Українська
English
РусскийЖурнал опубліковано на сайті 25 січня 2025 року
Дорошенко Л.М. Право на вихід учасника з юридичної особи корпоративного типу
У статті аргументовано, що актуальність тематики роботи обумовлена динамікою корпоративних правовідносин, які передбачають не лише набуття статусу учасника юридичної особи корпоративного типу, а й його припинення через реалізацію особою права на вихід з корпорації. Доведено, що певна частка диспозитивності, яка притаманна правовому регулюванню корпоративних відносин, призводить до того, що широкий перелік питань у зазначеній царині формується у площині судової практики, яка зазнає постійних змін. Розглянуто порядок реалізації учасником права на вихід з юридичної особи, а також правові механізми здійснення такого права. Визначено випадки обмеження виходу учасника з товариства з обмеженою відповідальністю, встановлені чинним законодавством. Виокремлено умови реалізації права на вихід учасника з юридичної особи корпоративного типу, а саме: а) вихід з юридичної особи корпоративного типу є односторонньою дією учасника; б) право на вихід реалізується в порядку, визначеному чинним законодавством, якщо інше не передбачене установчим документом юридичної особи корпоративного типу; в) положення чинного законодавства щодо реалізації права на вихід учасника юридичних осіб є імперативними і таке право не може бути обмежене установчими документами, рішенням органів юридичної особи корпоративного типу; г) не залежить від згоди інших учасників, якщо інше не передбачено законом; ґ) реалізація права на вихід спрямована на припинення корпоративних відносин у юридичній особі корпоративного типу. Обґрунтовано організаційно-майновий характер права на вихід. Аргументована доцільність застосування в заявах про вихід запропонованих конструкцій, які більш точно відображують сутність права на вихід. Проведено аналіз та окреслено особливості реалізації права учасника на вихід з товариства з обмеженою відповідальністю. Доведено, що безумовність права на вихід у будь-який час без згоди інших учасників передбачена частиною 1 статті 24 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» лише для таких учасників товариства, частка яких у статутному капіталі становить менше 50%. Не має ознаки безумовності вихід з товариства учасника, частка якого у статутному капіталі товариства становить 50 або більше відсотків.
Ключові слова: правове регулювання, правовідносини, малий бізнес, право на вихід учасника, припинення корпоративних правовідносин, юридична особа корпоративного типу, статутний капітал.
https://doi.org/10.5281/zenodo.14743568
Кириченко О.А. Інноваційне розуміння мегагенезису еволюції цивілізації людства та юриспруденції (правології, антиделіктології) як основи правової держави гуманізму
Представлено інноваційний мегагенезис еволюції цивілізації людства із супутнім розвитком юриспруденції (правології, антиделіктології) та основ правової держави гуманізму із поділом на гіперепоху і макроепоху зародження і розвитку відповідно доприматного і приматного базису людської цивілізації; а також на епохи квазілюдської і паралюдської цивілізації із появою неписаних морально-релігійних звичаїв; епохи доіндустріальної і індустріальної людської цивілізації із появою писаних відповідно морально-релігійних канонів і світських правових актів; епоху еголюдської цивілізації із появою правознавства і правоохоронної діяльності як базисних спеціальностей юриспруденції і реформуванням їх в Правологію і Антиделіктологію – основи правових держав гуманізму в особі інновацій наукової школи юриспруденції професора Аланкіра; і, на кінець, на епоху де-факто людської цивілізації із припиненням суспільного керування базисними людськими інстинктами (індивідуальним егоїзмом, колективним егоїзмом у формі релігії і націоналізму) до появи інших суто об’єктивних критеріїв наступних епох такого мегагенезису.
Ключові слова: мегагенезис еволюції цивілізації людства, мегагенезис зародження і розвитку юриспруденції (правології, антиделіктології) як основи правової держави гуманізму.
https://doi.org/10.5281/zenodo.14743570
Новицький А.М., Новицька Н.Б. Міжнародні стандарти та практика у сфері адвокатської діяльності та самоврядування
У статті розглядається важлива проблема імплементації міжнародних стандартів у сферу адвокатської діяльності та самоврядування в Україні в контексті євроінтеграційних процесів. Акцентується на необхідності гармонізації національного законодавства з міжнародними нормами для забезпечення верховенства права та захисту прав людини, що є ключовим зобов’язанням України в рамках Угоди про асоціацію з ЄС. Підкреслюється, що пріоритет прав і свобод людини є визначальним у реалізації європейського курсу України, що зумовлює впровадження міжнародних стандартів, які регулюють адвокатську діяльність.
Аналізуються ключові міжнародні документи, такі як Основні положення про роль адвокатів, Стандарти незалежності юридичної професії МАЮ та Кодекс правил для адвокатів країн Європейського Співтовариства, як орієнтири для реформування адвокатури в Україні. Розглядаються думки українських науковців та практиків щодо імплементації цих стандартів, зокрема питання спеціалізації адвокатів та недержавного характеру інституту адвокатури. Особлива увага приділяється принципам незалежності та самоврядності адвокатури як ключовим гарантіям ефективного захисту прав і свобод громадян.
Стаття підкреслює важливість самоврядування для забезпечення організаційної та фінансової незалежності адвокатури, що дозволяє адвокатам діяти виключно в інтересах клієнтів, без тиску з боку держави чи інших впливових структур. Розглядаються основні принципи адвокатського самоврядування, такі як незалежність, самоврядність, корпоративність, професіоналізм та доступність. Аналізуються завдання адвокатського самоврядування в Україні відповідно до Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», зокрема забезпечення незалежності адвокатів, підтримання високого професійного рівня, утворення та забезпечення діяльності кваліфікаційно-дисциплінарних комісій та інші.
Зроблено висновок, що міжнародні стандарти підкреслюють важливість самоврядування адвокатської професії як гарантії її незалежності. Самоврядування дозволяє адвокатам самостійно регулювати свою діяльність, встановлювати професійні стандарти та забезпечувати дотримання етики.
Ключові слова: права людини, адвокат, адвокатське самоврядування, адвокатська діяльність, органи адвокатського самоврядування, міжнародні стандатрти, адвокатська професія, адвокатська незалежність.
https://doi.org/10.5281/zenodo.14743574
Проневич О.С. Догматико-правові засади протидії мобінгу (цькуванню) у сфері публічної служби
Стаття присвячена осмисленню догматико-правових засад протидії мобінгу (цькуванню) у сфері публічної служби з особливою акцентуацією уваги на з’ясуванні сутності ліберальної правової догми протидії мобінгу у трудових/службових відносинах, вітчизняної традиції легального закріплення антимобінгового імперативу, у тому числі в правилах етичної поведінки окремих категорій публічних службовців, співвідношенні стрижневих правових дефініцій, що характеризують дискримінаційні патерни, перспективах модернізації антимобінгової інституційної інфраструктури у сфері публічної служби, формуванні каталогу об’єктивних маркерів вчинення мобінгу. Визнана необхідність системного компаративно-правового дослідження позитивного зарубіжного досвіду протидії мобінгу, започаткування інтердисциплінарного фахового дискурсу щодо вироблення коректного універсального алгоритму протидії мобінгу у сфері публічної служби, розширення антимобінгової інфраструктури, запровадження медіації як засобу вирішення спричиненого мобінгом конфлікту, поглибленого дослідження субкультури окремих професійних спільнот у системі публічної служби, легального закріплення антимобінгової компоненти деонтологічного стандарту службової діяльності публічних службовців, ревізії процедур внутрішнього антимобінгового розслідування тощо.
Ключові слова: мобінг (цькування), булінг, публічна служба, державна служба, адміністративна відповідальність, адміністративно-правові засади, правила етичної поведінки, запобігання та протидія дискримінації.
https://doi.org/10.5281/zenodo.14743576
Пузирний В.Ф. Кримінальна відповідальність за податкові правопорушення в Україні: особливості застосування
Стаття присвячена висвітленню питання кримінальної відповідальності, яка настає за скоєння протиправних діянь у сфері оподаткування та особливостей, які їх на сьогодні притаманні. Оскільки порушення податкового законодавства в цілому призводить до настання негативних наслідків для суспільства та економічної стабільності держави, питання відповідальності за податкові правопорушення завжди є актуальними. Особливого значення набуває застосування кримінальної відповідальності за податкові правопорушення як найсуворішої міри покарання. Перебування України в особливому періоді на сьогодні загострюють абсолютно усі проблемні питання функціонування держави, у тому числі й питання відповідальності за податкові правопорушення. Статистичні дані Офісу Генерального прокурора свідчать про тенденцію до зростання правопорушень у податковій сфері, у тому числі й кримінального характеру. Необхідною умовою притягнення особи до кримінальної відповідальності за податкове правопорушення є відповідність дій особи ознакам правопорушення. До таких ознак належать: протиправність, вина, суспільна шкідливість. За порушення податкового законодавства в Україні передбачено кримінальну відповідальність за вчинення діянь, передбачених ст. 212 Кримінального кодексу України. Диспозицію цієї статті передбачено кримінальну відповідальність за умисне ухилення від сплати податків, зборів (обов’язкових платежів), що входять в систему оподаткування, введених у встановленому законом порядку, вчинене службовою особою підприємства, установи, організації, незалежно від форми власності або особою, що займається підприємницькою діяльністю без створення юридичної особи чи будь-якою іншою особою, яка зобов’язана їх сплачувати, якщо ці діяння призвели до фактичного ненадходження до бюджетів чи державних цільових фондів коштів.
Ключові слова: кримінальна відповідальність, податкове правопорушення, податкове законодавство, правопорушення, податкова система України, відповідальність.
https://doi.org/10.5281/zenodo.14743580
Стрельченко О.Г., Доценко О.С., Стрельченко К.А. Адміністративно-правові засади діяльності публічної адміністрації у сфері проведення судово-медичних експертиз та надання парамедичної допомоги у воєнний та повоєнний періоди
У статті авторами здійснена ґрунтовна характеристика адміністративно-правових засад публічного адміністрування сферою судово-медичних експертиз та після надання парамедичної допомоги під час активних бойових дій. ця наукова стаття присвячена аналізу значення та специфіки судово-експертної діяльності та надання парамедичної допомоги в умовах збройного конфлікту. Вона підкреслює критичну роль судових експертиз у забезпеченні правосуддя та документуванні воєнних злочинів, особливо в умовах ускладненого збору доказів. Ключові аспектами, які розглянуті в статті є: значення судово-експертної діяльності під час війни, яке наголошує на вирішальній ролі експертиз у встановленні фактів, ідентифікації винних та відновленні прав потерпілих, що є основою для здійснення міжнародного правосуддя; специфіка злочинності в умовах воєнного стану, яка аналізується змінами у характері злочинів, зокрема зростання їхньої складності, масштабу збитків та поява нових видів протиправної поведінки, зумовлених війною; роль суб’єктів судово-експертної діяльності, яка підкреслюється необхідність високого рівня професійної підготовки та знань у слідчих, прокурорів та суддів для ефективного розслідування злочинів в умовах воєнного стану; адміністративно-правове регулювання, що розглядає питання законодавчого забезпечення, матеріально-технічного оснащення та міжнародно-правової взаємодії у сфері судово-експертної діяльності. Наголошується на важливості державної політики та регулювання цієї сфери; удосконалення організаційної системи, яка акцентує увагу на необхідності модернізації технічного забезпечення експертів сучасним обладнанням, що є особливо актуальним у воєнних умовах. Підкреслюється важливість міжнародної співпраці та державної підтримки для розвитку національної експертної бази. Стаття підкреслює важливість швидкого та точного дослідження пошкодженого майна та оцінки завданих збитків внаслідок бойових дій. У статті автори статті роблять висновок про необхідність подальшого дослідження та впровадження інноваційних методів і технологій для підвищення ефективності судово-експертної діяльності та парамедичної діяльності в Україні, особливо в умовах війни. Важливим аспектом є розширення міжнародного співробітництва, залучення іноземної допомоги для забезпечення експертів сучасним обладнанням та обміну досвідом з метою підвищення стандартів вітчизняної судово-експертної практики.
Ключові слова: судово-медична експертиза, парамедична діяльність, публічне адміністрування, правове забезпечення, адміністративно-правове забезпечення, воєнний стан, правосуддя, документування злочинів, збір доказів.
https://doi.org/10.5281/zenodo.14743584
Стрельченко О.Г., Бухтіярова І.Г., Булик І.Л. Адміністративно-правові засади формування державної політики: поняття та особливості
У статті здійснюється ґрунтовний аналіз діючого законодавства, поглядів вчених стосовно визначення державної політики та засад її формування. Процеси євроінтеграції, які притаманні Українській державі з моменту підписання у 2014 році Угоди про асоціацію з Європейським Союзом, запроваджують нові підходи до формування державної політики. Саме через державну політику як сферу взаємин між різними соціальними групами, класами, націями й народами, артикулюються їх загальні потреби, умови існування, причетність до влади й держави. Безумовно, державна політика повинна здійснюватися за допомогою законодавства, тому що державна політика є гарантією прав і свобод людини.
Метою статті є комплексне дослідження та аналіз чинного законодавства України, узагальнення практики його реалізації, результатів загальнотеоретичних і спеціальних напрацювань надати ґрунтовну характеристику адміністративно-правових засад формування державної політики та визначити її особливості.
Визначено, що адміністративно-правові засади формування державної політики – це сукупність принципів, норм і правил, які регулюють процес формування та реалізації державної політики. Ці засади мають важливу роль у формуванні громадських інтересів і забезпеченні сталого розвитку держави. Охарактеризовано особливості адміністративно-правові засади формування державної політики.
Ключові слова: політика, правовідносини, державна політика, адміністративно-правові засади.
https://doi.org/10.5281/zenodo.14743592
Хатнюк Ю.А., Середа В.В. Діяльність поліцейського офіцера громади у сфері забезпечення публічного порядку та безпеки на поліцейській дільниці
Доведено, що превентивна діяльність дільничних офіцерів поліції спрямована якраз на: забезпечення публічного порядку та безпеки на поліцейській дільниці; ефективну реалізацію прав і свобод людини та громадянина; реалізацію правового інструментарію, необхідного для досягнення поставлених цілей; недопущення протиправних дій особами, які схильні до вчинення правопорушень; створення відповідних стимулів до правомірної поведінки з боку всіх верств населення шляхом усунення причин та умов, що сприяють вчиненню правопорушень.
Наголошено, що поліцейський офіцер громади – це працівник Національної поліції, орієнтований на оперативне вирішення проблем щодо забезпечення належної безпеки саме своєї територіальної громади.
Превенція є одним із найбільш розлогих напрямів роботи поліції, яка тією чи іншою мірою притаманна всім органам, службам, підрозділам, про що яскраво свідчить Закон України «Про Національну поліцію», в якому до кола основних повноважень поліції віднесено саме здійснення превентивної та профілактичної діяльності у сферах забезпечення публічних безпеки та порядку, безпеки дорожнього руху, запобігання та протидії домашньому насильству чи насильству за ознакою статі, контролю за обігом зброї.
Ключові слова: поліцейська діяльність, реформування, поліцейський офіцер громад, дільничний офіцер поліції, адміністративний нагляд, взаємодія.
https://doi.org/10.5281/zenodo.14743603
Щербакова Н.В. Руйнувати – не будувати або негативний вплив від скасування Господарського Кодексу на економічний правопорядок в Україні
Стаття присвячена аналізу законопроєкту № 6013 «Про особливості регулювання підприємницької діяльності окремих видів юридичних осіб та їх об’єднань у перехідний період», зокрема його негативному впливу на економічний правопорядок в Україні у разі введення в дію та застосування примусової реорганізації в період воєнного стану. Обґрунтовано, що реорганізація – це є багатогранна господарсько-правова категорія, яка зачіпає інтереси цілого кола суб’єктів (господарських організацій, учасників (акціонерів), кредиторів, робітників, держави, територіальної громади) та вміщує спектр різних правовідносин (трудові, корпоративні, договірні, податкові, відносини з державної реєстрації, тощо), що можуть бути врегульовані тільки за допомогою господарсько-правових норм з врахуванням балансу диспозитивних та імперативних засад. Запропоновано удосконалення положень Господарського кодексу України щодо реорганізації господарських організацій шляхом запровадження нової ст. 59¹ «Виділ та припинення господарської організації шляхом реорганізації», в якій передбачити основоположні поняття, такі як: форми реорганізації господарських організацій (злиття, приєднання, поділ, перетворення), виділ господарської організації, етапи проведення процедури реорганізації, гарантії законних прав та інтересів кредиторів. Пропонується замінити бланкетні норми з реорганізації різних видів господарських організацій на відповідне правове регулювання; передбачити особливості регулювання різних правовідносин (трудових, корпоративних, договірних, податкових, відносин з державної реєстрації, тощо) під час реорганізації; запровадити загальний механізм захисту законних прав та інтересів господарських організацій, учасників (акціонерів), кредиторів, робітників, держави, територіальної громади.
Ключові слова: господарсько-правове регулювання, економічний (господарський) правопорядок, суб’єкти господарювання, господарські організації, реорганізація, форми, примусова реорганізація, механізм захисту прав та інтересів робітників, кредиторів, держави, територіальної громади.
https://doi.org/10.5281/zenodo.14743609
Андрущенко І.Г. Правове забезпечення ґендерної рівності в Україні та перспективи її подальшого розвитку
Стаття присвячена з’ясуванню рівня правового забезпечення ґендерної рівності в Україні, а також визначенню перспектив її подальшого розвитку. Викладено окремі ознаки ґендерних відмінностей у більшості країн світу.
Виділяються питання вдосконалення правових механізмів реалізації ґендерної рівності. До переліку таких механізмів віднесено: нормативно-правове регулювання; міжнародні зобов’язання; проблеми реалізації політики; перспективи подальшого розвитку; використання європейського досвіду; рекомендації для України.
Окреслені найпоширеніші проблеми у сфері реалізації ґендерної політики в Україні, а також охарактеризовані напрями розвитку правового регулювання ґендерної політики в державі. У прикінцевій частині статті вказані Директиви ЄС, що торкаються викладених вище питань.
Ключові слова: транссексуали, трансґендери, дискримінація, біологічна стать, фізіологічні особливості, соціокультурні характеристики, директиви, імплементація.
https://doi.org/10.5281/zenodo.14743611
Бондар В.В., Федіна Н.В., Чорномаз О.Б. Загальна характеристика суб’єктів, що здійснюють заходи, які спрямовані на запобігання та протидію домашньому насильству
Стаття присвячена вивченню повноважень та ознак суб’єктів, що здійснюють заходи, які спрямовані на запобігання та протидію домашньому насильству. Звернуто увагу на такі суб’єкти, а саме: спеціально уповноважені органи у сфері запобігання та протидії домашньому насильству; інші органи та установи, на які покладаються функції із здійснення заходів у сфері запобігання та протидії домашньому насильству; загальні та спеціалізовані служби підтримки постраждалих осіб; громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах.
Досліджено повноваження, покладені на уповноважені підрозділи органів Національної поліції України, у тому числі їх повноваження у сфері запобігання та протидії домашньому насильству. Констатовано, що поліцейські реалізують повноваження у заданій сфері із врахуванням міжнародних стандартів реагування правоохоронних структур на факти домашнього насильства та проведення оцінки ризиків.
Проаналізовано завдання із запобігання та протидії домашньому насильству, виконання яких покладене на різноманітні підрозділи органів Національної поліції, а саме: співробітників патрульної поліції, працівників сектору превентивної діяльності, співробітників мобільних груп з реагування на факти домашнього насильства, поліцейських ювенальної превенції. З’ясовано,що у чинному законодавстві не відображено, що завдання із запобігання та протидії домашньому насильству реалізуються вищезгаданими співробітниками Національної поліції, що потребує доповнень у нормативно-правовій площині. Запропоновано, що чинне законодавство потребує вдосконалення повноважень суб’єктів протидії домашньому насильству, зокрема що стосується повноважень та завдань окремих підрозділів Національної поліції (ДОП та ПОГ, патрульної поліції, підрозділів ювенальної превенції та інші), оскільки повноваження вказаних суб’єктів прописані в різних нормативно-правових актах, немає конкретизації повноважень щодо протидії та запобігання домашньому насильству кожного окремого підрозділу.
Ключові слова: домашнє насильство, запобігання та протидія, підрозділи Національної поліції, специфічні завдання та обов’язки, законодавство.
https://doi.org/10.5281/zenodo.14743613
Грабар Н.М. Послуги як особливий об’єкт цивільних прав
У статті звернуто увагу на те, що в цивілістичній літературі не тільки не сформувалося єдиного загальновизнаного поняття послуг, але і не була запропонована така концепція послуг, яка дозволила б розкрити суть даної цивільно-правової категорії і відмежувати її від інших правових явищ, передусім від робіт.
Отже, послугу слід визначати як діяльність (дію), яка здійснюється одним учасником договірних відносин на замовлення іншого, спрямована на одержання корисного результату, як правило, не пов’язаного зі створенням матеріального блага.
Ключові слова: послуга, цивільні права, об’єкт, договори, блага, сфера послуг.
https://doi.org/10.5281/zenodo.14743620
Крупко Я.М. Кримінальна відповідальність за ухилення від сплати податків
Статтю присвячено висвітленню питання щодо кримінальної відповідальності за ухилення від сплати податків. Наголошено на тому, що не зважаючи на складні внутрішні обставини та зовнішню агресію, Україна знаходить можливість активно впроваджувати економічні, у тому числі й податкові перетворення у життя, відповідно до курсу, окресленому Національною економічною стратегією. Зауважено, що питання кримінальної відповідальності за ухилення від сплати податків регулюються Податковим кодексом України та Кримінальним кодексом України. Базовою статтею Кримінального кодексу України з даного питання є стаття 212, на характеристиці якої було зосереджено основну увагу. Встановлено, що кримінальна відповідальність настає за умисне ухилення від сплати податків, зборів (обов’язкових платежів), що входять в систему оподаткування, введених у встановленому законом порядку; кваліфікація статті виділяє діяння, які призвели до фактичного ненадходження до бюджетів чи державних цільових фондів коштів у значних розмірах; великих розмірах та особливо великих розмірах. Наголошено на особливостях обчислення розмірів ненадходження коштів до бюджетів, за які настає кримінальна відповідальність, а саме на необхідності застосування розміру податкової соціальної пільги. Озанчено, що підставою притягнення до кримінальної відповідальності за ст.212 КК України є не сам факт несплати податків чи інших обов’язкових платежів, а ухилення від виконання даного обов’язку. Тобто первинним в ухиленні від сплати податків є умисел на несплату грошових зобов’язань, а не сам факт їх наявності. Акцентовано увагу на тому, що кримінальним законодавством передбачено підставу звільнення особи від кримінальної відповідальності за вчинене кримінальне правопорушення, якщо до притягнення її до кримінальної відповідальності сплачено податки, збори (обов’язкові платежі), а також відшкодовано шкоду, завдану державі їх несвоєчасною сплатою (фінансові санкції, пеня).
Ключові слова: кримінальна відповідальність, ухилення від сплати податків, податкове правопорушення, відповідальність, кримінальне правопорушення, податкова система України, правопорушення, склад правопорушення.
https://doi.org/10.5281/zenodo.14743622
Лаговська Н.В., Любовець Д.О., Фірскіна К.М. Звичаї, як джерело права в умовах повномасштабного вторгнення Росії в Україну
У статті проаналізовано роль звичаїв як джерела права в умовах повномасштабного вторгнення Росії на територію України.
Досліджено теоретичні аспекти правового звичаю, його значення в сучасному українському праві та вплив воєнного стану на правозастосування. У статті розглянуто питання адаптації правових норм, заснованих на звичаях, до екстремальних умов військових дій, а також специфіку використання правових звичаїв в таких сферах, як військове право, волонтерська діяльність і гуманітарні операції.
Особлива увага приділяється аналізу правових актів та міжнародних стандартів, що регулюють застосування звичаїв як джерела права в умовах воєнного конфлікту. Проведено дослідження викликів і перспектив розвитку звичаєвого права в Україні, зокрема в контексті захисту прав людини та забезпечення правопорядку в умовах війни.
Автори зробили висновок, що в умовах війни звичаєве право може стати важливим інструментом для вирішення конфліктів і підтримання соціального порядку на локальному рівні, особливо у громадах, які залишаються ізольованими або позбавленими державного контролю; допоможе зміцнити місцеве самоврядування; сприяти зміцненню національної самосвідомості через відродження традицій і культурних норм, що сприяє підтримці морального духу суспільства та його готовності до спротиву агресії.
Автори притримуються думки, що вичаєві норми можуть бути інтегровані в законодавство на локальному рівні, особливо у питаннях, що стосуються земельних відносин, спадщини або суспільних відносин у громадах, що допоможе зберегти правову різноманітність регіональних та етнічних спільнот; стати основою для відновлення легітимності правової системи на місцях, що дозволить громадянам брати участь у правовому регулюванні на локальному рівні та підвищить правосвідомість та довіру до правосуддя.
Ключові слова: звичай, воєнний стан, правозастосування, військове право, волонтерська діяльність, гуманітарні операції.
https://doi.org/10.5281/zenodo.14743626
Омельчук Л.В., Лупай А.С. Проблемні питання тримання під вартою як запобіжного заходу
Статтю присвячено комплексному дослідженню питання тримання під вартою, як запобіжного заходу, адже це є одним із найсуворіших заходів, які можуть бути застосовані до підозрюваних у вчиненні злочину. Важливо переглядати та вдосконалювати законодавство, щоб уникнути зловживань, забезпечити ефективність правосуддя і дотримуватися міжнародних стандартів. Лише шляхом комплексного підходу до цієї проблеми можна досягти справедливого і ефективного правосуддя, яке відповідатиме потребам сучасного суспільства.
Висловлено думку, що існуючі міжнародні норми часто ігноруються та не забезпечують належний захист прав людини. Конституція та міжнародні конвенції, такі як Європейська конвенція з прав людини, гарантують право на свободу та особисту недоторканність. Тримання під вартою може розглядатися як обмеження цих прав, тому важливо, щоб процедура його застосування була чітко регламентована. Нормативне забезпечення повинно містити чіткі критерії, за яких цей захід може бути застосовано, щоб уникнути зловживань.
Варто зауважити, що тримання під вартою може бути застосоване лише у випадках, коли інші, менш суворі запобіжні заходи не можуть забезпечити виконання процесуальних обов’язків або запобігти ризикам, передбаченим законодавством. Законодавство передбачає чіткі процедури для обрання та застосування цього запобіжного заходу, включаючи необхідність ухвали слідчого судді або суду. Це забезпечує певний рівень контролю за законністю та обґрунтованістю застосування тримання під вартою. Тримання під вартою є винятковим і найбільш суворим запобіжним заходом, пов’язаним із позбавленням особи свободи, і полягає в примусовій ізоляції підозрюваного, обвинуваченого шляхом поміщення його в установи тримання під вартою на певний строк із підпорядкуванням вимогам режиму цих установ.
Запропоновано удосконалення механізмів обрання запобіжних заходів, спрямоване на забезпечення балансу між інтересами суспільства, ефективністю кримінального переслідування та дотриманням прав людини.
Лише через вдосконалення законодавства та практики застосування тримання під вартою можна досягти справедливого і ефективного правосуддя, яке буде відповідати потребам суспільства і захищати права громадян.
Ключові слова: запобіжний захід, тримання під вартою, проблемами нормативного забезпечення, захист прав людини, міжнародні стандарти, зловживання.
https://doi.org/10.5281/zenodo.14743630
Руснак Л.М., Ковач Я.В. Правове регулювання робочого часу медичних працівників в Україні
Наукове дослідження присвячено особливостям правового регулювання робочого часу медичних працівників в Україні. Досліджено законодавчі та підзаконні акти, які встановлюють особливості тривалості робочого часу та визначають режим робочого часу медиків. Вивчено праці науковців, які досліджували особливості правового регулювання трудових відносин медичних працівників.
Вказано, що правове регулювання робочого часу медичних працівників – це встановлення особливостей тривалості та режиму робочого часу різних категорій медичних працівників у законодавчих і підзаконних актах. Визначено особливості правового регулювання робочого часу медичних працівників. Встановлено, що загальні засади правового регулювання робочого часу медичних працівників передбачені Кодексом законів про працю України та Основами законодавства про охорону здоров’я України. Зроблено висновок, що підзаконні акти уряду України та Міністерства охорони здоров’я України закріплюють перелік спеціальностей медичних працівників, для яких встановлюється скорочений робочий час тривалістю від 30 до 39 годин на тиждень. Підкреслено, що підзаконні акти МОЗ України регулюють режим робочого часу медичних працівників, тривалість зміни, можливість залучення до надурочних робіт і чергувань. Зауважено, що галузева угода між МОЗ України та Центральним комітетом профспілки працівників охорони здоров’я гарантує неповний робочий час тривалістю 38 годин для жінок, які працюють у сфері охорони здоров’я і мають дітей.
Запропоновано внести зміни до чинного законодавства для вдосконалення правового регулювання робочого часу медичних працівників: закріпити в Основах законодавства України про охорону здоров’я перелік медичних працівників зі скороченим робочим днем та скасувати норми всіх підзаконних актів МОЗ України, які передбачають залучення медичних працівників до чергувань або встановлення ненормованого робочого дня, оскільки такі види робочого часу не врегульовані КЗпП України.
Ключові слова: медичний працівник, скорочений робочий час, правове регулювання, режим робочого часу, ненормований робочий день, чергування, сумісництво.
https://doi.org/10.5281/zenodo.14743636
Сухицька Н.В. Об’єкти самочинного будівництва в нотаріальній практиці – сьогодення
В статті досліджено особливості правового регулювання об’єктів самочинного будівництва в нотаріальній діяльності. Самочинне будівництво у сфері цивільно-правових відносин посідає особливе місце, оскільки його регулювання здійснюється у притаманному лише йому правовому полі. Для надання самобуду статусу повноцінного об’єкта цивільних правовідносин, юридичного оформлення факту його існування та залучення до цивільного обороту потрібно визнати право власності на такий об’єкт. Дотримання законодавчої процедури узаконення самочинного будівництва є єдиним способом усунення невизначеності у взаєминах суб’єктів «відчужувач – набувач», створення необхідних умов для реалізації прав і запобігання перешкодам нормальному здійсненню експлуатації об’єктів нерухомості, а наш професійний підхід повинен попередити можливі порушення. Аналіз чинного законодавства, призвів до висновку, що існує можливість легалізувати самочинно збудований об’єкт через спеціальні процедури, наприклад, отримавши дозвіл на введення в експлуатацію або погодивши проектну документацію. Це залежить від відповідних місцевих норм і законодавчих ініціатив. Варто зазначити, що якщо будівництво не відповідає нормам, власники можуть бути зобов’язані провести реконструкцію, щоб узгодити об’єкт з чинними стандартами. Необхідно зазначити, що законодавством виділені заходи щодо попередження самочинного будівництва. Так, По-перше, оскільки часто самочинне будівництво відбувається через незнання або недооцінку важливості дозвільних процедур, важливо проводити просвітницьку роботу серед населення. По-друге, оскільки незаконне будівництво часто виникає через відсутність ефективного контролю на місцевому рівні, необхідно посилити перевірки та моніторинг за дотриманням будівельних норм. Аналіз судової практики, національного законодавства, призвів до висновку, що зазначені об’єкти досить часто не відповідають вимогам екологічної та пожежної безпеки. В нотаріальній практиці часто зустрічаються випадки, повязані з реєстрацією об’єктів самочинного будівництва, недобудовами. Аналіз національного законодавства призвів до висновку, що можна виділити, два способи легалізації самочинного будівництва. Аналіз національного законодавства, призвів до висновку, що існує два шляхи вирішення проблеми: 1) позасудовий; 2) судовий. Якщо будівництво вже здійснено без дозволу, власники можуть звернутися до відповідних органів для оформлення дозвільних документів заднім числом, якщо це дозволяють умови (наприклад, отримати дозвіл на введення об’єкта в експлуатацію). В деяких випадках це можна зробити, якщо будівництво не порушує містобудівні норми і не завдає шкоди навколишньому середовищу.
Варто зазначити, що другим способом вирішення проблеми недобудов є звернення до суду. У разі відмови органів містобудування у наданні дозволу можна оскаржити рішення у судовому порядку.
Ключові слова: недобудова, право власності, самочинне будівництво, нерухомість, обєкти цивільних прав, легітимізація права власності, суд, судовий та позасудовий порядок.
https://doi.org/10.5281/zenodo.14743642
Шевчук Г.В. Міжнародно-правова характеристика взаємодії органів правопорядку з органами публічної адміністрації щодо забезпечення національної безпеки та оборони України
В науковій статті визначено, що взаємодія органів правопорядку з органами публічної адміністрації та міжнародними організаціями у сфері національної безпеки та оборони відіграє надзвичайно важливу роль. Приділяється увага аналізу форм взаємодії правоохоронних органів з органами публічної адміністрації. Зокрема, досліджуються спільні оперативні дії, розробка аналітичних центрів, обмін інформацією та спільні навчальні програми, що дозволяють підвищити ефективність роботи державних структур у кризових ситуаціях. Також акцентується увага на важливості координації дій в межах внутрішніх державних органів для забезпечення оперативного реагування на загрози та реалізації заходів, спрямованих на підтримку стабільності в країні. Особливе місце займає взаємодія з міжнародними організаціями, такими як Європол, Інтерпол, Міжнародний комітет Червоного Хреста та інші. У статті розглядаються переваги та виклики міжнародного співробітництва у контексті глобальних загроз, таких як тероризм, кіберзлочинність та нелегальна міграція. Акцент робиться на важливості розвитку міжнародної співпраці для забезпечення безпеки на глобальному рівні, обміну розвідувальною інформацією, спільного виконання спеціальних завдань, а також на сприянні імплементації міжнародних стандартів у правоохоронній діяльності.
Автор підкреслює, що ефективна взаємодія органів правопорядку з публічною адміністрацією та міжнародними організаціями є необхідною умовою для зміцнення системи національної безпеки та оборони, оскільки дозволяє забезпечити гнучкість і швидкість реагування під час постійно змінюваних загроз. У статті також аналізуються форми співпраці, що допомагають досягти узгодженості між різними державними і міжнародними структурами, сприяючи забезпеченню національних інтересів у сучасному глобалізованому світі.
Зроблено висновки, що взаємодія органів правопорядку, органів публічної адміністрації та міжнародних організацій у сфері національної безпеки та оборони є важливою умовою для ефективного реагування на сучасні загрози, що дозволяє зміцнити безпеку країни в умовах воєнного стану.
Ключові слова: взаємодія органів правопорядку, національна безпека, оборона, міжнародна співпраця, публічна адміністрація, міжнародні організації.
https://doi.org/10.5281/zenodo.14743644
Швець Н.М., Пархоменко А.П. Штучний інтелект в трудових відносинах: можливості та виклики
У статті розглянуто можливість використання штучного інтелекту у сфері трудових відносин, а також вплив цифрової трансформації на еволюцію правового регулювання цих відносин.
Сучасні технології відкривають нові можливості, але водночас створюють чимало складних питань, що потребують нових підходів до реалізації права на працю та належного соціального забезпечення працездатних громадян. З одного боку, штучний інтелект відкриває нові можливості для підвищення продуктивності, автоматизації рутинних процесів та створення інноваційних рішень.
З іншого боку, зростає занепокоєння щодо потенційного витіснення людської праці, змін у трудових відносинах та етичних аспектів використання технологій.
Зазначено, що розвиток штучного інтелекту сприятиме розширенню кола суб’єктів трудового права. У разі запровадження правового статусу «електронної особи» в цивільному праві, «розумні» роботи зможуть набути статусу суб’єкта і в сфері трудових правовідносин, проте доступ або його відсутність до сучасних технологій призводитиме до виникнення нових форм нерівності у відносинах між працівниками, а також між працівниками та роботами. Тому принцип рівності у трудових правах та заборона дискримінації у сфері праці потребують оновлення та адаптації до нових умов і викликів цифрової епохи.
Досліджено сучасні зміни у правовому регулюванні трудових відносин у контексті розвитку цифрових технологій. Висвітлено погляди провідних фахівців у галузі трудового та суміжних галузей права щодо впливу цифровізації на еволюцію трудових відносин, а також проаналізовано практику застосування правових норм у цій сфері. Запропоновано проактивний підхід до мінімізації ризиків, пов’язаних із застосуванням штучного інтелекту у сфері трудових відносин, шляхом детального аналізу можливих загроз, що виникають у процесі використання сучасних технологій. Рекомендовано врахувати міжнародний досвід інтеграції штучного інтелекту в соціальну структуру держави та адаптувати його до національних реалій. Це сприятиме впровадженню важливих ініціатив щодо підвищення якості та доступності даних на національному та місцевому рівнях, а також активізуватиме обмін даними між приватним і державним секторами. Розроблені рекомендації допоможуть удосконалити трудову сферу, забезпечуючи справедливі умови для працівників.
Ключові слова: працівник, роботодавець, цифровізація, штучний інтелект, суб’єкт трудового права, трудові відносини, правове регулювання трудових відносин.
https://doi.org/10.5281/zenodo.14743646
Арапін Ю.М. Підвищення ефективності публічного адміністрування ринку зерна як напрям забезпечення продовольчої безпеки країни
Стаття присвячена з’ясуванню проблемних питань, пов’язаних з ринком зерна України, а також підвищенням ефективності його публічного адміністрування. Звертається увага на те, що належне здійснення публічного адміністрування ринку зерна є одним з напрямів забезпечення продовольчої безпеки держави.
Зазначається, що до публічного адміністрування ринку зерна в Україні загалом входить набір юридичних інструментів (нормативно-правових актів органів державної влади та місцевого самоврядування), метою яких є забезпечення продовольчої безпеки держави.
Підкреслюється, що у переважній більшості випадків публічне адміністрування ринку зерна в Україні визначається як система форм та методів впливу публічної адміністрації на суспільні відносини з виробництва, переробки та реалізації зернової продукції, їх виробничо-технічного та соціального забезпечення.
Ключові слова: зернові культури, агропромисловий комплекс, виробники зерна, публічна адміністрація, юридичні інструменти, суб’єкти ринку.
https://doi.org/10.5281/zenodo.14743648
Гайдай С.С. Проблеми охорони та раціонального використання земельних ресурсів в Україні
Стаття присвячена аналізу проблем охорони та раціонального використання земельних ресурсів в Україні. Досліджено ключові питання ефективного управління земельними ресурсами, акцентовано увагу на проблемах, з якими стикається країна в цій сфері, такими як деградація ґрунтів, забруднення земель, а також недостатня правова регламентація щодо раціонального використання земельних ресурсів. Досліджено основні тенденції використання, відтворення та охорони земельних ресурсів в Україні. Обґрунтовано роль і сутність сталого землекористування та інструменти публічного адміністрування раціонального землекористування.
На основі аналізу чинного законодавства даються пропозиції, щодо вдосконалення охорони та раціонального використання земельних ресурсів.
Ключові слова: земля, земельні ресурси, охорона земельних ресурсів, раціональне землекористування, економічні важелі, якість землі, використання земель.
https://doi.org/10.5281/zenodo.14743657
Голубенко Т.В. Юридична природа, поняття та сутність принципу відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення, у цивільному судочинстві України
У статті розглянуто юридичну природу, поняття та сутність принципу відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення, у цивільному судочинстві України.
Для досягнення мети відповідного дослідження розглянута доктрина цивільного процесуального права щодо визначення ознак, сутності та юридичної природи принципу відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення, у цивільному судочинстві України.
У межах статті здійснюється аналіз інституту судових витрат у цивільному судочинстві України. Обґрунтовується, що при реформуванні вітчизняного цивільного процесуального законодавства важливо ураховувати дотримання вимоги співмірності судових витрат з метою забезпечення доступу до правосуддя. Одночасно підкреслюється необхідність забезпечення основного завдання цивільного судочинства – справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду і вирішення цивільних справ.
Розглянуто юридичну природу витрат, пов’язаних з розглядом справи, як виду судових витрат. Запропоновано визначення поняття витрат, пов’язаних з розглядом справи, у цивільному судочинстві, під яким авторка розуміє грошові кошти, які на підставі та у спосіб, передбачений законом, мають сплатити учасники справи, з метою розгляду та вирішення конкретного спору у порядку цивільного судочинства.
З’ясовано, що до процесуальних дій учасників справи, в межах яких реалізується принцип відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення, є: попередній розрахунок суми судових витрат (судового збору та витрат, пов’язаних з розглядом справи), які сторона понесла чи очікує понести у зв’язку з розглядом справи; доведення іншої фактичної суми судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами за результатами розгляду справи; попередня оплата судових витрат (забезпечення судових витрат) за ухвалою суду; розподіл судових витрат між сторонами пропорційно до розміру задоволених вимог.
Доведено, що основними критеріями, які ураховуються при вчиненні указаних дій є співмірність, обґрунтованість та добросовісність. Призначенням інституту судових витрат є гарантування права на доступ до правосуддя незалежно від майнового стану учасників справи.
За результатами проведеного дослідження вироблено висновки.
Ключові слова: цивільне судочинство, основні засади (принципи) цивільного судочинства, доступ до правосуддя, судовий збір, витрати, пов’язані з розглядом справи, принцип пропорційності.
https://doi.org/10.5281/zenodo.14743662
Золотарьова О.І. Міжнародний досвід та національні виклики у подоланні домашнього насильства: правові та соціальні аспекти
У статті проведено ґрунтовний аналіз міжнародного досвіду щодо подолання домашнього насильства. Дослідження сфокусоване на визначенні інноваційних підходів до оптимізації сучасних бізнес-процесів через інтеграцію цифрових технологій. У роботі проаналізовано вплив цифровізації на ефективність управлінських рішень, підвищення продуктивності праці та формування конкурентних переваг. Розглянуто ключові технології, які трансформують традиційні підходи до ведення бізнесу: штучний інтелект, великі дані, автоматизація, блокчейн та хмарні обчислення. Особливу увагу приділено оцінці ризиків та бар’єрів у впровадженні нових технологій. Проведений аналіз доводить, що застосування інновацій у процесах прийняття рішень сприяє зниженню витрат, скороченню часу реалізації завдань і забезпеченню гнучкості організації в умовах швидкоплинного ринку. Методологія дослідження включала кількісний і якісний підходи, аналіз кейсів успішних компаній та моделювання результатів інтеграції технологій. Встановлено, що ефективне використання сучасних рішень можливе лише за умови адаптації стратегії управління, навчання персоналу та побудови нових організаційних моделей. Результати дослідження демонструють, що успішна цифровізація сприяє формуванню інноваційної культури, посиленню взаємодії між відділами й підвищенню клієнтоорієнтованості. Запропоновано рекомендації для менеджерів і лідерів компаній щодо впровадження цифрових інструментів для досягнення стратегічних цілей. Розглянуто також перспективи розвитку цифрових рішень у контексті глобалізації та сталого розвитку. Автором запропоновано в Україні з метою подолання домашнього насильства слід зосередитися на: вдосконаленні правових механізмів захисту жертв; створенні ефективної системи моніторингу виконання судових приписів; підвищенні обізнаності населення та кваліфікації працівників правоохоронних органів; розвитку інфраструктури підтримки для постраждалих (притулки, психологічні центри); посиленні співпраці між державними установами та громадськими організаціями. Міжнародний досвід доводить, що боротьба з домашнім насильством можлива лише за умови об’єднання зусиль держави, громадянського суспільства та міжнародних партнерів. Для України це питання є не лише соціальним викликом, але й показником рівня демократичного розвитку суспільства.
Ключові слова: насильство; домашнє насильство; подолання насильства; досвід; міжнародний досвід; розвиток цифрових рішень; глобалізація; сталий розвиток; психологічні центри.
https://doi.org/10.5281/zenodo.14743668
Мусієнко А.О. Становлення та розвиток правового регулювання питань безпеки та оборони у ЄС у період з 1951 до 2007 років
Хоча більшість досліджень з теорії колективної безпеки зосереджені насамперед на державах, як основних суб’єктах міжнародного права, історія переконливо доводить існування потенціалу для виникнення колективної безпеки в рамках міжнародних організацій та інтеграційних об’єднань. Європейська оборона і безпекова політика, перші кроки до формування якої було закладено у Договорі про європейське оборонне співтовариство (1953-1954 роки), все ще перебуває на етапі становлення й розвитку, а тому список абревіатур, які позначають різноманітні форми співпраці у об’єднаній Європі постійно зростає.
Дослідження, присвячені проблематиці спільної безпекової та оборонної політики ЄС, зосереджені переважно на тому, що формально включено до змісту цієї політики. Інші ініціативи, здійснені за межами цих рамок, часто розглядаються як такі, що потенційно підривають розвиток оборони ЄС — навіть у тому випадку, коли вони спрямовані на зміцнення обороноздатності Європи. Насправді альтернативні погляди полягають у тому, щоб розглядати їх як невід’ємні складові більш гнучкої та диференційованої європейської структури безпеки, де всі ці ініціативи разом сприяють зміцненню європейської обороноздатності.
Розвиток Спільної безпекової та оборонної політики ЄС позитивно позначається на забезпеченні безпеки і оборони країн-кандидатів, зокрема й України, що пояснює актуальність вивчення питань, пов’язаних із правовим регулюванням відносин в цій сфері вітчизняною юридичною наукою.
У літературі з євроінтеграційної проблематики критично розглядається взаємодоповнюваність безпекової та оборонної політики, що здійснюється в рамках НАТО та ЄС. Пропонувалася переоцінка їх ролей для розробки потенційних реформ. Дискусії велися з приводу трьох основних сценаріїв можливої інституційної реформи: скасування Спільної політики безпеки та оборони ЄС, її подальша інтеграція в НАТО або реалізація прагнення до європейської стратегічної автономії. Разом з тим через незавершеність процесу формування Спільної політики безпеки та оборони ЄС, її трансформацію під впливом як внутрішніх, так і зовнішніх (геополітичних) чинників багато аспектів її правового регулювання залишаються недостатньо дослідженими, що зумовлює необхідність продовження наукових пошуківв цій сфері.
Ключові слова: правове регулювання, колективна безпека, Спільна політика безпеки та оборони, ЄС, НАТО.
https://doi.org/10.5281/zenodo.14743670
Oмаров У.М. Економічна політика держави як механізм взаємодії держави та бізнесу: правовий аспект
У статті розглядаються ключові аспекти економічної політики як складової системи функцій сучасної держави. Аналізується роль економічної політики в забезпеченні стабільного економічного розвитку, соціальної справедливості та добробуту населення. Вивчаються інструменти та механізми державного втручання в економіку, їх вплив на ринкові процеси, а також співвідношення між державним регулюванням і ринковими механізмами.
Економічна політика держави розглянута як цілісне поняття у структурі якого виділяють окремі напрями. Вказано, що економічна політика держави є сукупністю заходів, спрямованих на регулювання економічної діяльності з метою досягнення стійкого розвитку, підвищення рівня життя населення та забезпечення економічної безпеки.
Підкреслено, що економічна політика держави є ключовим інструментом для досягнення економічної стабільності, соціальної справедливості та розвитку. Адже в умовах глобалізації та зростаючих викликів сучасні держави змушені шукати баланс між ринковими механізмами і державним регулюванням для забезпечення довгострокового добробуту населення.
Зроблено висновок, що зазначені у законодавстві напрями економічної політики не завжди є однопорядковими. Автором виокремлено цілу групу таких, що носять інструментальний характер, зокрема – амортизаційна політика, цінова політика тощо.
Акцентовано увагу на тому, що особливого значення набуває механізм реалізації економічної політики держави. Він є надзвичайно складним та багатоаспектним. Але важливо сформувати пряму правову врегульованість відносин між безпосередніми виконавцями тих чи інших положень економічної політики в межах державного апарату.
Обґрунтовано, що обсяг та характер інструментального забезпечення відповідних організаційно-господарських повноважень впливу на об’єкти економічної політики мають бути економічно ефективними та відповідати вимогам ч. 2 ст. 19 Конституції України. Наголошено, що значна частина інструментів реалізації економічної політики держави належить до арсеналу засобів державного регулювання господарської діяльності. Тому саме цей сегмент потребує глибокої систематизації, модернізації та детальної правової регламентації.
Ключові слова: економічна політика держави, напрями економічної політики, правове забезпечення економічної політики держави, державне регулювання господарської діяльності, рекодифікація господарського законодавства.
https://doi.org/10.5281/zenodo.14743674
Печора К.В. Методи та форми взаємодії державних органів, що забезпечують публічне адміністрування торгівлі валютними цінностями в Україні
У статті розглядаються методи та форми взаємодії державних органів, які здійснюють публічне адміністрування торгівлі валютними цінностями в Україні. Розкривається сутність взаємодії, яка полягає в процесі обміну інформацією, впливу та спільної комунікації між двома чи більше особами або ж об’єктами.
Наголошується, що взаємодія державних органів з питань публічного адміністрування торгівлі валютними цінностями в Україні є важливою складовою у сфері планування видатків на реалізацію спільних ініціатив цих органів. Підкреслюється на важливості здійснення такої взаємодії у контексті сприяння дотриманню та реалізації європейських стандартів.
Ключові слова: співпраця, валютні цінності, публічне адміністрування, суб’єкти господарювання, принцип прозорості, європейські стандарти, дорадчі органи.
https://doi.org/10.5281/zenodo.14743678
Тимків І.В. Сутність, мета та задачі архітектурно-будівельного контролю та нагляду в Україні
Стаття присвячена з’ясуванню змісту, визначенню мети та задач архітектурно-будівельного контролю та нагляду в Україні. Зазначається, що сфера архітектурно-будівельної діяльності включає: виконання робіт по проектуванню, спорудженні та реконструкції житлових, адміністративних та інших будівель, а також промислових, гідротехнічних, сільськогосподарських та інших об’єктів.
Автор звертає увагу на те, що в науковому світі існують дві точки зору стосовно понять «контроль» та «нагляд». Одні науковці вважають ці поняття синонімічними (тотожними), в свою чергу інші вважають, що ці поняття представляють різні управлінські функції, а тому їх слід розмежовувати.
У статті вказуються окремі критерії за якими здійснюється диференціація «контролю» та «нагляду». Приведені підстави здійснення архітектурно-будівельного контролю, а також визначено, що саме підлягає перевірці.
Визначаються основні завдання здійснення державного архітектурно-будівельного нагляду.
Автором статті підкреслюється, що категорії «контроль» та «нагляд» слід розмежовувати, враховуючи їх різний механізм реалізації, форми прояву та наслідки. На думку автора, «нагляд» це моніторинг, іншими словами спостереження, відстеження. За результатами такого спостереження не настає відповідальність. Автор наголошує, що «нагляд» безпосередньо пов’язаний із динамікою архітектурно-будівельної діяльності.
Втім «контроль», на думку автора, виступає пов’язуючим ланцюгом у механізмі по виявленню порушень законодавства у сфері архітектурно-будівельної діяльності. Зміст контролю полягає у перевірці архітектурно-будівельної діяльності на предмет виявлення правопорушень законодавства при її здійсненні.
Також у статті вказується, що як «контроль» так і «нагляд» за дотриманням законодавства при здійсненні архітектурно-будівельної діяльності є достатньо вартісними управлінськими функціями тому, що вимагають залучення значних матеріальних, інформаційних, трудових та фінансових ресурсів.
Наприкінці статті автор констатує, що обмеження дії контролю та нагляду на архітектурно-будівельну галузь, може призвести до проявів монополізму, надмірного майнового розшарування населення, до зростання рівня безробіття та соціальної напруги у суспільстві. Також це може сприяти зростаючій динаміці корупційних ризиків у цій сфері.
Ключові слова: реконструкція, спорудження, будівельні норми, житлові приміщення, адміністративні будівлі, містобудівна діяльності, проектування споруд, будівельна продукція.
https://doi.org/10.5281/zenodo.14743684
Шовкопляс О.П. Особливості представництва прокурором інтересів держави у судовому провадженні
У статті досліджено поняття представництва інтересів держави у судовому провадженні. Зазначено, що відповідно до чинних конституційних норм, прокуратура в Україні зобов’язана представляти державні інтереси в суді лише у виключних випадках та за встановленим законодавством порядком. Основною особливістю цього представництва є його обмеженість винятковими ситуаціями, коли виникає потреба у захисті державних інтересів через їхнє невиконання або неналежне виконання відповідними уповноваженими органами. Водночас на практиці такий підхід нерідко спричиняє правову невизначеність через складність і неоднозначність тлумачення ролі прокурора у представництві інтересів держави в суді.
Акцентовано увагу на тому що Закон України «Про прокуратуру» визначає конкретні умови, за яких прокурор має право представляти інтереси держави в суді. По-перше, це порушення або загроза порушення державних інтересів. По-друге, це ситуація, коли уповноважені органи не виконують або неналежним чином виконують свої повноваження, або якщо такі органи взагалі відсутні. Представництво прокурором інтересів держави у суді має низку характерних ознак, зокрема: юрисдикційний захист громадських відносин. Обов’язковим елементом таких відносин є державний (громадський) інтерес; виконання функцій уповноваженими органами. Представництво державних інтересів здійснюється публічними органами влади відповідно до норм чинного законодавства України; правозастосовний і правоохоронний характер. Представництво здійснюється у межах юрисдикції прокуратури з дотриманням чинних законодавчих норм.
Зроблено висновок, що враховуючи значну роль профільних публічних органів влади, які зобов’язані самостійно звертатися до суду, представництво прокурором інтересів держави в суді носить допоміжний характер. Прокурор має право виступати в суді від імені держави лише за наявності нестандартних правових обставин, коли відповідний публічний орган, уповноважений на захист державних інтересів у конкретному спорі, не виконує ці функції. При цьому прокурор здійснює виключне представництво державних інтересів у господарському, цивільному чи адміністративному суді.
Ключові слова: прокурор, судове провадження, представництво, обвинувачення.
https://doi.org/10.5281/zenodo.14743688
Заболотний О.В. Стан правового забезпечення протидії фінансуванню тероризму в Україні
У статті розкрито стан правового забезпечення протидії фінансуванню тероризму в Україні, визначивши напрямки удосконалення механізмів протидії фінансуванню тероризму. Розкрито заходи, які розроблені/розробляються державними інституціями з метою реалізації Плану заходів у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення на період до 2026 року, які є складовою співпраці України з міжнародними організаціями, зокрема, Групою з розробки фінансових заходів боротьби з відмиванням грошей (FATF), для вдосконалення національної системи протидії фінансуванню тероризму та приведення її у відповідність до міжнародних стандартів. Підсумовано, що протидія фінансуванню тероризму в Україні є пріоритетним напрямом державної політики, що вимагає постійного вдосконалення законодавчої бази, інституційних механізмів та міжнародної співпраці для ефективного запобігання та нейтралізації загроз, пов’язаних з фінансуванням терористичної діяльності, зокрема, адаптації в національне законодавство та подальшої координації із країнами-партнерами та міжнародними організаціями потребують питання забезпечення моніторингу криптоактивів та транскордонних фінансових потоків, посилення санкційних механізмів з метою повного блокування фінансових потоків, що пов’язані з терористичними організаціями або державами, які спонсорують тероризм, невирішення яких нині створює простір для незаконного переміщення коштів, що може використовуватися для фінансування тероризму як в Україні, так за її межами.
Ключові слова: фінансування тероризму, протидія фінансування тероризму, правове забезпечення, Державна служба фінансового моніторингу України.
https://doi.org/10.5281/zenodo.14743692
Костиріна М.С., Гаврилюк В.С., Любавіна В.П. Військові правопорушення: особливості кримінальної відповідальності в умовах сьогодення
У статті досліджено особливості кримінальної відповідальності за військові правопорушення в умовах сьогодення. Військові кримінальні правопорушення становлять окрему категорію правопорушень, які виникають у контексті виконання військового обов’язку і пов’язані із забезпеченням національної безпеки та оборони країни. При цьому, відносини щодо виконання конституційного обов’язку захисту України виникають не лише між державою та особами, які проходять військову службу, але й між державою та тими, хто не служить у війську, але виконує цей обов’язок в іншій формі. Охарактеризовано основні елементи правопорушення, зокрема: об’єкт, об’єктивна сторона, суб’єкт, суб’єктивна сторона. Звернуто увагу на кваліфікацію правопорушень, вчинених в умовах воєнного стану, що є однією з невирішених та складних правових проблем в Україні. Воєнний стан передбачає особливий режим, за якого можуть застосовуватись специфічні правила щодо ведення правоохоронної діяльності, судочинства, а також застосування відповідальності за правопорушення. У підсумку відзначено, що умови воєнного стану безпосередньо впливають на кваліфікацію правопорушення, оскільки законодавець визнає цю обставину як таку, що підвищує суспільну небезпечність злочинних дій. Санкції статей Особливої частини КК України передбачають більш суворе покарання за правопорушення, вчинені в умовах воєнного стану або бойової обстановки. Варто також зазначити, що введення правового режиму воєнного стану потребує особливого порядку, в якому беруть участь Верховна Рада, Президент України та Рада національної безпеки і оборони. Щодо бойової обстановки, то для її виникнення не передбачено такого порядку. Основою для виникнення бойової обстановки є відповідний наказ військовокомандуючого, внаслідок якого окремі воєнізовані підрозділи опиняються в безпосередньому зіткненні. Наголошено, що правильне визначення та застосування понять «воєнний стан» і «бойова обстановка» є надзвичайно важливими для кваліфікації злочинних діянь, вчинених військовослужбовцями під час виконання військової служби, а також військовозобов’язаними та резервістами під час зборів. Оптимальним рішенням цієї проблеми є чітке формулювання і узгодження цих понять в окремому нормативно-правовому акті, який роз’яснював би правникам ці специфічні аспекти.
Ключові слова: воєнний стан, бойова обстановка, військові правопорушення, кваліфікація.
https://doi.org/10.5281/zenodo.14743694
Оверко І.І. Процесуальні етапи судового розгляду в першій інстанції у кримінальному провадженні
Статтю присвячено розкриттю особливостей системи та змісту окремих процесуальних етапів судового розгляду в першій інстанції у кримінальному провадженні в Україні. Звернено увагу, що одним із показників якісного закону з точки зору законодавчої техніки та правозастосування є чіткість та послідовність у використанні відповідних термінів та понять, узгоджене їх трактування та формулювання визначень. Проте такий підхід не дотримано у визначені системи та змісту окремих етапів процесуальної діяльності на стадії судового розгляду у першій інстанції. Щодо виокремлення етапів стадії судового розгляду, то у КПК України 2012 року законодавець у параграфі 3 Глави 28 визначив процедуру цієї стадії, проте окремі її етапи не виділяв, проте їх можливо виокремити за допомогою тлумачення норм вказаної глави, що і стало предметом наукових пошуків. Запропоновано розглянути можливість формування у КПК України окремого параграфу, який би об’єднав діючі положення регулювання судового слідства як процесуального етапу, у якому із дотриманням засад змагальності та безпосередності дослідження показань, речей та документів здійснюється більшість процесуальних дій щодо дослідження всі доказів у кримінальному провадженні, які стають основою постановлення відповідного судового рішення. Відзначено, що судове слідство можна визначити як основний етап стадії судового розгляду, який є пізнавальною діяльністю суду, що здійснюється у визначеній процесуальній формі щодо дослідження та оцінки доказів в умовах змагальності, безпосередності дослідження показань, речей та документів, а також найбільш повної реалізації інших засад кримінального провадження та загальних положень судового розгляду, спрямованою на забезпечення можливостей реалізації прав і законних інтересів учасників судового провадження, вирішення правового конфлікту та досягнення завдань кримінального провадження.
Ключові слова: судовий розгляд, судове слідство, етапи судового розгляду, стадії кримінального провадження, процесуальна діяльність, суд першої інстанції.
https://doi.org/10.5281/zenodo.14743698
Степаненко В.В., Шаповалова В.Д., Мосейчук К.А. Практика Європейського суду з прав людини як джерело цивільного процесуального права
У статті аналізується практика Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) як важливе джерело цивільного процесуального права в Україні. Розглядаються проблеми імплементації рішень ЄСПЛ в національну судову практику, зокрема щодо права на справедливий судовий розгляд, захисту прав людини та виконання рішень ЄСПЛ. Зазначено, що хоча рішення ЄСПЛ мають прецедентний характер, їх застосування в Україні стикається з певними труднощами через відсутність ефективних механізмів виконання рішень, а також потребу в подальшому удосконаленні процесу адаптації європейських стандартів у національну правову систему.
Ключові слова: практика ЄСПЛ, цивільне процесуальне право, міжнародне право, виконання рішень ЄСПЛ, джерело права, право на справедливий судовий розгляд.
https://doi.org/10.5281/zenodo.14743700
Цимбал Є.А., Капітонова Н.В. Адміністративно-правовий статус офіцеру служби освітньої безпеки в умовах воєнного стану
У статті авторами ґрунтовно охарактеризовано адміністративно-правовий статус офіцеру служби освітньої безпеки в умовах воєнного стану. Також вони звернули увагу на відсутність на науковому підґрунті досліджень щодо адміністративно-правового аспекту діяльності структурних підрозділів Національної поліції України, зокрема: патрульної поліції, підрозділів превенції та поліції охорони і їхня взаємодія при формуванні безпечного освітнього середовища й профілактичної діяльності у закладах освіти комплексно не досліджувався, вказані питання розглядалися вибірково або в межах загальної правової проблематики. Доведено, основою безпекової ситуації у освітньому середовищі є забезпечення умов для збереження життя та здоров’я суб’єктів освітнього середовища у загальноосвітніх закладах період війни, оскільки дитина – це головний об’єкт національної безпеки. З метою запровадження універсальних механізмів координації та взаємодії підрозділів поліції та органів державної і місцевої влади, які можуть у максимально наближеному вигляді застосовуватися як у мирний, так і у воєнний час є необхідність усунення можливих проблемних питань, з якими можуть зустрітись поліцейські, працюючи у школі. Сьогодні існують ключові аспекти проблеми щодо створення належних умов навчання, з ефективним її захистом від усіх негативних факторів впливу та можливі шляхи її вирішення. Основними заходами превентивної діяльності в освітньому середовищі є 1) захист дитини в умовах війни. В умовах збройного конфлікту діти є особливо вразливою категорією населення. Забезпечення їхньої безпеки в освітніх закладах є першочерговим завданням держави. 2) Недостатня нормативна база: Відсутність чіткого нормативного регулювання взаємодії між різними підрозділами поліції, що працюють в освітніх закладах, створює ризики неузгодженості дій, дублювання функцій та неефективного використання ресурсів. 3) Необхідність універсальних механізмів: Важливо розробити механізми, які б ефективно функціонували як в мирний, так і у воєнний час, забезпечуючи стабільність та оперативність реагування на будь-які загрози.
Ключові слова: освітнє середовище, безпечне освітнє середовище, офіцер, Служба освітньої безпеки, Національна поліція, ювенальна превенція, життя та здоров’я дитини, захист дитини, воєнний стан.
https://doi.org/10.5281/zenodo.14743703
Шекун І. Огляд нормативно-правового регулювання кримінальної відповідальності за привласнення майна шляхом зловживання службовим становищем на території України в період з ХVІІ ст.
Статтю присвячено узагальненню підходів до нормативно-правового забезпечення кримінальної відповідальності за привласнення майна шляхом зловживання службовим становищем на території України в період з ХVІІ ст. Звернено увагу, що істотні зміни у кримінально-правовому регулюванні складів розкрадання чужого майна та відповідальності за їх вчинення відбулися саме з прийняттям Соборного уложення 1649 р., де чітко розрізняли крадіжку, розбій, знищення (ушкодження) майна, шахрайство, проте склад присвоєння (розтрати) чужого майна як самостійного злочину, ще не виділяється. Відзначено, що в Артикулі Військовому 1715 р. присутній поділ юридичної відповідальності на види, де окремо систематизовано кримінально-правові норми щодо відповідальності за привласнення або розтрату ввіреного особі майна, що якісно відрізняється від положень Прав, за якими судиться народ малоросійський 1743 року. Надалі і період до розпаду Російської імперії система кримінальних правопорушень проти власності на території України залишається достатньо заплутаною, змішуючи форми протиправного заволодіння, способи його вчинення, особливості предмету злочинів, проте все ж слід констатувати, що привласнення чужого майна, яке є предметом нашого дисертаційного дослідження, отримало подальший розвиток у правозастосуванні та науці кримінального права. Відмічено, що в період до прийняття КК УСРР 1922 р. законодавство було передбачено дві форми суспільно небезпечного діяння – привласнення та розтрата, які пов’язувалися лише зі службовим становищем суб’єкта злочину щодо майна «ввіреного по службі», яким визнавалося будь-яке майно, ввірене особі, що знаходилась на державній службі без прив’язки до її функцій та повноважень. Згодом у КК УРСР 1927 року законодавець виокремив види предмету посягання, а також визначив чітко зв’язок привласнення або розтрати із використанням посадовою особою свого службового становища чи обов’язків. Надалі ст. 84 КК УРСР 1960 р. чітко визначила спосіб його вчинення як «із використанням посадового становища», що дозволило усувати помилки при кваліфікації та відмежуванні від крадіжки. Підсумовано, що ст. 191 «Привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем» діючого КК України недосконала як з позиції кримінально-правової доктрини, так в частині наявності колізій та конкуренцій із іншими складами кримінальних правопорушень, що ускладнює кваліфікацію діянь та притягнення винних до справедливої міри кримінальної відповідальності, що потребує подальших досліджень.
Ключові слова: привласнення, службове становище, використання службового становища, запобігання, кримінальні правопорушення проти власності.
