до особи, яка вчинила правопорушення, у добровільному чи примусовому порядку (як самостійно, так і шляхом звернення до уповноважених органів) через використання відповідних засобів захисту, та виступають як правовий наслідок, що забезпечує відновлення (визнання) порушених, невизнаних, оспорюваних прав або усунення загрози їх порушення. Також автор виділив основні характеристики притаманні досліджуваному поняттю: 1) визначені законом, договором чи судом; 2) є заходами впливу на учасників; 3) забезпечує відновлення (визнання) порушених, невизнаних, оспорюваних прав; 4) регулюються нормами матеріального права; 5) застосовується до особи, яка вчинила правопорушення; 6) застосовується в добровільному та /або примусовому порядку; 7) можуть застосовуватись самостійно (самозахист) та шляхом звернення до суду чи іншого органу, який уповноважений здійснювати захист; 8) досягається шляхом застосування засобів захисту.

Ключові слова: спосіб захисту, цивільні права, учасники цивільних правовідносин, засіб захисту, захід, порушене, невизнане, оспорюване право.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.142.13

Славна О.В. Гендерний мейнстрімінг у відновленні: роль Стамбульської конвенції в поствоєнній Україні

Стаття присвячена комплексному аналізу гендерного мейнстрімінгу як стратегії інтеграції гендерної перспективи в процеси поствоєнної відбудови України, з акцентом на роль Стамбульської конвенції. Актуальність теми зумовлена триваючою агресією РФ, яка посилила ГЗН на 36% та вразила 2,4 млн жінок-ВПО, вимагаючи адаптації міжнародних норм до національного контексту. У роботі проаналізовано ідентифікацію ключових інструментів конвенції, виявлено їхні можливості та обмеження, а також розроблено рекомендації щодо практичного застосування для сталого відновлення, оціненого в $524 млрд.

Здійснено критичний огляд теоретичних основ мейнстрімінгу, включаючи WPS-агенду ООН та Пекінську платформу 1995 р., з еволюцією від дипломатичних до гібридних підходів. Проаналізовано специфіку українського конфлікту, його історичні передумови, геополітичний контекст та актори (ООН, ЄС, НГО), з впливом факторів на динаміку ГЗН та реабілітацію.

На основі аналізу визначено особливості застосування конвенції в Україні (ратифікація 2022 р., закони №3733-IX/№4073-IX 2024 р.), де традиційні моделі неефективні через недофінансування (0,2% ОДА) та окупаційні бар’єри (370+ CRSV). Розглянуто комбіновані підходи з санкціями та інформаційною боротьбою, запропоновано модифікації: національний координатор, 30% гендерних індикаторів у бюджетах. Стаття – цінний внесок у гендерну безпеку, з рекомендаціями для Східної Європи.

Ключові слова: гендерний мейнстрімінг, Стамбульська конвенція, поствоєнне відновлення, гендерно-зумовлене насильство, жінки, мир і безпека (WPS), гендерна рівність, GREVIO, UNFPA.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.142.14

Сухарєва А.О., Крижановська О.В. Законодавче забезпечення судочинства в Україні

Стаття присвячена дослідженню норм та аналізу національного та міжнародного законодавства, що регулюють забезпечення судочинства в Україні. Автори стверджують, що законодавче забезпечення судочинства це різні за рівнем юридичної сили взаємодіючі, чинні нормативно-правові акти, які регулюють діяльність у сфері судочинства в Україні. Нормативно-правове регулювання діяльності судочинства визначається законодавчими і підзаконними актами України. Доведено, що окрім національного законодавства забезпечення судочинства є низка міжнародних стандартів, що регулюють діяльність судових органів, які носять обов’язковий та рекомендаційний характер, метою яких є покращення діяльності суддів та забезпечення принципу верховенства права.

Окрема увага приділена деталізації принципам поведінки суддів з урахуванням правової доктрини, національного законодавчого закріплення та враховуючи основні принципи рекомендовані Організацією Об’єднаних Націй.

Здійснено аналіз наукових праць, автори яких вивчали особливості законодавчого забезпечення судочинства в Україні та принципи діяльності суддів. Встановлено, що сумлінне та належне виконання суддями діючого міжнародного, національного законодавства та основоположних принципів призведе до зміцнення авторитету судової влади та підвищить довіру з боку громадян до органів суду.

Відзначено, що незалежність, компетентність та неупередженість судочинства є важливим елементом для захисту прав людини, що в свою чергу залежить від якості законодавства та принципів регулювання діяльності судового апарату. Дотримання етичних і професійних стандартів є гарантом об’єктивності, незалежності суддів під час прийняття рішень, чесності та непідкупності під час виконання своїх обов’язків, усвідомлення та забезпечення рівного ставлення до усіх суб’єктів судового процесу, що в кінцевому результаті впливає на стабільність і належний розвиток правової держави.

З урахуванням аналізу чинного законодавства, стверджено, що Закон України «Про судоустрій і статус суддів» об’єднав у собі майже всі норми щодо правового регулювання діяльності суду і суддів в Україні, здійснивши уніфікацію права, яке визначає їх статус і роль у державі.

Ключові слова: суд, апарат суду, організація роботи суду, адміністративне судочинство, верховенство права, законодавство, судочинство, принципи, імплементація, міжнародні стандарти, права людини.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.142.15

Томкіна О.О. Якість нормативно-правового забезпечення державної реєстрації права власності в контексті євроінтеграції

Стаття присвячена категоріальному аналізу якості нормативно-правового забезпечення державної реєстрації права власності. Відмічено, що державна реєстрація є публічною послугою держави, втіленою у форму адміністративної процедури, та організаційно-правовим елементом у механізмах набуття, зміни та припинення права власності, необхідним для надання достовірності зареєстрованим правам на нерухоме майно для всіх третіх осіб. Наголошено, що надання послуги з державної реєстрації права власності на нерухоме майно підпорядковується конституційному принципу правового порядку, встановленого щодо органів, які наділені державно-владними повноваженнями (частина друга статті 19 Конституції України). Підкреслено, що якість нормативно-правового забезпечення державної реєстрації права власності потребує постійного наукового моніторингу з метою виявлення дефектів правового регулювання, їх усунення та мінімізації негативного впливу на правовідносини власності. Окрім євроінтеграційних причин, вивчення стану відповідного законодавства зумовлено й підвищеною корупціогенністю норм, що часто використовується для «реєстраційного рейдерства». Обґрунтовано, що в контексті євроінтеграції України належну якість нормативно-правового забезпечення державної реєстрації права власності слід розглядати не як формальну вимогу до національного законодавства України, а як наукову концепцію його стабільного розвитку для комплексного механізму захисту права власності. Зроблено висновок, що принципи державної реєстрації права власності є не тільки ціннісно-правовими вимірами самої адміністративної процедури, а й якісного законодавства у цій сфері. Поза межами цих принципів, навіть при досконалій юридичній техніці, не може йтися про якість відповідного законодавства.

Ключові слова: адміністративна процедура, державна реєстрація, євроінтеграція, набуття права власності, нерухоме майно, право власності, принципи права, публічні послуги, правотворча діяльність, рейдерство.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.142.16

Чорномаз О.Б. Поняття та види інформаційно-комунікаційних технологій як спосіб та засіб учинення домашнього насильства

Станом на сьогодні національне законодавство України лише фрагментарно враховує особливості кіберформ домашнього насильства. Закон України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» не містить самостійного визначення цифрового (кібернасильства), однак за своїм змістом відповідні діяння можуть бути віднесені до проявів психологічного або економічного насильства. Водночас міжнародна правозастосовна практика, зокрема рекомендації Ради Європи та положення Конвенції Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству (Стамбульської конвенції), визнають використання електронних комунікацій як один зі способів вчинення насильницьких дій, що зумовлює потребу в їх окремому та чіткому правовому регулюванні на національному рівні.

Відсутність у чинному законодавстві України, зокрема в Законі України «Про запобігання та протидію домашньому насильству», прямих положень щодо домашнього насильства, вчиненого із застосуванням інформаційно-комунікаційних технологій, утворює суттєву нормативну прогалину. Наявність такої прогалини зумовлює низку проблемних аспектів, зокрема правову невизначеність у кваліфікації відповідних діянь, відсутність спеціалізованих механізмів реагування та превенції, а також ускладнює належне забезпечення захисту прав і законних інтересів осіб, які постраждали від насильства.

Констатовано, що домашнє насильство з використанням цифрових засобів проявляється у різних формах: переслідування (сталкінг), контроль за пересуванням і спілкуванням, злам акаунтів у соціальних мережах, поширення інтимних фото чи відео без згоди постраждалої особи, публічне приниження, погрози, шантаж або нав’язливі повідомлення. Такі дії можуть супроводжуватися психологічним тиском, що спричиняє глибоку емоційну травму, а іноді – загрозу фізичній безпеці. Домашнє насильство, що вчиняється з використанням інформаційних технологій, постає як відносно нова форма насильницької поведінки, яка інтегрує ознаки психологічного, економічного, а в окремих випадках і сексуального тиску.

Ключові слова: домашнє насильство, постраждалі  особи, запобігання, захист, інформаційні технології, цифрові засоби.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.142.17

Якимчук С.О. Особливості дисциплінарної відповідальності за порушення правил адвокатської етики

У статті досліджено особливості юридичної відповідальності за порушення правил адвокатської етики. Адвокатська етика є фундаментальною складовою професійної діяльності адвоката, а дотримання її норм виступає необхідною умовою забезпечення довіри суспільства до інституту адвокатури та ефективного захисту прав і свобод людини.

Проаналізовано нормативно-правові підстави притягнення адвоката до дисциплінарної відповідальності, визначено зміст дисциплінарного проступку та охарактеризовано основні види дисциплінарних стягнень. Окрему увагу приділено процедурі дисциплінарного провадження, її стадіям і процесуальним гарантіям, що забезпечують баланс між незалежністю адвокатської діяльності та необхідністю професійної відповідальності.

Законодавче закріплення переліку дисциплінарних проступків і видів дисциплінарних стягнень забезпечує баланс між необхідністю притягнення адвоката до відповідальності та гарантіями його незалежності як учасника правосуддя. Процедура дисциплінарного провадження щодо адвоката характеризується поетапністю, змагальністю та наявністю процесуальних гарантій, що сприяє об’єктивному й справедливому розгляду питань дисциплінарної відповідальності. Встановлення строків притягнення адвоката до дисциплінарної відповідальності та можливості оскарження рішень дисциплінарних органів слугує важливим інструментом забезпечення правової визначеності та захисту прав адвоката.

На підставі аналізу рішень кваліфікаційно-дисциплінарних комісій адвокатури регіонів і Вищої кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури виявлено проблеми неоднакового застосування Правил адвокатської етики та відсутності єдиного підходу до кваліфікації дисциплінарних проступків. Обґрунтовано визначальну роль органів адвокатського самоврядування у формуванні дисциплінарної практики та забезпеченні етичних стандартів адвокатської діяльності. Зроблено висновок про необхідність удосконалення механізмів узагальнення дисциплінарної практики з метою підвищення правової визначеності та єдності правозастосування.

Ключові слова: адвокатська етика; дисциплінарна відповідальність; адвокат; дисциплінарний проступок; адвокатська діяльність; органи адвокатського самоврядування; дисциплінарне провадження.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.142.18

Музика В.Ф. Особливості початкового етапу розслідування воєнних злочинів, вчинених проти цивільних громадян

Статтю присвячено комплексному аналізу особливостей початкового етапу досудового розслідування воєнних злочинів, учинених проти цивільних громадян, з урахуванням сучасних викликів, зумовлених повномасштабною збройною агресією проти України. Автором особливу увагу приділено тактико-організаційній специфіці початкового етапу розслідування після деокупації населених пунктів, коли тривала відсутність органів державної влади та правоохоронних інституцій ускладнює своєчасне виявлення фактів воєнних злочинів, прийняття заяв від потерпілих, забезпечення їхньої безпеки та фіксацію слідової картини. Систематизовано зміст первинної інформації, яка має значення для початку досудового розслідування воєнних злочинів, визначено основні джерела її отримання, зокрема місцеве населення, органи місцевого самоврядування, військове командування, неурядові організації та державний ресурс документування воєнних злочинів warcrimes.gov.ua.  Окремий акцент зроблено на проведенні невідкладних слідчих (розшукових) дій як ключовій умові збереження доказової інформації, зокрема оглядів місць подій, допитів потерпілих і свідків, призначення судово-медичних, психологічних та криміналістичних експертиз, а також збору й збереження цифрових доказів із дотриманням вимог щодо ланцюга їх збереження. Розкрито роль потерпілої особи як центрального елемента доказової бази та обґрунтовано доцільність застосування травма-інформованого підходу під час її допиту. Обґрунтовано доцільність інтеграції підходів, напрацьованих Міжнародним кримінальним судом, у національну практику документування воєнних злочинів без підміни національного кримінального процесу, а також наголошено на значенні використання матеріалів міжнародних моніторингових органів для контекстуалізації та верифікації доказів.

Ключові слова: воєнні злочини, цивільне населення, деокуповані території, початковий етап розслідування, міжнародне гуманітарне право, доказування, потерпілий.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.142.19

Обущак В.В. Стратегія запобігання злочинності у сфері оподаткування: міжнародний досвід та напрями імплементації

Стаття присвячена аналізу стратегічних підходів до запобігання злочинності у сфері оподаткування в умовах глобалізації, цифровізації економічних процесів та дії воєнного стану в Україні. Обґрунтовується теза про те, що злочинність у сфері оподаткування набуває системного характеру та не може бути ефективно нейтралізована виключно за допомогою кримінально-правових засобів реагування. Доводиться необхідність переходу від фрагментарних заходів протидії до комплексної моделі запобігання кримінальним правопорушенням у сфері оподаткування, заснованої на стратегічному плануванні, оцінці загроз і міжвідомчій координації. Проаналізовано сучасні наукові підходи до дослідження податкової злочинності та встановлено, що стратегічний вимір її запобігання як комплексна управлінсько-правова модель залишається недостатньо розробленим у національній правовій науці. Особливу увагу приділено обґрунтуванню ролі оцінки загроз як ключового елемента стратегічного управління, що забезпечує перехід від реактивної до проактивної моделі правозастосування, дозволяє здійснювати науково обґрунтовану пріоритизацію ризиків і раціонально розподіляти обмежені ресурси уповноважених органів. На основі узагальнення міжнародного досвіду (зокрема рекомендацій ОЕСР та ФАТФ) розкрито значення міжвідомчої взаємодії між податковими органами, спеціалізованими правоохоронними органами та органами прокуратури у запобіганні кримінальним правопорушенням у сфері оподаткування. Доведено, що кримінальні правопорушення у сфері оподаткування часто мають предикатний характер щодо інших форм економічної злочинності, що зумовлює доцільність інтеграції заходів їх запобігання у ширші стратегії боротьби з економічними та фінансовими правопорушеннями. Окремо проаналізовано позитивний досвід Великобританії та Нідерландів щодо застосування інтегрованих стратегічних моделей, заснованих на оцінці загроз, комбінованому правозастосуванні та інституційно закріпленій координації. Підсумовано, що впровадження стратегічного підходу до запобігання злочинності у сфері оподаткування з урахуванням національних особливостей може сприяти підвищенню ефективності правозастосування, зміцненню податкової дисципліни, зменшенню рівня тінізації економіки та забезпеченню балансу між фіскальними інтересами держави і правами учасників кримінального провадження.

Ключові слова: злочинність у сфері оподаткування, податкові кримінальні правопорушення, стратегія запобігання, оцінка загроз, міжвідомча координація, економічна злочинність.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.142.20

Петровець О.Ф. Протиправне заволодіння майном підприємства, установи, організації: кримінально-правовий аспект

У статті здійснено комплексне дослідження проблеми кримінально-правового запобігання протиправному заволодінню майном підприємств, установ і організацій, передбаченому ст. 191 КК України. В умовах воєнного стану ця категорія кримінальних правопорушень становить підвищену суспільну небезпеку, оскільки посягає не лише на відносини власності, а й на стабільність функціонування державних органів, ефективність використання публічних ресурсів та довіру до органів влади. У роботі надано кримінально-правову характеристику цього протиправного діяння, розкрито його об’єктивні та суб’єктивні ознаки, визначено особливості правозастосування.

Окрема увага приділена виявленню проблем, що знижують ефективність кримінально-правового запобігання, серед яких: високий рівень латентності кримінальних правопорушень, труднощі з доведенням умислу та корисливого мотиву, нестабільність судової практики, відсутність спеціалізації суддів, а також нормативна неврегульованість випадків вчинення таких діянь в умовах воєнного або надзвичайного стану. Автор обґрунтовує необхідність удосконалення національного законодавства та правозастосовної практики через запровадження цифрової інвентаризації майна, підвищення кваліфікації слідчих і прокурорів, нормативне розмежування дисциплінарної та кримінальної відповідальності, а також доповнення ст. 191 КК України окремими кваліфікуючими ознаками, що враховують особливий статус публічних ресурсів у період війни.

Крім того, у статті підкреслено важливість формування системного підходу до кримінально-правової превенції, що має включати не лише посилення карального механізму, а й розвиток інституцій доброчесності, прозорості в управлінні майном, а також підвищення правової культури серед службових осіб. Такий підхід дозволить значно підвищити ефективність запобігання кримінальним правопорушенням у сфері публічного управління та забезпечити належний рівень захисту національних інтересів у кризових умовах.

Зроблені висновки можуть бути використані для подальших наукових досліджень, удосконалення кримінального законодавства, формування єдиної правозастосовної практики, а також розробки заходів превентивного характеру в публічному секторі.

Ключові слова: протиправне заволодіння майном, службове кримінальне правопорушення, воєнний стан; кримінально-правове запобігання, привласнення, розтрата, спеціальний суб’єкт, судова практика, кваліфікуючі ознаки.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.142.21

Секо С.О. Трансформація уявлень про організовану злочинність у сучасній кримінально-правовій доктрині

Стаття присвячена дослідженню сучасних наукових підходів до поняття «організована злочинність», виявленню основних та додаткових ознак організованої злочинності, властивих їй на сучасному етапі розвитку доктрини кримінального права, а також аналізу сучасного стану організованої злочинності. У статті розглядається сучасний підхід до поняття організованої злочинності. Пропонується поділ поняття організованої злочинності на дві великі групи за спрямованістю: економічної та екстремістко-терористичної. У зв’язку із запропонованим поділом у профілактичних заходах пропонується вдосконалення нормативно-правової бази, а також зміна структури правоохоронних органів органів для більшої ефективності протидії організованим злочинним формуванням.

У межах дослідження систематизовано основні та додаткові ознаки організованої злочинності, зокрема: стійкість злочинних об’єднань, ієрархічність структури, розподіл ролей між учасниками, конспіративність, корисливу спрямованість, наявність внутрішніх правил поведінки, використання насильства або загрози його застосування, а також корупційні зв’язки з представниками органів державної влади та місцевого самоврядування. Розкрито зміст зазначених ознак з урахуванням сучасного етапу розвитку кримінального права та змін у способах функціонування злочинних угруповань.

У статті приділено увагу аналізу сучасного стану організованої злочинності, її новітніх форм і тенденцій розвитку, зокрема в умовах глобалізації, цифровізації та транснаціоналізації злочинної діяльності. Наголошено на зростанні ролі економічних, фінансових і кіберзлочинів, а також на адаптації організованих злочинних структур до нових соціально-правових реалій.

За результатами дослідження сформульовано висновки щодо необхідності подальшого вдосконалення теоретичних підходів до визначення організованої злочинності, уточнення її ознак та врахування сучасних викликів при формуванні кримінально-правових механізмів протидії. Зроблено акцент на важливості комплексного, системного підходу до осмислення організованої злочинності як складного соціально-правового явища.

Ключові слова: організована злочинність, корупція, організована група, економічні злочини, транснаціональність, організована злочинність, правоохоронні органи, профілактика, економічна спрямованість, екстремізм.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.142.22

Маркосян Л.М., Івакіна Є.Т., Ігнатченко Д.О. Проблеми міжнародно-правового регулювання захисту свободи релігії в європейському контексті

Стаття присвячена комплексному аналізу міжнародно-правового регулювання захисту свободи релігії в межах європейського регіону та виявленню ключових проблем його практичної реалізації. Актуальність дослідження зумовлена євроінтеграційними прагненнями України, а також змінами в парадигмі захисту релігійних свобод, що викликані сучасними перетвореннями в суспільстві цифрової доби, зокрема поширенням релігійної пропаганди та мови ворожнечі в соціальних мережах. У роботі автори розглядають систему захисту релігійних прав на двох рівнях – універсальному (ООН) та європейському. Особливу увагу приділено аналізу практики Європейського суду з прав людини щодо тлумачення статті 9 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Розглянуто рішення у справах Kokkinakis v. Greece, S.A.S. v. France, Eweida and Others v. UK, Otto-Preminger-Institut v. Austria та Lautsi v. Italy, які справили значний вплив на практику Суду у відповідній сфері. Виявлено непослідовність застосування ЄСПЛ критеріїв пропорційності при оцінці обмежень релігійних прав та надмірне використання доктрини свободи розсуду держав. Встановлено деякі прогалини існуючої системи захисту, зокрема відсутність чітких критеріїв розмежування між правомірними обмеженнями та дискримінацією, неузгодженість між універсальними та регіональними механізмами, недостатню ефективність моніторингових інструментів. Проаналізовано сучасні перешкоди для ефективної  реалізації захисту релігійних прав, зокрема, такі як міграційні процеси, наслідки пандемії COVID-19, цифровізацію суспільних відносин та конфлікти між колективними правами релігійних громад і індивідуальними правами їхніх членів. Запропоновано комплексний підхід до вдосконалення системи захисту через посилення міжінституційної координації між міжнародними організаціями, створення спеціалізованого європейського моніторингового органу з повноваженнями щодо обов’язкових рекомендацій та оновлення керівних принципів Європейського Союзу з урахуванням положень, пов’язаних з онлайн-простором і трудовими відносинами. Результати дослідження можуть бути використані для подальшого вдосконалення міжнародно-правових механізмів захисту свободи віросповідання та адаптації правових норм до сучасних реалій європейського суспільства.

Ключові слова: свобода релігії, міжнародно-правовий захист, Європейський регіон, практика ЄСПЛ.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.142.23

Фатєєв А.О. Підстави примусової ліквідації юридичної особи корпоративного типу: компаративний підхід

У статті аргументовано, що примусова ліквідація юридичних осіб за рішенням суду є інструментом корпоративного права, спрямованим на припинення циклу життєдіяльності корпорації як суб’єкта права, що є способом захисту інтересів безпосередньо юридичної особи, її контрагентів, учасників та держави від незаконної або неефективної діяльності такого суб’єкта правовідносин. Наведено міркування, що в зарубіжному законодавстві перелік підстав набагато ширший, що робить його більш «адаптованим» для сучасних реалій, зокрема, законодавець встановив такі підстави не тільки з урахуванням формальних вимог для підтримки певних однакових правил гри на ринку та забезпечення господарського правопорядку, а беручі до уваги реальні потреби бізнесу, захисту прав добросовісних бізнес-гравців. Розглянуто підстави примусової ліквідації юридичних осіб в законодавстві країн з різними правовими моделями: таких північноєвропейських країнах як Швеція та Нідерланди та в азійської країни – Сінгапур, проаналізована судова практика щодо застосування таких підстав.  Доведено, що перелік підстав примусової ліквідації юридичної особи, який був закріплений в Законі України “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців” (в попередній редакції, яка існувала до 1 січня 2016 року) був систематизованим і визначені в ньому підстави корелювалися за змістом з підставами примусової ліквідації за рішенням суду, які закріплені в законодавстві про компанії країн, положення законодавства яких розглянуто в статті. Обґрунтовано, що з набранням чинності нової редакції цього закону ці підстави ліквідації не отримали свого закріплення в інших нормативних актах і утворився певний правовий вакуум щодо можливості застосування такої санкції як ліквідація за порушення вимог законодавства, в зв’язку з чим аргументовано необхідність закріплення відкритого переліку загальних підстав примусової ліквідації юридичних осіб в кодифікованому нормативному акті. Відзначено, що, враховуючи глобалізаційні процеси, доцільною вбачається імплементація норм щодо окремих підстав примусової ліквідації юридичних осіб в національне законодавство. Продемонстровано доцільність розмежування  компетенції двох органів (суду та органів державної реєстрації) щодо прийняття рішення про примусову ліквідацію компанії в залежності від підстав такої ліквідації.

Ключові слова: юридична особа корпоративного типу, примусова ліквідація, економічне право, законодавство, суд, державна реєстрація, правове регулювання, організаційно-правова форма, корпорація, корпоративний дедлок (конфлікт), легітимні (правомірні) очікування,  інвестиції, санкції, бізнес, євроінтеграція, ЄС.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.142.24

Новицький Я.О. Зарубіжні моделі імунітету комбатанта: порівняльно-правовий вимір

Стаття присвячена комплексному порівняльно-правовому дослідженню інституту імунітету комбатанта в різних національних правових системах. Осмисляється історико-правове підґрунтя доктрини combatant immunity від нюрнберзьких процесів до сучасної практики міжнародних судів. Детально розглядаються апробовані національні моделі правового регулювання, а саме: американська доктрина кваліфікованого імунітету та правило Рендуліча; британська система з Overseas Operations Act 2021; французька концепція “fait justificatif”; німецька модель “Innere Führung” та інститут військового омбудсмена; ізраїльська доктрина “purity of arms”; канадська практика паралельної юрисдикції.

Особлива увага сфокусована на стандартах НАТО щодо Rules of Engagement та їх еволюції від документів 1950-х років до сучасних процедур After Action Review. Виокремлено основні моделі правового регулювання бойового імунітету: англо-американську (акцент на процедурних гарантіях), континентально-європейську (інтеграція цивільного контролю) та змішану (поєднання військової ефективності з демократичними цінностями). За результатами дослідження було класифіковано зарубіжні моделі бойового імунітету та виокремлено їх основні ознаки, артикульовано пропозиції щодо поглибленої імплементації цього правового інституту у вітчизняне законодавство.

Ключові слова: імунітет комбатанта (combatant immunity), Rules of Engagement, кваліфікований імунітет, правило Рендуліча, Innere Führung, purity of arms, військова юстиція, НАТО, After Action Review, міжнародне гуманітарне право, порівняльно-правовий аналіз, екстериторіальна юрисдикція, Європейський суд з прав людини, військова необхідність, цивільний контроль, fait justificatif, командна відповідальність, операційні стресові травми, паралельна юрисдикція, військовий омбудсмен.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.142.25

Стрельченко О.Г., Бухтіярова І.Г. Міжгалузеві аспекти адміністративної відповідальності за порушення земельного законодавства

У статті здійснено комплексний міжгалузевий аналіз адміністративної відповідальності за порушення вимог земельного законодавства України в умовах воєнного стану, економічної нестабільності та посилення екологічних викликів. Обґрунтовано аксіологічну значущість земельних ресурсів як фундаментальної цінності держави, визначального чинника національної й продовольчої безпеки та основного засобу аграрного виробництва. Доведено, що збройний конфлікт, деградація ґрунтів, надмірна розораність території, скорочення посівних площ і зниження врожайності істотно ускладнюють реалізацію ефективної державної земельної політики та зумовлюють зростання кількості правопорушень у сфері землекористування й охорони земель.

Проаналізовано стан правового регулювання земельних відносин і встановлено міжгалузевий характер інституту юридичної відповідальності за порушення земельного законодавства, який поєднує норми земельного, адміністративного, кримінального та цивільного права. Обґрунтовано, що адміністративна відповідальність посідає провідне місце у системі правових засобів впливу завдяки превентивній спрямованості та практичній поширеності. Особливу увагу приділено аналізу положень статті 211 Земельного кодексу України та норм Глави 4 Кодексу України про адміністративні правопорушення, що визначають склади адміністративних деліктів у сфері земельних відносин.

Виявлено проблеми бланкетності правових норм, колізійності та фрагментарності адміністративно-деліктного регулювання, які негативно впливають на ефективність правозастосовної практики. Узагальнено наукові підходи щодо вдосконалення механізму адміністративної відповідальності, зокрема ідеї систематизації земельних правопорушень, розширення переліку спеціальних санкцій і посилення публічно-управлінського впливу у сфері охорони та раціонального використання земель.

Ключові слова: земельні ресурси; земельні правовідносини; адміністративна відповідальність; земельне законодавство; охорона земель; національна безпека, Земельний кодекс, адміністративні правопорушення у сфері земельного законодавства.

Відкрити стаття>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.142.26

Волошанівська Т.В. Роль світової організації торгівлі у правовому регулюванні розвитку цифровізації електронної комерції

У статті розкрито роль Світової організації торгівлі (далі – СОТ) у формуванні правових та інституційних засад розвитку цифровізації електронної комерції в умовах глобальної цифровізації. Проаналізовано еволюцію підходів у межах багатосторонньої торговельної системи до врегулювання цифровізації електронної торгівлі та визначено значення Світової організації торгівлі як центрального майданчика для узгодження позицій держав щодо правового режиму цифрових трансакцій. Дослідження виконано з урахуванням комплексного характеру цифровізації електронної комерції, яка поєднує торговельні, технологічні, фінансові та інституційні елементи і потребує міжсекторальної координації в межах міжнародної торговельної системи.

Під час дослідження визначено основні напрями діяльності СОТ у сфері цифровізації електронної комерції, зокрема у контексті торгівлі товарами і послугами, охорони прав інтелектуальної власності, розвитку інституційної спроможності держав та забезпечення участі країн з різним рівнем економічного розвитку у цифровій торгівлі. З’ясовано, що важливим елементом правового регулювання є не лише вироблення нормативних орієнтирів, а й реалізація програм технічної допомоги, навчальних ініціатив та механізмів підтримки, спрямованих на зменшення структурних дисбалансів і розширення доступу до глобальних цифрових ринків для малих і середніх підприємств та інших вразливих учасників міжнародної торгівлі.

Окрему увагу приділено співвідношенню багатосторонніх і регіональних підходів до регулювання цифровізації електронної комерції, що дозволило виявити збереження нормативної фрагментації та різнорідність правових рішень у сфері цифрової торгівлі. Узагальнено ключові виклики, пов’язані з асиметрією цифрового розвитку, недостатньою узгодженістю регуляторних моделей, а також відставанням правових механізмів від динаміки технологічних змін. Визначено особливості українського контексту, який характеризується поєднанням активної цифрової трансформації з підвищеними безпековими ризиками та необхідністю адаптації національної політики до міжнародних торговельних стандартів. Обґрунтовано потребу в подальшому посиленні ролі СОТ у формуванні гнучкого, інклюзивного та передбачуваного правового середовища для розвитку цифровізації електронної комерції.

Ключові слова: електронна комерція, цифрова торгівля, цифровізація публічного управління, гармонізація цифрового законодавства, Світова організація торгівлі, правове регулювання, міжнародна торгівля, технічна допомога, цифрова економіка, цифрова трансформація.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.142.27

Павлютін Ю.М. Вплив глобальних ініціатив beps на трансфертне ціноутворення в Україні

В умовах обраного Україною євроінтеграційного курсу постає необхідність у пошуку нових підходів до формування сучасної податкової політики держави, оновлення інструментів управління фінансовими, інформаційнішими та матеріальними ресурсами, заснованих на податкових інноваціях і правилах застосування трансфертного ціноутворення.

Стаття присвячена дослідженню однієї з актуальних сьогодні проблем –впливу цифровізації на економічне життя, процедури трансфертного ціноутворення під час здійснення комерційної діяльності.

Обґрунтовано актуальність теми наукового дослідження, яка полягає у створенні умов для здійснення адміністрування фінансовою сферою, які включають в себе адаптацію міжнародних податкових правил OECD в податкову систему України, вивчення нових бізнес-моделей і способів створення вартості в умовах впровадження цифрових технологій комерційну діяльність.

Метою статті є дослідження впливу цифровізації на трансфертне ціноутворення в Україні, оцінка пов’язаних з цим ризиків та виявлення можливостей для вдосконалення національного податкового регулювання з урахуванням рекомендацій BEPS.

 Була надана загальна характеристика системи законодавства України у сфері трансферного ціноутворення та цифрової економіки, висвітлені його проблемні питання, проведено аналіз дії міжнародно-правових норм у сфері трансферного ціноутворення, розглянуто сучасні міжнародні практики здійснення оподаткування комерційної діяльності пов’язаної з наданням цифрових послуг.

Доведено, що у процесі удосконалення податкового законодавства України важливим є сучасний зарубіжний досвід розвитку законодавства у сфері трансферного ціноутворення та цифровізації податкової діяльності.

Зроблено висновок, що цифровізація суттєво впливає на трансфертне ціноутворення, створюючи як виклики, так і можливості для міжнародного податкового регулювання. Впровадження новітніх цифрових технологій дозволяє зменшити ризики ухилення від сплати податків, підвищити прозорість фінансових потоків і покращити ефективність податкового адміністрування.

Ключові слова: податки, податкове адміністрування, трансфертне ціноутворення, План BEPS, міжнародне податкове регулювання, цифровізація, цифрові технології, цифрові послуги, податкові ризики цифрової економіки.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.142.28

]]> https://easternlaw.com.ua/uk/arxiv-nomerov/zhurnal-sxidnoyevropejskogo-prava-142/feed 0 https://easternlaw.com.ua/uk/arxiv-nomerov/zhurnal-sxidnoyevropejskogo-prava-141 https://easternlaw.com.ua/uk/arxiv-nomerov/zhurnal-sxidnoyevropejskogo-prava-141#comments Tue, 23 Dec 2025 21:09:42 +0000 http://easternlaw.com.ua/?p=11795 Журнал опубліковано на сайті 23 грудня 2025 року

титульна сторінка

зміст

Воронятніков О.О., Васечко В.О. Інституційно-функціональне розмежування понять «law enforcement agencies» та суб’єктів забезпечення публічного порядку в праві ЄС: досвід для України

У статті здійснено комплексне порівняльно-правове та адміністративно-правове дослідження проблематики розмежування понять «правоохоронні органи» та «органи правопорядку» через призму стандартів Європейського Союзу. Актуальність теми зумовлена необхідністю гармонізації термінологічного апарату українського законодавства з acquis communautaire в умовах набуття Україною статусу кандидата на членство в ЄС та початку переговорного процесу. Авторами проаналізовано сутнісне наповнення терміна «Law Enforcement Agencies» (LEA), який широко використовується в регламентах Європолу, Інтерполу та директивах ЄС. Встановлено, що в європейській доктрині під LEA розуміють насамперед інституції, наділені репресивною функцією розслідування кримінальних правопорушень та збору розвідувальної інформації (intelligence-led policing). Натомість, концепція «Public Order» (публічний порядок) та діяльність із його забезпечення (maintenance of order) розглядаються як окрема, переважно адміністративна та превентивна сфера діяльності.

Особливу увагу приділено дихотомії «Force» (сила) vs «Service» (служба/послуга) як базовому критерію розмежування компетенції органів. Доведено, що сучасна європейська модель еволюціонує від «police force» до «police service», де функція охорони публічного порядку набуває ознак адміністративної послуги з безпеки, тоді як правоохоронна діяльність (enforcement) залишається сферою жорсткого процесуального регулювання та втручання у права людини. На основі аналізу міжнародного досвіду (зокрема, моделей жандармерії та цивільної поліції у Франції, Італії, Іспанії) та нормативних актів ЄС, запропоновано авторське бачення імплементації цих підходів в адміністративне законодавство України.

Обґрунтовано необхідність чіткого розмежування в Законі України «Про національну безпеку України» та галузевому законодавстві суб’єктів, що здійснюють кримінальне переслідування та суб’єктів забезпечення публічного порядку. Таке розмежування має практичне значення для визначення меж адміністративного розсуду, порядку застосування заходів примусу та механізмів судового контролю.

Ключові слова: Law Enforcement Agencies, правоохоронні органи, органи правопорядку, публічний порядок, адміністративне право, міжнародне право, право Європейського Союзу, європейські стандарти, Європол.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.141.1

Кириченко О.А. Особливості інноваційної сутності і видового поділу юридичних фактів у сфері здійснення медичної та фармацевтичної діяльності і системи громадського здоров’я

З’ясовані базисні передумови необхідності докорінного удосконалення традиційного розуміння сутності і видового поділу юридичних фактів у сфері здійснення медичної та фармацевтичної діяльності і системи громадського здоров’я.

Представлено інноваційне розуміння ступеневого сутнісного видового поділу юридичних фактів на юридичні діяння (дія або бездіяльність певного соціосуб’єкта або взаємопов’язані та скориговані дії чи бездіяльність невеликої групи соціосуб’єктів); юридичні події (взаємопов’язані та скориговані дії та/або бездіяльність дуже великих груп соціосуб’єктів, якими були заподіяні збитки та/або інші наслідки, що призвели до виникнення та/чи зміни та/або припинення певних правовідносин, які суттєво вплинули на розвиток суспільства в цілому); юридичне значущі явища сил природи (внаслідок чого знищується майно та/чи настає смерть фізичної особи та/або заподіяна її здоров’ю шкода та/чи іншим об’єктам збитки та/або інші наслідки); та юридичне значущі діяння хижих тварин (що знаходяться у нерегульованих людиною умовах і певною мірою є різновидом юридичних наслідків явищ природи).

Деталізовано також поділ юридичних фактів у сфері здійснення медичної та фармацевтичної діяльності і системи громадського здоров’я за характером зв’язку наслідків із волею людини або з іншими джерелами на вольові (винні. невинні) і позавольові юридичні факти.

Ключові слова: особливості сутності і видового поділу юридичних фактів у сфері здійснення медичної та фармацевтичної діяльності і системи громадського здоров’я; юридичні факти; юридичні діяння; юридичні події.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.141.2

Кобильнік Д.А., Пархоменко А.П. Податкові зміни в Україні: від загальних правил виконання податкового обов’язку до спеціального правового режиму «Defence City»

У статті досліджується зміни податкової системи України, починаючи від загальних засад виконання податкового обов’язку і закінчуючи впровадженням спеціального правового режиму «Defence City». Дана робота розкриває визначення податкового обов’язку, його сутність та чинники виникнення. Особливу увагу приділено трансформації фіскальної політики в умовах війни, коли функції оподаткування переорієнтувалися: регуляторна та стимулююча складові почали переважати над традиційною фіскальною. Держава запровадила чималу кількість податкових послаблень (мораторії, спрощений режим 2% тощо) для підтримки бізнесу, громадян та забезпечення економічної стійкості. Крім того, стаття детально характеризує спеціальний режим «Defence City», який був запроваджений Законом № 4577-IX як інструмент заохочення розвитку оборонно-промислового комплексу. Проаналізовано критерії набуття статусу резидента та підстави його втрати, систему суттєвих податкових пільг (наприклад, звільнення від податку на прибуток за умови реінвестування), обмеження щодо діяльності учасників (зокрема, заборона одночасного резидентства з «Дія Сіті»), особливості правового регулювання, включно з гарантіями (наприклад, кримінально-процесуальними). Підкреслено стратегічне значення режиму для модернізації ОПК, а також наголошено на потенційних ризиках і складнощах його реалізації, зокрема щодо настання наслідків втрати статусу, тощо. Таким чином, дана робота зазначає, що податкові зміни в Україні, впровадження «Defence City», є відповіддю державної політики на нові реалії, що мають на меті зміцнення національної безпеки, підтримку бізнесу і стимулювання стратегічно важливих секторів економіки.

Ключові слова:  податковий обов’язок, трансформація податкової політики, воєнний стан, режим «Defence City», оборонно-промисловий комплекс, податкові  пільги.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.141.3

Проневич О.С., Берлач А.І., Литвин Н.А. Легальні засади проведення профілактичних щеплень в Україні

Стаття присвячена осмисленню легальних засад проведення профілактичних щеплень в Україні з особливою акцентуацією уваги на правових імперативах щодо обов’язковості профілактичних щеплень та обґрунтованості обмеження окремих суб’єктивних прав осіб в інтересах епідемічної безпеки, а також на аналізі судової практики розгляду справ щодо організації і проведення обов’язкових профілактичних щеплень. Наголошено, що у контексті ствердження права людини на охорону здоров’я та зміцнення епідемічної безпеки забезпечено легальне закріплення засадничих правових імперативів щодо організації і проведення профілактичних щеплень (обов’язку держави забезпечити проведення вакцинації, дотримання особою вимоги щодо обов’язкового профілактичного щеплення, права людини на добровільну згоду на профілактичне щеплення, обов’язку батьків забезпечити обов’язкове профілактичне щеплення дитини за відсутності медичних протипоказань, обмеження права на освіту за відсутності в особи обов’язкового профілактичного щеплення тощо). Констатовано, що Європейським судом з прав людини та національними судами підтверджено імперативний характер профілактичних щеплень і правомірність обмеження окремих суб’єктивних прав особи за відсутності в неї обов’язкового профілактичного щеплення.

Ключові слова: права людини, правове регулювання, право на охорону здоров’я, право охорони громадського здоров’я, медичне законодавство, публічне адміністрування у сфері охорони здоров’я, епідемічна безпека, інфекційні захворювання, профілактичне щеплення (вакцинація), пандемія COVID-19, ВООЗ, зарубіжний досвід, судова практика, рішення ЄСПЛ.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.141.4

Єрмолаєва Т.В., Пархоменко А.П. Особливості реалізації екологічних обов’язків під час воєнного стану в Україні

У статті досліджено міжнародні стандарти встановлення екологічних обов’язків людини та громадянина, зокрема умови та передумови їх формування, основні етапи розвитку та особливості закріплення на законодавчому рівні.  Установлено, що інститут екологічних обов’язків як цілісне правове утворення характеризується єдністю змісту, яка виявляється в узгоджених загальних положеннях, спільних правових принципах та єдиній системі правових термінів, а також у цілісному правовому режимі суспільних відносин, що ним регулюються. Завдяки цьому інститут екологічних обов’язків є унікальним, виконує специфічні функції та не дублюється іншими структурними компонентами системи права. У період воєнного стану реалізація екологічних обов’язків в Україні зазнає суттєвих змін через необхідність адаптації державного управління, контрольних процедур та діяльності суб’єктів господарювання до умов нових реалій. Також законодавство не звільняє громадян від виконання екологічних обов’язків, проте порядок їх виконання коригується теж відповідно до вимог воєнного часу.

Ключові слова:  екологічні обов’язки, воєнний стан, екологічна безпека, екоцид, міжнародне гуманітарне право екологічне право, природоохоронне законодавство, екологічне відновлення.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.141.5

Булик І.Л., Олійник О.О., Керницький О.Б. Адміністративно-правові обмеження публічної служби як механізм запобігання корупції

У науковій статті досліджується проблема корупційних ризиків у публічній службі та роль адміністративно-правових обмежень як превентивного механізму їх запобігання. Автор розглянув існуюче законодавство щодо сумісництва та суміщення посад, участі публічних службовців в органах управління суб’єктів господарювання та обмежень у здійсненні підприємницької діяльності, охарактеризував їх зміст, правову природу та систему.

Проаналізовано проблеми практичного застосування зазначених обмежень, зокрема неоднозначність нормативних положень, наявність колізій між антикорупційним, адміністративним та спеціальним законодавством, суперечливість правових норм, а також відсутність єдиного та системного підходу до окремих категорій публічних службовців, що ускладнює їх практичне застосування та контроль за дотриманням правил. Крім того, автор звернув увагу на особливості інститутів сумісництва та суміщення й охарактеризував їх організаційну форму, часові межі виконання обов’язків, порядок оформлення та оплати праці, зокрема з урахуванням роз’яснень, викладених у листі Міністерства праці та соціальної політики України № 514/13/155-10, що дозволяє зрозуміти специфіку правового регулювання додаткової зайнятості на публічній службі.

У статті обґрунтовано юридичні наслідки порушення обмежень та охарактеризовано адміністративну, дисциплінарну і кримінальну відповідальність за такі дії. Автор запропонував шляхи мінімізації корупційних ризиків, серед яких встановлення чітких часових обмежень виконання роботи за сумісництвом та суміщенням, обов’язкове погодження додаткових обов’язків із керівництвом, єдиний облік робочого часу, регулювання розміру доплат та розроблення підзаконного нормативного акта Кабінету Міністрів України з прозорими механізмами контролю і відповідальності. У статті зроблено висновок, що комплексне застосування цих заходів сприятиме підвищенню ефективності публічної служби та мінімізації корупційних ризиків у системі публічного управління.

Ключові слова: запобігання корупції, публічна служба, публічне управління, адміністративно-правові обмеження, сумісництво та суміщення посад.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.141.6

Єрмоленко І.Я., Степаненко В.В., Коломієць В.В. Особливості застосування адміністративної відповідальності в умовах дії режиму надзвичайного стану

Стаття присвячена дослідженню особливостей адміністративної відповідальності в умовах воєнного стану в Україні. Актуальність теми зумовлена докорінною трансформацією адміністративно-правового регулювання, спричиненою збройною агресією російської федерації та запровадженням правового режиму воєнного стану. У роботі проаналізовано зміни законодавства та правозастосовчої практики, пов’язані із запровадженням нових видів адміністративних правопорушень (зокрема порушення комендантської години, правил світломаскування, мобілізаційного законодавства), посиленням адміністративних санкцій, розширенням кола суб’єктів відповідальності та повноважень уповноважених органів. Особливу увагу приділено правовому статусу військовослужбовців та специфіці їх притягнення до адміністративної відповідальності відповідно до положень Кодексу України про адміністративні правопорушення і дисциплінарних статутів. Розкрито винятки із загального правила застосування дисциплінарної відповідальності, наведено перелік адміністративних правопорушень, за які військовослужбовці несуть відповідальність на загальних підставах, а також охарактеризовано військові адміністративні правопорушення, передбачені главою 13-Б КУпАП. Проаналізовано повноваження Національної поліції та Військової служби правопорядку щодо зупинки, перевірки й огляду транспортних засобів військовослужбовців у період воєнного стану. Зроблено висновок про необхідність подальшого вдосконалення адміністративного законодавства з метою забезпечення балансу між інтересами національної безпеки, ефективного правопорядку та дотриманням прав і свобод людини в умовах підвищеної загрози. Формулюються пропозиції щодо вдосконалення нормативно-правового регулювання адміністративної відповідальності у сфері військового обліку та оптимізації правозастосовної практики. Обґрунтовується необхідність уніфікації підходів до кваліфікації правопорушень цієї категорії та підвищення ефективності превентивної дії адміністративно-правових санкцій на потенційних порушників військово-облікового законодавства.

Ключові слова: адміністративна відповідальність, нормативно-правове врегулювання, правозастосування, адміністративне правопорушення, військовослужбовці, воєнний стан, військовий облік.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.141.7

Кириченко О.А., Кириченко О.О. Розвиток представлення системи і співвідношення за юридичною силою правових актів у сфері здійснення медичної та фармацевтичної діяльності і системи громадського здоров’я

Представлене співвідношення міжнародних правових актів та Основного закону держави у сфері здійснення медичної та фармацевтичної діяльності та системи громадського здоров’я.

Акцентовано увагу на юридичну силу і співвідношення та наведено перелік поточних законів у даній сфері, а також низки підзаконних правових актів у вигляді указів президента та постанов уряду держави, наказів центрального органу виконавчої влади у Міністерства охорони здоров’я України, паралельно з яким діє і Національна служба здоров’я України як центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері державних фінансових гарантій медичного обслуговування населення за програмою медичних гарантій.

Аналогічним чином презентовані приклади правових актів у даній сфері інших центральних органів виконавчої влади та установ загальнодержавного рівня, а також підзаконних правових акти локального правового регулювання відповідних медичних чи фармацевтичних виробничих чи інших господарських юридичних осіб та системи громадського здоров’я.

Ключові слова: юридична сила і співвідношення правових актів; правове регулювання медичної і фармацевтичної діяльності; правові акти у системі громадського здоров’я.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.141.8

Лаговська Н.В., Полюхович А.М. Оголошення особи безвісти зниклою: цивілістичний аспект

Статтю присвячено комплексному цивілістичному аналізу правового статусу безвісти зниклих осіб в Україні в умовах збройної агресії та воєнного стану. Зростання кількості випадків зникнення громадян зумовило появу широкого спектра правових проблем, пов’язаних із невизначеністю правового становища таких осіб, управлінням їхнім майном, реалізацією спадкових, сімейних, договірних та соціальних правовідносин. У роботі окреслено стан наукової розробки теми та встановлено, що попередні дослідження не враховують специфіку сучасних воєнних реалій. Проаналізовано чинне законодавство, зокрема положення Цивільного кодексу України та спеціального Закону України «Про правовий статус осіб, зниклих безвісти за особливих обставин», а також міжнародні стандарти, включно з Model Law ICRC та актами ООН.

У статті визначено ключові проблемні аспекти та прогалини цивільного регулювання, зокрема: неузгодженість спеціального і загального законодавства; складність процедур управління майном зниклих осіб; неефективність строків та критеріїв оголошення особи безвісти зниклою чи померлою; відсутність єдиного реєстру; колізії у сфері спадкування та захисту добросовісних набувачів; надмірна бюрократизація доступу родини до соціальних гарантій. Обґрунтовано доцільність інтеграції спеціальних положень до Цивільного кодексу України, створення механізму тимчасового адміністративного управління майном, удосконалення процедур прискореного встановлення статусу особи та запровадження державних гарантій компенсації шкоди у разі повернення зниклої особи.

Запропоновані у статті рекомендації спрямовані на формування цілісної, гнучкої та ефективної моделі цивільно-правового регулювання, що забезпечуватиме баланс між стабільністю правопорядку, інтересами сім’ї зниклої особи та повагою до людської гідності. Результати дослідження можуть бути використані у нормотворчій діяльності, судовій практиці та подальших наукових розвідках

Ключові слова: безвісти зникла особа; цивільно-правовий статус; оголошення особи безвісти зниклою; управління майном; презумпція смерті; правова невизначеність; особливі обставини; воєнний стан; спадкові правовідносини; цивільне законодавство України; правові гарантії; колізії законодавства.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.141.9

Либаш М.К., Цубенко В.Л., Дорогіх О.М., Весельська Т.В. Особливості здійснення адміністративного нагляду правоохоронними органами в сучасних умовах та напрямки його удосконалення

У статті досліджуються особливості здійснення адміністративного нагляду правоохоронними органами в сучасних умовах розвитку адміністративно-правових відносин. Проаналізовано поняття, правову природу та функціональне призначення адміністративного нагляду як форми публічно-владної діяльності. Визначено основні напрями трансформації адміністративно-наглядової діяльності правоохоронних органів з урахуванням сучасних соціальних, безпекових і правових викликів. Розглянуто проблеми правового регулювання адміністративного нагляду, зокрема питання дотримання прав і свобод людини під час його здійснення. Обґрунтовано необхідність удосконалення законодавства та практики адміністративно-наглядової діяльності з урахуванням принципів верховенства права та пропорційності. Значну увагу приділено характеристиці суб’єктів адміністративного нагляду, зокрема визначенню їх правового статусу, функціонального призначення, меж компетенції та відповідальності у процесі реалізації наглядових повноважень. Окремо акцентовано на необхідності дотримання балансу між владними повноваженнями органів нагляду та правами і законними інтересами підконтрольних суб’єктів, що є важливою передумовою демократичного врядування. У статті досліджено механізми підвищення ефективності адміністративного нагляду, зокрема через удосконалення нормативно-правового регулювання, запровадження інструментів громадського моніторингу, а також посилення ролі судового контролю. Визначено вплив адміністративного нагляду на формування правової культури суспільства та його значення для забезпечення належного виконання норм права. Також присвячено увагу аналізу викликів, що постають перед системою адміністративного нагляду в умовах кризових явищ, зокрема воєнного стану та економічної нестабільності. Розглянуто адаптивні механізми, які застосовує держава для збереження дієвості наглядових процедур в екстремальних умовах, а також окреслено ризики зловживання владою та шляхи їх мінімізації шляхом удосконалення законодавства. Особливу увагу приділено питанням гармонізації національного законодавства з міжнародними стандартами у сфері адміністративного нагляду. На основі проведеного аналізу обґрунтовано необхідність модернізації правового регулювання, підвищення прозорості діяльності наглядових органів і розширення можливостей громадського контролю. Запропоновано конкретні практичні заходи, спрямовані на зниження ризиків зловживань та підвищення ефективності адміністративного нагляду в сучасних умовах.

Ключові слова: адміністративний нагляд, правоохоронні органи, публічна безпека, адміністративно-правове регулювання, законність, права людини, правове регулювання, воєнний стан, кризові ситуації.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.141.10

Савулій В.О. Укладення та припинення договору управління активами, на які накладено арешт у кримінальному провадженні чи у справі про визнання необґрунтованими активів

У статті проаналізовано законодавство щодо укладення та припинення  договору управління активами, на які накладено арешт у кримінальному провадженні чи у справі про визнання необґрунтованими активів.

Визначено, що особливості укладення договору управління арештованими активами, обумовлені видом активів, які взято в управління АРМА: прості чи складні.

Встановлено, що до укладення договору управління активами, на які накладено арешт у кримінальному провадженні чи у справі про визнання необґрунтованими активів, на законодавчому рівні визначено обов’язок АРМА розробити орієнтовний план управління активом з урахуванням особливостей активу, виявлених під час його ідентифікації.

Оголошення про визначення управителя простого активу (активів) містить такі складові як орієнтовний план управління активом та проект договору управління активом, що наближає це оголошення до публічної оферти укласти договір управління арештованим простим активом (активами), але при цьому відбувається конкурентний відбір управителя.

Доведено, що всі етапи, які передують моменту укладення договору управління активами, на які накладено арешт у кримінальному провадженні чи у справі про визнання необґрунтованими активів, свідчать, що цьому договору притаманний не загальний, а спеціальний порядок укладення договору, який на переддоговірному етапі передбачає конкурентні способи визначення сторони договору – управителя.

Зроблено висновок, що укладення договору управління активами, на які накладено арешт у кримінальному провадженні чи у справі про визнання необґрунтованими активів, – це визначені законом фактичні та юридичні дії, які вчиняються установником управління та управителем арештованого активу для виникнення між ними договірного зобов’язання та визначення їх прав та обов’язків.

Підстави припинення договору управління активами, на які накладено арешт у кримінальному провадженні чи у справі про визнання необґрунтованими активів, визначаються ЦК України (підстави припинення зобов’язання, підстави припинення договору управління майном), Законом про АРМА, примірним договором управління активом, що затверджується Кабінетом Міністрів України, договором про управління арештованими активами.

Ключові слова: укладення договору, припинення договору, зобов’язання, договір управління активами, договір, оферта, акцепт, АРМА, управитель.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.141.11

Сахнюк В.В. Забезпечення прав дитини у кримінальних провадженнях щодо домашнього насильства

У статті досліджено комплекс питань, пов’язаних із забезпеченням прав дитини у кримінальних провадженнях щодо домашнього насильства, з урахуванням сучасних нормативних змін та правозастосовної практики. Особливу увагу приділено аналізу постанови Об’єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 12.02.2020 р. у справі № 453/225/19, яка сформулювала розширене й оціночне тлумачення поняття «кримінальне правопорушення, пов’язане з домашнім насильством». У роботі підкреслено, що такий підхід дозволяє охопити широкий спектр діянь, які завдають шкоди дитині у сімейно-побутовому середовищі, проте водночас вимагає від правоохоронних органів правильної кваліфікації та належного обґрунтування обвинувачення.

На основі статистичних даних Офісу Генерального прокурора України проаналізовано динаміку та вікову структуру постраждалих дітей, а також розподіл кримінальних правопорушень, які становлять найбільшу небезпеку. Встановлено, що значну частку складають не лише злочини, пов’язані з фізичним насильством, але й сексуалізовані форми посягань, моральне насильство та ситуації, коли дитина є лише свідком насильства. Підкреслено наявність системної колізії між концепцією «дитина-свідок – потерпілий» у Законі України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» та чинними положеннями КПК України, які не надають такій дитині процесуального статусу потерпілої особи.

У статті узагальнено та критично оцінено позиції сучасних науковців, законодавчі ініціативи та напрацьовані практикою пропозиції щодо вдосконалення кримінального процесуального законодавства. Обґрунтовано необхідність внесення змін до статті 55 КПК України, запровадження обов’язкових психологічних експертиз, удосконалення алгоритмів виявлення дітей-свідків насильства та підвищення фахової підготовки працівників правоохоронних органів. Зроблено висновок, що системне посилення гарантій прав дитини вимагає комплексного підходу, який поєднує законодавчі зміни, розвиток практики застосування міжнародних стандартів та підвищення ефективності діяльності суб’єктів, відповідальних за захист дітей.

Ключові слова: права дитина, домашнє насильство, кримінальне провадження, потерпілий, діти-свідки, правоохоронні органи, захист прав дитини, Стамбульська конвенція.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.141.12

Сиймовський Р.М. Строки звернення до адміністративного суду у справах про дисциплінарну відповідальність публічних службовців

Актуальність дослідження зумовлена зростанням кількості спорів щодо оскарження дисциплінарних стягнень у сфері публічної служби, в яких вирішальне значення набуває не стільки оцінка правомірності самого стягнення, скільки визначення належного строку та моменту початку його перебігу для звернення до адміністративного суду. Колізійність між приписами Кодексу адміністративного судочинства України та спеціальними нормами дисциплінарного законодавства посилюється в умовах воєнного стану та цифровізації управлінських комунікацій, що ускладнює фіксацію факту належного ознайомлення службовця з кадровими актами і створює ризики формального обмеження доступу до правосуддя. Метою статті є вироблення прикладного підходу до подолання нормативної колізії між загальними та спеціальними процесуальними приписами щодо строків судового оскарження дисциплінарних стягнень шляхом уточнення юридичного значення стартової події перебігу строку та критеріїв встановлення факту належного ознайомлення з наказом по особовому складу. Методологічну основу дослідження становлять формально-юридичний, системно-структурний та порівняльно-правовий методи, а також аналіз судової практики Верховного Суду. Застосовано елементи доктринального тлумачення для зіставлення нормативно-формального та функціонального підходів до розуміння юридичних колізій. У результаті дослідження обґрунтовано, що ключовим джерелом колізії є змішування загальної процесуальної презумпції «особа дізналася або повинна була дізнатися» зі спеціальною дисциплінарною конструкцією, яка пов’язує початок перебігу скороченого строку з фактом ознайомлення з наказом по особовому складу. Доведено, що застосування спеціального строку без встановлення цієї передумови трансформує строки звернення до суду з гарантії правової визначеності на процесуальний фільтр доступу до правосуддя. Перспективи подальших досліджень пов’язані з розробленням уніфікованих стандартів доказування факту повідомлення та ознайомлення у дисциплінарних процедурах публічної служби, а також із виробленням узгодженого судового алгоритму застосування принципу lex specialis у процесуальних колізіях строків.

Ключові слова: адміністративне судочинство; процесуальні строки; дисциплінарні стягнення; публічна служба; нормативна колізія; доступ до правосуддя.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.141.13

Сукмановська Л.М., Репан М.І., Поляк А.Ю. Військова служба правопорядку у Збройних Силах України як суб’єкт запобігання та протидії домашньому насильству в Україні

Зростання кількості випадків домашнього насильства серед осіб, які є військовослужбовцями, військовозобов’язаними та працівниками Збройних Сил України, свідчить про необхідність застосування системного та всебічного підходу до розв’язання цієї проблеми. Ефективна протидія цьому явищу вимагає скоординованих і відповідальних дій з боку військового керівництва, правоохоронних структур, законотворчих інституцій та представників наукової сфери.

У статті розглянуто підходи до вивчення поняття суб’єктів протидії злочинності та правопорушенням. Досліджено перелік суб’єктів із запобігання та протидії домашньому насильству в Україні. Констатовано, що Закон України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» закріплює розгалужену систему органів та установ, на які покладаються функції у сфері боротьби із домашнім насильством. Водночас досліджено окремі, законодавчо закріплені завдання та функції Військової служби правопорядку у Збройних Силах України, зокрема у сфері, що стосується запобігання та протидії домашньому насильству, учинюваному військовослужбовцями, військовозобов’язаними та працівниками Збройних Сил України. Встановлено, що служба правопорядку у ЗСУ наділена повноваженнями щодо: попередження, виявлення, припинення кримінальних й інших правопорушень, учинених у військових частинах, а також в інших місцях військовослужбовцями, військовозобов’язаними під час проходження ними зборів та працівниками Збройних Сил України під час виконання ними службових обов’язків; припинення адміністративних правопорушень; виявлення причин та умов, що сприяють вчиненню кримінальних та інших правопорушень у Збройних Силах України, вжиття заходів щодо їх усунення; участі у правовому вихованні військовослужбовців, працівників Збройних Сил України; участі у проведенні профілактичної роботи серед військовослужбовців, схильних до вчинення правопорушень, сприяння військовому командуванню, органам військового управління в забезпеченні військової дисципліни серед військовослужбовців; взаємодії з органами Національної поліції, іншими правоохоронними органами, у тому числі обміну з ними інформацією для виявлення правопорушень тощо.

Констатовано, що співробітники Військової служби правопорядку у Збройних Силах України фактично взаємодіють із уповноваженими підрозділами органів Національної поліції України, а також іншими органами та установами, що відносяться до переліку суб’єктів, що здійснюють запобігання та протидію домашньому насильству.

Проаналізувавши законодавчо закріплену компетенцію ВСП у ЗСУ, з’ясовано, що у чинному законодавстві не відображено, що завдання із запобігання та протидії домашньому насильству реалізуються співробітниками даної служби, що потребує суттєвих доповнень у нормативно-правовій площині.

Ключові слова: домашнє насильство, суб’єкти протидії домашньому насильству, Військова служба правопорядку, Збройні Сили України, специфічні завдання та обов’язки, законодавство.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.141.14

Винниченко І.Ю.  Порівняльний аналіз конфліктів у Косово та Донецькій і Луганській областях: міжнародно-правові аспекти, наративи та дезінформація

Конфлікти в Косово (1998-1999) та на Донбасі (з 2014 року) є ключовими прикладами сучасних етнічних і сепаратистських криз, що впливають на систему міжнародних відносин. Ця стаття пропонує порівняльний аналіз цих конфліктів, фокусуючись на їхніх причинах, динаміці, міжнародних реакціях та правових оцінках. В роботі розглядаються, хронологічний розвиток подій: у Косово конфлікт розпочався зі скасування автономії в 1980-х роках, переріс у збройні зіткнення між сербськими силами та Армією визволення Косова, що призвело до етнічних чисток і втручання НАТО в 1999 році. Операція “Союзна сила” була спрямована на припинення гуманітарної катастрофи, після чого Резолюція Ради Безпеки ООН 1244 встановила міжнародну адміністрацію (UNMIK) та сили KFOR. У 2008 році Косово проголосило незалежність, визнану близько 100 країнами, а в 2010 році Міжнародний Суд ООН підтвердив її відповідність міжнародному праву. На противагу цьому, конфлікт на Донбасі почався після Революції Гідності в 2014 році, коли сепаратистські рухи в Донецьку та Луганську, підтримані Росією, проголосили “народні республіки”. Незаконні референдуми не були визнані міжнародною спільнотою, а Україна розпочала антитерористичну операцію. Мінські угоди (2014-2015) не принесли миру, а в 2022 році Росія розпочала повномасштабне вторгнення, анексувавши частини регіонів, що було засуджено як порушення норм міжнародного права. Стаття підкреслює подібності, такі як етнічна напруженість і вимоги самовизначення, але акцентує на відмінностях: Косово мало автономний статус у Югославії, тоді як Донбас – ні; втручання НАТО було гуманітарним і підтриманим ООН, тоді як дії Росії – агресією. Також в роботі розглядається роль дезінформації, зокрема використання “косовського прецеденту” російською пропагандою для виправдання агресії, і спростовує цю аналогію на основі незалежних досліджень. Дослідження базується на джерелах НАТО, ООН, Європейського парламенту та аналітичних центрах, таких як KIPRED, CSIS та Інститут вивчення війни. Висновки вказують на необхідність адаптації міжнародного права для запобігання маніпуляціям історичними аналогіями та посилення боротьби з дезінформацією. Стаття сприяє розумінню, як етнічні конфлікти впливають на глобальну безпеку, і пропонує рекомендації для майбутніх досліджень у сфері міжнародного права та конфліктології.

Ключові слова: Косово, Донецьк, Луганськ, сепаратизм, міжнародне право, НАТО, ООН, дезінформація.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.141.15

Дзюба О.Ю. Нормативно-правове регулювання захисту прав дитини в Україні в умовах дії правового режиму воєнного стану

Діти як особлива соціально-демографічна група населення характеризуються підвищеним рівнем вразливості, що зумовлено їх віковими, психофізіологічними та соціальними особливостями, а також об’єктивною залежністю від дорослих осіб і державних інституцій. Необхідність постійного догляду, виховання та спеціального правового захисту зумовлює виокремлення дітей у самостійний об’єкт посиленої охорони з боку держави та суспільства. Низький рівень сформованості механізмів психологічної саморегуляції, емоційна лабільність і недостатня психоемоційна стійкість сприяють тому, що діти особливо часто стають жертвами маніпулятивного впливу, а також фізичного, психологічного та сексуального насильства. Умови збройних конфліктів істотно загострюють зазначені ризики, створюючи системні загрози для реалізації та захисту основоположних прав дитини. Здійснено комплексний аналіз міжнародно-правових актів у сфері захисту прав дитини. Зазначено, що законодавчою основою забезпечення прав дітей в Україні є Закон України «Про охорону дитинства», який визначає фундаментальні права неповнолітніх та встановлює обов’язок органів влади адекватно реагувати на будь-які прояви негативного впливу на стан прав дитини в суспільстві. Звернуто увагу на діяльність Уповноваженого Президента України з прав дитини стало однією з ключових передумов імплементації основних положень Конвенції ООН про права дитини в національне законодавство.

Ключові слова: діти, захист прав, міжнародні договори, національне законодавство, повноваження.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.141.16

Єрмолаєва Т.В., Москаленко О.І. Доступ до екологічної інформації під час воєнного стану 

У статті досліджуються правові засади реалізації права людини на отримання інформації про стан довкілля в Україні в умовах запровадження особливого правового режиму. Зосереджено увагу на масштабних руйнуваннях промислових об’єктів, знищенні інфраструктури моніторингу та підвищенні техногенних ризиків, що зумовлює критичну важливість своєчасної та достовірної інформації для захисту життя і здоров’я населення. На основі аналізу Конституції України та спеціального екологічного законодавства розкрито зміст права на доступ до екологічної інформації, даних про стан природних об’єктів, викиди, аварії та небезпечні фактори, а також визначено місце цього права в системі конституційних гарантій та обов’язків держави щодо забезпечення екологічної безпеки. Окрему увагу приділено міжнародним стандартам, сформованим Конвенцією про доступ до інформації, участі громадськості в процесі прийняття рішень та доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля (Орхуська конвенція), практикою Європейського суду з прав людини, актами Ради Європи й правом ЄС, які визначають стандарти прозорості екологічної інформації, пропорційності обмежень та недопустимості приховування суспільно значущих ризиків. Досліджено особливості обмеження інформаційних прав під час дії правового режиму воєнного стану зокрема щодо відомостей про об’єкти критичної інфраструктури, маршрути транспортування небезпечних речовин та результати оперативного моніторингу. Окреслено типові проблеми правозастосування: надмірне засекречення, формальні відмови у наданні даних, недостатність технічних ресурсів, руйнування локальних систем спостереження та несвоєчасне оновлення офіційних реєстрів. На основі узагальнення вітчизняної та міжнародної практики запропоновано напрями удосконалення правового регулювання: уточнення критеріїв обмеження доступу, запровадження презумпції відкритості інформації, що має значення для безпеки населення, відновлення та модернізацію системи державного екологічного моніторингу, підвищення відповідальності за неправомірне приховування даних, а також створення єдиного кризового порталу оперативних відомостей про стан довкілля в умовах війни. Реалізація таких заходів сприятиме більшій прозорості діяльності органів влади та підвищенню довіри населення до державної політики у сфері екологічної безпеки. Водночас це дозволить сформувати стійку систему реагування на екологічні загрози, здатну забезпечувати громадянам повну, актуальну та надійну інформацію навіть за умов тривалих надзвичайних ситуацій.

Ключові слова: інформація про стан довкілля, екологічні права людини, особливий правовий режим, національна безпека, Орхуська конвенція, екологічний моніторинг, прозорість управління.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.141.17

Кобильнік Д.А., Підлуська М.О. Податкова справедливість в Україні: концепція, виклики та перспективи реалізації

Податкова справедливість – це не просто елемент фінансової системи, а її основа, без якої неможливо говорити про стабільність, довіру суспільства до держави та ефективне функціонування економіки. В умовах повномасштабної війни, коли ресурси країни спрямовані на оборону, а одночасно формується стратегія повоєнної відбудови, питання справедливого розподілу податкового навантаження набуває не лише економічного, а й соціального значення. Від того, наскільки чесно, прозоро й рівномірно розподілені податкові обов’язки, залежить фінансова стійкість держави, а також готовність громадян підтримувати її фіскальну політику. Українська податкова система, яка історично формувалася під тиском фіскальних потреб, нині стикається з проблемами, що посилюють нерівність: пропорційна ставка податку на доходи фізичних осіб не враховує реальної різниці у фінансових можливостях платників, непрямі податки мають регресивний ефект, а значна частка економіки перебуває «в тіні». Це створює ситуацію, коли сумлінні платники фактично несуть на собі більший тягар, ніж ті, хто уникає сплати податків.

У нинішніх умовах питання податкової справедливості вже не виглядає абстрактною теорією, воно перетворюється на цілком практичну потребу. Мова йде не лише про те, щоб переглянути податкові ставки чи скоригувати перелік пільг. Державі потрібно віднайти баланс, в якому буде задоволено як її власні інтереси так і інтереси її громадян. В суспільстві потрібно формувати довіру до державних інституцій, які формують та здійснюють податкову політику. Саме тому осмислення того, що насправді означає податкова справедливість, визначення її слабких місць у національній практиці та пошук реалістичних шляхів її оновлення стають важливими передумовами формування сучасної та збалансованої податкової моделі.

Мета цієї статті полягає у тому, щоб всебічно розібратися зі змістом поняття податкової справедливості, окреслити основні труднощі, які виникають у процесі її практичної реалізації в Україні, та запропонувати варіанти реформ, що відповідали б принципам рівності, відкритості та соціальної відповідальності. У роботі наголошується на тому, що поняття «податкова справедливість» має двошарову структуру, яка простежується через підходи Tax Fairness і Tax Justice. Окрему увагу приділено важливості дотримання принципів вертикальної та горизонтальної рівності при оподаткуванні доходів, оскільки саме вони формують основу довіри до податкової системи та визначають рівень її сприйняття у суспільстві. Виявлено, що ключовими викликами залишаються надмірна фіскальна спрямованість системи, регресивний вплив ПДВ, складне адміністрування, поширення тіньових схем і корупційні ризики, що послаблюють ефективність податкової політики. У статті також запропоновано низку напрямів підвищення рівня податкової справедливості, серед яких – запровадження прогресивної шкали оподаткування доходів, посилення контролю за пільгами, цифровізація податкових процесів і підвищення прозорості адміністрування. Усе це покликане забезпечити відновлення довіри до фіскальної системи, зміцнення соціальної відповідальності бізнесу та громадян, а також створення передумов для стійкого економічного розвитку України в післявоєнний період.

Ключові слова: Податкова справедливість, оподаткування, реформування, тіньова економіка, повоєнна відбудова України.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.141.18

Нестеренко В.О. Договори з вогнепальною зброєю як об’єктом цивільних прав 

У статті розглянуто правове регулювання відносин щодо укладення договорів з вогнепальною зброєю як об’єктом цивільних прав. Зроблено висновок, що норми, які регулюють відносини з укладення договорів з вогнепальною зброєю, «розпорошено» по різним нормативно-правовим актам, більшість з яких є підзаконними актами. Прийняття якнайшвидше проекту Закону України про право на цивільну вогнепальну зброю (реєстраційний № 5708 від 25.06.2021), підготовленого до другого читання з пропозицією змінити його назву на проект Закону «Про цивільний оборот вогнепальної зброї», сприятиме створенню ефективного правового механізму цивільного обороту вогнепальної зброї.

Визначено, що укладення громадянами України або особами, які мають посвідку на постійне проживання, договорів купівлі-продажу вогнепальної мисливської зброї допускається за наявності відповідного дозволу, що надається: на вогнепальну гладкоствольну мисливську зброю – органами поліції за місцем проживання особам, які досягли 21-річного віку; на вогнепальну мисливську нарізну зброю (мисливські карабіни, гвинтівки, комбіновану зброю з нарізними стволами) – органами поліції за місцем проживання особам, які досягли 25-річного віку.

Аргументовано, що торгівля вогнепальною зброєю невійськового призначення та боєприпасами до неї підлягає ліцензуванню. Для продажу зброї, основних частин зброї, пристроїв через магазин з торгівлі зброєю їх власник отримує направлення на комісійний продаж в органі (підрозділі) поліції за місцем реєстрації зброї, основних частин зброї, пристроїв.

Встановлено, що допускається укладення договору дарування мисливської вогнепальної зброї з дотриманням вимог, встановлених законодавством щодо придбання зброї, оскільки подарована мисливська вогнепальна нарізна, гладкоствольна, пневматична, холодна, охолощена зброя, пристрої реєструються в Єдиному реєстрі зброї за обдарованим, який має дозвіл на її придбання.

Доведено, що вогнепальна зброя (в тому числі бойова, мисливська, спортивна) може прийматися до перевезення повітряним транспортом як зареєстрований багаж за попередньою згодою авіаперевізника за наявності у фізичної або юридичної особи відповідного дозволу на її зберігання, носіння та перевезення.

Визначено, що забороняється перевезення залізничним транспортом України в ручній поклажі зброї (крім особливих випадків – перевезення службової та мисливської зброї за наявності відповідного документа дозвільного характеру на право користування цією зброєю), а також забороняється здавати на зберігання в автоматичні камери схову самообслуговування вогнепальну зброю.

Ключові слова: вогнепальна зброя, об’єкт цивільних прав, договір, купівля-продаж, перевезення, зберігання, дарування.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.141.19

Сакалюк Д.В. Досвід Європейського Союзу у сфері забезпечення фінансової безпеки

У статті визначається суть поняття фінансової безпеки та звертається увага щодо важливості її забезпечення в країні. Розглянуто і звернено увагу на питання, що пов’язані із забезпеченням фінансової безпеки Європейського Союзу (ЄС) та правового регулювання цього процесу. Стаття враховує саме досвід ЄС, оскільки в Україні тривають процеси євроінтеграції і сама країна перебуває на шляху до членства в ЄС. Здійснюється перелік та аналіз органів ЄС, що сприяють забезпеченню фінансової безпеки та правового регулювання їх діяльності. Звернено увагу на загрози, що впливають на стійкість фінансової безпеки в сучасному світі, на зміни фінансової політики після початку повномасштабної війни в Україні та зміни тарифної політики США. Зроблено акцент на необхідності належного правового регулювання процесу забезпечення фінансової безпеки в ЄС та Україні, на необхідність вчасного виявлення та попередження загроз, що впливають на стійкість фінансової безпеки.

Метою статті є оцінка зарубіжного досвіду у сфері забезпечення фінансової безпеки держави та можливість запозичення такого досвіду в Україні. Зазначено, що адаптація зарубіжного досвіду до умов України – досить трудомісткий процес, що передбачає не просто копіювання всієї системи регулювання, а поетапне впровадження окремих елементів, інструментів, методів чи програм враховуючи національні особливості нашої країни. Запозичення зарубіжного досвіду має проводитися в разі наявності подібних цілей і пріоритетів у національних стратегіях, враховуючи рівень економічного та інституціонального розвитку країн із використанням системного підходу і порівняльного аналізу.

Запропоновано основні рекомендації та шляхи забезпечення фінансової безпеки України враховуючи досвід ЄС. Як висновок: досвід ЄС є важливим у забезпеченні фінансової безпеки України, оскільки ми перебуваємо на шляху до членства в цьому Союзі, і що країни, в яких панує верховенство права та сповідуються демократичні цінності, мають вищий рівень фінансової безпеки. Переважно найнижчий рівень фінансової безпеки встановлено у корумпованих країнах, які не можна назвати правовими і демократичними.

Ключові слова: фінансова безпека, фінансові правовідносини, верховенство права, загрози фінансовій безпеці, фінансова діяльність, євроінгеграція.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.141.20

Степаненко В.В., Шаповалова В.Д., Мосейчук К.А. Правове забезпечення розвитку відновлюваної енергетики та сталого розвитку України в умовах євроінтеграційних процесів

У статті досліджується розвиток зеленої енергетики та сталого розвитку в Україні як складових екологічної політики держави. Розглядаються законодавчі основи, зокрема Закон України «Про внесення змін до деяких законів України щодо розвитку установок зберігання енергії» (далі –  Закон України №2046-IX) та Закон України «Про внесення змін до деяких законів України щодо відновлення та «зеленої» трансформації енергетичної системи України» (далі – Закон України №3220-IX), директива RED II ЄС та положення Конституції, що забезпечують впровадження відновлюваних джерел енергії та екологічну безпеку. Аналізуються перспективи інтеграції європейських стандартів, стимулювання інновацій, енергоефективності та розвитку ВДЕ у контексті економічного відновлення та підвищення енергетичної автономії України. Зазначено, що використання сонячної, вітрової, гідроенергетики, біоенергетики та геотермальної енергії сприяє раціональному використанню природних ресурсів, скороченню викидів парникових газів, створенню робочих місць та розвитку місцевих громад, а також інтеграції України у глобальні зусилля зі збереження довкілля та боротьби зі зміною клімату.

Ключові слова: сталий розвиток, зелена енергетика, відновлювані джерела енергії, державна екологічна політика, енергетична безпека України, євроінтеграція та міжнародне співробітництво.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.141.21

Дзюбук Т.М. Кримінально-правова характеристика ухилення від призову під час мобілізації: національний досвід у контексті європейських стандартів

У статті здійснено комплексний кримінально-правовий аналіз проблеми ухилення від призову на військову службу під час мобілізації в умовах воєнного стану. Актуальність теми зумовлена як значним зростанням кількості кримінальних проваджень за ст. 336 Кримінального кодексу України, так і системними труднощами у її практичному застосуванні, зокрема в частині доведення умислу, тлумачення складу злочину та індивідуалізації відповідальності. Особливу увагу приділено впливу цифровізації мобілізаційних процесів на зміну характеру доказової бази у кримінальних провадженнях за ухилення.

У роботі досліджено функціонування нових цифрових інструментів, таких як Єдиний державний реєстр військовозобов’язаних та електронний кабінет призовника, які істотно впливають на прозорість мобілізаційних процедур, але водночас вимагають оновлення підходів до кваліфікації ухилення та допустимості цифрових доказів. Автором обґрунтовано, що формальне застосування норми ст. 336 КК України без врахування соціально-психологічних чинників, технічних недосконалостей систем та особливостей цифрового середовища може призвести до правових колізій і порушення прав громадян.

Запропоновано конкретні напрями вдосконалення правозастосовної практики: законодавчу диференціацію відповідальності за ухилення, створення методичних рекомендацій для слідства та суду, розширення захисних механізмів для добросовісних громадян. Особливу увагу приділено питанню забезпечення балансу між обов’язком захищати державу та гарантіями конституційних прав особи, з урахуванням міжнародних стандартів прав людини.

Ключові слова: ухилення від мобілізації, кримінальна відповідальність, воєнний стан, суб’єктивна сторона, умисел, досудове розслідування, військовий обов’язок.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.141.22

Смалюк А., Труфанов О. Інституційні детермінанти тінізації економіки України в умовах воєнного стану: правові та фіскальні аспекти

У статті розглянуто інституційні детермінанти тінізації економіки України в умовах воєнного стану крізь призму їхніх правових і фіскальних проявів. Доведено, що тінізація економіки під час війни є наслідком не окремих регуляторних прорахунків, а системної інституційної невизначеності, яку породжує одночасна дія надзвичайного правового режиму та потреба зберегти ділову активність. Проаналізовано правові детермінанти тінізації (режим воєнного стану, податкове, кримінальне й антилегалізаційне законодавство) як інституційні межі, що визначають саму можливість кваліфікувати економічну діяльність як тіньову. Окремо досліджено фіскальні детермінанти: спрощений режим оподаткування за ставкою 2 відсотки з обороту, валютні обмеження Національного банку України та Національну стратегію доходів до 2030 року, з акцентом на їхній подвійний вплив на стимули господарюючих суб’єктів. Встановлено, що за умов воєнної інституційної невизначеності держава компенсує недієвість рутинних регуляторних інструментів через так звані політики-субститути, які водночас підвищують трансакційні витрати дотримання законодавства й опосередковано стимулюють тінізацію. Зокрема, встановлено, що передбачена законом гранична чисельність працівників Бюро економічної безпеки України на рівні 4000 осіб щороку обмежується законами про державний бюджет, а фактична чисельність органу не перевищує 1200 осіб, тоді як обсяг відшкодованих державі збитків у кримінальних провадженнях зріс із 561 млн грн у 2022 році до 2,2 млрд грн у 2023 році. Доведено, що валютні обмеження Національного банку України виконують одночасно антикризову й антитіньову функції, а їхня поетапна лібералізація відображає спробу регулятора синхронізувати фіскальну та монетарну складові інституційного циклу детінізації. Окремо проаналізовано розбіжність експертних оцінок рівня тіньової економіки України під час війни — від 19,3 відсотка ВВП за методологією Ernst & Young до понад 50 відсотків за оцінкою профільного комітету Верховної Ради, що свідчить про відсутність дієвого механізму моніторингу державної політики детінізації. На основі цих даних доведено наявність розриву між інституційною спроможністю держави і задекларованими цілями детінізації, а також сформульовано пропозиції щодо узгодження правових і фіскальних інструментів детінізації економіки в межах єдиного інституційного циклу, зокрема щодо завершення кадрової реформи Бюро економічної безпеки України та диференціації спрощеного режиму оподаткування воєнного часу залежно від масштабу господарюючих суб’єктів.

Ключові слова: тіньова економіка, інституційні детермінанти, воєнний стан, фіскальна політика, податкове законодавство, детінізація економіки, інституційна невизначеність, економічна безпека, Бюро економічної безпеки України, Україна.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.141.23

Прудиус Є.П. Ефективність запобігання державній зраді: кримінально-правові, процесуальні та кримінологічні аспекти вдосконалення

У дослідженні здійснено комплексний аналіз кримінально-правових, кримінально-процесуальних та кримінологічних інструментів запобігання державній зраді в умовах воєнного стану. Досліджено проблеми нормативної визначеності окремих форм об’єктивної сторони державної зради, а також проаналізовано труднощі правозастосування. Обґрунтовано необхідність удосконалення законодавчої техніки та формування єдиних підходів судової практики для забезпечення стабільності кваліфікації. Акцентовано увагу на проблемі диференціації кримінальної відповідальності залежно від форми державної зради, ступеня суспільної небезпеки та ролі особи у злочинній діяльності. Розглянуто конкуренцію норм між ст. державною зрадою та колабораційною діяльністю і доведено необхідність їх чіткого законодавчого розмежування. Окрему увагу приділено проблемам суб’єктного складу злочину в умовах примусової «паспортизації» населення на окупованих територіях.

Проаналізовано специфіку кримінального провадження у справах про державну зраду в умовах воєнного стану. Досліджено проблему співвідношення права на справедливий судовий розгляд та необхідності охорони державної таємниці, а також перспективи використання спеціальних процесуальних механізмів роботи із засекреченими доказами. Визначено значення провадження in absentia як інструменту превентивного впливу та засобу демонстрації невідворотності кримінальної відповідальності. Акцентовано увагу на перевантаженні органів досудового розслідування, складності роботи з цифровими доказами та необхідності спеціалізації слідчих підрозділів у справах про злочини проти державної безпеки.

Обґрунтовано доцільність переходу від реактивної до проактивної моделі кримінологічного запобігання державній зраді, що передбачає раннє виявлення та нейтралізацію загроз ще до завершення злочинної діяльності. Розглянуто кримінологічну складову деокупаційної політики та інформаційну превенцію як самостійні напрями запобігання зрадницькій діяльності.

Зроблено висновок, що ефективна протидія державній зраді можлива лише за умови комплексної взаємодії кримінально-правових, процесуальних та кримінологічних механізмів, адаптованих до реалій воєнного стану.

Ключові слова: воєнний стан, державна зрада, запобігання злочинності, інформаційна превенція, колабораційна діяльність, кримінально-процесуальні заходи; кримінально-правові інструменти; кримінологічне запобігання, національна безпека.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.141.24

титульна сторінка

зміст

Бурило Ю.П., Безе Т.В., Соколова А.В. Індивідуально-правове регулювання у сфері інформаційної економіки

Стаття присвячена системному дослідженню індивідуально-правового регулювання суспільних відносин у сфері інформаційної економіки — однієї з ключових складових сучасного інформаційного суспільства. У статті відзначається, що функціонування інформаційної економіки ґрунтується на використанні інформаційних ресурсів, цифрових технологій та складних комунікаційних інфраструктур, що зумовлює необхідність багаторівневого правового впливу. Поряд із нормативно-правовим регулюванням суттєву роль відіграє індивідуально-правове регулювання, яке забезпечує конкретизацію загальних правових приписів та їх адаптацію до особливостей конкретних правовідносин.

У статті розкрито юридичну природу індивідуальних правових актів, їхнє місце в механізмі правового регулювання та взаємозв’язок із юридичними фактами, що виступають підставою виникнення правовідносин. Детально охарактеризовано класифікацію індивідуальних актів за критеріями волевиявлення (односторонні, двосторонні, багатосторонні), суб’єктів ухвалення (акти органів державної влади, місцевого самоврядування, суб’єктів господарювання) та функціонального призначення (регулятивні й правоохоронні акти). Окреслено змістові відмінності між актами застосування права, що ґрунтуються на імперативному способі регулювання, та актами саморегулювання, побудованими на принципах автономії волі, свободи підприємницької й інформаційної діяльності та свободи договору.

Особливу увагу приділено специфіці індивідуальних правових актів у різних секторах інформаційної економіки: медіа, електронних комунікацій, інформатизації, спеціалізованої інформації, інформаційної безпеки, використання засобів індивідуалізації. Показано, що ці акти одночасно охоплюють як інформаційний, так і господарський компонент, що визначає їх змішану правову природу.

Зроблено висновок, що індивідуально-правове регулювання є необхідним і невід’ємним елементом ефективного правового впливу на інформаційну економіку. Воно забезпечує гнучкість регулювання, дозволяє врахувати динаміку цифрових процесів та сприяє формуванню сталих правовідносин у високотехнологічному середовищі.

Ключові слова: індивідуально-правове регулювання, інформаційна економіка, індивідуальні правові акти, господарські правовідносини, інформаційні правовідносини, електронні комунікації.

Відкрити статтю>>>

http://doi.org/10.71404/2409-6415.140.1

Замрига А.В., Мазуренко В.Г. Адміністративно-правовий статус державного агентства з управління резервами України

В статті зазначається, що адміністративно-правовий статус Державного агентства з управління резервами України є важливим аспектом організації ефективного управління державними резервами, що включають стратегічні ресурси, матеріальні цінності та інші важливі для національної безпеки ресурси. Зважаючи на потреби країни в умовах глобальних загроз та надзвичайних ситуацій, роль цього органу є важливою для забезпечення належного функціонування національної економіки та безпеки. Агентство виступає як головний координуючий орган у сфері управління державними резервами, виконуючи низку завдань, функцій і маючи значні повноваження в межах своєї компетенції.

Завдання Державного агентства з управління резервами України включають забезпечення формування, збереження, оновлення та відпуску матеріальних цінностей державних резервів у випадку надзвичайних ситуацій або загроз національній безпеці. Агентство відповідає за організацію і здійснення ефективного управління запасами на всіх етапах їхнього життєвого циклу: від формування запасів до їхнього використання в умовах кризових ситуацій.

До функцій Державного агентства з управління резервами України належать: 1) планування і формування державних резервів з урахуванням потреб у надзвичайних ситуаціях; 2) зберігання і систематичне оновлення матеріальних цінностей відповідно до чинних нормативів і стандартів; 3) контроль за якістю і кількістю товарів у державних резервів, забезпечення відповідності їх вимогам безпеки і зберігання; 4) організація оперативного відпуску матеріальних цінностей у разі потреби, у тому числі під час надзвичайних ситуацій або для підтримки економіки в разі криз; 5) взаємодія з іншими державними органами та установами для забезпечення безперервного функціонування системи резервів.

Повноваження Державного агентства з управління резервами охоплюють правомірне управління державними ресурсами, нагляд за їхньою цілісністю, а також моніторинг та контроль за своєчасним оновленням і зберіганням стратегічних матеріалів. Агентство має право приймати рішення щодо формування, зберігання та використання ресурсів у випадках, передбачених державними стандартами і нормативами.

До компетенції Державного агентства з управління резервами належать такі основні аспекти: – визначення потреб держави в стратегічних ресурсах та забезпечення їх відповідного обсягу; – координація з іншими органами державної влади щодо підтримки запасів та їх використання; – підготовка звітності та статистики про стан державних резервів; здійснення нагляду за зберіганням матеріальних цінностей та контролю за їх якістю; – взаємодія з міжнародними організаціями для забезпечення ефективного використання ресурсів у разі глобальних загроз або криз. Завдяки цим функціям і повноваженням, Державне агентство з управління резервами України є ключовим органом у забезпеченні належного функціонування системи національних резервів. Підвищення ефективності цього органу є важливим кроком у зміцненні національної безпеки країни і стабільності в умовах зовнішніх та внутрішніх загроз.

Ключові слова: державний контроль за матеріальними цінностями державного матеріального резерву в Україні, державний резерв, адміністративне право, національні резерви, координація, стратегічні запаси, надзвичайні ситуації.

Відкрити статтю>>>

http://doi.org/10.71404/2409-6415.140.2

Карелін В.В., Пшеничний О.В., Соболєв Д.С. Договори між спадкоємцями щодо розподілу спадщини: правове регулювання та форма

У статті проаналізовано цивільно-правову природу договорів між спадкоємцями щодо розподілу спадщини та виявлено прогалини їх нормативного врегулювання. Показано, що ці договори є інструментом приватної автономії співспадкоємців, який дозволяє гнучко впорядковувати перехід активів, проте чинне регулювання залишається фрагментарним і нерівномірним у застосуванні. На тлі розширення складу спадщини (від традиційних речей до корпоративних прав і цифрових активів), а також зростання кількості спадкових справ, дефіцит чітких правил щодо істотних умов, форми правочинів, порядку державної реєстрації та ролі нотаріуса підвищує транзакційні та процесуальні ризики. Судова практика демонструє різні підходи до кваліфікації таких правочинів, що знижує передбачуваність результатів спорів і ускладнює планування спадкового розпорядження. Окремою проблемою є відсутність законодавчо окреслених меж “підтягування” спадкоємців наступних черг і належних запобіжників для осіб з обов’язковою часткою, що створює поле для зловживань і подальших оскаржень.

На підставі положень Цивільного кодексу України окреслено предмет і зміст трьох базових конструкцій: договору про зміну черговості одержання права на спадкування, договору про зміну розміру часток у спадщині та договору про поділ спадкового майна, а також можливість укладення змішаних договорів. Систематизовано істотні, звичайні й випадкові умови таких договорів; наведено рекомендований перелік відомостей для нотаріального посвідчення та алгоритм подальшої реєстрації прав. Обґрунтовано диференційовані вимоги до форми правочинів: від простої письмової для рухомого майна – до обов’язкового нотаріального посвідчення і державної реєстрації прав щодо нерухомості та іншого реєстрового майна. Запропоновано законодавчо конкретизувати межі “підтягування” спадкоємців, вбудувати гарантії захисту прав осіб з обов’язковою часткою та закріпити типові умови договорів і чек-листи для нотаріальної практики. Очікуваний практичний результат – підвищення правової визначеності, зменшення кількості спорів і наближення до європейських стандартів, а стратегічний – цифровізація нотаріальних процедур, сумісність реєстрів і уніфікація підходів у транскордонних спадкових кейсах.

Ключові слова: спадкування, договори між спадкоємцями, зміна черговості, зміна часток у спадщині, поділ спадкового майна, істотні, звичайні та випадкові умови, нотаріальне посвідчення, державна реєстрація.

Відкрити статтю>>>

http://doi.org/10.71404/2409-6415.140.3

Красицька Л.В., Лічман Л.Г. Вплив рішень Європейського суду з прав людини та Конституційного Суду України на розвиток законодавства України в сфері приватних відносин

У статті розглянуто питання впливу рішень Європейського суду з прав людини та Конституційного Суду України на розвиток законодавства України в різних сферах регулювання приватних відносин.

Доведено, що рішення Європейського суду з прав людини, які за своєю правовою природою є джерелами права в Україні, застосовуються в судовій практиці, одночасно впливають й на формування національного законодавства в сфері захисту прав та свобод людини, які мають фундаментальний характер. Законодавець України намагається врегулювати так суспільні відносини, щоб в подальшому не допустити тих порушень Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, які були встановлені в рішеннях ЄСПЛ. Наведено приклади такої реалізації висновків, встановлених в рішеннях Європейського суду з прав людини, у сфері захисту особистих прав (права на психіатричну допомогу), сімейних прав (права на зміну по батькові).

Акцентовано увагу, що в процесі оновлення цивільного законодавства України репродуктивні права людини мають бути врегульовані з врахуванням практики ЄСПЛ, який виходить з того, що ембріони не можуть розглядатися як певне «майно» при врегулюванні відносин щодо застосування допоміжних репродуктивних технологій.

Аргументовано, що в межах здійснення конституційного контролю Конституційний Суд України, не порушуючи принципу поділу влади, визнає неконституційним певний законодавчий припис, що сприяє формуванню в подальшому національного законодавства України без суперечностей, прогалин, з дотриманням положень Конституції України. Наведено приклади впливу рішень Конституційного Суду України на розвиток законодавства України в сфері державної реєстрації прав власності на нерухоме майно, стягнення судового збору. Зроблено висновок, що рішення Конституційного Суду України, якими визнається неконституційність закону або окремого положення закону, визначають орієнтир (напрям) правового регулювання приватних відносин для законодавця в контексті дотримання норм Конституції України як норм прямої дії.

Ключові слова: Європейський суд з прав людини, Конституційний Суд України, рішення Європейського суду з прав людини, законодавство, приватні відносини, цивільне законодавство, рекодифікація, особисті права, сімейні права, захист прав.

Відкрити статтю>>>

http://doi.org/10.71404/2409-6415.140.4

Кузьменко О.В., Чорна В.Г., Стріяшко Г.М. Спорт як елемент адміністративно-правового забезпечення підготовки військовозобов’язаних

У статті аналізується спорт як складова адміністративно-правового забезпечення підготовки військовозобов’язаних у сучасних умовах функціонування держави, що перебуває у стані збройної агресії. Підкреслюється, що фізична та спортивна підготовка громадян, які перебувають на військовому обліку, є важливим елементом мобілізаційної готовності та одним із інструментів реалізації державної політики у сфері національної безпеки. Автор розглядає спорт не лише як соціальний феномен, а як системний механізм, інтегрований у сферу публічного управління.

Досліджено нормативно-правові засади, що регулюють фізичну культуру, спорт, військовий обов’язок та мобілізаційну підготовку, а також їхню узгодженість у контексті забезпечення фізичної готовності військовозобов’язаних. Встановлено, що чинне законодавство не формує цілісної моделі спортивної підготовки резерву та містить низку прогалин, пов’язаних із відсутністю уніфікованих стандартів, чіткої компетенції суб’єктів публічної влади та ефективних організаційних процедур.

У роботі акцентується увага на впливі спорту на формування ключових фізичних, психологічних та вольових якостей військовозобов’язаних. Доведено, що спортивна діяльність сприяє підвищенню витривалості, дисципліни, мотиваційної готовності та здатності діяти в умовах підвищеного стресу, що є необхідними характеристиками майбутніх військовослужбовців. З огляду на це, потребує оновлення підхід до інтеграції спортивних практик у систему мобілізаційної підготовки.

Окрему увагу приділено організаційним та управлінським проблемам, зокрема недостатності спортивної інфраструктури, слабкій міжвідомчій координації, фрагментарності програм фізичної підготовки та відсутності системних механізмів контролю за рівнем готовності військовозобов’язаних. Вказані недоліки обмежують ефективність державної політики у сфері передвійськової підготовки та потребують комплексного перегляду.

Запропоновано напрями вдосконалення адміністративно-правового забезпечення спортивної підготовки військовозобов’язаних, серед яких: розроблення єдиних державних стандартів фізичної готовності, створення міжвідомчої координаційної платформи, посилення інфраструктурної спроможності та запровадження системного моніторингу фізичної підготовленості резерву. Обґрунтовано, що зміцнення ролі спорту у механізмах державного управління підготовкою військовозобов’язаних є важливою передумовою посилення обороноздатності держави.

Ключові слова: спорт; фізична підготовка; військовозобов’язані; адміністративно-правове регулювання; публічне адміністрування; державна політика; воєнний стан; мобілізаційна готовність; державний контроль; спортивна інфраструктура.

Відкрити статттю>>>

http://doi.org/10.71404/2409-6415.140.5

Коропатнік І.М., Карелін В.В., Бериславська О.М. До питання адміністративно-правового регулювання цивільно-військового співробітництва в Україні

Питання здійснення цивільно-військового співробітництва в умовах повномасштабної агресії російської федерації проти України є актуальними в наш час, оскільки саме воно багато в чому визначає ефективність діяльності Збройних Сил України і як наслідок – мир та порядок у державі. Це зумовлює необхідність розгляду цього питання більш глибоко. Дослідження проблеми цивільно-військового співробітництва під час дії воєнного стану є однією з малодосліджених проблем у науці адміністративного права. Розуміння проблематики цього питання, а також недосконалість законодавства і правозастосовної практики, необхідність приведення їх у відповідність до міжнародних стандартів, підвищення ефективності дії вже наявних правових норм і правових інститутів держави, формування позитивної правової свідомості та правомірної поведінки як військовослужбовців, так і цивільного населення прифронтових територій вказують на своєчасність дослідження цього питання.

Концепція цивільно-військового співробітництва не є новою для багатьох провідних армій світу. Вона сформувалася як відповідь на необхідність узгодження дій військових структур із цивільним населенням, органами державної влади, місцевого самоврядування та громадськими організаціями під час виконання завдань у мирний і воєнний час. У державах-членах НАТО система цивільно-військової взаємодії розвивається на основі принципів взаємоповаги, партнерства та взаємної підтримки, що дозволяє забезпечувати ефективну комунікацію, відновлення інфраструктури, гуманітарну допомогу та стабілізаційні процеси в районах конфліктів.

Для України, яка активно впроваджує стандарти НАТО у сфері оборонного управління, концепція цивільно-військового співробітництва має особливе значення. Вона сприяє підвищенню довіри між Збройними Силами та громадянським суспільством, забезпеченню належного рівня безпеки, підтримці місцевих громад у районах бойових дій, а також інтеграції військових структур у систему державного управління на засадах відкритості й партнерства.

Адміністративно-правове регулювання цивільно-військового співробітництва  в Україні є важливою складовою забезпечення національної безпеки, ефективного функціонування сектору оборони та взаємодії військових структур із цивільним населенням і органами влади. Проведений аналіз дозволяє зазначити, що правова база  цивільно-військового співробітництва ще перебуває на стадії становлення, проте має позитивну динаміку розвитку відповідно до стандартів НАТО та міжнародного гуманітарного права.

Ключовими проблемами залишаються фрагментарність нормативно-правового забезпечення, відсутність єдиної державної стратегії розвитку цивільно-військового співробітництва, а також недостатня узгодженість між органами військового управління та місцевими органами влади. Разом із тим, запровадження сучасних механізмів адміністративно-правового регулювання, удосконалення підзаконних актів і розвиток інституційної спроможності підрозділів цивільно-військового співробітництва створюють передумови для підвищення ефективності взаємодії військових і цивільних структур.

Отже, удосконалення адміністративно-правового регулювання цивільно-військового співробітництва в Україні має відбуватися шляхом систематизації законодавства, гармонізації його з міжнародними стандартами, підвищення професійної підготовки персоналу та посилення координації між центральними і місцевими органами влади. Це дозволить забезпечити належний рівень довіри між військовими та цивільними, сприятиме стабільності, безпеці та стійкому розвитку держави в умовах сучасних викликів.

Ключові слова: цивільно-військове співробітництво, Збройні Сили України, військова агресія, адміністративно-правове регулювання, завдання, функції, принципи.

Відкрити статтю>>>

http://doi.org/10.71404/2409-6415.140.6

Майданик Р.А. Володіння цифровою річчю: впровадження кращої практики в право України

Статтю присвячено аналізу впровадження в право України кращої практики володіння цифровою річчю.

Доведено, що властивий сучасному праву подaльший розвиток права щодо цифрових речей передбачає формування положень про володіння цифровою річчю або його юридичний чи функціональний еквівалент, що є глобальною тенденцією, яка характеризується поступовим визнанням цифрових речей, придатних бути під контролем, об’єктом володіння або його юридичним чи функціональним елементом, що відображає особливості їх нематеріального характеру та інформаційних систем обліку цивільного обороту цифрових речей.

Аргументовано, що законодавчі положення про володіння цифровою річчю в праві України доцільно грунтувати на альтернативних моделях володіння цифровою річчю як різновиду володіння або його юридичним еквалентом чи контролю над цифровою річчю як функціональним аналогом володіння, який є відмінним від володіння способом майнового присвоєння цифрової речі.

Зазначено, що за своїм змістом контроль над цифровою річчю містить виключні фактичні повноваження отримувати всі вигоди, користуватися та розпоряджатися цифровою річчю. ЦК України доцільно передбачити положення про володіння цифровою річчю, які міститимуть його поняття, співвідношення із загальними положеннями ЦК про володіння, критерії ідентифікації особи, яка має контроль, встановлені законом випадки, коли, яка має контроль, не визнається володільцем цифрової речі.

Доводиться висновок, що положення ЦК України про речі необхідно застосовувати як до предметів матеріального світу, так і до нематеріальних майнових благ, зокрема до цифрової речі, які здатні перебувати в правовому володарюванні особи (бути відокремленими і стійкими, фізично або інтелектуально підконтрольними особі й не мати волі, тобто здатності своїми думками визначати свої дії), бути оборотоздатним (здатність переходити від однієї особи до іншої) і мати майнову цінність (тобто здатність задовольняти певні потреби суб’єктів права, що може бути оцінена в грошовому еквіваленті, або мати культурну чи історичну цінність).

До цифрової речі, іншого нематеріального майнового блага, яке не відповідає цим властивостям речі, застосовуються положення ЦК України про зобов’язальні або інші цивільні права, які відповідають сутності нематеріального майнового блага.

Зауважено, що володіння цифровою річчю доцільно поширювати на цифрові речі, які придатні бути під контролем.

За своїми ознаками цифрова річ здатна бути у володінні, якщо таке нематеріальне майно може перебувати під контролем певною особою, що передбачає індивідуалізацію відповідної цифрової речі завдяки якій виникає можливість її виключного виділення від маси будь-яких інших «матеріальних» і «нематеріальних» речей.

Ключові слова: володіння, контроль, цифрова річ, майно, віртуальні активи, криптоактиви, цифровий контент, цифровий файл, обліковий запис у соціальній мережі, внутрішньо-ігрові активи, вуглецеві цифрові активи.

Відкрити статтю>>>

http://doi.org/10.71404/2409-6415.140.7

Мех Ю.В., Солнцева Х.В., Шаповал Р.В. Роль органів публічної адміністрації у реалізації адміністративно-правових заходів протидії колабораціонізму

У статті досліджується роль органів публічної адміністрації у реалізації адміністративно-правових заходів протидії колабораційній діяльності в умовах сучасних викликів національної безпеки України. Проведено аналіз нормативно-правових актів, наукових досліджень та практичних рекомендацій щодо міжвідомчої координації суб’єктів виконавчої влади, визначено межі їх повноважень у сфері виявлення, документування та попередження проявів колабораціонізму. Звернуто увагу на інструменти адміністративного впливу, алгоритми взаємодії між органами публічної адміністрації та правоохоронними структурами, а також оцінку ефективності існуючих механізмів. Розглянуто проблеми правової невизначеності, неоднорідності практики застосування адміністративних і превентивних заходів та недосконалості процедур координації. На основі аналізу сформульовано пропозиції щодо вдосконалення адміністративно-правового забезпечення протидії колабораційній діяльності, що включають уніфікацію міжвідомчих алгоритмів, уточнення нормативних засад застосування заходів впливу та розвиток цифрових систем моніторингу. Автори підкреслюють, що системне залучення органів публічної адміністрації дозволяє поєднувати превентивні, регулятивні та контролюючі механізми, підвищуючи ефективність захисту державних інтересів і прав громадян. Результати дослідження можуть слугувати базою для подальшої законодавчої та нормативної розробки у сфері протидії колабораціонізму та зміцнення міжвідомчої координації у кризових умовах.

Ключові слова: адміністративно-правові заходи, колабораціонізм, органи публічної адміністрації, міжвідомча координація, превентивні механізми, нормативно-правове регулювання, правоохоронні органи, державна безпека, моніторинг ризиків.

Відкрити статтю>>>

http://doi.org/10.71404/2409-6415.140.8

Проневич О.С., Берлач А.І., Мацелюх І.А. Правовий концепт «енергетична безпека»: доктринальна інтерпретація та легальне закріплення

Стаття присвячена осмисленню специфіки доктринальної інтерпретації соціально-правового концепту «енергетична безпека» та стану його легального закріплення у вітчизняному законодавстві. Констатовано, що в кросдисциплінарному науковому дискурсі та вітчизняному законодавстві відсутнє уніфіковане сутнісне тлумачення дефініції «енергетична безпека», що об’єктивно зумовлено специфікою методологічних підходів до інтерпретації цього соціально-безпеково-правового феномену, а також комплексним характером енергетичної безпеки та динамікою її детермінант. Сформульовано пропозицію щодо доктринальної артикуляції енергетичної безпеки як стану захищеності енергетичного суверенітету держави шляхом формування та реалізації збалансованої державної політики у сфері енергетичної безпеки в умовах геополітичної невизначеності та існування широкого спектру реальних і потенційних загроз, перманентного моніторингу та оперативної нейтралізації корупціогенних чинників у сфері енергетики, системного вжиття уповноваженими державними та недержавними суб’єктами ефективних організаційних заходів з метою сприяння реалізації легальних інтересів суспільства та приватних осіб щодо забезпечення стійкості енергетичного комплексу та розбудови енергетичної інфраструктури, безперебійного постачання енергії споживачам у достатній кількості, за доступними цінами та в екологічно прийнятний спосіб, диверсифікації джерел енергії і способів її постачання, послаблення залежності від вуглеводневих джерел енергії та розвитку відновлювальних джерел енергії, форсованого впровадження технологій енергоефективності та енергозбереження, формування функціональної спроможності енергетичного менеджменту та посадових/службових осіб адміністративних органів належно реагувати на позаштатні ситуації у мирний час та ефективно забезпечувати енергетичну безпеку в умовах введення надзвичайних адміністративно-правових режимів.

Ключові слова: енергетична безпека, національна безпека, державна політика у сфері енергетичної безпеки, протидія загрозам у сфері енергетики, суб’єкти забезпечення енергетичної безпеки, європейські стандарти забезпечення енергетичної безпеки, правовий режим воєнного стану.

Відкрити статтю>>>

http://doi.org/10.71404/2409-6415.140.9

Стрельченко О.Г., Бухтіярова І.Г., Булик І.Л. Характеристика повноважень суб’єктів публічної адміністрації у сфері використання та охорони земельних ресурсів

У статті авторами здійснена ґрунтовна характеристика повноважень суб’єктів публічної адміністрації у сфері охорони земельних ресурсів де доведено, що система публічної адміністрації у сфері охорони земельних ресурсів свідчить про існування багаторівневої моделі адміністрування, в якій кожен учасник виконує чітко визначені законодавством функції, спрямовані на забезпечення цілісного механізму охорони земель як основного національного багатства України. Сформульовано, що Верховна Рада України виконує нормотворчу та стратегічну функцію, формуючи правові засади охорони земель, визначаючи основні напрями державної політики у сфері раціонального землекористування, затверджуючи державні програми з відтворення та збереження земельних ресурсів. Її діяльність забезпечує правову визначеність і стабільність у системі земельних відносин. Кабінет Міністрів України реалізує організаційно-управлінські та координаційні повноваження, спрямовані на впровадження законодавчих норм у практику державного управління. Саме уряд затверджує нормативи, порядки моніторингу, рекультивації та використання земель, координує діяльність центральних органів виконавчої влади у сфері охорони земель і забезпечує фінансування відповідних програм.

Міністерство економіки, довкілля та сільського господарства України виступає центральним органом формування політики, що розробляє нормативно-правові акти, визначає пріоритети охорони земель, здійснює методичне забезпечення та координацію діяльності інших виконавчих органів. Воно забезпечує інтеграцію екологічних аспектів у державну політику землекористування. Державна служба України з питань геодезії, картографії та кадастру (Держгеокадастр) виконує інформаційно-кадастрову, моніторингову та контрольну функції. Вона веде державний земельний кадастр, проводить моніторинг стану земель, здійснює землеустроєні та оцінювальні роботи, контролює дотримання вимог законодавства щодо охорони ґрунтів. Її діяльність забезпечує достовірність даних про стан і використання земельних ресурсів держави. Державна екологічна інспекція України реалізує контрольно-наглядову функцію, спрямовану на забезпечення дотримання суб’єктами господарювання вимог земельного законодавства. Інспекція здійснює перевірки, фіксує порушення, застосовує заходи впливу, ініціює притягнення винних осіб до юридичної відповідальності. Її діяльність має превентивне та відновлювальне значення у системі охорони земель. Органи місцевого самоврядування забезпечують локальний рівень управління охороною земель, приймаючи рішення щодо використання земель комунальної власності, затверджуючи місцеві програми охорони земель, здійснюючи контроль за дотриманням екологічних вимог та раціональним використанням земельних ресурсів на відповідній території. Їхня діяльність забезпечує практичну реалізацію принципу децентралізації у сфері земельних відносин.

Ключові слова: адміністрування, публічна адміністрація, земельні ресурси, повноваження, екологічні повноваження, органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування.

Відкрити статтю>>>

http://doi.org/10.71404/2409-6415.140.10

Теремецький В.І., Маляр С.А. Правове регулювання житлових відносин в Україні та acquis communautaire: перспектива імплементації європейських стандартів

Стаття присвячена визначенню особливостей імплементації європейських стандартів правового регулювання житлових відносин в Україні щодо acquis communautaire та його можливих перспектив.

Актуальність роботи обумовлена тим, що намагання України вступити до Європейського Союзу (ЄС) зумовлює нагальну потребу в гармонізації національного житлового законодавства з положеннями acquis communautaire. Держави, що узгоджують своє законодавство з acquis communautaire, знаходяться на шляху поширення європейських норм і цінностей у житловій політиці.

Підкреслено значення європейських стандартів для забезпечення рівного доступу до житла та покращення якості життя населення. Визначено, що положення acquis є вектором розвитку національного законодавства у сфері житла, сприяючи гармонізації стандартів доступності, соціальної справедливості та захисту прав людини в державі.

У дослідженні розглядається поширення стандартів acquis communautaire у сфері житлової політики як елемент інтеграції до ЄС, що сприяє формуванню спільної системи належних житлових стандартів, гармонізації законодавства та підвищенню соціальної справедливості і якості життя населення.

В Україні закладено конституційні орієнтири, що дозволяє здійснити адаптацію українського законодавства відповідно до стандартів acquis communautaire, зокрема у сфері житлового забезпечення.

Виокремлено, що стандартами acquis communautaire у житловій політиці є забезпечення права на житло, соціальна справедливість, недискримінація та сталий розвиток житлового середовища відповідно до європейських принципів. Підкреслено, що в Україні поступово утверджується та реалізується принцип соціальної справедливості, що цілком співвідноситься із acquis communautaire.

Визначено такі напрями імплементації європейських стандартів правового регулювання житлових відносин в Україні щодо acquis communautaire: впровадження ефективних механізмів забезпечення соціальним житлом; встановлення доступних цін на житло та сприяння будівництву соціального житла; застосування стандартів ЄС щодо недискримінації та рівного доступу до житла; впровадження систем оцінки відповідності національного законодавства та практики стандартам ЄС.

Ключові слова: житло, житловий фонд, житлова політика, державне управління, acquis communautaire, стандарти ЄС, право на житло, захист житлових прав, житлове забезпечення, соціальне житло, соціальний захист, соціальна політика, соціальна справедливість, захист прав людини, гармонізація законодавства, трансформація національного законодавства, європейська інтеграція.

Відкрити статтю>>>

http://doi.org/10.71404/2409-6415.140.11

Чехович Т. Ключові елементи «Rule of Law Roadmap»: загальний аналіз

Стаття присвячена аналізу змісту, структури та ключових напрямів реалізації Дорожньої карти з питань верховенства права («Rule of Law Roadmap»), яку Україна впроваджує в межах переговорів про вступ до Європейського Союзу. Автор підкреслює, що після затвердження переговорних рамок ЄС та запуску офіційних переговорів у 2024 році виникла потреба в комплексних реформах, спрямованих на забезпечення відповідності держави європейським стандартам. Дорожня карта містить великий масив завдань – 124 стратегічні результати та 529 заходів, які охоплюють реформу правосуддя, боротьбу з корупцією, забезпечення прав людини та модернізацію сектору кримінальної юстиції.

У роботі увага акцентується на необхідності зміцнення незалежності судової влади, удосконаленні механізмів добору та відповідальності суддів і прокурорів, завершенні перевірок доброчесності та цифровізації правосуддя. Аналізується зміст антикорупційних реформ та інституційних викликів, пов’язаних із забезпеченням ефективності НАБУ, САП і ВАКС. Значне місце займає розгляд вимог ЄС щодо прав людини, зокрема гарантій свободи слова, умов у місцях несвободи, рівності та недискримінації.

Окремо оцінюється блок завдань у сфері кримінальної юстиції: імплементація рамкових рішень ЄС, впровадження європейського ордера на арешт, врегулювання конфліктів юрисдикції, удосконалення міжнародного співробітництва та посилення боротьби з організованою злочинністю. Автор також вказує на існуючі прогалини Дорожньої карти, зокрема недостатню увагу до моніторингу антикорупційних розслідувань, управління арештованими активами, реформування публічних закупівель.

У висновках наголошується, що успіх виконання Дорожньої карти залежить від широкої консолідації державних інституцій, експертного середовища та наукової спільноти. Пропонується активніше залучати правничу громадськість до розробки реформ, подібно до процесу рекодифікації цивільного законодавства, що може прискорити євроінтеграційний рух України.

Ключові слова: верховенство права; євроінтеграція; судова реформа; антикорупційна політика; права людини; кримінальна юстиція; європейське законодавство (acquis ЄС); міжнародне співробітництво.

Відкрити статтю>>>

http://doi.org/10.71404/2409-6415.140.12

Горбунова Я. Докази та доказування у справах про домашнє насильство

Наукова стаття присвячена проблематиці доказів і доказування у справах про притягнення особи до адміністративної відповідальності за домашнє насильство. Зазначено, що за останні роки в Україні збільшилася кількість випадків домашнього насильства, що пояснюється складним психологічним станом людей, спричиненим війною, внутрішнім переміщенням, втратою домівок, іншого майна. Така ситуація потребує належного реагування з боку органів державної влади та притягнення винуватих осіб до відповідальності. Констатовано, що важливо встановити всі обставини справи, щоб уникнути випадків притягнення до адміністративної відповідальності за домашнє насильство за відсутності складу такого порушення. Притягнення особи до адміністративної відповідальності здійснюється виключно на підставі встановлених фактів про наявність або відсутність адміністративного правопорушення. Докази є інструментом забезпечення об’єктивного та обґрунтованого вирішення адміністративних справ. Відзначено, що у справах про притягнення особи до адміністративної відповідальності за домашнє насильство основним доказом є протокол про адміністративне правопорушення, в якому має бути зафіксовано всі обставини справи. Для належного вирішення справи до матеріалів має бути додано терміновий заборонний припис, якщо він видавався. В актах органів соціальних служб або Національної поліції можуть бути зафіксовані факти домашнього насильства. Важлива роль у доказуванні вчинення особою домашнього насильства відведена поясненням особи, яку притягують до відповідальності, а також потерпілого. Речовими або матеріальними доказами у справах про домашнє насильство виступають фото- та відеозаписи (наприклад, з камер спостереження, телефонів),  листування (SMS, месенджери), аудіозаписи погроз чи образ. Підтвердження фактів завдання шкоди постраждалій особі можливо через такі документи, як довідки закладу охорони здоров’я про тілесні ушкодження, висновки лікаря або психолога (у випадках психологічного насильства). Констатовано, що доказування є складним процесом підтвердження або спростування факту вчинення домашнього насильства, вини особи в його вчиненні та інших обставин.

Ключові слова: домашнє насильство, адміністративна відповідальність, докази, доказування.

Відкрити статтю>>>

http://doi.org/10.71404/2409-6415.140.13

Гринько Л.П. Криміналістичний аналіз діпфейків: виявлення аномалій, аудіовізуальна атрибуція та ланцюг збереження доказів

У статті досліджено криміналістичні аспекти виявлення, фіксації та дослідження діпфейк-контенту, створеного з використанням технологій штучного інтелекту, а також їх вплив на сучасну практику доказування у кримінальному процесі. Зазначено, що діпфейки – синтетичні аудіо- чи відеоматеріали, створені генеративно-змагальними мережами (GAN), стають інструментом нової хвилі інтернет-шахрайств, інформаційних маніпуляцій і порушення приватності. На основі аналізу сучасних наукових джерел і міжнародних стандартів окреслено основні криміналістичні проблеми, пов’язані з використанням ШІ у злочинній діяльності: високий рівень латентності, труднощі у визначенні автентичності цифрових доказів, а також ризики фальсифікації особистих даних під час фінансових операцій і процедур верифікації.

Розглянуто основні напрями криміналістичного аналізу deepfake-контенту: дослідження цифрових артефактів і метаданих, перевірка частоти кадрів і часових аномалій, візуальний аналіз ознак синтетичного відео (освітлення, тіней, кольорової гами, міміки), аудіоаналіз синхронності звуку й відео, а також застосування алгоритмів машинного навчання для виявлення прихованих закономірностей. Наголошено на необхідності дотримання ланцюга збереження цифрових доказів і забезпечення їх допустимості в суді.

Окрему увагу приділено етичним і правовим аспектам використання штучного інтелекту у криміналістиці, зокрема питанням упередженості алгоритмів, конфіденційності персональних даних та контролю за достовірністю автоматизованих систем. Підкреслено, що розвиток діпфейк-технологій демонструє дуалізм ШІ як інструмента вчинення і водночас виявлення злочинів. Зазначено, що впровадження сучасних методів цифрової експертизи, міжнародна співпраця, правове регулювання та розвиток цифрової грамотності є ключовими умовами ефективної протидії злочинності у цифрову епоху. Зроблено висновок, що формування нової криміналістичної парадигми – «криміналістики діпфейків», є невід’ємною складовою забезпечення справедливості, інформаційної безпеки та захисту прав людини.

Ключові слова: штучний інтелект; діпфейк; цифрові докази; аудіовізуальна атрибуція; ланцюг збереження доказів; цифрова експертиза; генеративно-змагальні мережі (GAN); кіберзлочинність; машинне навчання; етичні та правові ризики; фальсифікація даних; судова експертиза; інформаційна безпека.

Відкрити статтю>>>

http://doi.org/10.71404/2409-6415.140.14

Дідик Н.І., Бесага І.В., Братковський В.М. Нормативно-правове регулювання «адміністративного розшуку» військовозобов’язаних

У статті досліджено феномен «адміністративного розшуку» військовозобов’язаних як новоутворення у системі публічного права України, що виникло в умовах воєнного стану. Актуальність теми зумовлена необхідністю нормативного та процедурного осмислення нових форм публічно-примусового впливу, спрямованих на забезпечення виконання мобілізаційних обов’язків громадян. Метою дослідження є з’ясування правової природи, підстав та меж компетенції суб’єктів адміністративного розшуку – територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки (надалі – ТЦК та СП) і Національної поліції – у забезпеченні явки військовозобов’язаних, які порушують вимоги мобілізаційного чи оборонного законодавства. Методологічну основу становлять діалектичний, формально-юридичний і системний методи аналізу, що дозволили простежити взаємодію норм мобілізаційного, адміністративного та інформаційного права. Джерельною базою дослідження стали положення Конституції України, Закони № 3543-XII, № 2232-XII, № 580-VIII, Кодекс України про адміністративні правопорушення, а також підзаконні акти Кабінету Міністрів України та накази МВС, які регламентують функціонування інформаційних систем. Основні результати полягають у тому, що «адміністративний розшук» визначено як превентивну форму адміністративно-примусових заходів, спрямованих на забезпечення виконання військового обов’язку, а не як кримінальне переслідування. Його сутність полягає у процедурі доставлення (за необхідності також затримання) осіб, які вчинили правопорушення, передбачені статтями 210, 210-1 КУпАП, від моменту реєстрації звернення ТЦК та СП до фактичного доставлення особи. Виявлено, що чинне законодавство не містить чіткої дефініції поняття «адміністративний розшук», що породжує колізії у його співвідношенні з оперативно-розшуковою діяльністю і розширює компетенцію поліції поза межі класичних наглядових функцій. Перспективи подальших досліджень убачаються у виробленні доктринального визначення адміністративного розшуку, розробленні критеріїв розмежування «адміністративного» і кримінального розшуку, а також у вдосконаленні правових механізмів інформаційної взаємодії між ТЦК та СП і органами поліції.

Ключові слова: адміністративний розшук, мобілізаційне право, територіальний центр комплектування та соціальної підтримки, Національна поліція, адміністративне затримання, доставлення, воєнний стан.

Відкрити статтю>>>

http://doi.org/10.71404/2409-6415.140.15

Заболотна Н.Я. Міжнародно-правове забезпечення використання та охорони прісної води

У статті досліджуються питання міжнародно-правового регулювання використання ресурсів прісної води інструментами міжнародного екологічного права та механізмами, що використовуються у галузі міжнародного права прав людини.

Вода є найголовнішою умовою виживання людини та збереження її гідності, а також основою життєстійкості суспільств та навколишнього природного середовища. Води не вистачає: близько двох мільярдів людей досі не мають доступу до безпечної питної води. Більшість із них живуть у вразливих регіонах світу, які найчастіше розриваються конфліктами, де вода є питанням життя чи смерті. Зростання дисбалансу у глобальному водопостачанні веде до виникнення напруженості та конфліктів і потенційно може перерости у масштабну загрозу міжнародному миру та безпеці.

Нестача води все частіше розглядається як основна проблема політики та безпеки, а не просто як проблема розвитку людства та збереження стійкості довкілля. Протягом століть співпраця у галузі води була важливим компонентом мирних угод. Створені в водних басейнах системи співробітництва з водних ресурсів, що розділяються, — це важлива характеристика міжнародного співробітництва та пошуку рішень водних проблем.

Міжнародне співробітництво сприяє забезпечувати населенню стійкий доступ до достатніх обсягів води прийнятної якості для підтримки життєдіяльності, добробуту людей та соціально-економічного розвитку з метою захисту від забруднень, що передаються через воду, і пов’язаних з водою лих, а також для збереження екосистем у кліматі миру та політичної стабільності. В даний час міжнародне співтовариство усвідомлює тісний зв’язок охорони ресурсів прісної води з правами людини. Право людини на безпечну питну воду означає право кожного без будь-якої дискримінації мати доступ до достатніх обсягів безпечної, придатної для споживання, фізично доступної та недорогої води для особистих та побутових потреб. Права людини на безпечну питну воду як компонент права на достатній життєвий рівень мають першорядне значення для повного здійснення права на життя та всіх прав людини.

Ключові слова: вода, право людини на воду, правова охорона водних ресурсів, дефіцит водних ресурсів, забруднення води, водозабезпечення, якість води, транскордонні води,  міжнародне співробітництво, міжнародно-правове регулювання.

Відкрити статтю>>>

http://doi.org/10.71404/2409-6415.140.16

Крупко Я.М. Фінансово-правове забезпечення та фінансово-правове регулювання: співвідношення та особливості у системі публічних фінансів

У статті проведено комплексний аналіз змісту та співвідношення понять «фінансово-правове забезпечення» та «фінансово-правове регулювання» як ключових категорій сучасного фінансового права. З’ясовано, що фінансово-правове регулювання визначає нормативно-правові засади функціонування фінансової системи держави, тоді як фінансово-правове забезпечення спрямоване на практичну реалізацію цих норм у діяльності органів публічної влади. Встановлено, що ефективне функціонування системи Державної кримінально-виконавчої служби України потребує належного поєднання регуляторного та забезпечувального елементів фінансово-правового механізму.

Ключові слова: фінансово-правове забезпечення, фінансово-правове регулювання, публічні фінанси, фінансовий контроль, правові механізми.

Відкрити статтю>>>

http://doi.org/10.71404/2409-6415.140.17

Кунтій А.І. Обставини, що підлягають встановленню під час розслідування порушення статутних правил взаємовідносин між військовослужбовцями за відсутності відносин підлеглості

У науковій статті досліджено особливості досудового розслідування кримінальних правопорушень, передбачених статтею 406 Кримінального кодексу України, що стосуються порушення статутних правил взаємовідносин між військовослужбовцями за відсутності між ними відносин підлеглості. Закцентовано увагу на проблемних аспектах, які виникають у процесі доказування умисного характеру дій, зокрема складності встановлення психологічних та поведінкових чинників, що передували конфлікту, а також труднощах у збиранні доказової бази в умовах закритості військового середовища. Запропоновано систематизований підхід до з’ясування ключових обставин у межах досудового розслідування, зокрема обставин початку провадження, характеру взаємин між потерпілим і правопорушником, передумов конфлікту, його наслідків та особливостей фіксації події. Обґрунтовано необхідність створення практично орієнтованої криміналістичної методики розслідування таких злочинів, яка б враховувала специфіку військової служби та унеможливлювала уникнення відповідальності винними особами. Водночас піддано критиці окремі наукові підходи, що ототожнюють воєнні кримінальні правопорушення із військовими кримінальними правопорушеннями, що може призвести до помилкових управлінських рішень на державному рівні. Зроблено висновок про важливість міждисциплінарного підходу до вдосконалення розслідувань, який поєднує норми кримінального, військового та криміналістичного права.

Ключові слова: кримінальне провадження; підлеглий; начальник; статут; нестатутні відносини; воєнний стан; зброя; знущання; насильство; побої; тілесні ушкодження; потерпілий; бойова обстановка; воєнний стан; наслідки; військовослужбовець; військова служба; воєнні злочини.

Відкрити статтю>>>

http://doi.org/10.71404/2409-6415.140.18

Кюнцлі Р.В., Степанюк А.В. Нормативно-правові засади узгодження містобудівної документації з охоронними режимами культурної спадщини

У статті досліджено проблему узгодженості містобудівної документації з охоронними режимами культурної спадщини в контексті сучасної архітектурно-правової практики. Актуальність роботи зумовлена системними розбіжностями між планувальними рішеннями та охоронними приписами, які призводять до деформації історичного середовища, втрати культурної ідентичності територій і зростання кількості судових спорів щодо законності забудови в межах історичних ареалів. Метою дослідження є аналітичне осмислення нормативних, методологічних і практичних аспектів взаємодії між містобудівними документами (генеральними планами, детальними планами територій, історико-архітектурними опорними планами) та охоронними актами, а також окреслення шляхів їх узгодження у межах єдиної системи просторового управління. Методологічну основу становлять системний, порівняльно-правовий і структурно-функціональний методи, що дозволили розкрити співвідношення між містобудівним і охоронним законодавством, проаналізувати положення законів № 1805-III «Про охорону культурної спадщини», № 3038-VI «Про регулювання містобудівної діяльності», Порядків № 318 і № 926, а також державних будівельних норм і стандартів (ДБН Б.2.2-3:2021, ДСТУ 8855:2019).Основні результати дослідження полягають у визначенні концепції інтегрованого просторового планування, за якої охоронна документація розглядається не як зовнішнє обмеження, а як внутрішній рівень містобудівного процесу. Обґрунтовано, що пріоритет охоронного законодавства над містобудівним має не лише юридичний, а й концептуальний характер: він забезпечує спадковість культурного ландшафту й сталу архітектурну гармонію міста. На прикладі судової практики 2024-2025 рр. продемонстровано утвердження доктрини охоронного пріоритету, за якою органи місцевого самоврядування зобов’язані враховувати охоронні зони незалежно від їх відображення у генеральних планах. Перспективи подальших досліджень убачаються у розробленні цифрових інструментів інтеграції містобудівних і охоронних документів, формуванні єдиної інформаційної екосистеми для моніторингу історичного середовища та визначенні етичних принципів архітектурного проектування в умовах охоронного регулювання.

Ключові слова: містобудівна документація, охоронні зони, культурна спадщина, історико-архітектурний опорний план, генеральний план, сталий розвиток.

Відкрити статтю>>>

http://doi.org/10.71404/2409-6415.140.19

Лазебний А.М., Фірскіна К.М., Михайлова С.І. Криміналістичне забезпечення розслідування корупційних злочинів

Стаття присвячена дослідженню проблем криміналістичного забезпечення розслідування корупційних злочинів в Україні. У роботі розкрито сутність поняття «криміналістичне забезпечення» та його роль у процесі доказування під час досудового розслідування.

Проаналізовано основні нормативно-правові акти, що регулюють протидію корупційним діянням, а також наведено класифікацію корупційних злочинів відповідно до положень Кримінального кодексу України. Було визначено ключові криміналістичні особливості таких злочинів, високий рівень латентності, складність предмета доказування, необхідність проведення негласних слідчих (розшукових) дій та залучення фахівців із цифрової й фінансової криміналістики.

Окрему увагу приділено проблемам практичного застосування криміналістичних засобів у розслідуваннях, зокрема обмеженості технічних ресурсів, недосконалості законодавчого регулювання збору цифрових доказів.

У статті обґрунтовано необхідність розроблення уніфікованих криміналістичних методик розслідування корупційних правопорушень, створення міжвідомчих аналітичних центрів, модернізації технічного оснащення органів досудового розслідування та вдосконалення нормативної бази щодо допустимості цифрових доказів.

Підкреслено важливість міжнародного співробітництва у сфері антикорупційної криміналістики, обміну досвідом та спільних розслідувань. Приходимо до висновку, що ефективне криміналістичне забезпечення розслідування корупційних злочинів є ключовим чинником у системі протидії корупції, оскільки саме від рівня його розвитку залежить результативність викриття, документування та доведення вини правопорушників.

Ключові слова: корупція, криміналістичне забезпечення, доказування, цифрові докази, криміналістична техніка, криміналістична тактика, методика розслідування, антикорупційна діяльність, слідчі дії, фінансова криміналістика.

Відкрити статтю>>>

http://doi.org/10.71404/2409-6415.140.20

Лапка О.Я., Іванчук Н.В. Конфлікт: теоретико-методологічні підходи до розуміння

У статті здійснено комплексний теоретико-методологічний аналіз сутності та змісту конфлікту як багатовимірного соціального й правового феномену, що посідає ключове місце у структурі суспільного розвитку. На основі узагальнення філософських, соціологічних, психологічних, управлінських, педагогічних, військових та юридичних підходів обґрунтовано подвійний характер конфлікту, який може проявлятися як у деструктивній, так і в конструктивній формах. У центрі дослідження – виявлення ґенези наукових уявлень про конфлікт: від античних концепцій моральної природи суперечностей до соціально-філософських і функціональних інтерпретацій Нового часу та сучасних конфліктологічних теорій. Показано, що еволюція наукових поглядів зумовила формування двох провідних парадигм: функціональної, що трактує конфлікт як загрозу соціальній стабільності, та конфліктологічної, яка розглядає його як чинник розвитку соціальних інститутів і механізмів демократизації.

Особливу увагу приділено методологічному розмаїттю сучасних досліджень конфлікту, що охоплюють діалектичні, психодинамічні, когнітивні, інституціональні, управлінські, аксіологічні та системні підходи. Підкреслено міждисциплінарний характер феномену, що проявляється у різних сферах суспільного життя – від державного управління та педагогіки до менеджменту й військової сфери. Обґрунтовано, що сучасні конфлікти значною мірою формуються під впливом гібридних загроз, інформаційних впливів та трансформації системи глобальної безпеки.

У юридичному вимірі конфлікт розглянуто як форму суперечностей між суб’єктами правовідносин, пов’язаних із різним тлумаченням норм права, колізіями законодавства, особливостями правозастосування та зіткненням інтересів. Окреслено ключові підходи до визначення поняття «правовий конфлікт» і його структури, виділено характерні ознаки правових конфліктів та їх наслідки для функціонування правової системи. Підкреслено, що правові конфлікти можуть мати як кризовий, так і функціональний потенціал, виступаючи інструментом оновлення правового регулювання, удосконалення механізмів забезпечення прав людини та зміцнення законності.

Ключові слова: конфлікт, суперечності, конфліктна ситуація, правовий конфлікт, гібридні загрози.

Відкрити статтю>>>

http://doi.org/10.71404/2409-6415.140.21

Петренко Ю.В., Трагнюк О.Я., Бойчук Д.С. Деякі питання правової регламентації інтерграції України в ЄС контексті трансформації безпекового середовища

Досліджуючи правові засади євроінтеграції України, слід зауважити, що цей процес відбувається в особливо складних умовах, що зумовлено серйозними змінами в архітектурі міжнародної безпеки.  Констатовано, що процес вступу до ЄС вимагає серйозної підготовки як від країни-кандидата, так і від Євросоюзу. Доведено, що процес євроінтеграції нашої держави вирізняється особливою динамікою саме у сфері безпеки та оборони. Серед різних напрямів євроінтеграції України особливої інтенсивності набуло співробітництво у безпеково-оборонному вимірі. Незважаючи на увесь спектр труднощів, з якими зіштовхнулася наша держава у зв’язку  із повномасштабним військовим вторгненням, Україна стала надійним партнером ЄС у сфері безпеки та оборони. З’ясовано, що Україна та Європейський Союз стикаються зі спільними загрозами безпеці, зокрема з боку Російської Федерації. Акцентовано увагу, що при цьому Україна пропонує унікальний та цінний практичний досвід у протидії цим викликам. Аргументовано, що більш інтенсивна співпраця України з державами-членами ЄС у сфері безпеки та оборони відповідає стратегічним інтересам обох сторін.

Констатовано, що існуючі геополітичні реалії та загрози, розгортання повномасштабної війни на території Європи поклало початок серйозних трансформаційних змін і для самого Євросоюзу. Виявлено, що для того, щоб бути постачальником безпеки в європейському регіоні, ЄС має використовувати наявні та створювати нові правові механізми для залучення.

Доведено, що Європейський фонд миру було створено як інструмент, який ЄС може використовувати для фінансування зміцнення оборонної спроможності третіх держав для їх військової відповіді в кризовій ситуації у разі виникнення міжнародного збройного конфлікту. З’ясовано, що цей правовий інструмент може бути використано для надання Євросоюзом військової допомоги для України. Досліджено низку рішень Ради Європейського Союзу, якими визначено заходи допомоги, що надаються Україні, і обсяг відповідного фінансування.

Здійснено аналіз правових підходів Міжнародного Суду ООН щодо можливості застосування сили та надання фінансової допомоги у разі воєнного конфлікту.  Доведено, що Україна має право вживати заходи для реалізації свого права на самооборону, а інші держави мають право підтримувати її у здійсненні цього права. Встановлено, що надання державами-членами Євросоюзу військової техніки та платформ, призначених для застосування летальної сили, технічне обслуговування, ремонт і модернізація наданих матеріалів та ідентичного обладнання, що здійснюється відповідно до Рішення Ради 2022/228, відповідають нормам міжнародного права щодо застосування сили. Продемонстровано, що Європейський Союз може діяти як учасник відносин із забезпечення міжнародної безпеки не лише через цивільні та миротворчі місії, а й шляхом підтримки військових зусиль держави, яка реалізує своє невід’ємне право на самооборону.

Ключові слова: євроінтеграція, Спільна політика безпеки та оборони, Копенгагенські критерії, acquis ЄС, Європейський фонд миру, колективна безпека та оборона, Рада безпеки ООН.

Відкрити статтю>>>

http://doi.org/10.71404/2409-6415.140.22

Покришень Д.А. Актуальність та перспективи концепції інформаційно-правового забезпечення підготовки персоналу ДКВС України

У статті розглянуто теоретико-методологічні та практичні аспекти формування концепції інформаційно-правового забезпечення підготовки персоналу Державної кримінально-виконавчої служби України (ДКВС) у контексті сучасних трансформацій правової системи держави. Обґрунтовано актуальність дослідження, зумовлену глобальною цифровізацією суспільних процесів, зростанням ролі інформації як стратегічного ресурсу, необхідністю забезпечення інформаційної безпеки та впровадженням європейських стандартів у сфері підготовки кадрів правоохоронних органів. Показано, що традиційні підходи до професійного навчання не відповідають динаміці розвитку цифрових технологій, що спричиняє розрив між практичними потребами служби та реальним рівнем компетентності персоналу.

На основі аналізу наукових джерел і зарубіжного досвіду виокремлено проблеми відсутності цілісної науково обґрунтованої моделі інформаційно-правового забезпечення, недостатнього рівня правової регламентації цифрового навчання, низької адаптивності освітніх програм до європейських вимог та швидких технологічних змін. У роботі визначено основні напрями розвитку концепції, серед яких створення уніфікованої системи інформаційно-правової підготовки, упровадження доказово обґрунтованих (evidence-based) підходів до навчання, розвиток цифрових компетентностей та кібергігієни персоналу, формування механізмів постійного професійного розвитку (CPD), інтеграція міжнародного досвіду й етичних стандартів роботи з інформацією.

Результати дослідження мають теоретичне та прикладне значення для модернізації системи відомчої освіти, підвищення ефективності діяльності ДКВС України, удосконалення нормативно-правової бази та формування сучасної моделі інформаційно безпечної професійної підготовки правоохоронних кадрів.

Ключові слова: інформаційно-правове забезпечення, підготовка персоналу, Державна кримінально-виконавча служба України, цифровізація, інформаційна безпека, професійна компетентність, євроінтеграція.

Відкрити статтю>>>

http://doi.org/10.71404/2409-6415.140.23

Силенко Л.М. Напрямки удосконалення адміністративно-правового регулювання поховальної справи

У статті досліджуються ключові проблеми чинного адміністративно-правового регулювання поховальної справи в Україні та окреслюються напрями його удосконалення з урахуванням європейських стандартів, вимог міжнародного гуманітарного права та викликів воєнного стану. Обґрунтовується, що фрагментарність нормативної бази, нечіткий розподіл повноважень між органами місцевого самоврядування, виконавчою владою та комунальними підприємствами, поширені практики монополізації ринку, тіньової діяльності, нав’язування послуг і торгівлі інформацією про смерть створюють високі корупційні ризики та порушують права родичів померлих. Наголошується на необхідності комплексної кодифікації законодавства про поховальну справу, виокремлення й деталізації контрольних і наглядових повноважень публічних органів, запровадження прозорих процедур допуску до ринку, ліцензування або реєстрації суб’єктів, єдиних професійних стандартів та етичних вимог до надавачів ритуальних послуг. Окрему увагу приділено запровадженню електронних реєстрів місць поховання, обліку померлих та загиблих унаслідок воєнних дій, уніфікованих процедур ідентифікації тіл, стандартів належного утримання кладовищ та санітарної безпеки. Підкреслюється важливість забезпечення реальної конкуренції між комунальними та приватними суб’єктами, заборони дискримінаційних умов доступу, розвитку механізмів громадського та медіаційного контролю. Зроблено висновок, що вдосконалення адміністративно-правового регулювання поховальної справи має бути спрямоване на посилення гарантій гідності померлої особи, захист прав її близьких, підзвітність органів влади та формування цілісної гуманітарної політики держави у сфері поводження зі смертю. Серед перспективних напрямків вдосконалення механізмів управління пошуком, ексгумацією та перепохованням останків осіб можна виокремити: 1) розробка централізованої бази даних місць поховань.

Ключові слова: поховальна справа, ритуальні послуги, правове регулювання ритуальних послуг, міжнародний досвід регулювання ритуальних послуг.

Відкрити статтю>>>

http://doi.org/10.71404/2409-6415.140.24

M.V. Sliusarenko, O.Ya. Trahniuk Algerian War and the Multidimensionality of Human Rights Violations in The Process of Decolonization

Стаття зосереджується на історичному та правовому аналізі порушень прав людини під час Алжирської війни за незалежність 1954-1962. Насильство у ході цього конфлікту було багатовимірним, охоплюючи різні групи цивільного населення, і проявлялось як у контексті репресивної політики Франції, так і у вигляді післявоєнних переслідувань з боку алжирських націоналістів. Французькі сили безпеки застосовували тортури, позасудові страти, викрадення, масові примусові переміщення цивільних осіб та надмірне застосування сили під час акцій протесту. Ці практики порушували положення низки міжнародних договорів у сфері прав людини, учасником яких Франція була під час конфлікту. У роботі також розкрито, що укладені у березні 1962 року Евіанські угоди, що мали покласти край насильству і гарантувати безпеку для цивільного населення, були одразу порушені алжирськими повстанськими угрупованнями. Масові розправи, здійснені проти п’є-нуарів і харкі, супроводжувались жорстокими вбивствами, зникненням людей та експропріацією майна. У результаті цих подій, які автор характеризує як етнічні чистки, сотні тисяч п’є-нуарів і харкі були вимушені масово вирушити до Франції. Після втечі десятки тисяч харкі були розміщені у таборах із жахливими умовами життя, що суперечить забороні на нелюдське та таке, що принижує гідність, поводження. Особлива увага приділена питанню відсутності правосуддя для воєнних злочинців: Франція ухвалила низку актів амністії, що звільняли від кримінальної відповідальності всіх, хто був причетний до порушення прав людини під час війни, тоді як у незалежному Алжирі члени FLN фактично ніколи не переслідувалися за злочини, скоєні у 1962 році. Міжнародне співтовариство не мало інструментів для притягнення винних до відповідальності, що свідчить про обмеженість механізмів міжнародного права епохи Холодної війни. Автор пропонує дослідникам у сфері постколоніальних студій та міжнародного права перейти до багаторівневної аналітичної моделі, в якій буде визнано, що страждання і вразливість впливають на всі сторони конфлікту в різні історичні періоди.

Ключові слова: міжнародне гуманітарне право, деколонізація, права людини, репатріація, Алжирська війна.

Відкрити статтю>>>

http://doi.org/10.71404/2409-6415.140.25

Стріяшко Г.М., Задерейко С.Ю. Адвокатура як інституція надання правничої допомоги у податково-правових відносинах: особливості правового статусу

Сучасний стан податково-правового регулювання в Україні демонструє тенденцію до зростання значення професійної правничої допомоги у забезпеченні ефективного функціонування механізмів публічної влади та гарантуванні прав приватних суб’єктів. У межах публічно-приватної дихотомії особливого значення набуває адвокатура  як автономна інституція громадянського суспільства, що виконує системоутворюючу роль у забезпеченні правової комунікації між платником податків і державою. Науковці відзначають, що ефективність захисту прав особи у сфері публічно-правових відносин прямо залежить від реального змісту процесуального статусу адвоката та чіткості нормативного регулювання меж його діяльності. Проте в чинному законодавстві України зберігаються значні прогалини та колізії: відсутня системна регламентація прав і обов’язків адвоката саме у сфері податкових правовідносин; не визначено механізм реалізації гарантій незалежності адвокатської діяльності при взаємодії з контролюючими органами; існує дисбаланс між правами сторін у податкових спорах, коли держава (через суб’єктів владних повноважень) зберігає фактичну процесуальну перевагу; недостатньо врегульовано питання юридичної відповідальності адвоката, зокрема співвідношення дисциплінарної, адміністративної та цивільно-правової відповідальності; судова практика залишається непослідовною, що призводить до неоднакових підходів у тлумаченні правового статусу адвоката.

Додатковими викликами сучасності є зміна форм реалізації професійної правничої допомоги дистанційна участь у судових засіданнях, електронне листування, цифрові докази, що потребує оновлення нормативної бази відповідно до принципів верховенства права та доступу до правосуддя.

У результаті формується структурна невизначеність правового статусу адвокатури у сфері оподаткування, що проявляється у розбалансуванні публічних і приватних інтересів, нестабільності судової практики, зниженні рівня гарантій професійної незалежності, фрагментарному науковому опрацюванні проблеми.

Отже, таких умовах об’єктивно виникає потреба в науковому переосмисленні та доктринальній реконструкції спеціального правового статусу адвоката у податкових правовідносинах як комплексної категорії, що поєднує інструменти професійної автономії, процесуальних гарантій, належної взаємодії з податковими органами та механізмів відповідальності,  що й зумовлює актуальність проведеного дослідження.

Ключові слова: адвокат, безоплатна правнича допомога, правовий статус, адвокатура, податкові правовідносини.

Відкрити статтю>>>

http://doi.org/10.71404/2409-6415.140.26

Чорномаз О.Б. Застосування інформаційних технологій у сфері запобігання та протидії домашньому насильству

У контексті формування цифрового суспільства технологічні інновації набувають особливого значення як інструменти запобігання, виявлення та протидії домашньому насильству. Разом із тим їх інтеграція у відповідні механізми державної політики супроводжується низкою труднощів, серед яких — нормативно-правові обмеження, обмеженість ресурсного забезпечення, культурні стереотипи та недостатній рівень інформованості населення щодо наявних цифрових інструментів. У зв’язку з цим дослідження потенціалу сучасних цифрових технологій та формування практичних рекомендацій щодо їх ефективної адаптації до національних умов постає важливим і своєчасним завданням, спрямованим на підвищення результативності системи запобігання та протидії домашньому насильству в Україні.

Ключові слова: протидії домашньому насильству, технологічні інновації, інформаційні технології, проблема, вирішення.

Відкрити статтю>>>

http://doi.org/10.71404/2409-6415.140.27

Чудненко В.О. Державна політика щодо охорони педосфери: нормативно-правові та інституційні засади

У статті досліджено нормативно-правові та інституційні засади державної політики щодо охорони педосфери як ключового елементу екологічної безпеки та сталого розвитку. Здійснено аналіз поняття «державна політика» в контексті сучасного адміністративного права, розкрито її зміст як системи цілеспрямованої нормативно-організаційної діяльності держави, спрямованої на збереження та відновлення ґрунтових ресурсів. Підкреслено, що формування політики охорони педосфери відбувається у тісному взаємозв’язку з екологічною, аграрною та регіональною політиками, відображаючи інтеграційний характер державного управління природними ресурсами.

Визначено, що правову основу державної політики у сфері охорони педосфери становлять Конституція України, Закони України «Про охорону навколишнього природного середовища» та «Про охорону земель», Земельний кодекс України, а також міжнародні документи, зокрема Стратегія Європейського Союзу про ґрунти до 2030 року. Показано, що нормативно-правове забезпечення охорони педосфери має багаторівневу структуру, у якій поєднуються норми екологічного, земельного, адміністративного та фінансового права. Обґрунтовано необхідність розроблення та впровадження Національної стратегії управління ґрунтовими ресурсами України до 2030 року як системоутворюючого документа державної політики.

Проаналізовано інституційну систему реалізації державної політики охорони педосфери, до якої належать Міністерство охорони довкілля та природних ресурсів України, Державна екологічна інспекція України, Державна служба України з питань геодезії, картографії та кадастру, органи місцевого самоврядування та науково-дослідні установи. Розкрито їхні повноваження, функції та напрями взаємодії у процесі забезпечення моніторингу, контролю й рекультивації земель. Особливу увагу приділено ролі громадських організацій та міжнародного співробітництва у сфері збереження ґрунтів, а також необхідності цифровізації кадастрових і моніторингових систем.

У статті підкреслено, що державна політика охорони педосфери характеризується інтеграційністю, нормативною визначеністю, науковою обґрунтованістю, превентивним характером і участю громадськості. Зроблено висновок, що її подальший розвиток потребує гармонізації з європейськими стандартами, удосконалення механізмів координації між органами влади, розширення науково-аналітичного забезпечення та запровадження екологічних стимулів для суб’єктів землекористування.

Ключові слова: державна політика, публічне адміністрування, педосфера, охорона земель, екологічна безпека, сталий розвиток, моніторинг ґрунтів, нормативно-правове регулювання, інституційний механізм, екологічне управління.

Відкрити статтю>>>

http://doi.org/10.71404/2409-6415.140.28

Гнатюк А.Ю. Особливості прокурорського нагляду у кримінальному провадженні щодо неповнолітнього в умовах воєнного стану

Стаття присвячена аналізу особливостей участі прокурора у кримінальному провадженні щодо неповнолітніх в умовах воєнного стану та сучасних викликів ювенальної юстиції в Україні. Показано, що збільшення кількості кримінальних проваджень за участю дітей після повномасштабного вторгнення РФ актуалізувало питання ефективності прокурорського нагляду та реального забезпечення прав і найкращих інтересів дитини. Встановлено, що хоча національна правова база включає розширені гарантії захисту дітей, закріплені у КПК України, спеціальному законодавстві, міжнародних актах та відомчих наказах, зокрема № 309 і № 509 Офісу Генерального прокурора, їх практичне застосування залишається нерівномірним. Проаналізовано ключові положення Наказу № 509, який покладає на прокурора обов’язок особисто допитувати неповнолітнього перед обранням запобіжного заходу, забезпечувати дотримання Лансаротської конвенції, застосування відеофіксації та дистанційного розслідування, а також виявляти випадки втягнення дітей у злочинність та негативного впливу дорослих. Підкреслено, що психологічна вразливість неповнолітніх вимагає обов’язкової участі психолога або педагога під час допитів відповідно до ст. 226 КПК України, проте ця норма часто ігнорується або формалізується. Розглянуто проблеми недостатньої спеціалізації прокурорів: хоча в обласних прокуратурах діють ювенальні підрозділи, а в місцевих визначені ювенальні прокурори, їх статус та компетенція не закріплені в КПК, що призводить до різної якості процесуального керівництва. Висвітлено труднощі, пов’язані з умовами воєнного стану — нестачею інфраструктури, переміщенням органів слідства, обмеженим доступом до служб у справах дітей та підвищеною травматичністю досудових процедур для дітей. Автор обґрунтовує необхідність обов’язкової спеціальної підготовки та чіткого алгоритму його дій у таких провадженнях. Запропоновано посилити міжвідомчу взаємодію, сформувати єдину інформаційну базу щодо неповнолітніх, які контактують із правовою системою, а також розширити застосування відновного правосуддя та примусових заходів виховного характеру. Зроблено висновок, що реалізація цих заходів забезпечить перехід від формального прокурорського нагляду до дієвого механізму захисту прав, свобод і законних інтересів дітей у кримінальному провадженні.

Ключові слова: неповнолітні, прокурорський нагляд, кримінальне провадження, ювенальна юстиція, воєнний стан, психологічні гарантії, права дитини, ЄСПЛ, процесуальні гарантії, відновне правосуддя.

Відкрити статтю>>>

http://doi.org/10.71404/2409-6415.140.29

Артамонов М.А. Затримання особи та його види у кримінальному провадженні

У статті розглянуто правову природу, підстави та класифікацію затримання як одного з найбільш суттєвих заходів примусу у кримінальному процесі України. Розмежовуються його основні види, передбачені КПК України. Надано уніфіковане визначення «затримання», що орієнтовано на міжнародну практику. Надані відповідні зміни до КПК України.

Ключові слова: затримання, заходи забезпечення, тимчасовий запобіжний захід, права людини, кримінальне провадження.

Відкрити статтю>>>

http://doi.org/10.71404/2409-6415.140.30

Бодяк Л.М., Стрельченко О.Г., Дудко А.Г. Правовий статус осіб, зниклих безвісти у період воєнного стану

У науковій статті здійснено всебічне дослідження правового статусу осіб, зниклих безвісти у період воєнного стану, крізь призму адміністративного та міжнародного гуманітарного права. Акцентовано, що феномен зникнення безвісти набуває особливої актуальності в умовах збройної агресії, оскільки інтегрує правові, соціальні та гуманітарні виміри державного реагування. Проведено системний аналіз структури правового статусу таких осіб, визначено його елементи, підстави виникнення й припинення, а також окреслено роль державних органів у забезпеченні розшуку, обліку та соціального захисту членів їхніх сімей. Особливу увагу приділено колізії між юридичним моментом набуття статусу зниклої особи та фактичним моментом її зникнення, що зумовлює появу так званого «латентного правового статусу» як перспективної доктринальної конструкції для вдосконалення адміністративно-правового регулювання.

У статті проаналізовано положення Закону України «Про правовий статус осіб, зниклих безвісти за особливих обставин», норми IV Женевської конвенції 1949 року та практику Міжнародного комітету Червоного Хреста щодо розшуку зниклих під час воєнних дій. Обґрунтовано необхідність створення єдиної цифрової бази даних й запровадження проміжного адміністративного статусу для членів сімей зниклих осіб, що сприятиме підвищенню ефективності публічного управління у сфері гуманітарної політики та забезпеченню реалізації стандартів захисту прав людини.

Ключові слова: правовий статус, зниклі безвісти, воєнний стан, адміністративне право, Єдиний реєстр, соціальний захист, міжнародне гуманітарне право.

Відкрити статтю>>>

http://doi.org/10.71404/2409-6415.140.31

Пєшков В.В. Методи діяльності органів публічної адміністрації в умовах воєнного стану

Стаття присвячена комплексному аналізу методів діяльності органів публічної адміністрації в умовах воєнного стану як особливого правового режиму, що поєднує надзвичайні повноваження з обов’язком дотримання базових правових гарантій. На основі чинної нормативної бази (Конституція України, законодавство про правовий режим воєнного стану, національну безпеку, публічну службу, фінансову систему, а також принципи належного врядування і адміністративної процедури) запропоновано типологію методів: 1) правові (нормотворчі, дозвільні, заборонні, санкційні, тимчасові дерогації з установленими «sunset»-клаулами); 2) адміністративно-примусові (комендантська година, обмеження пересування, евакуація, реквізиція, мобілізаційні завдання, режимні вимоги до критичної інфраструктури); 3) організаційно-управлінські (єдине оперативне керівництво, міжвідомчі штаби, ризик-орієнтований нагляд, безперервність управління/COOP); 4) економічні (держзамовлення, пріоритизація логістики, комплаєнс платежів, нагляд за ліквідністю, тимчасові цінові інтервенції у визначених сегментах, санкційна політика); 5) інформаційно-комунікаційні та цифрові (ситуаційна обізнаність, міжвідомчий обмін даними, кіберстійкість, протидія дезінформації, кризові комунікації, е-сервіси для населення); 6) соціально-гуманітарні (реєстри ВПО, підтримка сімей військовослужбовців, програми реабілітації та інтеграції ветеранів, медико-психологічний супровід).

Показано, що ефективність цих методів визначається дотриманням принципів необхідності, пропорційності, правової визначеності, недискримінації, підзвітності та процесуальної справедливості (право бути вислуханим, мотивованість актів, доступ до оскарження настільки, наскільки це сумісно з безпекою). Обґрунтовано інструменти швидкого нормативного реагування (прискорені процедури з постфактум-оцінкою), матрицю повноважень і відповідальності між центральними органами, військовими адміністраціями та ОМС, а також KPI для моніторингу результативності (захищеність критичної інфраструктури, час адміністративного реагування, рівень доступу до базових послуг). Наукова новизна полягає в інтеграції адміністративно-процедурних гарантій із інструментарієм воєнного стану та побудові «драбини ескалації» методів від м’яких координаційних до жорстких примусових. Практичне значення – у пропозиції чек-листів для органів влади, механізмів відкату тимчасових обмежень після зникнення загрози та стандартизації цифрових процесів. Зроблено висновок про необхідність балансування швидкості й гнучкості управління з верховенством права як передумови стійкості держави.

Ключові слова: методи, гарантії, публічне адміністрування, воєнний стан, державне управління, кризове управління, законодавче регулювання, фінансування, координація, безпека, цифрові технології, ефективність.

Відкрити статтю>>>

http://doi.org/10.71404/2409-6415.140.32

Теслицький А.А. Теоретико-правові засади державного та публічного обвинувачення в системі кримінальної юстиції України

Вступ. Одним із визначальних елементів функціонування сучасної системи кримінальної юстиції є інститут обвинувачення, який забезпечує реалізацію засад справедливості, законності та верховенства права. В Україні, як у державі, що обрала європейський вектор розвитку, особливої актуальності набуває питання співвідношення понять «публічне обвинувачення» та «державне обвинувачення», які впродовж десятиліть мали спільне або тотожне тлумачення, однак із розвитком правової системи та демократичних інститутів набули різного правового змісту.

Історично державне обвинувачення розглядалося як процесуальна діяльність прокурора, спрямована на доведення вини особи у вчиненні злочину від імені держави. Проте сучасні реформи прокуратури, а також імплементація європейських стандартів правосуддя призвели до розширення функціонального призначення прокурора — від «державного обвинувача» до гаранта публічного інтересу. Публічне обвинувачення в сучасному праворозумінні охоплює не лише захист державних інтересів, але й забезпечення прав людини, зміцнення довіри суспільства до судової влади та формування балансу між владними інституціями та громадянським суспільством.

В умовах реформування кримінального процесу, модернізації прокуратури та гармонізації українського законодавства з європейськими принципами правосуддя питання правової природи публічного та державного обвинувачення виходить за межі суто теоретичної проблематики. Воно має безпосереднє значення для практики застосування кримінального процесуального законодавства, ефективності діяльності прокурора і, зрештою, для забезпечення прав і свобод громадян, що є фундаментальною метою держави.

Проблематика співвідношення публічного та державного обвинувачення є однією з найактуальніших у сфері кримінального процесуального права. Її значущість зумовлена кількома чинниками.

Відсутність у національному законодавстві чіткої термінологічної визначеності створює складнощі у правозастосовній практиці. Попри те, що Конституція України 2016 року закріпила функцію підтримання публічного обвинувачення в суді, чинний Кримінальний процесуальний кодекс продовжує використовувати поняття державного обвинувачення, що спричиняє розбіжності у трактуванні функцій прокурора.

Реформа прокуратури України, розпочата у 2014–2016 роках, призвела до суттєвих інституційних змін, зокрема перерозподілу повноважень між органами досудового розслідування та прокуратурою. У нових умовах прокурор стає не лише процесуальним керівником, але й суб’єктом, який несе відповідальність за справедливість судового процесу, дотримання прав людини та забезпечення законності на всіх етапах кримінального провадження.

Ключові слова: публічне обвинувачення, державне обвинувачення, прокуратура, прокурор, кримінальне судочинство, публічний інтерес, верховенство права, Конституція України, правова реформа, кримінальний процес, Європейський суд з прав людини, публічна влада.

Відкрити статтю>>>

http://doi.org/10.71404/2409-6415.140.33

Мандриченко Ж.В. Співвідношення цінностей і функцій адміністративного права

У статті сформульовано, що адміністративно-правові цінності не мають суто декларативного характеру, а знаходять своє практичне втілення у функціях адміністративного права. Саме завдяки реалізації регулятивної та охоронної функцій відбувається трансформація ціннісних орієнтирів у реальні управлінські рішення, адміністративні процедури та механізми захисту прав і свобод людини і громадянина. У цьому контексті принципово важливо взяти до уваги, що функції адміністративного права не нейтральні за своєю природою, а зумовлюються його ціннісною основою. Саме тому співвідношення цінностей і функцій адміністративного права доцільно розглядати не як формально-теоретичну проблему, а як методологічне питання, вирішення якого є кроком до розуміння трансформації цієї галузі в умовах демократичної правової держави.

Досліджено співвідношення між цінностями та функціями адміністративного права України в аксіологічному вимірі. Функції права відображають його призначення і роль у суспільстві, тоді як цінності визначають його моральні й етичні основи. У межах адміністративного права функції розглядаються як інструментальний механізм реалізації тріади його провідних цінностей – людиноцентризму, справедливості та свободи. Виокремлено чотири основні аспекти взаємозв’язку між цінностями та функціями галузі: реалізація цінностей через функції; цінності як орієнтир для вдосконалення функцій; їхня спільна еволюція; практична імплементація у правотворчості. Доведено існування взаємопов’язаної конструкції «цінності – цілі – функції». Обґрунтовано, що ієрархія правових цінностей безпосередньо впливає на зміст і пріоритетність функцій адміністративного права, зумовлюючи переорієнтацію галузі з карально-обмежувальної моделі на регулятивно-сервісну та охоронну. Запропоновано уважати, що співвідношення цінностей і функцій адміністративного права є динамічною системою взаємозалежностей, у межах якої цінності визначають стратегічні орієнтири розвитку галузі, принципи – їх нормативну форму, а функції – реальний механізм практичного втілення у сфері публічного управління (адміністрування).

Ключові слова: адміністративне право, цінності права, функції права, адміністративно-правова аксіологія, людиноцентризм, ієрархія цінностей, воєнний стан, публічне управління.

Відкрити статтю>>>

http://doi.org/10.71404/2409-6415.140.34

Варинський В.О. Нормативне регулювання використання штучного інтелекту у правосудді

Статтю присвячено дослідженню нормативного регулювання використання штучного інтелекту у правосудді в умовах цифрової трансформації судової системи. Актуальність теми зумовлена активним упровадженням алгоритмічних технологій у судову діяльність за відсутності цілісної нормативної моделі, яка б визначала межі їх допустимого використання та забезпечувала належний рівень гарантій права на справедливий суд. Обґрунтовано необхідність розмежування двох принципово різних моделей використання штучного інтелекту: здійснення правосуддя алгоритмом і застосування алгоритмічних систем як допоміжного інструменту судді. Доведено, що саме таке розмежування є вихідною передумовою формування сучасної нормативної моделі використання ШІ у правосудді. Проаналізовано переваги й ризики застосування штучного інтелекту у судочинстві. Особливу увагу приділено проблемам алгоритмічної упередженості, непрозорості алгоритмічних рішень, захисту персональних даних, збереження людського суддівського розсуду та забезпечення процесуального контролю за використанням алгоритмічних систем. Досліджено принципи Європейської етичної хартії щодо використання штучного інтелекту у судових системах (CEPEJ) та їх співвідношення з положеннями Регламенту (ЄС) 2024/1689 (AI Act). Обґрунтовано, що AI Act юридично матеріалізує етичні принципи CEPEJ, переводячи їх зі сфери рекомендацій (soft law) у площину юридично обов’язкових вимог щодо високоризикових систем штучного інтелекту. Доведено, що допустимість використання штучного інтелекту у правосудді визначається не самим фактом його застосування, а нормативно встановленими межами, які забезпечують збереження вирішальної ролі судді, прозорість алгоритмічних рішень, людський контроль і дотримання права на справедливий суд. Запропоновано розглядати штучний інтелект у судочинстві виключно як допоміжний інструмент судді, інтегрований у процесуальні механізми здійснення правосуддя та підпорядкований принципам верховенства права, незалежності суду й поваги до прав людини.

Ключові слова: штучний інтелект, правосуддя, нормативне регулювання, право на справедливий суд, основоположні принципи, CEPEJ, AI Act.

Відкрити статтю>>>

http://doi.org/10.71404/2409-6415.140.35

Сампара Н.М. Зловживання правом на відвід судді у цивільному процесі: процесуальні проблеми та шляхи їх вирішення

У статті досліджено недобросовісне використання права на відвід судді як одного з інструментів штучного затягування судового розгляду. Сформульовані висновки ґрунтуються на комплексному аналізі чинного законодавства України, судової практики, правових позицій Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ) та релевантних наукових досліджень. Визначено й охарактеризовано типові моделі зловживання правом на відвід судді, поширені в сучасній судовій практиці. Відмежовано правомірну реалізацію права на відвід судді, спрямовану на забезпечення об’єктивного та неупередженого розгляду справи, від недобросовісного використання цього процесуального права.

Особливу увагу приділено наявним засобам процесуального впливу, зокрема заходам процесуального примусу, які можуть застосовуватися для протидії використанню заяв про відвід судді з метою затягування розгляду справи. Запропоновано напрями вдосконалення відповідних процесуальних механізмів, реалізація яких дасть змогу мінімізувати негативний вплив такого явища на ефективність і своєчасність розгляду цивільних справ.

Проаналізовано еволюцію способів маніпулювання інститутом відводу судді в умовах цифровізації судочинства та впровадження автоматизованого розподілу судових справ. Досліджено вплив сучасних інформаційно-аналітичних ресурсів на формування практики пошуку так званого «зручного судді» та визначено ризики використання статистичних показників судової діяльності для досягнення процесуальних переваг. Значну увагу приділено аналізу актуальної практики Верховного Суду щодо кваліфікації дій учасників процесу як зловживання процесуальними правами та визначення критеріїв добросовісного використання права на відвід судді.

Проведено порівняльно-правове дослідження окремих аспектів регулювання інституту відводу судді у Сполучених Штатах Америки та оцінено можливість імплементації окремих елементів зарубіжного досвіду в національне законодавство України. Обґрунтовано необхідність подальшого вдосконалення процесуальних механізмів протидії процесуальним диверсіям, посилення відповідальності за систематичне подання безпідставних заяв про відвід судді та забезпечення належного балансу між правом особи на справедливий суд і принципом розгляду справи у розумний строк.

Ключові слова: цивільний процес, право на відвід судді, зловживання процесуальними правами, процесуальна диверсія, затягування розгляду справи, принцип добросовісності, розумні строки.

 Відкрити статтю>>>

http://doi.org/10.71404/2409-6415.140.36

Аврамова О.Є. Медична реабілітація за місцем проживання пацієнта: ліцензійні та страхові аспекти

Стаття присвячена комплексному правовому аналізу медичної реабілітації, що надається за місцем проживання (перебування) пацієнта, з урахуванням ліцензійних і страхових аспектів. Актуальність дослідження зумовлена зростанням потреби у реабілітаційних послугах в умовах повномасштабної збройної агресії проти України, зокрема серед ветеранів та осіб з інвалідністю внаслідок війни, а також фрагментарністю чинного нормативного регулювання цієї сфери.

Методологічну основу дослідження становлять формально-юридичний, системно-структурний і функціональний методи, які застосовано для з’ясування особливостей ліцензування такої діяльності, правового режиму житла пацієнта та механізмів страхування ризиків, пов’язаних із наданням реабілітаційної допомоги за місцем його проживання.

У статті проаналізовано Ліцензійні умови провадження господарської діяльності з медичної практики та встановлено, що надання допомоги за місцем проживання пацієнта є задекларованим місцем провадження ліцензованої господарської діяльності, а не неформальним доповненням до стаціонарної практики. Обґрунтовано господарсько-правову кваліфікацію такої діяльності крізь призму подвійної правової природи житла пацієнта, яке одночасно залишається об’єктом права власності фізичної особи та тимчасово виконує функцію місця провадження господарської діяльності суб’єкта, що не має щодо нього речових прав. Досліджено функціональну роль страхових механізмів, зокрема страхування господарської відповідальності суб’єкта господарювання та добровільного страхування здоров’я і житла пацієнта.

За результатами дослідження виявлено відсутність законодавчого закріплення поняття «домашня реабілітація» на рівні Закону України «Про реабілітацію у сфері охорони здоров’я» (на відміну від суміжного інституту телереабілітації), а також відповідних положень у Законі України «Про основні засади житлової політики». Сформульовано пропозиції щодо доповнення зазначених законів положеннями про домашню реабілітацію, вимоги до житлових умов і обов’язкове страхування відповідальності суб’єктів господарювання, які надають такі послуги.

Ключові слова: пацієнт, охорона здоров’я, житло, суб’єкт господарювання, ринкові відносини, об’єкт страхування, ліцензія, господарська діяльність, місце проживання, правовідносини, ризик, господарська відповідальність, господарські відносини.

Відкрити статтю>>>

титульна сторінка

зміст

Гудіма Т.С., Сошников А.О. Соціальна відповідальність бізнесу в умовах цифровізації та штучного інтелекту: правовий вимір

У статті досліджено трансформацію соціальної відповідальності бізнесу в умовах цифровізації та поширення технологій штучного інтелекту. Обґрунтовано, що класичні моделі корпоративної соціальної відповідальності, орієнтовані переважно на трудові, екологічні та соціальні аспекти, поступово трансформуються у нову форму – цифрову соціальну відповідальність. Показано, що цей процес формує якісно нову господарсько-правову категорію, яка поєднує етичні принципи, внутрішні корпоративні стандарти та імперативні норми цифрового права, створюючи додаткові гарантії легітимності господарської діяльності.

У європейському підході простежується перехід від декларативних норм до обов’язкових правил прозорості, підзвітності та управління ризиками. Американська модель залишає більше простору для саморегуляції, проте встановлює фундаментальні гарантії безпеки, приватності та недискримінації. Порівняльний аналіз свідчить, що цифрова соціальна відповідальність набуває гібридного характеру, поєднуючи імперативні норми та добровільні стандарти, поступово трансформуючи етику в юридично обов’язковий стандарт.

Особливу увагу приділено алгоритмічній специфіці цифрової соціальної відповідальності: незалежним аудитам ШІ, оцінкам впливу (AI-impact assessments), сертифікації відповідно до ISO/IEC 42001, призначенню посадових осіб з етики та забезпеченню відстежуваності даних. Доведено, що ці механізми підвищують прозорість і довіру до цифрових технологій та формують нову систему корпоративної легітимності. У міжнародному вимірі поєднання стандартів ОЕСР, ISO/IEC 42001 та Global Digital Compact формує нормативно-етичну основу, у межах якої добровільні принципи поступово інтегруються у правові вимоги.

Для України розвиток цифрової соціальної відповідальності має подвійний вимір – необхідність гармонізації з acquis ЄС та можливість вироблення власної доктрини як складника господарського права. Запровадження алгоритмічних аудитів, створення процедур оскарження рішень ШІ, персоніфікація відповідальності керівних органів і стимулювання сертифікації за ISO/IEC 42001 визначають основні напрями інституціоналізації. У підсумку цифрова соціальна відповідальність бізнесу постає як нова господарсько-правова категорія, що забезпечує узгодження інноваційного розвитку з гарантіями прав людини та інтеграцію України до європейського цифрового простору.

Ключові слова: соціально відповідальне господарювання, соціально відповідальний бізнес, бізнес, штучний інтелект (ШІ), правове регулювання, AI Act, цифрова економіка, права людини, цифровізація.

Відкрити статтю>>>

http://doi.org/10.71404/2409-6415.139.1

Т. Chekhovych Theoretical Aspects of Improving Constitutional Proceedings in Kazakhstan (On the Issue of Legal Terminology)

Стаття присвячена аналізу розвитку конституційно-правової термінології в контексті практики Конституційного Суду Казахстану.

Автор зазначає, що Конституційний Суд не має чіткого розуміння змісту терміна «співмірність» і його місця в системі конституційних цінностей. Запропоновано структуру базових конституційних цінностей, через які слід оцінювати норми на предмет їх конституційності: верховенство права (правомірність, визначеність, рівність, недискримінація), свобода, демократія, правова держава, справедливість і пропорційність.

Також аналізується застосування Судом категорії «юридична визначеність», наголошується на відсутності стабільної практики її використання. Автор пропонує орієнтуватися на положення Доповіді про верховенство права Венеційської комісії (2011 р.).

У підсумку підкреслюється, що точне й послідовне використання юридичної термінології є необхідною умовою ефективної правотворчої та правозастосовчої діяльності.

Ключові слова: Конституційний Суд, конституційне провадження, юридична визначеність, верховенство права, конституційні цінності.

Відкрити статтю>>>

http://doi.org/10.71404/2409-6415.139.2

Боровська І.А. Реалізація принципу забезпечення найкращих інтересів дитини у цивільному судочинстві України

Стаття присвячена дослідженню сутності принципу забезпечення найкращих інтересів дитини, а також окремим аспектам реалізації відповідного принципу у цивільному судочинстві України.

У статті розглянуті доктринальні положення щодо розуміння сутності та змісту категорії «найкращі інтереси дитини», а також підходи щодо тлумачення принципу забезпечення найкращих інтересів дитини, передбаченого ч. 1 ст. 3 Конвенції про права дитини 1989 р, та реалізації його складових, визначених у актах м’якого права, як запоруки ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів дитини. Із системного аналізу сімейного законодавства та іншого галузевого законодавства України, у норми якого втілений принцип забезпечення найкращих інтересів дитини, констатована відсутність законодавчої дефініції категорії «найкращі інтереси дитини» та визначення її змісту, що обумовило необхідність виокремлення критеріїв, які підлягають урахуванню при визначенні та оцінці найкращих інтересів дитини. У цьому контексті у статті проаналізовано висновки Верховного Суду щодо розуміння відповідної категорії та базових елементів, що впливають на визначення та оцінку найкращих інтересів дитини.

Обґрунтовано, що у аспекті реалізації досліджуваного принципу у цивільному судочинстві, під час розгляду і вирішення справ, які виникають із сімейних правовідносин і пов’язані із захистом прав та інтересів дитини, варто ураховувати такі критерії: першочергове (переважне) застосування норми (норм) права, якою (якими) визначаються права та інтереси дитини (визначеної групи дітей, невизначеної групи дітей), тобто превалювання інтересів дитини над інтересами інших осіб; у разі існування множинності нормативних положень – застосування такого положення, що слугуватиме найбільш ефективному забезпеченню інтересів дитини; при ухваленні судом рішення у справах щодо захисту прав та інтересів дитини (дітей) – оцінка судом критеріїв впливу ухваленого рішення на дитину (дітей) з подальшим обґрунтуванням у рішенні яким чином було враховано процедурне правило щодо забезпечення найкращих інтересів дитини, зокрема які критерії забезпечення найкращих інтересів дитини лежать в основі рішення, яке значення ухвалене рішення має для забезпечення інтересів дитини та яке значення надане інтересам дитини у порівнянні з іншими міркуваннями, що стосуються приватної чи суспільної сфери, прав та інтересів інших осіб тощо.

Окрема увага приділена огляду практики Європейського суду з прав людини, що підлягає застосуванню національними судами під час здійснення правосуддя у справах щодо захисту прав та інтересів дитини.

За результатами проведеного дослідження вироблено висновки.

Ключові слова:  основні засади (принципи) цивільного судочинства, практика Європейського суду з прав людини, інтереси дитини, захист прав та інтересів дитини, правовий статус дитини, права та обов’язки батьків та дітей, влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування.

Відкрити статтю>>>

http://doi.org/10.71404/2409-6415.139.3

Висотенко Ю.В., Висотенко В.В. Інструменти взаємодії громадськості з органами місцевого самоврядування в умовах дії правового режиму воєнного стану

У статті здійснюється ґрунтовний аналіз діючого законодавства, поглядів вчених та правників щодо інструментів взаємодії громадськості з органами місцевого самоврядування в умовах дії правового режиму воєнного стану. В умовах воєнного стану питання ефективної комунікації між органами місцевого самоврядування та громадськістю набуває особливого значення. Саме від належної взаємодії залежить оперативність ухвалення рішень, рівень довіри населення до влади, мобілізація ресурсів та стійкість місцевих громад. Водночас воєнний стан обмежує низку демократичних процедур, що потребує адаптації традиційних інструментів участі громадян у місцевому врядуванні до нових реалій. Формування та налагодження результативної системи взаємодії між органами влади й інститутами громадянського суспільства є одним із ключових завдань демократизації суспільства.

Метою статті є визначення та наукове обґрунтування інструментів взаємодії громадськості з органами місцевого самоврядування в умовах дії правового режиму воєнного стану, а також аналіз особливостей їх адаптації до викликів сучасності.

Доведено, що в умовах дії правового режиму воєнного стану інструменти взаємодії громадськості з органами місцевого самоврядування зазнають трансформації: від класичних демократичних форм — до більш мобільних, цифрових та безпеково орієнтованих. Ефективність їх застосування залежить від здатності влади й громади діяти як партнери, об’єднані спільною метою — збереження державності, безпеки та суспільної стабільності.

Ключові слова: взаємодія, органи місцевого самоврядування, громадськість, децентралізація, воєнний стан.

Відкрити статтю>>>

http://doi.org/10.71404/2409-6415.139.4

Кунтій А.І. Розслідування опору, погроз та насильства щодо начальника: типові алгоритми дій слідчого

У статті досліджуються криміналістичні особливості розслідування кримінальних правопорушень, передбачених статтями 404 та 405 Кримінального кодексу України, що полягають у вчиненні опору, погроз або насильства щодо начальника, а також примушуванні його до порушення службових обов’язків. Актуальність теми зумовлена збільшенням кількості таких правопорушень в умовах воєнного стану та відсутністю чітко сформованої криміналістичної методики їх розслідування. Автором здійснено аналіз правозастосовної практики та статистичних даних, які підтверджують необхідність вдосконалення організації досудового розслідування вказаних категорій справ. Виявлено, що ключовими проблемами є відсутність типових алгоритмів дій слідчого, недостатня методична база щодо фіксації доказової інформації у специфічному військовому середовищі, а також нерозробленість криміналістичної характеристики осіб, що вчиняють такі правопорушення, та потерпілих. У статті запропоновано орієнтовний алгоритм дій слідчого на початковому та наступному етапах розслідування, який враховує особливості воєнного часу. Акцент зроблено на важливості взаємодії слідчого з командуванням військових частин, необхідності залучення результатів службових розслідувань, призначення комплексних експертиз, проведення допитів, слідчих експериментів, а також використання сучасних цифрових джерел доказової інформації (мобільні пристрої, соціальні мережі тощо). Практичне значення роботи полягає у створенні передумов для подальшої розробки комплексної криміналістичної методики розслідування злочинів проти встановленого порядку військової служби, що сприятиме підвищенню ефективності досудового розслідування та зміцненню військової дисципліни.

Ключові слова: кримінальне провадження; опір; насильство; примушування; погроза; зброя; досудове розслідування; доказування; воєнний стан; особливий період; наслідки;  військовослужбовець; військова служба; начальник; знищення майна; слідчі (розшукові) дії; засоби забезпечення; обшук; допит; огляд; експертиза; слідчий експеримент; освідування; доказування.

Відкрити статтю>>>

http://doi.org/10.71404/2409-6415.139.5

Лупало О.А., Стрельченко О.Г., Бухтіярова І.Г. Метод адміністративного права: еволюція доктрини в Україні та державах Європейського Союзу

У статті досліджено еволюцію поняття «метод адміністративного права» – від радянського ототожнення його з владно-імперативним приписом до сучасного розуміння як системи способів правового впливу. Розкрито співвідношення методу, прийомів та засобів адміністративного права й наголошено на важливості їх чіткого розмежування. Проаналізовано зарубіжний досвід країн ЄС (Німеччини, Франції, Польщі), де поєднання імперативних і диспозитивних методів інституційно закріплюється в адміністративно-правовому регулюванні. Аналіз досвіду зазначених держав ЄС підтвердив, що сучасна концепція методу адміністративного права має будуватися на збалансованому поєднанні імперативного і диспозитивного регулювання, яке забезпечує як захист публічного інтересу, так і належні гарантії приватних осіб.

Доведено, що використання європейських практик сприятиме підвищенню ефективності українського адміністративного права та наближенню його до стандартів належного адміністрування.

Ключові слова: метод адміністративного права; імперативний метод; диспозитивний метод; прийоми та засоби адміністративного права; механізм адміністративно-правового регулювання; належне адміністрування; досвід ЄС.

Відкрити статтю>>>

http://doi.org/10.71404/2409-6415.139.6

Мірошниченко О.А. Права дитини та їх захист в умовах дії воєнного стану 

У статті розглянуто нормативно-правове регулювання прав дитини та механізмів їх захисту в умовах дії воєнного стану. Авторкою проаналізовано норми чинного сімейного законодавства та законодавства про охорону дитинства. Здійснено порівняльний аналіз щодо відповідності цих норм міжнародним актам, які врегульовують питання прав дитини та їх захисту.

Проведений аналіз положень законодавства про охорону дитинства показує, що воно містить норми, що стосуються конституційних прав людини, та які, в свою чергу, є основоположними правами дитини, гарантовані міжнародними документами з прав людини та Конституцією України.

Авторкою зазначено, що відповідно до положень  Сімейного кодексу України, дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.  У той же час, регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини. При цьому, дослідницею відмічено, що до інтересів дитини відносяться як власне потреби дитини, так і можливість реалізації цих прав як самою дитиною, так і її законними представниками.

Звернуто увагу, що права дитини тісно пов’язані із сімейними відносинами. Батьки та діти мають права та обов’язки як повноцінні учасники таких відносин. Акцентовано на тому, що дитина є особливим суб’єктом права, оскільки в силу психологічних та фізичних особливостей розвитку, самостійно не має можливості реалізовувати та захищати свої права, у випадку їх порушення.

При цьому, законодавство України не містить легального визначення самого поняття «права дитини». Авторкою розроблено та пропонується власний варіант даної дефініції.

Зроблено висновки, що у Сімейному Кодексі України не систематизовано права дитини як учасника сімейних відносин. Ці права розпорошені по різним розділам та главам кодифікованого акту. Механізми захисту прав дитини містяться як в Сімейному кодексі України, так і в інших законодавчих актах, що також ускладнює процедуру їх реалізації.

Дослідницею запропоновано систематизувати норми, що стосуються прав дитини, закріпивши їх в окремій главі Сімейного кодексу України. Одночасно відмічено важливу роль органів опіки та піклування, служби у справах дітей, при здійсненні ними захисту прав дитини.

Ключові слова: права дитини, сімейні відносини, дитина, механізм захисту прав дитини, охорона дитинства, орган опіки та піклування, учасники сімейних відносин.

Відкрити статтю>>>

http://doi.org/10.71404/2409-6415.139.7

Перелигіна Р.В., Дацьків А.І. Самочинне будівництво як системна проблема правозастосування у сфері містобудування

Актуальність дослідження зумовлена стійким зростанням кількості спорів, пов’язаних із самочинним будівництвом, яке перетворилося на системну проблему правозастосування у сфері містобудівної діяльності. Метою статті визначено комплексний аналіз нормативного регулювання, судової практики та механізмів виконання рішень про знесення самочинних об’єктів, із виявленням прогалин і суперечностей, що перешкоджають ефективному правозастосуванню. Методологічну основу становлять діалектичний, формально-юридичний, порівняльно-правовий та системний методи, які у сукупності дозволили розкрити динаміку становлення правового режиму самочинного будівництва, проаналізувати підходи Верховного Суду щодо кваліфікації таких об’єктів і визначення юрисдикційної належності спорів. Основні висновки полягають у тому, що чинна дефініція самочинного будівництва, закріплена у чинному Цивільному кодексі України, не враховує сучасних тенденцій урбаністичного розвитку та практичних викликів у сфері контролю. Судова практика демонструє послідовне утвердження пріоритету судового порядку знесення як гарантії захисту прав заінтересованих осіб. Водночас відсутність ефективного механізму виконання таких рішень, невизначеність повноважень органів контролю та брак фінансових ресурсів перетворюють формально закріплені гарантії на декларативні. Автором запропоновано законодавче втручання шляхом уточнення положень статей 376 Цивільного кодексу України та 38 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» у напрямі посилення судового контролю, деталізації процедур знесення й запровадження державних фондів для фінансування демонтажу незаконних об’єктів. Перспективи подальших досліджень убачаються у розробленні комплексного механізму взаємодії між судами, органами державного архітектурно-будівельного контролю та органами місцевого самоврядування під час прийняття та виконання рішень про знесення самочинних об’єктів, із урахуванням принципів пропорційності, правової певності та балансу приватних і публічних інтересів.

Ключові слова: самочинне будівництво; судовий контроль; містобудівна діяльність; правозастосування; знесення об’єктів; виконавче провадження; урбаністичний розвиток.

Відкрити статтю>>>

http://doi.org/10.71404/2409-6415.139.8

Савчук Д.Г. Оперативно-розшукова діяльність та негласні слідчі (розшукові) дії як об’єкти ресурсного забезпечення

У статті досліджено зміст оперативно-розшукової діяльності та негласних слідчих (розшукових) дій за нормативно-правовими актами та положеннями наукових праць. Окреслено коло потреб у ресурсному забезпеченні оперативно-розшукової діяльності та негласних слідчих (розшукових) дій, запропоновано класифікацію цих потреб. У результаті сформоване наукове бачення оперативно-розшукової діяльності та негласних слідчих (розшукових) дій як об’єктів ресурсного забезпечення.

Оперативно-розшукова діяльність та негласні слідчі (розшукові) дії є близькими за змістом, але окремими видами діяльності, що слугують захисту особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, забезпечення невідворотності покарання за їх вчинення.

Оперативно-розшукова діяльність становить спеціальний, самостійний вид державно-правової діяльності, спрямований на запобігання кримінальним правопорушенням, їх виявлення, документування та припинення, а також на встановлення місця знаходження осіб, оголошених у розшук. Ця діяльність складається з елементарних діяльнісних актів (оперативно-розшукових заходів), які, у переважній більшості, за фактичним змістом тотожні негласним слідчим (розшуковим) діям та відрізняються від них юридичною формою.

Оперативно-розшукова діяльність та негласні слідчі (розшукові) дії, як і інші види діяльності державних органів, потребують ґрунтовного забезпечення кадровими, фінансовими та матеріально-технічними ресурсами. Унаслідок своєї специфіки ці види діяльності мають і особливі потреби через необхідність витрат: на  залучення, підготовку та оплату послуг конфіденційних співробітників (негласного апарату), їх соціальний захист; на придбання, технічне обслуговування, ремонт спеціальних технічних засобів; на забезпечення негласності (конспірації) проведення окремих ОРЗ та НСРД, збереження у таємниці належності до оперативних підрозділів окремих приміщень, транспортних засобів та осіб; на створення несправжніх (імітаційних) та заздалегідь помічених (ідентифікованих) засобів; на організацію проведення окремих оперативно-розшукових заходів та негласних слідчих (розшукових) дій та інше.

Потреби ОРД та НСРД у ресурсному забезпечені слід розмежовувати за напрямом (кадрові, фінансові, матеріально-технічні та інші) та за рівнями  (тактичні ‒ щодо проведення конкретних заходів і дій; стратегічні ‒ щодо функціонування окремих оперативних підрозділів та їх системи в межах конкретного правоохоронного органу).

Недосконалість правового регулювання ресурсного забезпечення ОРД та НСРД зумовлює необхідність подальших наукових досліджень з метою визначення конкретних проблем у цій сфері та розробки шляхів їх  вирішення.

Ключові слова: досудове розслідування, кримінальне провадження, оперативно-розшукові заходи, оперативні підрозділи, ресурси, фінансування, правове регулювання.

Відкрити статтю>>>

http://doi.org/10.71404/2409-6415.139.9

Сукмановська Л.М. Роль поліції у профілактичній роботі з дітьми-кривдниками в Україні: сучасні реалії та проблемні аспекти

У статті досліджено, що проблема дитячої злочинності та девіантної поведінки, особливо у формі вчинення насильства дітьми стосовно членів сім’ї, є однією із найактуальніших для підрозділів ювенальної превенції в Україні. Співробітники ювенальної превенції наділені рядом важливих повноважень щодо запобігання та протидії домашньому насильству. Особливим та важливим напрямком діяльності підрозділів ювенальної превенції Національної поліції є профілактична робота із дітьми-кривдниками. Ефективність цієї роботи гарантує не тільки безпеку потенційних постраждалих, але й сприяє соціальній адаптації самих дітей-кривдників, запобіганню повторним порушенням та формуванню у них правосвідомої поведінки.

Індивідуальна профілактична робота становить прямий обов’язок працівників ювенальної превенції Національної поліції та застосовується щодо дітей-кривдників. Метою цих заходів є запобігання вчиненню дітьми як адміністративних, так і кримінальних проступків, особливо тих, що пов’язані з домашнім насильством. Заходи спрямовуються не тільки на особистість дитини, але й на соціальне оточення, яке впливає на її розвиток, а також на чинники, обставини та ситуації, що потенційно можуть спровокувати протиправні дії.

Ключові слова: дитина-кривдник, домашнє насильство, профілактичний облік, профілактична робота, підрозділи Національної поліції, ювенальна превенція.

Відкрити статтю>>>

http://doi.org/10.71404/2409-6415.139.10

Хатнюк Ю.А., Репан М.І. Нормативно-правове підґрунтя порушення присяги поліцейського як підстава дисциплінарної відповідальності

У статті досліджено нормативно-правове підґрунтя та судову практику застосування інституту Присяги поліцейського як підстави дисциплінарної відповідальності. Актуальність теми зумовлена тим, що Присяга поліцейського, закріплена у статті 64 Закону України «Про Національну поліцію», має не лише символічне, але й правове значення, оскільки функціонує як конститутивний елемент публічно-службового статусу, що інтегрує моральні, етичні та дисциплінарні виміри у єдину систему оцінки поведінки працівників поліції. Мета дослідження полягає у виявленні критеріїв правомірності кваліфікації діянь як порушення Присяги та аналізі підходів судів різних інстанцій до застосування дисциплінарних санкцій, особливо в умовах воєнного стану, який істотно підвищує вимоги до службової дисципліни. Методологія ґрунтується на поєднанні правового аналізу, системного узагальнення та порівняльного вивчення судової практики, зокрема рішень окружних і апеляційних адміністративних судів у 2022-2025 роках. Встановлено, що у судовій практиці Присяга поліцейського набула значення самодостатнього правового критерію, який відокремлює правомірну службову ініціативу від дисциплінарного проступку. Суди послідовно відносили до порушення Присяги такі діяння, як невихід на службу, самовільна діяльність поза межами підпорядкування, порушення правил обігу зброї, перебування у стані сп’яніння, корупційні дії, а також відмову від виконання наказів у воєнний час. Водночас навіть у випадках грубих проступків суди підкреслювали обов’язковість дотримання належної процедури службового розслідування та гарантій права на захист, що узгоджується зі стандартами Європейського суду з прав людини щодо пропорційності санкцій і якості адміністративних рішень. У 2025 році Верховний Суд остаточно сформулював правило: виконання обов’язків можливе виключно в межах наказів і службового підпорядкування, а будь-які самовільні дії, навіть спрямовані на користь оборони держави, розцінюються як порушення Присяги. Основний висновок полягає в тому, що Присяга є комплексним інструментом правової регламентації поведінки поліцейських, що в умовах війни перетворюється на своєрідний «фільтр» допустимості їхніх дій, забезпечуючи баланс між обґрунтованим розсудом дисциплінарних органів і захистом прав службовців.

Ключові слова: присяга поліцейського, дисциплінарна відповідальність, службова дисципліна, воєнний стан, судова практика.

Відкрити статтю>>>

http://doi.org/10.71404/2409-6415.139.11

Шевчук Г.В., Куліков В.А. Особливості отримання дозволів на придбання, зберігання та носіння зброї громадянами: сучасний стан та перспективи

У статті досліджено правові особливості отримання дозволів на придбання, зберігання та носіння зброї громадянами України в сучасних умовах, зокрема під час дії правового режиму воєнного стану. Визначено, що правове регулювання обігу зброї є складовою системи забезпечення національної безпеки, громадського порядку та реалізації права громадян на самозахист. Наголошено, що чинне законодавство України у цій сфері залишається фрагментарним і базується переважно на підзаконних нормативних актах, що спричиняє правову невизначеність, відсутність єдиних підходів до дозвільної практики та виникнення корупційних ризиків. Здійснено аналіз особливостей правової природи дозволу на зброю як індивідуального адміністративно-правового акта, що виконує регулятивну, контрольну та превентивну функції, забезпечуючи баланс між свободою особи та публічною безпекою. Окрему увагу приділено тимчасовим нормативним змінам, запровадженим Міністерством внутрішніх справ України під час воєнного стану, зокрема наказам № 170 та № 195, якими встановлено спрощений порядок видачі дозволів на мисливську зброю та продовження строків дії раніше виданих документів. Виявлено, що ці заходи мали тимчасовий, адаптаційний характер і не скасували основних критеріїв безпеки, таких як відсутність судимостей, психічна та медична придатність, проходження навчання та дотримання умов зберігання зброї. Обґрунтовано, що воєнний стан потребує гнучких адміністративних процедур, які одночасно забезпечують швидкий доступ громадян до легальних засобів самозахисту та належний контроль за обігом зброї. Сформульовано пропозиції щодо удосконалення дозвільної системи шляхом кодифікації законодавства, цифровізації адміністративних процедур, запровадження єдиного електронного реєстру дозволів та розроблення механізмів відновлення повного державного контролю після скасування воєнного стану. Результати дослідження спрямовані на формування цілісної моделі правового регулювання обігу зброї, що відповідає європейським стандартам і сучасним викликам національної безпеки. З метою мінімізації ризиків у довгостроковій перспективі необхідна подальша кодифікація підходів, цифровізація обліку та чіткі механізми відновлення повноцінного контролю після припинення або скасування воєнного стану.

Ключові слова: дозвіл, придбання, зберігання на носіння зброї, громадяни, дозвільна система, контроль за обігом зброї.

Відкрити статтю>>>

http://doi.org/10.71404/2409-6415.139.12

Волкошовець С.В. Кваліфікуючі ознаки розбою як елемент кримінально-правової кваліфікації

У статті досліджено кваліфікуючі ознаки розбою як важливий елемент кримінально-правової кваліфікації цього суспільно небезпечного злочину. Акцентовано увагу на необхідності чіткого розмежування між основним складом розбою та його кваліфікованими видами, оскільки саме це визначає ступінь кримінальної відповідальності, вид і розмір покарання. Проаналізовано сучасні підходи українських учених до визначення правової природи кваліфікуючих ознак розбою, їх змістовного наповнення та критеріїв застосування у правозастосовній діяльності. Підкреслено, що неоднозначність тлумачення окремих ознак – таких як застосування зброї чи предметів, спеціально пристосованих для нанесення тілесних ушкоджень, вчинення злочину групою осіб або в умовах воєнного стану – зумовлює різнотлумачення при кваліфікації дій винних осіб та призводить до неоднакової судової практики.

У статті обґрунтовано, що кваліфікуючі ознаки розбою мають не лише описову, а й оцінювальну природу, що створює складнощі для їх однозначного застосування. Вказано на проблеми, пов’язані з доведенням умислу на застосування насильства небезпечного для життя чи здоров’я потерпілого, а також з необхідністю чіткої межі між розбоєм та суміжними злочинами, зокрема грабежем і вимаганням.

Автор наголошує на потребі вдосконалення законодавчих формулювань кваліфікуючих ознак, зокрема з метою усунення колізій між окремими положеннями Кримінального кодексу України та роз’ясненнями Верховного Суду. Запропоновано підхід до уніфікації термінології, що використовується для опису насильницьких злочинів проти власності, а також до уточнення змісту ознак, пов’язаних із предметом посягання та способом вчинення злочину. Зроблено висновок, що системний підхід до аналізу кваліфікуючих ознак розбою є необхідною передумовою підвищення ефективності правозастосовної діяльності, забезпечення єдності судової практики та реалізації принципу невідворотності покарання.

Зроблено висновок про необхідність подальшого теоретико-прикладного осмислення зазначеної проблематики з урахуванням змін у соціально-правовому середовищі та розвитку кримінально-правової політики України.

Ключові слова: розбій, кваліфікуючі ознаки, кримінально-правова кваліфікація, насильство, груповий злочин, кримінальна відповідальність.

Відкрити статтю>>>

http://doi.org/10.71404/2409-6415.139.13

Запісочний В.О. Криміналістичні засади розслідування шахрайства, пов’язаного з проповідуванням віровчень

У статті досліджено криміналістичні засади розслідування шахрайства, вчиненого під приводом проповідування віровчень та виконання релігійних обрядів, з особливим акцентом на початковий етап досудового розслідування. Встановлено, що такі злочини мають специфічний характер, оскільки релігійна діяльність використовується як прикриття для протиправного заволодіння майном або отримання матеріальної вигоди шляхом обману та зловживання довірою.

Проведено аналіз існуючих підходів до організації початкового етапу розслідування, визначено основні проблеми, серед яких – відсутність єдиних методичних рекомендацій щодо застосування спеціальних знань у сфері релігієзнавства, психології та соціології, недостатня стандартизація слідчих дій та обмежене використання сучасних інформаційних технологій.

Окремо висвітлено роль спеціальних знань у забезпеченні ефективності досудового розслідування шахрайства релігійного спрямування. Зокрема, застосування знань у сфері релігієзнавства дозволяє слідчому оцінити правомірність діяльності релігійних організацій та визначити, чи використовуються релігійні обряди як прикриття для протиправних дій. Використання психологічних знань сприяє виявленню впливу злочинця на свідомість потерпілих, розпізнаванню маніпулятивних технік та оцінці ступеня обману чи зловживання довірою. Крім того, інтеграція цих спеціальних знань у процес збору та аналізу доказів дозволяє формувати повну і достовірну доказову базу, що є критично важливою для обґрунтованої кваліфікації злочину та подальшого судового провадження.

Підкреслено необхідність розробки типових слідчих ситуацій і методичних рекомендацій, що дозволяють стандартизувати дії слідчого на початковому етапі розслідування, підвищити оперативність та ефективність слідчих заходів, а також забезпечити повну відповідність законодавству. Використання таких рекомендацій сприяє мінімізації ризику помилкових кваліфікацій, оптимізує планування слідчих дій та дозволяє слідчому оперативно реагувати на складні обставини, характерні для шахрайства під прикриттям релігійної діяльності.

Ключові слова: шахрайство, релігійна діяльність, початковий етап розслідування, спеціальні знання, криміналістика.

Відкрити статтю>>>

http://doi.org/10.71404/2409-6415.139.14

Клименко І.Ю. Характеристика особи неповнолітнього, що вчинив розбій

У статті досліджується характеристика особи неповнолітнього, який вчинив розбій, з урахуванням соціально-демографічних, психологічних та кримінально-правових аспектів. Актуальність теми обумовлена зростанням насильницьких злочинів серед неповнолітніх та потребою ефективної превенції, диференційного підходу до кримінальної відповідальності та ресоціалізації цієї категорії правопорушників.

Проаналізовано соціальні чинники, що впливають на формування схильності до протиправної поведінки, зокрема: умови сімейного виховання, рівень контролю з боку батьків, шкільну успішність, вплив однолітків і асоціальних груп. Встановлено, що неповнолітні злочинці переважно мають соціально неблагополучне оточення, недостатній морально-правовий контроль та підвищену залежність від негативних впливів середовища.

Особливу увагу приділено психологічним характеристикам неповнолітніх розбійників, серед яких імпульсивність, емоційна нестійкість, низький рівень самоконтролю, схильність до ризикованих дій та прагнення до самоствердження у групі однолітків. Ці фактори безпосередньо впливають на мотивацію до вчинення розбоїв і підвищують рівень соціальної небезпеки таких правопорушників.

Кримінально-правові аспекти дослідження підкреслюють необхідність індивідуалізації відповідальності неповнолітніх, врахування ступеня їх участі у злочинній групі та рівня усвідомлення суспільної небезпеки своїх дій. Особливо відзначено значення ресоціалізаційних та виховних заходів у системі превенції. На основі українського та європейського досвіду підкреслено, що інтеграція правових санкцій із програмами соціальної адаптації та психологічної підтримки сприяє ефективному відновленню соціальних навичок неповнолітніх правопорушників і мінімізує повторні злочини.

Таким чином, стаття доводить, що характеристика особи неповнолітнього розбійника потребує комплексного аналізу соціальних, психологічних та кримінально-правових чинників. Результати дослідження можуть бути використані у кримінологічній практиці, правозастосуванні та розробці превентивних програм для неповнолітніх.

Ключові слова: неповнолітній злочинець, розбій, соціально-психологічні характеристики, кримінально-правова відповідальність, ресоціалізація.

Відкрити статтю>>>

http://doi.org/10.71404/2409-6415.139.15

Кравець В.В. Християнська мораль і норми, як головний фундамент європейської правової системи

У статті досліджується християнська мораль як першооснова формування європейського права, акцентується її роль у становленні правової культури, соціального капіталу та механізмів довіри в суспільстві. Наголошено, що право, яке в європейській традиції розглядалося не лише як сукупність формальних приписів, а й як система цінностей, своїми витоками спирається на біблійні норми та моральні імперативи, які визначали відносини між людьми ще задовго до кодифікаційного оформлення. Показано, що саме християнство надало праву гуманістичного спрямування, закріпило принцип рівності всіх людей перед Богом, підкреслило унікальність людської особистості та її гідність.

Значну увагу приділено співвідношенню права та довіри. На основі такої концепції як, соціальний капітал доводиться, що довіра виступає необхідною передумовою для легітимності правопорядку. Втрата морального підґрунтя права в сучасному суспільстві веде до формалізму, девальвації цінностей і руйнування соціальних зв’язків, що особливо проявляється у кризових явищах – поширення злочинних правопорушень, зростанні толерантності до зла, суперечливих підходах до гострих соціальних питань. Водночас підкреслюється, що повернення до духовних основ і відновлення ціннісного підґрунтя права є запорукою його справжньої ефективності.

У роботі проведено аналіз біблійних норм та їхньої класифікації за основними сферами правового регулювання: деліктне, цивільне, сімейне право та судочинство. Продемонстровано, що Біблія містить універсальні приписи щодо відповідальності за правопорушення, регулювання майнових відносин, укладання шлюбів, а також встановлює етичні принципи судового процесу. Ці приписи не лише мали безпосередній вплив на правові системи давніх суспільств, але й стали фундаментом подальшої європейської правової традиції.

Зроблено висновок, що сучасне право, попри процеси секуляризації, не може повністю відмовитися від своїх моральних і духовних витоків. Без відновлення християнських цінностей як основи правової культури неможливо сформувати стійку систему довіри та забезпечити гармонійний розвиток суспільства.

Ключові слова: християнство, мораль, Бог, європейське право, віра, правова культура, гуманізація права.

Відкрити статтю>>>

http://doi.org/10.71404/2409-6415.139.16

Мудрак С.І. Правові стандарти захисту учасників кримінального процесу в національному та порівняльному вимірі

Стаття присвячена дослідженню правових стандартів захисту учасників кримінального процесу в національному та порівняльному вимірі. Автор аналізує теоретичні засади формування системи гарантій прав обвинуваченого, потерпілого, свідків і захисників, зокрема презумпцію невинуватості, право на захисника, доступ до матеріалів справи та право на оскарження процесуальних рішень. Особлива увага приділяється оцінці ефективності реалізації цих стандартів у практиці українських органів досудового розслідування та суду, а також проблемам невідповідності національного законодавства міжнародним стандартам, закріпленим у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практиці Європейського суду з прав людини.

У роботі здійснено порівняльний аналіз гарантій прав учасників кримінального процесу в Україні та зарубіжних країнах, що дозволяє виявити переваги та недоліки національної системи. Дослідження показало, що в країнах ЄС застосовуються більш структуровані механізми захисту, включаючи обов’язкове фіксування процесуальних дій, контроль за дотриманням прав сторін та активне залучення захисників у процес досудового розслідування. Автор підкреслює необхідність гармонізації українського законодавства з міжнародними стандартами, розробки методичних рекомендацій для правоохоронних органів і вдосконалення підготовки слідчих, прокурорів та суддів.

Стаття визначає ключові напрямки удосконалення системи правових гарантій, зокрема: забезпечення балансу між правами обвинуваченого та інтересами потерпілого, підвищення ефективності реалізації прав свідків і потерпілих, інтеграцію порівняльно-правових підходів у практику кримінального провадження. Результати дослідження можуть бути використані для реформування національної системи кримінального судочинства, розробки навчальних програм для фахівців у сфері кримінальної юстиції та формування практичних рекомендацій щодо забезпечення прав людини в кримінальному процесі.

Ключові слова: кримінальний процес, учасники кримінального провадження, права і свободи, правові стандарти, порівняльно-правовий аналіз, гарантії захисту.

Відкрити статтю>>>

http://doi.org/10.71404/2409-6415.139.17

Насібович О.О. Характеристика та превентивні заходи протидії зловживанню службовими повноваженнями

Стаття присвячена дослідженню зловживання владою або службовими повноваженнями державними службовцями та визначенню ефективних превентивних заходів для запобігання таким правопорушенням. Автор аналізує теоретичні засади характеристик зловживання, виявляє його ознаки та умови виникнення, а також досліджує чинне національне законодавство, яке регулює відповідальність державних службовців. Особлива увага приділяється аналізу практичної реалізації превентивних механізмів, включаючи системи внутрішнього контролю, антикорупційні програми, оцінку ризиків і підвищення професійної компетентності посадовців.

У статті здійснено порівняльно-правовий аналіз зарубіжного досвіду запобігання зловживанню владою у країнах ЄС та Північної Америки. Встановлено, що ефективними є комплексні підходи, які поєднують правові санкції, системи внутрішнього та зовнішнього контролю, обов’язковий аудит та публічну підзвітність державних органів. Такий досвід може бути адаптований до національної системи управління з урахуванням особливостей українського законодавства та практики державного управління.

Дослідження підкреслює важливість поєднання правових, організаційних, психологічних та етичних підходів для запобігання зловживанню службовими повноваженнями, що дозволяє мінімізувати ризики порушення законності, підвищити прозорість державних органів і зміцнити довіру громадян до влади. Результати роботи можуть бути використані для удосконалення антикорупційних політик, розробки навчальних програм для державних службовців і практичних рекомендацій щодо запобігання зловживанню владою.

У роботі також акцентується увага на необхідності розробки науково обґрунтованих рекомендацій щодо вдосконалення системи превентивних заходів, формування типових моделей поведінки державних службовців та підвищення ефективності контролю за їх діяльністю. Такі заходи сприяють інтеграції сучасних антикорупційних практик у національну систему управління та створюють передумови для підвищення законності, підзвітності й ефективності державної служби.

Ключові слова: зловживання владою, службові повноваження, державна служба, превентивні заходи, запобігання правопорушенням, порівняльно-правовий аналіз.

Відкрити статтю>>>

http://doi.org/10.71404/2409-6415.139.18

Федоренко Р.І. Проблеми та перспективи кримінальної відповідальності за злочини у сфері земельних відносин

Стаття присвячена дослідженню кримінальної відповідальності за злочини у сфері земельних відносин та визначенню перспектив удосконалення кримінально-правових механізмів протидії таким правопорушенням. Автор аналізує теоретичні засади характеристик земельних злочинів, їхні ознаки та умови виникнення, а також досліджує чинне національне законодавство щодо кримінальної відповідальності за порушення земельного законодавства. Особлива увага приділяється аналізу практичних проблем кваліфікації злочинів, застосування превентивних заходів та ефективності правозастосування.

У статті здійснено порівняльно-правовий аналіз зарубіжного досвіду протидії земельним правопорушенням у країнах ЄС та Північної Америки. Встановлено, що ефективними є комплексні підходи, які поєднують кримінальні санкції, адміністративні процедури контролю, обов’язковий аудит та публічну підзвітність органів влади. Такий досвід може бути адаптований до національної системи управління з урахуванням особливостей українського законодавства та практики застосування кримінальних норм.

Дослідження підкреслює значення поєднання кримінально-правових, організаційних, превентивних та психологічно-етичних підходів у запобіганні злочинам у земельній сфері. Системний підхід дозволяє мінімізувати ризики порушень, підвищити ефективність державного контролю та забезпечити захист прав громадян і інтересів держави. Крім того, він сприяє формуванню професійної культури посадовців, підвищує рівень відповідальності та спрямованість їхньої діяльності на дотримання законності й етичних стандартів.

У роботі також акцентується увага на необхідності розробки науково обґрунтованих рекомендацій щодо удосконалення превентивних заходів, формування типових моделей поведінки суб’єктів земельних правопорушень та підвищення ефективності контролю за їх діяльністю. Такі заходи сприяють інтеграції сучасних антикорупційних практик у національну систему управління та створюють передумови для підвищення законності та прозорості у сфері земельних відносин.

Ключові слова: земельні правопорушення, кримінальна відповідальність, превентивні заходи, державна служба, порівняльно-правовий аналіз, правозастосування.

Відкрити статтю>>>

http://doi.org/10.71404/2409-6415.139.19

Ясніцький Д.С. Правові механізми забезпечення виконання судових рішень у національному та європейському праві

Стаття присвячена дослідженню правових механізмів забезпечення виконання судових рішень у національному та європейському праві. Автор аналізує теоретичні засади примусового виконання рішень судів, національні нормативно-правові механізми, а також практичні проблеми застосування цих норм. Основну увагу приділено виявленню причин невиконання рішень, їх наслідків для прав і законних інтересів громадян та держави, а також способів підвищення ефективності правозастосування.

У роботі здійснено порівняльний аналіз українського законодавства з практикою країн Європейського Союзу. Встановлено, що європейські моделі характеризуються комплексністю підходів: поєднанням адміністративного та судового контролю, моніторингом виконання рішень, превентивними заходами та застосуванням сучасних технологічних інструментів. Досвід ЄС показує, що ефективність механізмів забезпечення виконання рішень значно підвищується за умови інтеграції превентивних, організаційних та контролюючих заходів.

Особливе значення надається психологічним і соціальним факторам, які визначають мотивацію сторін процесу. Недостатня правова свідомість, відсутність системи навчання та підвищення кваліфікації посадовців і учасників процесу створюють сприятливі умови для невиконання рішень та поширення порушень. Формування професійної культури, підвищення морально-етичних стандартів та впровадження регулярного навчання є важливими превентивними заходами.

Дослідження підкреслює необхідність комплексного системного підходу, що поєднує кримінально-правові, адміністративні, організаційні та превентивні механізми. Такий підхід забезпечує мінімізацію ризиків невиконання рішень, підвищує ефективність державного контролю та гарантує захист прав громадян і державних інтересів. Адаптація європейського досвіду до національних умов дозволяє зміцнити законність, підвищити прозорість і підзвітність органів, які здійснюють виконання рішень, а також сприяє формуванню довіри до судової системи.

Отже, результати дослідження мають практичне значення для удосконалення національного законодавства, впровадження ефективних організаційних та превентивних механізмів, а також інтеграції передового європейського досвіду у сфері виконання судових рішень, що забезпечить реальний захист прав і законних інтересів громадян та держави.

Ключові слова: виконання судових рішень, правові механізми, порівняльне право, превентивні заходи, правозастосування.

Відкрити статтю>>>

http://doi.org/10.71404/2409-6415.139.20

Мандриченко Ж.В. Охоронна функція адміністративного права України: роль у гарантуванні реалізації галузевих цінностей

У статті сформульовано, що в умовах воєнного стану адміністративне право України набуває особливого значення як інструмент забезпечення публічного управління, громадської безпеки та реалізації прав і свобод особистості. Воєнні виклики змінюють баланс між основоположними цінностями галузі (свобода, законність, верховенство права) та категоріями державної безпеки й громадського порядку. Наголошено на актуальності адаптації законодавства до воєнних реалій та визначенні довгострокових наслідків цього процесу для післявоєнної відбудови України та її євроінтеграційних прагнень. Констатовано наявність прогалини у наукових дослідженнях щодо впливу режиму воєнного стану на формування та реалізацію адміністративно-правових цінностей.

Досліджено роль охоронної функції адміністративного права у гарантуванні реалізації галузевих цінностей через призму інституту адміністративної відповідальності. Остання визначається не лише як засіб державного примусу, а як реакція держави на порушення ціннісної структури публічно-владних відносин, що реалізує «право цінності на відновлення». На матеріалах категорії справедливості, яка надає легітимності юридичній відповідальності, розкрито її прояви через принципи пропорційності й рівності, а також через баланс каральної та відновлювальної складових. Доведено, що правильне встановлення елементів складу правопорушення є нормативним виміром справедливості, що упереджує механічне застосування санкцій.

Проаналізовано взаємодію охоронної функції з цінністю свободи, яка окреслює межі приватної автономії особи та вимагає дотримання принципу мінімального достатнього втручання держави. Окреслено значення обмеження дискреції органів влади, належної вмотивованості рішень та механізмів оскарження постанов для захисту свободи від свавілля. Акцентовано, що аксіологічний фундамент відповідальності доповнюється правовою визначеністю, повагою до людської гідності та суспільною довірою до публічної влади. Зроблено висновок, що охоронну функцію слід розглядати як напрям впливу, спрямований на запобігання порушенням цінностей, припинення протиправних діянь та відновлення балансу між публічним інтересом і правами особи на засадах людиноцентризму.

Ключові слова: адміністративне право, охоронна функція, адміністративна відповідальність, аксіологія права, справедливість, свобода, пропорційність, воєнний стан, публічне управління.

Відкрити статтю>>>

http://doi.org/10.71404/2409-6415.139.21

Усатий О.О. Напрями вдосконалення кримінально-виконавчого законодавства України у сфері трудової зайнятості засуджених до позбавлення волі

У статті здійснено комплексне дослідження сучасного стану кримінально-виконавчого регулювання трудової зайнятості осіб, засуджених до позбавлення волі, та обґрунтовано напрями його законодавчого вдосконалення з урахуванням міжнародних стандартів поводження з ув’язненими, конституційних гарантій права на працю й ресоціалізаційної спрямованості виконання покарання. Актуальність теми зумовлена тим, що чинне законодавство й надалі оперує категорією «суспільно корисна праця», тоді як сучасна пенітенціарна політика потребує комплексного поєднання праці, професійного навчання, соціальної адаптації та підготовки до працевлаштування після звільнення.

Методологічну основу дослідження становлять формально-юридичний, системно-структурний, порівняльно-правовий і функціональний методи, а також метод правового моделювання. Їх застосовано для аналізу положень Кримінально-виконавчого кодексу України, спеціальних підзаконних актів, Правил Нельсона Мандели, Європейських пенітенціарних правил і Конвенції МОП № 29, виявлення внутрішніх неузгодженостей правового регулювання та формулювання конкретних законодавчих пропозицій.

Встановлено, що статті 6, 118–122 і 125 Кримінально-виконавчого кодексу України регулюють окремі елементи праці, її умов, оплати, відрахувань, соціального страхування та професійного навчання, однак не утворюють цілісного механізму трудової зайнятості. Обґрунтовано, що добровільний характер праці засуджених має поєднуватися з обов’язком адміністрації створювати реальні можливості для працевлаштування, індивідуалізувати вид діяльності, забезпечувати безпечні умови праці та пов’язувати професійне навчання з потребами ринку праці.

Запропоновано закріпити в статті 6 поняття трудової зайнятості засуджених до позбавлення волі, змінити назву та зміст статті 118, доповнити Кодекс нормою про індивідуальну програму трудової зайнятості, узгодити статті 119–122 з гарантіями трудового законодавства, а статтю 125 – з потребою професійної підготовки для подальшого працевлаштування. Окремо обґрунтовано необхідність взаємодії установ виконання покарань з органами пробації, центрами зайнятості, закладами професійної освіти та роботодавцями.

Практичне значення одержаних результатів полягає у можливості використання запропонованої моделі під час підготовки змін до кримінально-виконавчого законодавства, відомчих актів і локальних програм установ виконання покарань. Реалізація пропозицій сприятиме переходу від формального залучення засуджених до роботи до системи, орієнтованої на набуття професійних компетентностей, підтримання правомірної поведінки, зниження ризику повторної злочинності та стале повернення особи до самостійного життя після звільнення.

Ключові слова: кримінально-виконавче законодавство, трудова зайнятість засуджених, суспільно корисна праця, позбавлення волі, право на працю, професійне навчання, виправлення, ресоціалізація, законодавче вдосконалення.

Відкрити статтю>>>

титульна сторінка

зміст

Бідей О.М., Кириченко О.А. Перспективи інноваційного розвитку адміністративної галузі права і судочинства, інформаційної, фінансової і земельної галузі права та правовідносин державного контролю з використання земельного фонду

З’ясовано перспективу розвитку низки традиційних юридичних наук адміністративістської спрямованості за інноваційною класифікацією юридичних наук на підставі базисних основних гіперзавдань юриспруденції та іншими поділами.

У цьому аспекті розкрита сутність докорінного реформування традиційного Адміністративного права у теорологію державно-правового регулювання та галузеві регулятивні юридичні науки і навчальні дисципліни, у т.ч. Земельну, Комп’ютероінженерну і Фінансову галузь права, а також у базисноантиделіктні юридичні науки Адміністративна галузь права і Трудова галузь права та у процедурну антиделіктну юридичну науку Адміністративне судочинство, а традиційного Адміністративного процесу у супутню процедурну антиделіктну юридичну науку Конституційне судочинство.

Акцентовано також увагу на тісно пов’язаній із викладеним сутності докорінного реформування традиційного Адміністративного права і процесу у деякі інші інноваційні юридичні науки.

Ключові слова: галузеві регулятивні юридичні науки; базисноантиделіктні юридичні науки адміністративна галузь права і трудова галузь права; процедурні антиделіктні юридичні науки конституційне судочинства та адміністративне судочинство.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.138.1

Сайнецький В.В., Стрельченко О.Г. Особливості адміністративно-правової протидії домашньому насильству в умовах воєнного стану

У науковій статті досліджується питання адміністративно-правового запобігання домашньому насильству в контексті міжнародно-правових зобов’язань України, сучасного національного законодавства та практики його застосування. Автор підкреслює, що домашнє насильство більше не є виключно внутрішньою справою окремих держав, а розглядається як порушення прав людини на глобальному рівні. Відтак Україна, інтегруючись до системи європейських цінностей, приєдналася до ключових міжнародних актів, зокрема Пекінської декларації та Стамбульської конвенції, що визначають засади державної політики у сфері запобігання насильству в сім’ї. Також в статті особлива увага приділяється аналізу положень Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству», який визначає поняття, форми та суб’єктів правопорушень у цій сфері, а також встановлює державні гарантії захисту постраждалих осіб. Визначено відмінності між дефініцією домашнього насильства в адміністративному та кримінальному законодавстві, зокрема в контексті статей 126-1 КК України та 173-2 КУпАП. В статті розкрито систему адміністративно-правових заходів, таких як винесення термінового заборонного припису, проведення оцінки ризиків, постановка на профілактичний облік кривдників та направлення їх на проходження спеціальних корекційних програм. Зазначено, що ефективність цих інструментів залежить від міжвідомчої взаємодії, належного фінансування та кваліфікованого персоналу. В дослідженні зроблено акцент на ролі Національної поліції як ключового суб’єкта реагування, а також наголошено на важливості правового, соціального та поведінкового впливу на осіб, які вчиняють насильство. У висновках статті стверджується, що адміністративно-правове регулювання має значний охоронний, профілактичний і виховний потенціал, забезпечуючи практичну реалізацію політики держави у сфері захисту прав людини та недопущення повторного насильства.

Ключові слова: домашнє насильство, поліція, профілактика, запобігання, заходи, припис, законодавство.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.138.2

Чуб А.В. Адміністративний орган як суб’єкт публічного управління у сфері державно-приватного партнерства

У статті досліджено адміністративний орган як суб’єкт публічного управління у сфері державно-приватного партнерства (ДПП). Проаналізовано його правовий статус, функціональні повноваження та інституційні особливості. Окрему увагу приділено ролі адміністративних органів у забезпеченні прозорості, законності та ефективності реалізації проєктів ДПП. Визначено, що в умовах воєнного стану адміністративні органи в сфері ДПП діють із застосуванням адаптивного управління, забезпечуючи як оперативність рішень, так і правову визначеність процедур. У статті наголошено на необхідності посилення участі громадськості й міжнародних донорів у реалізації проєктів ДПП. Обґрунтовано необхідність удосконалення нормативно-правової бази, оптимізації конкурсних процедур та запровадженні механізмів запобігання корупції. Запропоновано напрями підвищення ефективності адміністративного управління у сфері ДПП з урахуванням міжнародного досвіду. Зроблено висновок про потребу у подальшому вдосконаленні інституційної спроможності адміністративних органів, підвищенні прозорості їх діяльності, забезпеченні належного контролю за використанням публічних коштів та майна. Визначено, що ефективне публічне адміністрування у сфері ДПП потребує впровадження цифровізації процесів та посилення громадського контролю.

Ключові слова: адміністративний орган, публічне управління, державно-приватне партнерство, публічно-приватне партнерство, публічне управління у сфері державно-приватного партнерства.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.138.3

Атаманчук І.В. Особливості доказування у справах про визнання шлюбу фіктивним

У статті досліджуються особливості доказування при розгляді судом справ про визнання шлюбу недійсним у зв’язку з його фіктивністю.

Наголошується, що зазначена категорія справ розглядається за правилами позовного провадження, де позивач зобов’язаний підтвердити викладені у позовній заяві обставини належними доказами, а відповідач має право надавати докази на підтримку своєї правової позиції. У такому процесі сторони можуть обґрунтовувати протилежні позиції: позивач — доводити фіктивність шлюбу, а відповідач — наполягати на його реальності. Суд, у свою чергу, зобов’язаний на підставі поданих доказів встановити наявність або відсутність передбачених матеріальним правом підстав для визнання шлюбу фіктивним.

На підставі аналізу матеріалів судової практики виявлено закономірність судового підходу, за яким предметом доказування у справах про визнання шлюбу фіктивним є встановлення відсутності ознак подружнього життя протягом усього періоду існування зареєстрованого шлюбу. До таких ознак належать: наявність спільного бюджету, ведення спільного господарства, виконання взаємних прав та обов’язків, притаманних подружжю. Відсутність зазначених обставин, як правило, свідчить про відсутність наміру створити сім’ю як у одного з подружжя, так і за взаємної обізнаності та згоди обох сторін. На практиці такі обставини можуть підтверджуватися як показаннями свідків, так і документальними доказами. Оцінюючи подані докази, суд керується положеннями ч. 2 ст. 41 Сімейного кодексу України та враховує низку чинників: чи порушує шлюб права та інтереси особи, характер взаємин подружжя до укладення шлюбу, його тривалість, спільне проживання, причини тимчасового або роздільного проживання, наявність спільного господарства, набуття майна, а також інші обставини, що мають істотне значення для визначення наміру сторін щодо створення сім’ї.

З’ясовано, що окрема ознака у відриві від загального контексту не може бути достатньою підставою для висновку про фіктивність шлюбу, тому суд здійснює всебічний аналіз усієї сукупності доказів.

Автор відзначає закономірність, що комплексний підхід до оцінки доказів судом поєднується з індивідуалізованим розглядом кожної справи, оскільки суд враховує унікальні обставини конкретних правовідносин що дозволяє більш об’єктивно встановити реальний зміст шлюбних відносин та виявити справжні наміри сторін. Важливим аспектом є також з’ясування відсутності наміру створити сім’ю протягом усього часу існування шлюбу та виключення можливості виникнення такого наміру у подальшому. У випадках, коли намір створити сім’ю виникає після укладення шлюбу, йдеться про явище конвалідації шлюбу, що може знаходити своє об’єктивне вираження. Такими підтвердженнями можуть бути: початок сумісного проживання, ведення спільного побуту, спільний відпочинок, вагітність дружини або народження дітей, взаємна турбота та підтримка тощо.

Ключові слова: докази, засоби доказування, фіктивний шлюб, оцінка доказів, позовне провадження.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.138.4

Бідей О.М., Ланцедова Ю.О. Наукові основи адміністративної галузі права і судочинства, інформаційної, фінансової і земельної галузі права та правовідносин державного контролю з використання земельного фонду за інноваційною класифікацією юридичних наук

З’ясовані базисні передумови необхідності докорінного реформування низки традиційних юридичних наук адміністративістської спрямованості за інноваційною класифікацією юридичних наук на підставі базисних основних гіперзавдань юриспруденції та іншими поділами. Розкрита сутність фактичного змісту традиційного Адміністративного права і процесу як науки і навчальної дисципліни.

З урахуванням даної інноваційної класифікації юридичних наук представлено юридичний статус і наукові основи низки наступних традиційних юридичних наук і відповідних навчальних дисциплін адміністративістської спрямованості у будь-якій країні світу, зокрема : 1. Адміністративного права в якості Адміністративної галузі права – моноантиделіктної базисноантиделіктної правової юридичної науки і навчальної дисципліни. 2. Адміністративного процесу в якості Адміністративного судочинства – моноантиделіктної процедурної правової юридичної науки і навчальної дисципліни. 3. Інформаційного права в якості Комп’ютероінженерної галузі права – галузевої регулятивної правової юридичної науки і навчальної дисципліни. 4. Фінансового права в якості Фінансової галузі права – галузевої регулятивної правової юридичної науки і навчальної дисципліни. 5. Земельного права в якості Земельної галузі права – галузевої регулятивної правової юридичної науки і навчальної дисципліни. 6. Правовідносин зі здійснення державного контролю використання земельного фонду – відповідною юридичного інституту Земельної галузі права як регулятивної правової юридичної науки і навчальної дисципліни.

Ключові слова: інноваційна класифікація юридичних наук; теорологічні юридичні науки; регулятивні юридичні науки; базисноантиделіктні юридичні науки; процедурні юридичні науки; методичні юридичні науки; адміністративна галузь права та судочинство; земельна, комп’ютероінженерна та фінансова галузь права.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.138.5

Іваницький А.М. Європейський суд з прав людини як міжнародний арбітр морального порядку: між правом і справедливістю у справі «Україна та Нідерланди проти Росії»

У статті досліджено трансформацію ролі ЄСПЛ в умовах сучасних викликів та особливе значення практики ЄСПЛ у забезпеченні балансу між правом і справедливістю. Акцентовано увагу на тому, що ЄСПЛ виступає не лише арбітром у вирішенні спорів, але й моральним регулятором, здатним формувати стандарти правосуддя, що відповідають гуманістичним і демократичним цінностям. Звернуто увагу на аналіз рішення ЄСПЛ від 09 липня 2025 року у справі «Україна та Нідерланди проти Росії», в якому зафіксовано системні та масові порушення рф положень Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, починаючи з 2014 року. Аргументовано, що рішення ЄСПЛ стало не лише юридичним підтвердженням злочинів держави – агресора, але й історичним документом, який закріплює правові підстави для подальшого міжнародного переслідування винних, виплати репарацій та захисту прав постраждалих. Наголошено, що рішення ЄСПЛ у справі «Україна та Нідерланди проти Росії» має визначальне значення для утвердження верховенства права у Європі, розвитку міжнародних стандартів захисту прав людини в умовах збройних конфліктів та формування правової моделі верховенства права навіть під час війни. Підсумовано, що рішення по справі «Україна та Нідерланди проти Росії» має міжнародне історичне та юридичне значення, оскільки: 1) вказаним рішенням зафіксовано системні та масові порушення рф положень Конвенції; 2) встановлено державну відповідальність за акти насильства, депортації, сексуального насильства та інші злочини; 3) створено правове підґрунтя для міжнародного переслідування винних, виплати репарацій та захисту постраждалих; 4) відкрито шлях для розгляду понад 9 500 індивідуальних скарг постраждалих осіб проти рф у ЄСПЛ. Зроблено висновок, що саме справа «Україна та Нідерланди проти Росії» підтверджує роль ЄСПЛ як міжнародного арбітра морального порядку, що визначає межі відповідальності держави, утверджує права людини та сприяє встановленню справедливості на глобальному рівні.

Ключові слова: ЄСПЛ, Європейський суд з прав людини, права людини, Україна, Нідерланди, рішення ЄСПЛ, право, справедливість.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.138.6

Кравчук П.Ю., Шинаєв С.С. Особливості доказування державної зради в умовах воєнного стану

У статті досліджено актуальні проблеми забезпечення майнових покарань органами досудового розслідування, що є важливою складовою кримінального провадження та гарантією реального виконання вироків суду в частині майнових санкцій. Особлива увага приділяється аналізу нормативно-правового регулювання та практичних аспектів виявлення, фіксації, арешту та збереження майна, яке може стати об’єктом майнових покарань. Визначено, що діюче законодавство не завжди містить чіткі процедури, що спричиняє неоднозначність тлумачень і суттєві труднощі в правозастосуванні, особливо в контексті процедурних строків та повноважень органів досудового розслідування.

У статті обґрунтовано, що відсутність уніфікованих та прозорих механізмів забезпечення майнових санкцій під час досудового розслідування створює ризики незаконного знищення, приховування або розпорядження майном, що ускладнює подальше виконання судових рішень, зокрема конфіскації чи накладення штрафів. Аналіз проблем у сфері тимчасового вилучення майна, зокрема зауважень щодо недостатньо врегульованого механізму повернення вилученого майна, дає підстави стверджувати про необхідність удосконалення відповідних процесуальних норм для балансування інтересів правосуддя та захисту прав власників.

Окремо розглядаються виклики судової практики, серед яких недостатність доказової бази для обґрунтування арешту майна та неоднозначність підходів суддів до винесення рішень. Це призводить до потенційного порушення принципів правової визначеності, пропорційності та законності, а також підриває довіру громадян до системи правосуддя. Науковці наголошують на необхідності встановлення чітких критеріїв для клопотань про арешт, посилення ролі судового контролю та уніфікації судової практики.

Автором запропоновано комплекс заходів для подолання виявлених проблем: внесення змін до КПК України, що деталізують процедури та строки арешту майна; запровадження єдиної електронної системи обліку вилученого майна; підвищення кваліфікації слідчих і суддів; а також створення механізмів моніторингу судової практики і видання узагальнюючих рекомендацій Верховним Судом.

Ключові слова: майнові покарання, досудове розслідування, забезпечення майна, арешт майна, вилучення майна, кримінальне провадження, процесуальні гарантії, конфіскація майна, судовий контроль.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.138.7

Костенко Ю.О. Податковий контроль як складова податкового адміністрування: трансформації сучасності

Статтю присвячено дослідженню податкового контролю як одного, із ключових елементів системи податкового адміністрування України. Уточнено, що податкове адміністрування можна визначити як діяльність уповноважених органів державної влади з реалізації податкової політики, яка поєднує правові, організаційні та управлінські засоби впливу на учасників податкових правовідносин, що спрямовані на забезпечення надходжень податкових платежів за рахунок встановлених законодавством податкових процедур: реєстраційно-облікових; сплати податків та зборів та подання податкової звітності; податкового контролю; адміністративного узгодження та притягнення до відповідальності.

Розглянуто сучасні трансформаційні процеси, які мають місце в податковій сфері, зокрема: цифровізацію контрольних процедур, запровадження ризикоорієнтованого підходу, розвиток електронних сервісів і впровадження концепції електронного аудиту (Е-аудиту). Наголошено на необхідності гармонізації національного податкового законодавства із правом ЄС у контексті євроінтеграційних зобов’язань України. Уточнено, що запровадження нових цифрових інструментів дозволяє мінімізувати корупційні ризики та скорочує адміністративний тиск на бізнес. Проаналізовано законодавчі ініціативи щодо впровадження Е-аудиту, їх практичне значення та перспективи реалізації. Акцентовано увагу на ролі електронного кабінету платника податків як основного каналу комунікації між бізнесом та податковими органами. Визначено, що цифрова модернізація податкового контролю є невідкладною умовою підвищення його ефективності, прозорості та відповідності європейським стандартам.

Ключові слова: податковий контроль, податкове адміністрування, публічне адміністрування, цифровізація, Е-аудит, електронні сервіси, євроінтеграція, право ЄС.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.138.8

Кравчук П.Ю. Актуальні питання способів забезпечення майнових покарань органами досудового розслідування

У статті досліджено актуальні проблеми забезпечення майнових покарань органами досудового розслідування, що є важливою складовою кримінального провадження та гарантією реального виконання вироків суду в частині майнових санкцій. Особлива увага приділяється аналізу нормативно-правового регулювання та практичних аспектів виявлення, фіксації, арешту та збереження майна, яке може стати об’єктом майнових покарань. Визначено, що діюче законодавство не завжди містить чіткі процедури, що спричиняє неоднозначність тлумачень і суттєві труднощі в правозастосуванні, особливо в контексті процедурних строків та повноважень органів досудового розслідування.

У статті обґрунтовано, що відсутність уніфікованих та прозорих механізмів забезпечення майнових санкцій під час досудового розслідування створює ризики незаконного знищення, приховування або розпорядження майном, що ускладнює подальше виконання судових рішень, зокрема конфіскації чи накладення штрафів. Аналіз проблем у сфері тимчасового вилучення майна, зокрема зауважень щодо недостатньо врегульованого механізму повернення вилученого майна, дає підстави стверджувати про необхідність удосконалення відповідних процесуальних норм для балансування інтересів правосуддя та захисту прав власників.

Окремо розглядаються виклики судової практики, серед яких недостатність доказової бази для обґрунтування арешту майна та неоднозначність підходів суддів до винесення рішень. Це призводить до потенційного порушення принципів правової визначеності, пропорційності та законності, а також підриває довіру громадян до системи правосуддя. Науковці наголошують на необхідності встановлення чітких критеріїв для клопотань про арешт, посилення ролі судового контролю та уніфікації судової практики.

Автором запропоновано комплекс заходів для подолання виявлених проблем: внесення змін до КПК України, що деталізують процедури та строки арешту майна; запровадження єдиної електронної системи обліку вилученого майна; підвищення кваліфікації слідчих і суддів; а також створення механізмів моніторингу судової практики і видання узагальнюючих рекомендацій Верховним Судом.

Ключові слова: майнові покарання, досудове розслідування, забезпечення майна, арешт майна, вилучення майна, кримінальне провадження, процесуальні гарантії, конфіскація майна, судовий контроль.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.138.9

Лаговська Н.В., Батюк Л.В. Цивільна конфіскація в Україні: виклики, механізм реалізації

У статті досліджено розвиток інституту цивільної конфіскації в Україні як одного з ключових механізмів антикорупційної політики та інструменту повернення незаконно набутого майна.

Проаналізовано міжнародні стандарти, що лягли в основу впровадження цього інституту, зокрема рекомендації FATF.

Розкрито сутність цивільної конфіскації як окремого правового інструменту, що діє поза межами кримінального провадження, а також вказано на його історичне походження та еволюцію в законодавстві окремих держав, зокрема США та Великої Британії.

Окреслено основні виклики, з якими стикається застосування цивільної конфіскації в Україні: правова невизначеність, складність доведення незаконного походження активів, супротив з боку відповідачів та недосконалість судової практики.

Окрему увагу приділено проблемам, що виникають під час розгляду справ у Вищому антикорупційному суді та надано практичні рекомендації щодо вдосконалення законодавства, підвищення ефективності правозастосовної діяльності та зміцнення інституційної спроможності органів, задіяних у процесі конфіскації.

В статті автори звернули увагу, що подальший розвиток інституту цивільної конфіскації є необхідним кроком для забезпечення верховенства права, інтеграції України до правового простору ЄС та зміцнення її спроможності у боротьбі з корупцією та організованою злочинністю.

Ключові слова: цивільна конфіскація, антикорупційна політика, необґрунтовані активи, Вищий антикорупційний суд, судова практика, міжнародні рекомендації, повернення активів.

ВІдкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.138.10

Личенко І.О., Островський С.О. Адміністративно-правове забезпечення права військовослужбовців на свободу світогляду та віросповідання

У статті досліджується адміністративно-правове забезпечення права військовослужбовців на свободу світогляду та віросповідання як складової системи конституційних прав і свобод людини та громадянина. Обґрунтовується актуальність теми в умовах збройної агресії проти України, коли релігійні переконання та світоглядні позиції військовослужбовців потребують належних правових гарантій і державного захисту. Звертається увага на те, що свобода світогляду та віросповідання у військовій сфері має подвійний характер: з одного боку, вона є проявом індивідуальної автономії особи, а з іншого – обмежується особливостями військової служби, пов’язаними з дисципліною, субординацією та виконанням бойових завдань.

Розкрито теоретико-правові засади досліджуваного інституту, зокрема концептуальні підходи до визначення змісту права на свободу світогляду та віросповідання у працях вітчизняних і зарубіжних науковців. Наголошено на значенні міжнародно-правових стандартів, закріплених у Міжнародному пакті про громадянські і політичні права та Європейській конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а також на практиці Європейського суду з прав людини щодо правомірності обмежень у сфері релігійних переконань військовослужбовців. Визначено, що міжнародні підходи мають слугувати орієнтиром для вдосконалення адміністративно-правового регулювання в Україні.

Охарактеризовано нормативно-правову базу України, що визначає гарантії реалізації права військовослужбовців на свободу світогляду та віросповідання. Здійснено аналіз Конституції України, Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», Закону України «Про військовий обов’язок і військову службу» та інших актів, що регламентують діяльність капеланської служби у Збройних Силах України. Підкреслено, що чинне законодавство містить низку колізій і прогалин, зокрема щодо процедури організації релігійних відправ, правового статусу капеланів та механізмів захисту від дискримінації за релігійною ознакою.

Встановлено проблемні аспекти адміністративно-правового регулювання, серед яких: недостатня деталізація правових гарантій для представників різних конфесій, брак єдиної доктринальної концепції реалізації світоглядних прав у військових формуваннях, а також відсутність належних механізмів позасудового захисту. На підставі аналізу зарубіжного досвіду запропоновано шляхи вдосконалення правового забезпечення, зокрема гармонізацію національного законодавства з міжнародними стандартами, унормування адміністративних процедур діяльності капеланів та запровадження інституту незалежного моніторингу релігійних прав у війську.

Зроблено висновок, що забезпечення права військовослужбовців на свободу світогляду та віросповідання є важливим чинником формування демократичних засад військової служби та зміцнення морально-психологічного стану особового складу. Поглиблення адміністративно-правових гарантій у цій сфері сприятиме підвищенню рівня довіри військовослужбовців до державних інституцій, утвердженню принципу верховенства права та реалізації європейського вектора розвитку України.

Ключові слова: адміністративне право, свобода світогляду, свобода віросповідання, військовослужбовець, конституційні права, релігійні організації, військове управління, капеланська служба, адміністративно-правове регулювання, релігійні права, міжнародні стандарти, Європейський суд з прав людини, правові гарантії, воєнний стан, дискримінація.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.138.11

Москвін Б.Ю. Адміністративно-правовий механізм оскарження рішень, дій та бездіяльності Органу здійснення державного фінансового контролю

Стаття присвячена дослідженню адміністративно-правових механізмів оскарження рішень, дій та бездіяльності органів державного фінансового контролю, зокрема Рахункової палати, Державної аудиторської служби та інших уповноважених інституцій. У сучасних умовах посилення ролі фінансового контролю як гаранта належного управління публічними фінансами проблема ефективності механізмів захисту прав суб’єктів контролю набуває особливої актуальності. Значна кількість спорів виникає у зв’язку з процедурними порушеннями, перевищенням повноважень контролюючими органами або необґрунтованим застосуванням санкцій. Це зумовлює необхідність системного аналізу національного законодавства у сфері фінансового контролю та його відповідності стандартам верховенства права і практиці Європейського суду з прав людини.

У статті розглянуто колізії правового регулювання, зокрема нечіткість строків оскарження, відсутність єдиного підходу до визначення підвідомчості таких спорів адміністративним судам, а також складнощі у забезпеченні балансу між публічними інтересами та правами суб’єктів господарювання. Проаналізовано практику адміністративних судів України, де нерідко відзначається формалізований підхід до оцінки правомірності дій контролюючих органів, що ускладнює доступ до ефективного судового захисту. Особливу увагу приділено питанню адміністративного оскарження як досудового етапу врегулювання спорів, яке має потенціал знизити навантаження на судову систему, проте страждає від браку прозорості та об’єктивності.

Автор обґрунтовує, що вдосконалення адміністративно-правового механізму оскарження можливе шляхом чіткого законодавчого визначення процесуальних гарантій, розширення цифрових інструментів подання та розгляду скарг, а також посилення інституційної незалежності органів фінансового контролю. Запровадження європейських практик, зокрема ризик-орієнтованих перевірок та відкритого доступу до результатів контролю, сприятиме зменшенню конфліктності у взаєминах держави та підконтрольних суб’єктів. У підсумку робиться висновок, що ефективний механізм оскарження рішень і дій контролюючих органів є ключовим елементом правової держави, оскільки забезпечує не лише дотримання прав та інтересів учасників публічно-правових відносин, а й підвищує легітимність та довіру до інститутів державного фінансового контролю.

Ключові слова: фінансовий контроль, адміністративне право, Україна, Європейський Союз, Рахункова палата, вищі органи аудиту, публічні фінанси, прозорість, відповідальність, публічне управління, адміністративна процедура, адміністративне оскарження, судовий захист.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.138.12

Новіков Є.А. Деякі питання розвитку правової регламентації  безпекового виміру енергетичної політики Європейського Союзу в контексті геополітичних викликів

У статті розглядаються питання еволюції правової регламентації енергетичної політики Європейського Союзу в контексті сучасних геополітичних викликів. Основну увагу приділено аналізу правового підґрунтя спільної енергетичної політики ЄС, що базується на Договорі про функціонування Європейського Союзу, зокрема статті 194, яка визначає сферу енергетики як спільну компетенцію держав-членів. Важливим аспектом дослідження є вивчення ключових цілей ЄС у сфері енергетичної політики, що передбачають диверсифікацію джерел енергії, підвищення енергоефективності, розвиток відновлюваних джерел енергії та інтеграцію енергетичних мереж країн-членів. У статті аналізується вплив сучасної енергетичної кризи на стратегію ЄС щодо досягнення енергетичної автономії. Зокрема, розглядається, як військові дії в Україні змусили ЄС переглянути свою енергетичну політику та вжити заходів для зменшення залежності від російських енергоносіїв. Відзначається, що низка держав-членів ЄС тимчасово повернулася до використання вугільних електростанцій, що суперечить кліматичним цілям «Fit for 55» та план REPowerEU, які спрямовані на пришвидшення переходу до чистої енергії, зниження залежності від викопних джерел та підвищення рівня енергоефективності.Також у статті розглядається стратегія ЄС у сфері енергетичної безпеки, яка включає заходи для зміцнення стабільності енергопостачання, створення стратегічних запасів газу та нафти, розширення інфраструктури для транспортування зрідженого природного газу, розвиток водневої енергетики та повну синхронізацію електромереж країн-членів ЄС. Зазначається, що після початку повномасштабної війни Росії проти України, ЄС ухвалив Версальську декларацію, яка поставила енергетичну політику в центр уваги політичного курсу Союзу, визначивши завдання формування енергетичного суверенітету. Автор підкреслює важливість координації дій держав-членів ЄС для забезпечення енергетичної незалежності та стабільності постачання енергоносіїв. Особливий акцент зроблено на необхідності розробки нових законодавчих ініціатив та механізмів фінансування, що сприятимуть реалізації європейської “зеленої” енергетичної політики. Дослідження доводить, що хоча ЄС стикається з низкою викликів у сфері енергетики і зокрема енергетичної безпеки, стратегічний курс на диверсифікацію джерел енергії, розвиток відновлюваних технологій та підвищення енергоефективності залишається незмінним.

Ключові слова: інтеграція, енергетичний суверенітет, енергетична безпека, спільна енергетична політика ЄС,  енергетичний пакет, законодавство, Європейський Союз, Україна.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.138.13

Петриченко В.В. Вплив воєнних дій на масштаби та структуру міграційних процесів в Україні

Стаття присвячена аналізу впливу воєнних дій на масштаби та структуру міграційних процесів в Україні, що стали одним із ключових факторів соціально-економічних та демографічних трансформацій у сучасних умовах. Збройна агресія проти України спричинила масове переміщення населення як всередині держави, так і за її межами, що призвело до формування нових міграційних тенденцій, відмінних від довоєнного періоду. Підкреслюється, що вимушена міграція, спричинена небезпекою для життя, втратою житла та робочих місць, набула безпрецедентних масштабів, а її соціальні та правові наслідки стали викликом як для України, так і для приймаючих держав. У статті простежено зміни у структурі міграційних потоків: зростання кількості жінок та дітей серед мігрантів, посилення ролі трудової міграції як стратегії виживання для сімей, зниження мобільності чоловіків призовного віку у зв’язку з обмеженнями воєнного часу.

Особлива увага приділена феномену внутрішньо переміщених осіб (ВПО), які становлять значний сегмент сучасних міграційних процесів. Їхнє переміщення створює додаткове навантаження на інфраструктуру приймаючих регіонів, соціальні служби та систему державної підтримки. Водночас аналізується і зовнішня міграція українців, яка набула значних масштабів у країнах Європейського Союзу, де реалізуються спеціальні механізми тимчасового захисту. Розглянуто, як ці механізми впливають на інтеграційні процеси та формування нових соціальних практик у громадах приймаючих країн.

У дослідженні також наголошується на необхідності вироблення цілісної державної політики у сфері міграції, яка має враховувати не лише питання безпеки та соціального забезпечення, а й перспективи реінтеграції громадян після завершення воєнних дій. Важливим завданням визначається створення умов для повернення українських мігрантів, їх професійної адаптації та залучення до відновлення економіки. Автор підкреслює, що ефективне управління міграційними процесами у воєнний та поствоєнний період є критично важливим для збереження людського капіталу, забезпечення демографічної стабільності та реалізації стратегічних цілей розвитку держави.

Ключові слова: міграція, внутрішньо переміщені особи, воєнний стан, трудова міграція, біженці, соціальна адаптація, інтеграція, реінтеграція, міжнародний захист, демографічна безпека, соціальна політика, міграційні потоки, відновлення економіки, поствоєнний розвиток, права людини.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.138.14

Силенко Л.М. Державна політика щодо адміністративно-правового регулювання поховальної справи

Стаття присвячена дослідженню державної політики у сфері адміністративно-правового регулювання поховальної справи, яка є важливою складовою забезпечення конституційних прав людини на гідне поховання та належне ставлення до пам’яті померлих. У сучасних умовах трансформацій публічного управління, децентралізації влади та воєнного стану питання ефективності організації поховальної справи набуває особливої актуальності. Належна політика в цій сфері спрямована на створення прозорих і справедливих механізмів регулювання, що поєднують інтереси держави, місцевих громад та приватних суб’єктів господарювання.

У статті розкрито основні напрями державної політики, серед яких: удосконалення нормативно-правової бази, забезпечення єдності адміністративних процедур, цифровізація поховальної сфери, створення електронних реєстрів місць поховань, підвищення якості ритуальних послуг та посилення державного і громадського контролю. Наголошується, що значна увага приділяється компетенції органів державної влади та місцевого самоврядування у сфері поховання, а також їхній взаємодії з ритуальними службами. Підкреслюється, що адміністративно-правове забезпечення поховальної справи має відбуватися на основі принципів прозорості, доступності, підзвітності та етичності.

Особливий акцент зроблено на виявленні проблем, які ускладнюють ефективну реалізацію державної політики у цій сфері, серед яких: недостатня деталізація окремих правових норм, відсутність єдиного підходу до організації поховань у різних регіонах, корупційні ризики у діяльності ритуальних служб, низький рівень контролю за якістю надання послуг. Проведений аналіз зарубіжного досвіду (зокрема країн ЄС) свідчить про доцільність впровадження європейських стандартів, заснованих на цифровізації, екологічній безпеці та чіткій системі адміністративних процедур.

У підсумку доводиться, що державна політика у сфері адміністративно-правового регулювання поховальної справи повинна бути спрямована на комплексне оновлення законодавчої та підзаконної бази, усунення правових колізій, стандартизацію послуг, оптимізацію контролюючих механізмів і розвиток державно-приватного партнерства. Це дозволить підвищити прозорість і якість функціонування поховальної сфери, гарантувати дотримання гуманітарних та етичних норм і сприятиме формуванню сучасної моделі публічного управління у сфері поховань.

Ключові слова: державна політика, адміністративне право, поховальна справа, нормативно-правове регулювання, публічне управління, органи місцевого самоврядування, ритуальні послуги, електронні реєстри, контроль, стандартизація.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.138.15

Сівков С.В. Реінтеграція ветеранів війни як стратегічний напрям публічного адміністрування в умовах постконфліктного розвитку

Стаття присвячена дослідженню реінтеграції як стратегічного напряму публічного адміністрування в умовах постконфліктного розвитку держави. У роботі обґрунтовано, що реінтеграція є комплексним процесом, який охоплює політичні, економічні, соціальні та психологічні аспекти відновлення суспільства після тривалих конфліктів чи воєнних дій. Зазначено, що в умовах сучасних глобальних викликів, зокрема воєнної агресії, зростає роль публічного адміністрування у забезпеченні належної координації органів влади, інституцій громадянського суспільства та міжнародних партнерів. Автор підкреслює, що стратегічна спрямованість публічного адміністрування у сфері реінтеграції має ґрунтуватися на принципах верховенства права, інклюзивності, прозорості та відповідальності.

У статті розкрито ключові напрями реінтеграційної політики: відновлення державного суверенітету і територіальної цілісності, забезпечення соціального захисту та психологічної підтримки постраждалих груп населення, формування економічних умов для відновлення підприємництва і ринку праці, а також створення механізмів національного примирення та подолання соціальної поляризації. Визначено, що ефективність реалізації цих завдань значною мірою залежить від узгодженості дій між центральними та місцевими органами влади, здатності до інституційних реформ та залучення міжнародної технічної і фінансової допомоги.

Особливу увагу приділено аналізу інструментів публічного адміністрування, які можуть бути використані в умовах постконфліктного розвитку: стратегічному плануванню, інституційному зміцненню, програмам відновлення інфраструктури, запровадженню механізмів електронного врядування та розвитку партнерств з громадянським суспільством. Автор робить висновок, що реінтеграція як стратегічний напрям публічного адміністрування має не лише відновлювальний, а й трансформаційний характер, оскільки передбачає побудову нової моделі взаємодії держави і суспільства, орієнтованої на довгострокову стабільність, стійкість до криз та формування передумов для сталого розвитку.

Ключові слова: реінтеграція, публічне адміністрування, постконфліктний розвиток, державна політика, соціальна стабільність, інституційні реформи, стратегічне планування, національне примирення, відновлення інфраструктури, сталий розвиток.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.138.16

Тунтула О.С. Інноваційне розуміння сутності, властивостей і меж легітимного застосування прямого і делегованого державного примусу із подолання девіантної поведінки та їх розмежування із домашнім насильством і булінгом в різних сферах суспільного життя

Представлено у контексті подолання домашнього насильства та булінгу інноваційне розуміння сутності і причин безделіктної та антисоціальної девіантної поведінки. Розглянуто процедуру подолання девіантної поведінки школярів за допомогою делегованого державою примусу. Розкрита сутність і видовий поділ антисоціальної поведінки на кримінальні правопорушення та на іншу антисоціальну поведінку у формі адміністративного, дисциплінарного, де-факто майново-договірного і де-юре майново-договірного правопорушення. Презентована сутність необхідності, достатності, гуманності, професійності і збалансованості як базисних юридичних властивостей прямого і делегованого державного примусу. Розкрита сутність застосування принципу тлумачення всіх сумнівів при прийнятті проміжного рішення у невизначеній антиделіктній ситуації на користь лише антиделиктолога.

Ключові слова: домашнє насильство; булінг; безделіктна та антиделіктна девіантна поведінка; причини девіантної поведінки; сутність прямого і делегованого державного примусу; необхідність, достатність, гуманність, професійність і збалансованість державного примусу.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.138.17

Драч Н.І. Шлюб та фактичні шлюбні відносини: сучасний стан та перспективи розвитку правового регулювання

У статті досліджуються правові аспекти регулювання шлюбних та фактичних шлюбно-сімейних відносин в Україні. Показано еволюцію законодавчого підходу до інституту шлюбу та проблематику визнання фактичних шлюбів у сучасних умовах трансформації сімейних відносин. Зазначено, що чинне сімейне законодавство України надає перевагу зареєстрованому шлюбу, тоді як фактичні шлюбні відносини залишаються поза повною правовою регламентацією, що створює неоднозначність у правозастосуванні. У роботі здійснено ґрунтовний аналіз положень Сімейного та Цивільного кодексів України, а також наведено приклади судової практики, включаючи рішення Верховного Суду, які демонструють різні підходи до вирішення спорів, пов’язаних із поділом майна, встановленням батьківства, спадкуванням та виконанням аліментних зобов’язань.

Особлива увага приділена розмежуванню правового статусу зареєстрованого шлюбу та фактичного співжиття. Наголошено, що відсутність єдиних законодавчих положень щодо фактичних шлюбних відносин зумовлює необхідність їх нормативного врегулювання з метою захисту прав та законних інтересів учасників таких відносин. Проаналізовано також правові позиції Європейського суду з прав людини, відповідно до яких фактичні шлюбні відносини розглядаються крізь призму забезпечення права на сімейне життя та недопущення дискримінації. Зіставлення української та європейської практики дозволило автору показати перспективні напрями гармонізації національного законодавства з міжнародними стандартами.

У статті наголошується, що прогалини правового регулювання фактичних шлюбних відносин призводять до значних труднощів у судовій практиці, оскільки суди змушені самостійно формувати правові позиції для вирішення спорів. Запропоновано розглядати можливість внесення змін до сімейного законодавства України з метою визначення правового статусу фактичних шлюбів, їхніх юридичних наслідків та умов визнання. Підкреслюється важливість забезпечення балансу між традиційними підходами до інституту шлюбу та сучасними соціальними реаліями, що характеризуються зростанням кількості сімей, які проживають у фактичних відносинах.

Робота містить висновок про необхідність удосконалення правового регулювання фактичних шлюбних відносин, що сприятиме уніфікації судової практики, підвищенню рівня захисту прав громадян та забезпеченню стабільності сімейних відносин. Доводиться, що системне оновлення законодавства відповідатиме європейським тенденціям розвитку сімейного права та сприятиме інтеграції України у правовий простір Європейського Союзу.

Ключові слова: шлюб, фактичні шлюбні відносини, сімейне право, поділ майна, спадкування, батьківство, аліменти, судова практика, ЄСПЛ, правове регулювання.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.138.18

Владимиров В.В. Місце корпоративного права в українській системі права

У сучасних умовах становлення національної правової системи питання галузевої належності корпоративного права набуває особливої актуальності, адже різноманітність доктринальних підходів, відображених у науковій літературі та практиці Верховного Суду, свідчить про потребу чіткого методологічного обґрунтування його місця серед інших галузей права. Метою пропонованого дослідження є синтез і систематизація основних теоретичних позицій щодо корпоративного права, виявлення типологічних критеріїв та принципів відмежування корпоративних правовідносин, а також узагальнення практики застосування процесуальних норм у справах корпоративної юрисдикції. Методологічний апарат дослідження ґрунтується на синтезі порівняльно-правового методу для зіставлення та критичного осмислення доктринальних концепцій і ключових норм Цивільного кодексу України, Господарського та Цивільного процесуального кодексів, а також на праксеологічному підході, що передбачає системний аналіз практики Великої Палати та касаційних складів Верховного Суду у корпоративних спорах з метою виявлення закономірностей і протиріч при визначенні судової юрисдикції у спорах, що випливають з корпоративних прав. Основні висновки дослідження підтверджують, що серед наукових концепцій ключова полеміка розгортається довкола розгляду корпоративного права як підгалузі цивільного або господарського права або ж як самостійного міжгалузевого права. Теорія «комплексного правовідношення» акцентує на неоднозначності правової природи корпоративних відносин, які поєднують елементи приватного та публічного права, що виявляється у внутрішніх та зовнішніх корпоративних правовідносинах. Цивілістичний підхід підкреслює зобов’язально-договірну основу участі в корпоративних відносинах, тоді як господарсько-правова школа обґрунтовує інтеграцію корпоративного регулювання в систему господарського права, виходячи з функціональних потреб управління та здійснення господарської діяльності. Аналіз судової практики демонструє, що юрисдикція спорів вирізняється за критеріями характеру правовідносин, статусу сторін та предмету спору, проте приклади розбіжностей у підходах Великої Палати та Касаційного господарського суду вказують на невизначеність у питаннях підсудності. Перспективи подальших досліджень пов’язані із розробкою уніфікованої методики класифікації корпоративних правовідносин з урахуванням їх структурної гетерогенності та практичних викликів судового розгляду, а також удосконаленням законодавчої бази з метою забезпечення послідовності застосування правових висновків та усунення суперечностей у нормотворчому та судовому процесах.

Ключові слова: корпоративні права, міжгалузеві правовідносини, практика Верховного Суду, нормативно-правове регулювання, наукова доктрина.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.138.19

Іванчук С.В. Теоретико-прикладні засади здійснення судового контролю за законністю діяльності органів публічного управління в Україні

Стаття присвячена аналізу теоретико-прикладних засад здійснення судового контролю за законністю діяльності органів публічного управління в Україні. Представлено науковий аналіз дефініції судового контролю та судового контролю за діяльністю органів публічного управління, наукові підходи до їхньої ідентифікації, окреслена специфіка та правова природа цих правових явищ. Констатовано, що судові органи мають широкі повноваження щодо перевірки законності діяльності органів публічного управління, водночас вони суттєво впливають на дії державного виконавця, скасовують його рішення й можуть визначати покарання за невиконання судових рішень.

Визначено мету, предмет судового контролю й головні засади функціонування  судових органів як важливих суб’єктів реалізації контрольних завдань у сфері публічного управління, ідентифіковано основні засади вирішення публічно-правових спорів у судовому порядку. Встановлено, що метою здійснення судового контролю за діяльністю органів публічного управління є забезпечення верховенства права й законності, захист прав і законних інтересів членів українського суспільства у публічно-правовій сфері. Визнано, що потенціал судового контролю дозволяє запобігти потенційному порушенню незаконними діями, актами, рішеннями прав громадян, припинити такі делікти, відновити порушені права у разі їхнього порушення незаконною публічно-правовою діяльністю органу держави, вплинути на законність виконання рішень суду та покарати винних у разі вчинених правопорушень. Проаналізовано тісний взаємозв’язок судових органів з інституціями держави й суспільством.

Ключові слова: судовий контроль, судовий контроль за діяльністю органів публічного управління, судові органи, публічне управління, органи публічного управління, виконання рішень суду, законність, правопорушення.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.138.20

Комар А.Ю. Адміністративно-правові механізми охорони земель у межах спеціальних зон військових об’єктів: досвід Федеративної Республіки Німеччина

Забезпечення належного правового режиму використання земель для оборонних потреб є одним із ключових завдань сучасної держави, адже воно безпосередньо пов’язане з гарантуванням національної безпеки та обороноздатності. Особливого значення набуває визначення та встановлення спеціальних зон навколо військових об’єктів, а також охорона земель у межах таких територій. У Федеративній Республіці Німеччина регулювання у цій сфері здійснюється через багаторівневу систему правових актів, яка поєднує міжнародні зобов’язання, федеральне законодавство, норми земель (регіонів) та муніципальних органів влади.

Адміністративно-правовий механізм охорони земель оборонного призначення у ФРН базується на діяльності суб’єктів публічної адміністрації та включає комплекс превентивних, контрольних, примусових і компенсаційних заходів. Він передбачає спеціальні механізми контролю, примусу та відшкодування шкоди, а також інтеграцію екологічних вимог, що свідчить про його системність та орієнтацію на захист довкілля поряд із забезпеченням обороноздатності.

Отже, дослідження адміністративно-правового механізму охорони земель в охоронних зонах військових об’єктів у ФРН має важливе теоретичне й практичне значення, оскільки німецький досвід може бути використаний для вдосконалення українського законодавства у сфері охорони зон з особливими умовами користування земель навколо військових об’єктів.

У статті проаналізовано правові моделі адміністративно-правової охорони земель навколо військових об’єктів у Федеративній Республіці Німеччина. Досліджено законодавчу базу, інституційний механізм, категорії спеціальних зон з особливим правовим режимом, права та обов’язки власників земель, заходи з охорони таких територій, повноваження органів влади, місцевого самоврядування, військових командувань, а також заходи адміністративного примусу та відповідальність за порушення земельного законодавства. Узагальнено специфіку охоронних підходів та визначено особливості їх застосування у сфері національної безпеки.

Ключові слова: охоронні зони, військові об’єкти, адміністративно-правова охорона землекористування, Німеччина, адміністративно-правова відповідальність, національна безпека та оборона.

ВІдкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.138.21

Лайтаренко О.В., Пугач В.В. До питання відмежування розголошення державної таємниці від суміжних складів кримінальних правопорушень

Стаття присвячена дослідженню проблем відмежування складу кримінального правопорушення, передбаченого ст. 328 Кримінального кодексу України («Розголошення державної таємниці»), від суміжних складів злочинів. Підкреслено, що складність цієї проблеми обумовлена конкуренцією загальних і спеціальних норм, які містять перехресні ознаки, що ускладнює кваліфікацію діянь та породжує практичні труднощі у правозастосуванні. Окрему увагу приділено аналізу суспільної небезпеки розголошення державної таємниці, оскільки наслідком таких дій є не лише втрата контролю над секретною інформацією, а й ризик її використання іноземними державами чи організаціями на шкоду Україні. Відзначено, що особливо небезпечними є наслідки витоку інформації у воєнний чи надзвичайний період, коли будь-яке порушення схоронності даних здатне завдати непоправної шкоди обороноздатності та суверенітету держави. Також розглянуто законодавчу техніку формулювання норм про відповідальність за посягання на державну таємницю. Виокремлено три групи кримінально-правових норм: ті, що прямо визначають предметом правопорушення документи з державною таємницею; норми, які опосередковано вказують на такий предмет; та статті, де предметом виступає сама інформація, віднесена до державної таємниці. Це підтверджує відсутність єдності у підходах законодавця до регулювання відповідних складів злочинів, що потребує подальшого вдосконалення. Окремо акцентовано на відмінності між умисним розголошенням державної таємниці та іншими злочинами проти національної безпеки. Узагальнено, що правозастосовній практиці потрібна уніфікація норм, які регламентують охорону державної таємниці, з метою усунення правових колізій і дублювання, що може бути забезпечено шляхом чіткого визначення складів злочинів, їх систематизації за родовими об’єктами та уточнення критеріїв розмежування. Це дозволить підвищити ефективність протидії загрозам інформаційній безпеці України, забезпечити адекватний захист її суверенітету, територіальної цілісності та стабільності.

Ключові слова: державна таємниця, розголошення, шпигунство, державна зрада, кваліфікація, кримінальна відповідальність, конкуренція норм, національна безпека України.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.138.22

Лисиця І.М. Розвиток інноваційного розуміння сутності, базисних ознак, видового поділу та іншої класифікації вибухової зброї, пристроїв, речовин і засобів підриву та слідів протиправного поводження з ними

Представлено базисні ознаки і поняття кримінальної ручної вибухової зброї. Звернуто увагу на обставини появи де-факто кримінальної вибухової зброї і боєприпасів в наслідок первинного виготовлення з підручних матеріалів або переробки чи прилаштування із іншої де-факто кримінальної вибухової зброї та/чи боєприпасів або із легальної вибухової зброї (військової, антиделіктної, антикварної) чи боєприпасів або із паразброї (мисливської, рибальської, промислової, каскадерської, навчальної, обрядової, парадної, нагородної, спортивної, призової, сувенірної, художньої) та/чи боєприпасів або із ймовірної механічної паразброї (експлуатаційної; природної) або шляхом повного чи часткового комбінування вказаних способів їх появи. Підкреслено, що де-юре кримінальна вибухова зброя та/чи боєприпаси з’являються вже шляхом лише їх застосування переслідуваним з метою зовнішнього спричинення потерпілому механічних смертельних тілесних ушкоджень та/або володіння будь-яким із названих видів кримінальної вибухової зброї та/чи боєприпасів без їх первинного виготовлення або/та переробки чи/та пристосування. Викладена й низка інших класифікаційних поділів кримінальної вибухової зброї і боєприпасів та слідів протиправного поводження з ними.

Ключові слова: вибухова зброя, пристрої, речовини і засоби підриву та сліди протиправного поводження з ними; вибухова зброя чи паразброя або ймовірна пара зброя; де-факто і де-юре вибухова зброя; кримінальна і легальна вибухова зброя; ручна і транспортна вибухова зброя.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.138.23

Максюта Н.В. Форс-мажор та істотна зміна обставин у цивільному праві України: теоретико-правовий аналіз

У статті проведено комплексний теоретико-правовий аналіз інститутів форс-мажору (обставин непереборної сили) та істотної зміни обставин (hardship) у цивільному праві України. Розкрито сутність, правову природу та ключові ознаки кожного з понять. На основі аналізу норм законодавства, актуальної судової практики та доктринальних підходів визначено умови їх застосування та правові наслідки. Приділено увагу порівняльному аналізу форс-мажору та істотної зміни обставин за критеріями впливу на виконання зобов’язання, основної мети інституту, правових наслідків та процесу доказування. У статті наголошено на принципових відмінностях між цими правовими конструкціями: форс-мажор унеможливлює виконання та звільняє від відповідальності, тоді як істотна зміна обставин робить виконання вкрай обтяжливим і є підставою для зміни або розірвання договору. Стаття призначена для юристів-практиків, науковців, студентів та всіх, хто цікавиться проблемами договірного права в умовах непередбачуваних змін.      

Ключові слова: форс-мажор, обставини непереборної сили, істотна зміна обставин, виконання договору, договірне зобов’язання, звільнення від відповідальності, розірвання договору.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.138.24

Танасюк О.Є. Підстави та умови виникнення зобов’язань з відшкодування шкоди, завданої внаслідок рятування здоров’я, життя та майна фізичної особи

У науковому дослідженні здійснено комплексний аналіз підстав та умов виникнення зобов’язань з відшкодування шкоди, завданої внаслідок рятування здоров’я, життя та майна фізичної особи.

Встановлено, що відповідно до змісту статей 1161 і 1162 ЦК України підставою виникнення зобов’язання є рятування здоров’я, життя та майна фізичної особи. Рятування є юридичним фактом-дією, оскільки є наслідком свідомої, вольової поведінки суб’єкта права.

Виділено три юридичних факти за наявності яких виникають зобов’язання з відшкодування шкоди, завданої внаслідок рятування здоров’я, життя та майна фізичної особи: 1) факт-дія з рятування здоров’я, життя та майна фізичної особи; 2) факт завдання шкоди особі, яка без відповідних повноважень рятувала здоров’я, життя та майна фізичної особи; 3) рішення суду про покладення обов’язку по відшкодуванню шкоди особі, яка без відповідних повноважень рятувала здоров’я, життя та майно фізичної особи. При цьому зобов’язання виникають лише за наявності всіх юридичних фактів як юридично-фактичної підстави їх динаміки, з чим норми права пов’язують настання юридичних наслідків.

Зроблено висновок, що рятування здоров’я, життя та майна фізичної особи є юридичним фактом-дією правомірного характеру. Виділено види ознак правомірності вчинення такої дії.

До першого виду входять ознаки, які характеризують загрозу для здоров’я, життя та майна фізичної особи: а) реальність; б) спрямованість на порушення цивільних прав та інтересів фізичної особи; в) істотність – у разі загрози майну іншої особи. При цьому сама загроза є мотивом для особи вчинити дії з рятування здоров’я, життя та майна фізичної особи.

Другий вид складають ознаки, які характеризують усунення загрози здоров’ю, життю та майну фізичної особи: а) метою є ліквідація загрози (небезпеки); б) спосіб дії – рятування; в) обставини – відсутність можливості усунення загрози (небезпеки) іншими суб’єктами (професійними рятувальниками) та іншими способами.

Друга група ознак, що стосується усунення загрози, відображає психічні процеси, які відбуваються у свідомості особи, яка без відповідних повноважень рятувала здоров’я, життя та майно фізичної особи. Усунення загрози є єдиною метою дій рятувальника, оскільки становить результат якого прагне досягти внаслідок своєї діяльності.

Третій вид ознак відноситься до завданої шкоди: а) шкода має бути завдана особі, яка без відповідних повноважень рятувала здоров’я, життя та майно фізичної особи; б) шкода може виявлятися або в ушкодженні здоров’я, або смерті, або пошкодженні, знищенні майна особи, яка без відповідних повноважень рятувала здоров’я, життя та майно фізичної особи; в) розмір завданої шкоди не може бути більшим ніж вартість майна, яке рятувалося.

Ключові слова: зобов’язання, рятування, здоров’я, життя, майно, шкода, факт, дія, юридичний вчинок, правомірна дія, загроза, усунення загрози, підстави, умови.

ВІдкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.138.25

Хілько І.Г. Юридична відповідальність за порушення законодавства у сфері фізичної культури і спорту в умовах особливого періоду

Стаття присвячена комплексному дослідженню проблематики юридичної відповідальності за порушення законодавства у сфері фізичної культури і спорту в умовах особливого періоду. У роботі підкреслено, що в сучасних умовах фізична культура і спорт набувають нового значення, оскільки стають не лише засобом розвитку особистості та зміцнення здоров’я, а й важливим чинником забезпечення національної безпеки, мобілізаційної готовності та психологічної стійкості суспільства. У зв’язку з цим питання дотримання законодавства у сфері фізичної культури і спорту та належного правового регулювання стає одним із ключових напрямів державної політики.

Розкрито сутність юридичної відповідальності у зазначеній сфері, визначено її види – дисциплінарну, адміністративну, цивільно-правову та кримінальну, які застосовуються залежно від характеру та наслідків правопорушень. Особлива увага приділена аналізу найбільш поширених порушень: нецільового використання бюджетних коштів, порушення правил безпеки під час організації спортивних заходів, обмеження доступу громадян до занять фізичною культурою, випадків дискримінації учасників спортивного процесу. Наголошується, що у воєнних умовах та в період післявоєнного відновлення такі порушення набувають особливої суспільної небезпеки, адже вони безпосередньо впливають на рівень фізичної готовності населення та ефективність реалізації державних програм у сфері спорту.

Досліджено проблеми реалізації механізму юридичної відповідальності, серед яких: нечіткість правових норм, прогалини у законодавстві, недостатня узгодженість між органами державної влади та місцевого самоврядування, низька ефективність контролюючих органів. Автор підкреслює необхідність удосконалення нормативно-правової бази, гармонізації її з міжнародними стандартами, а також розвитку інституційних механізмів контролю і нагляду.

Зроблено висновок, що формування ефективної системи юридичної відповідальності у сфері фізичної культури і спорту в умовах особливого періоду має базуватися на принципах верховенства права, невідворотності покарання, прозорості та підзвітності. Такий підхід сприятиме підвищенню дисципліни у сфері спорту, зміцненню довіри суспільства до державних інституцій та створенню передумов для розвитку фізичної культури як важливого елементу національної безпеки.

Ключові слова: юридична відповідальність, фізична підготовка, спортивна підготовка, адміністративно-правове забезпечення, національна безпека, особливий період, військовослужбовці, цивільне населення, державна політика, обороноздатність, патріотичне виховання, реабілітація, правове регулювання, територіальна оборона, стійкість суспільства, безпекова система.

ВІдкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.138.26

Усатий О.О. Міжнародно-правові стандарти та європейські моделі трудової зайнятості засуджених до позбавлення волі: шляхи імплементації в кримінально-виконавче законодавство України

У статті здійснено комплексне дослідження міжнародно-правових стандартів та європейських моделей організації трудової зайнятості осіб, засуджених до позбавлення волі, крізь призму сучасних підходів кримінально-виконавчої політики. Обґрунтовано, що традиційне розуміння праці засуджених виключно як елементу режиму виконання покарання поступово втрачає актуальність, оскільки сучасні пенітенціарні системи демократичних держав розглядають трудову діяльність як комплексний засіб виправлення, ресоціалізації та підготовки особи до повернення у суспільство.

Методологічну основу дослідження становлять формально-юридичний, порівняльно-правовий, системно-структурний і функціональний методи, застосовані для аналізу міжнародних стандартів, зіставлення європейських моделей трудової зайнятості засуджених та визначення напрямів їх імплементації у законодавство України.

Проаналізовано положення Правил Нельсона Мандели, Європейських пенітенціарних правил, Конвенції МОП № 29 про примусову чи обов’язкову працю 1930 р. та інших міжнародних актів. Встановлено, що праця засуджених не повинна мати карального характеру, а має бути спрямована на формування професійних компетентностей, підтримання соціальних зв’язків і забезпечення можливості законного працевлаштування після звільнення.

Досліджено досвід Норвегії, Швеції, Фінляндії, Німеччини, Нідерландів і Великої Британії. Визначено, що найбільш ефективними є моделі, засновані на індивідуалізації трудового впливу, поєднанні праці з професійним навчанням, залученні роботодавців та забезпеченні наступності між періодом відбування покарання і постпенітенціарною адаптацією. Обґрунтовано необхідність переходу від вузького розуміння суспільно корисної праці до концепції трудової зайнятості як комплексного кримінально-виконавчого механізму виправлення і ресоціалізації. Практичне значення одержаних результатів полягає в обґрунтуванні пропозиції щодо закріплення у кримінально-виконавчому законодавстві комплексного механізму трудової зайнятості засуджених, який поєднує працю, професійне навчання, взаємодію з роботодавцями та підготовку до працевлаштування після звільнення.

Ключові слова: засуджені до позбавлення волі, суспільно корисна праця, трудова зайнятість, виправлення засуджених, ресоціалізація засуджених, міжнародні стандарти, Європейські пенітенціарні правила, Правила Нельсона Мандели.

Відкрити статтю>>>