Журнал східноєвропейського права

Наголошено, що запровадження воєнного стану в Україні, спричинене масштабною збройною агресією, суттєво трансформувало функціональне призначення та завдання Національної поліції, зокрема розширивши підтриманням правопорядку та безпеки громадян у зонах активних бойових дій, на деокупованих територіях та в прифронтових районах; протидією диверсійним групам, терористичним загрозам, колабораціонізму та мародерству, а також документуванням воєнних злочинів та ін. У статті досліджено психологічні виклики професійної діяльності поліцейських під час розслідування воєнних злочинів. Показано, що основними психологічними ризиками діяльності є травматичний стрес, вторинна травматизація, емоційне вигорання, посттравматичні розлади, рольова напруга, порушення комунікативної взаємодії та втрата професійної мотивації. Встановлено, що значна частина правоохоронців не була психологічно готовою до дій у бойових умовах, що зумовлює необхідність реформування системи професійної та службово-психологічної підготовки. Запропоновано розглядати психологічну підтримку поліцейських як комплекс організаційних, профілактичних і реабілітаційних заходів, спрямованих на збереження психічного здоров’я, розвиток стресостійкості, саморегуляції та морально-вольової стабільності. Обґрунтовано важливість створення інституціональної системи психологічного забезпечення, яка має охоплювати регулярний психодіагностичний скринінг, кризове консультування, програми адаптації, навчання технік самодопомоги, а також підтримку сімей поліцейських. Підкреслено, що формування психологічної готовності поліцейських до розслідування воєнних злочинів є не лише професійним, а й суспільно значущим завданням, яке визначає рівень гуманності, законності та ефективності системи кримінальної юстиції. Психологічна стійкість поліцейського є важливою складовою безпеки та передумовою відновлення правопорядку в умовах війни й післявоєнного періоду.

Ключові слова: особистість поліцейського, психологічна готовність, воєнний стан, війна, воєнні злочини, трансформація, стресостійкість, посттравматичний стресовий розлад, професійне вигорання, психологічне супроводження, психологічна підтримка.

Відкрити статтю>>>

Журнал опубліковано на сайті 30 травня 2026 року

титульна сторінка

зміст

Антошкіна В.К., Антонюк А.Б., Рассомахіна О.А. Міжнародно-правові обмеження трансфертного ціноутворення: відмежування законної податкової оптимізації від агресивного податкового планування

У статті досліджено міжнародно-правові обмеження трансфертного ціноутворення як засіб відмежування законної податкової оптимізації від агресивного податкового планування. Обґрунтовано, що трансфертне ціноутворення саме по собі не є протиправним явищем, оскільки забезпечує внутрішній розподіл доходів, витрат, прибутку та ризиків між пов’язаними компаніями транснаціональної групи. Водночас доведено, що за відсутності належних міжнародно-правових і податково-контрольних обмежень воно може використовуватися для штучного переміщення прибутку до юрисдикцій із нижчим рівнем оподаткування та розмивання податкової бази держав, у яких фактично створюється економічна вартість.

Визначено, що базовим критерієм правомірності трансфертного ціноутворення є принцип «витягнутої руки» (arm’s length principle), який вимагає відповідності умов контрольованих операцій ринковій поведінці незалежних підприємств у порівнюваних обставинах. Показано, що сучасне застосування цього принципу не обмежується формальним порівнянням ціни, а передбачає комплексний аналіз економічного змісту операції, фактичної поведінки сторін, виконаних функцій, використаних активів, прийнятих ризиків та реального внеску кожної компанії у створення вартості. Окрему увагу приділено підходам Плану BEPS, відповідно до яких прибуток має розподілятися з урахуванням економічної субстанції та місця фактичного створення цінності.

Охарактеризовано основні напрями міжнародно-правового обмеження агресивного податкового планування у сфері трансфертного ціноутворення: контроль операцій із нематеріальними активами, внутрішньогруповим фінансуванням, управлінськими й сервісними платежами, використанням компаній-посередників, а також перевірку економічної субстанції та документаційного підтвердження контрольованих операцій. Розкрито значення трирівневої моделі документації, звітності у розрізі країн, податкового комплаєнсу, процедури взаємного узгодження, арбітражу та попередніх угод про ціноутворення як інструментів, що поєднують фіскальний контроль із гарантіями недопущення необґрунтованого подвійного оподаткування. Зроблено висновок, що сучасна міжнародно-правова модель регулювання трансфертного ціноутворення має забезпечувати баланс між правом бізнесу на законну податкову оптимізацію та публічним інтересом держав у справедливому розподілі податкової бази.

Ключові слова: трансфертне ціноутворення, міжнародне податкове право, оптимізація оподаткування, податкове планування, принцип «витягнутої руки», контрольовані операції, подвійне оподаткування, податково-правова кваліфікація, агресивне податкове планування, зловживання правом, економічна субстанція, податковий комплаєнс, економічне подвійне оподаткування, процедура взаємного узгодження.

Відкрити статтю>>>

Берестова І.Е. Корпоративний чи трудовий спір: основні критерії визначення юрисдикції розгляду спорів про звільнення директора ТОВ/АТ

Стаття присвячена розкриттю основних критеріїв визначення юрисдикції розгляду спорів про звільнення директора господарського товариства в частині встановлення природи спору як корпоративного чи трудового. Спираючись на напрацювання доктрини та останніх правових позицій Верховного Суду у статті обґрунтовано, що правильне проведення процедури звільнення директора АТ, ТОВ враховує можливе подальше її судове оскарження і потребує висвітлення критеріїв розмежування правил юрисдикції й встановлення того компетентного суду, який повинен розглядати такий спір. Ключовою проблемою виділено питання встановлення належної юрисдикції справ про припинення повноважень такої посадової особи, де відправним є її правовий статус як працівника, функції якого в механізмі управління юридичною особою. Керівник як посадова особа одночасно поєднує в собі правовий статус працівника (якщо він працює на умовах трудового договору або контракту) та представника роботодавця, діючи в інтересах власника підприємства.

У межах проведеного дослідження практики найвищого суду у системі судоустрою зроблено висновок, що процедура припинення повноважень директора господарського товариства в умовах воєнного стану, враховує розмежування: 1) корпоративне припинення повноважень директора як виконавчого органу; 2) звільнення директора як працівника в порядку трудового законодавства.

Виокремлено найбільш загальні і сталі критерії, що впливають на юрисдикцію і визначення розгляду справ компетентним судом: 1) критерій природи відносин, з приводу яких виник спір, а саме управлінські відносини як основа між працівником та товариством» 2) критерій збереження єдиної юрисдикційної належності спорів до господарської юрисдикції; 3) порядок створення юридичної особи (юридична особа приватного права) форма організації (товариство) як підстава для кваліфікації спору як індивідуального трудового.

Ключові слова: корпоративний спір, юрисдикція, припинення повноважень керівника, корпоративне управління, цифровізація процесів управління, товариство з обмеженою відповідальністю, акціонерне товариство.

Відкрити статтю>>>

Бортняк К.В., Захожай З.В. Інститут шлюбу в римському приватному праві: історико-правова трансформація

У статті досліджується виникнення та розвиток інституту шлюбу в римському приватному праві — від найдавніших форм сімейних відносин до правових норм пізньоримського періоду. Авторами здійснено аналіз особливостей шлюбів cum manu та sine manu, показано, як змінювався правовий статус жінки в римській сім’ї, а також проаналізовано доктринальні підходи римських преторів та юристів до визначення юридичної природи шлюбного союзу.

Особливий акцент зроблено на фундаментальному принципі, який зумовив перехід до більш індивідуалізованого розуміння шлюбних відносин. У роботі проаналізовано підстави та практику розірвання шлюбу, що дало змогу простежити вплив римських правових конструкцій на формування сучасного сімейного законодавства. У результаті дослідження зроблено висновок, що розвиток шлюбного права відображав загальні процеси секуляризації та лібералізації римського суспільства: від жорсткої патріархальної моделі до більш гнучкої системи, заснованої на автономії волі подружжя та майновій самостійності жінки.

Ключові слова: римське приватне право, шлюб, cum manu, sine manu, consensus, pater familias, patria potestas, сімейне право, рецепція римського права.

Відкрити статтю>>>

Гринько С.Д., Гринько Р.В. Особливості застосування заходів оперативного впливу у сфері захисту прав споживачів у договірних зобов’язаннях в Україні та Європейському Союзі

Стаття присвячена визначенню особливостей застосування заходів оперативного впливу у сфері захисту прав споживачів у договірних зобов’язаннях в Україні та ЄС, що виявляються у таких положеннях.

Заходи оперативного впливу у сфері захисту прав споживачів мають комплексний характер та можуть спричиняти виникнення, зміну, призупинення або припинення зобов’язальних правовідносин. Їх застосування забезпечує не лише відновлення порушених прав споживача, а й превентивний вплив на боржника з метою стимулювання належного виконання договірних обов’язків.

Законодавство України, зокрема ЦК України та Закон України «Про захист прав споживачів», закріплює широкий перелік оперативних заходів захисту, серед яких особливе значення мають одностороння відмова від договору, відмова від прийняття неналежного виконання, притримання, право на усунення недоліків за рахунок боржника, зменшення ціни, заміна товару та призупинення зустрічного виконання. Судова практика Верховного Суду підтверджує самостійне значення заходів оперативного впливу у механізмі захисту прав споживачів та визнає можливість їх одночасного застосування разом із заходами цивільно-правової відповідальності, зокрема відшкодуванням збитків, стягненням пені та відшкодуванням моральної шкоди.

Принципи УНІДРУА та DCFR формують сучасну європейську модель оперативного захисту у договірних правовідносинах, яка ґрунтується на принципах добросовісності, пропорційності, розумності, превентивності та збереження договірного зв’язку. Особливу увагу у цих актах приділено захисту слабшої сторони договору – споживача. Європейські стандарти приватного права передбачають більш розвинену систему превентивних та гнучких оперативних заходів захисту, зокрема право на призупинення виконання у разі загрози порушення договору, вимогу надання гарантій належного виконання, право боржника на виправлення неналежного виконання та механізми судового коригування несправедливих договірних умов.

Для подальшого розвитку законодавства України доцільним є поступове запозичення окремих положень Принципів УНІДРУА та DCFR, насамперед щодо розширення превентивних способів захисту, удосконалення механізмів призупинення виконання зобов’язання, законодавчого закріплення права вимагати належних гарантій виконання договору, а також посилення захисту споживача від несправедливих договірних умов.

Ключові слова: заходи оперативного впливу, споживач, захист прав, договір, зобов’язання, виконання зобов’язання, зміна зобов’язання, припинення зобов’язання, притримання, відмова від договору, європейське право, приватне право, Принципи УНІДРУА, DCFR, гармонізація.

Відкрити статтю>>>

Діордіца І.В., Морозова К.Д., Федірко В.А. Організаційно-правове забезпечення цифровізації судочинства в Україні: сучасний стан, проблеми та перспективи вдосконалення

У статті досліджено організаційно-правове забезпечення цифровізації судочинства в Україні як систему правових, інституційних, управлінських, технічних, кадрових заходів і заходів у сфері інформаційної безпеки, спрямованих на створення належних умов для здійснення правосуддя в цифровому середовищі. Метою дослідження є визначення сучасного стану такого забезпечення, з’ясування його основних проблем та обґрунтування перспектив удосконалення з урахуванням потреб забезпечення доступу до правосуддя, процесуальних гарантій, інформаційної безпеки й умов воєнного стану. Методологічну основу статті становлять системний, формально-юридичний, аналітичний, логіко-семантичний і прогностичний методи, а також узагальнення наукових підходів, положень законодавства та емпіричних даних щодо функціонування електронних сервісів судової влади.

Обґрунтовано, що цифровізація судочинства не зводиться лише до електронного документообігу, електронного кабінету чи відеоконференцзв’язку, оскільки охоплює трансформацію організації судової діяльності, процесуальної комунікації, доступу до матеріалів справи, оприлюднення судових рішень, захисту судової інформації та взаємодії з державними інформаційними ресурсами. Акцентовано, що в умовах воєнного стану цифрові інструменти судової влади набувають особливого значення для забезпечення безперервності здійснення правосуддя, зменшення витрат часу й організаційних ресурсів, а також підтримання процесуальної комунікації між судом та учасниками справи. Визначено, що сучасний етап цифровізації характеризується використанням підсистем «Електронний суд» та «Електронний кабінет», відеоконференцзв’язку, Єдиного державного реєстру судових рішень (ЄДРСР), електронних повідомлень і поступовим переходом від моделі Єдина судова інформаційно-телекомунікаційна система (ЄСІТС) до моделі Єдиної судової інформаційно-комунікаційної системи (ЄСІКС). Зазначено, що такий перехід має супроводжуватися не лише технічним оновленням цифрової інфраструктури, а й належним нормативним регулюванням, стабільним фінансуванням і підвищенням цифрової компетентності суддів та працівників апарату суду.

Встановлено, що основними проблемами залишаються фрагментарність електронних сервісів, дублювання електронного й паперового документообігу, недостатнє фінансування, нерівномірне технічне забезпечення судів, ризики кібербезпеки, цифровий розрив і потреба у підвищенні цифрової компетентності користувачів електронних інструментів судової влади. Наголошено, що електронне судочинство має розвиватися як людиноцентрична сервісна модель, яка розширює доступ до правосуддя, але не створює нових процесуальних бар’єрів для осіб із недостатнім рівнем цифрових навичок або обмеженим доступом до технологій. Зроблено висновок, що вдосконалення цифровізації судочинства має ґрунтуватися на правовій визначеності, інституційній координації, технічній надійності, інформаційній безпеці, людиноцентричності електронних сервісів та обережному використанні штучного інтелекту як допоміжного інструменту.

Ключові слова: цифровізація судочинства, електронне судочинство, організаційно-правове забезпечення, Єдина судова інформаційно-телекомунікаційна система, Єдина судова інформаційно-комунікаційна система, електронний суд, доступ до правосуддя, інформаційна безпека.

Відкрити статтю>>>

Димитрієв В.В., Ільків О.В., Комнатний С.О. Взаємодія суб’єктів владних повноважень щодо забезпечення реабілітації осіб з інвалідністю в Україні

У статті досліджено адміністративно-правові особливості взаємодії суб’єктів владних повноважень щодо забезпечення реабілітації осіб з інвалідністю в Україні. Обґрунтовано, що реабілітація осіб з інвалідністю є не лише складовою системи охорони здоров’я та соціального захисту, а й важливою публічно-правовою гарантією реалізації права людини на гідність, здоров’я, соціальну інтеграцію, самостійність і участь у суспільному житті. Визначено, що правове забезпечення реабілітації має комплексний характер, оскільки охоплює норми медичного, соціального та адміністративного законодавства. Наголошено, що в сучасних умовах реабілітація повинна розглядатися як безперервний процес, який поєднує медичну допомогу, соціальний супровід, забезпечення допоміжними засобами реабілітації та створення безбар’єрного середовища.

З’ясовано коло основних суб’єктів владних повноважень, залучених до забезпечення реабілітації осіб з інвалідністю: Кабінет Міністрів України, Міністерство охорони здоров’я України, Міністерство соціальної політики, сім’ї та єдності України, Національна служба здоров’я України, Фонд соціального захисту осіб з інвалідністю, місцеві державні та військові адміністрації, органи місцевого самоврядування, заклади охорони здоров’я, реабілітаційні установи та надавачі соціальних послуг. Доведено, що ефективність їхньої діяльності залежить не лише від формального розмежування повноважень, а й від належної міжвідомчої координації, інформаційного обміну та чіткого адміністративного маршруту особи з інвалідністю.

Встановлено, що основними проблемами у цій сфері є розосередженість повноважень між різними органами та установами, недостатня інтеграція медичної і соціальної складових реабілітації, нерівномірність територіальної доступності послуг, складність адміністративного супроводу та потреба в подальшій цифровізації процедур. Аргументовано, що в умовах воєнного стану ці проблеми посилюються через зростання реабілітаційних потреб населення, пошкодження соціальної інфраструктури та підвищене навантаження на систему охорони здоров’я і соціального захисту. Підкреслено, що ефективна взаємодія відповідних суб’єктів має бути спрямована не лише на призначення окремих реабілітаційних заходів, а й на досягнення максимально можливої самостійності, соціальної адаптації та включення особи з інвалідністю в суспільне життя. Запропоновано напрями вдосконалення такої взаємодії на засадах людиноцентричності, функціональності та безбар’єрності.

Ключові слова: реабілітація, особи з інвалідністю, суб’єкти владних повноважень, адміністративно-правове забезпечення, публічне адміністрування, міжвідомча взаємодія, соціальний захист, охорона здоров’я, безбар’єрність, воєнний стан.

Відкрити статтю>>>

Доценко О.С., Стрельченко А.М., Стрельченко О.Г. Адміністративно-правовий механізм формування та реалізації державної політики в Україні

У статті здійснено комплексне дослідження сутності та змісту адміністративно-правового механізму формування і реалізації державної політики в Україні в умовах сучасних трансформацій публічного управління, цифровізації державних процесів та повоєнного відновлення держави. Проаналізовано основні наукові підходи до визначення категорій «державна політика», «механізм правового регулювання» та «адміністративно-правовий механізм», а також з’ясовано їх місце та взаємозв’язок у системі адміністративного права. Встановлено, що адміністративно-правовий механізм виступає одним із ключових інструментів забезпечення ефективної діяльності органів публічної влади та реалізації стратегічних напрямів державної політики.

У роботі визначено структурні елементи адміністративно-правового механізму формування та реалізації державної політики, до яких віднесено суб’єктів владних повноважень, адміністративно-правові норми, принципи публічного адміністрування, форми та методи управлінської діяльності, адміністративні процедури, інструменти контролю та механізми забезпечення законності. Особливу увагу приділено проблемам функціонування зазначеного механізму в умовах реформування системи державного управління, децентралізації влади, розвитку електронного урядування та впровадження цифрових сервісів у діяльність органів публічної адміністрації.

Обґрунтовано необхідність удосконалення нормативно-правового забезпечення державної політики, посилення інституційної спроможності суб’єктів публічного адміністрування, підвищення рівня прозорості, відкритості та підзвітності органів державної влади. Виокремлено основні проблеми реалізації державної політики в Україні, серед яких фрагментарність адміністративно-правового регулювання, недостатня координація між суб’єктами владних повноважень, дублювання управлінських функцій, обмеженість механізмів адміністративного контролю та низький рівень ефективності окремих управлінських процедур.

Зроблено висновок про необхідність комплексного реформування адміністративно-правового механізму формування та реалізації державної політики з урахуванням європейських стандартів належного врядування, принципів верховенства права та сучасних викликів державотворення. Запропоновано напрями вдосконалення, що включають розвиток електронного урядування, оптимізацію адміністративних процедур, посилення цифрової трансформації публічного управління та підвищення ефективності діяльності суб’єктів публічної адміністрації.

Ключові слова: державна політика, адміністративно-правовий механізм, механізм формування та реалізації, публічне адміністрування, суб’єкти владних повноважень, адміністративні процедури, електронне урядування.

Відкрити статтю>>>

Дуліба Є.В., Теремецький В.І. Особливості здійснення публічного адміністрування Державною службою України з питань праці в умовах дії правового режиму воєнного стану

У статті досліджено особливості здійснення публічного адміністрування Державною службою України з питань праці в умовах дії правового режиму воєнного стану. Встановлено, що повномасштабне вторгнення російської федерації та введення воєнного стану в Україні зумовили необхідність трансформації діяльності Державної служби України з питань праці з метою забезпечення безперервності реалізації її повноважень та адаптації до сучасних безпекових, економічних і соціальних викликів.

На підставі аналізу законодавства України, публічних звітів Державної служби України з питань праці за 2022–2025 роки, а також нормативно-правових актів, прийнятих у період воєнного стану, визначено особливості діяльності цієї публічної адміністрації в умовах дії правового режиму воєнного стану.

До особливостей публічного адміністрування Державної служби України з питань праці в умовах воєнного стану віднесено: посилення цифровізації адміністративних послуг та процедур; впровадження нових електронних механізмів взаємодії з роботодавцями та працівниками; трансформація контрольно-наглядової діяльності від повного припинення перевірок до поступового відновлення позапланового державного нагляду (контролю); проведення превентивної, а також консультаційної, інформаційно-роз’яснювальної роботи.

Досліджено особливості трансформації контрольно-наглядової діяльності Державної служби України з питань праці: від повного припинення проведення планових та позапланових заходів державного нагляду (контролю) на початку повномасштабного вторгнення до поступового відновлення позапланових перевірок у сфері праці та охорони праці, а також ринкового нагляду.

Особливу увагу приділено превентивній діяльності Державної служби України з питань праці щодо запобігання виробничому травматизму в умовах воєнного стану, Встановлено, що в умовах воєнного стану діяльність Державної служби України з питань праці була спрямована не лише на здійснення визначених законодавством завдань, але й на забезпечення стабільності функціонування суб’єктів господарювання, формування культури безпечної праці, запобігання виробничому травматизму.

Ключові слова: публічне адміністрування, органи державної влади, воєнний стан, державний нагляд (контроль), охорона праці, трудові відносини, цифровізація, адміністративні послуги, адміністративні процедури, роботодавець, працівник, суб’єкти господарювання, виробничий травматизм, безпека праці.

Відкрити статтю>>>

Карелін В.В., Пасєка А.В., Наконечна Д.В. Особливості кримінального покарання у виді службових обмежень для військовослужбовців

У статті здійснено комплексний аналіз кримінального покарання у виді службових обмежень для військовослужбовців як одного із спеціальних видів основних покарань, передбачених кримінальним законодавством України. Актуальність теми обумовлена необхідністю забезпечення належного рівня військової дисципліни, законності та правопорядку в умовах воєнного стану й тривалого збройного протистояння, а також потребою збереження кадрового потенціалу Збройних Сил України. Особливу увагу приділено дослідженню правової природи службових обмежень, їх місця у системі кримінальних покарань, а також специфіці реалізації щодо спеціального суб’єкта – військовослужбовця.

Проаналізовано положення Кримінального кодексу України та Кримінально-виконавчого кодексу України, які визначають підстави, порядок призначення та виконання покарання у виді службових обмежень для військовослужбовців. Встановлено, що даний вид покарання поєднує елементи матеріального, службового та морально-психологічного впливу на засудженого, оскільки передбачає відрахування із грошового забезпечення, обмеження у просуванні по службі та присвоєнні військових звань, а також незарахування строку покарання до вислуги років для присвоєння чергового військового звання.

У статті розкрито особливості виконання зазначеного покарання за місцем проходження військової служби, роль командира військової частини у забезпеченні виконання вироку суду, а також специфіку правового статусу засудженого військовослужбовця під час відбування покарання. Окремо досліджено питання строків відбування покарання, порядку здійснення відрахувань із грошового забезпечення, застосування умовно-дострокового звільнення, звільнення за станом здоров’я, а також підстав припинення виконання покарання.

Обґрунтовано, що службові обмеження для військовослужбовців є важливим інструментом індивідуалізації кримінальної відповідальності та реалізації принципу гуманізації кримінального права, оскільки дозволяють забезпечити виправлення засудженого без ізоляції від суспільства та без припинення проходження військової служби. Водночас виявлено окремі проблеми правозастосовної практики та недосконалість нормативного регулювання, що потребують подальшого вдосконалення.

Зроблено висновок, що ефективність застосування службових обмежень для військовослужбовців значною мірою залежить від належного нормативного забезпечення, узгодженості положень кримінального, кримінально-виконавчого та військового законодавства, а також від забезпечення балансу між інтересами військової дисципліни, обороноздатності держави та дотриманням прав і свобод військовослужбовців.

Ключові слова: кримінальне покарання, службові обмеження, військовослужбовці, військова служба, кримінальна відповідальність, кримінально-виконавче законодавство, військова дисципліна, виконання покарання, гуманізація покарання.

Відкрити статтю>>>

Курило В.І., Комісаров О.Г., Шкарупа К.В. Адміністративна відповідальність за порушення режиму використання земель у межах спеціальних зон військових об’єктів

У статті досліджено проблематику адміністративної відповідальності за порушення режиму використання земель у межах зон із особливими умовами користування навколо військових об’єктів. Обґрунтовано, що зазначені зони становлять особливий різновид публічно-правових обмежень у землекористуванні, які встановлюються в інтересах оборони держави, забезпечення воєнної та безпекової інфраструктури, охорони державного кордону, захисту населення, господарських об’єктів і довкілля від можливих негативних наслідків функціонування військових об’єктів. Визначено, що їх правовий режим має комплексний характер і формується на стику земельного, адміністративного, екологічного та оборонного законодавства. Установлено, що чинне законодавство України не містить самостійного спеціального складу адміністративного правопорушення, що охоплював би порушення режиму використання земель у межах таких зон, унаслідок чого притягнення винних осіб до відповідальності здійснюється переважно на основі загальних норм адміністративного та земельного права, зокрема норм, що встановлюють відповідальність за земельні адміністративні проступки. Доведено, що застосування загальних деліктних норм до специфічних порушень режиму спеціальних зон знижує рівень правової визначеності, ускладнює належну юридичну кваліфікацію протиправних діянь, створює труднощі для розмежування земельних, екологічних і режимних порушень, а також негативно впливає на ефективність адміністративно-правової охорони земель оборони. Особливу увагу звернено на значення належного обліку, державної реєстрації та фіксації обмежень у використанні земель як необхідної умови реального функціонування правового режиму відповідних зон. Зроблено висновок про необхідність удосконалення законодавчого регулювання шляхом конкретизації складів адміністративних правопорушень у цій сфері, посилення процедур виявлення, документування та припинення таких порушень, а також забезпечення узгодження земельного, кадастрового, оборонного та адміністративно-деліктного механізмів охорони земель навколо військових об’єктів. Запропоновано напрями подальшого реформування.

Ключові слова: землі оборони, зони із особливими умовами користування військових об’єктів, адміністративна відповідальність, режим використання земель, державний контроль за використанням та охороною земель.

Відкрити статтю>>>

Кириченко О.А. Системно-правове дослідження сутності та можливостей подолання проявів дифамації де-факто майново-договірного (цивільного) судочинства у частині захисту честі, гідності та ділової репутації особи

Підкреслено, що подолання чи при наймі максимальне можлива мінімізація дії проявів дифамації у процедурі захисту честі і гідності особи можлива лише в межах антикримінального судочинства. Статус Підозрюваного має набуватися шляхом Пред’явлення підозри слідчим, який має диплом про юридичну освіту і зобов’язаний всебічно, повно і неупереджено дослідити всі обставини кримінального провадження, із негайним направленням справи для розгляду в суд. Лише у даний момент має з’являтися і Потерпілий, який разом із Підозрюваним до цього часу повинні розглядатися у таких статусах виключно ймовірно і їх доцільно буде іменувати Свідками конфліктної ситуації.

У суді статус Підозрюваного має змінюватися лише шляхом встановлення об’єктивної істини по справі на основі остаточної оцінки достатньої і узгодженої сукупності значимих і достовірних доказів, що свідчить про формування внутрішнього переконання судді про : 1) наявність осудних винних діянь Підозрюваного із поширення щодо Потерпілого завідомо недостовірних негативних чи позитивно-негативних відомостей або завідомо достовірних такого роду відомостей, що виникли не внаслідок осудних винних діянь Потерпілого та/або щодо яких вже сплили чи зняті строки згадування – на статус Засудженого; 2) відсутність такого роду осудних винних діянь Підозрюваного – на статус Виправданого; 3) наявність такої узгодженої сукупності значимих і достовірних доказів, що виявляється недостатньо для формування внутрішнього переконання як першого, так й другого формату, а всі можливості отримати додаткові докази вже вичерпані – за Нейтральним вироком чи іншим рішення суду статусу Причетного.

Ключові слова: прояви дифамації у цивільному судочинстві у частині захисту честі, гідності та ділової репутації особи; подолання чи мінімізації проявів такої дифамації в межах антикримінального судочинства.

Відкрити статтю>>>

Теремецький В.І., Бровченко Ю.В., Фесенко С.В. Суб’єкти волонтерської та благодійної діяльності в Україні: адміністративно-правовий статус і особливості взаємодії з публічною адміністрацією

У статті досліджено адміністративно-правовий статус суб’єктів волонтерської та благодійної діяльності в Україні, а також особливості їх взаємодії з органами публічної влади в умовах воєнного стану. Обґрунтовано, що волонтерська та благодійна діяльність в Україні формують складну систему суспільно корисної неприбуткової активності, у межах якої взаємодіють волонтери, благодійники, благодійні організації, організації та установи, що залучають волонтерів, бенефіціари, отримувачі волонтерської допомоги, органи державної влади й органи місцевого самоврядування. Доведено, що волонтерська діяльність є спеціальною формою благодійної діяльності, яка ґрунтується переважно на особистій добровільній участі фізичної особи у наданні допомоги, тоді як благодійна діяльність має ширший зміст і може охоплювати майнову, фінансову, організаційну, грантову та інші форми підтримки. Встановлено, що адміністративно-правовий статус суб’єктів волонтерської та благодійної діяльності має комплексну правову природу: з одного боку, він базується на приватній ініціативі, автономії, добровільності та неприбутковості, а з іншого – реалізується через адміністративно-правові процедури реєстрації, обліку, звітності, податкового регулювання, координації та контролю. Особливу увагу приділено Реєстру волонтерів, правовому статусу благодійних організацій, ролі бенефіціарів, а також формам взаємодії суб’єктів волонтерської та благодійної діяльності з публічною адміністрацією. Запропоновано розглядати таку взаємодію крізь призму гарантійно-партнерської моделі, за якої держава не підміняє громадянську ініціативу, а створює правові, організаційні, інформаційні, податкові та цифрові умови для її ефективної реалізації. Сформульовано напрями вдосконалення адміністративно-правового регулювання у цій сфері, зокрема щодо чіткого розмежування статусу різних суб’єктів, спрощення адміністративних процедур, розвитку податкових стимулів, посилення прозорості та формування сталої моделі партнерства держави, місцевого самоврядування, громадянського суспільства і бенефіціарів.

Ключові слова: волонтерська діяльність, благодійна діяльність, волонтерська допомога, гуманітарна допомога, волонтер, благодійник, благодійна організація, бенефіціар, адміністративно-правовий статус, органи публічної влади, громадянське суспільство, органи державної влади й місцевого самоврядування.

Відкрити статтю>>>

Цимбал П.В., Ієрусалимов І.О., Семенюк О.О. Судовий контроль у кримінальному провадженні: проблеми формалізації та стандарти ефективності за практикою ЄСПЛ

У статті здійснено комплексний аналіз судового контролю у кримінальному провадженні як одного з ключових механізмів забезпечення верховенства права та захисту прав людини на стадії досудового розслідування. Досліджено правову природу судового контролю, визначено його місце у системі кримінальних процесуальних гарантій та розкрито роль слідчого судді у забезпеченні балансу між публічними інтересами кримінального переслідування і правами особи. Особливу увагу приділено проблемі формалізації судового контролю, за якої діяльність слідчого судді фактично зводиться до процедурного санкціонування рішень сторони обвинувачення без належної перевірки необхідності, обґрунтованості та пропорційності втручання у права людини.

Проаналізовано практику Європейського суду з прав людини у справах, Imbrioscia v. Switzerland, Bykov v. Russia, Barbulescu v. Romania, Merit v. Ukraine та Korniyets and Others v. Ukraine. Обґрунтовано, що сучасні стандарти ЄСПЛ вимагають від національних судів забезпечення не декларативного, а реального та ефективного судового контролю, який має превентивний характер і спрямований на недопущення свавільного втручання держави у права особи.

Встановлено, що однією з ключових проблем національної моделі судового контролю є поширена практика шаблонності судових рішень, відсутність повноцінної змагальності під час розгляду окремих категорій клопотань, а також недостатня ефективність механізмів оскарження втручання у права людини. Зроблено висновок, що ефективність судового контролю визначається не формальним існуванням відповідних процедур, а здатністю суду забезпечувати реальний баланс між інтересами кримінального переслідування та гарантіями захисту прав людини відповідно до принципу верховенства права та стандартів ЄСПЛ.

Ключові слова: судовий контроль, кримінальне провадження, слідчий суддя, досудове розслідування, права людини, справедливий суд, ЄСПЛ, допустимість доказів, верховенство права, судовий захист.

Відкрити статтю>>>

Цимбал П.В., Кравчук П.Ю., Климчук М.П. Медичні документи як джерело доказової інформації під час розслідування кримінальних правопорушень, вчинених медичними працівниками

У статті досліджено медичні документи як специфічне та багатофункціональне джерело доказової інформації у провадженнях щодо кримінальних правопорушень, вчинених медичними працівниками. Встановлено, що медична документація виступає у доказуванні в різних правових формах: як документи у розумінні ст. 99 КПК України; як речові докази згідно ст. 98 КПК України, а також як об’єкти судових експертиз, спрямованих на перевірку їх достовірності, повноти та автентичності.

Окрему увагу приділено класифікації медичних документів за формою фіксації інформації, походженням та юридичним значенням, що має практичне значення для визначення процесуального порядку їх отримання та оцінки доказової сили. Розкрито особливості використання паперової медичної документації, яка, незважаючи на цифровізацію системи охорони здоров’я, зберігає значну доказову цінність завдяки хронологічній визначеності записів, наявності ідентифікаційних ознак авторства та можливості відтворення клінічної картини надання медичної допомоги. Водночас акцентовано на її вразливості до фальсифікацій, що зумовлює необхідність застосування техніко-криміналістичних методів дослідження.

Проаналізовано специфіку електронних медичних документів у системі eHealth, які характеризуються наявністю метаданих, цифрових слідів та складною інфраструктурою зберігання. Підкреслено їх підвищену інформативність і водночас проблеми автентичності, доступу та процесуальної допустимості. Обґрунтовано ключову роль комп’ютерно-технічної експертизи та системних журналів доступу (log-файлів) у встановленні факту внесення змін до електронних записів.

Доведено, що судові експертизи є визначальним інструментом оцінки медичних документів, зокрема судово-медична, техніко-криміналістична та комп’ютерно-технічна експертизи, які дозволяють встановити відповідність дій медичних працівників професійним стандартам, виявити фальсифікації та перевірити достовірність інформації. Окреслено проблемні аспекти, пов’язані з неповнотою медичного документування, неоднорідністю стандартів медичної допомоги та недостатнім нормативним регулюванням доступу до електронних медичних систем.

Ключові слова: медичні документи, кримінальне провадження, доказування, електронні докази, eHealth, судова експертиза, криміналістика.

Відкрити статтю>>>

Яковюк І.В., Бондаренко К.А., Грабченко М.С. Європа цінностей: від загальної історії до спільних цілей інтеграції

У статті розглядається значення системи стримувань та противаг для організації й функціонування влади в Європейському Союзі. Установчі договори ЄС закріпили систему розподілу повноважень між різними інституціями Союзу, насамперед між Європейським парламентом й Європейською радою, відому як принцип міжінституційного балансу.

У статті досліджено інституційну структуру Європейського Союзу, яка протягом всієї історії інтеграції зазнає серйозних еволюційних змін, які супроводжувалися гарячими дискусіями, конфліктами та компромісами між конкуруючими баченням щодо того, яким чином має бути досягнутий баланс між наднаціональним і міжурядовим методами співробітництва. Зазначено, що розміщення Європейського парламенту і Європейської ради відповідно на першому і другому місцях інституційної структури Союзу стало одним із головних інституційних нововведень в об’єднаній Європі після Лісабонського договору (2009). Щоб зрозуміти специфіку постлісабонської системи стримувань і противаг, шляхів досягнення інституційного балансу, в статті особливу увагу приділено визначенню правового статусу Європейського парламенту і Європейської ради.  Зроблено висновок, що Європейський Парламент є унікальним наднаціональним інститутом, який покликаний забезпечити демократичну легітимність європейського врядування, тоді як Європейська рада відіграє роль квазі глави ЄС.

Наголошено, що звичайна законодавча процедура, раніше відома як процедура спільного прийняття рішень, стала важливою віхою, яка змінила спосіб взаємодії інститутів Союзу. Звичайна законодавча процедура в процесі свого розвитку включала в себе як формальні, так і неформальні зміни правил задля підвищення своєї ефективності. Проаналізовано, як реалізація Європейською радою квазі законодавчої діяльності впливає на міжінституційний баланс ЄС. Зазначено, що Суд справедливості ЄС зайняв чітку позицію з цього питання, яка полягає в обмеженні можливості Європейської ради втручатися у запроваджений установчими договорами міжінституційний баланс в сфері законотворення. Побоювання наслідків квазі законодавчої діяльності Європейської ради призвели до зміщення акценту в дослідженнях з повноважень інститутів ЄС, задіяних у звичайній законодавчій процедурі, на визначення місця та ролі Європейської ради у ній та аналізі наслідків її втручання у цю процедуру для демократичної легітимності. Наголошено на тому, що існуючий дисбаланс в інституційній структурі ЄС потребуватиме його усунення під час чергового перегляду установчих договорів Союзу.

Ключові слова: Європейський парламент, Європейська рада, інституційна структура, стримування і противаги, демократичний контроль, Лісабонський договір, Європейський Союз.

Відкрити статтю>>>

Атаманчук І.В., Басиста Ю.О. Експертний висновок як засіб доказування у справах про встановлення походження дитини від батька

У статті розглядається експертний висновок як засіб доказування у справах про встановлення походження дитини від батька. На основі матеріалів судової практики досліджується значення експертного висновку як засобу доказування факту біологічного походження дитини від певного чоловіка. Аналізуються положення Сімейного кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, як джерел матеріальних та процесуальних норм. Окрема увага приділена застосуванню статті 109 ЦПК України у справах про встановлення походження дитини від батька. На підставі опрацювання матеріалів судової практики зроблено висновок про необхідність проведення молекулярно-генетичної експертизи (ДНК-тесту) у справах про встановлення батьківства. У статті звертається увага на досвід Франції, Німеччини, Чехії.

Зроблено висновок про необхідність законодавчого закріплення обов’язкового висновку експерта у справах про встановлення походження дитини від батька, за умови, коли батько є живим і ухиляється від проходження експертизи. Така позиція базується на врахуванні найкращих прав та інтересів дитини.

Ключові слова: судовий розгляд, доказування, експертний висновок, встановлення батьківства, інтереси дитини.

Відкрити статтю>>>

Голота Н.П. Фінансові стимули для викривачів у сфері AML/CFT: порівняльно-правовий аналіз зарубіжного досвіду та перспективи запровадження в Україні

Стаття присвячена порівняльно-правовому аналізу механізмів фінансового стимулювання викривачів у сфері протидії відмиванню коштів та фінансуванню тероризму (AML/CFT). Досліджено досвід США, ЄС та Великобританії у формуванні систем винагород за повідомлення про порушення відповідного законодавства. Проаналізовано правову базу програм FinCEN, SEC та DOJ, положення Директиви ЄС 2019/1937, Шостої AML-директиви 2024/1640, а також дискусію навколо реформи британської моделі. Встановлено, що американська модель є найрозвиненішою: програми SEC та FinCEN передбачають виплату від 10 до 30% від суми стягнутих санкцій, забезпечують анонімність заявника та захист від репресалій; загальна сума виплачених SEC винагород перевищила 2,2 млрд доларів США. Підхід ЄС зосереджений на захисті викривачів без матеріального стимулювання, тоді як Велика Британія перебуває на стадії реформи з очікуваним запровадженням механізму до 2027 року. Охарактеризовано чинний стан законодавства України: система захисту та винагороди викривачів корупції за ст. 53-7 Закону «Про запобігання корупції» набула практичного застосування у 2024 році, однак у сфері AML/CFT спеціальних фінансових стимулів не передбачено. Встановлено, що це є суттєвою прогалиною як з точки зору відповідності стандартам FATF та вимогам євроінтеграції, так і в контексті підготовки до транспозиції AMLD6 до 2027 року. Запропоновано концептуальну модель запровадження AML/CFT-програми фінансових стимулів для викривачів в Україні, що охоплює відсоткову модель розрахунку винагороди (10–30% від стягнутих санкцій), гарантовану конфіденційність з можливістю анонімного подання через адвоката, ефективний захист від репресалій та самостійне джерело фінансування у вигляді цільового фонду, що формується з коштів стягнутих санкцій.

Ключові слова: відмивання коштів; AML/CFT; викривач; фінансові стимули; програма винагороди; FinCEN; FATF; фінансовий моніторинг; Україна.

Відкрити статтю>>>

Дрозач Л.В. Публічне адміністрування інституту пенсійного забезпечення військовослужбовців в особливий період

У статті здійснено комплексне дослідження публічного адміністрування інституту пенсійного забезпечення військовослужбовців в умовах особливого періоду. Обґрунтовано, що трансформація сучасної системи соціального захисту в Україні зумовлює підвищення ролі держави у забезпеченні належних соціальних гарантій для осіб, які виконують функції із захисту суверенітету та територіальної цілісності держави. Визначено, що пенсійне забезпечення військовослужбовців є не лише елементом соціальної політики, а й важливим інструментом забезпечення обороноздатності та соціальної стабільності. Проаналізовано нормативно-правову основу функціонування відповідного інституту, зокрема спеціальне законодавство у сфері пенсійного забезпечення осіб, звільнених з військової служби, а також суміжні акти, що визначають соціальні гарантії військовослужбовців. Розкрито основні наукові підходи до розуміння пенсійного забезпечення як складної соціально-економічної та правової категорії, що поєднує елементи державного забезпечення і соціального страхування. Встановлено, що особливості правового статусу військовослужбовців обумовлюють специфіку їх пенсійного забезпечення, яка проявляється у диференційованих умовах призначення пенсій, залежності їх розміру від грошового забезпечення та вислуги років, а також у наявності додаткових гарантій і пільг. Окреслено структуру публічно-правового механізму реалізації пенсійного забезпечення, який включає нормативне регулювання, діяльність суб’єктів публічної адміністрації, фінансові інструменти та процедури контролю. Особливу увагу приділено проблемам функціонування зазначеного інституту в умовах особливого періоду, серед яких виокремлено фрагментарність правового регулювання, складність адміністративних процедур, залежність від бюджетних ресурсів та необхідність адаптації системи до нових соціально-економічних викликів. Зроблено висновок про необхідність удосконалення механізмів публічного адміністрування у цій сфері шляхом систематизації законодавства, підвищення ефективності управлінських рішень та забезпечення балансу між соціальними гарантіями і фінансовими можливостями держави.

Ключові слова: публічне адміністрування, пенсійне забезпечення, військовослужбовці, соціальний захист, особливий період, вислуга років, грошове забезпечення, правове регулювання, пенсійна система, державна політика.

Відкрити статтю>>>

Жуков П.І. Взаємодія суб’єктів владних повноважень щодо забезпечення екстреної медичної допомоги в Україні

У статті здійснено комплексне адміністративно-правове дослідження взаємодії суб’єктів владних повноважень щодо забезпечення екстреної медичної допомоги в Україні. Обґрунтовано, що екстрена медична допомога є не лише окремим видом медичної допомоги, а й важливою публічно-правовою гарантією реалізації права людини на життя, охорону здоров’я та своєчасне отримання медичної допомоги. Встановлено, що належне функціонування цієї системи забезпечується узгодженою діяльністю Кабінету Міністрів України, Міністерства охорони здоров’я України, обласних та Київської міської державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування, центрів екстреної медичної допомоги та медицини катастроф, оперативно-диспетчерських служб, органів цивільного захисту, Національної поліції України, системи екстреної допомоги населенню за єдиним телефонним номером 112 та інших суб’єктів реагування.

Визначено основні форми такої взаємодії: нормативну, організаційну, інформаційну, координаційну, оперативно-диспетчерську та фінансово-ресурсну. Доведено, що в умовах воєнного стану значення міжвідомчої взаємодії істотно зростає, оскільки система екстреної медичної допомоги функціонує в умовах пошкодження медичної та транспортної інфраструктури, підвищених безпекових ризиків, ускладненої логістики, значного навантаження на медичних працівників та необхідності забезпечення безперервного реагування на невідкладні стани. Акцентовано, що чинне правове регулювання загалом створює необхідну основу для функціонування цієї системи, однак залишається фрагментарним і потребує подальшої систематизації. Особливу увагу приділено ролі регіонального рівня управління, оскільки саме на цьому рівні забезпечуються територіальна доступність екстреної медичної допомоги, розміщення пунктів базування бригад, матеріально-технічна готовність і практична координація екстреного реагування. Наголошено, що результативність надання екстреної медичної допомоги визначається не лише професійністю медичних працівників, а й здатністю всієї системи публічного адміністрування діяти узгоджено, оперативно та безперервно.

Запропоновано напрями вдосконалення адміністративно-правового механізму взаємодії суб’єктів владних повноважень у цій сфері, зокрема посилення регіонального планування, цифрову інтеграцію оперативно-диспетчерських служб із системою екстреної допомоги населенню за єдиним телефонним номером 112, розвиток резервних каналів зв’язку, мобільних пунктів і модульних станцій базування бригад, а також удосконалення правових та організаційних гарантій безпеки працівників системи екстреної медичної допомоги.

Ключові слова: екстрена медична допомога, медичне право, суб’єкти владних повноважень, адміністративно-правове забезпечення, взаємодія, система 112, оперативно-диспетчерська служба, воєнний стан, право на охорону здоров’я.

Відкрити статтю>>>

Івахненко О.А. Правові засади юридичної відповідальності за порушення законодавства у сфері реабілітації в Україні

Проведено теоретико-правове дослідження правових засад юридичної відповідальності за порушення законодавства у сфері реабілітації в Україні. Проаналізовано сучасний стан нормативно-правового регулювання реабілітаційної діяльності в системі охорони здоров’я та соціального захисту населення. Визначено, що юридична відповідальність у сфері реабілітації має міжгалузевий характер і реалізується через механізми цивільно-правової, адміністративної, кримінальної та дисциплінарної відповідальності, остання з яких пов’язана з порушенням трудової дисципліни, професійних і етичних стандартів фахівців з реабілітації.

Досліджено положення Конституції України, Законів України «Про реабілітацію у сфері охорони здоров’я», «Про реабілітацію осіб з інвалідністю в Україні», а також підзаконних нормативно-правових актів, які регулюють порядок надання реабілітаційної допомоги та визначають загальні засади юридичної відповідальності у цій сфері. Обґрунтовано, що чинне законодавство містить низку прогалин, зокрема відсутність чіткої систематизації правопорушень у сфері реабілітації, недостатню визначеність підстав та механізмів притягнення винних осіб до відповідальності, що негативно впливає на ефективність захисту прав пацієнтів.

Окрему увагу приділено особливостям цивільно-правової, адміністративної, кримінальної та дисциплінарної відповідальності за порушення законодавства у сфері реабілітації. Встановлено, що в умовах воєнного стану питання забезпечення належної якості реабілітаційної допомоги та дотримання професійних стандартів набуває особливої актуальності у зв’язку зі значним зростанням кількості осіб, які потребують реабілітації.

Сформульовано пропозиції щодо вдосконалення законодавства України шляхом визначення складів правопорушень у сфері реабілітації, посилення механізмів державного контролю та моніторингу якості реабілітаційних послуг, а також гармонізації національного законодавства з міжнародними та європейськими стандартами у сфері охорони здоров’я та соціального захисту.

Ключові слова: реабілітація, юридична відповідальність, охорона здоров’я, цивільно-правова відповідальність, адміністративна відповідальність, кримінальна відповідальність, дисциплінарна відповідальність, реабілітаційні послуги, воєнний стан.

Відкрити статтю>>>

Йосипов А.А. Дипломатичний корпус: поняття, функції, дуаєн 

В статті визначено, що дипломатичний корпус є важливим інститутом сучасного міжнародного права та дипломатичної практики, який об’єднує всіх глав дипломатичних представництв іноземних держав, акредитованих у державі перебування. У широкому значенні до дипломатичного корпусу також відносять інших дипломатичних працівників та членів їх сімей. Хоча дипломатичний корпус не є міжнародною організацією і не має статусу юридичної особи, він виконує важливі представницькі та церемоніальні функції у сфері міжнародних відносин.

Основною функцією дипломатичного корпусу є колективне представництво інтересів акредитованих держав у державі перебування, зокрема участь у офіційних заходах, підтримання дипломатичного протоколу та сприяння розвитку міждержавних відносин. Водночас дипломатичний корпус не має права втручатися у внутрішні справи держави перебування і діє виключно в межах норм міжнародного права та дипломатичного етикету.

Особливе місце у структурі дипломатичного корпусу займає дуаєн (старійшина дипломатичного корпусу). Дуаєном, як правило, є глава дипломатичного представництва, який має найвищий ранг і найдовший строк перебування у державі акредитації. У деяких країнах ця роль традиційно належить апостольському нунцію Апостольський нунцій. Дуаєн виконує переважно координаційні та представницькі функції: виступає від імені дипломатичного корпусу, організовує спільні заходи, підтримує зв’язок з органами влади держави перебування.

Визначено роль дипломатичного корпусу як важливого елементу дипломатичної системи, що сприяє підтриманню міжнародного діалогу, розвитку співпраці між державами та дотриманню норм дипломатичного протоколу. Його діяльність, хоча й неформалізована, має значний вплив на ефективність міжнародних відносин і забезпечення взаєморозуміння між державами.

Ключові слова: дипломатичний корпус, дипломатичні представництва, міжнародне право, дипломатичний протокол, дуаєн, акредитація, привілеї та імунітети, представницькі функції, міждержавні відносини, дипломатична служба.

Відкрити статтю>>>

Костенко М.В., Павлюс Ф.Ф., Вітовецька Є.В. Криміналістичні аспекти використання даних з супутникових знімків у розслідуванні воєнних злочинів

У даній статті досліджено процесуально-криміналістичний цикл роботи із супутниковими знімками у справах про воєнні злочини. Особлива увага приділяється послідовності взаємопов’язаних дій, де кожна ланка впливає на допустимість та доказову переконливість Актуальність даної теми обумовлено повномасштабною збройною агресією Російської Федерації проти України, що суттєво трансформувала умови кримінального провадження та поставила перед органами кримінальної юстиції завдання документування воєнних злочинів в умовах збройного конфлікту, обмеженого фізичного доступу до місць бойових дій та активної інформаційної протидії. У сучасних реаліях цифрова інформація набуває статусу самостійного джерела доказів, оскільки сучасні злочини залишають не лише матеріально-фіксовані, а й цифрові сліди. На рівні криміналістичних підходів наголошується, що цифрові сліди включають різноманітні дані, зокрема метадані, а також інші цифрові об’єкти, які після належного процесуального виявлення, фіксації та вилучення можуть набувати статусу доказів. Також у статті акцентується увага на тому, що супутникові знімки в розслідуванні воєнних злочинів слід розглядати як різновид цифрової інформації, що може набувати доказового значення в межах криміналістики через категорію «документа» та «комп’ютерних даних», а за потреби спеціальної інтерпретації — через механізми спеціаліста й судової експертизи.

У роботі проаналізовано процесуальну роль спеціаліста в роботі з супутниковими даними, яка має окреме значення, оскільки спеціаліст може надавати консультації та документи з питань, що потребують спеціальних знань, а в окремих випадках може бути залучений і фахівець з міжнародної організації чи іноземної держави. Важливим є те, що це створює механізм для залучення компетенцій, необхідних для пояснення суду або слідству методів геопросторового аналізу, критеріїв інтерпретації змін на місцевості та підходів до співставлення супутникових знімків з іншими джерелами інформації, що безпосередньо посилює доведення в справах про воєнні злочини.

Також у статті було розглянуто проблематику розслідування воєнних злочинів із використанням супутникових знімків. Найсуттєвішою проблемою є нормативна неповнота та неоднорідність підходів до цифрових доказів. У наукових матеріалах прямо констатується відсутність у кримінальному процесуальному законодавстві України визначення «цифрових доказів» та порядку їх збирання, зберігання, аналізу й використання, що може призводити до невизнання судами цифрової інформації допустимою, а також до перенесення «стандартотворення» у сферу журналістських розслідувань і позапроцесуальних практик.

Ключові слова: криміналістична методика; цифрова криміналістика; воєнні злочини; докази; супутникові знімки; цифрові докази; допустимість цифрової інформації.

Відкрити статтю>>>

Лаговська Н.В., Баранівський Д.О. Рекодифікація цивільного законодавства України: сучасний стан, проблеми та перспективи

У статті здійснено комплексне дослідження сучасного стану рекодифікації цивільного законодавства України, визначено основні проблеми та перспективи його подальшого оновлення в умовах європейської інтеграції, цифровізації суспільних відносин та реформування національної правової системи. Обґрунтовано, що рекодифікація цивільного законодавства є необхідним етапом розвитку приватного права України та має бути спрямована не лише на технічне оновлення нормативного матеріалу, а й на модернізацію концептуальних засад цивільно-правового регулювання.

Проаналізовано сучасні наукові підходи до розуміння рекодифікації цивільного законодавства, а також досліджено проблеми забезпечення системності та правової визначеності цивільного законодавства України. Встановлено, що однією з основних проблем сучасного цивільного законодавства є наявність нормативних колізій, фрагментарності правового регулювання та недостатньої адаптованості окремих інститутів цивільного права до сучасних суспільних викликів. Особливу увагу приділено проблемам правового регулювання цифрових активів, електронних правочинів, цифрових прав та захисту учасників цивільних правовідносин у цифровому середовищі.

У статті досліджено проблему співвідношення цивільного та господарського законодавства України в умовах рекодифікації приватного права. Обґрунтовано необхідність усунення нормативних колізій між Цивільним кодексом України та Господарським кодексом України з метою забезпечення єдності приватноправового регулювання. Значну увагу приділено питанням гармонізації цивільного законодавства України із правом Європейського Союзу та імплементації сучасних європейських підходів до регулювання приватноправових відносин.

За результатами дослідження сформульовано пропозиції щодо вдосконалення цивільного законодавства України, зокрема в частині нормативного закріплення правового статусу цифрових активів, удосконалення правового регулювання електронних правочинів, забезпечення правової визначеності та уніфікації приватноправового регулювання.

Ключові слова: рекодифікація, цивільне законодавство, цивільне право, приватне право, цифрові активи, електронні правочини, правова визначеність, цифровізація, гармонізація законодавства, європейська інтеграція.

Відкрити статтю>>>

Лаговська Н.В., Гаврильченко О.К. Зловживання цивільними правами: проблеми розмежування понять «законна поведінка» та «правопорушення»

У статті здійснено комплексний науково-правовий аналіз проблеми зловживання цивільними правами як особливої форми поведінки суб’єктів правовідносин, що знаходиться на межі між законною поведінкою та правопорушенням. Обґрунтовано, що традиційна роздвоєність «правомірне – неправомірне» не охоплює всієї різноманітності поведінкових актів у цивільному праві, оскільки зловживання правом, формально залишаючись у межах наданого суб’єктивного права, за своєю суттю є соціально шкідливим. Акцентовано увагу на тому, що відсутність чітких законодавчих критеріїв відмежування зловживання правом від правопорушення створює ризики суддівського розсуду та знижує передбачуваність судових рішень.

Проаналізовано стан наукової розробки проблематики зловживання цивільними правами у вітчизняній та зарубіжній правовій доктрині. Встановлено, що, незважаючи на значну увагу до категорії «зловживання правом» з боку цивілістів, питання розмежування цього явища із суміжними правовими категоріями (правопорушенням, недобросовісною поведінкою) залишається дискусійним. У статті досліджено чинне законодавство України та виявлено ключові прогалини у правовому регулюванні меж здійснення цивільних прав в умовах відсутності легального визначення поняття «зловживання правом».

Проаналізовано судову практику України, зокрема правові позиції Верховного Суду, який у низці справ сформулював підходи до кваліфікації дій як зловживання правом. Розглянуто співвідношення доктрини venire contra factum proprium (заперечення власної попередньої поведінки) з національною концепцією зловживання правом.

У статті систематизовано наукові підходи до визначення критеріїв зловживання правом, запропоновано авторське бачення розмежувальних ознак законної поведінки, зловживання правом та правопорушення залежно від характеру шкоди, наявності умислу, меж формальної дозволеності та соціальної оцінки діяння. За результатами дослідження сформульовано практичні рекомендації щодо вдосконалення законодавчого регулювання та правозастосовної практики, спрямовані на підвищення правової визначеності, зменшення ризиків суддівського свавілля та формування єдиних підходів до кваліфікації прикордонних поведінкових актів.

Ключові слова: зловживання цивільними правами; законна поведінка; правопорушення; межі здійснення прав; недобросовісність; принцип добросовісності; судова практика; Верховний Суд; venire contra factum proprium; фраудаторний правочин.

Відкрити статтю>>>

Лепей О.В. Особливості забезпечення трудових прав в умовах дії воєнного стану та повоєнний період

Розглянуто проблеми правового регулювання трудових відносин під час дії воєнного стану, зокрема його вплив на організацію праці та зміну правового регулювання, що безпосередньо обмежує реалізацію трудових прав. Проаналізовано нормативно-правові зміни, що передбачають обмеження прав працівників, зокрема на звільнення та зміну умов праці, проте роль спеціального законодавства на період воєнного стану не завжди гармонізується із загальними трудовими нормами. Підкреслено важливість захисту прав працівників у цих умовах, особливо зважаючи на недосконалість процедур, які регулюють трудові права в умовах дії воєнного стану. Особливу увагу приділено оцінці ефективності змін у трудовому законодавстві в умовах воєнного стану, що не завжди забезпечується стабільністю та соціальною рівновагою. Однією з головних проблем є відсутність чітко врегульованих механізмів відновлення прав працівників після завершення воєнного стану. Визначено важливість інтеграції міжнародних трудових норм задля забезпечення гармонізації між спеціальними та загальними нормами трудового права. Наголошено, що адаптація національних норм до міжнародних стандартів має стати основним кроком для забезпечення стабільності трудових відносин у післявоєнний період. Підкреслено необхідність розроблення правового механізму відновлення трудових прав, що міститиме процедури компенсації та повернення до попередніх умов праці, а також забезпечення прав працівників, які постраждали в умовах війни. Це сприятиме не тільки правовій стабільності, але й соціальній рівновазі на ринку праці в післявоєнний період.

Ключові слова: трудові права, воєнний стан, правове регулювання, соціальні гарантії, правозастосування, міжнародні стандарти, компенсація працівників, трудове законодавство.

Відкрити статтю>>>

Любавіна В.П., Худина О.В. Слідчий суддя як гарант забезпечення прав особи у кримінальному провадженні

Статтю присвячено комплексному дослідженню ролі слідчого судді як одного з ключових суб’єктів забезпечення прав і свобод особи у кримінальному провадженні. В умовах реформування системи кримінальної юстиції України, орієнтації на європейські стандарти правосуддя та необхідності забезпечення ефективного механізму захисту прав людини особливого значення набуває інститут судового контролю на стадії досудового розслідування. Визначено, що саме слідчий суддя виступає процесуальною гарантією недопущення необґрунтованого обмеження конституційних прав і свобод особи з боку органів досудового розслідування та прокуратури.

У роботі проаналізовано правову природу інституту слідчого судді, його місце у системі кримінального процесуального права та значення у механізмі реалізації принципу верховенства права. Досліджено нормативне регулювання діяльності слідчого судді відповідно до положень Конституції України та Кримінального процесуального кодексу України. Особливу увагу приділено характеристиці судового контролю як самостійної форми судової діяльності, спрямованої на забезпечення балансу між публічними інтересами держави у сфері протидії кримінальним правопорушенням та необхідністю дотримання фундаментальних прав людини.

Розкрито особливості реалізації повноважень слідчого судді під час вирішення питань щодо застосування заходів забезпечення кримінального провадження, зокрема затримання особи, обрання запобіжних заходів, проведення обшуку, накладення арешту на майно, тимчасового доступу до речей і документів, а також надання дозволів на проведення негласних слідчих (розшукових) дій. Акцентовано увагу на необхідності дотримання принципів законності, обґрунтованості, пропорційності та мотивованості судових рішень у процесі здійснення судового контролю.

Окремо досліджено проблемні аспекти діяльності слідчого судді у сучасних умовах, серед яких: формальний підхід до розгляду клопотань сторони обвинувачення, недостатній рівень забезпечення процесуальної змагальності, перевантаженість слідчих суддів, неоднаковість судової практики, а також особливості здійснення судового контролю в умовах воєнного стану. Проаналізовано правові позиції Верховний Суд та практику Європейський суд з прав людини щодо забезпечення права на свободу та особисту недоторканність, права на повагу до приватного життя, права на справедливий суд та ефективний засіб юридичного захисту.

У результаті проведеного дослідження обґрунтовано висновок про те, що діяльність слідчого судді є невід’ємним елементом механізму захисту прав людини у кримінальному провадженні та важливою гарантією забезпечення законності під час досудового розслідування. Наголошено на необхідності подальшого вдосконалення кримінального процесуального законодавства України, посилення процесуальних гарантій незалежності слідчого судді, уніфікації судової практики та підвищення ефективності судового контролю відповідно до міжнародних і європейських стандартів захисту прав людини.

Ключові слова: слідчий суддя, кримінальне провадження, судовий контроль, досудове розслідування, права людини, забезпечення прав особи, процесуальні гарантії, заходи забезпечення кримінального провадження, запобіжні заходи, принцип верховенства права, право на захист, практика Європейський суд з прав людини, кримінальний процес, конвенційні стандарти, судовий захист.

Відкрити статтю>>>

Попова А.В. Поняття, мета і принципи державного нагляду та контролю за професійною фінансовою діяльністю

Ефективність і цілісність ринків небанківських фінансових послуг, створення сприятливих умов для їх розвитку та функціонування забезпечується ефективною регулюючою та наглядовою діяльністю уповноважених державних органів. З огляду на це, метою статті є комплексне господарсько-правове дослідження поняття, мети та принципів державного нагляду за професійною фінансовою діяльністю, а також основних підходів до здійснення такого нагляду.

Робиться висновок, що державне регулювання ринків небанківських фінансових послуг – це встановлення регуляторами певних правил поведінки суб’єктів професійної фінансової діяльності, тоді як держаним наглядом і контролем за ринками небанківських фінансових послуг буде здійснення перевірки дотримання зазначених правил поведінки та застосування санкцій за порушення чинного законодавства.

Державний нагляд за професійною фінансовою діяльністю здійснюється з метою забезпечення захисту законних інтересів клієнтів, сталого розвитку і стабільності фінансового ринку, створення сприятливих умов для розвитку економіки України і належного конкурентного середовища на фінансовому ринку, а також забезпечення прозорості, надійності і відкритості на ринках небанківських фінансових послуг та запобігання зловживанням і порушенням на цих ринках.

Ризик-орієнтований підхід полягає у здійсненні Регуляторами нагляду за надавачами небанківських фінансових послуг для визначення та виявлення, оцінки та переоцінки, а також розуміння ризиків, притаманних діяльності таких надавачів, і вжиття відповідних пропорційних наглядових заходів для їх мінімізації з урахуванням профілю ризиків, суттєвості виявлених ризиків, розміру, особливостей діяльності та бізнес-моделі надавача небанківських фінансових послуг. Консолідований підхід полягає у здійсненні нагляду за фінансовими групами, переважна діяльність в яких здійснюється фінансовими установами, що підлягають державному регулюванню з боку Національного банку України або Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку.

Пропонується визначати державний нагляд і контроль за професійною фінансовою діяльністю як систему послідовних, узгоджених дій Регуляторів, спрямованих на перевірку поведінки суб’єктів професійної фінансової діяльності з метою запобігання зловживанням і порушенням на ринках небанківських фінансових послуг, а також виявлення та притягнення до відповідальності за порушення чинного законодавства.

Ключові слова: державне регулювання, державний нагляд, контроль, фінансовий ринок, небанківські фінансові послуги, фінансова діяльність, надавач послуг, фінансові групи.

Відкрити статтю>>>

Трач О.М., Гарієвська М.Б. Здійснення права апеляційного оскарження ухвали в цивільному процесі

Ухвали суду першої інстанції можуть оскаржуватись 2 способами: шляхом подання самостійної апеляційної скарги або ж заперечення на неї можуть бути включені до апеляційної скарги на рішення суду. Викладення в новій редакції ч. 2 ст. 353 ЦПК України було спрямоване на більш чітке нормативне визначення способів їх оскарження. Ст. 353 ЦПК України мала б визначати чіткий та вичерпний склад ухвал, на які допускається подання самостійної апеляційні скарги (окремо від рішення), проте судова практика вказує на протилежне. В практиці Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду, Великої Палати Верховного Суду вироблялись критеріїв віднесення ухвал до самостійних об’єктів оскарження, змінювались підходи щодо допустимості самостійного оскарження ухвал, не вказаних у ст. 353 ЦПК України, щодо відходу від положень ч. 2 ст. 352 ЦПК України.

Правова позиція Великої Палати Верховного Суду, викладена в постанові від 13.11.2024 року, попри її спрямованість на забезпечення ефективного судового захисту, зумовлює виникнення низки питань. Сумнівним видається відхід від буквального тлумачення ч. 2 ст. 352 та ч. 1 ст. 353 ЦПК України. Законодавець цілеспрямовано вніс зміни до ч. 2 ст. 352 ЦПК України, вказавши, що самостійному апеляційному оскарженню підлягають виключно ті ухвали, які прямо передбачені у переліку, закріпленому в ч. 1 ст. 353 ЦПК України. Розширене тлумачення складу ухвал, на які може бути подана самостійна апеляційна скарга, фактично наділить суди дискреційним повноваженням самостійного визначення, які ухвали можуть виступати самостійними об’єктами апеляційного оскарження. Положення  «якщо цього вимагає забезпечення права особи на судовий захист» нормативно не можливо визначити. Критерій «неможливості ефективного поновлення прав без апеляційного перегляду ухвали»  має оціночний характер. Це може спричинити як неоднакове , так і безпідставне їх застосування. Це негативно впливатиме на єдність судової практики. Наділення судів дискреційними повноваженнями можливе лише у випадках визначених законом. Доводи щодо необхідності гарантування особі ефективного судового захисту не можуть бути повністю відкинуті, оскільки право на апеляційне оскарження є складовою конституційного права на судовий захист. Проте вирішення цієї проблеми доцільно здійснювати шляхом внесення змін до ст. 353 ЦПК України із чітким визначенням складу ухвал, які можуть бути оскаржені окремо від рішення суду. Підхід віднесення визначення кола складу ухвал до дискреційний повноважень суду породжує більше загроз, ніж переваг.

Ключові слова: апеляційна скарга, ухвала, право апеляційного оскарження, самостійній об’єкт апеляційного оскарження, цивільний процес, судова практика, постанова Верховного Суду.

Відкрити статтю>>>

Якимчук С.О., Танасюк О.Є. Співвідношення зобов’язань з відшкодування шкоди, завданої під час рятування життя, здоров’я та майна фізичної особи, із  договірними та деліктними зобов’язаннями

Статтю присвячено дослідженню правової природи зобов’язань з відшкодування шкоди, завданої під час рятування життя, здоров’я та майна фізичної особи, а також визначенню їх співвідношення із договірними та деліктними зобов’язаннями. Проаналізовано особливості правового регулювання зазначених правовідносин, передбачених главою 80 Цивільного кодексу України, та обґрунтовано необхідність їх відмежування від договірних і деліктних зобов’язань. Встановлено, що специфіка досліджуваних зобов’язань полягає у виникненні обов’язку з відшкодування шкоди внаслідок правомірної та суспільно корисної поведінки рятувальника, спрямованої на усунення небезпеки для життя, здоров’я чи майна іншої особи.

У статті здійснено комплексний аналіз доктринальних підходів до розуміння договірних зобов’язань, деліктних правовідносин та зобов’язань, що виникають із правомірної поведінки. Досліджено наукові позиції С. Д. Гринько, О. О. Отраднової, Т. С. Ківалової, В. А. Черната та інших учених щодо підстав виникнення, суб’єктного складу, функціонального призначення та механізму правового регулювання відповідних правовідносин. Особливу увагу приділено аналізу співвідношення зобов’язань, що виникають унаслідок рятування життя, здоров’я та майна фізичної особи, із договірними, деліктними зобов’язаннями та зобов’язаннями з відшкодування шкоди, завданої правомірною поведінкою, зокрема у стані крайньої необхідності та необхідної оборони.

Обґрунтовано, що зобов’язання, які виникають унаслідок рятування, не можуть бути ототожнені із класичними деліктними зобов’язаннями, оскільки підставою їх виникнення є не цивільне правопорушення, а правомірна поведінка рятувальника. Доведено, що відшкодування шкоди у таких правовідносинах не має характеру цивільно-правової відповідальності, а виступає особливим способом захисту цивільних прав та інтересів особи, яка зазнала шкоди під час рятування життя, здоров’я чи майна іншої особи. Водночас встановлено функціональний взаємозв’язок між зазначеними зобов’язаннями та деліктними правовідносинами, що проявляється у можливості субсидіарного застосування положень глави 82 Цивільного кодексу України до відносин із відшкодування шкоди рятувальнику.

Окрему увагу приділено дослідженню квазі-деліктної природи зобов’язань, що виникають унаслідок рятування життя, здоров’я та майна фізичної особи. З’ясовано, що вони поєднують окремі ознаки деліктних і квазі-деліктних правовідносин, однак характеризуються особливим юридичним складом, специфічним суб’єктним складом та соціальною спрямованістю. Установлено, що важливою особливістю зазначених правовідносин є участь держави як гаранта захисту прав рятувальника та суб’єкта відшкодування шкоди у визначених законом випадках.

Зроблено висновок, що зобов’язання, які виникають унаслідок рятування життя, здоров’я та майна фізичної особи, є самостійним різновидом недоговірних цивільних зобов’язань, що займають окреме місце у системі цивільного права України та потребують подальшого теоретичного осмислення й удосконалення механізму правового регулювання.

Ключові слова: недоговірні зобов’язання; договірні зобов’язання; договори; деліктні зобов’язання; квазі-делікт; рятування життя та здоров’я; рятування майна; відшкодування шкоди; правомірна поведінка; крайня необхідність; необхідна оборона; самозахист цивільних прав; цивільно-правова відповідальність; охоронні правовідносини.

Відкрити статтю>>>

Войтовський В.С. Сучасна інтерпретація детермінанти «публічне адміністрування у сфері ветеранської політики» в Україні

У статті здійснено комплексне теоретико-правове дослідження інституту публічного адміністрування у сфері ветеранської політики України в умовах сучасних трансформацій системи публічної влади та зростання ролі держави у забезпеченні соціального захисту ветеранів війни. Проаналізовано сучасні наукові підходи до розуміння категорій «публічне адміністрування», «державне управління» та «публічне управління», визначено їх змістовне співвідношення, функціональне призначення та особливості реалізації у сфері ветеранської політики. Встановлено, що публічне адміністрування є ширшою за змістом категорією, у межах якої державне управління виступає окремою формою реалізації владно-управлінської діяльності. Досліджено наукові підходи О. В. Кузьменко, В.К. Колпакова, О.Г. Стрельченко, І.Г. Бухтіярова та І.Л. Булик С. І. Чернова, К. Л. Бугайчука та інших учених щодо визначення сутності публічного адміністрування, його нормативно-правової природи, організаційно-управлінського змісту та спрямованості на забезпечення публічного інтересу. Обґрунтовано, що сучасне розуміння публічного адміністрування виходить за межі традиційного виконавчо-розпорядчого впливу та охоплює стратегічне планування, цифровізацію управлінських процесів, сервісну орієнтацію держави, міжвідомчу координацію та взаємодію з інститутами громадянського суспільства. Особливу увагу приділено визначенню змісту публічного адміністрування у сфері ветеранської політики як самостійного напряму державної політики та окремого об’єкта адміністративно-правового регулювання. Сформульовано авторське визначення публічного адміністрування у сфері ветеранської політики як системної, нормативно врегульованої діяльності суб’єктів публічної адміністрації, спрямованої на формування та реалізацію державної ветеранської політики, забезпечення прав і законних інтересів ветеранів війни, членів їхніх сімей та сімей загиблих Захисників і Захисниць України. Визначено основні структурні складові такої діяльності: нормотворчу, інституційну, функціональну, контрольну та сервісно-цифрову. Наголошено, що специфіка публічного адміністрування у сфері ветеранської політики полягає у його людино-центричному характері, орієнтації на реабілітацію, соціальну адаптацію, професійне відновлення та реінтеграцію ветеранів у суспільне життя. Обґрунтовано, що ефективність реалізації державної ветеранської політики безпосередньо залежить від належного нормативно-правового забезпечення, цифровізації адміністративних процедур, доступності публічних послуг та ефективної міжвідомчої взаємодії.

Ключові слова: публічне адміністрування; публічне управління; державне управління; ветеранська політика; ветерани війни; публічна адміністрація; адміністративно-правове регулювання; соціальний захист ветеранів; цифровізація; публічні послуги; реабілітація ветеранів; реінтеграція ветеранів; людино-центричний підхід.

Відкрити статтю>>>

Горевалова С.С. Актуальні питання адміністративно-правового регулювання верифікаційної діяльності Збройних Сил України

У статті автором проаналізовано адміністративно-правове регулювання верифікаційної діяльності Збройних Сил України, досліджено генезис та еволюцію нормативно-правового регулювання верифікаційної діяльності Збройних Сил України, етапи трансформації інституціональної структури верифікаційної діяльності, висвітлено правове підгрунтя діяльності Управління верифікації Головного управління військового співробітництва Збройних Сил України як структурного підрозділу органу міжнародного військового співробітництва, визначено його основні завдання як в умовах мирного часу так і в умовах дії правового режиму воєнного стану, запропоновано внесення змін до низки міждержавних угод між Україною і країнами-партнерами щодо контролю над збройними силами та їх озброєнням з врахуванням поточної безпекової ситуації в державі, розглянуті нові аспекти міжнародного військового співробітництва за напрямом верифікаційної діяльності, реалізація яких на виконання Концепції самозвітування країни-партнера з моніторингу кінцевого використання між Міністерством оборони України та Командуванням Збройних сил США в Європі, Концепції моніторингу кінцевого використання французького військового майна між Міністерством оборони України та Міністерством Збройних Сил та у справах ветеранів Французької Республіки дозволить підтримати імідж України як надійного партнера та сприятиме прийняттю відповідних рішень щодо розширення критичних номенклатур міжнародної військової допомоги.

Інституалізація верифікаційних структур у складі Збройних Сил України стала визначальним фактором, що легітимізує суверенний, незалежний та правовий статус держави, а також є ключовим етапом активізації державотворчих процесів. Міжнародне військове співробітництво України за верифікаційним напрямом здійснюється з метою реалізації в Україні положень міжнародних договорів в галузі контролю над озброєннями та роззброєнням, свідчить про глибоку інтеграцію України у світові миротворчі ініціативи.

Формування верифікаційних структур у Збройних Силах України стало вагомим підтвердженням самостійного, незалежного та цивілізованого статусу України, важливим кроком у процесі державотворення.

В умовах збройної агресії росії наша держава продовжує дотримуватися положень міжнародних договорів щодо контролю над звичайними озброєннями, демонструючи при цьому високий рівень транспарентності та відкритості.

Ключові слова: міжнародне військове співробітництво, верифікаційна діяльність Збройних Сил України, правове регулювання, країни-партнери, контроль над озброєннями, міжнародні договори.

Відкрити статтю>>>

Гуслєв О.С., Мілевська А.О. Проблеми запровадження електронного нотаріату в Україні

У статті здійснено комплексне наукове дослідження актуальних проблем, теоретичних аспектів та практичних перспектив запровадження інституту електронного нотаріату в Україні в умовах стрімкої глобальної цифровізації сучасного суспільства та інтеграції до європейського правового простору. Проаналізовано сучасний стан, ключові тенденції та динаміку правового регулювання нотаріальної діяльності на національному рівні, а також виявлено  недоліки у чинному законодавстві. У роботі детально визначено та класифіковано ключові правові, технічні, організаційні та соціальні бар’єри, що суттєво ускладнюють та гальмують повноцінне впровадження інноваційного електронного нотаріату в повсякденну юридичну практику. Особливу увагу приділено комплексному аналізу успішного міжнародного досвіду розбудови цифрових нотаріальних платформ у провідних країнах світу. Досліджено реальні можливості та механізми адаптації іноземних моделей до українських реалій з обов’язковим урахуванням як національних так і соціальних особливостей. На основі проведеного аналізу науково обґрунтовано нагальну необхідність системних трансформаційних змін в нотаріальній системі. Запропоновано конкретні шляхи удосконалення нормативно-правової бази, які дозволяють зберегти класичну фундаментальну роль нотаріуса як незалежного та безстороннього правового посередника між громадянами, одночасно модернізуючи форму надання послуг. Визначено пріоритетні напрями поглиблення інтеграції електронних державних реєстрів та впровадження передових інформаційно-комунікаційних технологій. Окремо приділено увагу захисту персональних даних та забезпеченню надійних заходів кібербезпеки в процесі функціонування системи «Е-нотаріат», адже через сферу нотаріату проходить великий масив документів. Зроблено узагальнений висновок, що послідовне та ефективне впровадження електронного нотаріату не лише підвищить рівень доступності, оперативності, прозорості та безпеки нотаріальних послуг, а й повністю забезпечить їх відповідність вимогам сучасного інформаційного суспільства та викликам цифровізації.

Ключові слова: електронний нотаріат, цифровізація, нотаріальна діяльність, електронні реєстри, правове регулювання, Україна, е-Нотаріат.

Відкрити статтю>>>

Григоров Я.С., Новіков Є.А. Правові засади захисту прав людини: особливості діяльності Європейського омбудсмена

У статті здійснено комплексний аналіз правових засад діяльності Європейського омбудсмена в контексті забезпечення захисту прав людини і громадянина в Європейському Союзі. Визначено місце цього органу в інституційній системі Європейського Союзу та розкрито його правову природу, розглянуто інституційне і конституційне положення Європейського омбудсмена, визначено питання, що входять до його компетенції. У статті досліджується, чи діє Європейський омбудсмен як незалежна установа в інституційній системі Європейського Союзу. Встановлено, що незалежність Омбудсмена стає більш очевидною, коли він виступає в ролі наглядача за прозорістю, забезпечує оприлюднення інформації, що дає громадянам можливість вимагати від європейських установ підзвітності, або принаймні стимулював дебати щодо такої інформації.

У статті обґрунтовується теза, згідно з якою Європейський омбудсмен відіграє важливу та несе відповідальність стосовно перевірок адміністративного характеру, що відрізняється від завдань і відповідальності Суду ЄС. Проаналізовано особливості спорів, які підвідомчі омбудсмену, зокрема їх суб’єктний склад. Особлива увага зосереджена на характеристиці основних принципів, які визначають функціонування цього органу: незалежності, професійної таємниці та публічності. Розкрито зміст принципу незалежності як гарантії неупередженого здійснення повноважень, а також проаналізовано значення дотримання професійної таємниці для забезпечення конфіденційності інформації про заявників та осіб, які можуть постраждати внаслідок розголошення особистих відомостей.

Окремо розглянуто принцип публічності через аналіз двох основних вимог: відкритості діяльності омбудсмена та права здійснення розслідування за власною ініціативою.

Встановлено, що омбудсмен є специфічним органом, який поєднує в собі дві функції: надання рекомендацій по усуненню правопорушень та створення квазі-прецедентів, що зумовлює його превентивну діяльність. Зокрема, така правова модель сприяє підвищенню ефективності його роботи.

У досліджені продемонстровано динаміку зростання рівня схвалення рішень омбудсмена, що свідчить про ефективність таких звернень, попри їх рекомендаційний характер.

У статті приділено увагу аналізу скарги як основного засобу звернення до омбудсмена, зокрема, розглянуто матеріальні та процесуальні вимоги до неї, а також порядок її подання.

Ключові слова: Європейський омбудсмен, права людини, захист прав людини, право Європейського Союзу.

Відкрити статтю>>>

Демковський П.Ю. Теоретико-правова характеристика засобів захисту прав суб’єктів персональних даних в адміністративному праві

Статтю присвячено теоретико-правовій характеристиці засобів захисту прав суб’єктів персональних даних в адміністративному праві. На підставі аналізу доктринальних підходів виокремлено такі ознаки засобів захисту прав суб’єктів персональних даних як публічно-правовий характер, владно-організаційна природа, спрямованість на права суб’єкта персональних даних як об’єкт захисту та різна функціональна спрямованість. Визначено, що за функціональною спрямованістю такі засоби класифікуються на превентивні, припиняючі та ті, що спрямовані на притягнення до юридичної відповідальності. Проаналізовано чинний стан законодавчого регулювання в Україні, виявлено його недоліки у порівнянні зі стандартами GDPR та обґрунтовано необхідність його вдосконалення.

Ключові слова: персональні дані, суб’єкт персональних даних, права суб’єктів персональних даних, адміністративно-правові засоби захисту, публічна адміністрація, GDPR, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини.

Відкрити статтю>>>

Донець С.О., Струк Є.В. Принцип субсидіарності в праві Європейського Союзу: зміст, механізми контролю та практика реалізації

У статті досліджується принцип субсидіарності як один із ключових принципів права Європейського Союзу. Розглядається нормативна база його закріплення — від Маастрихтського до Лісабонського договору, а також відмінність між негативною та позитивною субсидіарністю. Проаналізовано механізми контролю за дотриманням цього принципу, зокрема процедури «жовтої» та «помаранчевої» картки, та практику їх застосування. Досліджено роль Суду справедливості ЄС у реалізації субсидіарності на основі аналізу ключових судових рішень. Наголошено на значенні принципу субсидіарності для правової інтеграції України в ЄС як інструменту гармонізації національного законодавства із збереженням правової специфіки держави.

Ключові слова: субсидіарність, право Європейського Союзу, розподіл компетенцій, механізми контролю, Суд справедливості ЄС, євроінтеграція, пропорційність.

Відкрити статтю>>>

Книшов І.Г. Еволюція договору будівельного підряду в цивільному праві України 

Стаття присвячена дослідженню еволюції договору будівельного підряду в цивільному праві України. Метою статті є визначення еволюції договору будівництва в цивільному праві України, визначення основних етапів його розвитку, особливостей трансформації правового регулювання та сучасних тенденцій удосконалення законодавства у сфері будівельних правовідносин. Методологічною основою дослідження є загальнонаукові та спеціально-правові методи пізнання, зокрема діалектичний, історико-правовий метод, системно-структурний метод, метод аналізу та синтезу, формально-юридичний метод, що використовуються для вивчення сучасних тенденцій розвитку договірного регулювання договорів будівництва. Підкреслено, що договір будівельного підряду є одним із найдавніших цивільно-правових зобов’язань, що сформувався під впливом історичного розвитку суспільних потреб у будівництві та поступової еволюції правового регулювання. Його витоки сягають римського приватного права, а подальший розвиток пов’язаний із середньовічними ремісничими традиціями, індустріалізацією та становленням сучасних цивільно-правових систем. В Україні формування та удосконалення договору будівельного підряду відбувалися відповідно до змін у цивільному законодавстві, особливо в умовах незалежності, цифровізації та воєнного стану. Дослідження його еволюції має важливе теоретичне та практичне значення для вдосконалення сучасного правового регулювання та гармонізації з європейськими стандартами. Звернута увага, що оновлення правового регулювання договорів будівництва після прийняття Цивільного та Господарського кодексів України призвело до проблеми паралельного та частково дублюючого регулювання. Це проявилося в різних концептуальних підходах: Цивільний кодекс України закріпив приватноправову природу договору будівництва, тоді як Господарський кодекс України встановив економіко-організаційну модель з підвищеним рівнем імперативності. Такий дуалізм спричинив регуляторні колізії та необхідність подальшої гармонізації та уніфікації правового регулювання у будівельній сфері, що і відбулось внаслідок втрати чинності Господарським кодексом України. Запропоновані етапи еволюції договору будівельного підряду в цивільному праві України.

Ключові слова: договір, підряд, будівництво, зобов’язання, правовідносини, рекодифікація, будівельні правовідносини, гармонізація та уніфікація правового регулювання.

Відкрити статтю>>>

Лісовська В.Ю. Адміністративно-правове забезпечення прав дитини на безпечні умови життя в Україні: проблеми реалізації та шляхи вдосконалення

Дослідження присвячене проблемам реалізації права дитини на безпечні умови життя в Україні, зокрема в умовах воєнного стану, та шляхам удосконалення адміністративно-правового механізму захисту цих прав. Актуальність роботи зумовлена тим, що забезпечення безпечних умов життя для дітей є ключовим аспектом прав людини та стратегічним пріоритетом державної політики у сфері охорони дитинства. Незважаючи на існування численних нормативно-правових актів, які регулюють права неповнолітніх, практика демонструє наявність значних проблем у їх реалізації, включаючи нечіткість законодавчих норм, дублювання повноважень органів влади, формальний характер контролю та обмежену доступність адміністративних послуг.

Автор пропонує низку напрямів удосконалення адміністративно-правового механізму: уточнення правових категорій і механізмів у законодавстві, посилення міжвідомчої координації, розвиток електронних сервісів та обліку дітей у складних обставинах, запозичення окремих європейських практик та орієнтацію на превентивні заходи, а не лише на реагування на порушення. Зокрема, рекомендується внести зміни до Закону України «Про охорону дитинства» (ст. 6, 8), які передбачають більш чітке визначення прав дитини на безпечне середовище та механізми контролю за їх дотриманням, а також до Кодексу адміністративного судочинства (ст. 27–30), що забезпечить оперативне вирішення спорів щодо прав дітей.

Таким чином, робота є комплексним аналізом проблем і шляхів вдосконалення системи захисту прав дітей в Україні та пропонує конкретні юридичні і організаційні механізми для підвищення безпеки життя неповнолітніх.

Ключові слова: права дитини, безпечні умови життя, адміністративно-правовий механізм, координація органів влади, електронні сервіси, воєнний стан, превентивні заходи, законодавче вдосконалення.

Відкрити статтю>>>

Лук’янчук Ю.Л. Система принципів діяльності національного контактного пункту Європолу в Україні як основа його адміністративно-правового статусу

У статті здійснено комплексне дослідження принципів діяльності Національного контактного пункту Європолу в Україні як спеціального адміністративно-правового механізму міжнародного правоохоронного співробітництва. Обґрунтовано, що НКП Європолу не може розглядатися виключно як технічний канал передачі інформації між компетентними органами України та Європолом, оскільки його функціональне призначення охоплює координацію міжвідомчої взаємодії, забезпечення належного режиму інформаційного обміну, захист чутливої правоохоронної інформації та поступове наближення національних процедур до стандартів Європейського Союзу.

Встановлено, що чинне правове регулювання діяльності НКП Європолу в Україні не містить цілісно сформульованої системи принципів, яка б визначала зміст, межі та стандарти його функціонування. У зв’язку з цим доведено необхідність доктринального осмислення принципів діяльності НКП як самостійного елемента його адміністративно-правового статусу. Особливу увагу приділено співвідношенню загальноправових засад, адміністративно-організаційних вимог, інформаційно-безпекових стандартів, спеціальних принципів міжнародного правоохоронного співробітництва та євроінтеграційних орієнтирів.

Наукова новизна дослідження полягає в обґрунтуванні авторської п’ятирівневої системи принципів діяльності Національного контактного пункту Європолу в Україні. До її складу віднесено загальноправові, адміністративно-організаційні, інформаційно-безпекові, спеціальні принципи міжнародного правоохоронного співробітництва та євроінтеграційні принципи. Такий підхід дозволяє розглядати принципи не як декларативні положення, а як змістовне ядро адміністративно-правового статусу НКП Європолу, що визначає правові межі його координаційної ролі, стандарти міжвідомчої взаємодії, вимоги до захисту інформації та напрями подальшого організаційно-функціонального розвитку.

Практичне значення отриманих результатів полягає у можливості використання запропонованої системи принципів для вдосконалення нормативно-правового регулювання діяльності НКП Європолу в Україні, зокрема щодо визначення його повноважень, процедур взаємодії з компетентними органами, режимів доступу до інформації, гарантій конфіденційності та механізмів підзвітності.

Ключові слова: адміністративно-правовий статус, правове регулювання, Національний контактний пункт Європолу в Україні, Європол, міжнародне співробітництво, право Європейського Союзу, європейські стандарти.

Відкрити статтю>>>

Семенюк А.Л. Обмеження свободи пересування відповідно до вимог правового режиму воєнного часу

У статті розглянуто нормативно-правові засади обмеження конституційного права особи на свободу пересування в умовах запровадження правового режиму воєнного часу. Крім того, здійснено правовий аналіз норм деяких законопроектів щодо встановлення адміністративної відповідальності за порушення комендантської години та розширення повноважень працівників Національної поліції України.

Ключові слова: свобода пересування, правовий режим воєнного часу, комендантська година, Національна поліція, адміністративне затримання.

Відкрити статтю>>>

Яковюк І.В., Курпан А.А., Мусієнко Т.С. Європейський парламент і Європейська рада – проблеми забезпечення міжінституційного балансу та демократичного контролю

У статті розглядається значення системи стримувань та противаг для організації й функціонування влади в Європейському Союзі. Установчі договори ЄС закріпили систему розподілу повноважень між різними інституціями Союзу, насамперед між Європейським парламентом й Європейською радою, відому як принцип міжінституційного балансу.

У статті досліджено інституційну структуру Європейського Союзу, яка протягом всієї історії інтеграції зазнає серйозних еволюційних змін, які супроводжувалися гарячими дискусіями, конфліктами та компромісами між конкуруючими баченням щодо того, яким чином має бути досягнутий баланс між наднаціональним і міжурядовим методами співробітництва. Зазначено, що розміщення Європейського парламенту і Європейської ради відповідно на першому і другому місцях інституційної структури Союзу стало одним із головних інституційних нововведень в об’єднаній Європі після Лісабонського договору (2009). Щоб зрозуміти специфіку постлісабонської системи стримувань і противаг, шляхів досягнення інституційного балансу, в статті особливу увагу приділено визначенню правового статусу Європейського парламенту і Європейської ради.  Зроблено висновок, що Європейський Парламент є унікальним наднаціональним інститутом, який покликаний забезпечити демократичну легітимність європейського врядування, тоді як Європейська рада відіграє роль квазі глави ЄС.

Наголошено, що звичайна законодавча процедура, раніше відома як процедура спільного прийняття рішень, стала важливою віхою, яка змінила спосіб взаємодії інститутів Союзу. Звичайна законодавча процедура в процесі свого розвитку включала в себе як формальні, так і неформальні зміни правил задля підвищення своєї ефективності. Проаналізовано, як реалізація Європейською радою квазі законодавчої діяльності впливає на міжінституційний баланс ЄС. Зазначено, що Суд справедливості ЄС зайняв чітку позицію з цього питання, яка полягає в обмеженні можливості Європейської ради втручатися у запроваджений установчими договорами міжінституційний баланс в сфері законотворення. Побоювання наслідків квазі законодавчої діяльності Європейської ради призвели до зміщення акценту в дослідженнях з повноважень інститутів ЄС, задіяних у звичайній законодавчій процедурі, на визначення місця та ролі Європейської ради у ній та аналізі наслідків її втручання у цю процедуру для демократичної легітимності. Наголошено на тому, що існуючий дисбаланс в інституційній структурі ЄС потребуватиме його усунення під час чергового перегляду установчих договорів Союзу.

Ключові слова: Європейський парламент, Європейська рада, інституційна структура, стримування і противаги, демократичний контроль, Лісабонський договір, Європейський Союз.

Відкрити статтю>>>

Тичина Д.М., Волуйко О.М. Психологічні виклики професійної діяльності поліцейських при розслідуванні воєнних злочинів

Наголошено, що запровадження воєнного стану в Україні, спричинене масштабною збройною агресією, суттєво трансформувало функціональне призначення та завдання Національної поліції, зокрема розширивши підтриманням правопорядку та безпеки громадян у зонах активних бойових дій, на деокупованих територіях та в прифронтових районах; протидією диверсійним групам, терористичним загрозам, колабораціонізму та мародерству, а також документуванням воєнних злочинів та ін. У статті досліджено психологічні виклики професійної діяльності поліцейських під час розслідування воєнних злочинів. Показано, що основними психологічними ризиками діяльності є травматичний стрес, вторинна травматизація, емоційне вигорання, посттравматичні розлади, рольова напруга, порушення комунікативної взаємодії та втрата професійної мотивації. Встановлено, що значна частина правоохоронців не була психологічно готовою до дій у бойових умовах, що зумовлює необхідність реформування системи професійної та службово-психологічної підготовки. Запропоновано розглядати психологічну підтримку поліцейських як комплекс організаційних, профілактичних і реабілітаційних заходів, спрямованих на збереження психічного здоров’я, розвиток стресостійкості, саморегуляції та морально-вольової стабільності. Обґрунтовано важливість створення інституціональної системи психологічного забезпечення, яка має охоплювати регулярний психодіагностичний скринінг, кризове консультування, програми адаптації, навчання технік самодопомоги, а також підтримку сімей поліцейських. Підкреслено, що формування психологічної готовності поліцейських до розслідування воєнних злочинів є не лише професійним, а й суспільно значущим завданням, яке визначає рівень гуманності, законності та ефективності системи кримінальної юстиції. Психологічна стійкість поліцейського є важливою складовою безпеки та передумовою відновлення правопорядку в умовах війни й післявоєнного періоду.

Ключові слова: особистість поліцейського, психологічна готовність, воєнний стан, війна, воєнні злочини, трансформація, стресостійкість, посттравматичний стресовий розлад, професійне вигорання, психологічне супроводження, психологічна підтримка.

Відкрити статтю>>>

У статті розглядається значення системи стримувань та противаг для організації й функціонування влади в Європейському Союзі. Установчі договори ЄС закріпили систему розподілу повноважень між різними інституціями Союзу, насамперед між Європейським парламентом й Європейською радою, відому як принцип міжінституційного балансу.

У статті досліджено інституційну структуру Європейського Союзу, яка протягом всієї історії інтеграції зазнає серйозних еволюційних змін, які супроводжувалися гарячими дискусіями, конфліктами та компромісами між конкуруючими баченням щодо того, яким чином має бути досягнутий баланс між наднаціональним і міжурядовим методами співробітництва. Зазначено, що розміщення Європейського парламенту і Європейської ради відповідно на першому і другому місцях інституційної структури Союзу стало одним із головних інституційних нововведень в об’єднаній Європі після Лісабонського договору (2009). Щоб зрозуміти специфіку постлісабонської системи стримувань і противаг, шляхів досягнення інституційного балансу, в статті особливу увагу приділено визначенню правового статусу Європейського парламенту і Європейської ради.  Зроблено висновок, що Європейський Парламент є унікальним наднаціональним інститутом, який покликаний забезпечити демократичну легітимність європейського врядування, тоді як Європейська рада відіграє роль квазі глави ЄС.

Наголошено, що звичайна законодавча процедура, раніше відома як процедура спільного прийняття рішень, стала важливою віхою, яка змінила спосіб взаємодії інститутів Союзу. Звичайна законодавча процедура в процесі свого розвитку включала в себе як формальні, так і неформальні зміни правил задля підвищення своєї ефективності. Проаналізовано, як реалізація Європейською радою квазі законодавчої діяльності впливає на міжінституційний баланс ЄС. Зазначено, що Суд справедливості ЄС зайняв чітку позицію з цього питання, яка полягає в обмеженні можливості Європейської ради втручатися у запроваджений установчими договорами міжінституційний баланс в сфері законотворення. Побоювання наслідків квазі законодавчої діяльності Європейської ради призвели до зміщення акценту в дослідженнях з повноважень інститутів ЄС, задіяних у звичайній законодавчій процедурі, на визначення місця та ролі Європейської ради у ній та аналізі наслідків її втручання у цю процедуру для демократичної легітимності. Наголошено на тому, що існуючий дисбаланс в інституційній структурі ЄС потребуватиме його усунення під час чергового перегляду установчих договорів Союзу.

Ключові слова: Європейський парламент, Європейська рада, інституційна структура, стримування і противаги, демократичний контроль, Лісабонський договір, Європейський Союз.

Відкрити статтю>>>

У статті розглянуто нормативно-правові засади обмеження конституційного права особи на свободу пересування в умовах запровадження правового режиму воєнного часу. Крім того, здійснено правовий аналіз норм деяких законопроектів щодо встановлення адміністративної відповідальності за порушення комендантської години та розширення повноважень працівників Національної поліції України.

Ключові слова: свобода пересування, правовий режим воєнного часу, комендантська година, Національна поліція, адміністративне затримання.

Відкрити статтю>>>

У статті здійснено комплексне дослідження принципів діяльності Національного контактного пункту Європолу в Україні як спеціального адміністративно-правового механізму міжнародного правоохоронного співробітництва. Обґрунтовано, що НКП Європолу не може розглядатися виключно як технічний канал передачі інформації між компетентними органами України та Європолом, оскільки його функціональне призначення охоплює координацію міжвідомчої взаємодії, забезпечення належного режиму інформаційного обміну, захист чутливої правоохоронної інформації та поступове наближення національних процедур до стандартів Європейського Союзу.

Встановлено, що чинне правове регулювання діяльності НКП Європолу в Україні не містить цілісно сформульованої системи принципів, яка б визначала зміст, межі та стандарти його функціонування. У зв’язку з цим доведено необхідність доктринального осмислення принципів діяльності НКП як самостійного елемента його адміністративно-правового статусу. Особливу увагу приділено співвідношенню загальноправових засад, адміністративно-організаційних вимог, інформаційно-безпекових стандартів, спеціальних принципів міжнародного правоохоронного співробітництва та євроінтеграційних орієнтирів.

Наукова новизна дослідження полягає в обґрунтуванні авторської п’ятирівневої системи принципів діяльності Національного контактного пункту Європолу в Україні. До її складу віднесено загальноправові, адміністративно-організаційні, інформаційно-безпекові, спеціальні принципи міжнародного правоохоронного співробітництва та євроінтеграційні принципи. Такий підхід дозволяє розглядати принципи не як декларативні положення, а як змістовне ядро адміністративно-правового статусу НКП Європолу, що визначає правові межі його координаційної ролі, стандарти міжвідомчої взаємодії, вимоги до захисту інформації та напрями подальшого організаційно-функціонального розвитку.

Практичне значення отриманих результатів полягає у можливості використання запропонованої системи принципів для вдосконалення нормативно-правового регулювання діяльності НКП Європолу в Україні, зокрема щодо визначення його повноважень, процедур взаємодії з компетентними органами, режимів доступу до інформації, гарантій конфіденційності та механізмів підзвітності.

Ключові слова: адміністративно-правовий статус, правове регулювання, Національний контактний пункт Європолу в Україні, Європол, міжнародне співробітництво, право Європейського Союзу, європейські стандарти.

Відкрити статтю>>>

Дослідження присвячене проблемам реалізації права дитини на безпечні умови життя в Україні, зокрема в умовах воєнного стану, та шляхам удосконалення адміністративно-правового механізму захисту цих прав. Актуальність роботи зумовлена тим, що забезпечення безпечних умов життя для дітей є ключовим аспектом прав людини та стратегічним пріоритетом державної політики у сфері охорони дитинства. Незважаючи на існування численних нормативно-правових актів, які регулюють права неповнолітніх, практика демонструє наявність значних проблем у їх реалізації, включаючи нечіткість законодавчих норм, дублювання повноважень органів влади, формальний характер контролю та обмежену доступність адміністративних послуг.

Автор пропонує низку напрямів удосконалення адміністративно-правового механізму: уточнення правових категорій і механізмів у законодавстві, посилення міжвідомчої координації, розвиток електронних сервісів та обліку дітей у складних обставинах, запозичення окремих європейських практик та орієнтацію на превентивні заходи, а не лише на реагування на порушення. Зокрема, рекомендується внести зміни до Закону України «Про охорону дитинства» (ст. 6, 8), які передбачають більш чітке визначення прав дитини на безпечне середовище та механізми контролю за їх дотриманням, а також до Кодексу адміністративного судочинства (ст. 27–30), що забезпечить оперативне вирішення спорів щодо прав дітей.

Таким чином, робота є комплексним аналізом проблем і шляхів вдосконалення системи захисту прав дітей в Україні та пропонує конкретні юридичні і організаційні механізми для підвищення безпеки життя неповнолітніх.

Ключові слова: права дитини, безпечні умови життя, адміністративно-правовий механізм, координація органів влади, електронні сервіси, воєнний стан, превентивні заходи, законодавче вдосконалення.

Відкрити статтю>>>

Стаття присвячена дослідженню еволюції договору будівельного підряду в цивільному праві України. Метою статті є визначення еволюції договору будівництва в цивільному праві України, визначення основних етапів його розвитку, особливостей трансформації правового регулювання та сучасних тенденцій удосконалення законодавства у сфері будівельних правовідносин. Методологічною основою дослідження є загальнонаукові та спеціально-правові методи пізнання, зокрема діалектичний, історико-правовий метод, системно-структурний метод, метод аналізу та синтезу, формально-юридичний метод, що використовуються для вивчення сучасних тенденцій розвитку договірного регулювання договорів будівництва. Підкреслено, що договір будівельного підряду є одним із найдавніших цивільно-правових зобов’язань, що сформувався під впливом історичного розвитку суспільних потреб у будівництві та поступової еволюції правового регулювання. Його витоки сягають римського приватного права, а подальший розвиток пов’язаний із середньовічними ремісничими традиціями, індустріалізацією та становленням сучасних цивільно-правових систем. В Україні формування та удосконалення договору будівельного підряду відбувалися відповідно до змін у цивільному законодавстві, особливо в умовах незалежності, цифровізації та воєнного стану. Дослідження його еволюції має важливе теоретичне та практичне значення для вдосконалення сучасного правового регулювання та гармонізації з європейськими стандартами. Звернута увага, що оновлення правового регулювання договорів будівництва після прийняття Цивільного та Господарського кодексів України призвело до проблеми паралельного та частково дублюючого регулювання. Це проявилося в різних концептуальних підходах: Цивільний кодекс України закріпив приватноправову природу договору будівництва, тоді як Господарський кодекс України встановив економіко-організаційну модель з підвищеним рівнем імперативності. Такий дуалізм спричинив регуляторні колізії та необхідність подальшої гармонізації та уніфікації правового регулювання у будівельній сфері, що і відбулось внаслідок втрати чинності Господарським кодексом України. Запропоновані етапи еволюції договору будівельного підряду в цивільному праві України.

Ключові слова: договір, підряд, будівництво, зобов’язання, правовідносини, рекодифікація, будівельні правовідносини, гармонізація та уніфікація правового регулювання.

Відкрити статтю>>>

У статті досліджується принцип субсидіарності як один із ключових принципів права Європейського Союзу. Розглядається нормативна база його закріплення — від Маастрихтського до Лісабонського договору, а також відмінність між негативною та позитивною субсидіарністю. Проаналізовано механізми контролю за дотриманням цього принципу, зокрема процедури «жовтої» та «помаранчевої» картки, та практику їх застосування. Досліджено роль Суду справедливості ЄС у реалізації субсидіарності на основі аналізу ключових судових рішень. Наголошено на значенні принципу субсидіарності для правової інтеграції України в ЄС як інструменту гармонізації національного законодавства із збереженням правової специфіки держави.

Ключові слова: субсидіарність, право Європейського Союзу, розподіл компетенцій, механізми контролю, Суд справедливості ЄС, євроінтеграція, пропорційність.

Відкрити статтю>>>

Статтю присвячено теоретико-правовій характеристиці засобів захисту прав суб’єктів персональних даних в адміністративному праві. На підставі аналізу доктринальних підходів виокремлено такі ознаки засобів захисту прав суб’єктів персональних даних як публічно-правовий характер, владно-організаційна природа, спрямованість на права суб’єкта персональних даних як об’єкт захисту та різна функціональна спрямованість. Визначено, що за функціональною спрямованістю такі засоби класифікуються на превентивні, припиняючі та ті, що спрямовані на притягнення до юридичної відповідальності. Проаналізовано чинний стан законодавчого регулювання в Україні, виявлено його недоліки у порівнянні зі стандартами GDPR та обґрунтовано необхідність його вдосконалення.

Ключові слова: персональні дані, суб’єкт персональних даних, права суб’єктів персональних даних, адміністративно-правові засоби захисту, публічна адміністрація, GDPR, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини.

Відкрити статтю>>>

У статті здійснено комплексний аналіз правових засад діяльності Європейського омбудсмена в контексті забезпечення захисту прав людини і громадянина в Європейському Союзі. Визначено місце цього органу в інституційній системі Європейського Союзу та розкрито його правову природу, розглянуто інституційне і конституційне положення Європейського омбудсмена, визначено питання, що входять до його компетенції. У статті досліджується, чи діє Європейський омбудсмен як незалежна установа в інституційній системі Європейського Союзу. Встановлено, що незалежність Омбудсмена стає більш очевидною, коли він виступає в ролі наглядача за прозорістю, забезпечує оприлюднення інформації, що дає громадянам можливість вимагати від європейських установ підзвітності, або принаймні стимулював дебати щодо такої інформації.

У статті обґрунтовується теза, згідно з якою Європейський омбудсмен відіграє важливу та несе відповідальність стосовно перевірок адміністративного характеру, що відрізняється від завдань і відповідальності Суду ЄС. Проаналізовано особливості спорів, які підвідомчі омбудсмену, зокрема їх суб’єктний склад. Особлива увага зосереджена на характеристиці основних принципів, які визначають функціонування цього органу: незалежності, професійної таємниці та публічності. Розкрито зміст принципу незалежності як гарантії неупередженого здійснення повноважень, а також проаналізовано значення дотримання професійної таємниці для забезпечення конфіденційності інформації про заявників та осіб, які можуть постраждати внаслідок розголошення особистих відомостей.

Окремо розглянуто принцип публічності через аналіз двох основних вимог: відкритості діяльності омбудсмена та права здійснення розслідування за власною ініціативою.

Встановлено, що омбудсмен є специфічним органом, який поєднує в собі дві функції: надання рекомендацій по усуненню правопорушень та створення квазі-прецедентів, що зумовлює його превентивну діяльність. Зокрема, така правова модель сприяє підвищенню ефективності його роботи.

У досліджені продемонстровано динаміку зростання рівня схвалення рішень омбудсмена, що свідчить про ефективність таких звернень, попри їх рекомендаційний характер.

У статті приділено увагу аналізу скарги як основного засобу звернення до омбудсмена, зокрема, розглянуто матеріальні та процесуальні вимоги до неї, а також порядок її подання.

Ключові слова: Європейський омбудсмен, права людини, захист прав людини, право Європейського Союзу.

Відкрити статтю>>>

У статті здійснено комплексне наукове дослідження актуальних проблем, теоретичних аспектів та практичних перспектив запровадження інституту електронного нотаріату в Україні в умовах стрімкої глобальної цифровізації сучасного суспільства та інтеграції до європейського правового простору. Проаналізовано сучасний стан, ключові тенденції та динаміку правового регулювання нотаріальної діяльності на національному рівні, а також виявлено  недоліки у чинному законодавстві. У роботі детально визначено та класифіковано ключові правові, технічні, організаційні та соціальні бар’єри, що суттєво ускладнюють та гальмують повноцінне впровадження інноваційного електронного нотаріату в повсякденну юридичну практику. Особливу увагу приділено комплексному аналізу успішного міжнародного досвіду розбудови цифрових нотаріальних платформ у провідних країнах світу. Досліджено реальні можливості та механізми адаптації іноземних моделей до українських реалій з обов’язковим урахуванням як національних так і соціальних особливостей. На основі проведеного аналізу науково обґрунтовано нагальну необхідність системних трансформаційних змін в нотаріальній системі. Запропоновано конкретні шляхи удосконалення нормативно-правової бази, які дозволяють зберегти класичну фундаментальну роль нотаріуса як незалежного та безстороннього правового посередника між громадянами, одночасно модернізуючи форму надання послуг. Визначено пріоритетні напрями поглиблення інтеграції електронних державних реєстрів та впровадження передових інформаційно-комунікаційних технологій. Окремо приділено увагу захисту персональних даних та забезпеченню надійних заходів кібербезпеки в процесі функціонування системи «Е-нотаріат», адже через сферу нотаріату проходить великий масив документів. Зроблено узагальнений висновок, що послідовне та ефективне впровадження електронного нотаріату не лише підвищить рівень доступності, оперативності, прозорості та безпеки нотаріальних послуг, а й повністю забезпечить їх відповідність вимогам сучасного інформаційного суспільства та викликам цифровізації.

Ключові слова: електронний нотаріат, цифровізація, нотаріальна діяльність, електронні реєстри, правове регулювання, Україна, е-Нотаріат.

Відкрити статтю>>>

У статті автором проаналізовано адміністративно-правове регулювання верифікаційної діяльності Збройних Сил України, досліджено генезис та еволюцію нормативно-правового регулювання верифікаційної діяльності Збройних Сил України, етапи трансформації інституціональної структури верифікаційної діяльності, висвітлено правове підгрунтя діяльності Управління верифікації Головного управління військового співробітництва Збройних Сил України як структурного підрозділу органу міжнародного військового співробітництва, визначено його основні завдання як в умовах мирного часу так і в умовах дії правового режиму воєнного стану, запропоновано внесення змін до низки міждержавних угод між Україною і країнами-партнерами щодо контролю над збройними силами та їх озброєнням з врахуванням поточної безпекової ситуації в державі, розглянуті нові аспекти міжнародного військового співробітництва за напрямом верифікаційної діяльності, реалізація яких на виконання Концепції самозвітування країни-партнера з моніторингу кінцевого використання між Міністерством оборони України та Командуванням Збройних сил США в Європі, Концепції моніторингу кінцевого використання французького військового майна між Міністерством оборони України та Міністерством Збройних Сил та у справах ветеранів Французької Республіки дозволить підтримати імідж України як надійного партнера та сприятиме прийняттю відповідних рішень щодо розширення критичних номенклатур міжнародної військової допомоги.

Інституалізація верифікаційних структур у складі Збройних Сил України стала визначальним фактором, що легітимізує суверенний, незалежний та правовий статус держави, а також є ключовим етапом активізації державотворчих процесів. Міжнародне військове співробітництво України за верифікаційним напрямом здійснюється з метою реалізації в Україні положень міжнародних договорів в галузі контролю над озброєннями та роззброєнням, свідчить про глибоку інтеграцію України у світові миротворчі ініціативи.

Формування верифікаційних структур у Збройних Силах України стало вагомим підтвердженням самостійного, незалежного та цивілізованого статусу України, важливим кроком у процесі державотворення.

В умовах збройної агресії росії наша держава продовжує дотримуватися положень міжнародних договорів щодо контролю над звичайними озброєннями, демонструючи при цьому високий рівень транспарентності та відкритості.

Ключові слова: міжнародне військове співробітництво, верифікаційна діяльність Збройних Сил України, правове регулювання, країни-партнери, контроль над озброєннями, міжнародні договори.

Відкрити статтю>>>

У статті здійснено комплексне теоретико-правове дослідження інституту публічного адміністрування у сфері ветеранської політики України в умовах сучасних трансформацій системи публічної влади та зростання ролі держави у забезпеченні соціального захисту ветеранів війни. Проаналізовано сучасні наукові підходи до розуміння категорій «публічне адміністрування», «державне управління» та «публічне управління», визначено їх змістовне співвідношення, функціональне призначення та особливості реалізації у сфері ветеранської політики. Встановлено, що публічне адміністрування є ширшою за змістом категорією, у межах якої державне управління виступає окремою формою реалізації владно-управлінської діяльності. Досліджено наукові підходи О. В. Кузьменко, В.К. Колпакова, О.Г. Стрельченко, І.Г. Бухтіярова та І.Л. Булик С. І. Чернова, К. Л. Бугайчука та інших учених щодо визначення сутності публічного адміністрування, його нормативно-правової природи, організаційно-управлінського змісту та спрямованості на забезпечення публічного інтересу. Обґрунтовано, що сучасне розуміння публічного адміністрування виходить за межі традиційного виконавчо-розпорядчого впливу та охоплює стратегічне планування, цифровізацію управлінських процесів, сервісну орієнтацію держави, міжвідомчу координацію та взаємодію з інститутами громадянського суспільства. Особливу увагу приділено визначенню змісту публічного адміністрування у сфері ветеранської політики як самостійного напряму державної політики та окремого об’єкта адміністративно-правового регулювання. Сформульовано авторське визначення публічного адміністрування у сфері ветеранської політики як системної, нормативно врегульованої діяльності суб’єктів публічної адміністрації, спрямованої на формування та реалізацію державної ветеранської політики, забезпечення прав і законних інтересів ветеранів війни, членів їхніх сімей та сімей загиблих Захисників і Захисниць України. Визначено основні структурні складові такої діяльності: нормотворчу, інституційну, функціональну, контрольну та сервісно-цифрову. Наголошено, що специфіка публічного адміністрування у сфері ветеранської політики полягає у його людино-центричному характері, орієнтації на реабілітацію, соціальну адаптацію, професійне відновлення та реінтеграцію ветеранів у суспільне життя. Обґрунтовано, що ефективність реалізації державної ветеранської політики безпосередньо залежить від належного нормативно-правового забезпечення, цифровізації адміністративних процедур, доступності публічних послуг та ефективної міжвідомчої взаємодії.

Ключові слова: публічне адміністрування; публічне управління; державне управління; ветеранська політика; ветерани війни; публічна адміністрація; адміністративно-правове регулювання; соціальний захист ветеранів; цифровізація; публічні послуги; реабілітація ветеранів; реінтеграція ветеранів; людино-центричний підхід.

Відкрити статтю>>>

Статтю присвячено дослідженню правової природи зобов’язань з відшкодування шкоди, завданої під час рятування життя, здоров’я та майна фізичної особи, а також визначенню їх співвідношення із договірними та деліктними зобов’язаннями. Проаналізовано особливості правового регулювання зазначених правовідносин, передбачених главою 80 Цивільного кодексу України, та обґрунтовано необхідність їх відмежування від договірних і деліктних зобов’язань. Встановлено, що специфіка досліджуваних зобов’язань полягає у виникненні обов’язку з відшкодування шкоди внаслідок правомірної та суспільно корисної поведінки рятувальника, спрямованої на усунення небезпеки для життя, здоров’я чи майна іншої особи.

У статті здійснено комплексний аналіз доктринальних підходів до розуміння договірних зобов’язань, деліктних правовідносин та зобов’язань, що виникають із правомірної поведінки. Досліджено наукові позиції С. Д. Гринько, О. О. Отраднової, Т. С. Ківалової, В. А. Черната та інших учених щодо підстав виникнення, суб’єктного складу, функціонального призначення та механізму правового регулювання відповідних правовідносин. Особливу увагу приділено аналізу співвідношення зобов’язань, що виникають унаслідок рятування життя, здоров’я та майна фізичної особи, із договірними, деліктними зобов’язаннями та зобов’язаннями з відшкодування шкоди, завданої правомірною поведінкою, зокрема у стані крайньої необхідності та необхідної оборони.

Обґрунтовано, що зобов’язання, які виникають унаслідок рятування, не можуть бути ототожнені із класичними деліктними зобов’язаннями, оскільки підставою їх виникнення є не цивільне правопорушення, а правомірна поведінка рятувальника. Доведено, що відшкодування шкоди у таких правовідносинах не має характеру цивільно-правової відповідальності, а виступає особливим способом захисту цивільних прав та інтересів особи, яка зазнала шкоди під час рятування життя, здоров’я чи майна іншої особи. Водночас встановлено функціональний взаємозв’язок між зазначеними зобов’язаннями та деліктними правовідносинами, що проявляється у можливості субсидіарного застосування положень глави 82 Цивільного кодексу України до відносин із відшкодування шкоди рятувальнику.

Окрему увагу приділено дослідженню квазі-деліктної природи зобов’язань, що виникають унаслідок рятування життя, здоров’я та майна фізичної особи. З’ясовано, що вони поєднують окремі ознаки деліктних і квазі-деліктних правовідносин, однак характеризуються особливим юридичним складом, специфічним суб’єктним складом та соціальною спрямованістю. Установлено, що важливою особливістю зазначених правовідносин є участь держави як гаранта захисту прав рятувальника та суб’єкта відшкодування шкоди у визначених законом випадках.

Зроблено висновок, що зобов’язання, які виникають унаслідок рятування життя, здоров’я та майна фізичної особи, є самостійним різновидом недоговірних цивільних зобов’язань, що займають окреме місце у системі цивільного права України та потребують подальшого теоретичного осмислення й удосконалення механізму правового регулювання.

Ключові слова: недоговірні зобов’язання; договірні зобов’язання; договори; деліктні зобов’язання; квазі-делікт; рятування життя та здоров’я; рятування майна; відшкодування шкоди; правомірна поведінка; крайня необхідність; необхідна оборона; самозахист цивільних прав; цивільно-правова відповідальність; охоронні правовідносини.

Відкрити статтю>>>

Ухвали суду першої інстанції можуть оскаржуватись 2 способами: шляхом подання самостійної апеляційної скарги або ж заперечення на неї можуть бути включені до апеляційної скарги на рішення суду. Викладення в новій редакції ч. 2 ст. 353 ЦПК України було спрямоване на більш чітке нормативне визначення способів їх оскарження. Ст. 353 ЦПК України мала б визначати чіткий та вичерпний склад ухвал, на які допускається подання самостійної апеляційні скарги (окремо від рішення), проте судова практика вказує на протилежне. В практиці Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду, Великої Палати Верховного Суду вироблялись критеріїв віднесення ухвал до самостійних об’єктів оскарження, змінювались підходи щодо допустимості самостійного оскарження ухвал, не вказаних у ст. 353 ЦПК України, щодо відходу від положень ч. 2 ст. 352 ЦПК України.

Правова позиція Великої Палати Верховного Суду, викладена в постанові від 13.11.2024 року, попри її спрямованість на забезпечення ефективного судового захисту, зумовлює виникнення низки питань. Сумнівним видається відхід від буквального тлумачення ч. 2 ст. 352 та ч. 1 ст. 353 ЦПК України. Законодавець цілеспрямовано вніс зміни до ч. 2 ст. 352 ЦПК України, вказавши, що самостійному апеляційному оскарженню підлягають виключно ті ухвали, які прямо передбачені у переліку, закріпленому в ч. 1 ст. 353 ЦПК України. Розширене тлумачення складу ухвал, на які може бути подана самостійна апеляційна скарга, фактично наділить суди дискреційним повноваженням самостійного визначення, які ухвали можуть виступати самостійними об’єктами апеляційного оскарження. Положення  «якщо цього вимагає забезпечення права особи на судовий захист» нормативно не можливо визначити. Критерій «неможливості ефективного поновлення прав без апеляційного перегляду ухвали»  має оціночний характер. Це може спричинити як неоднакове , так і безпідставне їх застосування. Це негативно впливатиме на єдність судової практики. Наділення судів дискреційними повноваженнями можливе лише у випадках визначених законом. Доводи щодо необхідності гарантування особі ефективного судового захисту не можуть бути повністю відкинуті, оскільки право на апеляційне оскарження є складовою конституційного права на судовий захист. Проте вирішення цієї проблеми доцільно здійснювати шляхом внесення змін до ст. 353 ЦПК України із чітким визначенням складу ухвал, які можуть бути оскаржені окремо від рішення суду. Підхід віднесення визначення кола складу ухвал до дискреційний повноважень суду породжує більше загроз, ніж переваг.

Ключові слова: апеляційна скарга, ухвала, право апеляційного оскарження, самостійній об’єкт апеляційного оскарження, цивільний процес, судова практика, постанова Верховного Суду.

Відкрити статтю>>>

Ефективність і цілісність ринків небанківських фінансових послуг, створення сприятливих умов для їх розвитку та функціонування забезпечується ефективною регулюючою та наглядовою діяльністю уповноважених державних органів. З огляду на це, метою статті є комплексне господарсько-правове дослідження поняття, мети та принципів державного нагляду за професійною фінансовою діяльністю, а також основних підходів до здійснення такого нагляду.

Робиться висновок, що державне регулювання ринків небанківських фінансових послуг – це встановлення регуляторами певних правил поведінки суб’єктів професійної фінансової діяльності, тоді як держаним наглядом і контролем за ринками небанківських фінансових послуг буде здійснення перевірки дотримання зазначених правил поведінки та застосування санкцій за порушення чинного законодавства.

Державний нагляд за професійною фінансовою діяльністю здійснюється з метою забезпечення захисту законних інтересів клієнтів, сталого розвитку і стабільності фінансового ринку, створення сприятливих умов для розвитку економіки України і належного конкурентного середовища на фінансовому ринку, а також забезпечення прозорості, надійності і відкритості на ринках небанківських фінансових послуг та запобігання зловживанням і порушенням на цих ринках.

Ризик-орієнтований підхід полягає у здійсненні Регуляторами нагляду за надавачами небанківських фінансових послуг для визначення та виявлення, оцінки та переоцінки, а також розуміння ризиків, притаманних діяльності таких надавачів, і вжиття відповідних пропорційних наглядових заходів для їх мінімізації з урахуванням профілю ризиків, суттєвості виявлених ризиків, розміру, особливостей діяльності та бізнес-моделі надавача небанківських фінансових послуг. Консолідований підхід полягає у здійсненні нагляду за фінансовими групами, переважна діяльність в яких здійснюється фінансовими установами, що підлягають державному регулюванню з боку Національного банку України або Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку.

Пропонується визначати державний нагляд і контроль за професійною фінансовою діяльністю як систему послідовних, узгоджених дій Регуляторів, спрямованих на перевірку поведінки суб’єктів професійної фінансової діяльності з метою запобігання зловживанням і порушенням на ринках небанківських фінансових послуг, а також виявлення та притягнення до відповідальності за порушення чинного законодавства.

Ключові слова: державне регулювання, державний нагляд, контроль, фінансовий ринок, небанківські фінансові послуги, фінансова діяльність, надавач послуг, фінансові групи.

Відкрити статтю>>>

Статтю присвячено комплексному дослідженню ролі слідчого судді як одного з ключових суб’єктів забезпечення прав і свобод особи у кримінальному провадженні. В умовах реформування системи кримінальної юстиції України, орієнтації на європейські стандарти правосуддя та необхідності забезпечення ефективного механізму захисту прав людини особливого значення набуває інститут судового контролю на стадії досудового розслідування. Визначено, що саме слідчий суддя виступає процесуальною гарантією недопущення необґрунтованого обмеження конституційних прав і свобод особи з боку органів досудового розслідування та прокуратури.

У роботі проаналізовано правову природу інституту слідчого судді, його місце у системі кримінального процесуального права та значення у механізмі реалізації принципу верховенства права. Досліджено нормативне регулювання діяльності слідчого судді відповідно до положень Конституції України та Кримінального процесуального кодексу України. Особливу увагу приділено характеристиці судового контролю як самостійної форми судової діяльності, спрямованої на забезпечення балансу між публічними інтересами держави у сфері протидії кримінальним правопорушенням та необхідністю дотримання фундаментальних прав людини.

Розкрито особливості реалізації повноважень слідчого судді під час вирішення питань щодо застосування заходів забезпечення кримінального провадження, зокрема затримання особи, обрання запобіжних заходів, проведення обшуку, накладення арешту на майно, тимчасового доступу до речей і документів, а також надання дозволів на проведення негласних слідчих (розшукових) дій. Акцентовано увагу на необхідності дотримання принципів законності, обґрунтованості, пропорційності та мотивованості судових рішень у процесі здійснення судового контролю.

Окремо досліджено проблемні аспекти діяльності слідчого судді у сучасних умовах, серед яких: формальний підхід до розгляду клопотань сторони обвинувачення, недостатній рівень забезпечення процесуальної змагальності, перевантаженість слідчих суддів, неоднаковість судової практики, а також особливості здійснення судового контролю в умовах воєнного стану. Проаналізовано правові позиції Верховний Суд та практику Європейський суд з прав людини щодо забезпечення права на свободу та особисту недоторканність, права на повагу до приватного життя, права на справедливий суд та ефективний засіб юридичного захисту.

У результаті проведеного дослідження обґрунтовано висновок про те, що діяльність слідчого судді є невід’ємним елементом механізму захисту прав людини у кримінальному провадженні та важливою гарантією забезпечення законності під час досудового розслідування. Наголошено на необхідності подальшого вдосконалення кримінального процесуального законодавства України, посилення процесуальних гарантій незалежності слідчого судді, уніфікації судової практики та підвищення ефективності судового контролю відповідно до міжнародних і європейських стандартів захисту прав людини.

Ключові слова: слідчий суддя, кримінальне провадження, судовий контроль, досудове розслідування, права людини, забезпечення прав особи, процесуальні гарантії, заходи забезпечення кримінального провадження, запобіжні заходи, принцип верховенства права, право на захист, практика Європейський суд з прав людини, кримінальний процес, конвенційні стандарти, судовий захист.

Відкрити статтю>>>

Розглянуто проблеми правового регулювання трудових відносин під час дії воєнного стану, зокрема його вплив на організацію праці та зміну правового регулювання, що безпосередньо обмежує реалізацію трудових прав. Проаналізовано нормативно-правові зміни, що передбачають обмеження прав працівників, зокрема на звільнення та зміну умов праці, проте роль спеціального законодавства на період воєнного стану не завжди гармонізується із загальними трудовими нормами. Підкреслено важливість захисту прав працівників у цих умовах, особливо зважаючи на недосконалість процедур, які регулюють трудові права в умовах дії воєнного стану. Особливу увагу приділено оцінці ефективності змін у трудовому законодавстві в умовах воєнного стану, що не завжди забезпечується стабільністю та соціальною рівновагою. Однією з головних проблем є відсутність чітко врегульованих механізмів відновлення прав працівників після завершення воєнного стану. Визначено важливість інтеграції міжнародних трудових норм задля забезпечення гармонізації між спеціальними та загальними нормами трудового права. Наголошено, що адаптація національних норм до міжнародних стандартів має стати основним кроком для забезпечення стабільності трудових відносин у післявоєнний період. Підкреслено необхідність розроблення правового механізму відновлення трудових прав, що міститиме процедури компенсації та повернення до попередніх умов праці, а також забезпечення прав працівників, які постраждали в умовах війни. Це сприятиме не тільки правовій стабільності, але й соціальній рівновазі на ринку праці в післявоєнний період.

Ключові слова: трудові права, воєнний стан, правове регулювання, соціальні гарантії, правозастосування, міжнародні стандарти, компенсація працівників, трудове законодавство.

Відкрити статтю>>>

У статті здійснено комплексний науково-правовий аналіз проблеми зловживання цивільними правами як особливої форми поведінки суб’єктів правовідносин, що знаходиться на межі між законною поведінкою та правопорушенням. Обґрунтовано, що традиційна роздвоєність «правомірне – неправомірне» не охоплює всієї різноманітності поведінкових актів у цивільному праві, оскільки зловживання правом, формально залишаючись у межах наданого суб’єктивного права, за своєю суттю є соціально шкідливим. Акцентовано увагу на тому, що відсутність чітких законодавчих критеріїв відмежування зловживання правом від правопорушення створює ризики суддівського розсуду та знижує передбачуваність судових рішень.

Проаналізовано стан наукової розробки проблематики зловживання цивільними правами у вітчизняній та зарубіжній правовій доктрині. Встановлено, що, незважаючи на значну увагу до категорії «зловживання правом» з боку цивілістів, питання розмежування цього явища із суміжними правовими категоріями (правопорушенням, недобросовісною поведінкою) залишається дискусійним. У статті досліджено чинне законодавство України та виявлено ключові прогалини у правовому регулюванні меж здійснення цивільних прав в умовах відсутності легального визначення поняття «зловживання правом».

Проаналізовано судову практику України, зокрема правові позиції Верховного Суду, який у низці справ сформулював підходи до кваліфікації дій як зловживання правом. Розглянуто співвідношення доктрини venire contra factum proprium (заперечення власної попередньої поведінки) з національною концепцією зловживання правом.

У статті систематизовано наукові підходи до визначення критеріїв зловживання правом, запропоновано авторське бачення розмежувальних ознак законної поведінки, зловживання правом та правопорушення залежно від характеру шкоди, наявності умислу, меж формальної дозволеності та соціальної оцінки діяння. За результатами дослідження сформульовано практичні рекомендації щодо вдосконалення законодавчого регулювання та правозастосовної практики, спрямовані на підвищення правової визначеності, зменшення ризиків суддівського свавілля та формування єдиних підходів до кваліфікації прикордонних поведінкових актів.

Ключові слова: зловживання цивільними правами; законна поведінка; правопорушення; межі здійснення прав; недобросовісність; принцип добросовісності; судова практика; Верховний Суд; venire contra factum proprium; фраудаторний правочин.

Відкрити статтю>>>

У статті здійснено комплексне дослідження сучасного стану рекодифікації цивільного законодавства України, визначено основні проблеми та перспективи його подальшого оновлення в умовах європейської інтеграції, цифровізації суспільних відносин та реформування національної правової системи. Обґрунтовано, що рекодифікація цивільного законодавства є необхідним етапом розвитку приватного права України та має бути спрямована не лише на технічне оновлення нормативного матеріалу, а й на модернізацію концептуальних засад цивільно-правового регулювання.

Проаналізовано сучасні наукові підходи до розуміння рекодифікації цивільного законодавства, а також досліджено проблеми забезпечення системності та правової визначеності цивільного законодавства України. Встановлено, що однією з основних проблем сучасного цивільного законодавства є наявність нормативних колізій, фрагментарності правового регулювання та недостатньої адаптованості окремих інститутів цивільного права до сучасних суспільних викликів. Особливу увагу приділено проблемам правового регулювання цифрових активів, електронних правочинів, цифрових прав та захисту учасників цивільних правовідносин у цифровому середовищі.

У статті досліджено проблему співвідношення цивільного та господарського законодавства України в умовах рекодифікації приватного права. Обґрунтовано необхідність усунення нормативних колізій між Цивільним кодексом України та Господарським кодексом України з метою забезпечення єдності приватноправового регулювання. Значну увагу приділено питанням гармонізації цивільного законодавства України із правом Європейського Союзу та імплементації сучасних європейських підходів до регулювання приватноправових відносин.

За результатами дослідження сформульовано пропозиції щодо вдосконалення цивільного законодавства України, зокрема в частині нормативного закріплення правового статусу цифрових активів, удосконалення правового регулювання електронних правочинів, забезпечення правової визначеності та уніфікації приватноправового регулювання.

Ключові слова: рекодифікація, цивільне законодавство, цивільне право, приватне право, цифрові активи, електронні правочини, правова визначеність, цифровізація, гармонізація законодавства, європейська інтеграція.

Відкрити статтю>>>

У даній статті досліджено процесуально-криміналістичний цикл роботи із супутниковими знімками у справах про воєнні злочини. Особлива увага приділяється послідовності взаємопов’язаних дій, де кожна ланка впливає на допустимість та доказову переконливість Актуальність даної теми обумовлено повномасштабною збройною агресією Російської Федерації проти України, що суттєво трансформувала умови кримінального провадження та поставила перед органами кримінальної юстиції завдання документування воєнних злочинів в умовах збройного конфлікту, обмеженого фізичного доступу до місць бойових дій та активної інформаційної протидії. У сучасних реаліях цифрова інформація набуває статусу самостійного джерела доказів, оскільки сучасні злочини залишають не лише матеріально-фіксовані, а й цифрові сліди. На рівні криміналістичних підходів наголошується, що цифрові сліди включають різноманітні дані, зокрема метадані, а також інші цифрові об’єкти, які після належного процесуального виявлення, фіксації та вилучення можуть набувати статусу доказів. Також у статті акцентується увага на тому, що супутникові знімки в розслідуванні воєнних злочинів слід розглядати як різновид цифрової інформації, що може набувати доказового значення в межах криміналістики через категорію «документа» та «комп’ютерних даних», а за потреби спеціальної інтерпретації — через механізми спеціаліста й судової експертизи.

У роботі проаналізовано процесуальну роль спеціаліста в роботі з супутниковими даними, яка має окреме значення, оскільки спеціаліст може надавати консультації та документи з питань, що потребують спеціальних знань, а в окремих випадках може бути залучений і фахівець з міжнародної організації чи іноземної держави. Важливим є те, що це створює механізм для залучення компетенцій, необхідних для пояснення суду або слідству методів геопросторового аналізу, критеріїв інтерпретації змін на місцевості та підходів до співставлення супутникових знімків з іншими джерелами інформації, що безпосередньо посилює доведення в справах про воєнні злочини.

Також у статті було розглянуто проблематику розслідування воєнних злочинів із використанням супутникових знімків. Найсуттєвішою проблемою є нормативна неповнота та неоднорідність підходів до цифрових доказів. У наукових матеріалах прямо констатується відсутність у кримінальному процесуальному законодавстві України визначення «цифрових доказів» та порядку їх збирання, зберігання, аналізу й використання, що може призводити до невизнання судами цифрової інформації допустимою, а також до перенесення «стандартотворення» у сферу журналістських розслідувань і позапроцесуальних практик.

Ключові слова: криміналістична методика; цифрова криміналістика; воєнні злочини; докази; супутникові знімки; цифрові докази; допустимість цифрової інформації.

Відкрити статтю>>>

В статті визначено, що дипломатичний корпус є важливим інститутом сучасного міжнародного права та дипломатичної практики, який об’єднує всіх глав дипломатичних представництв іноземних держав, акредитованих у державі перебування. У широкому значенні до дипломатичного корпусу також відносять інших дипломатичних працівників та членів їх сімей. Хоча дипломатичний корпус не є міжнародною організацією і не має статусу юридичної особи, він виконує важливі представницькі та церемоніальні функції у сфері міжнародних відносин.

Основною функцією дипломатичного корпусу є колективне представництво інтересів акредитованих держав у державі перебування, зокрема участь у офіційних заходах, підтримання дипломатичного протоколу та сприяння розвитку міждержавних відносин. Водночас дипломатичний корпус не має права втручатися у внутрішні справи держави перебування і діє виключно в межах норм міжнародного права та дипломатичного етикету.

Особливе місце у структурі дипломатичного корпусу займає дуаєн (старійшина дипломатичного корпусу). Дуаєном, як правило, є глава дипломатичного представництва, який має найвищий ранг і найдовший строк перебування у державі акредитації. У деяких країнах ця роль традиційно належить апостольському нунцію Апостольський нунцій. Дуаєн виконує переважно координаційні та представницькі функції: виступає від імені дипломатичного корпусу, організовує спільні заходи, підтримує зв’язок з органами влади держави перебування.

Визначено роль дипломатичного корпусу як важливого елементу дипломатичної системи, що сприяє підтриманню міжнародного діалогу, розвитку співпраці між державами та дотриманню норм дипломатичного протоколу. Його діяльність, хоча й неформалізована, має значний вплив на ефективність міжнародних відносин і забезпечення взаєморозуміння між державами.

Ключові слова: дипломатичний корпус, дипломатичні представництва, міжнародне право, дипломатичний протокол, дуаєн, акредитація, привілеї та імунітети, представницькі функції, міждержавні відносини, дипломатична служба.

Відкрити статтю>>>

Проведено теоретико-правове дослідження правових засад юридичної відповідальності за порушення законодавства у сфері реабілітації в Україні. Проаналізовано сучасний стан нормативно-правового регулювання реабілітаційної діяльності в системі охорони здоров’я та соціального захисту населення. Визначено, що юридична відповідальність у сфері реабілітації має міжгалузевий характер і реалізується через механізми цивільно-правової, адміністративної, кримінальної та дисциплінарної відповідальності, остання з яких пов’язана з порушенням трудової дисципліни, професійних і етичних стандартів фахівців з реабілітації.

Досліджено положення Конституції України, Законів України «Про реабілітацію у сфері охорони здоров’я», «Про реабілітацію осіб з інвалідністю в Україні», а також підзаконних нормативно-правових актів, які регулюють порядок надання реабілітаційної допомоги та визначають загальні засади юридичної відповідальності у цій сфері. Обґрунтовано, що чинне законодавство містить низку прогалин, зокрема відсутність чіткої систематизації правопорушень у сфері реабілітації, недостатню визначеність підстав та механізмів притягнення винних осіб до відповідальності, що негативно впливає на ефективність захисту прав пацієнтів.

Окрему увагу приділено особливостям цивільно-правової, адміністративної, кримінальної та дисциплінарної відповідальності за порушення законодавства у сфері реабілітації. Встановлено, що в умовах воєнного стану питання забезпечення належної якості реабілітаційної допомоги та дотримання професійних стандартів набуває особливої актуальності у зв’язку зі значним зростанням кількості осіб, які потребують реабілітації.

Сформульовано пропозиції щодо вдосконалення законодавства України шляхом визначення складів правопорушень у сфері реабілітації, посилення механізмів державного контролю та моніторингу якості реабілітаційних послуг, а також гармонізації національного законодавства з міжнародними та європейськими стандартами у сфері охорони здоров’я та соціального захисту.

Ключові слова: реабілітація, юридична відповідальність, охорона здоров’я, цивільно-правова відповідальність, адміністративна відповідальність, кримінальна відповідальність, дисциплінарна відповідальність, реабілітаційні послуги, воєнний стан.

Відкрити статтю>>>

У статті здійснено комплексне адміністративно-правове дослідження взаємодії суб’єктів владних повноважень щодо забезпечення екстреної медичної допомоги в Україні. Обґрунтовано, що екстрена медична допомога є не лише окремим видом медичної допомоги, а й важливою публічно-правовою гарантією реалізації права людини на життя, охорону здоров’я та своєчасне отримання медичної допомоги. Встановлено, що належне функціонування цієї системи забезпечується узгодженою діяльністю Кабінету Міністрів України, Міністерства охорони здоров’я України, обласних та Київської міської державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування, центрів екстреної медичної допомоги та медицини катастроф, оперативно-диспетчерських служб, органів цивільного захисту, Національної поліції України, системи екстреної допомоги населенню за єдиним телефонним номером 112 та інших суб’єктів реагування.

Визначено основні форми такої взаємодії: нормативну, організаційну, інформаційну, координаційну, оперативно-диспетчерську та фінансово-ресурсну. Доведено, що в умовах воєнного стану значення міжвідомчої взаємодії істотно зростає, оскільки система екстреної медичної допомоги функціонує в умовах пошкодження медичної та транспортної інфраструктури, підвищених безпекових ризиків, ускладненої логістики, значного навантаження на медичних працівників та необхідності забезпечення безперервного реагування на невідкладні стани. Акцентовано, що чинне правове регулювання загалом створює необхідну основу для функціонування цієї системи, однак залишається фрагментарним і потребує подальшої систематизації. Особливу увагу приділено ролі регіонального рівня управління, оскільки саме на цьому рівні забезпечуються територіальна доступність екстреної медичної допомоги, розміщення пунктів базування бригад, матеріально-технічна готовність і практична координація екстреного реагування. Наголошено, що результативність надання екстреної медичної допомоги визначається не лише професійністю медичних працівників, а й здатністю всієї системи публічного адміністрування діяти узгоджено, оперативно та безперервно.

Запропоновано напрями вдосконалення адміністративно-правового механізму взаємодії суб’єктів владних повноважень у цій сфері, зокрема посилення регіонального планування, цифрову інтеграцію оперативно-диспетчерських служб із системою екстреної допомоги населенню за єдиним телефонним номером 112, розвиток резервних каналів зв’язку, мобільних пунктів і модульних станцій базування бригад, а також удосконалення правових та організаційних гарантій безпеки працівників системи екстреної медичної допомоги.

Ключові слова: екстрена медична допомога, медичне право, суб’єкти владних повноважень, адміністративно-правове забезпечення, взаємодія, система 112, оперативно-диспетчерська служба, воєнний стан, право на охорону здоров’я.

Відкрити статтю>>>

У статті здійснено комплексне дослідження публічного адміністрування інституту пенсійного забезпечення військовослужбовців в умовах особливого періоду. Обґрунтовано, що трансформація сучасної системи соціального захисту в Україні зумовлює підвищення ролі держави у забезпеченні належних соціальних гарантій для осіб, які виконують функції із захисту суверенітету та територіальної цілісності держави. Визначено, що пенсійне забезпечення військовослужбовців є не лише елементом соціальної політики, а й важливим інструментом забезпечення обороноздатності та соціальної стабільності. Проаналізовано нормативно-правову основу функціонування відповідного інституту, зокрема спеціальне законодавство у сфері пенсійного забезпечення осіб, звільнених з військової служби, а також суміжні акти, що визначають соціальні гарантії військовослужбовців. Розкрито основні наукові підходи до розуміння пенсійного забезпечення як складної соціально-економічної та правової категорії, що поєднує елементи державного забезпечення і соціального страхування. Встановлено, що особливості правового статусу військовослужбовців обумовлюють специфіку їх пенсійного забезпечення, яка проявляється у диференційованих умовах призначення пенсій, залежності їх розміру від грошового забезпечення та вислуги років, а також у наявності додаткових гарантій і пільг. Окреслено структуру публічно-правового механізму реалізації пенсійного забезпечення, який включає нормативне регулювання, діяльність суб’єктів публічної адміністрації, фінансові інструменти та процедури контролю. Особливу увагу приділено проблемам функціонування зазначеного інституту в умовах особливого періоду, серед яких виокремлено фрагментарність правового регулювання, складність адміністративних процедур, залежність від бюджетних ресурсів та необхідність адаптації системи до нових соціально-економічних викликів. Зроблено висновок про необхідність удосконалення механізмів публічного адміністрування у цій сфері шляхом систематизації законодавства, підвищення ефективності управлінських рішень та забезпечення балансу між соціальними гарантіями і фінансовими можливостями держави.

Ключові слова: публічне адміністрування, пенсійне забезпечення, військовослужбовці, соціальний захист, особливий період, вислуга років, грошове забезпечення, правове регулювання, пенсійна система, державна політика.

Відкрити статтю>>>

Стаття присвячена порівняльно-правовому аналізу механізмів фінансового стимулювання викривачів у сфері протидії відмиванню коштів та фінансуванню тероризму (AML/CFT). Досліджено досвід США, ЄС та Великобританії у формуванні систем винагород за повідомлення про порушення відповідного законодавства. Проаналізовано правову базу програм FinCEN, SEC та DOJ, положення Директиви ЄС 2019/1937, Шостої AML-директиви 2024/1640, а також дискусію навколо реформи британської моделі. Встановлено, що американська модель є найрозвиненішою: програми SEC та FinCEN передбачають виплату від 10 до 30% від суми стягнутих санкцій, забезпечують анонімність заявника та захист від репресалій; загальна сума виплачених SEC винагород перевищила 2,2 млрд доларів США. Підхід ЄС зосереджений на захисті викривачів без матеріального стимулювання, тоді як Велика Британія перебуває на стадії реформи з очікуваним запровадженням механізму до 2027 року. Охарактеризовано чинний стан законодавства України: система захисту та винагороди викривачів корупції за ст. 53-7 Закону «Про запобігання корупції» набула практичного застосування у 2024 році, однак у сфері AML/CFT спеціальних фінансових стимулів не передбачено. Встановлено, що це є суттєвою прогалиною як з точки зору відповідності стандартам FATF та вимогам євроінтеграції, так і в контексті підготовки до транспозиції AMLD6 до 2027 року. Запропоновано концептуальну модель запровадження AML/CFT-програми фінансових стимулів для викривачів в Україні, що охоплює відсоткову модель розрахунку винагороди (10–30% від стягнутих санкцій), гарантовану конфіденційність з можливістю анонімного подання через адвоката, ефективний захист від репресалій та самостійне джерело фінансування у вигляді цільового фонду, що формується з коштів стягнутих санкцій.

Ключові слова: відмивання коштів; AML/CFT; викривач; фінансові стимули; програма винагороди; FinCEN; FATF; фінансовий моніторинг; Україна.

Відкрити статтю>>>

У статті розглядається експертний висновок як засіб доказування у справах про встановлення походження дитини від батька. На основі матеріалів судової практики досліджується значення експертного висновку як засобу доказування факту біологічного походження дитини від певного чоловіка. Аналізуються положення Сімейного кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, як джерел матеріальних та процесуальних норм. Окрема увага приділена застосуванню статті 109 ЦПК України у справах про встановлення походження дитини від батька. На підставі опрацювання матеріалів судової практики зроблено висновок про необхідність проведення молекулярно-генетичної експертизи (ДНК-тесту) у справах про встановлення батьківства. У статті звертається увага на досвід Франції, Німеччини, Чехії.

Зроблено висновок про необхідність законодавчого закріплення обов’язкового висновку експерта у справах про встановлення походження дитини від батька, за умови, коли батько є живим і ухиляється від проходження експертизи. Така позиція базується на врахуванні найкращих прав та інтересів дитини.

Ключові слова: судовий розгляд, доказування, експертний висновок, встановлення батьківства, інтереси дитини.

Відкрити статтю>>>

У статті розглядається значення системи стримувань та противаг для організації й функціонування влади в Європейському Союзі. Установчі договори ЄС закріпили систему розподілу повноважень між різними інституціями Союзу, насамперед між Європейським парламентом й Європейською радою, відому як принцип міжінституційного балансу.

У статті досліджено інституційну структуру Європейського Союзу, яка протягом всієї історії інтеграції зазнає серйозних еволюційних змін, які супроводжувалися гарячими дискусіями, конфліктами та компромісами між конкуруючими баченням щодо того, яким чином має бути досягнутий баланс між наднаціональним і міжурядовим методами співробітництва. Зазначено, що розміщення Європейського парламенту і Європейської ради відповідно на першому і другому місцях інституційної структури Союзу стало одним із головних інституційних нововведень в об’єднаній Європі після Лісабонського договору (2009). Щоб зрозуміти специфіку постлісабонської системи стримувань і противаг, шляхів досягнення інституційного балансу, в статті особливу увагу приділено визначенню правового статусу Європейського парламенту і Європейської ради.  Зроблено висновок, що Європейський Парламент є унікальним наднаціональним інститутом, який покликаний забезпечити демократичну легітимність європейського врядування, тоді як Європейська рада відіграє роль квазі глави ЄС.

Наголошено, що звичайна законодавча процедура, раніше відома як процедура спільного прийняття рішень, стала важливою віхою, яка змінила спосіб взаємодії інститутів Союзу. Звичайна законодавча процедура в процесі свого розвитку включала в себе як формальні, так і неформальні зміни правил задля підвищення своєї ефективності. Проаналізовано, як реалізація Європейською радою квазі законодавчої діяльності впливає на міжінституційний баланс ЄС. Зазначено, що Суд справедливості ЄС зайняв чітку позицію з цього питання, яка полягає в обмеженні можливості Європейської ради втручатися у запроваджений установчими договорами міжінституційний баланс в сфері законотворення. Побоювання наслідків квазі законодавчої діяльності Європейської ради призвели до зміщення акценту в дослідженнях з повноважень інститутів ЄС, задіяних у звичайній законодавчій процедурі, на визначення місця та ролі Європейської ради у ній та аналізі наслідків її втручання у цю процедуру для демократичної легітимності. Наголошено на тому, що існуючий дисбаланс в інституційній структурі ЄС потребуватиме його усунення під час чергового перегляду установчих договорів Союзу.

Ключові слова: Європейський парламент, Європейська рада, інституційна структура, стримування і противаги, демократичний контроль, Лісабонський договір, Європейський Союз.

Відкрити статтю>>>

У статті досліджено медичні документи як специфічне та багатофункціональне джерело доказової інформації у провадженнях щодо кримінальних правопорушень, вчинених медичними працівниками. Встановлено, що медична документація виступає у доказуванні в різних правових формах: як документи у розумінні ст. 99 КПК України; як речові докази згідно ст. 98 КПК України, а також як об’єкти судових експертиз, спрямованих на перевірку їх достовірності, повноти та автентичності.

Окрему увагу приділено класифікації медичних документів за формою фіксації інформації, походженням та юридичним значенням, що має практичне значення для визначення процесуального порядку їх отримання та оцінки доказової сили. Розкрито особливості використання паперової медичної документації, яка, незважаючи на цифровізацію системи охорони здоров’я, зберігає значну доказову цінність завдяки хронологічній визначеності записів, наявності ідентифікаційних ознак авторства та можливості відтворення клінічної картини надання медичної допомоги. Водночас акцентовано на її вразливості до фальсифікацій, що зумовлює необхідність застосування техніко-криміналістичних методів дослідження.

Проаналізовано специфіку електронних медичних документів у системі eHealth, які характеризуються наявністю метаданих, цифрових слідів та складною інфраструктурою зберігання. Підкреслено їх підвищену інформативність і водночас проблеми автентичності, доступу та процесуальної допустимості. Обґрунтовано ключову роль комп’ютерно-технічної експертизи та системних журналів доступу (log-файлів) у встановленні факту внесення змін до електронних записів.

Доведено, що судові експертизи є визначальним інструментом оцінки медичних документів, зокрема судово-медична, техніко-криміналістична та комп’ютерно-технічна експертизи, які дозволяють встановити відповідність дій медичних працівників професійним стандартам, виявити фальсифікації та перевірити достовірність інформації. Окреслено проблемні аспекти, пов’язані з неповнотою медичного документування, неоднорідністю стандартів медичної допомоги та недостатнім нормативним регулюванням доступу до електронних медичних систем.

Ключові слова: медичні документи, кримінальне провадження, доказування, електронні докази, eHealth, судова експертиза, криміналістика.

Відкрити статтю>>>

У статті здійснено комплексний аналіз судового контролю у кримінальному провадженні як одного з ключових механізмів забезпечення верховенства права та захисту прав людини на стадії досудового розслідування. Досліджено правову природу судового контролю, визначено його місце у системі кримінальних процесуальних гарантій та розкрито роль слідчого судді у забезпеченні балансу між публічними інтересами кримінального переслідування і правами особи. Особливу увагу приділено проблемі формалізації судового контролю, за якої діяльність слідчого судді фактично зводиться до процедурного санкціонування рішень сторони обвинувачення без належної перевірки необхідності, обґрунтованості та пропорційності втручання у права людини.

Проаналізовано практику Європейського суду з прав людини у справах, Imbrioscia v. Switzerland, Bykov v. Russia, Barbulescu v. Romania, Merit v. Ukraine та Korniyets and Others v. Ukraine. Обґрунтовано, що сучасні стандарти ЄСПЛ вимагають від національних судів забезпечення не декларативного, а реального та ефективного судового контролю, який має превентивний характер і спрямований на недопущення свавільного втручання держави у права особи.

Встановлено, що однією з ключових проблем національної моделі судового контролю є поширена практика шаблонності судових рішень, відсутність повноцінної змагальності під час розгляду окремих категорій клопотань, а також недостатня ефективність механізмів оскарження втручання у права людини. Зроблено висновок, що ефективність судового контролю визначається не формальним існуванням відповідних процедур, а здатністю суду забезпечувати реальний баланс між інтересами кримінального переслідування та гарантіями захисту прав людини відповідно до принципу верховенства права та стандартів ЄСПЛ.

Ключові слова: судовий контроль, кримінальне провадження, слідчий суддя, досудове розслідування, права людини, справедливий суд, ЄСПЛ, допустимість доказів, верховенство права, судовий захист.

Відкрити статтю>>>

У статті досліджено адміністративно-правовий статус суб’єктів волонтерської та благодійної діяльності в Україні, а також особливості їх взаємодії з органами публічної влади в умовах воєнного стану. Обґрунтовано, що волонтерська та благодійна діяльність в Україні формують складну систему суспільно корисної неприбуткової активності, у межах якої взаємодіють волонтери, благодійники, благодійні організації, організації та установи, що залучають волонтерів, бенефіціари, отримувачі волонтерської допомоги, органи державної влади й органи місцевого самоврядування. Доведено, що волонтерська діяльність є спеціальною формою благодійної діяльності, яка ґрунтується переважно на особистій добровільній участі фізичної особи у наданні допомоги, тоді як благодійна діяльність має ширший зміст і може охоплювати майнову, фінансову, організаційну, грантову та інші форми підтримки. Встановлено, що адміністративно-правовий статус суб’єктів волонтерської та благодійної діяльності має комплексну правову природу: з одного боку, він базується на приватній ініціативі, автономії, добровільності та неприбутковості, а з іншого – реалізується через адміністративно-правові процедури реєстрації, обліку, звітності, податкового регулювання, координації та контролю. Особливу увагу приділено Реєстру волонтерів, правовому статусу благодійних організацій, ролі бенефіціарів, а також формам взаємодії суб’єктів волонтерської та благодійної діяльності з публічною адміністрацією. Запропоновано розглядати таку взаємодію крізь призму гарантійно-партнерської моделі, за якої держава не підміняє громадянську ініціативу, а створює правові, організаційні, інформаційні, податкові та цифрові умови для її ефективної реалізації. Сформульовано напрями вдосконалення адміністративно-правового регулювання у цій сфері, зокрема щодо чіткого розмежування статусу різних суб’єктів, спрощення адміністративних процедур, розвитку податкових стимулів, посилення прозорості та формування сталої моделі партнерства держави, місцевого самоврядування, громадянського суспільства і бенефіціарів.

Ключові слова: волонтерська діяльність, благодійна діяльність, волонтерська допомога, гуманітарна допомога, волонтер, благодійник, благодійна організація, бенефіціар, адміністративно-правовий статус, органи публічної влади, громадянське суспільство, органи державної влади й місцевого самоврядування.

Відкрити статтю>>>

Підкреслено, що подолання чи при наймі максимальне можлива мінімізація дії проявів дифамації у процедурі захисту честі і гідності особи можлива лише в межах антикримінального судочинства. Статус Підозрюваного має набуватися шляхом Пред’явлення підозри слідчим, який має диплом про юридичну освіту і зобов’язаний всебічно, повно і неупереджено дослідити всі обставини кримінального провадження, із негайним направленням справи для розгляду в суд. Лише у даний момент має з’являтися і Потерпілий, який разом із Підозрюваним до цього часу повинні розглядатися у таких статусах виключно ймовірно і їх доцільно буде іменувати Свідками конфліктної ситуації.

У суді статус Підозрюваного має змінюватися лише шляхом встановлення об’єктивної істини по справі на основі остаточної оцінки достатньої і узгодженої сукупності значимих і достовірних доказів, що свідчить про формування внутрішнього переконання судді про : 1) наявність осудних винних діянь Підозрюваного із поширення щодо Потерпілого завідомо недостовірних негативних чи позитивно-негативних відомостей або завідомо достовірних такого роду відомостей, що виникли не внаслідок осудних винних діянь Потерпілого та/або щодо яких вже сплили чи зняті строки згадування – на статус Засудженого; 2) відсутність такого роду осудних винних діянь Підозрюваного – на статус Виправданого; 3) наявність такої узгодженої сукупності значимих і достовірних доказів, що виявляється недостатньо для формування внутрішнього переконання як першого, так й другого формату, а всі можливості отримати додаткові докази вже вичерпані – за Нейтральним вироком чи іншим рішення суду статусу Причетного.

Ключові слова: прояви дифамації у цивільному судочинстві у частині захисту честі, гідності та ділової репутації особи; подолання чи мінімізації проявів такої дифамації в межах антикримінального судочинства.

Відкрити статтю>>>

У статті досліджено проблематику адміністративної відповідальності за порушення режиму використання земель у межах зон із особливими умовами користування навколо військових об’єктів. Обґрунтовано, що зазначені зони становлять особливий різновид публічно-правових обмежень у землекористуванні, які встановлюються в інтересах оборони держави, забезпечення воєнної та безпекової інфраструктури, охорони державного кордону, захисту населення, господарських об’єктів і довкілля від можливих негативних наслідків функціонування військових об’єктів. Визначено, що їх правовий режим має комплексний характер і формується на стику земельного, адміністративного, екологічного та оборонного законодавства. Установлено, що чинне законодавство України не містить самостійного спеціального складу адміністративного правопорушення, що охоплював би порушення режиму використання земель у межах таких зон, унаслідок чого притягнення винних осіб до відповідальності здійснюється переважно на основі загальних норм адміністративного та земельного права, зокрема норм, що встановлюють відповідальність за земельні адміністративні проступки. Доведено, що застосування загальних деліктних норм до специфічних порушень режиму спеціальних зон знижує рівень правової визначеності, ускладнює належну юридичну кваліфікацію протиправних діянь, створює труднощі для розмежування земельних, екологічних і режимних порушень, а також негативно впливає на ефективність адміністративно-правової охорони земель оборони. Особливу увагу звернено на значення належного обліку, державної реєстрації та фіксації обмежень у використанні земель як необхідної умови реального функціонування правового режиму відповідних зон. Зроблено висновок про необхідність удосконалення законодавчого регулювання шляхом конкретизації складів адміністративних правопорушень у цій сфері, посилення процедур виявлення, документування та припинення таких порушень, а також забезпечення узгодження земельного, кадастрового, оборонного та адміністративно-деліктного механізмів охорони земель навколо військових об’єктів. Запропоновано напрями подальшого реформування.

Ключові слова: землі оборони, зони із особливими умовами користування військових об’єктів, адміністративна відповідальність, режим використання земель, державний контроль за використанням та охороною земель.

Відкрити статтю>>>

У статті здійснено комплексний аналіз кримінального покарання у виді службових обмежень для військовослужбовців як одного із спеціальних видів основних покарань, передбачених кримінальним законодавством України. Актуальність теми обумовлена необхідністю забезпечення належного рівня військової дисципліни, законності та правопорядку в умовах воєнного стану й тривалого збройного протистояння, а також потребою збереження кадрового потенціалу Збройних Сил України. Особливу увагу приділено дослідженню правової природи службових обмежень, їх місця у системі кримінальних покарань, а також специфіці реалізації щодо спеціального суб’єкта – військовослужбовця.

Проаналізовано положення Кримінального кодексу України та Кримінально-виконавчого кодексу України, які визначають підстави, порядок призначення та виконання покарання у виді службових обмежень для військовослужбовців. Встановлено, що даний вид покарання поєднує елементи матеріального, службового та морально-психологічного впливу на засудженого, оскільки передбачає відрахування із грошового забезпечення, обмеження у просуванні по службі та присвоєнні військових звань, а також незарахування строку покарання до вислуги років для присвоєння чергового військового звання.

У статті розкрито особливості виконання зазначеного покарання за місцем проходження військової служби, роль командира військової частини у забезпеченні виконання вироку суду, а також специфіку правового статусу засудженого військовослужбовця під час відбування покарання. Окремо досліджено питання строків відбування покарання, порядку здійснення відрахувань із грошового забезпечення, застосування умовно-дострокового звільнення, звільнення за станом здоров’я, а також підстав припинення виконання покарання.

Обґрунтовано, що службові обмеження для військовослужбовців є важливим інструментом індивідуалізації кримінальної відповідальності та реалізації принципу гуманізації кримінального права, оскільки дозволяють забезпечити виправлення засудженого без ізоляції від суспільства та без припинення проходження військової служби. Водночас виявлено окремі проблеми правозастосовної практики та недосконалість нормативного регулювання, що потребують подальшого вдосконалення.

Зроблено висновок, що ефективність застосування службових обмежень для військовослужбовців значною мірою залежить від належного нормативного забезпечення, узгодженості положень кримінального, кримінально-виконавчого та військового законодавства, а також від забезпечення балансу між інтересами військової дисципліни, обороноздатності держави та дотриманням прав і свобод військовослужбовців.

Ключові слова: кримінальне покарання, службові обмеження, військовослужбовці, військова служба, кримінальна відповідальність, кримінально-виконавче законодавство, військова дисципліна, виконання покарання, гуманізація покарання.

Відкрити статтю>>>

У статті досліджено особливості здійснення публічного адміністрування Державною службою України з питань праці в умовах дії правового режиму воєнного стану. Встановлено, що повномасштабне вторгнення російської федерації та введення воєнного стану в Україні зумовили необхідність трансформації діяльності Державної служби України з питань праці з метою забезпечення безперервності реалізації її повноважень та адаптації до сучасних безпекових, економічних і соціальних викликів.

На підставі аналізу законодавства України, публічних звітів Державної служби України з питань праці за 2022–2025 роки, а також нормативно-правових актів, прийнятих у період воєнного стану, визначено особливості діяльності цієї публічної адміністрації в умовах дії правового режиму воєнного стану.

До особливостей публічного адміністрування Державної служби України з питань праці в умовах воєнного стану віднесено: посилення цифровізації адміністративних послуг та процедур; впровадження нових електронних механізмів взаємодії з роботодавцями та працівниками; трансформація контрольно-наглядової діяльності від повного припинення перевірок до поступового відновлення позапланового державного нагляду (контролю); проведення превентивної, а також консультаційної, інформаційно-роз’яснювальної роботи.

Досліджено особливості трансформації контрольно-наглядової діяльності Державної служби України з питань праці: від повного припинення проведення планових та позапланових заходів державного нагляду (контролю) на початку повномасштабного вторгнення до поступового відновлення позапланових перевірок у сфері праці та охорони праці, а також ринкового нагляду.

Особливу увагу приділено превентивній діяльності Державної служби України з питань праці щодо запобігання виробничому травматизму в умовах воєнного стану, Встановлено, що в умовах воєнного стану діяльність Державної служби України з питань праці була спрямована не лише на здійснення визначених законодавством завдань, але й на забезпечення стабільності функціонування суб’єктів господарювання, формування культури безпечної праці, запобігання виробничому травматизму.

Ключові слова: публічне адміністрування, органи державної влади, воєнний стан, державний нагляд (контроль), охорона праці, трудові відносини, цифровізація, адміністративні послуги, адміністративні процедури, роботодавець, працівник, суб’єкти господарювання, виробничий травматизм, безпека праці.

Відкрити статтю>>>

У статті здійснено комплексне дослідження сутності та змісту адміністративно-правового механізму формування і реалізації державної політики в Україні в умовах сучасних трансформацій публічного управління, цифровізації державних процесів та повоєнного відновлення держави. Проаналізовано основні наукові підходи до визначення категорій «державна політика», «механізм правового регулювання» та «адміністративно-правовий механізм», а також з’ясовано їх місце та взаємозв’язок у системі адміністративного права. Встановлено, що адміністративно-правовий механізм виступає одним із ключових інструментів забезпечення ефективної діяльності органів публічної влади та реалізації стратегічних напрямів державної політики.

У роботі визначено структурні елементи адміністративно-правового механізму формування та реалізації державної політики, до яких віднесено суб’єктів владних повноважень, адміністративно-правові норми, принципи публічного адміністрування, форми та методи управлінської діяльності, адміністративні процедури, інструменти контролю та механізми забезпечення законності. Особливу увагу приділено проблемам функціонування зазначеного механізму в умовах реформування системи державного управління, децентралізації влади, розвитку електронного урядування та впровадження цифрових сервісів у діяльність органів публічної адміністрації.

Обґрунтовано необхідність удосконалення нормативно-правового забезпечення державної політики, посилення інституційної спроможності суб’єктів публічного адміністрування, підвищення рівня прозорості, відкритості та підзвітності органів державної влади. Виокремлено основні проблеми реалізації державної політики в Україні, серед яких фрагментарність адміністративно-правового регулювання, недостатня координація між суб’єктами владних повноважень, дублювання управлінських функцій, обмеженість механізмів адміністративного контролю та низький рівень ефективності окремих управлінських процедур.

Зроблено висновок про необхідність комплексного реформування адміністративно-правового механізму формування та реалізації державної політики з урахуванням європейських стандартів належного врядування, принципів верховенства права та сучасних викликів державотворення. Запропоновано напрями вдосконалення, що включають розвиток електронного урядування, оптимізацію адміністративних процедур, посилення цифрової трансформації публічного управління та підвищення ефективності діяльності суб’єктів публічної адміністрації.

Ключові слова: державна політика, адміністративно-правовий механізм, механізм формування та реалізації, публічне адміністрування, суб’єкти владних повноважень, адміністративні процедури, електронне урядування.

Відкрити статтю>>>

У статті досліджено адміністративно-правові особливості взаємодії суб’єктів владних повноважень щодо забезпечення реабілітації осіб з інвалідністю в Україні. Обґрунтовано, що реабілітація осіб з інвалідністю є не лише складовою системи охорони здоров’я та соціального захисту, а й важливою публічно-правовою гарантією реалізації права людини на гідність, здоров’я, соціальну інтеграцію, самостійність і участь у суспільному житті. Визначено, що правове забезпечення реабілітації має комплексний характер, оскільки охоплює норми медичного, соціального та адміністративного законодавства. Наголошено, що в сучасних умовах реабілітація повинна розглядатися як безперервний процес, який поєднує медичну допомогу, соціальний супровід, забезпечення допоміжними засобами реабілітації та створення безбар’єрного середовища.

З’ясовано коло основних суб’єктів владних повноважень, залучених до забезпечення реабілітації осіб з інвалідністю: Кабінет Міністрів України, Міністерство охорони здоров’я України, Міністерство соціальної політики, сім’ї та єдності України, Національна служба здоров’я України, Фонд соціального захисту осіб з інвалідністю, місцеві державні та військові адміністрації, органи місцевого самоврядування, заклади охорони здоров’я, реабілітаційні установи та надавачі соціальних послуг. Доведено, що ефективність їхньої діяльності залежить не лише від формального розмежування повноважень, а й від належної міжвідомчої координації, інформаційного обміну та чіткого адміністративного маршруту особи з інвалідністю.

Встановлено, що основними проблемами у цій сфері є розосередженість повноважень між різними органами та установами, недостатня інтеграція медичної і соціальної складових реабілітації, нерівномірність територіальної доступності послуг, складність адміністративного супроводу та потреба в подальшій цифровізації процедур. Аргументовано, що в умовах воєнного стану ці проблеми посилюються через зростання реабілітаційних потреб населення, пошкодження соціальної інфраструктури та підвищене навантаження на систему охорони здоров’я і соціального захисту. Підкреслено, що ефективна взаємодія відповідних суб’єктів має бути спрямована не лише на призначення окремих реабілітаційних заходів, а й на досягнення максимально можливої самостійності, соціальної адаптації та включення особи з інвалідністю в суспільне життя. Запропоновано напрями вдосконалення такої взаємодії на засадах людиноцентричності, функціональності та безбар’єрності.

Ключові слова: реабілітація, особи з інвалідністю, суб’єкти владних повноважень, адміністративно-правове забезпечення, публічне адміністрування, міжвідомча взаємодія, соціальний захист, охорона здоров’я, безбар’єрність, воєнний стан.

Відкрити статтю>>>

У статті досліджено організаційно-правове забезпечення цифровізації судочинства в Україні як систему правових, інституційних, управлінських, технічних, кадрових заходів і заходів у сфері інформаційної безпеки, спрямованих на створення належних умов для здійснення правосуддя в цифровому середовищі. Метою дослідження є визначення сучасного стану такого забезпечення, з’ясування його основних проблем та обґрунтування перспектив удосконалення з урахуванням потреб забезпечення доступу до правосуддя, процесуальних гарантій, інформаційної безпеки й умов воєнного стану. Методологічну основу статті становлять системний, формально-юридичний, аналітичний, логіко-семантичний і прогностичний методи, а також узагальнення наукових підходів, положень законодавства та емпіричних даних щодо функціонування електронних сервісів судової влади.

Обґрунтовано, що цифровізація судочинства не зводиться лише до електронного документообігу, електронного кабінету чи відеоконференцзв’язку, оскільки охоплює трансформацію організації судової діяльності, процесуальної комунікації, доступу до матеріалів справи, оприлюднення судових рішень, захисту судової інформації та взаємодії з державними інформаційними ресурсами. Акцентовано, що в умовах воєнного стану цифрові інструменти судової влади набувають особливого значення для забезпечення безперервності здійснення правосуддя, зменшення витрат часу й організаційних ресурсів, а також підтримання процесуальної комунікації між судом та учасниками справи. Визначено, що сучасний етап цифровізації характеризується використанням підсистем «Електронний суд» та «Електронний кабінет», відеоконференцзв’язку, Єдиного державного реєстру судових рішень (ЄДРСР), електронних повідомлень і поступовим переходом від моделі Єдина судова інформаційно-телекомунікаційна система (ЄСІТС) до моделі Єдиної судової інформаційно-комунікаційної системи (ЄСІКС). Зазначено, що такий перехід має супроводжуватися не лише технічним оновленням цифрової інфраструктури, а й належним нормативним регулюванням, стабільним фінансуванням і підвищенням цифрової компетентності суддів та працівників апарату суду.

Встановлено, що основними проблемами залишаються фрагментарність електронних сервісів, дублювання електронного й паперового документообігу, недостатнє фінансування, нерівномірне технічне забезпечення судів, ризики кібербезпеки, цифровий розрив і потреба у підвищенні цифрової компетентності користувачів електронних інструментів судової влади. Наголошено, що електронне судочинство має розвиватися як людиноцентрична сервісна модель, яка розширює доступ до правосуддя, але не створює нових процесуальних бар’єрів для осіб із недостатнім рівнем цифрових навичок або обмеженим доступом до технологій. Зроблено висновок, що вдосконалення цифровізації судочинства має ґрунтуватися на правовій визначеності, інституційній координації, технічній надійності, інформаційній безпеці, людиноцентричності електронних сервісів та обережному використанні штучного інтелекту як допоміжного інструменту.

Ключові слова: цифровізація судочинства, електронне судочинство, організаційно-правове забезпечення, Єдина судова інформаційно-телекомунікаційна система, Єдина судова інформаційно-комунікаційна система, електронний суд, доступ до правосуддя, інформаційна безпека.

Відкрити статтю>>>

Стаття присвячена визначенню особливостей застосування заходів оперативного впливу у сфері захисту прав споживачів у договірних зобов’язаннях в Україні та ЄС, що виявляються у таких положеннях.

Заходи оперативного впливу у сфері захисту прав споживачів мають комплексний характер та можуть спричиняти виникнення, зміну, призупинення або припинення зобов’язальних правовідносин. Їх застосування забезпечує не лише відновлення порушених прав споживача, а й превентивний вплив на боржника з метою стимулювання належного виконання договірних обов’язків.

Законодавство України, зокрема ЦК України та Закон України «Про захист прав споживачів», закріплює широкий перелік оперативних заходів захисту, серед яких особливе значення мають одностороння відмова від договору, відмова від прийняття неналежного виконання, притримання, право на усунення недоліків за рахунок боржника, зменшення ціни, заміна товару та призупинення зустрічного виконання. Судова практика Верховного Суду підтверджує самостійне значення заходів оперативного впливу у механізмі захисту прав споживачів та визнає можливість їх одночасного застосування разом із заходами цивільно-правової відповідальності, зокрема відшкодуванням збитків, стягненням пені та відшкодуванням моральної шкоди.

Принципи УНІДРУА та DCFR формують сучасну європейську модель оперативного захисту у договірних правовідносинах, яка ґрунтується на принципах добросовісності, пропорційності, розумності, превентивності та збереження договірного зв’язку. Особливу увагу у цих актах приділено захисту слабшої сторони договору – споживача. Європейські стандарти приватного права передбачають більш розвинену систему превентивних та гнучких оперативних заходів захисту, зокрема право на призупинення виконання у разі загрози порушення договору, вимогу надання гарантій належного виконання, право боржника на виправлення неналежного виконання та механізми судового коригування несправедливих договірних умов.

Для подальшого розвитку законодавства України доцільним є поступове запозичення окремих положень Принципів УНІДРУА та DCFR, насамперед щодо розширення превентивних способів захисту, удосконалення механізмів призупинення виконання зобов’язання, законодавчого закріплення права вимагати належних гарантій виконання договору, а також посилення захисту споживача від несправедливих договірних умов.

Ключові слова: заходи оперативного впливу, споживач, захист прав, договір, зобов’язання, виконання зобов’язання, зміна зобов’язання, припинення зобов’язання, притримання, відмова від договору, європейське право, приватне право, Принципи УНІДРУА, DCFR, гармонізація.

Відкрити статтю>>>

У статті досліджується виникнення та розвиток інституту шлюбу в римському приватному праві — від найдавніших форм сімейних відносин до правових норм пізньоримського періоду. Авторами здійснено аналіз особливостей шлюбів cum manu та sine manu, показано, як змінювався правовий статус жінки в римській сім’ї, а також проаналізовано доктринальні підходи римських преторів та юристів до визначення юридичної природи шлюбного союзу.

Особливий акцент зроблено на фундаментальному принципі, який зумовив перехід до більш індивідуалізованого розуміння шлюбних відносин. У роботі проаналізовано підстави та практику розірвання шлюбу, що дало змогу простежити вплив римських правових конструкцій на формування сучасного сімейного законодавства. У результаті дослідження зроблено висновок, що розвиток шлюбного права відображав загальні процеси секуляризації та лібералізації римського суспільства: від жорсткої патріархальної моделі до більш гнучкої системи, заснованої на автономії волі подружжя та майновій самостійності жінки.

Ключові слова: римське приватне право, шлюб, cum manu, sine manu, consensus, pater familias, patria potestas, сімейне право, рецепція римського права.

Відкрити статтю>>>

Стаття присвячена розкриттю основних критеріїв визначення юрисдикції розгляду спорів про звільнення директора господарського товариства в частині встановлення природи спору як корпоративного чи трудового. Спираючись на напрацювання доктрини та останніх правових позицій Верховного Суду у статті обґрунтовано, що правильне проведення процедури звільнення директора АТ, ТОВ враховує можливе подальше її судове оскарження і потребує висвітлення критеріїв розмежування правил юрисдикції й встановлення того компетентного суду, який повинен розглядати такий спір. Ключовою проблемою виділено питання встановлення належної юрисдикції справ про припинення повноважень такої посадової особи, де відправним є її правовий статус як працівника, функції якого в механізмі управління юридичною особою. Керівник як посадова особа одночасно поєднує в собі правовий статус працівника (якщо він працює на умовах трудового договору або контракту) та представника роботодавця, діючи в інтересах власника підприємства.

У межах проведеного дослідження практики найвищого суду у системі судоустрою зроблено висновок, що процедура припинення повноважень директора господарського товариства в умовах воєнного стану, враховує розмежування: 1) корпоративне припинення повноважень директора як виконавчого органу; 2) звільнення директора як працівника в порядку трудового законодавства.

Виокремлено найбільш загальні і сталі критерії, що впливають на юрисдикцію і визначення розгляду справ компетентним судом: 1) критерій природи відносин, з приводу яких виник спір, а саме управлінські відносини як основа між працівником та товариством» 2) критерій збереження єдиної юрисдикційної належності спорів до господарської юрисдикції; 3) порядок створення юридичної особи (юридична особа приватного права) форма організації (товариство) як підстава для кваліфікації спору як індивідуального трудового.

Ключові слова: корпоративний спір, юрисдикція, припинення повноважень керівника, корпоративне управління, цифровізація процесів управління, товариство з обмеженою відповідальністю, акціонерне товариство.

Відкрити статтю>>>

У статті досліджено міжнародно-правові обмеження трансфертного ціноутворення як засіб відмежування законної податкової оптимізації від агресивного податкового планування. Обґрунтовано, що трансфертне ціноутворення саме по собі не є протиправним явищем, оскільки забезпечує внутрішній розподіл доходів, витрат, прибутку та ризиків між пов’язаними компаніями транснаціональної групи. Водночас доведено, що за відсутності належних міжнародно-правових і податково-контрольних обмежень воно може використовуватися для штучного переміщення прибутку до юрисдикцій із нижчим рівнем оподаткування та розмивання податкової бази держав, у яких фактично створюється економічна вартість.

Визначено, що базовим критерієм правомірності трансфертного ціноутворення є принцип «витягнутої руки» (arm’s length principle), який вимагає відповідності умов контрольованих операцій ринковій поведінці незалежних підприємств у порівнюваних обставинах. Показано, що сучасне застосування цього принципу не обмежується формальним порівнянням ціни, а передбачає комплексний аналіз економічного змісту операції, фактичної поведінки сторін, виконаних функцій, використаних активів, прийнятих ризиків та реального внеску кожної компанії у створення вартості. Окрему увагу приділено підходам Плану BEPS, відповідно до яких прибуток має розподілятися з урахуванням економічної субстанції та місця фактичного створення цінності.

Охарактеризовано основні напрями міжнародно-правового обмеження агресивного податкового планування у сфері трансфертного ціноутворення: контроль операцій із нематеріальними активами, внутрішньогруповим фінансуванням, управлінськими й сервісними платежами, використанням компаній-посередників, а також перевірку економічної субстанції та документаційного підтвердження контрольованих операцій. Розкрито значення трирівневої моделі документації, звітності у розрізі країн, податкового комплаєнсу, процедури взаємного узгодження, арбітражу та попередніх угод про ціноутворення як інструментів, що поєднують фіскальний контроль із гарантіями недопущення необґрунтованого подвійного оподаткування. Зроблено висновок, що сучасна міжнародно-правова модель регулювання трансфертного ціноутворення має забезпечувати баланс між правом бізнесу на законну податкову оптимізацію та публічним інтересом держав у справедливому розподілі податкової бази.

Ключові слова: трансфертне ціноутворення, міжнародне податкове право, оптимізація оподаткування, податкове планування, принцип «витягнутої руки», контрольовані операції, подвійне оподаткування, податково-правова кваліфікація, агресивне податкове планування, зловживання правом, економічна субстанція, податковий комплаєнс, економічне подвійне оподаткування, процедура взаємного узгодження.

Відкрити статтю>>>

Журнал опубліковано на сайті 25 квітня 2026 року

титульна сторінка

зміст

Воронятніков О.О., Кожура Л.О., Цвіркун Ю.І. Адміністративно-правові моделі участі закладів вищої освіти у міжнародному співробітництві: порівняльний аналіз країн ЄС та України

Стаття присвячена комплексному порівняльному дослідженню адміністративно-правових моделей участі закладів вищої освіти України та країн Європейського Союзу у міжнародному співробітництві. Актуальність теми зумовлена необхідністю подолання системного розриву між високим рівнем університетської автономії в ЄС та інертністю вітчизняних регуляторних механізмів в умовах інтеграції до Європейського освітнього простору.

У межах дослідження здійснено деконструкцію правової природи ЗВО через призму порівняльного правознавства, де університет розглядається не як структурна одиниця державного апарату, а як автономний суб’єкт публічного права. Проаналізовано досвід Німеччини, Нідерландів, Естонії, Франції та Польщі, що дозволило вперше виокремити та теоретично обґрунтувати три базові адміністративно-правові моделі міжнародної взаємодії ЗВО: корпоративно-автономну, інституційно-керовану та адміністративно-дирижистську.

Особливу увагу приділено критичному аналізу «адміністративного дирижизму» в Україні, який базується на презумпції необхідності перманентного державного втручання та погодження кожного етапу міжнародної активності університетів.

Наукова новизна роботи полягає у розробці концепцій «адміністративної транзитивності» та «адміністративної сумісності» процедур. Авторами обґрунтовано необхідність закріплення у вітчизняному законодавстві юридичної презумпції еквівалентності результатів європейських акредитаційних процедур (агенцій-членів ENQA), що має усунути деструктивну практику подвійної звітності та повторної акредитації спільних міжнародних програм.

Стратегічною метою реформування управління вищою освітою в Україні має стати перехід від моделі «адміністративного стримування» до моделі «адміністративного сприяння». Запропоновано трансформацію статусу українського ЗВО з бюджетної установи на автономного суб’єкта публічного права (публічну корпорацію), що є необхідною передумовою для реалізації елементів ius tractatuum та забезпечення конкурентоспроможності українських університетів на глобальному рівні. Практичні рекомендації спрямовані на вдосконалення адміністративного законодавства України в частині дерегуляції міжнародної діяльності ЗВО та імплементації принципів Європейського адміністративного простору.

Ключові слова: адміністративно-правове регулювання, державний контроль, заклади вищої освіти, автономія ЗВО, міжнародне співробітництво, міжнародні договори, право Європейського Союзу, європейські стандарти.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.145.1

Дуліба Є.В., Теремецький В.І. Формування та реалізація державної політики у сфері охорони праці в Україні: сучасний стан і напрями вдосконалення

У статті досліджено окремі аспекти формування та реалізації державної політики у сфері охорони праці в Україні. Обґрунтовано, що одним із ключових орієнтирів державної політики у цій сфері є Цілі сталого розвитку ООН, зокрема забезпечення гідної праці, економічного зростання, а також збереження здоров’я працюючого населення. На підставі статистичних даних встановлено, що проблема виробничого травматизму та професійної захворюваності має системний характер як на глобальному рівні, так і в Україні, де зберігається стабільно високий рівень травматизму та смертності, зокрема в умовах воєнних дій.

Проаналізовано наукові підходи до визначення поняття «державна політика у сфері охорони праці» та обґрунтовано її місце у системі соціально-трудових відносин. Розглянуто інституційний механізм реалізації державної політики у сфері охорони праці, зокрема повноваження Державної служби України з питань праці, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, місцевих державних адміністрацій і органів місцевого самоврядування, а також проаналізовано нормативно-правове забезпечення, включаючи закони України, підзаконні нормативно-правові акти та галузеві правила з охорони праці.

Встановлено, що, незважаючи на наявність розгалуженої нормативно-правової бази, ефективність реалізації державної політики залишається недостатньою. До основних проблем віднесено фрагментарність законодавства, дублювання правових норм, неефективність публічного адміністрування, недостатній рівень державного нагляду, а також переважно реактивний характер системи охорони праці, орієнтований на реагування на наслідки, а не на їх попередження.

З урахуванням змін у міжнародних стандартах, зокрема визнання у 2022 році безпечного і здорового робочого середовища одним із фундаментальних принципів і прав у сфері праці, обґрунтовано необхідність удосконалення державної політики у цій сфері. Запропоновано основні напрями її розвитку, серед яких перехід до превентивної моделі управління професійними ризиками, підвищення ефективності публічного адміністрування, гармонізація національного законодавства з міжнародними стандартами, впровадження людиноцентричного та інклюзивного підходів, розвиток соціального діалогу та посилення превентивної складової.

Ключові слова: державна політика, охорона праці, права людини, публічне адміністрування, виробничий травматизм, безпечне і здорове робоче середовище, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, міжнародні стандарти, професійні ризики, превентивна модель.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.145.2

Карелін В.В., Безручак А.А., Геращенко Г.С. Адміністративно-правове регулювання діяльності повітряних сил Збройних сил України

У статті здійснено комплексне дослідження адміністративно-правового регулювання діяльності Повітряні Сили Збройних Сил України як одного з ключових елементів системи забезпечення обороноздатності держави. Розкрито історичні передумови формування Повітряних Сил після набуття Україною незалежності, а також проаналізовано етапи їх трансформації, зокрема об’єднання військово-повітряного компоненту та військ протиповітряної оборони у 2004 році. Визначено, що сучасні Повітряні Сили являють собою складну багаторівневу організаційну систему, яка виконує широкий спектр завдань, а саме від охорони повітряного простору до забезпечення бойових дій інших видів Збройних Сил.

Особливу увагу приділено аналізу нормативно-правової бази, що регламентує діяльність Повітряних Сил, яка включає Конституція України, закони України у сфері національної безпеки та оборони, а також значну кількість підзаконних нормативно-правових актів, зокрема наказів Міністерства оборони України та відомчих документів у сфері державної авіації. Встановлено, що така розгалужена система правового регулювання забезпечує детальне врегулювання діяльності, однак характеризується фрагментарністю, надмірною кількістю нормативних актів і наявністю дублювання окремих положень.

У роботі проаналізовано організаційну структуру Повітряних Сил, зокрема роль командування як стратегічного органу військового управління, систему повітряних командувань, а також функціональне призначення різних родів військ і спеціалізованих підрозділів. Обґрунтовано, що ефективність виконання покладених на Повітряні Сили завдань значною мірою залежить від чіткості розмежування управлінських повноважень, належного ресурсного забезпечення та узгодженості правового регулювання.

Зроблено висновок про необхідність удосконалення адміністративно-правового забезпечення діяльності Повітряних Сил шляхом кодифікації законодавства, систематизації підзаконних актів, гармонізації національних норм зі стандартами НАТО, впровадження сучасних цифрових систем управління, розвитку правового регулювання безпілотної авіації та підвищення гнучкості правового режиму в умовах воєнного стану. Наголошено, що реалізація запропонованих заходів сприятиме підвищенню ефективності функціонування Повітряних Сил та зміцненню обороноздатності України в сучасних умовах безпекових викликів.

Ключові слова: Повітряні Сили Збройних Сил України, адміністративно-правове регулювання, обороноздатність, військове управління, державна авіація, нормативно-правова база, національна безпека, НАТО, безпілотні авіаційні комплекси, воєнний стан.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.145.3

Комісаров О.Г., Шкарупа К.В. Кабінет Міністрів України в адміністративно-правовому механізмі встановлення та забезпечення функціонування зон із особливими умовами користування військових об’єктів

У статті комплексно досліджено місце та роль Кабінету Міністрів України у системі адміністративно-правового забезпечення встановлення та функціонування зон із особливими умовами користування навколо військових об’єктів. Визначено, що Уряд як вищий орган у системі органів виконавчої влади посідає центральне місце у формуванні та реалізації державної політики у сфері використання, охорони, обліку та правового режиму земель державної власності, насамперед земель оборони. Обґрунтовано, що компетенція Кабінету Міністрів України у цій сфері має міжгалузевий характер і охоплює нормотворчу, координаційну, організаційно-розпорядчу та контрольну діяльність, спрямовану на узгодження вимог земельного, оборонного, екологічного, містобудівного та кадастрового законодавства. З’ясовано, що саме на урядовому рівні забезпечується координація діяльності Міністерства оборони України, центральних органів виконавчої влади у сфері земельних відносин, містобудування, екології та кадастрового обліку. Встановлено, що чинне законодавство України не формує цілісного підзаконного механізму надання земельних ділянок для потреб військових частин, а також не містить уніфікованої урядової процедури встановлення, зміни, скасування, державної реєстрації та кадастрового відображення зон із особливими умовами користування навколо військових частин та інших військових об’єктів. Доведено, що така прогалина знижує рівень правової визначеності та ефективність адміністративно-правової охорони земель оборони. Обґрунтовано доцільність ухвалення окремого урядового нормативно-правового акта для врегулювання адміністративних процедур у цій сфері. Аргументовано, що відсутність єдиного процедурного акта ускладнює взаємодію між органами публічної адміністрації, породжує неоднакову практику застосування законодавства, ускладнює внесення відомостей до Державного земельного кадастру та послаблює превентивний потенціал правових засобів захисту публічних інтересів у сфері національної безпеки. Запропоновано практичні напрями урядового регулювання.

Ключові слова: Кабінет Міністрів України, землі оборони, військові об’єкти, зони із особливими умовами користування, адміністративно-правове забезпечення, адміністративно-правова охорона, Державний земельний кадастр, публічне адміністрування.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.145.4

Костяшкін І.О. Договір як інструмент розподілу майна подружжя: взаємодія цивільного та сімейного права

Метою статті є визначення особливостей договірного регулювання відносин із розподілу майна подружжя у цивільному та сімейному праві.

Майнові відносини подружжя мають комплексну правову природу та регулюються як нормами сімейного, так і цивільного права, що зумовлює їх інтегрований характер і потребу в узгодженому застосуванні відповідних правових механізмів. Поряд із законним режимом спільної сумісної власності подружжя формується договірний режим майна, який ґрунтується на принципі автономії волі сторін і дозволяє індивідуалізувати правове регулювання відповідно до їхніх інтересів.

Договір виступає основним інструментом правового регулювання майнових відносин подружжя, поєднуючи функції юридичного факту та засобу безпосереднього впливу на зміст прав і обов’язків сторін. Договір виступає ефективним інструментом розподілу майна подружжя, що дозволяє уникнути судових спорів, забезпечити індивідуалізацію правового регулювання, реалізувати принцип автономії волі сторін. Система договорів у сфері сімейного права є різноманітною та охоплює як спеціальні сімейно-правові договори (шлюбний договір, договір про поділ майна та ін.), так і цивільно-правові договори, які впливають на правовий режим майна подружжя (договори купівлі-продажу, дарування, ренти, довічного утримання та ін.).

Взаємодія цивільного та сімейного права у договірному регулюванні проявляється у субсидіарному застосуванні норм цивільного законодавства, поєднанні диспозитивних та імперативних засад, а також у встановленні меж свободи договору, зокрема з метою захисту прав та інтересів сторін і дітей. Історичний розвиток інституту договору, починаючи з римського приватного права, підтверджує його сталість та універсальність як ефективного інструменту регулювання майнових відносин, у тому числі у сфері розподілу майна подружжя.

Подальший розвиток правового регулювання має бути спрямований на усунення міжгалузевих колізій, удосконалення договірних механізмів та забезпечення єдності правозастосовної практики з урахуванням сучасних тенденцій розвитку приватного права.

Ключові слова: сімейно-правовий договір, цивільно-правовий договір, шлюбний договір, майно, розподіл майна, подружжя, власність, сімейно-правове регулювання, цивільно-правове регулювання, правовідносини.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.145.5

Сотула О.С. Особливості адміністративно-правового забезпечення охорони праці неповнолітніх в умовах воєнного стану: виклики для України та релевантні практики США

Стаття присвячена комплексному аналізу адміністративно-правових механізмів охорони праці вразливих категорій працівників, насамперед неповнолітніх, в умовах воєнного стану в Україні. Конституція України у статті 43 закріплює пряму заборону застосування праці неповнолітніх на небезпечних роботах, однак ефективність цього конституційного імперативу у кризових умовах збройного конфлікту вимагає окремого наукового осмислення. Авторами встановлено, що введення воєнного стану, обмеження планових перевірок, мобілізація частини інспекторів праці та масове переміщення населення створили умови, за яких ризики неформального залучення неповнолітніх до праці суттєво зросли. Водночас законодавство залишається формально незмінним: Закон України № 2136-IX «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» зберігає скорочений режим робочого часу для осіб до 18 років, заборону нічних і надурочних робіт, а також вимогу обов’язкових медичних оглядів. Практична ефективність цих норм, однак, визначається якістю адміністративно-правового механізму їх реалізації, тобто спроможністю Державної служби України з питань праці та інших уповноважених органів виявляти і припиняти порушення навіть в умовах обмежених ресурсів. У статті здійснено порівняльний аналіз вітчизняних підходів та досвіду США, де ключовим інструментом боротьби з незаконним дитячим найманством є широкий стандарт «suffer or permit to work», закріплений у Законі про справедливі стандарти оплати праці 1938 року. Цей стандарт поширює відповідальність роботодавця на будь-який випадок, коли він знав або мав знати про залучення неповнолітнього до праці, незалежно від наявності формального трудового договору. Управління з охорони праці та виробничої безпеки США (OSHA) застосовує ризик-орієнтовану модель інспекцій, яка дозволяє концентрувати наглядові ресурси у найбільш вразливих секторах. На підставі проведеного аналізу сформульовано конкретні пропозиції щодо вдосконалення українського законодавства: розширення визначення поняття «застосування праці» неповнолітніх, запровадження цифрової дозвільної системи, формалізація міжвідомчої взаємодії, упровадження умовного фінансування відбудови та побудова аналітичної карти ризиків порушень у сфері дитячої праці.

Ключові слова: воєнний стан, неповнолітні працівники, служба охорони праці, державний нагляд, вразливі категорії, дитяча праця, адміністративно-правовий механізм.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.145.6

Стрельченко А.М., Стрельченко О.Г., Цубенко В.Л. Проблеми визначення співвідношення адміністративного та дисциплінарного провадження в сучасному праві

У статті здійснено комплексний теоретико-правовий аналіз співвідношення адміністративного та дисциплінарного провадження як різновидів юрисдикційної діяльності суб’єктів публічної адміністрації. Актуальність дослідження зумовлена відсутністю єдиного законодавчого підходу до визначення їх правової природи, процесуальної форми та місця у системі адміністративного процесу, що спричиняє труднощі у правозастосовній практиці та породжує наукові дискусії. У роботі узагальнено доктринальні підходи до розуміння адміністративного провадження як врегульованої нормами адміністративного права діяльності щодо розгляду та вирішення індивідуально-конкретних справ у сфері публічного управління, а також дисциплінарного провадження як спеціальної процедури притягнення до дисциплінарної відповідальності осіб, які перебувають у службових правовідносинах із державою.

Обґрунтовано, що попри спільну адміністративно-правову природу зазначених проваджень, вони істотно відрізняються за функціональним призначенням, суб’єктним складом, підставами виникнення та процесуальною формою. Зокрема, адміністративне провадження спрямоване на реалізацію публічного інтересу у широкому значенні, забезпечення законності та захист прав і свобод особи, тоді як дисциплінарне провадження має внутрішньо-організаційний характер і покликане забезпечити належну службову дисципліну та ефективне функціонування органів публічної влади.

Визначено, що однією з ключових проблем є можливість одночасного застосування адміністративної та дисциплінарної відповідальності за одне правопорушення, що зумовлює необхідність чіткого нормативного розмежування відповідних процедур. Проаналізовано підходи вітчизняних науковців щодо місця дисциплінарного провадження у системі адміністративного процесу, зокрема як складової адміністративного провадження, самостійного виду юрисдикційної діяльності або комплексного правового явища.

У результаті дослідження сформульовано авторські визначення адміністративного та дисциплінарного провадження, а також визначено їх основні спільні та відмінні ознаки. Зроблено висновок про необхідність удосконалення законодавчого регулювання у сфері адміністративних і дисциплінарних процедур, гармонізації їх процесуальних стандартів та забезпечення належних гарантій прав осіб у відповідних провадженнях.

Ключові слова: адміністративне провадження, дисциплінарне провадження, адміністративний процес, дисциплінарна відповідальність, публічна адміністрація, юрисдикційна діяльність, службова дисципліна.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.145.7

Теремецький В.І., Аврамова О.Є. Співвідношення норм академічної доброчесності та авторського права під час встановлення факту академічного плагіату

Актуальність проблематики зумовлена тим, що правила створення академічних творів регулюються як нормами освітнього законодавства, так і положеннями права інтелектуальної власності. При цьому вони відрізняються за своєю юридичною природою: норми академічної доброчесності належать до публічного права, тоді як положення авторського права та інших інститутів інтелектуальної власності – до приватноправової сфери. Визначено, що в освітньому праві та авторському праві існують розбіжності щодо розуміння ідеї як об’єкта правової охорони. У контексті академічної доброчесності ідея може розглядатися як результат інтелектуальної діяльності, а її незаконне привласнення – як академічний плагіат, тоді як в авторському праві ідея не є об’єктом правової охорони. Крім того, в авторському праві визначено поняття «плагіат», а в освітньому праві – «академічний плагіат».

Водночас відмінність простежується також у меті правового регулювання: інститут авторського права спрямований передусім на захист майнових і немайнових прав авторів або їхніх правонаступників, тоді як норми академічної доброчесності орієнтовані на забезпечення достовірності наукової діяльності. Обґрунтовано, що встановлення факту академічного плагіату не може зводитися виключно до констатації порушення авторського права, оскільки ці види правового регулювання мають різні об’єкти охорони, підстави відповідальності та правові наслідки. Доведено, що кваліфікація академічного плагіату потребує комплексного застосування норм освітнього законодавства, локальних актів закладів освіти та окремих положень авторського права з урахуванням мети академічної діяльності й специфіки академічного твору. Наголошено, що норми авторського права у сфері академічної діяльності мають похідний характер від освітнього права та відрізняються за функціональною спрямованістю, зокрема щодо забезпечення академічної доброчесності та охорони прав авторів.

Встановлено, що процедура виявлення академічного плагіату визначається як на нормативному, так і на локальному рівнях – в окремих закладах вищої освіти та наукових установах. Сформульовано, що академічний плагіат є освітнім правопорушенням, яке передбачає порушення етичних та освітніх норм щодо створення академічного твору, зокрема ненадання достовірної інформації про авторство використаних ідей і текстів, а також порушення процедури його створення, зокрема виконання наукових робіт на замовлення іншими особами.

Ключові слова: інтелектуальна власність, об’єкти права інтелектуальної власності, об’єкт правової охорони, захист майнових і немайнових прав, авторське право, автор, науковий твір, службовий твір, академічний твір, академічна доброчесність, академічний плагіат.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.145.8

Чорна В.Г. Державний контроль у сфері оціночної діяльності: правова природа та особливості реалізації

У статті досліджено правову природу державного контролю у сфері оціночної діяльності та особливості його реалізації в сучасних умовах розвитку публічного адміністрування. Обґрунтовано, що державний контроль у цій сфері є самостійним різновидом контрольної діяльності публічної адміністрації, який має комплексний адміністративно-правовий характер і спрямований на забезпечення законності, об’єктивності, професійності та єдності підходів до оцінки майна, майнових прав і результатів професійної оціночної діяльності. Встановлено, що його специфіка зумовлюється поєднанням владно-розпорядчого, процедурного, превентивного та гарантійного елементів, оскільки контроль у цій сфері покликаний не лише виявляти порушення, а й запобігати викривленню результатів оцінки, забезпечувати захист прав учасників правовідносин і підтримувати довіру до інституту оцінки як юридично значущої процедури.

Проаналізовано нормативну основу здійснення державного контролю у сфері оціночної діяльності, а також компетенцію уповноважених суб’єктів, насамперед Фонду державного майна України, який реалізує регуляторні, методичні, наглядові та організаційні повноваження у відповідній сфері. З’ясовано, що особливості реалізації державного контролю проявляються через застосування спеціальних форм і засобів впливу, зокрема ведення державних реєстрів, рецензування звітів про оцінку, контроль за дотриманням національних стандартів, перевірку суб’єктів оціночної діяльності, а також використання адміністративних процедур під час прийняття рішень, які впливають на права та законні інтереси оцінювачів, замовників оцінки й інших заінтересованих осіб.

Державний контроль у сфері оціночної діяльності охарактеризовано не лише як інструмент нагляду за дотриманням законодавства, а і як складову механізму публічного адміністрування, спрямовану на забезпечення належної якості оціночних процедур і легітимності їх результатів. Удосконалено підхід до розуміння змісту такого контролю через єдність його правозабезпечувальної, превентивної, коригувальної та інформаційно-аналітичної функцій. Дістало подальший розвиток положення про необхідність посилення процедурних гарантій, підвищення прозорості контрольної діяльності, цифровізації контрольних механізмів і вдосконалення нормативного регулювання з урахуванням сучасних викликів. Зроблено висновок, що ефективність державного контролю у сфері оціночної діяльності безпосередньо впливає на стабільність майнового обороту, захист публічного інтересу та якість адміністративно-правового забезпечення економічних відносин.

Ключові слова: адміністративно-правове регулювання, Фонд державного майна України, оцінка майна, майнові права, євроінтеграція, державний контроль та нагляд в сфері оціночної діяльності.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.145.9

Чорна В.Г., Кузьменко О.В., Кожура Л.О. Фінансова безпека та операції з криптовалютами: теоретико-правові засади мінімізації ризиків

У статті досліджуються теоретико-правові засади мінімізації ризиків операцій з криптовалютами в контексті забезпечення фінансової безпеки держави. Обґрунтовано, що стрімке поширення криптовалют, розвиток цифрових платіжних інструментів і транскордонний характер віртуальних активів зумовлюють виникнення нових викликів для фінансової системи, пов’язаних із легалізацією доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванням тероризму, ухиленням від оподаткування, виведенням капіталу, кібершахрайством, спекулятивною волатильністю та недостатнім рівнем захисту прав користувачів. Визначено, що криптовалютні операції одночасно мають інноваційний економічний потенціал і підвищену ризиковість, а тому потребують комплексного правового регулювання, яке поєднувало б стимули для розвитку цифрової економіки з ефективними публічно-правовими запобіжниками.

У роботі доведено, що мінімізація ризиків операцій з криптовалютами має здійснюватися через формування цілісного правового механізму, який включає чітке визначення правового статусу криптовалют і віртуальних активів, встановлення вимог до постачальників послуг, пов’язаних з їх обігом, запровадження процедур державної реєстрації або ліцензування, розмежування режимів для криптоактивів, стейблкоїнів та електронних грошей, а також закріплення правил належного зберігання клієнтських активів. Окрему увагу приділено значенню фінансового моніторингу, процедурам ідентифікації та верифікації клієнтів, застосуванню risk-based approach, контролю за підозрілими транзакціями, імплементації travel rule та створенню механізмів протидії маніпулюванню ринком і використанню криптоінструментів у злочинних схемах.

Аргументовано, що забезпечення фінансової безпеки у цій сфері неможливе без належного балансу між приватноправовим визнанням цифрових активів як об’єктів цивільних прав і публічно-правовим контролем за обігом таких активів. Зроблено висновок, що ефективна система мінімізації ризиків повинна передбачати не лише нормативне визначення криптовалют, а й комплекс інституційних, організаційних та наглядових заходів, спрямованих на захист фінансової стабільності, інтересів держави та прав учасників ринку. Обґрунтовано, що вдосконалення законодавства України у цій сфері має базуватися на поєднанні міжнародних стандартів AML/CFT, кращих практик зарубіжних держав та національних потреб розвитку цифрової економіки.

Ключові слова: віртуальний актив, криптовалюта, цифрова річ, цифровий контент, об’єкти цивільних прав, цивільне право, фінансовий моніторинг, AML/CFT, постачальник послуг, правовий режим, цифрове середовище, майнова цінність.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.145.10

Шопіна І.М. Принципи етичного використання штучного інтелекту у сфері освіти: правовий аспект

Мета статті полягала у тому, щоб охарактеризувати принципи етичного використання штучного інтелекту (ШІ) у сфері освіти та перспективи їх правового впровадження.

З’ясовано, що сучасний стан розвитку технологій ШІ, їх розповсюдженість і доступність вимагають свого врахування у методологічному і правовому забезпеченні освітньої діяльності. Підтримано позицію науковців, які вважають за потрібне розробку і затвердження закону про штучний інтелект. Визначено, що уявляється важливим забезпечити відповідність норм освітнього законодавства сучасному рівню розвитку інформаційних технологій. Особливої актуальності вказані процеси набувають з урахуванням нещодавно затвердженого Верховною Радою України Закону України «Про академічну доброчесність».

У статті запропоновано поняття принципів етичного використання штучного інтелекту у сфері освіти, яке слід розуміти як системно організовану сукупність нормативних і ціннісних засад впровадження та застосування технологій штучного інтелекту в освітній, науковій та організаційній діяльності з метою забезпечення правомірності, безпечності, ефективності та гуманістичної спрямованості користування такими технологіями.

На підставі проведеного аналізу зроблено висновок, що розроблення і впровадження принципів етичного використання ШІ у сфері освіти є нині надзвичайно важливим. Це виступає передумовою попередження загроз та ризиків неконтрольованого використання ШІ здобувачами освіти, науково-педагогічними (педагогічними) працівниками, а також адміністрацією закладів освіти. Запропоноване у статті розуміння системи принципів етичного використання ШІ включає: принципи прозорості використання ШІ в освітній діяльності, відповідальності, доброчесності, безпеки, обмеженості застосування ШІ, ефективності, захисту персональних даних, подвійного людського контролю (за процесом і за результатами використання ШІ). Визначено, що ці принципи мають знайти своє закріплення у законі про штучний інтелект та у нормах освітнього законодавства, що підвищить їх дієве впровадження у структуру освітніх процесів.

Ключові слова: освіта, заклад освіти, заклад вищої освіти, освітній процес, освітня діяльність, штучний інтелект, інформаційні технології, інформаційне право, здобувачі освіти, науково-педагогічні працівники, академічна доброчесність.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.145.11

Яковюк І.В., Спенсер К., Удовицький О. Стадійна інтеграції: трансформація правового статусу країни-кандидата в члени Європейського Союзу (на прикладі України)

У статті представлено поглиблений юридичний аналіз еволюції політики розширення Європейського Союзу, зосереджений на безпрецедентній трансформації статусу кандидата України протягом 2024–2026 років. Військова агресія російської федерації у 2022 році стала «тектонічним зрушенням», що змусило об’єднану Європу переглянути класичний бінарний підхід до вступу, регламентований статтею 49 Договору про Європейський Союз. Традиційна модель, заснована на чіткому розмежуванні між державами-членами та «нечленами» (або третіми країнами), фактично замінюється гнучкою концепцією стадійної інтеграції (phased accession).

Досліджено нову правову природу статусу кандидата, який трансформувався з дипломатичного очікування на динамічну систему жорсткої правової умовності. Ключовим інструментом цієї трансформації виступає програма Ukraine Facility — унікальний фінансово-правовий механізм, що пов’язує надання 50 мільярдів євро допомоги з виконанням системи суворих індикаторів. Ці показники визначено як структурні контрольні орієнтири перед вступом, що вимагають проактивного впровадження acquis communautaire. Цей процес зумовлює розмивання правових меж, оскільки Україна перебирає на себе відповідальність держави-члена у стратегічних секторах (судова реформа, цифровізація митниці, корпоративне управління тощо) задовго до офіційного підписання Договору про приєднання (Договір про розширення).

Окрему увагу приділено правовим викликам секторальної інтеграції до внутрішнього ринку ЄС. На прикладі права вільного пересування осіб проілюстровано, як режим тимчасового захисту фактично став пілотним проєктом ринкової інтеграції. Водночас наголошено на необхідності виконання фундаментальних зобов’язань, зокрема приєднання до мережі EURES (європейська мережа служб зайнятості) та координації систем соціального забезпечення. Безпековий вимір інтеграції реалізується через участь України у проєктах PESCO (політика безпеки та оборони Європейського Союзу), що формує унікальну модель «безпекової асоціації». Стадійна інтеграція пропонує прискорений шлях до правового простору ЄС, проте вимагає надійної правової бази для запобігання ризику «постійного кандидатства» та забезпечення правової визначеності для обох сторін.

Ключові слова: право ЄС, стадійна інтеграція, членство, градуалізм, країна-кандидат, Україна.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.145.12

Білоус Т.Й., Ковбасюк В.С. Особливості захисту авторських прав у цифровому середовищі після смерті автора

Стаття присвячена з’ясуванню особливостей захисту авторських прав у цифровому середовищі після смерті автора. Актуальність теми зумовлена стрімким розвитком цифрових технологій, унаслідок чого значна частина творів створюється, поширюється та зберігається виключно в мережі Інтернет. Після смерті автора такі об’єкти продовжують існувати у відкритому доступі, що ускладнює здійснення контролю за їх використанням і створює ризики порушення авторських прав.

У статті проаналізовано специфіку інтернет-середовища як транскордонного, децентралізованого та технічно складного простору, в межах якого фактичний контроль щодо використання та розповсюдження твору часто здійснюють не спадкоємці, а адміністратори цифрових платформ. Особливу увагу приділено ролі користувацьких угод (Terms of Service), які визначають порядок використання контенту та можуть істотно обмежувати можливості спадкоємців щодо реалізації їхніх прав.

Розглянуто проблеми спадкування цифрових активів, зокрема облікових записів у соціальних мережах, а також відсутність належного правового регулювання цього питання в Україні. Зроблено висновок, що чинне законодавство не повною мірою враховує специфіку цифрового середовища, що зумовлює необхідність його вдосконалення.

Ключові слова: інтернет, порушення авторських прав, користувацька угода, меморіальний акаунт, цілісність твору, цифрова спадщина.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.145.13

Булик І.Л. Інституційна система суб’єктів управління персоналом у сфері публічної служби України

У статті досліджено систему суб’єктів управління персоналом у сфері публічної служби України в контексті сучасних трансформацій публічного адміністрування. Обґрунтовано, що управління персоналом у публічній службі є комплексною функціонально-інституційною діяльністю, спрямованою на формування, розвиток та ефективне використання кадрового потенціалу держави. Акцентовано увагу на тому, що ефективність публічного управління безпосередньо залежить від якості організації праці державних службовців, рівня їх професійної компетентності та здатності реалізовувати державну політику.

Розкрито зміст ключових принципів організації публічної служби, серед яких професіоналізм, доброчесність, політична неупередженість, меритократія та орієнтація на результат. Визначено значення компетентнісного підходу, стратегічного управління персоналом, цифровізації кадрових процесів та розвитку технологій у підвищенні ефективності управління людськими ресурсами.

У статті систематизовано основних суб’єктів управління персоналом у публічній службі України, зокрема Кабінет Міністрів України, Національне агентство України з питань державної служби, Комісію з питань вищого корпусу державної служби, керівників державної служби та служби управління персоналом. Висвітлено їх функціональну роль у формуванні та реалізації кадрової політики, забезпеченні професійного розвитку персоналу, прозорості процедур добору та оцінювання кадрів.

Окрему увагу приділено розширеному колу суб’єктів, які впливають на систему управління персоналом у публічній сфері, зокрема органам місцевого самоврядування, закладам освіти, інститутам громадянського суспільства та міжнародним організаціям. Підкреслено їх роль у забезпеченні безперервної професійної підготовки, імплементації міжнародних стандартів та підвищенні відкритості кадрових процесів.

Визначено основні проблеми функціонування системи управління персоналом, серед яких політична залежність кадрових рішень, дефіцит ресурсів, недостатній рівень мотивації персоналу та недосконалість стратегічного планування. Запропоновано напрями вдосконалення, що передбачають посилення інституційної спроможності, цифровізацію процесів, розвиток системи безперервного навчання та впровадження сучасних управлінських технологій.

Зроблено висновок, що система суб’єктів управління персоналом у публічній службі є багаторівневою, відкритою та динамічною, а її ефективність визначається здатністю адаптуватися до сучасних викликів та інтегрувати інноваційні підходи до управління людськими ресурсами.

Ключові слова: публічна служба, державна служба, управління персоналом, суб’єкти публічної служби.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.145.14

N.P. Holota Legal Regulation of Trade-Based Money Laundering under Martial Law: Risk Analysis in the Foreign Economic Activity of Ukraine

Стаття зосереджена на аналізі правових проблем протидії відмиванню коштів через торговельні операції (Trade-Based Money Laundering, TBML) в умовах воєнного стану в Україні. Актуальність теми обумовлена тим, що повномасштабне збройне вторгнення Російської Федерації суттєво трансформувало архітектуру державного управління у сфері зовнішньоекономічної діяльності та фінансового моніторингу, створивши нові вектори для реалізації TBML-схем.

У роботі висвітлено сутність TBML як процесу використання торгових операцій для переміщення вартості та маскування злочинного походження коштів, охарактеризовано три основні технічні методи, виокремлені FATF: over-invoicing, under-invoicing та маніпуляції з кількістю і якістю товарів. Обґрунтовано, що збройний конфлікт є середовищем підвищеного TBML-ризику, оскільки неминуче спричиняє послаблення митного, валютного та фінансового контролю, зростання обсягу міжнародних операцій зі зниженим рівнем прозорості та дисфункцію правоохоронних інститутів.

Проаналізовано конкретні чинники підвищення TBML-ризиків в умовах воєнного стану в Україні: лібералізацію валютного контролю відповідно до постанов НБУ, спрощення митних процедур, зростання непрозорих оборонних закупівель та ризики використання українських компаній як транзитних структур для обходу міжнародних санкцій. Встановлено, що чинний Закон України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення», попри його відповідність стандартам FATF та вимогам AMLD4, не містить спеціальних положень щодо фінансового моніторингу в умовах воєнного стану, що є суттєвою прогалиною правового регулювання.

На підставі проведеного аналізу сформовано сукупність таких рекомендацій: доповнення Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення» окремими положеннями щодо воєнного стану, запровадження автоматизованої системи ризик-профілювання зовнішньоторгових операцій, законодавче закріплення механізму міжвідомчої координації та посилення контролю над ціноутворенням в оборонних закупівлях.

Ключові слова: відмивання коштів через торговельні операції, воєнний стан, фінансовий моніторинг, зовнішньоекономічна діяльність, протидія легалізації доходів, обхід санкцій.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.145.15

Грабар Н.М. Динаміка майнових правовідносин за участі особи, зниклої безвісти за особливих обставин: теоретико-прикладний аспект

Стаття присвячена дослідженню трансформації майнових прав та обов’язків особи, яка набуває статусу зниклої безвісти за особливих обставин. Проаналізовано юридичну природу переходу майнових прав від стану статичного володіння до можливості управління третіми особами. Досліджено специфіку довірчого управління активами в умовах збройного конфлікту та узагальнено пропозиції щодо можливості вдосконалення цивільно-правових механізмів захисту інтересів відсутнього власника.

Основну увагу зосереджено на процедурі визначення особливостей зміни або припинення майнових прав зниклої безвісти особи за особливих обставин за цивільним законодавством. Проаналізовано чинне законодавство України, зокрема ЗУ «Про правовий статус осіб, зниклих безвісти за особливих обставин» та Цивільний кодекс України.

Визначено, що модернізація цивільно-правового регулювання встановлення опіки над майном зниклої особи за особливих обставин зумовлює нагальну потребу в запровадженні нових підходів до його вдосконалення. Покращення механізму зміни або припинення майнових прав зниклої безвісти особи за особливих обставин є імперативом державної правової політики, оскільки, ефективний оперативний та диспозитивний інструментарій захисту є запорукою стабільності цивільного обороту. Лише за умови оновлення чинного законодавства настане можливість нівелювати правову невизначеність та забезпечити баланс між приватними інтересами особи зниклої за особливих обставин в умовах дії правового режиму воєнного стану. В сукупності це стабілізує цивільні правовідносини що безпосередньо впливає на економіку країни.

Зроблено висновок, що трансформація майнових правовідносин за участі особи, зниклої безвісти за особливих обставин, має комплексний характер і потребує системного нормативного врегулювання, спрямованого на забезпечення балансу приватних і публічних інтересів.

Ключові слова: майнові правовідносини, особи зниклі за особливих обставин, опіка над майном, стадійність правовідносин, зникнення за особливих обставин, довірче управління, цивільна правосуб’єктність, трансформація правового режиму майна.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.145.16

Жуков П.І., Савченко П.Д. Екстрена медична допомога як складова права на охорону здоров’я в Україні: поняття та особливості

У статті здійснено комплексне юридичне дослідження екстреної медичної допомоги як складової права на охорону здоров’я в Україні. Обґрунтовано, що в сучасних умовах екстрена медична допомога має розглядатися не лише як самостійний вид медичної допомоги, прямо передбачений законодавством України, а і як важливий публічно-правовий механізм практичної реалізації конституційного права особи на охорону здоров’я. Встановлено, що нормативне підґрунтя екстреної медичної допомоги має багаторівневий характер і охоплює як положення Конституції України, Основ законодавства України про охорону здоров’я, Закону України «Про екстрену медичну допомогу», так і підзаконні нормативно-правові акти, які конкретизують порядок її надання, професійну підготовку працівників системи екстреної медичної допомоги, а також питання міжвідомчої та цифрової взаємодії. Доведено, що юридична природа екстреної медичної допомоги виявляється через її публічно-правовий характер, невідкладність, загальнодоступність, безоплатність, організаційно-інституційну впорядкованість і спрямованість на безпосередній захист життя та здоров’я особи. Особливу увагу приділено обґрунтуванню авторського доктринального підходу, відповідно до якого екстрена медична допомога визначається як гарантований державою вид медичної допомоги і водночас як публічно-правовий механізм практичного забезпечення права на охорону здоров’я у разі виникнення безпосередньої загрози життю або здоров’ю людини. На підставі аналізу наукових праць, нормативних актів, офіційних аналітичних та емпіричних матеріалів доведено, що екстрена медична допомога безпосередньо пов’язана з гарантіями доступності медичної допомоги, соціальної безпеки та належного функціонування всієї системи охорони здоров’я. Окремо наголошено, що в умовах воєнного стану значення екстреної медичної допомоги істотно зростає, оскільки вона є однією з перших ланок реагування на наслідки бойових дій, масові ураження та інші надзвичайні виклики. Зроблено висновок, що екстрена медична допомога є однією з ключових гарантій не лише індивідуального права на охорону здоров’я, а й інституційної стійкості системи охорони здоров’я України, а тому потребує подальшого доктринального осмислення та вдосконалення нормативної узгодженості її правового регулювання.

Ключові слова: екстрена медична допомога, право на охорону здоров’я, медична допомога, система охорони здоров’я, доступність медичної допомоги, соціальна безпека, воєнний стан, правове регулювання.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.145.17

Івахненко О.А., Димитрієв В.В. Реабілітація осіб з інвалідністю як складова права на охорону здоров’я в Україні

У статті здійснено комплексне дослідження реабілітації осіб з інвалідністю як складової права на охорону здоров’я в Україні. Обґрунтовано, що в сучасних умовах реабілітація не може розглядатися лише як допоміжний елемент соціального захисту, оскільки вона є невід’ємною частиною системи медичного обслуговування, спрямованою на відновлення або компенсацію втрачених функцій організму, підтримання максимально можливого рівня життєдіяльності особи та забезпечення її повноцінної участі в суспільному житті. Проаналізовано міжнародно-правові та національні засади регулювання реабілітації осіб з інвалідністю, зокрема положення Конвенції про права осіб з інвалідністю, Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я», законів України у сфері реабілітації та актів, що визначають організацію реабілітаційної допомоги у системі охорони здоров’я. Визначено співвідношення права на реабілітацію з правом на охорону здоров’я, охарактеризовано систему суб’єктів, уповноважених забезпечувати надання реабілітаційної допомоги, а також розкрито зміст основних організаційних, фінансових і правових гарантій доступності таких послуг. Доведено, що включення реабілітаційної допомоги до Програми медичних гарантій засвідчує поступове утвердження в Україні моделі, за якої реабілітація визнається повноцінним елементом гарантованого державою медичного обслуговування. Наголошено, що особливого значення така модель набуває в умовах воєнного стану, коли кількість осіб, які потребують тривалої фізичної, психологічної та комплексної реабілітації, істотно зростає. Акцентовано, що ефективність реалізації права на реабілітацію безпосередньо залежить не лише від наявності належної нормативної бази, а й від узгодженої діяльності органів публічної влади, закладів охорони здоров’я, фахівців з реабілітації та механізмів державного фінансування. Встановлено, що сучасний підхід до реабілітації має ґрунтуватися на засадах людиноцентричності, безперервності, міждисциплінарності та максимальної індивідуалізації реабілітаційного маршруту. Окреслено основні проблеми правового регулювання та практичної реалізації права осіб з інвалідністю на реабілітацію, серед яких фрагментарність нормативної бази, недостатня міжвідомча координація, нерівномірна територіальна доступність послуг, кадровий дефіцит і потреба в подальшій гармонізації медичного та соціального законодавства. Запропоновано напрями вдосконалення правового регулювання, спрямовані на посилення доступності, безперервності, людиноцентричності та ефективності реабілітаційної допомоги.

Ключові слова: право на охорону здоров’я, реабілітація, особи з інвалідністю, реабілітаційна допомога, медичне право, державні гарантії, доступність медичних послуг, Програма медичних гарантій, воєнний стан.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.145.18

Кравчук П.Ю. Роль суду у забезпеченні безпеки свідка на стадії судового розгляду 

У статті здійснено комплексне дослідження ролі суду у забезпеченні безпеки свідка на стадії судового розгляду як одного з ключових елементів гарантування ефективності кримінального провадження. Обґрунтовано, що в сучасних умовах розвитку кримінального процесу суд виступає не лише органом здійснення правосуддя, але й активним суб’єктом забезпечення прав і свобод учасників провадження, зокрема свідка, безпека якого безпосередньо впливає на повноту та достовірність доказування.

Проаналізовано нормативно-правові засади діяльності суду у сфері забезпечення безпеки свідка, визначено зміст та межі відповідних повноважень суду, а також досліджено процесуальні механізми їх реалізації. Встановлено, що чинне кримінальне процесуальне законодавство України передбачає достатній інструментарій для забезпечення безпеки свідка, однак його практичне застосування характеризується фрагментарністю, відсутністю єдиних підходів та недостатньою ефективністю.

Особливу увагу приділено проблемі забезпечення балансу між гарантіями безпеки свідка та дотриманням прав сторони захисту, зокрема права на ефективний перехресний допит. Обґрунтовано, що реалізація процесуальних заходів безпеки повинна здійснюватися з урахуванням принципу пропорційності та індивідуалізації, залежно від рівня загроз у конкретному кримінальному провадженні. Досліджено вплив сучасних безпекових викликів, зокрема умов воєнного стану та цифровізації кримінального процесу, на зміст діяльності суду у цій сфері. Визначено, що зростання інтенсивності та багатовимірності загроз потребує переосмислення ролі суду як суб’єкта управління ризиками на стадії судового розгляду. Сформульовано науково обґрунтовані пропозиції щодо вдосконалення кримінальних процесуальних гарантій забезпечення безпеки свідка, зокрема шляхом запровадження уніфікованих процедур оцінки ризиків, визначення меж ініціативи суду у застосуванні заходів безпеки та розширення використання цифрових інструментів захисту.

Ключові слова: свідок, безпека свідка, судовий розгляд, кримінальне провадження, процесуальні гарантії, суд, доказування.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.145.19

Лаговська Н.В., Прокопчук А.О., Пашко В.Д. Цивільно-правова відповідальність за шкоду, завдану збройною агресією: сучасні виклики та трансформаційні підходи

У статті досліджено особливості цивільно-правової відповідальності за шкоду, завдану збройною агресією проти України, з урахуванням трансформації класичних деліктних конструкцій у воєнних умовах. Обґрунтовано, що масовий характер руйнувань, складність встановлення причинно-наслідкових зв’язків та ідентифікації належного відповідача зумовлюють необхідність формування спеціального режиму відшкодування шкоди. Проаналізовано нормативні засади визначення та класифікації воєнних збитків, положення Цивільного кодексу України, підзаконних актів щодо оцінки шкоди, а також міжнародні підходи до репараційної відповідальності держави-агресора. Акцентовано увагу на багатовимірному характері шкоди, що охоплює матеріальні, моральні та екологічні втрати. Встановлено, що чинні механізми цивільної відповідальності потребують адаптації шляхом запровадження презумпції відповідальності держави-агресора, спрощення доказування, цифровізації процедур фіксації та обліку збитків. Досліджено роль електронних реєстрів, платформ подання заяв та міжнародних компенсаційних механізмів у забезпеченні ефективного відшкодування. Обґрунтовано необхідність гармонізації національного законодавства з міжнародними стандартами відповідальності та створення комплексної системи компенсації шкоди в умовах воєнного стану. Запропоновано напрями вдосконалення правового регулювання цивільно-правової відповідальності, спрямовані на підвищення ефективності захисту порушених прав та забезпечення принципу повного відшкодування шкоди. Методологічну основу дослідження становлять системний, порівняльно-правовий та формально-юридичний методи, що дозволили виявити закономірності трансформації деліктних конструкцій у сфері воєнних правопорушень. Практичне значення результатів полягає у можливості їх використання для удосконалення національної системи відшкодування та інтеграції з міжнародним Реєстром збитків для України, а також для формування ефективних механізмів виконання рішень щодо компенсації шкоди.

Ключові слова: цивільно-правова відповідальність, збройна агресія, воєнні збитки, відшкодування шкоди, держава-агресор, презумпція відповідальності, моральна шкода, екологічна шкода, цифровізація, репарації.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.145.20

Лапка О.Я., Красницька А.В. Правотворчість як форма правової комунікації: теоретико-правовий аналіз

Стаття присвячена дослідженню правотворчості як специфічної форми правової комунікації в умовах сучасного демократичного суспільства. Проаналізовано та узагальнено наукові підходи вітчизняних учених, які розкривають правотворчість як діяльність, спрямовану на виявлення та нормативне закріплення суспільно значущих інтересів, а також як різновид соціального діалогу між державою та інститутами громадянського суспільства. Обґрунтовується концептуальний перехід від традиційного формально-юридичного підходу до розуміння правотворчості складного як багатовимірного явища, що поєднує інституційні, процедурні та комунікативні елементи та забезпечує узгодження інтересів різних соціальних груп у процесі правового регулювання.

Встановлено, що комунікативний вимір правотворчості охоплює інформаційний, дискурсивний, інтерпретаційний і легітимаційний компоненти, які в сукупності забезпечують виявлення суспільних потреб, їх обговорення, нормативне оформлення та подальше суспільне визнання правових норм. Охарактеризовано основні форми реалізації комунікативної моделі, зокрема публічні консультації, парламентські процедури, експертний дискурс і цифрові інструменти, що підвищують відкритість правотворчого процесу.

Водночас констатовано наявність низки проблем, пов’язаних із формальнізацією громадської участі, недостатньою процедурною визначеністю, складністю юридичної мови та викликами цифрового середовища. Підкреслено необхідність вдосконалення нормативно-правових та організаційних механізмів правотворчої діяльності. Зроблено висновок, що послідовний розвиток комунікативної парадигми є визначальною умовою підвищення якості правотворчості, забезпечення реальної участі громадськості та зміцнення суспільної довіри до правових рішень у сучасних умовах.

Ключові слова: правотворчість, правотворчий процес, правова комунікація, громадянське суспільство.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.145.21

Лугіна Н.А., Добровольська Ю.О. Процесуальні повноваження прокурора щодо забезпечення безпеки свідка на стадії досудового розслідування

Статтю присвячено комплексному дослідженню процесуальних повноважень прокурора щодо забезпечення безпеки свідка на стадії досудового розслідування. Обґрунтовано, що в умовах сучасних викликів, зокрема воєнного стану, підвищення рівня організованої злочинності та використання новітніх технологій у злочинній діяльності, забезпечення безпеки свідка набуває ключового значення для ефективності кримінального провадження та реалізації його завдань. Визначено, що прокурор як процесуальний керівник відіграє центральну роль у механізмі гарантування безпеки свідка, оскільки здійснює ініціювання, координацію та контроль за застосуванням відповідних заходів.

Проаналізовано зміст і структуру процесуальних повноважень прокурора у цій сфері, виокремлено їх основні групи: повноваження щодо оцінки ризиків, організації заходів безпеки та контролю за їх реалізацією. Встановлено, що чинне правове регулювання має фрагментарний характер, не містить чітких критеріїв оцінки загроз та не забезпечує належної визначеності процедур прийняття рішень, що негативно впливає на ефективність правозастосовної практики. Звернуто увагу на проблеми пасивності прокурора при ініціюванні заходів безпеки, недостатню координацію з іншими суб’єктами, а також відсутність єдиного підходу до оцінки ризиків.

Окремо проаналізовано відповідність національної моделі забезпечення безпеки свідків міжнародним та європейським стандартам, визначено перспективи імплементації зарубіжного досвіду. Обґрунтовано необхідність переходу до проактивної моделі діяльності прокурора, що передбачає ранню ідентифікацію загроз та оперативне застосування адекватних заходів захисту.

Сформульовано науково обґрунтовані пропозиції щодо вдосконалення законодавчого регулювання та практики реалізації процесуальних повноважень прокурора, зокрема шляхом конкретизації їх змісту, запровадження уніфікованих критеріїв оцінки ризиків, удосконалення механізмів міжвідомчої взаємодії та розширення використання сучасних технологічних засобів захисту свідків.

Ключові слова: прокурор, свідок, безпека свідка, досудове розслідування, заходи безпеки, кримінальне провадження, процесуальні повноваження, захист учасників провадження.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.145.22

Лугіна Н.А., Радванський Ю.О., Добровольська Ю.О. Європейська конвенція про кіберзлочинність як ключовий інструмент кримінально-правової охорони суспільних відносин у кіберпросторі України

Стаття присвячена комплексному дослідженню ролі Європейської конвенції про кіберзлочинність як ключового міжнародно-правового інструменту кримінально-правової охорони суспільних відносин у кіберпросторі. Актуальність теми зумовлена стрімким розвитком інформаційних технологій та зростанням кількості кіберзлочинів, що створюють суттєві загрози національній безпеці, правам і свободам громадян та стабільності держави.

У роботі проаналізовано поняття та основні види кіберзлочинів, їх специфічні ознаки, а також особливості правового регулювання суспільних відносин у кіберпросторі. Окрему увагу приділено дослідженню структури та змісту Європейської конвенції про кіберзлочинність, зокрема її положень щодо криміналізації діянь, процесуальних механізмів розслідування та міжнародного співробітництва.

Визначено, що Конвенція виступає фундаментом для уніфікації кримінально-правових норм держав та забезпечує ефективну взаємодію між правоохоронними органами різних країн у боротьбі з кіберзлочинністю. Водночас встановлено наявність певних проблем імплементації її положень у національне законодавство України, зокрема у частині уніфікації термінології, визначення складів кіберзлочинів та адаптації процесуальних механізмів до сучасних технологічних викликів.

У статті також обґрунтовано необхідність удосконалення кримінально-правових механізмів протидії кіберзлочинності в Україні шляхом гармонізації національного законодавства з міжнародними стандартами, розвитку міжнародного співробітництва та впровадження інноваційних підходів до розслідування злочинів у цифровому середовищі.

Ключові слова: кіберзлочинність, кібербезпека, Європейська конвенція про кіберзлочинність, кримінально-правова охорона, міжнародне співробітництво, цифрове середовище.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.145.23

Лисеюк А.М. Принципи протидії деструктивним інформаційним впливам

Мета статті – визначити поняття та розкрити зміст принципів протидії деструктивним інформаційним впливам.

З’ясовано особливості розуміння категорії «принцип» у правовій науці. Обґрунтовано, що принципи протидії деструктивним інформаційним впливам за своєю сутністю належать до принципів діяльності, оскільки протидія відповідає всім ознакам категорії «діяльність» (наявність мети, соціальний характер, предметність тощо). Визначено, що протидія являє собою людську активність, яка здійснюється з певною метою і прагне досягнути попередньо визначеного результату, впливаючи тим самим на суспільні відносини. Протидія деструктивним інформаційним впливам являє собою активність суб’єктів такої протидії, що здійснюється з метою унеможливлення негативних наслідків для української держави, її громадянського суспільства та окремих громадян в інформаційній сфері.

Охарактеризовано принципи верховенства права, верифікації, розумної дистанції, деконструкції наративу, інформаційної гігієни та оперативного спростування. З’ясовано, що застосування принципів протидії деструктивним інформаційним впливам у правовому регулюванні та практичній діяльності суб’єктів протидії може сприяти більш ефективній роботі в інформаційному просторі з метою захисту інформаційних інтересів держави, громадянського суспільства і людини. Наголошено на особливостях правового регулювання у досліджуваній сфері, яке має відмінності для різних суб’єктів.

На підставі здійсненого у статті аналізу зроблено висновок, що принципи протидії інформаційним деструктивним впливам являють собою засадничі положення, які реалізуються у діяльності органів публічної влади, правоохоронних та розвідувальних органів, громадських організацій, закладів освіти та науки, окремих громадян з метою захисту інформаційного суверенітету України та попередження негативних для інформаційної сфери наслідків. Акцентовано увагу на тому, що охарактеризовані у статті принципи враховують позитивний досвід суб’єктів інформаційної діяльності і можуть бути впроваджені в управлінські процеси в інформаційній сфері.

Ключові слова: інформаційні впливи, інформаційна безпека, інформаційна діяльність, протидія, інформаційні війни, інформаційне законодавство, інформаційно-правові відносини.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.145.24

Лукашенко А.А., Омельченко Н.Л. Адміністративно-правові засади реформування публічної служби в Україні

У статті досліджується проблематика адміністративно-правових засад реформування публічної служби в Україні. Її актуальність зумовлена об’єктивною необхідністю посилення інституційної спроможності публічної служби в умовах дії правового режиму воєнного стану, постійних безпекових викликів і загроз, а також зростаючого впливу євроінтеграційного курсу держави та набуття Україною статусу країни-кандидата на вступ до Європейського Союзу. У цьому контексті особливої ваги набуває питання підвищення професіоналізму кадрового складу публічної служби, здатного забезпечити ефективне виконання функцій держави як на центральному, так і на місцевому рівнях.

Проаналізовано сучасний стан наукових досліджень у цій сфері, які акцентують увагу на необхідності комплексного реформування національної моделі публічної служби з урахуванням європейських стандартів належного врядування. Звернено увагу на різноманітність підходів до визначення сутності категорії «публічна служба», що свідчить про збереження наукової дискусії щодо її змісту. Обґрунтовано доцільність розгляду публічної служби як комплексного публічно-правового інституту, що поєднує організаційні, функціональні та правові елементи професійної діяльності в органах державної влади та органах місцевого самоврядування.

Окрему увагу приділено аналізу принципів публічної служби, їх системному характеру та відображенню у процесі імплементації європейських стандартів, зокрема принципів верховенства права, прозорості, підзвітності, професіоналізму та політичної нейтральності. Виокремлено сучасні напрями розвитку публічної служби, з акцентом на політичну, мілітаризовану службу та службу в центральних органах виконавчої влади зі спеціальним статусом, що визначає перспективи подальших наукових пошуків.

Констатовано, що публічна служба виступає складним багаторівневим інститутом, який потребує подальшого вдосконалення. Зокрема, залишаються невирішеними питання ефективності оцінювання результатів діяльності публічних службовців, удосконалення механізмів їх мотивації та стимулювання, модернізації їх правового статусу, а також формування цілісної національної моделі публічної служби з урахуванням сучасних викликів і європейських орієнтирів розвитку.

Ключові слова: публічна служба, реформа публічної служби, державна служба, служба в органах місцевого самоврядування, професійна діяльність, законодавство.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.145.25

O.A. Marushchak Electronic System in the Construction Sector as a Mechanism for Minimizing Corruption Risks

У статті здійснено науковий аналіз цифрової трансформації адміністративних процедур у сфері будівництва крізь призму функціонування електронної системи як механізму мінімізації корупційних ризиків. Теоретичним підґрунтям дослідження стали сучасні наукові підходи до оптимізації адміністративних процесів, їх алгоритмізації та стандартизації в умовах цифровізації публічного управління, зокрема концептуальні положення щодо реінжинірингу процедур та зменшення дискреційного впливу у діяльності органів публічної влади. Особливу увагу приділено оригінальному практичному внеску Є. Гульчука, який у своїх дослідженнях пов’язується з розробленням управлінської архітектури цифрової трансформації адміністративних процедур.

Метою статті є визначення ролі електронної системи у сфері будівництва у трансформації адміністративних процедур та обґрунтування її значення як механізму мінімізації корупційних ризиків. На основі формально-юридичного та системного аналізу розкрито особливості традиційної моделі адміністративних процедур у сфері будівництва, що характеризується багатостадійністю, нормативною складністю та залежністю від дискреційних повноважень посадових осіб.

Обґрунтовано, що дерегуляція та оптимізація адміністративних процедур виступають передумовами їх цифрової трансформації, яка забезпечує перехід від стадійно-бюрократичної моделі до алгоритмізованої системи адміністративних дій. Показано, що впровадження електронної системи у сфері будівництва забезпечує формалізацію та уніфікацію процедурних процесів, автоматизацію управлінських рішень та інтеграцію інформаційних ресурсів.

Доведено, що електронна система у сфері будівництва має виражений антикорупційний ефект, який досягається через підвищення прозорості адміністративних процедур, забезпечення відкритості інформації, мінімізацію «ручного впливу» та посилення контролю за проходженням адміністративних процесів. Узагальнено, що цифровізація у цій сфері виступає інструментом не лише оптимізації адміністративної діяльності, а й забезпечення доброчесності публічного управління.

Ключові слова: цифровізація, адміністративні процедури, електронна система у сфері будівництва, корупційні ризики, алгоритмізація, дерегуляція, публічне управління, прозорість, дискреційні повноваження, контроль.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.145.26

Мілевська А.О. Проблематика правової природи та включення до складу спадщини спеціальних виплат у зв’язку з загибеллю військовослужбовця

Стаття присвячена дослідженню правової природи спеціальних виплат, пов’язаних  з загибеллю військовослужбовця, та можливості їх включення до складу спадщини. Здійснено класифікацію виплат за критерієм їх правової природи та підстав виникнення: виплати, що пов’язані  з проходженням військової служби (грошове забезпечення, премії, доплати, винагороди, матеріальні допомоги) та виплати, що пов’язані зі смертю військовослужбовця під час виконання обов’язків військової служби або внаслідок поранення, контузії, каліцтва, захворювання, що пов’язані з виконанням обов’язків військової служби. Встановлено, що виплати, які пов’язані з проходженням військової служби є такими правами, що виникли за його життя і підпадають під дію статті 1227 ЦК України: виплачуються членам сім’ї, за їх відсутності – входять до складу спадщини. При цьому законодавцем встановлено окрему спеціальну модель правонаступництва цих виплат: пріоритетне право членів сім’ї, коло яких визначено спеціальним законодавством та субсидіарне входження до складу спадщини. В свою чергу, виплати, що пов’язані зі смертю військовослужбовця (одноразова грошова допомога)  є дворівневим явищем: на первинному рівні – виплата, що адресована членам сім’ї безпосередньо, на вторинному – після прийняття рішення про її призначення, є майновою вимогою, що здатна входити до складу спадщини за правилами статті 1227 ЦК України. Акцентовано, що одноразова грошова допомога у зв’язку з загибеллю військовослужбовця не належить і не належала  військовослужбовцю за його життя, вона виникає виключно внаслідок його загибелі (смерті) і адресована визначеному законом колу осіб.  Здійснено аналіз судової практики щодо спадкування права на виплату одноразової грошової допомоги та встановлено її суперечливість. Відповідне явище пояснюється невизначеністю правової природи одноразової грошової допомоги та нестабільністю законодавства (коло отримувачів цієї виплати змінювалось тричі за 2022-2024 роки; запровадження розстрочки виплати на 80 місяців породило додаткові судові справи щодо долі невиплачених часток після смерті отримувача).

Ключові слова: спадкування, посмертне правонаступництво, одноразова грошова допомога, спадщина, спадкоємець, спеціальні виплати.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.145.27

Панченко С.С. Колізійні аспекти деліктних зобов’язань у міжнародному приватному праві: український та зарубіжний досвід

У статті проведено правовий аналіз колізійного регулювання деліктних зобов’язань в Україні та порівняння їх із підходами, що застосовуються в зарубіжних країнах. Зроблено висновок, що деліктні зобов’язання у міжнародному приватному праві є самостійним видом позадоговірних правовідносин, що виникають унаслідок заподіяння шкоди та характеризуються наявністю іноземного елемента, який зумовлює необхідність застосування колізійно-правового методу регулювання. Ключову роль у регулюванні деліктних зобов’язань відіграють колізійні прив’язки, серед яких традиційно домінує принцип lex loci delicti commissi, однак сучасна правова доктрина дедалі більше орієнтується на застосування lex loci damni, що дозволяє краще враховувати інтереси потерпілої сторони.

Українське законодавство, зокрема Закон України «Про міжнародне приватне право», загалом базується на класичних підходах до визначення застосовного права, поєднуючи їх із окремими елементами гнучкості, такими як врахування більш тісного зв’язку правовідносин та обмежена автономія волі сторін. Європейський підхід, закріплений у Регламенті (ЄС) № 864/2007 (Рим II), характеризується високим рівнем уніфікації, системністю та гнучкістю, що проявляється у пріоритеті lex loci damni, наявності спеціальних колізійних норм для окремих видів деліктів та можливості відступу від загального правила.

Порівняльний аналіз засвідчує, що українська модель колізійного регулювання має більш формалізований характер, тоді як зарубіжні правові системи, особливо в межах ЄС, орієнтуються на функціональний підхід і забезпечення балансу між правовою визначеністю та справедливістю. Практика застосування колізійних норм у сфері деліктних зобов’язань супроводжується низкою проблем, зокрема визначенням місця настання шкоди у транскордонних правопорушеннях (особливо в цифровому середовищі), а також складністю застосування імперативних норм і застереження про публічний порядок.

Практика застосування колізійних норм у сфері деліктних зобов’язань супроводжується низкою проблем, зокрема визначенням місця настання шкоди у транскордонних правопорушеннях (особливо в цифровому середовищі), а також складністю застосування імперативних норм і застереження про публічний порядок.

Ключові слова: міжнародне приватне право, колізійне регулювання, деліктні зобов’язання, lex loci delicti commissi, lex loci damni, шкода, Регламент Рим II, право Європейського Союзу.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.145.28

Соловйова О.М. Оцінювання результатів службової діяльності державних службовців: правові та практичні аспекти

У статті досліджується правова природа оцінювання результатів службової діяльності державних службовців як важливого елемента службової кар’єри. Проаналізовано нормативно-правове регулювання процедури оцінювання, сформульовано її значення для реалізації принципів належного адміністрування та забезпечення суб’єктивних публічних прав державних службовців. Констатовано, що призначенням процедури оцінювання результатів службової діяльності є: підвищення прозорості, об’єктивності та результативності роботи державних службовців під час практичного виконання завдань та функцій держави; створення умов для справедливої оцінки результатів службової діяльності, кар’єрного зростання та відповідальності за неналежне виконання службових обов’язків.

Сформульовано визначення оцінювання результатів службової діяльності як процедури встановлення рівня результативності, ефективності та якості виконання посадових обов’язків державним службовцем, а також дотримання ним законодавства, етики, антикорупційних норм та інших показників, що здійснюється з метою встановлення  якості виконання поставлених завдань, прийняття рішення щодо преміювання, планування службової кар’єри. Розкрито повноваження суб’єктів оцінювання та правові наслідки отримання різних видів оцінок.

Окрему увагу приділено судовому та адміністративному порядку оскарження результатів оцінювання на основі аналізу актуальної судової практики. Зосереджено увагу на проблемах судового захисту прав державних службовців у спорах щодо результатів оцінювання службової діяльності, зокрема питаннях юрисдикції, предмета доказування, стандартів судового контролю за дискреційними повноваженнями суб’єктів владних повноважень. На основі аналізу судової практики сформульовано висновки щодо напрямів удосконалення правового регулювання оцінювання результатів службової  діяльності.

Ключові слова: державна служба, державні службовці, оцінювання результатів службової діяльності, адміністративне оскарження, адміністративне судочинство, адміністративна справа, публічно-правовий спір, адміністративний суд.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.145.29

Трагнюк О.Я., Очілова Ю.О. Окремі питання міжнародно-правового регулювання співробітництва держав на універсальному рівні у сфері протидії експлуатації дитячої праці

Стаття присвячена визначенню особливостей розвитку міжнародно-правових механізмів протидії експлуатації дитячої праці на універсальному рівні. На основі проведеного аналізу визначено причини поширення дитячої праці, розглянуто еволюцію міжнародно-правового регулювання у цій сфері, досліджено зміст основних конвенцій МОП та ООН, а також оцінено ефективність існуючих механізмів впровадження міжнародних стандартів. Зроблено висновок про необхідність комплексного до подолання цього явища, що поєднує правові заборони, соціальний захист та забезпечення доступу до освіти.

Ключові слова: трудові правовідносини, право на працю, дитяча праця, трудова експлуатація, МОП, неповнлітні, дитина,  Конвенція про права дитини, міжнародно-правове співробітництво, права людини.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.145.30

Цибенко О.В., Бернацький О.В. Поняття та зміст протидії правопорушенням у сфері охорони навколишнього природного середовища в Україні

У статті досліджено поняття, юридичну природу, зміст і структуру протидії правопорушенням у сфері охорони навколишнього природного середовища в Україні. Обґрунтовано, що така протидія має розглядатися не лише як реакція держави на вже вчинене порушення, а як комплексна публічно-правова діяльність, спрямована на попередження, своєчасне виявлення, припинення, фіксацію, юридичну кваліфікацію екологічно протиправної поведінки, притягнення винних осіб до відповідальності, відшкодування завданої шкоди та відновлення порушеного екологічного правопорядку. Встановлено, що її юридична природа формується на перетині адміністративного, екологічного, кримінального та інформаційного права, однак системоутворювальне значення має саме адміністративно-правова складова, через яку реалізуються контрольні, дозвільні, наглядові, інспекційні та процесуальні механізми впливу на екологічно небезпечну поведінку.

З’ясовано, що система протидії правопорушенням у природоохоронній сфері має багаторівневу будову та охоплює регулятивні, превентивні, контрольні, адміністративно-юрисдикційні й відновлювальні засоби, а також діяльність широкого кола суб’єктів, серед яких Міністерство захисту довкілля та природних ресурсів України, Державна екологічна інспекція України, Національна поліція, органи місцевого самоврядування та громадські інспектори з охорони довкілля. Водночас виявлено, що результативність чинного механізму істотно знижується через нормативну фрагментарність, недостатню узгодженість компетенції між уповноваженими органами, обмежену кадрову й технічну спроможність контрольних інституцій, а також складність правозастосування в умовах воєнного стану. На цій основі обґрунтовано напрями вдосконалення адміністративно-правового механізму протидії правопорушенням, які пов’язані із систематизацією законодавства, впорядкуванням адміністративних процедур, переходом до превентивної та ризик-орієнтованої моделі екологічного контролю, цифровізацією моніторингу, посиленням доказового забезпечення та інтеграцією національного механізму реагування до європейських стандартів захисту довкілля.

Ключові слова: протидія правопорушенням, охорона навколишнього природного середовища, адміністративно-правовий механізм, екологічні правопорушення, екологічна безпека, державний екологічний контроль, адміністративна відповідальність, публічне адміністрування.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.145.31

Чорномаз О.Б. Контроль та нагляд за діяльністю небанківських фінансових установ

Дану статтю присвячено проблемним питанням дослідження особливостей здійснення нагляду за діяльністю небанківських фінансових установ.

На сучасному етапі нагляд за небанківськими фінансовими установами здійснюється із використанням комплексу новітніх підходів. Зокрема, йдеться про ризик-орієнтований та макропруденційний нагляд, застосування регулювання, що спирається на професійне судження, принцип пропорційності, поведінковий контроль, а також інтеграцію різних форм і методів наглядової діяльності.

Визначено, що державний фінансовий контроль як врегульовану фінансово-правовими нормами діяльність органів державної влади та органів місцевого самоврядування, що здійснюється на засадах законності, незалежності, об’єктивності та оперативності і спрямована на забезпечення захисту фінансових інтересів держави, суб’єктів господарювання та громадян.

Ключові слова: контроль, нагляд, небанківська фінансова установа, кредитування, банк, кредитні установи.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.145.32

Чорномаз О.Б., Вербицький П.С., Хатнюк Ю.А. Нормативно-правове регулювання запобігання та протидії домашньому насильству в Україні

Дану статтю присвячено проблемним питанням застосування та вдосконалення законодавства у сфері запобігання та протидії домашньому насильству.

У сучасних умовах розвитку України особливого значення набуває подальше вдосконалення законодавчого регулювання у сфері запобігання та протидії домашньому насильству. Це, зокрема, стосується підвищення ефективності механізмів притягнення кривдників до юридичної відповідальності, а також удосконалення процедур виявлення, фіксації та розслідування відповідних правопорушень.

Дослідження національного законодавства дозволяє не лише виявити існуючі прогалини, а й окреслити перспективні напрями розвитку державної політики у цій сфері, а також оцінити рівень імплементації стандартів Європейського Союзу у правову систему України. Водночас такий аналіз сприяє визначенню норм, що вже перебувають на стадії впровадження, а також тих, реалізація яких потребує подальшого планування з урахуванням рекомендацій європейських інституцій.

Ключові слова: запобігання та протидія домашнього насильства, відповідальність, кодекс, притягнення.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.145.33

Горевалова С.С. Актуальні питання правового регулювання міжнародної військової допомоги

У статті автор дослідив правове регулювання міжнародної військової допомоги та визначив її сутнісний зміст. Виходячи із аналізу законодавства України, зазначив про доцільність унормування питання міжнародної військової допомоги в секторі безпеки і оборони шляхом внесення змін до Постанови Кабінету Міністрів України від 13.02.2024 № 168 та прийняття спільного нормативно-правового акту Міноборони та інших зацікавлених центральних органів виконавчої влади та державних органів, оскільки на даний час в Міністерстві оборони та Збройних Силах України у правовому полі недостатньо врегульовані питання щодо алгоритму дій та взаємодії між учасниками процесу залучення, обліку та використання міжнародної військової допомоги на усіх його етапах, у тому числі питання взаємодії з іншими складовими Сектору безпеки і оборони з чітким розподілом завдань, функцій, повноважень і відповідальності.

Зазначив, що існує нагальна потреба подальшого правового регулювання надання військової допомоги в рамках Угоди між Урядом України та Урядом Сполучених Штатів Америки про створення Американсько-Українського інвестиційного фонду відбудови, ратифікованої Законом України від 08.05.2025№ 4417-IX. шляхом розроблення проєкту Протоколу оцінки військової допомоги США, яким слід чітко описати процедуру визначення вартості військової допомоги, що надходить до України з 23.05.2025 від США, передбачити оцінку всієї військової допомоги від США, що надаватиметься Україні з 23.05.2025, незалежно від дати оголошення безпекових пакетів, взяття зобов’язань щодо їх виконання та виділення відповідного фінансування (зокрема, включаючи пакети військової допомоги за 2022-2024 роки, постачання за якими не було здійснено до 23.05.2025). У проєкті Протоколу доцільно зазначити, що військова допомога США, яка з 23.05.2025 надходить в рамках безпекових програм США (Presidential Drawdown Authority (PDA), Ukraine Security Assistance Initiative (USAI), Foreign Military Financing (FMF), Excess Defense Articles (EDA), International Military Education and Training (IMET) тощо), вважається капітальним внеском США до інвестиційного фонду відбудови. Не враховуватиметься як капітальний внесок США до фонду військова допомога США, яка профінансована третіми сторонами (в рамках PURL, JUMPSTART тощо).

Ключові слова: правове регулювання, міжнародне військове співробітництво, міжнародна військова допомога, координація військової допомоги, держави-партнери, воєнний стан, інвестиційний фонд відбудови.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.145.34

Дронський А.Ю. Особливості припинення поруки у кредитних договорах

Спираючись на аналіз законодавчих норм, наукових джерел та правозастосовної практики, автором даної статті наведено загальні положення щодо припинення зобов’язань в розрізі правовідношення поруки у кредитних договорах, проведено детальну юридичну характеристику спеціальних підстав припинення поруки у кредитних правовідносинах. Водночас розглянуто порядок, закономірності та особливості припинення поруки у кредитних договорах, як з огляду на дію норм матеріального права, так і з процесуальної точки зору. Разом з тим, у статті проаналізовано судову практику у справах щодо припинення поруки, відображено зміст конкретних судових рішень, що безпосередньо впливають на подальше застосування поруки як способу забезпечення виконання зобов’язань у кредитних договорах. Автором інтерпретовано певні тлумачення та трактування деяких науковців, висвітлено характерні ознаки та специфічні риси правових положень, що регулюють правовідносини в розрізі припинення поруки у кредитних договорах. Автором статті надані модельні приклади та юридичні конфігурації, з метою розбору окремих правових ситуацій, на основі яких, наочно відображена дія тих чи інших юридичних норм щодо припинення поруки. Незважаючи на нещодавнє внесення змін до ЦК щодо підстав припинення поруки, у статті висвітлено деякі досі наявні “вузькі місця”, що й понині спричиняють неоднакове трактування правових положень поміж юристів-практиків, а також розбіжність поглядів серед науковців у даній проблематиці. Стає зрозумілим те, що особливості припинення поруки у кредитних договорах вимагають додаткового поглибленого вивчення та подальшої наукової обробки.

В ході проведеного дослідження автором статті чітко продемонстровано  значний вплив інституту припинення поруки на правове регулювання кредитних відносин забезпечених порукою в цілому, вказано на анахронічність певних наукових підходів до деяких закономірностей припинення поруки, а також надано пропозиції щодо уточнення та вдосконалення, на законодавчому рівні, конкретних положень ЦК, якими врегульовані спеціальні підстави припинення правовідношення поруки, з метою усунення наявної проблематики.

Ключові слова: порука, припинення, поручитель, кредитор, боржник, забезпечення, Цивільний Кодекс (ЦК).

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.145.35

Костюк Д.І. Правовий статус платформи «дія» як суб’єкта обробки персональних даних

У статті досліджено адміністративно-правовий статус Єдиного державного вебпорталу електронних послуг «Дія» як суб’єкта обробки персональних даних в умовах інтенсивної цифровізації публічного управління України та євроінтеграційного курсу держави. Встановлено, що платформа «Дія» є якісно новим типом суб’єкта адміністративно-правових відносин, що поєднує функції агрегатора доступу до реєстрових даних, розпорядника персональних даних і фактичного самостійного оператора значних масивів персональної інформації мільйонів громадян.

Розмежовано три рівні правової реальності, що охоплюються поняттям «Дія»: державне підприємство як юридична особа публічного права, вебпортал і мобільний застосунок як технологічні засоби надання послуг та сукупність супутніх цифрових проєктів. Проаналізовано співвідношення категорій «володілець» і «розпорядник» персональних даних стосовно платформи та виявлено невідповідність між офіційно задекларованим і фактичним обсягом обробки персональних даних у системі. Розкрито чотирирівневу структуру суб’єктів відповідних правовідносин та визначено пов’язані з нею адміністративно-правові проблеми, зокрема відсутність чіткого алгоритму захисту прав громадян у разі неправомірної обробки їхніх персональних даних.

Виявлено структурний конфлікт інтересів Міністерства цифрової трансформації як органу, що є одночасно регулятором і власником платформи. Встановлено, що агрегуюча функція «Дії» суперечить принципу функціональної достатності при обробці персональних даних та несе загрозу інформаційній безпеці громадян. Визначено прогалини у системі адміністративної відповідальності, зокрема відсутність відповідальності юридичних осіб як суб’єктів обробки персональних даних.

Обґрунтовано необхідність законодавчого розмежування статусу платформи «Дія» як розпорядника персональних даних щодо відомостей, що передаються з державних реєстрів, і як самостійного володільця щодо даних, що обробляються безпосередньо в межах функціонування платформи. Доведено доцільність запровадження чіткого механізму реалізації прав суб’єктів персональних даних, адміністративної відповідальності юридичних осіб та посилення незалежного нагляду у сфері обробки персональних даних. Сформульовано пропозиції щодо вдосконалення правового регулювання з урахуванням стандартів GDPR.

Ключові слова: платформа «Дія», правовий статус, суб’єкт обробки персональних даних, володілець персональних даних, розпорядник персональних даних, захист персональних даних, цифровізація публічного управління, електронні публічні послуги, GDPR, інформаційна безпека.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.145.36

V.O. Kovdria, M.V. Kalin The Issue of the Admissibility of Evidence Obtained Using DNA Analysis

У статті досліджується питання допустимості доказів ДНК, отриманих незаконним шляхом, у кримінальному провадженні, їхнє делікатне перетинання з кримінальним процесом, захистом прав людини, а також стрімким розвитком судової науки. Особливу увагу приділено подвійній природі ДНК‑доказів, які, з одного боку, забезпечують високий рівень наукової надійності, а з іншого – створюють значні ризики втручання в приватне життя та тілесну недоторканність.

Це питання розглядається у ширшому доктринальному контексті кримінального процесуального права, з аналізом загальних підходів до незаконно отриманих доказів, серед яких правило виключення, підхід балансування інтересів та доктрина “плодів отруєного дерева”.

У статті також досліджується правове регулювання ДНК‑доказів у практиці Європейського суду з прав людини та наводяться найбільш значущі рішення, зокрема S. and Marper v. the United Kingdom, Dragan Petrović v. Serbia, Van der Velden v. the Netherlands. Автор стверджує, що Суд не заперечує використання ДНК‑технологій як таких, проте послідовно наголошує на необхідності чітких правових підстав, передбачуваності та належних процесуальних гарантій під час збирання та використання генетичних матеріалів.

Крім того, стаття зосереджується на практичних процесуальних аспектах, пов’язаних із ДНК‑доказами, таких як приховане збирання, використання генеалогічних баз даних, ризики контамінації, лабораторні помилки, що можуть впливати як на законність, так і на достовірність таких доказів.

У підсумку зазначається, що хоча ДНК‑докази можуть бути потужним і корисним засобом встановлення фактичної істини у кримінальному провадженні, їхня допустимість має суворо залежати від дотримання процесуальних гарантій та поваги до основоположних прав.

Ключові слова: докази, ДНК, кримінальне провадження, судова генетика, генетична інформація, справедливий суд, допустимість доказів, правило виключення доказів, стаття 8 ЄКПЛ, кримінальне правосуддя.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.145.37

Котович І.О., Михайлюк А.М. Практика ЄСПЛ щодо невиконання судових рішень державою

У статті досліджено практику Європейського суду з прав людини щодо невиконання судових рішень державою у контексті забезпечення права на справедливий судовий розгляд. Обґрунтовано, що виконання судового рішення становить невід’ємну складову права на судовий захист, передбаченого Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод. Невиконання або тривала затримка виконання рішень національних судів розглядається у практиці Європейського суду з прав людини як порушення міжнародних зобов’язань держави, зокрема положень статті 6 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до неї.

Проаналізовано підходи Європейського суду з прав людини до оцінювання невиконання судових рішень державними органами. Встановлено, що Суд застосовує комплекс критеріїв, серед яких тривалість виконання судового рішення, характер зобов’язань, передбачених судовим актом, ефективність національного механізму примусового виконання, а також поведінка державних органів у процесі реалізації судового рішення. Особливу увагу приділено аналізу ключових рішень Суду, у яких сформовано стандарти відповідальності держави за невиконання судових рішень.

Досліджено розвиток практики Європейського суду з прав людини у справах системного характеру, пов’язаних із масовим невиконанням рішень національних судів. Розглянуто особливості застосування процедури пілотного рішення та роль Комітету міністрів Ради Європи у контролі за виконанням рішень Суду. Обґрунтовано, що практика Європейського суду з прав людини відіграє важливу роль у формуванні міжнародних стандартів забезпечення виконання судових рішень та сприяє вдосконаленню національних механізмів виконавчого провадження, а також розвитку ефективних інституційних механізмів захисту прав людини.

Ключові слова: Європейський суд з прав людини, право на справедливий суд, виконання судових рішень, Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод, невиконання судових рішень, пілотне рішення, міжнародні стандарти прав людини, виконавче провадження.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.145.38

Лобач А.В., Яцик Т.П. Особливості проведення допиту неповнолітніх у кримінальному провадженні: правовий та практичний аспекти

У статті проаналізовано правову природу та специфіку проведення допиту неповнолітніх та малолітніх осіб у кримінальному процесі України. Розглянуто колізійні питання між правом обвинуваченого на перехресний допит та необхідністю захисту дитини від ретравматизації. Особливу увагу приділено міжнародним стандартам, зокрема Лансаротській конвенції та Керівним принципам Комітету міністрів Ради Європи щодо правосуддя, дружнього до дітей. Досліджено практичну ефективність впровадження моделі «Барнахус» в Україні як мультидисциплінарного середовища, що дозволяє мінімізувати сугестивний вплив на дитину та забезпечити отримання достовірних показань через відеофіксацію та участь психолога. Обґрунтовано необхідність диференційованого підходу до категорій «малолітня» та «неповнолітня» особа через різний ступінь їхньої психологічної вразливості. За результатами дослідження сформульовано висновки щодо подальшого вдосконалення процесуальних норм та розширення спеціалізованих центрів захисту дітей.

Ключові слова: кримінальний процес, модель «Барнахус», Лансаротська конвенція, правосуддя, дружнє до дітей.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.145.39

Логойда Т.В. Теоретичні засади дослідження кримінально-правового та кримінологічного забезпечення державної охорони

Статтю присвячено узагальненню теоретичних засад дослідження кримінально-правового та кримінологічного забезпечення державної охорони в Україні. Обґрунтовано, що наукове підґрунтя цієї проблематики залишається недостатньо сформованим, оскільки переважна більшість наукових праць у сфері державної охорони традиційно зосереджувалася на адміністративно-правових аспектах діяльності Управління державної охорони України, тоді як питання кримінально-правового та кримінологічного забезпечення державної охорони не отримали системного висвітлення. У статті проаналізовано сучасні вітчизняні дисертаційні дослідження та наукові публікації, що стосуються державної охорони, визначено їх основні тематичні напрями, з’ясовано стан наукової розробленості проблеми та окреслено коло праць, які мають значення для формування міжгалузевого підходу до розуміння державної охорони. Встановлено, що науковий дискурс у цій сфері розвивався від досліджень адміністративно-правового статусу Управління державної охорони України до ширших робіт, пов’язаних із кримінально-правовим захистом об’єктів державної охорони, кримінологічним забезпеченням захисту державного суверенітету, запобіганням витоку державної таємниці, функціонуванням державної охорони в умовах воєнного стану, а також співвідношенням державної і недержавної охоронної діяльності. Аналіз тематики сучасних вітчизняних досліджень дозволив умовно поділити наукові розвідки на кілька фундаментальних напрямів: 1) присвячений адміністративно-правовому статусу Управління державної охорони України та його місцю в системі сектору безпеки і оборони; 2) охоплює кримінально-правові та кримінологічні аспекти захисту об’єктів державної охорони; 3) пов’язаний із функціонуванням інституту державної охорони в умовах воєнного стану; 4) полягає у порівнянні державної охорони з недержавною (приватною) охоронною діяльністю. Зроблено висновок, що подальші наукові дослідження мають бути спрямовані на формування цілісної моделі правового регулювання відповідальності у сфері державної охорони, уточнення правового статусу Управління державної охорони України, удосконалення регламентації застосування примусу, розвитку кримінологічних досліджень ризиків і детермінант правопорушень, а також використання емпіричних матеріалів, судової практики та порівняльного досвіду для вироблення пропозицій de lege ferenda.

Ключові слова: адміністративне право, воєнний стан, державна охорона, кримінально-правове забезпечення, кримінологічне забезпечення, міжгалузеві дослідження, національна безпека, охоронна діяльність, правове регулювання, юридична відповідальність.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.145.40

Лугіна Н.А., Анохіна Я.В., Щербаченко С.Я. Державна зрада як виклик суверенітету України

У статті досліджено феномен державної зради як одного з найнебезпечніших злочинів проти національної безпеки та суверенітету держави в умовах сучасних геополітичних трансформацій і збройної агресії проти України. Проаналізовано нормативно-правову базу кримінальної відповідальності за державну зраду відповідно до законодавства України, міжнародно-правові стандарти у сфері захисту державного суверенітету, а також практику застосування відповідних кримінально-правових норм судами. Особливу увагу приділено з’ясуванню змісту об’єктивних та суб’єктивних ознак складу злочину «державна зрада», кваліфікаційним проблемам відмежування від суміжних складів злочинів проти основ національної безпеки України. Розглянуто досвід зарубіжних держав у протидії державній зраді та можливості його адаптації до вітчизняних реалій. Визначено ключові виклики, пов’язані з доведенням факту державної зради в умовах воєнного стану, у тому числі складнощі збору та збереження доказової бази, забезпечення процесуальних прав обвинувачених та дотримання стандартів справедливого судочинства. Окремо розглянуто проблему розмежування добровільного і вимушеного співробітництва громадян з окупаційними структурами та її значення для правильної кваліфікації діяння. Досліджено питання застосування норм міжнародного гуманітарного права щодо відповідальності осіб, які перебували в умовах військового полону або під фізичним примусом з боку окупаційних сил. Обґрунтовано необхідність комплексного вдосконалення законодавства про кримінальну відповідальність за державну зраду з урахуванням сучасних загроз національній безпеці та міжнародних стандартів прав людини.

Ключові слова: державна зрада, суверенітет, національна безпека, злочини проти основ національної безпеки, кримінальна відповідальність, колабораціонізм, збройна агресія, доказова база, воєнний стан, кримінально-правова кваліфікація.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.145.41

Музика В.Ф. Організаційно-тактичні моделі розслідування воєнних кримінальних правопорушень в умовах збройної агресії

У статті здійснено комплексне дослідження організаційно-тактичних моделей розслідування воєнних кримінальних правопорушень в умовах збройної агресії. Обґрунтовано, що сучасні виклики, пов’язані з масштабністю воєнних злочинів, складністю доступу до місць їх вчинення, високим рівнем латентності та необхідністю дотримання міжнародних стандартів доказування, зумовлюють потребу у трансформації традиційних криміналістичних підходів. Визначено, що ефективність досудового розслідування залежить від формування багаторівневих організаційно-тактичних моделей, які інтегрують криміналістичні, процесуальні, міжнародно-правові та технологічні компоненти.

Проаналізовано особливості використання цифрових доказів у кримінальних провадженнях щодо воєнних злочинів, зокрема матеріалів відкритих джерел (OSINT), та окреслено ключові проблеми їх процесуального закріплення, перевірки та оцінки. Наголошено на необхідності забезпечення автентичності, достовірності та цілісності цифрової інформації, а також дотримання принципу безперервності її зберігання. Запропоновано впровадження національного стандарту верифікації цифрових доказів, що ґрунтується на міжнародних підходах та передбачає алгоритм перевірки джерела, геолокації, метаданих і часових характеристик інформації.

Сформульовано авторську організаційно-тактичну модель розслідування воєнних кримінальних правопорушень, яка включає інформаційно-фіксаційний, аналітичний, процесуальний, координаційний і технологічний блоки. Доведено, що її впровадження сприятиме підвищенню ефективності кримінального провадження, забезпеченню належного рівня доказування та посиленню взаємодії між національними і міжнародними суб’єктами. Результати дослідження можуть бути використані для вдосконалення методичного та нормативного забезпечення діяльності органів досудового розслідування і прокуратури.

Ключові слова: воєнні кримінальні правопорушення; розслідування злочинів; організаційно-тактичні моделі; цифрові докази; OSINT; міжнародні стандарти доказування; криміналістика.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.145.42

Нестерюк М.А., Лугін С.В. Особливості реалізації оперативно-розшукової діяльності в умовах воєнного стану в Україні

У статті здійснено комплексний науково-правовий аналіз особливостей реалізації оперативно-розшукової діяльності в умовах воєнного стану в Україні. Обґрунтовано, що повномасштабна збройна агресія зумовила трансформацію змісту, форм і методів оперативно-розшукової діяльності, посиливши її значення як інструменту забезпечення національної безпеки та протидії сучасним криміногенним загрозам. Визначено, що в умовах воєнного стану ОРД набуває проактивного характеру, орієнтованого на виявлення, попередження та нейтралізацію загроз, зокрема у сфері диверсійної діяльності, колабораціонізму, кіберзлочинності та економічних правопорушень.

Проаналізовано проблеми нормативно-правового регулювання оперативно-розшукової діяльності, зокрема недостатню узгодженість із кримінальним процесуальним законодавством, а також складнощі інтеграції результатів оперативно-розшукових заходів у кримінальне провадження. Окрему увагу приділено ризикам порушення прав і свобод людини в умовах розширення повноважень правоохоронних органів та необхідності забезпечення балансу між інтересами безпеки і правовими гарантіями.

Досліджено сучасні тенденції розвитку оперативно-розшукової діяльності, зокрема її технологізацію, впровадження цифрових інструментів, аналітичних систем обробки даних та посилення міжвідомчої взаємодії. Обґрунтовано доцільність формування інтегрованої інформаційно-аналітичної інфраструктури та підвищення рівня професійної підготовки працівників оперативних підрозділів.

Сформульовано науково обґрунтовані пропозиції щодо вдосконалення правового, організаційного та технологічного забезпечення оперативно-розшукової діяльності в умовах воєнного стану, спрямовані на підвищення її ефективності та відповідності міжнародним стандартам захисту прав людини. Зокрема, обґрунтовано необхідність оновлення законодавчої моделі оперативно-розшукової діяльності з урахуванням сучасних безпекових викликів, удосконалення механізмів використання результатів оперативно-розшукових заходів у кримінальному провадженні, а також запровадження чітких критеріїв допустимості та оцінки доказової інформації.

Ключові слова: оперативно-розшукова діяльність, воєнний стан, кримінальний процес, національна безпека, цифровізація, міжвідомча взаємодія, права людини.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.145.43

Пархоменко В.О. Принцип забезпечення найкращих інтересів дитини в діяльності органів опіки та піклування

У статті досліджено комплекс питань, пов’язаних із реалізацією принципу забезпечення найкращих інтересів дитини у діяльності органів опіки та піклування, з урахуванням міжнародних стандартів, національного законодавства України та актуальної судової практики. Особливу увагу приділено аналізу еволюції цього принципу, починаючи від Декларації прав дитини 1959 року до Конвенції про права дитини 1989 року та Зауваження загального характеру № 14 (2013 р.), у яких сформовано його матеріальний, тлумачний та процесуальний зміст. Обґрунтовано, що принцип найкращих інтересів дитини набув характеру універсального правового стандарту, який визначає зміст і спрямованість діяльності органів публічної влади у сфері захисту прав дитини.

У роботі проаналізовано особливості участі органів опіки та піклування у вирішенні сімейних спорів, зокрема щодо визначення місця проживання дитини, позбавлення та поновлення батьківських прав, а також участі у вихованні дитини та визначення способів спілкування з нею. Встановлено, що їх діяльність має оціночний та індивідуалізований характер і спрямована на комплексне дослідження умов життя дитини, її емоційного стану, соціального оточення та здатності батьків забезпечити належні умови для розвитку. Водночас виявлено низку проблемних аспектів, зокрема формальний підхід до підготовки висновків, недостатній рівень їх обґрунтованості, відсутність уніфікованих стандартів оцінки та складнощі реалізації принципу в умовах воєнного стану.

На основі аналізу правових позицій Верховного Суду, зокрема постанов Об’єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11.11.2023 р. у справі № 523/19706/19 та КЦС ВС від 18.11.2020 р. у справі № 759/1382/19, а також практики Європейського суду з прав людини (зокрема у справі «Мамчур проти України»), узагальнено підходи до визначення доказового значення висновку органу опіки та піклування та меж його обов’язковості. Обґрунтовано необхідність удосконалення нормативного регулювання, підвищення якості висновків, запровадження чітких стандартів їх підготовки та посилення процесуальної ролі суду у справах, що стосуються прав дитини. Зроблено висновок, що ефективна реалізація принципу забезпечення найкращих інтересів дитини можлива лише за умови поєднання належного правового регулювання, високого професійного рівня діяльності органів опіки та піклування та активного застосування міжнародних стандартів у правозастосовній практиці.

Ключові слова: найкращі інтереси дитини, органи опіки та піклування, сімейні спори, місце проживання дитини, позбавлення батьківських прав, судова практика, Верховний Суд, ЄСПЛ, захист прав дитини.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.145.44

Прищепа О.С. Перспективні напрями удосконалення цифровізації адміністрування податків та зборів в Україні

У статті досліджено сучасний стан та перспективні напрями удосконалення цифровізації адміністрування податків та зборів в Україні. На підставі аналізу положень Стратегії здійснення цифрового розвитку, цифрових трансформацій і цифровізації системи управління державними фінансами на період до 2030 року, Національної стратегії доходів до 2030 року та Плану цифровізації ДПС України до 2030 року визначено ключові напрями цифрової трансформації податкового адміністрування, до яких віднесено: продовження реформ ефективного податкового адміністрування, зокрема удосконалення наявних інформаційно-комунікаційних систем, мінімізацію людського фактора, забезпечення якості даних та управління даними, посилення захисту податкових даних і кібербезпеки. Обґрунтовано, що цифровізація податкової системи має розглядатися не лише як автоматизація окремих процедур, а як комплексний процес трансформації адміністрування на основі використання сучасних цифрових технологій, зокрема штучного інтелекту, аналізу великих даних та цифрових платформ. Встановлено, що попри наявність системного підходу до впровадження цифрових рішень, існує низка проблем, пов’язаних із недостатнім рівнем правового забезпечення інноваційних технологій, обмеженим використанням сучасних цифрових інструментів, потребою у підвищенні рівня кібербезпеки та захисту персональних даних, а також необхідністю розвитку кадрового потенціалу. Окремо підкреслено необхідність розроблення правових і технологічних засад упровадження в податкове адміністрування інноваційних цифрових рішень, зокрема штучного інтелекту, блокчейну та інших сучасних технологій. Наголошено також на важливості забезпечення рівного та безперешкодного доступу платників податків до цифрових сервісів як передумови ефективного функціонування цілісної цифрової екосистеми податкового адміністрування. Зроблено висновок, що подальша цифровізація податкового адміністрування має здійснюватися з урахуванням міжнародного досвіду та євроінтеграційних процесів, що передбачає гармонізацію законодавства України з правом Європейського Союзу, розвиток цифрових сервісів для платників податків та формування цілісної цифрової екосистеми податкового адміністрування.

Ключові слова: цифровізація, податкове адміністрування, ДПС України, цифрова трансформація, електронні сервіси, штучний інтелект, великі дані, кібербезпека, євроінтеграція.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.145.45

Сорокін А.А., Токар Д.Ю. Оцінка доказів у кримінальному процесі України в умовах воєнного стану: теоретичні засади та напрями нормативного вдосконалення

Стаття присвячена комплексному дослідженню теоретико-правової природи та практичних проблем оцінки доказів у кримінальному провадженні в умовах збройного конфлікту. У роботі проаналізовано нормативно-правове регулювання процесу доказування крізь призму критеріїв належності, допустимості та достовірності фактичних даних. Досліджено категорію контекстуальної релевантності, що є визначальною для встановлення атрибуції подій та розмежування воєнних злочинів від правопорушень загальнокримінальної спрямованості. Здійснено детальне розмежування понять «воєнний злочин» та «військовий злочин» відповідно до міжнародного гуманітарного права та Особливої частини Кримінального кодексу України.

Особливу увагу приділено психолого-правовим механізмам формування внутрішнього переконання суб’єкта доказування. Встановлено вплив об’єктивних чинників воєнного часу на суб’єктивне сприйняття інформації правозастосувачем та обґрунтовано необхідність застосування стандарту «поза розумним сумнівом». У статті розкрито трансформацію стандартів допустимості доказів під впливом практики Верховного Суду, зокрема через відхід від процесуального формалізму на користь змістовної оцінки «доброякісності» відомостей. Проаналізовано специфіку верифікації новітніх джерел доказової інформації: радіоперехоплень, розвідувальних даних та цифрових дериватів із використанням сучасних криміналістичних методів і міжнародних протоколів.

На основі проведеного аналізу аргументовано необхідність нормативного вдосконалення Кримінального процесуального кодексу України. Запропоновано конкретні зміни щодо розширення повноважень слідчого судді у процесі оцінки допустимості доказів, законодавчої диференціації процесуальних порушень та прирівнювання верифікованих цифрових копій до оригіналів документів. Доведено, що гармонізація національних стандартів оцінки доказів із прецедентною практикою Європейського суду з прав людини та вимогами Міжнародного кримінального суду є запорукою ефективного правосуддя та реалізації принципу невідворотності покарання за найтяжчі міжнародні злочини.

Ключові слова: оцінка доказів, кримінальне провадження, воєнні злочини, допустимість доказів, внутрішнє переконання, контекстуальна релевантність, верховенство права, верифікація даних, слідчий суддя, процесуальна адаптивність.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.145.46

Теплюк В.С. Характеристика основних етапів впровадження та розвитку права на зброю в Україні

У статті здійснено комплексний теоретико-правовий аналіз становлення та розвитку права громадян на зброю в Україні в контексті трансформації національної правової системи та сучасних безпекових викликів. Визначено, що формування зазначеного права має поетапний, нелінійний характер і зумовлюється історичними, політичними та соціальними чинниками. Виокремлено чотири основні етапи його розвитку: пострадянський (1991–1996 рр.), конституційний (1996–2014 рр.), трансформаційний (2014–2022 рр.) та сучасний (з 2022 р.). Обґрунтовано, що на першому етапі домінувала адміністративно-дозвільна модель, за якої право на зброю не визнавалося самостійним суб’єктивним правом. Другий етап характеризується формуванням доктринальних підходів до розуміння цього права як похідного від права на самозахист за відсутності належного законодавчого закріплення. На третьому етапі відбулося переосмислення ролі громадян у забезпеченні національної безпеки, що сприяло актуалізації питання легалізації цивільної зброї. Четвертий етап пов’язаний із нормативним визнанням можливості використання зброї цивільними особами в умовах воєнного стану та фактичною інституціоналізацією відповідного права. Доведено, що сучасний стан правового регулювання обігу зброї в Україні характеризується фрагментарністю, підзаконним характером та відсутністю комплексного законодавчого акту. Визначено дуалістичну природу права на зброю як поєднання елементів права на самозахист і складової системи національної безпеки. Обґрунтовано необхідність прийняття спеціального закону про обіг цивільної зброї, який забезпечить баланс між правами громадян і публічними інтересами держави. Запропоновано напрями вдосконалення законодавства з урахуванням європейських стандартів та принципу верховенства права. Обґрунтовано, що перспективним напрямом подальшого розвитку законодавства України є прийняття спеціального закону про обіг цивільної зброї, який має ґрунтуватися на таких засадах: чітке визначення правової природи права на зброю; встановлення прозорих і недискреційних процедур доступу до неї; забезпечення ефективного державного контролю за обігом зброї; гармонізація національного законодавства з європейськими стандартами; а також створення належних гарантій реалізації права громадян на самозахист. Аргументовано, що право громадян на зброю в Україні перебуває на стадії активного формування та потребує подальшого комплексного наукового осмислення і законодавчого врегулювання. Його ефективний розвиток можливий лише за умови системного підходу, що поєднуватиме принципи правової держави, поваги до прав людини та забезпечення національної безпеки.

Ключові слова: право на зброю; трансформація правової системи; сучасні безпекові виклики; генеза впровадження; конституційні гарантії безпеки; національна безпека.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.145.47

Тимків І.В. Особливості правового статусу суб’єктів у сфері архітектурно-будівельного контролю та нагляду в Україні

У статті розглядаються питання, що присвячені з’ясуванню особливостей правового статусу суб’єктів у сфері архітектурно-будівельного контролю та нагляду в Україні. Так зазначається, що правовий статус таких суб’єктів є складною категорією, яка включає сукупність прав, обов’язків, гарантій та відповідальності даних учасників суспільних правовідносин. Зміст правового статусу визначається нормами адміністративного, містобудівного, комерційного та інформаційного права.

Правовий статус органів державної влади, органів місцевого самоврядування, а також інших суб’єктів у цій сфері, визначається положеннями Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності». В свою чергу Закон України «Про архітектурну діяльність», визначає права архітекторів, їх обов’язки та професійну відповідальність.

Правовий статус органів місцевого самоврядування визначається Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні» та іншими нормативно-правовими актами.

Окрім цього, цифровізація процесів у сфері будівництва безпосередньо впливає на правовий статус суб’єктів, оскільки передбачає підвищені вимоги до обробки інформації, електронної ідентифікації та захисту даних, відповідно до вимог Закону України «Про електронну ідентифікацію та електронні довірчі послуги».

Ключові слова: містобудування, публічне адміністрування, органи місцевого самоврядування, контрольні заходи, будівельне законодавство, публічні інтереси, цифровізація.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.145.48

У статті розглядаються питання, що присвячені з’ясуванню особливостей правового статусу суб’єктів у сфері архітектурно-будівельного контролю та нагляду в Україні. Так зазначається, що правовий статус таких суб’єктів є складною категорією, яка включає сукупність прав, обов’язків, гарантій та відповідальності даних учасників суспільних правовідносин. Зміст правового статусу визначається нормами адміністративного, містобудівного, комерційного та інформаційного права.

Правовий статус органів державної влади, органів місцевого самоврядування, а також інших суб’єктів у цій сфері, визначається положеннями Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності». В свою чергу Закон України «Про архітектурну діяльність», визначає права архітекторів, їх обов’язки та професійну відповідальність.

Правовий статус органів місцевого самоврядування визначається Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні» та іншими нормативно-правовими актами.

Окрім цього, цифровізація процесів у сфері будівництва безпосередньо впливає на правовий статус суб’єктів, оскільки передбачає підвищені вимоги до обробки інформації, електронної ідентифікації та захисту даних, відповідно до вимог Закону України «Про електронну ідентифікацію та електронні довірчі послуги».

Ключові слова: містобудування, публічне адміністрування, органи місцевого самоврядування, контрольні заходи, будівельне законодавство, публічні інтереси, цифровізація.

Відкрити статтю>>>

У статті здійснено комплексний теоретико-правовий аналіз становлення та розвитку права громадян на зброю в Україні в контексті трансформації національної правової системи та сучасних безпекових викликів. Визначено, що формування зазначеного права має поетапний, нелінійний характер і зумовлюється історичними, політичними та соціальними чинниками. Виокремлено чотири основні етапи його розвитку: пострадянський (1991–1996 рр.), конституційний (1996–2014 рр.), трансформаційний (2014–2022 рр.) та сучасний (з 2022 р.). Обґрунтовано, що на першому етапі домінувала адміністративно-дозвільна модель, за якої право на зброю не визнавалося самостійним суб’єктивним правом. Другий етап характеризується формуванням доктринальних підходів до розуміння цього права як похідного від права на самозахист за відсутності належного законодавчого закріплення. На третьому етапі відбулося переосмислення ролі громадян у забезпеченні національної безпеки, що сприяло актуалізації питання легалізації цивільної зброї. Четвертий етап пов’язаний із нормативним визнанням можливості використання зброї цивільними особами в умовах воєнного стану та фактичною інституціоналізацією відповідного права. Доведено, що сучасний стан правового регулювання обігу зброї в Україні характеризується фрагментарністю, підзаконним характером та відсутністю комплексного законодавчого акту. Визначено дуалістичну природу права на зброю як поєднання елементів права на самозахист і складової системи національної безпеки. Обґрунтовано необхідність прийняття спеціального закону про обіг цивільної зброї, який забезпечить баланс між правами громадян і публічними інтересами держави. Запропоновано напрями вдосконалення законодавства з урахуванням європейських стандартів та принципу верховенства права. Обґрунтовано, що перспективним напрямом подальшого розвитку законодавства України є прийняття спеціального закону про обіг цивільної зброї, який має ґрунтуватися на таких засадах: чітке визначення правової природи права на зброю; встановлення прозорих і недискреційних процедур доступу до неї; забезпечення ефективного державного контролю за обігом зброї; гармонізація національного законодавства з європейськими стандартами; а також створення належних гарантій реалізації права громадян на самозахист. Аргументовано, що право громадян на зброю в Україні перебуває на стадії активного формування та потребує подальшого комплексного наукового осмислення і законодавчого врегулювання. Його ефективний розвиток можливий лише за умови системного підходу, що поєднуватиме принципи правової держави, поваги до прав людини та забезпечення національної безпеки.

Ключові слова: право на зброю; трансформація правової системи; сучасні безпекові виклики; генеза впровадження; конституційні гарантії безпеки; національна безпека.

Відкрити статтю>>>

Стаття присвячена комплексному дослідженню теоретико-правової природи та практичних проблем оцінки доказів у кримінальному провадженні в умовах збройного конфлікту. У роботі проаналізовано нормативно-правове регулювання процесу доказування крізь призму критеріїв належності, допустимості та достовірності фактичних даних. Досліджено категорію контекстуальної релевантності, що є визначальною для встановлення атрибуції подій та розмежування воєнних злочинів від правопорушень загальнокримінальної спрямованості. Здійснено детальне розмежування понять «воєнний злочин» та «військовий злочин» відповідно до міжнародного гуманітарного права та Особливої частини Кримінального кодексу України.

Особливу увагу приділено психолого-правовим механізмам формування внутрішнього переконання суб’єкта доказування. Встановлено вплив об’єктивних чинників воєнного часу на суб’єктивне сприйняття інформації правозастосувачем та обґрунтовано необхідність застосування стандарту «поза розумним сумнівом». У статті розкрито трансформацію стандартів допустимості доказів під впливом практики Верховного Суду, зокрема через відхід від процесуального формалізму на користь змістовної оцінки «доброякісності» відомостей. Проаналізовано специфіку верифікації новітніх джерел доказової інформації: радіоперехоплень, розвідувальних даних та цифрових дериватів із використанням сучасних криміналістичних методів і міжнародних протоколів.

На основі проведеного аналізу аргументовано необхідність нормативного вдосконалення Кримінального процесуального кодексу України. Запропоновано конкретні зміни щодо розширення повноважень слідчого судді у процесі оцінки допустимості доказів, законодавчої диференціації процесуальних порушень та прирівнювання верифікованих цифрових копій до оригіналів документів. Доведено, що гармонізація національних стандартів оцінки доказів із прецедентною практикою Європейського суду з прав людини та вимогами Міжнародного кримінального суду є запорукою ефективного правосуддя та реалізації принципу невідворотності покарання за найтяжчі міжнародні злочини.

Ключові слова: оцінка доказів, кримінальне провадження, воєнні злочини, допустимість доказів, внутрішнє переконання, контекстуальна релевантність, верховенство права, верифікація даних, слідчий суддя, процесуальна адаптивність.

Відкрити статтю>>>

У статті досліджено сучасний стан та перспективні напрями удосконалення цифровізації адміністрування податків та зборів в Україні. На підставі аналізу положень Стратегії здійснення цифрового розвитку, цифрових трансформацій і цифровізації системи управління державними фінансами на період до 2030 року, Національної стратегії доходів до 2030 року та Плану цифровізації ДПС України до 2030 року визначено ключові напрями цифрової трансформації податкового адміністрування, до яких віднесено: продовження реформ ефективного податкового адміністрування, зокрема удосконалення наявних інформаційно-комунікаційних систем, мінімізацію людського фактора, забезпечення якості даних та управління даними, посилення захисту податкових даних і кібербезпеки. Обґрунтовано, що цифровізація податкової системи має розглядатися не лише як автоматизація окремих процедур, а як комплексний процес трансформації адміністрування на основі використання сучасних цифрових технологій, зокрема штучного інтелекту, аналізу великих даних та цифрових платформ. Встановлено, що попри наявність системного підходу до впровадження цифрових рішень, існує низка проблем, пов’язаних із недостатнім рівнем правового забезпечення інноваційних технологій, обмеженим використанням сучасних цифрових інструментів, потребою у підвищенні рівня кібербезпеки та захисту персональних даних, а також необхідністю розвитку кадрового потенціалу. Окремо підкреслено необхідність розроблення правових і технологічних засад упровадження в податкове адміністрування інноваційних цифрових рішень, зокрема штучного інтелекту, блокчейну та інших сучасних технологій. Наголошено також на важливості забезпечення рівного та безперешкодного доступу платників податків до цифрових сервісів як передумови ефективного функціонування цілісної цифрової екосистеми податкового адміністрування. Зроблено висновок, що подальша цифровізація податкового адміністрування має здійснюватися з урахуванням міжнародного досвіду та євроінтеграційних процесів, що передбачає гармонізацію законодавства України з правом Європейського Союзу, розвиток цифрових сервісів для платників податків та формування цілісної цифрової екосистеми податкового адміністрування.

Ключові слова: цифровізація, податкове адміністрування, ДПС України, цифрова трансформація, електронні сервіси, штучний інтелект, великі дані, кібербезпека, євроінтеграція.

Відкрити статтю>>>

У статті досліджено комплекс питань, пов’язаних із реалізацією принципу забезпечення найкращих інтересів дитини у діяльності органів опіки та піклування, з урахуванням міжнародних стандартів, національного законодавства України та актуальної судової практики. Особливу увагу приділено аналізу еволюції цього принципу, починаючи від Декларації прав дитини 1959 року до Конвенції про права дитини 1989 року та Зауваження загального характеру № 14 (2013 р.), у яких сформовано його матеріальний, тлумачний та процесуальний зміст. Обґрунтовано, що принцип найкращих інтересів дитини набув характеру універсального правового стандарту, який визначає зміст і спрямованість діяльності органів публічної влади у сфері захисту прав дитини.

У роботі проаналізовано особливості участі органів опіки та піклування у вирішенні сімейних спорів, зокрема щодо визначення місця проживання дитини, позбавлення та поновлення батьківських прав, а також участі у вихованні дитини та визначення способів спілкування з нею. Встановлено, що їх діяльність має оціночний та індивідуалізований характер і спрямована на комплексне дослідження умов життя дитини, її емоційного стану, соціального оточення та здатності батьків забезпечити належні умови для розвитку. Водночас виявлено низку проблемних аспектів, зокрема формальний підхід до підготовки висновків, недостатній рівень їх обґрунтованості, відсутність уніфікованих стандартів оцінки та складнощі реалізації принципу в умовах воєнного стану.

На основі аналізу правових позицій Верховного Суду, зокрема постанов Об’єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11.11.2023 р. у справі № 523/19706/19 та КЦС ВС від 18.11.2020 р. у справі № 759/1382/19, а також практики Європейського суду з прав людини (зокрема у справі «Мамчур проти України»), узагальнено підходи до визначення доказового значення висновку органу опіки та піклування та меж його обов’язковості. Обґрунтовано необхідність удосконалення нормативного регулювання, підвищення якості висновків, запровадження чітких стандартів їх підготовки та посилення процесуальної ролі суду у справах, що стосуються прав дитини. Зроблено висновок, що ефективна реалізація принципу забезпечення найкращих інтересів дитини можлива лише за умови поєднання належного правового регулювання, високого професійного рівня діяльності органів опіки та піклування та активного застосування міжнародних стандартів у правозастосовній практиці.

Ключові слова: найкращі інтереси дитини, органи опіки та піклування, сімейні спори, місце проживання дитини, позбавлення батьківських прав, судова практика, Верховний Суд, ЄСПЛ, захист прав дитини.

Відкрити статтю>>>

У статті здійснено комплексний науково-правовий аналіз особливостей реалізації оперативно-розшукової діяльності в умовах воєнного стану в Україні. Обґрунтовано, що повномасштабна збройна агресія зумовила трансформацію змісту, форм і методів оперативно-розшукової діяльності, посиливши її значення як інструменту забезпечення національної безпеки та протидії сучасним криміногенним загрозам. Визначено, що в умовах воєнного стану ОРД набуває проактивного характеру, орієнтованого на виявлення, попередження та нейтралізацію загроз, зокрема у сфері диверсійної діяльності, колабораціонізму, кіберзлочинності та економічних правопорушень.

Проаналізовано проблеми нормативно-правового регулювання оперативно-розшукової діяльності, зокрема недостатню узгодженість із кримінальним процесуальним законодавством, а також складнощі інтеграції результатів оперативно-розшукових заходів у кримінальне провадження. Окрему увагу приділено ризикам порушення прав і свобод людини в умовах розширення повноважень правоохоронних органів та необхідності забезпечення балансу між інтересами безпеки і правовими гарантіями.

Досліджено сучасні тенденції розвитку оперативно-розшукової діяльності, зокрема її технологізацію, впровадження цифрових інструментів, аналітичних систем обробки даних та посилення міжвідомчої взаємодії. Обґрунтовано доцільність формування інтегрованої інформаційно-аналітичної інфраструктури та підвищення рівня професійної підготовки працівників оперативних підрозділів.

Сформульовано науково обґрунтовані пропозиції щодо вдосконалення правового, організаційного та технологічного забезпечення оперативно-розшукової діяльності в умовах воєнного стану, спрямовані на підвищення її ефективності та відповідності міжнародним стандартам захисту прав людини. Зокрема, обґрунтовано необхідність оновлення законодавчої моделі оперативно-розшукової діяльності з урахуванням сучасних безпекових викликів, удосконалення механізмів використання результатів оперативно-розшукових заходів у кримінальному провадженні, а також запровадження чітких критеріїв допустимості та оцінки доказової інформації.

Ключові слова: оперативно-розшукова діяльність, воєнний стан, кримінальний процес, національна безпека, цифровізація, міжвідомча взаємодія, права людини.

Відкрити статтю>>>

У статті здійснено комплексне дослідження організаційно-тактичних моделей розслідування воєнних кримінальних правопорушень в умовах збройної агресії. Обґрунтовано, що сучасні виклики, пов’язані з масштабністю воєнних злочинів, складністю доступу до місць їх вчинення, високим рівнем латентності та необхідністю дотримання міжнародних стандартів доказування, зумовлюють потребу у трансформації традиційних криміналістичних підходів. Визначено, що ефективність досудового розслідування залежить від формування багаторівневих організаційно-тактичних моделей, які інтегрують криміналістичні, процесуальні, міжнародно-правові та технологічні компоненти.

Проаналізовано особливості використання цифрових доказів у кримінальних провадженнях щодо воєнних злочинів, зокрема матеріалів відкритих джерел (OSINT), та окреслено ключові проблеми їх процесуального закріплення, перевірки та оцінки. Наголошено на необхідності забезпечення автентичності, достовірності та цілісності цифрової інформації, а також дотримання принципу безперервності її зберігання. Запропоновано впровадження національного стандарту верифікації цифрових доказів, що ґрунтується на міжнародних підходах та передбачає алгоритм перевірки джерела, геолокації, метаданих і часових характеристик інформації.

Сформульовано авторську організаційно-тактичну модель розслідування воєнних кримінальних правопорушень, яка включає інформаційно-фіксаційний, аналітичний, процесуальний, координаційний і технологічний блоки. Доведено, що її впровадження сприятиме підвищенню ефективності кримінального провадження, забезпеченню належного рівня доказування та посиленню взаємодії між національними і міжнародними суб’єктами. Результати дослідження можуть бути використані для вдосконалення методичного та нормативного забезпечення діяльності органів досудового розслідування і прокуратури.

Ключові слова: воєнні кримінальні правопорушення; розслідування злочинів; організаційно-тактичні моделі; цифрові докази; OSINT; міжнародні стандарти доказування; криміналістика.

Відкрити статтю>>>