Українська
English
Русский
Антошкіна В.К., Антонюк А.Б., Рассомахіна О.А. Міжнародно-правові обмеження трансфертного ціноутворення: відмежування законної податкової оптимізації від агресивного податкового планування
У статті досліджено міжнародно-правові обмеження трансфертного ціноутворення як засіб відмежування законної податкової оптимізації від агресивного податкового планування. Обґрунтовано, що трансфертне ціноутворення саме по собі не є протиправним явищем, оскільки забезпечує внутрішній розподіл доходів, витрат, прибутку та ризиків між пов’язаними компаніями транснаціональної групи. Водночас доведено, що за відсутності належних міжнародно-правових і податково-контрольних обмежень воно може використовуватися для штучного переміщення прибутку до юрисдикцій із нижчим рівнем оподаткування та розмивання податкової бази держав, у яких фактично створюється економічна вартість.
Визначено, що базовим критерієм правомірності трансфертного ціноутворення є принцип «витягнутої руки» (arm’s length principle), який вимагає відповідності умов контрольованих операцій ринковій поведінці незалежних підприємств у порівнюваних обставинах. Показано, що сучасне застосування цього принципу не обмежується формальним порівнянням ціни, а передбачає комплексний аналіз економічного змісту операції, фактичної поведінки сторін, виконаних функцій, використаних активів, прийнятих ризиків та реального внеску кожної компанії у створення вартості. Окрему увагу приділено підходам Плану BEPS, відповідно до яких прибуток має розподілятися з урахуванням економічної субстанції та місця фактичного створення цінності.
Охарактеризовано основні напрями міжнародно-правового обмеження агресивного податкового планування у сфері трансфертного ціноутворення: контроль операцій із нематеріальними активами, внутрішньогруповим фінансуванням, управлінськими й сервісними платежами, використанням компаній-посередників, а також перевірку економічної субстанції та документаційного підтвердження контрольованих операцій. Розкрито значення трирівневої моделі документації, звітності у розрізі країн, податкового комплаєнсу, процедури взаємного узгодження, арбітражу та попередніх угод про ціноутворення як інструментів, що поєднують фіскальний контроль із гарантіями недопущення необґрунтованого подвійного оподаткування. Зроблено висновок, що сучасна міжнародно-правова модель регулювання трансфертного ціноутворення має забезпечувати баланс між правом бізнесу на законну податкову оптимізацію та публічним інтересом держав у справедливому розподілі податкової бази.
Ключові слова: трансфертне ціноутворення, міжнародне податкове право, оптимізація оподаткування, податкове планування, принцип «витягнутої руки», контрольовані операції, подвійне оподаткування, податково-правова кваліфікація, агресивне податкове планування, зловживання правом, економічна субстанція, податковий комплаєнс, економічне подвійне оподаткування, процедура взаємного узгодження.
Берестова І.Е. Корпоративний чи трудовий спір: основні критерії визначення юрисдикції розгляду спорів про звільнення директора ТОВ/АТ
Стаття присвячена розкриттю основних критеріїв визначення юрисдикції розгляду спорів про звільнення директора господарського товариства в частині встановлення природи спору як корпоративного чи трудового. Спираючись на напрацювання доктрини та останніх правових позицій Верховного Суду у статті обґрунтовано, що правильне проведення процедури звільнення директора АТ, ТОВ враховує можливе подальше її судове оскарження і потребує висвітлення критеріїв розмежування правил юрисдикції й встановлення того компетентного суду, який повинен розглядати такий спір. Ключовою проблемою виділено питання встановлення належної юрисдикції справ про припинення повноважень такої посадової особи, де відправним є її правовий статус як працівника, функції якого в механізмі управління юридичною особою. Керівник як посадова особа одночасно поєднує в собі правовий статус працівника (якщо він працює на умовах трудового договору або контракту) та представника роботодавця, діючи в інтересах власника підприємства.
У межах проведеного дослідження практики найвищого суду у системі судоустрою зроблено висновок, що процедура припинення повноважень директора господарського товариства в умовах воєнного стану, враховує розмежування: 1) корпоративне припинення повноважень директора як виконавчого органу; 2) звільнення директора як працівника в порядку трудового законодавства.
Виокремлено найбільш загальні і сталі критерії, що впливають на юрисдикцію і визначення розгляду справ компетентним судом: 1) критерій природи відносин, з приводу яких виник спір, а саме управлінські відносини як основа між працівником та товариством» 2) критерій збереження єдиної юрисдикційної належності спорів до господарської юрисдикції; 3) порядок створення юридичної особи (юридична особа приватного права) форма організації (товариство) як підстава для кваліфікації спору як індивідуального трудового.
Ключові слова: корпоративний спір, юрисдикція, припинення повноважень керівника, корпоративне управління, цифровізація процесів управління, товариство з обмеженою відповідальністю, акціонерне товариство.
Бортняк К.В., Захожай З.В. Інститут шлюбу в римському приватному праві: історико-правова трансформація
У статті досліджується виникнення та розвиток інституту шлюбу в римському приватному праві — від найдавніших форм сімейних відносин до правових норм пізньоримського періоду. Авторами здійснено аналіз особливостей шлюбів cum manu та sine manu, показано, як змінювався правовий статус жінки в римській сім’ї, а також проаналізовано доктринальні підходи римських преторів та юристів до визначення юридичної природи шлюбного союзу.
Особливий акцент зроблено на фундаментальному принципі, який зумовив перехід до більш індивідуалізованого розуміння шлюбних відносин. У роботі проаналізовано підстави та практику розірвання шлюбу, що дало змогу простежити вплив римських правових конструкцій на формування сучасного сімейного законодавства. У результаті дослідження зроблено висновок, що розвиток шлюбного права відображав загальні процеси секуляризації та лібералізації римського суспільства: від жорсткої патріархальної моделі до більш гнучкої системи, заснованої на автономії волі подружжя та майновій самостійності жінки.
Ключові слова: римське приватне право, шлюб, cum manu, sine manu, consensus, pater familias, patria potestas, сімейне право, рецепція римського права.
Гринько С.Д., Гринько Р.В. Особливості застосування заходів оперативного впливу у сфері захисту прав споживачів у договірних зобов’язаннях в Україні та Європейському Союзі
Стаття присвячена визначенню особливостей застосування заходів оперативного впливу у сфері захисту прав споживачів у договірних зобов’язаннях в Україні та ЄС, що виявляються у таких положеннях.
Заходи оперативного впливу у сфері захисту прав споживачів мають комплексний характер та можуть спричиняти виникнення, зміну, призупинення або припинення зобов’язальних правовідносин. Їх застосування забезпечує не лише відновлення порушених прав споживача, а й превентивний вплив на боржника з метою стимулювання належного виконання договірних обов’язків.
Законодавство України, зокрема ЦК України та Закон України «Про захист прав споживачів», закріплює широкий перелік оперативних заходів захисту, серед яких особливе значення мають одностороння відмова від договору, відмова від прийняття неналежного виконання, притримання, право на усунення недоліків за рахунок боржника, зменшення ціни, заміна товару та призупинення зустрічного виконання. Судова практика Верховного Суду підтверджує самостійне значення заходів оперативного впливу у механізмі захисту прав споживачів та визнає можливість їх одночасного застосування разом із заходами цивільно-правової відповідальності, зокрема відшкодуванням збитків, стягненням пені та відшкодуванням моральної шкоди.
Принципи УНІДРУА та DCFR формують сучасну європейську модель оперативного захисту у договірних правовідносинах, яка ґрунтується на принципах добросовісності, пропорційності, розумності, превентивності та збереження договірного зв’язку. Особливу увагу у цих актах приділено захисту слабшої сторони договору – споживача. Європейські стандарти приватного права передбачають більш розвинену систему превентивних та гнучких оперативних заходів захисту, зокрема право на призупинення виконання у разі загрози порушення договору, вимогу надання гарантій належного виконання, право боржника на виправлення неналежного виконання та механізми судового коригування несправедливих договірних умов.
Для подальшого розвитку законодавства України доцільним є поступове запозичення окремих положень Принципів УНІДРУА та DCFR, насамперед щодо розширення превентивних способів захисту, удосконалення механізмів призупинення виконання зобов’язання, законодавчого закріплення права вимагати належних гарантій виконання договору, а також посилення захисту споживача від несправедливих договірних умов.
Ключові слова: заходи оперативного впливу, споживач, захист прав, договір, зобов’язання, виконання зобов’язання, зміна зобов’язання, припинення зобов’язання, притримання, відмова від договору, європейське право, приватне право, Принципи УНІДРУА, DCFR, гармонізація.
Діордіца І.В., Морозова К.Д., Федірко В.А. Організаційно-правове забезпечення цифровізації судочинства в Україні: сучасний стан, проблеми та перспективи вдосконалення
У статті досліджено організаційно-правове забезпечення цифровізації судочинства в Україні як систему правових, інституційних, управлінських, технічних, кадрових заходів і заходів у сфері інформаційної безпеки, спрямованих на створення належних умов для здійснення правосуддя в цифровому середовищі. Метою дослідження є визначення сучасного стану такого забезпечення, з’ясування його основних проблем та обґрунтування перспектив удосконалення з урахуванням потреб забезпечення доступу до правосуддя, процесуальних гарантій, інформаційної безпеки й умов воєнного стану. Методологічну основу статті становлять системний, формально-юридичний, аналітичний, логіко-семантичний і прогностичний методи, а також узагальнення наукових підходів, положень законодавства та емпіричних даних щодо функціонування електронних сервісів судової влади.
Обґрунтовано, що цифровізація судочинства не зводиться лише до електронного документообігу, електронного кабінету чи відеоконференцзв’язку, оскільки охоплює трансформацію організації судової діяльності, процесуальної комунікації, доступу до матеріалів справи, оприлюднення судових рішень, захисту судової інформації та взаємодії з державними інформаційними ресурсами. Акцентовано, що в умовах воєнного стану цифрові інструменти судової влади набувають особливого значення для забезпечення безперервності здійснення правосуддя, зменшення витрат часу й організаційних ресурсів, а також підтримання процесуальної комунікації між судом та учасниками справи. Визначено, що сучасний етап цифровізації характеризується використанням підсистем «Електронний суд» та «Електронний кабінет», відеоконференцзв’язку, Єдиного державного реєстру судових рішень (ЄДРСР), електронних повідомлень і поступовим переходом від моделі Єдина судова інформаційно-телекомунікаційна система (ЄСІТС) до моделі Єдиної судової інформаційно-комунікаційної системи (ЄСІКС). Зазначено, що такий перехід має супроводжуватися не лише технічним оновленням цифрової інфраструктури, а й належним нормативним регулюванням, стабільним фінансуванням і підвищенням цифрової компетентності суддів та працівників апарату суду.
Встановлено, що основними проблемами залишаються фрагментарність електронних сервісів, дублювання електронного й паперового документообігу, недостатнє фінансування, нерівномірне технічне забезпечення судів, ризики кібербезпеки, цифровий розрив і потреба у підвищенні цифрової компетентності користувачів електронних інструментів судової влади. Наголошено, що електронне судочинство має розвиватися як людиноцентрична сервісна модель, яка розширює доступ до правосуддя, але не створює нових процесуальних бар’єрів для осіб із недостатнім рівнем цифрових навичок або обмеженим доступом до технологій. Зроблено висновок, що вдосконалення цифровізації судочинства має ґрунтуватися на правовій визначеності, інституційній координації, технічній надійності, інформаційній безпеці, людиноцентричності електронних сервісів та обережному використанні штучного інтелекту як допоміжного інструменту.
Ключові слова: цифровізація судочинства, електронне судочинство, організаційно-правове забезпечення, Єдина судова інформаційно-телекомунікаційна система, Єдина судова інформаційно-комунікаційна система, електронний суд, доступ до правосуддя, інформаційна безпека.
Димитрієв В.В., Ільків О.В., Комнатний С.О. Взаємодія суб’єктів владних повноважень щодо забезпечення реабілітації осіб з інвалідністю в Україні
У статті досліджено адміністративно-правові особливості взаємодії суб’єктів владних повноважень щодо забезпечення реабілітації осіб з інвалідністю в Україні. Обґрунтовано, що реабілітація осіб з інвалідністю є не лише складовою системи охорони здоров’я та соціального захисту, а й важливою публічно-правовою гарантією реалізації права людини на гідність, здоров’я, соціальну інтеграцію, самостійність і участь у суспільному житті. Визначено, що правове забезпечення реабілітації має комплексний характер, оскільки охоплює норми медичного, соціального та адміністративного законодавства. Наголошено, що в сучасних умовах реабілітація повинна розглядатися як безперервний процес, який поєднує медичну допомогу, соціальний супровід, забезпечення допоміжними засобами реабілітації та створення безбар’єрного середовища.
З’ясовано коло основних суб’єктів владних повноважень, залучених до забезпечення реабілітації осіб з інвалідністю: Кабінет Міністрів України, Міністерство охорони здоров’я України, Міністерство соціальної політики, сім’ї та єдності України, Національна служба здоров’я України, Фонд соціального захисту осіб з інвалідністю, місцеві державні та військові адміністрації, органи місцевого самоврядування, заклади охорони здоров’я, реабілітаційні установи та надавачі соціальних послуг. Доведено, що ефективність їхньої діяльності залежить не лише від формального розмежування повноважень, а й від належної міжвідомчої координації, інформаційного обміну та чіткого адміністративного маршруту особи з інвалідністю.
Встановлено, що основними проблемами у цій сфері є розосередженість повноважень між різними органами та установами, недостатня інтеграція медичної і соціальної складових реабілітації, нерівномірність територіальної доступності послуг, складність адміністративного супроводу та потреба в подальшій цифровізації процедур. Аргументовано, що в умовах воєнного стану ці проблеми посилюються через зростання реабілітаційних потреб населення, пошкодження соціальної інфраструктури та підвищене навантаження на систему охорони здоров’я і соціального захисту. Підкреслено, що ефективна взаємодія відповідних суб’єктів має бути спрямована не лише на призначення окремих реабілітаційних заходів, а й на досягнення максимально можливої самостійності, соціальної адаптації та включення особи з інвалідністю в суспільне життя. Запропоновано напрями вдосконалення такої взаємодії на засадах людиноцентричності, функціональності та безбар’єрності.
Ключові слова: реабілітація, особи з інвалідністю, суб’єкти владних повноважень, адміністративно-правове забезпечення, публічне адміністрування, міжвідомча взаємодія, соціальний захист, охорона здоров’я, безбар’єрність, воєнний стан.
Доценко О.С., Стрельченко А.М., Стрельченко О.Г. Адміністративно-правовий механізм формування та реалізації державної політики в Україні
У статті здійснено комплексне дослідження сутності та змісту адміністративно-правового механізму формування і реалізації державної політики в Україні в умовах сучасних трансформацій публічного управління, цифровізації державних процесів та повоєнного відновлення держави. Проаналізовано основні наукові підходи до визначення категорій «державна політика», «механізм правового регулювання» та «адміністративно-правовий механізм», а також з’ясовано їх місце та взаємозв’язок у системі адміністративного права. Встановлено, що адміністративно-правовий механізм виступає одним із ключових інструментів забезпечення ефективної діяльності органів публічної влади та реалізації стратегічних напрямів державної політики.
У роботі визначено структурні елементи адміністративно-правового механізму формування та реалізації державної політики, до яких віднесено суб’єктів владних повноважень, адміністративно-правові норми, принципи публічного адміністрування, форми та методи управлінської діяльності, адміністративні процедури, інструменти контролю та механізми забезпечення законності. Особливу увагу приділено проблемам функціонування зазначеного механізму в умовах реформування системи державного управління, децентралізації влади, розвитку електронного урядування та впровадження цифрових сервісів у діяльність органів публічної адміністрації.
Обґрунтовано необхідність удосконалення нормативно-правового забезпечення державної політики, посилення інституційної спроможності суб’єктів публічного адміністрування, підвищення рівня прозорості, відкритості та підзвітності органів державної влади. Виокремлено основні проблеми реалізації державної політики в Україні, серед яких фрагментарність адміністративно-правового регулювання, недостатня координація між суб’єктами владних повноважень, дублювання управлінських функцій, обмеженість механізмів адміністративного контролю та низький рівень ефективності окремих управлінських процедур.
Зроблено висновок про необхідність комплексного реформування адміністративно-правового механізму формування та реалізації державної політики з урахуванням європейських стандартів належного врядування, принципів верховенства права та сучасних викликів державотворення. Запропоновано напрями вдосконалення, що включають розвиток електронного урядування, оптимізацію адміністративних процедур, посилення цифрової трансформації публічного управління та підвищення ефективності діяльності суб’єктів публічної адміністрації.
Ключові слова: державна політика, адміністративно-правовий механізм, механізм формування та реалізації, публічне адміністрування, суб’єкти владних повноважень, адміністративні процедури, електронне урядування.
Дуліба Є.В., Теремецький В.І. Особливості здійснення публічного адміністрування Державною службою України з питань праці в умовах дії правового режиму воєнного стану
У статті досліджено особливості здійснення публічного адміністрування Державною службою України з питань праці в умовах дії правового режиму воєнного стану. Встановлено, що повномасштабне вторгнення російської федерації та введення воєнного стану в Україні зумовили необхідність трансформації діяльності Державної служби України з питань праці з метою забезпечення безперервності реалізації її повноважень та адаптації до сучасних безпекових, економічних і соціальних викликів.
На підставі аналізу законодавства України, публічних звітів Державної служби України з питань праці за 2022–2025 роки, а також нормативно-правових актів, прийнятих у період воєнного стану, визначено особливості діяльності цієї публічної адміністрації в умовах дії правового режиму воєнного стану.
До особливостей публічного адміністрування Державної служби України з питань праці в умовах воєнного стану віднесено: посилення цифровізації адміністративних послуг та процедур; впровадження нових електронних механізмів взаємодії з роботодавцями та працівниками; трансформація контрольно-наглядової діяльності від повного припинення перевірок до поступового відновлення позапланового державного нагляду (контролю); проведення превентивної, а також консультаційної, інформаційно-роз’яснювальної роботи.
Досліджено особливості трансформації контрольно-наглядової діяльності Державної служби України з питань праці: від повного припинення проведення планових та позапланових заходів державного нагляду (контролю) на початку повномасштабного вторгнення до поступового відновлення позапланових перевірок у сфері праці та охорони праці, а також ринкового нагляду.
Особливу увагу приділено превентивній діяльності Державної служби України з питань праці щодо запобігання виробничому травматизму в умовах воєнного стану, Встановлено, що в умовах воєнного стану діяльність Державної служби України з питань праці була спрямована не лише на здійснення визначених законодавством завдань, але й на забезпечення стабільності функціонування суб’єктів господарювання, формування культури безпечної праці, запобігання виробничому травматизму.
Ключові слова: публічне адміністрування, органи державної влади, воєнний стан, державний нагляд (контроль), охорона праці, трудові відносини, цифровізація, адміністративні послуги, адміністративні процедури, роботодавець, працівник, суб’єкти господарювання, виробничий травматизм, безпека праці.
Карелін В.В., Пасєка А.В., Наконечна Д.В. Особливості кримінального покарання у виді службових обмежень для військовослужбовців
У статті здійснено комплексний аналіз кримінального покарання у виді службових обмежень для військовослужбовців як одного із спеціальних видів основних покарань, передбачених кримінальним законодавством України. Актуальність теми обумовлена необхідністю забезпечення належного рівня військової дисципліни, законності та правопорядку в умовах воєнного стану й тривалого збройного протистояння, а також потребою збереження кадрового потенціалу Збройних Сил України. Особливу увагу приділено дослідженню правової природи службових обмежень, їх місця у системі кримінальних покарань, а також специфіці реалізації щодо спеціального суб’єкта – військовослужбовця.
Проаналізовано положення Кримінального кодексу України та Кримінально-виконавчого кодексу України, які визначають підстави, порядок призначення та виконання покарання у виді службових обмежень для військовослужбовців. Встановлено, що даний вид покарання поєднує елементи матеріального, службового та морально-психологічного впливу на засудженого, оскільки передбачає відрахування із грошового забезпечення, обмеження у просуванні по службі та присвоєнні військових звань, а також незарахування строку покарання до вислуги років для присвоєння чергового військового звання.
У статті розкрито особливості виконання зазначеного покарання за місцем проходження військової служби, роль командира військової частини у забезпеченні виконання вироку суду, а також специфіку правового статусу засудженого військовослужбовця під час відбування покарання. Окремо досліджено питання строків відбування покарання, порядку здійснення відрахувань із грошового забезпечення, застосування умовно-дострокового звільнення, звільнення за станом здоров’я, а також підстав припинення виконання покарання.
Обґрунтовано, що службові обмеження для військовослужбовців є важливим інструментом індивідуалізації кримінальної відповідальності та реалізації принципу гуманізації кримінального права, оскільки дозволяють забезпечити виправлення засудженого без ізоляції від суспільства та без припинення проходження військової служби. Водночас виявлено окремі проблеми правозастосовної практики та недосконалість нормативного регулювання, що потребують подальшого вдосконалення.
Зроблено висновок, що ефективність застосування службових обмежень для військовослужбовців значною мірою залежить від належного нормативного забезпечення, узгодженості положень кримінального, кримінально-виконавчого та військового законодавства, а також від забезпечення балансу між інтересами військової дисципліни, обороноздатності держави та дотриманням прав і свобод військовослужбовців.
Ключові слова: кримінальне покарання, службові обмеження, військовослужбовці, військова служба, кримінальна відповідальність, кримінально-виконавче законодавство, військова дисципліна, виконання покарання, гуманізація покарання.
Курило В.І., Комісаров О.Г., Шкарупа К.В. Адміністративна відповідальність за порушення режиму використання земель у межах спеціальних зон військових об’єктів
У статті досліджено проблематику адміністративної відповідальності за порушення режиму використання земель у межах зон із особливими умовами користування навколо військових об’єктів. Обґрунтовано, що зазначені зони становлять особливий різновид публічно-правових обмежень у землекористуванні, які встановлюються в інтересах оборони держави, забезпечення воєнної та безпекової інфраструктури, охорони державного кордону, захисту населення, господарських об’єктів і довкілля від можливих негативних наслідків функціонування військових об’єктів. Визначено, що їх правовий режим має комплексний характер і формується на стику земельного, адміністративного, екологічного та оборонного законодавства. Установлено, що чинне законодавство України не містить самостійного спеціального складу адміністративного правопорушення, що охоплював би порушення режиму використання земель у межах таких зон, унаслідок чого притягнення винних осіб до відповідальності здійснюється переважно на основі загальних норм адміністративного та земельного права, зокрема норм, що встановлюють відповідальність за земельні адміністративні проступки. Доведено, що застосування загальних деліктних норм до специфічних порушень режиму спеціальних зон знижує рівень правової визначеності, ускладнює належну юридичну кваліфікацію протиправних діянь, створює труднощі для розмежування земельних, екологічних і режимних порушень, а також негативно впливає на ефективність адміністративно-правової охорони земель оборони. Особливу увагу звернено на значення належного обліку, державної реєстрації та фіксації обмежень у використанні земель як необхідної умови реального функціонування правового режиму відповідних зон. Зроблено висновок про необхідність удосконалення законодавчого регулювання шляхом конкретизації складів адміністративних правопорушень у цій сфері, посилення процедур виявлення, документування та припинення таких порушень, а також забезпечення узгодження земельного, кадастрового, оборонного та адміністративно-деліктного механізмів охорони земель навколо військових об’єктів. Запропоновано напрями подальшого реформування.
Ключові слова: землі оборони, зони із особливими умовами користування військових об’єктів, адміністративна відповідальність, режим використання земель, державний контроль за використанням та охороною земель.
Кириченко О.А. Системно-правове дослідження сутності та можливостей подолання проявів дифамації де-факто майново-договірного (цивільного) судочинства у частині захисту честі, гідності та ділової репутації особи
Підкреслено, що подолання чи при наймі максимальне можлива мінімізація дії проявів дифамації у процедурі захисту честі і гідності особи можлива лише в межах антикримінального судочинства. Статус Підозрюваного має набуватися шляхом Пред’явлення підозри слідчим, який має диплом про юридичну освіту і зобов’язаний всебічно, повно і неупереджено дослідити всі обставини кримінального провадження, із негайним направленням справи для розгляду в суд. Лише у даний момент має з’являтися і Потерпілий, який разом із Підозрюваним до цього часу повинні розглядатися у таких статусах виключно ймовірно і їх доцільно буде іменувати Свідками конфліктної ситуації.
У суді статус Підозрюваного має змінюватися лише шляхом встановлення об’єктивної істини по справі на основі остаточної оцінки достатньої і узгодженої сукупності значимих і достовірних доказів, що свідчить про формування внутрішнього переконання судді про : 1) наявність осудних винних діянь Підозрюваного із поширення щодо Потерпілого завідомо недостовірних негативних чи позитивно-негативних відомостей або завідомо достовірних такого роду відомостей, що виникли не внаслідок осудних винних діянь Потерпілого та/або щодо яких вже сплили чи зняті строки згадування – на статус Засудженого; 2) відсутність такого роду осудних винних діянь Підозрюваного – на статус Виправданого; 3) наявність такої узгодженої сукупності значимих і достовірних доказів, що виявляється недостатньо для формування внутрішнього переконання як першого, так й другого формату, а всі можливості отримати додаткові докази вже вичерпані – за Нейтральним вироком чи іншим рішення суду статусу Причетного.
Ключові слова: прояви дифамації у цивільному судочинстві у частині захисту честі, гідності та ділової репутації особи; подолання чи мінімізації проявів такої дифамації в межах антикримінального судочинства.
Теремецький В.І., Бровченко Ю.В., Фесенко С.В. Суб’єкти волонтерської та благодійної діяльності в Україні: адміністративно-правовий статус і особливості взаємодії з публічною адміністрацією
У статті досліджено адміністративно-правовий статус суб’єктів волонтерської та благодійної діяльності в Україні, а також особливості їх взаємодії з органами публічної влади в умовах воєнного стану. Обґрунтовано, що волонтерська та благодійна діяльність в Україні формують складну систему суспільно корисної неприбуткової активності, у межах якої взаємодіють волонтери, благодійники, благодійні організації, організації та установи, що залучають волонтерів, бенефіціари, отримувачі волонтерської допомоги, органи державної влади й органи місцевого самоврядування. Доведено, що волонтерська діяльність є спеціальною формою благодійної діяльності, яка ґрунтується переважно на особистій добровільній участі фізичної особи у наданні допомоги, тоді як благодійна діяльність має ширший зміст і може охоплювати майнову, фінансову, організаційну, грантову та інші форми підтримки. Встановлено, що адміністративно-правовий статус суб’єктів волонтерської та благодійної діяльності має комплексну правову природу: з одного боку, він базується на приватній ініціативі, автономії, добровільності та неприбутковості, а з іншого – реалізується через адміністративно-правові процедури реєстрації, обліку, звітності, податкового регулювання, координації та контролю. Особливу увагу приділено Реєстру волонтерів, правовому статусу благодійних організацій, ролі бенефіціарів, а також формам взаємодії суб’єктів волонтерської та благодійної діяльності з публічною адміністрацією. Запропоновано розглядати таку взаємодію крізь призму гарантійно-партнерської моделі, за якої держава не підміняє громадянську ініціативу, а створює правові, організаційні, інформаційні, податкові та цифрові умови для її ефективної реалізації. Сформульовано напрями вдосконалення адміністративно-правового регулювання у цій сфері, зокрема щодо чіткого розмежування статусу різних суб’єктів, спрощення адміністративних процедур, розвитку податкових стимулів, посилення прозорості та формування сталої моделі партнерства держави, місцевого самоврядування, громадянського суспільства і бенефіціарів.
Ключові слова: волонтерська діяльність, благодійна діяльність, волонтерська допомога, гуманітарна допомога, волонтер, благодійник, благодійна організація, бенефіціар, адміністративно-правовий статус, органи публічної влади, громадянське суспільство, органи державної влади й місцевого самоврядування.
Цимбал П.В., Ієрусалимов І.О., Семенюк О.О. Судовий контроль у кримінальному провадженні: проблеми формалізації та стандарти ефективності за практикою ЄСПЛ
У статті здійснено комплексний аналіз судового контролю у кримінальному провадженні як одного з ключових механізмів забезпечення верховенства права та захисту прав людини на стадії досудового розслідування. Досліджено правову природу судового контролю, визначено його місце у системі кримінальних процесуальних гарантій та розкрито роль слідчого судді у забезпеченні балансу між публічними інтересами кримінального переслідування і правами особи. Особливу увагу приділено проблемі формалізації судового контролю, за якої діяльність слідчого судді фактично зводиться до процедурного санкціонування рішень сторони обвинувачення без належної перевірки необхідності, обґрунтованості та пропорційності втручання у права людини.
Проаналізовано практику Європейського суду з прав людини у справах, Imbrioscia v. Switzerland, Bykov v. Russia, Barbulescu v. Romania, Merit v. Ukraine та Korniyets and Others v. Ukraine. Обґрунтовано, що сучасні стандарти ЄСПЛ вимагають від національних судів забезпечення не декларативного, а реального та ефективного судового контролю, який має превентивний характер і спрямований на недопущення свавільного втручання держави у права особи.
Встановлено, що однією з ключових проблем національної моделі судового контролю є поширена практика шаблонності судових рішень, відсутність повноцінної змагальності під час розгляду окремих категорій клопотань, а також недостатня ефективність механізмів оскарження втручання у права людини. Зроблено висновок, що ефективність судового контролю визначається не формальним існуванням відповідних процедур, а здатністю суду забезпечувати реальний баланс між інтересами кримінального переслідування та гарантіями захисту прав людини відповідно до принципу верховенства права та стандартів ЄСПЛ.
Ключові слова: судовий контроль, кримінальне провадження, слідчий суддя, досудове розслідування, права людини, справедливий суд, ЄСПЛ, допустимість доказів, верховенство права, судовий захист.
Цимбал П.В., Кравчук П.Ю., Климчук М.П. Медичні документи як джерело доказової інформації під час розслідування кримінальних правопорушень, вчинених медичними працівниками
У статті досліджено медичні документи як специфічне та багатофункціональне джерело доказової інформації у провадженнях щодо кримінальних правопорушень, вчинених медичними працівниками. Встановлено, що медична документація виступає у доказуванні в різних правових формах: як документи у розумінні ст. 99 КПК України; як речові докази згідно ст. 98 КПК України, а також як об’єкти судових експертиз, спрямованих на перевірку їх достовірності, повноти та автентичності.
Окрему увагу приділено класифікації медичних документів за формою фіксації інформації, походженням та юридичним значенням, що має практичне значення для визначення процесуального порядку їх отримання та оцінки доказової сили. Розкрито особливості використання паперової медичної документації, яка, незважаючи на цифровізацію системи охорони здоров’я, зберігає значну доказову цінність завдяки хронологічній визначеності записів, наявності ідентифікаційних ознак авторства та можливості відтворення клінічної картини надання медичної допомоги. Водночас акцентовано на її вразливості до фальсифікацій, що зумовлює необхідність застосування техніко-криміналістичних методів дослідження.
Проаналізовано специфіку електронних медичних документів у системі eHealth, які характеризуються наявністю метаданих, цифрових слідів та складною інфраструктурою зберігання. Підкреслено їх підвищену інформативність і водночас проблеми автентичності, доступу та процесуальної допустимості. Обґрунтовано ключову роль комп’ютерно-технічної експертизи та системних журналів доступу (log-файлів) у встановленні факту внесення змін до електронних записів.
Доведено, що судові експертизи є визначальним інструментом оцінки медичних документів, зокрема судово-медична, техніко-криміналістична та комп’ютерно-технічна експертизи, які дозволяють встановити відповідність дій медичних працівників професійним стандартам, виявити фальсифікації та перевірити достовірність інформації. Окреслено проблемні аспекти, пов’язані з неповнотою медичного документування, неоднорідністю стандартів медичної допомоги та недостатнім нормативним регулюванням доступу до електронних медичних систем.
Ключові слова: медичні документи, кримінальне провадження, доказування, електронні докази, eHealth, судова експертиза, криміналістика.
Яковюк І.В., Бондаренко К.А., Грабченко М.С. Європа цінностей: від загальної історії до спільних цілей інтеграції
У статті розглядається значення системи стримувань та противаг для організації й функціонування влади в Європейському Союзі. Установчі договори ЄС закріпили систему розподілу повноважень між різними інституціями Союзу, насамперед між Європейським парламентом й Європейською радою, відому як принцип міжінституційного балансу.
У статті досліджено інституційну структуру Європейського Союзу, яка протягом всієї історії інтеграції зазнає серйозних еволюційних змін, які супроводжувалися гарячими дискусіями, конфліктами та компромісами між конкуруючими баченням щодо того, яким чином має бути досягнутий баланс між наднаціональним і міжурядовим методами співробітництва. Зазначено, що розміщення Європейського парламенту і Європейської ради відповідно на першому і другому місцях інституційної структури Союзу стало одним із головних інституційних нововведень в об’єднаній Європі після Лісабонського договору (2009). Щоб зрозуміти специфіку постлісабонської системи стримувань і противаг, шляхів досягнення інституційного балансу, в статті особливу увагу приділено визначенню правового статусу Європейського парламенту і Європейської ради. Зроблено висновок, що Європейський Парламент є унікальним наднаціональним інститутом, який покликаний забезпечити демократичну легітимність європейського врядування, тоді як Європейська рада відіграє роль квазі глави ЄС.
Наголошено, що звичайна законодавча процедура, раніше відома як процедура спільного прийняття рішень, стала важливою віхою, яка змінила спосіб взаємодії інститутів Союзу. Звичайна законодавча процедура в процесі свого розвитку включала в себе як формальні, так і неформальні зміни правил задля підвищення своєї ефективності. Проаналізовано, як реалізація Європейською радою квазі законодавчої діяльності впливає на міжінституційний баланс ЄС. Зазначено, що Суд справедливості ЄС зайняв чітку позицію з цього питання, яка полягає в обмеженні можливості Європейської ради втручатися у запроваджений установчими договорами міжінституційний баланс в сфері законотворення. Побоювання наслідків квазі законодавчої діяльності Європейської ради призвели до зміщення акценту в дослідженнях з повноважень інститутів ЄС, задіяних у звичайній законодавчій процедурі, на визначення місця та ролі Європейської ради у ній та аналізі наслідків її втручання у цю процедуру для демократичної легітимності. Наголошено на тому, що існуючий дисбаланс в інституційній структурі ЄС потребуватиме його усунення під час чергового перегляду установчих договорів Союзу.
Ключові слова: Європейський парламент, Європейська рада, інституційна структура, стримування і противаги, демократичний контроль, Лісабонський договір, Європейський Союз.
Атаманчук І.В., Басиста Ю.О. Експертний висновок як засіб доказування у справах про встановлення походження дитини від батька
У статті розглядається експертний висновок як засіб доказування у справах про встановлення походження дитини від батька. На основі матеріалів судової практики досліджується значення експертного висновку як засобу доказування факту біологічного походження дитини від певного чоловіка. Аналізуються положення Сімейного кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, як джерел матеріальних та процесуальних норм. Окрема увага приділена застосуванню статті 109 ЦПК України у справах про встановлення походження дитини від батька. На підставі опрацювання матеріалів судової практики зроблено висновок про необхідність проведення молекулярно-генетичної експертизи (ДНК-тесту) у справах про встановлення батьківства. У статті звертається увага на досвід Франції, Німеччини, Чехії.
Зроблено висновок про необхідність законодавчого закріплення обов’язкового висновку експерта у справах про встановлення походження дитини від батька, за умови, коли батько є живим і ухиляється від проходження експертизи. Така позиція базується на врахуванні найкращих прав та інтересів дитини.
Ключові слова: судовий розгляд, доказування, експертний висновок, встановлення батьківства, інтереси дитини.
Голота Н.П. Фінансові стимули для викривачів у сфері AML/CFT: порівняльно-правовий аналіз зарубіжного досвіду та перспективи запровадження в Україні
Стаття присвячена порівняльно-правовому аналізу механізмів фінансового стимулювання викривачів у сфері протидії відмиванню коштів та фінансуванню тероризму (AML/CFT). Досліджено досвід США, ЄС та Великобританії у формуванні систем винагород за повідомлення про порушення відповідного законодавства. Проаналізовано правову базу програм FinCEN, SEC та DOJ, положення Директиви ЄС 2019/1937, Шостої AML-директиви 2024/1640, а також дискусію навколо реформи британської моделі. Встановлено, що американська модель є найрозвиненішою: програми SEC та FinCEN передбачають виплату від 10 до 30% від суми стягнутих санкцій, забезпечують анонімність заявника та захист від репресалій; загальна сума виплачених SEC винагород перевищила 2,2 млрд доларів США. Підхід ЄС зосереджений на захисті викривачів без матеріального стимулювання, тоді як Велика Британія перебуває на стадії реформи з очікуваним запровадженням механізму до 2027 року. Охарактеризовано чинний стан законодавства України: система захисту та винагороди викривачів корупції за ст. 53-7 Закону «Про запобігання корупції» набула практичного застосування у 2024 році, однак у сфері AML/CFT спеціальних фінансових стимулів не передбачено. Встановлено, що це є суттєвою прогалиною як з точки зору відповідності стандартам FATF та вимогам євроінтеграції, так і в контексті підготовки до транспозиції AMLD6 до 2027 року. Запропоновано концептуальну модель запровадження AML/CFT-програми фінансових стимулів для викривачів в Україні, що охоплює відсоткову модель розрахунку винагороди (10–30% від стягнутих санкцій), гарантовану конфіденційність з можливістю анонімного подання через адвоката, ефективний захист від репресалій та самостійне джерело фінансування у вигляді цільового фонду, що формується з коштів стягнутих санкцій.
Ключові слова: відмивання коштів; AML/CFT; викривач; фінансові стимули; програма винагороди; FinCEN; FATF; фінансовий моніторинг; Україна.
Дрозач Л.В. Публічне адміністрування інституту пенсійного забезпечення військовослужбовців в особливий період
У статті здійснено комплексне дослідження публічного адміністрування інституту пенсійного забезпечення військовослужбовців в умовах особливого періоду. Обґрунтовано, що трансформація сучасної системи соціального захисту в Україні зумовлює підвищення ролі держави у забезпеченні належних соціальних гарантій для осіб, які виконують функції із захисту суверенітету та територіальної цілісності держави. Визначено, що пенсійне забезпечення військовослужбовців є не лише елементом соціальної політики, а й важливим інструментом забезпечення обороноздатності та соціальної стабільності. Проаналізовано нормативно-правову основу функціонування відповідного інституту, зокрема спеціальне законодавство у сфері пенсійного забезпечення осіб, звільнених з військової служби, а також суміжні акти, що визначають соціальні гарантії військовослужбовців. Розкрито основні наукові підходи до розуміння пенсійного забезпечення як складної соціально-економічної та правової категорії, що поєднує елементи державного забезпечення і соціального страхування. Встановлено, що особливості правового статусу військовослужбовців обумовлюють специфіку їх пенсійного забезпечення, яка проявляється у диференційованих умовах призначення пенсій, залежності їх розміру від грошового забезпечення та вислуги років, а також у наявності додаткових гарантій і пільг. Окреслено структуру публічно-правового механізму реалізації пенсійного забезпечення, який включає нормативне регулювання, діяльність суб’єктів публічної адміністрації, фінансові інструменти та процедури контролю. Особливу увагу приділено проблемам функціонування зазначеного інституту в умовах особливого періоду, серед яких виокремлено фрагментарність правового регулювання, складність адміністративних процедур, залежність від бюджетних ресурсів та необхідність адаптації системи до нових соціально-економічних викликів. Зроблено висновок про необхідність удосконалення механізмів публічного адміністрування у цій сфері шляхом систематизації законодавства, підвищення ефективності управлінських рішень та забезпечення балансу між соціальними гарантіями і фінансовими можливостями держави.
Ключові слова: публічне адміністрування, пенсійне забезпечення, військовослужбовці, соціальний захист, особливий період, вислуга років, грошове забезпечення, правове регулювання, пенсійна система, державна політика.
Жуков П.І. Взаємодія суб’єктів владних повноважень щодо забезпечення екстреної медичної допомоги в Україні
У статті здійснено комплексне адміністративно-правове дослідження взаємодії суб’єктів владних повноважень щодо забезпечення екстреної медичної допомоги в Україні. Обґрунтовано, що екстрена медична допомога є не лише окремим видом медичної допомоги, а й важливою публічно-правовою гарантією реалізації права людини на життя, охорону здоров’я та своєчасне отримання медичної допомоги. Встановлено, що належне функціонування цієї системи забезпечується узгодженою діяльністю Кабінету Міністрів України, Міністерства охорони здоров’я України, обласних та Київської міської державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування, центрів екстреної медичної допомоги та медицини катастроф, оперативно-диспетчерських служб, органів цивільного захисту, Національної поліції України, системи екстреної допомоги населенню за єдиним телефонним номером 112 та інших суб’єктів реагування.
Визначено основні форми такої взаємодії: нормативну, організаційну, інформаційну, координаційну, оперативно-диспетчерську та фінансово-ресурсну. Доведено, що в умовах воєнного стану значення міжвідомчої взаємодії істотно зростає, оскільки система екстреної медичної допомоги функціонує в умовах пошкодження медичної та транспортної інфраструктури, підвищених безпекових ризиків, ускладненої логістики, значного навантаження на медичних працівників та необхідності забезпечення безперервного реагування на невідкладні стани. Акцентовано, що чинне правове регулювання загалом створює необхідну основу для функціонування цієї системи, однак залишається фрагментарним і потребує подальшої систематизації. Особливу увагу приділено ролі регіонального рівня управління, оскільки саме на цьому рівні забезпечуються територіальна доступність екстреної медичної допомоги, розміщення пунктів базування бригад, матеріально-технічна готовність і практична координація екстреного реагування. Наголошено, що результативність надання екстреної медичної допомоги визначається не лише професійністю медичних працівників, а й здатністю всієї системи публічного адміністрування діяти узгоджено, оперативно та безперервно.
Запропоновано напрями вдосконалення адміністративно-правового механізму взаємодії суб’єктів владних повноважень у цій сфері, зокрема посилення регіонального планування, цифрову інтеграцію оперативно-диспетчерських служб із системою екстреної допомоги населенню за єдиним телефонним номером 112, розвиток резервних каналів зв’язку, мобільних пунктів і модульних станцій базування бригад, а також удосконалення правових та організаційних гарантій безпеки працівників системи екстреної медичної допомоги.
Ключові слова: екстрена медична допомога, медичне право, суб’єкти владних повноважень, адміністративно-правове забезпечення, взаємодія, система 112, оперативно-диспетчерська служба, воєнний стан, право на охорону здоров’я.
Івахненко О.А. Правові засади юридичної відповідальності за порушення законодавства у сфері реабілітації в Україні
Проведено теоретико-правове дослідження правових засад юридичної відповідальності за порушення законодавства у сфері реабілітації в Україні. Проаналізовано сучасний стан нормативно-правового регулювання реабілітаційної діяльності в системі охорони здоров’я та соціального захисту населення. Визначено, що юридична відповідальність у сфері реабілітації має міжгалузевий характер і реалізується через механізми цивільно-правової, адміністративної, кримінальної та дисциплінарної відповідальності, остання з яких пов’язана з порушенням трудової дисципліни, професійних і етичних стандартів фахівців з реабілітації.
Досліджено положення Конституції України, Законів України «Про реабілітацію у сфері охорони здоров’я», «Про реабілітацію осіб з інвалідністю в Україні», а також підзаконних нормативно-правових актів, які регулюють порядок надання реабілітаційної допомоги та визначають загальні засади юридичної відповідальності у цій сфері. Обґрунтовано, що чинне законодавство містить низку прогалин, зокрема відсутність чіткої систематизації правопорушень у сфері реабілітації, недостатню визначеність підстав та механізмів притягнення винних осіб до відповідальності, що негативно впливає на ефективність захисту прав пацієнтів.
Окрему увагу приділено особливостям цивільно-правової, адміністративної, кримінальної та дисциплінарної відповідальності за порушення законодавства у сфері реабілітації. Встановлено, що в умовах воєнного стану питання забезпечення належної якості реабілітаційної допомоги та дотримання професійних стандартів набуває особливої актуальності у зв’язку зі значним зростанням кількості осіб, які потребують реабілітації.
Сформульовано пропозиції щодо вдосконалення законодавства України шляхом визначення складів правопорушень у сфері реабілітації, посилення механізмів державного контролю та моніторингу якості реабілітаційних послуг, а також гармонізації національного законодавства з міжнародними та європейськими стандартами у сфері охорони здоров’я та соціального захисту.
Ключові слова: реабілітація, юридична відповідальність, охорона здоров’я, цивільно-правова відповідальність, адміністративна відповідальність, кримінальна відповідальність, дисциплінарна відповідальність, реабілітаційні послуги, воєнний стан.
Йосипов А.А. Дипломатичний корпус: поняття, функції, дуаєн
В статті визначено, що дипломатичний корпус є важливим інститутом сучасного міжнародного права та дипломатичної практики, який об’єднує всіх глав дипломатичних представництв іноземних держав, акредитованих у державі перебування. У широкому значенні до дипломатичного корпусу також відносять інших дипломатичних працівників та членів їх сімей. Хоча дипломатичний корпус не є міжнародною організацією і не має статусу юридичної особи, він виконує важливі представницькі та церемоніальні функції у сфері міжнародних відносин.
Основною функцією дипломатичного корпусу є колективне представництво інтересів акредитованих держав у державі перебування, зокрема участь у офіційних заходах, підтримання дипломатичного протоколу та сприяння розвитку міждержавних відносин. Водночас дипломатичний корпус не має права втручатися у внутрішні справи держави перебування і діє виключно в межах норм міжнародного права та дипломатичного етикету.
Особливе місце у структурі дипломатичного корпусу займає дуаєн (старійшина дипломатичного корпусу). Дуаєном, як правило, є глава дипломатичного представництва, який має найвищий ранг і найдовший строк перебування у державі акредитації. У деяких країнах ця роль традиційно належить апостольському нунцію Апостольський нунцій. Дуаєн виконує переважно координаційні та представницькі функції: виступає від імені дипломатичного корпусу, організовує спільні заходи, підтримує зв’язок з органами влади держави перебування.
Визначено роль дипломатичного корпусу як важливого елементу дипломатичної системи, що сприяє підтриманню міжнародного діалогу, розвитку співпраці між державами та дотриманню норм дипломатичного протоколу. Його діяльність, хоча й неформалізована, має значний вплив на ефективність міжнародних відносин і забезпечення взаєморозуміння між державами.
Ключові слова: дипломатичний корпус, дипломатичні представництва, міжнародне право, дипломатичний протокол, дуаєн, акредитація, привілеї та імунітети, представницькі функції, міждержавні відносини, дипломатична служба.
Костенко М.В., Павлюс Ф.Ф., Вітовецька Є.В. Криміналістичні аспекти використання даних з супутникових знімків у розслідуванні воєнних злочинів
У даній статті досліджено процесуально-криміналістичний цикл роботи із супутниковими знімками у справах про воєнні злочини. Особлива увага приділяється послідовності взаємопов’язаних дій, де кожна ланка впливає на допустимість та доказову переконливість Актуальність даної теми обумовлено повномасштабною збройною агресією Російської Федерації проти України, що суттєво трансформувала умови кримінального провадження та поставила перед органами кримінальної юстиції завдання документування воєнних злочинів в умовах збройного конфлікту, обмеженого фізичного доступу до місць бойових дій та активної інформаційної протидії. У сучасних реаліях цифрова інформація набуває статусу самостійного джерела доказів, оскільки сучасні злочини залишають не лише матеріально-фіксовані, а й цифрові сліди. На рівні криміналістичних підходів наголошується, що цифрові сліди включають різноманітні дані, зокрема метадані, а також інші цифрові об’єкти, які після належного процесуального виявлення, фіксації та вилучення можуть набувати статусу доказів. Також у статті акцентується увага на тому, що супутникові знімки в розслідуванні воєнних злочинів слід розглядати як різновид цифрової інформації, що може набувати доказового значення в межах криміналістики через категорію «документа» та «комп’ютерних даних», а за потреби спеціальної інтерпретації — через механізми спеціаліста й судової експертизи.
У роботі проаналізовано процесуальну роль спеціаліста в роботі з супутниковими даними, яка має окреме значення, оскільки спеціаліст може надавати консультації та документи з питань, що потребують спеціальних знань, а в окремих випадках може бути залучений і фахівець з міжнародної організації чи іноземної держави. Важливим є те, що це створює механізм для залучення компетенцій, необхідних для пояснення суду або слідству методів геопросторового аналізу, критеріїв інтерпретації змін на місцевості та підходів до співставлення супутникових знімків з іншими джерелами інформації, що безпосередньо посилює доведення в справах про воєнні злочини.
Також у статті було розглянуто проблематику розслідування воєнних злочинів із використанням супутникових знімків. Найсуттєвішою проблемою є нормативна неповнота та неоднорідність підходів до цифрових доказів. У наукових матеріалах прямо констатується відсутність у кримінальному процесуальному законодавстві України визначення «цифрових доказів» та порядку їх збирання, зберігання, аналізу й використання, що може призводити до невизнання судами цифрової інформації допустимою, а також до перенесення «стандартотворення» у сферу журналістських розслідувань і позапроцесуальних практик.
Ключові слова: криміналістична методика; цифрова криміналістика; воєнні злочини; докази; супутникові знімки; цифрові докази; допустимість цифрової інформації.
Лаговська Н.В., Баранівський Д.О. Рекодифікація цивільного законодавства України: сучасний стан, проблеми та перспективи
У статті здійснено комплексне дослідження сучасного стану рекодифікації цивільного законодавства України, визначено основні проблеми та перспективи його подальшого оновлення в умовах європейської інтеграції, цифровізації суспільних відносин та реформування національної правової системи. Обґрунтовано, що рекодифікація цивільного законодавства є необхідним етапом розвитку приватного права України та має бути спрямована не лише на технічне оновлення нормативного матеріалу, а й на модернізацію концептуальних засад цивільно-правового регулювання.
Проаналізовано сучасні наукові підходи до розуміння рекодифікації цивільного законодавства, а також досліджено проблеми забезпечення системності та правової визначеності цивільного законодавства України. Встановлено, що однією з основних проблем сучасного цивільного законодавства є наявність нормативних колізій, фрагментарності правового регулювання та недостатньої адаптованості окремих інститутів цивільного права до сучасних суспільних викликів. Особливу увагу приділено проблемам правового регулювання цифрових активів, електронних правочинів, цифрових прав та захисту учасників цивільних правовідносин у цифровому середовищі.
У статті досліджено проблему співвідношення цивільного та господарського законодавства України в умовах рекодифікації приватного права. Обґрунтовано необхідність усунення нормативних колізій між Цивільним кодексом України та Господарським кодексом України з метою забезпечення єдності приватноправового регулювання. Значну увагу приділено питанням гармонізації цивільного законодавства України із правом Європейського Союзу та імплементації сучасних європейських підходів до регулювання приватноправових відносин.
За результатами дослідження сформульовано пропозиції щодо вдосконалення цивільного законодавства України, зокрема в частині нормативного закріплення правового статусу цифрових активів, удосконалення правового регулювання електронних правочинів, забезпечення правової визначеності та уніфікації приватноправового регулювання.
Ключові слова: рекодифікація, цивільне законодавство, цивільне право, приватне право, цифрові активи, електронні правочини, правова визначеність, цифровізація, гармонізація законодавства, європейська інтеграція.
Лаговська Н.В., Гаврильченко О.К. Зловживання цивільними правами: проблеми розмежування понять «законна поведінка» та «правопорушення»
У статті здійснено комплексний науково-правовий аналіз проблеми зловживання цивільними правами як особливої форми поведінки суб’єктів правовідносин, що знаходиться на межі між законною поведінкою та правопорушенням. Обґрунтовано, що традиційна роздвоєність «правомірне – неправомірне» не охоплює всієї різноманітності поведінкових актів у цивільному праві, оскільки зловживання правом, формально залишаючись у межах наданого суб’єктивного права, за своєю суттю є соціально шкідливим. Акцентовано увагу на тому, що відсутність чітких законодавчих критеріїв відмежування зловживання правом від правопорушення створює ризики суддівського розсуду та знижує передбачуваність судових рішень.
Проаналізовано стан наукової розробки проблематики зловживання цивільними правами у вітчизняній та зарубіжній правовій доктрині. Встановлено, що, незважаючи на значну увагу до категорії «зловживання правом» з боку цивілістів, питання розмежування цього явища із суміжними правовими категоріями (правопорушенням, недобросовісною поведінкою) залишається дискусійним. У статті досліджено чинне законодавство України та виявлено ключові прогалини у правовому регулюванні меж здійснення цивільних прав в умовах відсутності легального визначення поняття «зловживання правом».
Проаналізовано судову практику України, зокрема правові позиції Верховного Суду, який у низці справ сформулював підходи до кваліфікації дій як зловживання правом. Розглянуто співвідношення доктрини venire contra factum proprium (заперечення власної попередньої поведінки) з національною концепцією зловживання правом.
У статті систематизовано наукові підходи до визначення критеріїв зловживання правом, запропоновано авторське бачення розмежувальних ознак законної поведінки, зловживання правом та правопорушення залежно від характеру шкоди, наявності умислу, меж формальної дозволеності та соціальної оцінки діяння. За результатами дослідження сформульовано практичні рекомендації щодо вдосконалення законодавчого регулювання та правозастосовної практики, спрямовані на підвищення правової визначеності, зменшення ризиків суддівського свавілля та формування єдиних підходів до кваліфікації прикордонних поведінкових актів.
Ключові слова: зловживання цивільними правами; законна поведінка; правопорушення; межі здійснення прав; недобросовісність; принцип добросовісності; судова практика; Верховний Суд; venire contra factum proprium; фраудаторний правочин.
Лепей О.В. Особливості забезпечення трудових прав в умовах дії воєнного стану та повоєнний період
Розглянуто проблеми правового регулювання трудових відносин під час дії воєнного стану, зокрема його вплив на організацію праці та зміну правового регулювання, що безпосередньо обмежує реалізацію трудових прав. Проаналізовано нормативно-правові зміни, що передбачають обмеження прав працівників, зокрема на звільнення та зміну умов праці, проте роль спеціального законодавства на період воєнного стану не завжди гармонізується із загальними трудовими нормами. Підкреслено важливість захисту прав працівників у цих умовах, особливо зважаючи на недосконалість процедур, які регулюють трудові права в умовах дії воєнного стану. Особливу увагу приділено оцінці ефективності змін у трудовому законодавстві в умовах воєнного стану, що не завжди забезпечується стабільністю та соціальною рівновагою. Однією з головних проблем є відсутність чітко врегульованих механізмів відновлення прав працівників після завершення воєнного стану. Визначено важливість інтеграції міжнародних трудових норм задля забезпечення гармонізації між спеціальними та загальними нормами трудового права. Наголошено, що адаптація національних норм до міжнародних стандартів має стати основним кроком для забезпечення стабільності трудових відносин у післявоєнний період. Підкреслено необхідність розроблення правового механізму відновлення трудових прав, що міститиме процедури компенсації та повернення до попередніх умов праці, а також забезпечення прав працівників, які постраждали в умовах війни. Це сприятиме не тільки правовій стабільності, але й соціальній рівновазі на ринку праці в післявоєнний період.
Ключові слова: трудові права, воєнний стан, правове регулювання, соціальні гарантії, правозастосування, міжнародні стандарти, компенсація працівників, трудове законодавство.
Любавіна В.П., Худина О.В. Слідчий суддя як гарант забезпечення прав особи у кримінальному провадженні
Статтю присвячено комплексному дослідженню ролі слідчого судді як одного з ключових суб’єктів забезпечення прав і свобод особи у кримінальному провадженні. В умовах реформування системи кримінальної юстиції України, орієнтації на європейські стандарти правосуддя та необхідності забезпечення ефективного механізму захисту прав людини особливого значення набуває інститут судового контролю на стадії досудового розслідування. Визначено, що саме слідчий суддя виступає процесуальною гарантією недопущення необґрунтованого обмеження конституційних прав і свобод особи з боку органів досудового розслідування та прокуратури.
У роботі проаналізовано правову природу інституту слідчого судді, його місце у системі кримінального процесуального права та значення у механізмі реалізації принципу верховенства права. Досліджено нормативне регулювання діяльності слідчого судді відповідно до положень Конституції України та Кримінального процесуального кодексу України. Особливу увагу приділено характеристиці судового контролю як самостійної форми судової діяльності, спрямованої на забезпечення балансу між публічними інтересами держави у сфері протидії кримінальним правопорушенням та необхідністю дотримання фундаментальних прав людини.
Розкрито особливості реалізації повноважень слідчого судді під час вирішення питань щодо застосування заходів забезпечення кримінального провадження, зокрема затримання особи, обрання запобіжних заходів, проведення обшуку, накладення арешту на майно, тимчасового доступу до речей і документів, а також надання дозволів на проведення негласних слідчих (розшукових) дій. Акцентовано увагу на необхідності дотримання принципів законності, обґрунтованості, пропорційності та мотивованості судових рішень у процесі здійснення судового контролю.
Окремо досліджено проблемні аспекти діяльності слідчого судді у сучасних умовах, серед яких: формальний підхід до розгляду клопотань сторони обвинувачення, недостатній рівень забезпечення процесуальної змагальності, перевантаженість слідчих суддів, неоднаковість судової практики, а також особливості здійснення судового контролю в умовах воєнного стану. Проаналізовано правові позиції Верховний Суд та практику Європейський суд з прав людини щодо забезпечення права на свободу та особисту недоторканність, права на повагу до приватного життя, права на справедливий суд та ефективний засіб юридичного захисту.
У результаті проведеного дослідження обґрунтовано висновок про те, що діяльність слідчого судді є невід’ємним елементом механізму захисту прав людини у кримінальному провадженні та важливою гарантією забезпечення законності під час досудового розслідування. Наголошено на необхідності подальшого вдосконалення кримінального процесуального законодавства України, посилення процесуальних гарантій незалежності слідчого судді, уніфікації судової практики та підвищення ефективності судового контролю відповідно до міжнародних і європейських стандартів захисту прав людини.
Ключові слова: слідчий суддя, кримінальне провадження, судовий контроль, досудове розслідування, права людини, забезпечення прав особи, процесуальні гарантії, заходи забезпечення кримінального провадження, запобіжні заходи, принцип верховенства права, право на захист, практика Європейський суд з прав людини, кримінальний процес, конвенційні стандарти, судовий захист.
Попова А.В. Поняття, мета і принципи державного нагляду та контролю за професійною фінансовою діяльністю
Ефективність і цілісність ринків небанківських фінансових послуг, створення сприятливих умов для їх розвитку та функціонування забезпечується ефективною регулюючою та наглядовою діяльністю уповноважених державних органів. З огляду на це, метою статті є комплексне господарсько-правове дослідження поняття, мети та принципів державного нагляду за професійною фінансовою діяльністю, а також основних підходів до здійснення такого нагляду.
Робиться висновок, що державне регулювання ринків небанківських фінансових послуг – це встановлення регуляторами певних правил поведінки суб’єктів професійної фінансової діяльності, тоді як держаним наглядом і контролем за ринками небанківських фінансових послуг буде здійснення перевірки дотримання зазначених правил поведінки та застосування санкцій за порушення чинного законодавства.
Державний нагляд за професійною фінансовою діяльністю здійснюється з метою забезпечення захисту законних інтересів клієнтів, сталого розвитку і стабільності фінансового ринку, створення сприятливих умов для розвитку економіки України і належного конкурентного середовища на фінансовому ринку, а також забезпечення прозорості, надійності і відкритості на ринках небанківських фінансових послуг та запобігання зловживанням і порушенням на цих ринках.
Ризик-орієнтований підхід полягає у здійсненні Регуляторами нагляду за надавачами небанківських фінансових послуг для визначення та виявлення, оцінки та переоцінки, а також розуміння ризиків, притаманних діяльності таких надавачів, і вжиття відповідних пропорційних наглядових заходів для їх мінімізації з урахуванням профілю ризиків, суттєвості виявлених ризиків, розміру, особливостей діяльності та бізнес-моделі надавача небанківських фінансових послуг. Консолідований підхід полягає у здійсненні нагляду за фінансовими групами, переважна діяльність в яких здійснюється фінансовими установами, що підлягають державному регулюванню з боку Національного банку України або Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку.
Пропонується визначати державний нагляд і контроль за професійною фінансовою діяльністю як систему послідовних, узгоджених дій Регуляторів, спрямованих на перевірку поведінки суб’єктів професійної фінансової діяльності з метою запобігання зловживанням і порушенням на ринках небанківських фінансових послуг, а також виявлення та притягнення до відповідальності за порушення чинного законодавства.
Ключові слова: державне регулювання, державний нагляд, контроль, фінансовий ринок, небанківські фінансові послуги, фінансова діяльність, надавач послуг, фінансові групи.
Трач О.М., Гарієвська М.Б. Здійснення права апеляційного оскарження ухвали в цивільному процесі
Ухвали суду першої інстанції можуть оскаржуватись 2 способами: шляхом подання самостійної апеляційної скарги або ж заперечення на неї можуть бути включені до апеляційної скарги на рішення суду. Викладення в новій редакції ч. 2 ст. 353 ЦПК України було спрямоване на більш чітке нормативне визначення способів їх оскарження. Ст. 353 ЦПК України мала б визначати чіткий та вичерпний склад ухвал, на які допускається подання самостійної апеляційні скарги (окремо від рішення), проте судова практика вказує на протилежне. В практиці Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду, Великої Палати Верховного Суду вироблялись критеріїв віднесення ухвал до самостійних об’єктів оскарження, змінювались підходи щодо допустимості самостійного оскарження ухвал, не вказаних у ст. 353 ЦПК України, щодо відходу від положень ч. 2 ст. 352 ЦПК України.
Правова позиція Великої Палати Верховного Суду, викладена в постанові від 13.11.2024 року, попри її спрямованість на забезпечення ефективного судового захисту, зумовлює виникнення низки питань. Сумнівним видається відхід від буквального тлумачення ч. 2 ст. 352 та ч. 1 ст. 353 ЦПК України. Законодавець цілеспрямовано вніс зміни до ч. 2 ст. 352 ЦПК України, вказавши, що самостійному апеляційному оскарженню підлягають виключно ті ухвали, які прямо передбачені у переліку, закріпленому в ч. 1 ст. 353 ЦПК України. Розширене тлумачення складу ухвал, на які може бути подана самостійна апеляційна скарга, фактично наділить суди дискреційним повноваженням самостійного визначення, які ухвали можуть виступати самостійними об’єктами апеляційного оскарження. Положення «якщо цього вимагає забезпечення права особи на судовий захист» нормативно не можливо визначити. Критерій «неможливості ефективного поновлення прав без апеляційного перегляду ухвали» має оціночний характер. Це може спричинити як неоднакове , так і безпідставне їх застосування. Це негативно впливатиме на єдність судової практики. Наділення судів дискреційними повноваженнями можливе лише у випадках визначених законом. Доводи щодо необхідності гарантування особі ефективного судового захисту не можуть бути повністю відкинуті, оскільки право на апеляційне оскарження є складовою конституційного права на судовий захист. Проте вирішення цієї проблеми доцільно здійснювати шляхом внесення змін до ст. 353 ЦПК України із чітким визначенням складу ухвал, які можуть бути оскаржені окремо від рішення суду. Підхід віднесення визначення кола складу ухвал до дискреційний повноважень суду породжує більше загроз, ніж переваг.
Ключові слова: апеляційна скарга, ухвала, право апеляційного оскарження, самостійній об’єкт апеляційного оскарження, цивільний процес, судова практика, постанова Верховного Суду.
Якимчук С.О., Танасюк О.Є. Співвідношення зобов’язань з відшкодування шкоди, завданої під час рятування життя, здоров’я та майна фізичної особи, із договірними та деліктними зобов’язаннями
Статтю присвячено дослідженню правової природи зобов’язань з відшкодування шкоди, завданої під час рятування життя, здоров’я та майна фізичної особи, а також визначенню їх співвідношення із договірними та деліктними зобов’язаннями. Проаналізовано особливості правового регулювання зазначених правовідносин, передбачених главою 80 Цивільного кодексу України, та обґрунтовано необхідність їх відмежування від договірних і деліктних зобов’язань. Встановлено, що специфіка досліджуваних зобов’язань полягає у виникненні обов’язку з відшкодування шкоди внаслідок правомірної та суспільно корисної поведінки рятувальника, спрямованої на усунення небезпеки для життя, здоров’я чи майна іншої особи.
У статті здійснено комплексний аналіз доктринальних підходів до розуміння договірних зобов’язань, деліктних правовідносин та зобов’язань, що виникають із правомірної поведінки. Досліджено наукові позиції С. Д. Гринько, О. О. Отраднової, Т. С. Ківалової, В. А. Черната та інших учених щодо підстав виникнення, суб’єктного складу, функціонального призначення та механізму правового регулювання відповідних правовідносин. Особливу увагу приділено аналізу співвідношення зобов’язань, що виникають унаслідок рятування життя, здоров’я та майна фізичної особи, із договірними, деліктними зобов’язаннями та зобов’язаннями з відшкодування шкоди, завданої правомірною поведінкою, зокрема у стані крайньої необхідності та необхідної оборони.
Обґрунтовано, що зобов’язання, які виникають унаслідок рятування, не можуть бути ототожнені із класичними деліктними зобов’язаннями, оскільки підставою їх виникнення є не цивільне правопорушення, а правомірна поведінка рятувальника. Доведено, що відшкодування шкоди у таких правовідносинах не має характеру цивільно-правової відповідальності, а виступає особливим способом захисту цивільних прав та інтересів особи, яка зазнала шкоди під час рятування життя, здоров’я чи майна іншої особи. Водночас встановлено функціональний взаємозв’язок між зазначеними зобов’язаннями та деліктними правовідносинами, що проявляється у можливості субсидіарного застосування положень глави 82 Цивільного кодексу України до відносин із відшкодування шкоди рятувальнику.
Окрему увагу приділено дослідженню квазі-деліктної природи зобов’язань, що виникають унаслідок рятування життя, здоров’я та майна фізичної особи. З’ясовано, що вони поєднують окремі ознаки деліктних і квазі-деліктних правовідносин, однак характеризуються особливим юридичним складом, специфічним суб’єктним складом та соціальною спрямованістю. Установлено, що важливою особливістю зазначених правовідносин є участь держави як гаранта захисту прав рятувальника та суб’єкта відшкодування шкоди у визначених законом випадках.
Зроблено висновок, що зобов’язання, які виникають унаслідок рятування життя, здоров’я та майна фізичної особи, є самостійним різновидом недоговірних цивільних зобов’язань, що займають окреме місце у системі цивільного права України та потребують подальшого теоретичного осмислення й удосконалення механізму правового регулювання.
Ключові слова: недоговірні зобов’язання; договірні зобов’язання; договори; деліктні зобов’язання; квазі-делікт; рятування життя та здоров’я; рятування майна; відшкодування шкоди; правомірна поведінка; крайня необхідність; необхідна оборона; самозахист цивільних прав; цивільно-правова відповідальність; охоронні правовідносини.
Войтовський В.С. Сучасна інтерпретація детермінанти «публічне адміністрування у сфері ветеранської політики» в Україні
У статті здійснено комплексне теоретико-правове дослідження інституту публічного адміністрування у сфері ветеранської політики України в умовах сучасних трансформацій системи публічної влади та зростання ролі держави у забезпеченні соціального захисту ветеранів війни. Проаналізовано сучасні наукові підходи до розуміння категорій «публічне адміністрування», «державне управління» та «публічне управління», визначено їх змістовне співвідношення, функціональне призначення та особливості реалізації у сфері ветеранської політики. Встановлено, що публічне адміністрування є ширшою за змістом категорією, у межах якої державне управління виступає окремою формою реалізації владно-управлінської діяльності. Досліджено наукові підходи О. В. Кузьменко, В.К. Колпакова, О.Г. Стрельченко, І.Г. Бухтіярова та І.Л. Булик С. І. Чернова, К. Л. Бугайчука та інших учених щодо визначення сутності публічного адміністрування, його нормативно-правової природи, організаційно-управлінського змісту та спрямованості на забезпечення публічного інтересу. Обґрунтовано, що сучасне розуміння публічного адміністрування виходить за межі традиційного виконавчо-розпорядчого впливу та охоплює стратегічне планування, цифровізацію управлінських процесів, сервісну орієнтацію держави, міжвідомчу координацію та взаємодію з інститутами громадянського суспільства. Особливу увагу приділено визначенню змісту публічного адміністрування у сфері ветеранської політики як самостійного напряму державної політики та окремого об’єкта адміністративно-правового регулювання. Сформульовано авторське визначення публічного адміністрування у сфері ветеранської політики як системної, нормативно врегульованої діяльності суб’єктів публічної адміністрації, спрямованої на формування та реалізацію державної ветеранської політики, забезпечення прав і законних інтересів ветеранів війни, членів їхніх сімей та сімей загиблих Захисників і Захисниць України. Визначено основні структурні складові такої діяльності: нормотворчу, інституційну, функціональну, контрольну та сервісно-цифрову. Наголошено, що специфіка публічного адміністрування у сфері ветеранської політики полягає у його людино-центричному характері, орієнтації на реабілітацію, соціальну адаптацію, професійне відновлення та реінтеграцію ветеранів у суспільне життя. Обґрунтовано, що ефективність реалізації державної ветеранської політики безпосередньо залежить від належного нормативно-правового забезпечення, цифровізації адміністративних процедур, доступності публічних послуг та ефективної міжвідомчої взаємодії.
Ключові слова: публічне адміністрування; публічне управління; державне управління; ветеранська політика; ветерани війни; публічна адміністрація; адміністративно-правове регулювання; соціальний захист ветеранів; цифровізація; публічні послуги; реабілітація ветеранів; реінтеграція ветеранів; людино-центричний підхід.
Горевалова С.С. Актуальні питання адміністративно-правового регулювання верифікаційної діяльності Збройних Сил України
У статті автором проаналізовано адміністративно-правове регулювання верифікаційної діяльності Збройних Сил України, досліджено генезис та еволюцію нормативно-правового регулювання верифікаційної діяльності Збройних Сил України, етапи трансформації інституціональної структури верифікаційної діяльності, висвітлено правове підгрунтя діяльності Управління верифікації Головного управління військового співробітництва Збройних Сил України як структурного підрозділу органу міжнародного військового співробітництва, визначено його основні завдання як в умовах мирного часу так і в умовах дії правового режиму воєнного стану, запропоновано внесення змін до низки міждержавних угод між Україною і країнами-партнерами щодо контролю над збройними силами та їх озброєнням з врахуванням поточної безпекової ситуації в державі, розглянуті нові аспекти міжнародного військового співробітництва за напрямом верифікаційної діяльності, реалізація яких на виконання Концепції самозвітування країни-партнера з моніторингу кінцевого використання між Міністерством оборони України та Командуванням Збройних сил США в Європі, Концепції моніторингу кінцевого використання французького військового майна між Міністерством оборони України та Міністерством Збройних Сил та у справах ветеранів Французької Республіки дозволить підтримати імідж України як надійного партнера та сприятиме прийняттю відповідних рішень щодо розширення критичних номенклатур міжнародної військової допомоги.
Інституалізація верифікаційних структур у складі Збройних Сил України стала визначальним фактором, що легітимізує суверенний, незалежний та правовий статус держави, а також є ключовим етапом активізації державотворчих процесів. Міжнародне військове співробітництво України за верифікаційним напрямом здійснюється з метою реалізації в Україні положень міжнародних договорів в галузі контролю над озброєннями та роззброєнням, свідчить про глибоку інтеграцію України у світові миротворчі ініціативи.
Формування верифікаційних структур у Збройних Силах України стало вагомим підтвердженням самостійного, незалежного та цивілізованого статусу України, важливим кроком у процесі державотворення.
В умовах збройної агресії росії наша держава продовжує дотримуватися положень міжнародних договорів щодо контролю над звичайними озброєннями, демонструючи при цьому високий рівень транспарентності та відкритості.
Ключові слова: міжнародне військове співробітництво, верифікаційна діяльність Збройних Сил України, правове регулювання, країни-партнери, контроль над озброєннями, міжнародні договори.
Гуслєв О.С., Мілевська А.О. Проблеми запровадження електронного нотаріату в Україні
У статті здійснено комплексне наукове дослідження актуальних проблем, теоретичних аспектів та практичних перспектив запровадження інституту електронного нотаріату в Україні в умовах стрімкої глобальної цифровізації сучасного суспільства та інтеграції до європейського правового простору. Проаналізовано сучасний стан, ключові тенденції та динаміку правового регулювання нотаріальної діяльності на національному рівні, а також виявлено недоліки у чинному законодавстві. У роботі детально визначено та класифіковано ключові правові, технічні, організаційні та соціальні бар’єри, що суттєво ускладнюють та гальмують повноцінне впровадження інноваційного електронного нотаріату в повсякденну юридичну практику. Особливу увагу приділено комплексному аналізу успішного міжнародного досвіду розбудови цифрових нотаріальних платформ у провідних країнах світу. Досліджено реальні можливості та механізми адаптації іноземних моделей до українських реалій з обов’язковим урахуванням як національних так і соціальних особливостей. На основі проведеного аналізу науково обґрунтовано нагальну необхідність системних трансформаційних змін в нотаріальній системі. Запропоновано конкретні шляхи удосконалення нормативно-правової бази, які дозволяють зберегти класичну фундаментальну роль нотаріуса як незалежного та безстороннього правового посередника між громадянами, одночасно модернізуючи форму надання послуг. Визначено пріоритетні напрями поглиблення інтеграції електронних державних реєстрів та впровадження передових інформаційно-комунікаційних технологій. Окремо приділено увагу захисту персональних даних та забезпеченню надійних заходів кібербезпеки в процесі функціонування системи «Е-нотаріат», адже через сферу нотаріату проходить великий масив документів. Зроблено узагальнений висновок, що послідовне та ефективне впровадження електронного нотаріату не лише підвищить рівень доступності, оперативності, прозорості та безпеки нотаріальних послуг, а й повністю забезпечить їх відповідність вимогам сучасного інформаційного суспільства та викликам цифровізації.
Ключові слова: електронний нотаріат, цифровізація, нотаріальна діяльність, електронні реєстри, правове регулювання, Україна, е-Нотаріат.
Григоров Я.С., Новіков Є.А. Правові засади захисту прав людини: особливості діяльності Європейського омбудсмена
У статті здійснено комплексний аналіз правових засад діяльності Європейського омбудсмена в контексті забезпечення захисту прав людини і громадянина в Європейському Союзі. Визначено місце цього органу в інституційній системі Європейського Союзу та розкрито його правову природу, розглянуто інституційне і конституційне положення Європейського омбудсмена, визначено питання, що входять до його компетенції. У статті досліджується, чи діє Європейський омбудсмен як незалежна установа в інституційній системі Європейського Союзу. Встановлено, що незалежність Омбудсмена стає більш очевидною, коли він виступає в ролі наглядача за прозорістю, забезпечує оприлюднення інформації, що дає громадянам можливість вимагати від європейських установ підзвітності, або принаймні стимулював дебати щодо такої інформації.
У статті обґрунтовується теза, згідно з якою Європейський омбудсмен відіграє важливу та несе відповідальність стосовно перевірок адміністративного характеру, що відрізняється від завдань і відповідальності Суду ЄС. Проаналізовано особливості спорів, які підвідомчі омбудсмену, зокрема їх суб’єктний склад. Особлива увага зосереджена на характеристиці основних принципів, які визначають функціонування цього органу: незалежності, професійної таємниці та публічності. Розкрито зміст принципу незалежності як гарантії неупередженого здійснення повноважень, а також проаналізовано значення дотримання професійної таємниці для забезпечення конфіденційності інформації про заявників та осіб, які можуть постраждати внаслідок розголошення особистих відомостей.
Окремо розглянуто принцип публічності через аналіз двох основних вимог: відкритості діяльності омбудсмена та права здійснення розслідування за власною ініціативою.
Встановлено, що омбудсмен є специфічним органом, який поєднує в собі дві функції: надання рекомендацій по усуненню правопорушень та створення квазі-прецедентів, що зумовлює його превентивну діяльність. Зокрема, така правова модель сприяє підвищенню ефективності його роботи.
У досліджені продемонстровано динаміку зростання рівня схвалення рішень омбудсмена, що свідчить про ефективність таких звернень, попри їх рекомендаційний характер.
У статті приділено увагу аналізу скарги як основного засобу звернення до омбудсмена, зокрема, розглянуто матеріальні та процесуальні вимоги до неї, а також порядок її подання.
Ключові слова: Європейський омбудсмен, права людини, захист прав людини, право Європейського Союзу.
Демковський П.Ю. Теоретико-правова характеристика засобів захисту прав суб’єктів персональних даних в адміністративному праві
Статтю присвячено теоретико-правовій характеристиці засобів захисту прав суб’єктів персональних даних в адміністративному праві. На підставі аналізу доктринальних підходів виокремлено такі ознаки засобів захисту прав суб’єктів персональних даних як публічно-правовий характер, владно-організаційна природа, спрямованість на права суб’єкта персональних даних як об’єкт захисту та різна функціональна спрямованість. Визначено, що за функціональною спрямованістю такі засоби класифікуються на превентивні, припиняючі та ті, що спрямовані на притягнення до юридичної відповідальності. Проаналізовано чинний стан законодавчого регулювання в Україні, виявлено його недоліки у порівнянні зі стандартами GDPR та обґрунтовано необхідність його вдосконалення.
Ключові слова: персональні дані, суб’єкт персональних даних, права суб’єктів персональних даних, адміністративно-правові засоби захисту, публічна адміністрація, GDPR, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини.
Донець С.О., Струк Є.В. Принцип субсидіарності в праві Європейського Союзу: зміст, механізми контролю та практика реалізації
У статті досліджується принцип субсидіарності як один із ключових принципів права Європейського Союзу. Розглядається нормативна база його закріплення — від Маастрихтського до Лісабонського договору, а також відмінність між негативною та позитивною субсидіарністю. Проаналізовано механізми контролю за дотриманням цього принципу, зокрема процедури «жовтої» та «помаранчевої» картки, та практику їх застосування. Досліджено роль Суду справедливості ЄС у реалізації субсидіарності на основі аналізу ключових судових рішень. Наголошено на значенні принципу субсидіарності для правової інтеграції України в ЄС як інструменту гармонізації національного законодавства із збереженням правової специфіки держави.
Ключові слова: субсидіарність, право Європейського Союзу, розподіл компетенцій, механізми контролю, Суд справедливості ЄС, євроінтеграція, пропорційність.
Книшов І.Г. Еволюція договору будівельного підряду в цивільному праві України
Стаття присвячена дослідженню еволюції договору будівельного підряду в цивільному праві України. Метою статті є визначення еволюції договору будівництва в цивільному праві України, визначення основних етапів його розвитку, особливостей трансформації правового регулювання та сучасних тенденцій удосконалення законодавства у сфері будівельних правовідносин. Методологічною основою дослідження є загальнонаукові та спеціально-правові методи пізнання, зокрема діалектичний, історико-правовий метод, системно-структурний метод, метод аналізу та синтезу, формально-юридичний метод, що використовуються для вивчення сучасних тенденцій розвитку договірного регулювання договорів будівництва. Підкреслено, що договір будівельного підряду є одним із найдавніших цивільно-правових зобов’язань, що сформувався під впливом історичного розвитку суспільних потреб у будівництві та поступової еволюції правового регулювання. Його витоки сягають римського приватного права, а подальший розвиток пов’язаний із середньовічними ремісничими традиціями, індустріалізацією та становленням сучасних цивільно-правових систем. В Україні формування та удосконалення договору будівельного підряду відбувалися відповідно до змін у цивільному законодавстві, особливо в умовах незалежності, цифровізації та воєнного стану. Дослідження його еволюції має важливе теоретичне та практичне значення для вдосконалення сучасного правового регулювання та гармонізації з європейськими стандартами. Звернута увага, що оновлення правового регулювання договорів будівництва після прийняття Цивільного та Господарського кодексів України призвело до проблеми паралельного та частково дублюючого регулювання. Це проявилося в різних концептуальних підходах: Цивільний кодекс України закріпив приватноправову природу договору будівництва, тоді як Господарський кодекс України встановив економіко-організаційну модель з підвищеним рівнем імперативності. Такий дуалізм спричинив регуляторні колізії та необхідність подальшої гармонізації та уніфікації правового регулювання у будівельній сфері, що і відбулось внаслідок втрати чинності Господарським кодексом України. Запропоновані етапи еволюції договору будівельного підряду в цивільному праві України.
Ключові слова: договір, підряд, будівництво, зобов’язання, правовідносини, рекодифікація, будівельні правовідносини, гармонізація та уніфікація правового регулювання.
Лісовська В.Ю. Адміністративно-правове забезпечення прав дитини на безпечні умови життя в Україні: проблеми реалізації та шляхи вдосконалення
Дослідження присвячене проблемам реалізації права дитини на безпечні умови життя в Україні, зокрема в умовах воєнного стану, та шляхам удосконалення адміністративно-правового механізму захисту цих прав. Актуальність роботи зумовлена тим, що забезпечення безпечних умов життя для дітей є ключовим аспектом прав людини та стратегічним пріоритетом державної політики у сфері охорони дитинства. Незважаючи на існування численних нормативно-правових актів, які регулюють права неповнолітніх, практика демонструє наявність значних проблем у їх реалізації, включаючи нечіткість законодавчих норм, дублювання повноважень органів влади, формальний характер контролю та обмежену доступність адміністративних послуг.
Автор пропонує низку напрямів удосконалення адміністративно-правового механізму: уточнення правових категорій і механізмів у законодавстві, посилення міжвідомчої координації, розвиток електронних сервісів та обліку дітей у складних обставинах, запозичення окремих європейських практик та орієнтацію на превентивні заходи, а не лише на реагування на порушення. Зокрема, рекомендується внести зміни до Закону України «Про охорону дитинства» (ст. 6, 8), які передбачають більш чітке визначення прав дитини на безпечне середовище та механізми контролю за їх дотриманням, а також до Кодексу адміністративного судочинства (ст. 27–30), що забезпечить оперативне вирішення спорів щодо прав дітей.
Таким чином, робота є комплексним аналізом проблем і шляхів вдосконалення системи захисту прав дітей в Україні та пропонує конкретні юридичні і організаційні механізми для підвищення безпеки життя неповнолітніх.
Ключові слова: права дитини, безпечні умови життя, адміністративно-правовий механізм, координація органів влади, електронні сервіси, воєнний стан, превентивні заходи, законодавче вдосконалення.
Лук’янчук Ю.Л. Система принципів діяльності національного контактного пункту Європолу в Україні як основа його адміністративно-правового статусу
У статті здійснено комплексне дослідження принципів діяльності Національного контактного пункту Європолу в Україні як спеціального адміністративно-правового механізму міжнародного правоохоронного співробітництва. Обґрунтовано, що НКП Європолу не може розглядатися виключно як технічний канал передачі інформації між компетентними органами України та Європолом, оскільки його функціональне призначення охоплює координацію міжвідомчої взаємодії, забезпечення належного режиму інформаційного обміну, захист чутливої правоохоронної інформації та поступове наближення національних процедур до стандартів Європейського Союзу.
Встановлено, що чинне правове регулювання діяльності НКП Європолу в Україні не містить цілісно сформульованої системи принципів, яка б визначала зміст, межі та стандарти його функціонування. У зв’язку з цим доведено необхідність доктринального осмислення принципів діяльності НКП як самостійного елемента його адміністративно-правового статусу. Особливу увагу приділено співвідношенню загальноправових засад, адміністративно-організаційних вимог, інформаційно-безпекових стандартів, спеціальних принципів міжнародного правоохоронного співробітництва та євроінтеграційних орієнтирів.
Наукова новизна дослідження полягає в обґрунтуванні авторської п’ятирівневої системи принципів діяльності Національного контактного пункту Європолу в Україні. До її складу віднесено загальноправові, адміністративно-організаційні, інформаційно-безпекові, спеціальні принципи міжнародного правоохоронного співробітництва та євроінтеграційні принципи. Такий підхід дозволяє розглядати принципи не як декларативні положення, а як змістовне ядро адміністративно-правового статусу НКП Європолу, що визначає правові межі його координаційної ролі, стандарти міжвідомчої взаємодії, вимоги до захисту інформації та напрями подальшого організаційно-функціонального розвитку.
Практичне значення отриманих результатів полягає у можливості використання запропонованої системи принципів для вдосконалення нормативно-правового регулювання діяльності НКП Європолу в Україні, зокрема щодо визначення його повноважень, процедур взаємодії з компетентними органами, режимів доступу до інформації, гарантій конфіденційності та механізмів підзвітності.
Ключові слова: адміністративно-правовий статус, правове регулювання, Національний контактний пункт Європолу в Україні, Європол, міжнародне співробітництво, право Європейського Союзу, європейські стандарти.
Семенюк А.Л. Обмеження свободи пересування відповідно до вимог правового режиму воєнного часу
У статті розглянуто нормативно-правові засади обмеження конституційного права особи на свободу пересування в умовах запровадження правового режиму воєнного часу. Крім того, здійснено правовий аналіз норм деяких законопроектів щодо встановлення адміністративної відповідальності за порушення комендантської години та розширення повноважень працівників Національної поліції України.
Ключові слова: свобода пересування, правовий режим воєнного часу, комендантська година, Національна поліція, адміністративне затримання.
Яковюк І.В., Курпан А.А., Мусієнко Т.С. Європейський парламент і Європейська рада – проблеми забезпечення міжінституційного балансу та демократичного контролю
У статті розглядається значення системи стримувань та противаг для організації й функціонування влади в Європейському Союзі. Установчі договори ЄС закріпили систему розподілу повноважень між різними інституціями Союзу, насамперед між Європейським парламентом й Європейською радою, відому як принцип міжінституційного балансу.
У статті досліджено інституційну структуру Європейського Союзу, яка протягом всієї історії інтеграції зазнає серйозних еволюційних змін, які супроводжувалися гарячими дискусіями, конфліктами та компромісами між конкуруючими баченням щодо того, яким чином має бути досягнутий баланс між наднаціональним і міжурядовим методами співробітництва. Зазначено, що розміщення Європейського парламенту і Європейської ради відповідно на першому і другому місцях інституційної структури Союзу стало одним із головних інституційних нововведень в об’єднаній Європі після Лісабонського договору (2009). Щоб зрозуміти специфіку постлісабонської системи стримувань і противаг, шляхів досягнення інституційного балансу, в статті особливу увагу приділено визначенню правового статусу Європейського парламенту і Європейської ради. Зроблено висновок, що Європейський Парламент є унікальним наднаціональним інститутом, який покликаний забезпечити демократичну легітимність європейського врядування, тоді як Європейська рада відіграє роль квазі глави ЄС.
Наголошено, що звичайна законодавча процедура, раніше відома як процедура спільного прийняття рішень, стала важливою віхою, яка змінила спосіб взаємодії інститутів Союзу. Звичайна законодавча процедура в процесі свого розвитку включала в себе як формальні, так і неформальні зміни правил задля підвищення своєї ефективності. Проаналізовано, як реалізація Європейською радою квазі законодавчої діяльності впливає на міжінституційний баланс ЄС. Зазначено, що Суд справедливості ЄС зайняв чітку позицію з цього питання, яка полягає в обмеженні можливості Європейської ради втручатися у запроваджений установчими договорами міжінституційний баланс в сфері законотворення. Побоювання наслідків квазі законодавчої діяльності Європейської ради призвели до зміщення акценту в дослідженнях з повноважень інститутів ЄС, задіяних у звичайній законодавчій процедурі, на визначення місця та ролі Європейської ради у ній та аналізі наслідків її втручання у цю процедуру для демократичної легітимності. Наголошено на тому, що існуючий дисбаланс в інституційній структурі ЄС потребуватиме його усунення під час чергового перегляду установчих договорів Союзу.
Ключові слова: Європейський парламент, Європейська рада, інституційна структура, стримування і противаги, демократичний контроль, Лісабонський договір, Європейський Союз.
Тичина Д.М., Волуйко О.М. Психологічні виклики професійної діяльності поліцейських при розслідуванні воєнних злочинів
Наголошено, що запровадження воєнного стану в Україні, спричинене масштабною збройною агресією, суттєво трансформувало функціональне призначення та завдання Національної поліції, зокрема розширивши підтриманням правопорядку та безпеки громадян у зонах активних бойових дій, на деокупованих територіях та в прифронтових районах; протидією диверсійним групам, терористичним загрозам, колабораціонізму та мародерству, а також документуванням воєнних злочинів та ін. У статті досліджено психологічні виклики професійної діяльності поліцейських під час розслідування воєнних злочинів. Показано, що основними психологічними ризиками діяльності є травматичний стрес, вторинна травматизація, емоційне вигорання, посттравматичні розлади, рольова напруга, порушення комунікативної взаємодії та втрата професійної мотивації. Встановлено, що значна частина правоохоронців не була психологічно готовою до дій у бойових умовах, що зумовлює необхідність реформування системи професійної та службово-психологічної підготовки. Запропоновано розглядати психологічну підтримку поліцейських як комплекс організаційних, профілактичних і реабілітаційних заходів, спрямованих на збереження психічного здоров’я, розвиток стресостійкості, саморегуляції та морально-вольової стабільності. Обґрунтовано важливість створення інституціональної системи психологічного забезпечення, яка має охоплювати регулярний психодіагностичний скринінг, кризове консультування, програми адаптації, навчання технік самодопомоги, а також підтримку сімей поліцейських. Підкреслено, що формування психологічної готовності поліцейських до розслідування воєнних злочинів є не лише професійним, а й суспільно значущим завданням, яке визначає рівень гуманності, законності та ефективності системи кримінальної юстиції. Психологічна стійкість поліцейського є важливою складовою безпеки та передумовою відновлення правопорядку в умовах війни й післявоєнного періоду.
Ключові слова: особистість поліцейського, психологічна готовність, воєнний стан, війна, воєнні злочини, трансформація, стресостійкість, посттравматичний стресовий розлад, професійне вигорання, психологічне супроводження, психологічна підтримка.
