Українська
English
РусскийЖурнал опубліковано на сайті 24 листопада 2024 року
Воронятніков О.О. Механізм адміністративно-правового регулювання тарифоутворення у сфері вантажних залізничних перевезень
У статті досліджується механізм адміністративно-правового регулювання тарифоутворення у сфері вантажних залізничних перевезень та його роль у забезпеченні ефективного функціонування залізничної галузі як стратегічної складової економіки України. З метою повного та всебічного розкриття теми, проаналізовано різні наукові здобутки відомих вчених щодо визначення понять «механізм», «правове регулювання», «механізм правового регулювання», «механізм адміністративно-правового регулювання».
Доведено, що ефективне використання адміністративно-правових інструментів повинно сприяти оптимальному формуванню тарифів, що враховуватиме інтереси держави, бізнесу та суспільства. З’ясовано, що державні органи відіграють головну роль у встановленні тарифів на вантажні перевезення залізницею, використовуючи відповідні повноваження для забезпечення прозорості та справедливості в економічних відносинах. Нині існуюча тарифна політика може призводити до ринкових дисбалансів, коли інтереси держави, як власника стратегічної інфраструктури, і приватних операторів, що використовують залізничні потужності, не завжди узгоджені. Це вимагає вдосконалення законодавчої бази, яка сприятиме встановленню справедливих тарифів, що враховують економічні реалії та потреби усіх учасників ринку.
Важливість державного регулювання тарифоутворення підсилюється у контексті інтеграції України у світову економіку, зокрема через імплементацію норм і стандартів Європейського Союзу відповідно до Угоди про асоціацію. Приведення тарифної політики до європейських стандартів потребує не лише гармонізації чинних норм, але й створення механізмів, що стимулюватимуть конкуренцію та забезпечать стійкий розвиток залізничної галузі. Удосконалення системи тарифів на вантажні залізничні перевезення є важливим кроком до інтеграції у глобальні економічні процеси, спрямованих на створення справедливих умов для всіх суб’єктів транспортного ринку.
За результатами дослідження запропоновано визначення поняття механізму адміністративно-правового регулювання тарифоутворення у сфері вантажних залізничних перевезень.
Ключові слова: адміністративно-правове регулювання, механізм, адміністративно-правовий механізм, публічне управління, тарифоутворення, тарифи, вантажні залізничні перевезення, залізничний транспорт.
https://doi.org/10.5281/zenodo.14212824
O.V. Zapototska Features of Regulatory and Legal Regulation of Land Relations During the Period of Martial Law
Автором здійснено ґрунтовний аналіз нормативно-правового регулювання земельних суспільних відносини в Україні у період дії воєнного часу. Складні часи для всіх, і реальність, в якій постійно перебуває наша країна, вимагає прийняття непростих рішень, в тому числі й щодо нормативно-правового регулювання земельними. Для забезпечення функціонування держави в умовах воєнного стану та мінімізації кризових явищ у різних сферах суспільних відносин було прийнято низку законодавчих змін. Не залишилася поза увагою і сфера земельних відносин. Земля завжди залишалася найціннішим активом будь якої держави, адже вона є основним фактором виробництва та запорукою економічного розвитку країни. В умовах воєнного стану регулювання земельних відносин відіграє важливу роль, оскільки впливає не лише на земельний та аграрний сектор, а й на безпеку країни в цілому. За час дії воєнного стану на нашій території до законів, що регулюють земельні відносини, неодноразово вносилися зміни. Деякі обмеження, запроваджені на початку дії особливого правового режиму, були пом’якшені законодавцем, а для інших правовідносин, що змінилися або виникли у зв’язку з війною, встановлювалися нові правила. Як бачимо, законодавець системно підійшов до регулювання земельних відносин в умовах воєнного стану, передбачивши низку спрощень для забезпечення функціонування аграрного сектору економіки та якнайшвидшого відновлення інфраструктури України, а також встановивши низку важливих обмежень. Водночас, метою цих обмежень була мінімізація зловживань, які могли б значно зрости за відсутності належного контролю в умовах воєнного стану. Залишається сподіватися, що незручності, спричинені запровадженими обмеженнями, а також воєнним станом, триватимуть недовго, і що нормативно-правова база для відновлення України прискорить усунення наслідків війни.
Ключові слова: земля, особливості, земельні відносини, режим воєнного стану, правове регулювання, нормативно-правове регулювання, аграрний сектор, землі сільськогосподарського призначення, регулювання земельних відносин.
https://doi.org/10.5281/zenodo.14212830
Комарницький В.М., Григорчук М.В., Берестень А.В. Актуальні питання застосування рішень Європейського суду з прав людини в адміністративному судочинстві (теоретико-правовий аспект)
Стаття присвячена аналізу застосування рішень Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ) в адміністративному судочинстві України. У ній здійснено теоретико-правовий аналіз основних викликів та проблем, що виникають під час імплементації стандартів законодавства Європейського Союзу в національне законодавство, а також їх вплив на практику національних адміністративних судів. Автори акцентують увагу на де-факто преюдиційному значенні рішень ЄСПЛ для забезпечення прав і свобод громадян, особливо в умовах воєнного стану, та пропонують рекомендації щодо вдосконалення адміністративного процесу в Україні в контексті євроінтеграції та міжнародних зобов’язань держави у сфері охорони і захисту прав людини. В умовах воєнного стану, який сьогодні діє в Україні, значення рішень ЄСПЛ в адміністративному судочинстві набуває особливої ваги. Дотримання стандартів прав людини стає критично важливим, адже саме в періоди національних криз і збройних конфліктів правові гарантії часто піддаються додатковим випробуванням. Рішення ЄСПЛ виступають важливим інструментом для захисту прав і свобод громадян, а їх застосування в адміністративних судах є необхідною умовою підтримання правового порядку і виконання міжнародних зобов’язань України.
Такий підхід набуває особливого значення при обранні інструментів, покликаних забезпечити ефективне імплементування практики Європейського суду з прави людини. З іншого боку, таке розуміння потребує не тільки теоретичного обґрунтування, а й вимагає врахування специфіки адміністративного судочинства України як засобу забезпечення виконання приписів нормативно-правових актів різної юридичної сили. Передусім, зростає його актуальність в умовах адміністративно-правової реформи та євроінтеграційних процесів.
Автори вважають, що основна проблема полягає в забезпеченні балансу між вимогами національного законодавства та міжнародними зобов’язаннями, що включають не лише дотримання рішень ЄСПЛ, але й відповідність їх застосування українськими судами потребам забезпечення правопорядку та соціальної справедливості.
Ключові слова: Європейський суд з прав людини, рішення ЄСПЛ, адміністративне судочинство, юридична практика, права людини, верховенство права, справедливий суд, правові стандарти, імплементація практики ЄСПЛ, адміністративні суди, правовий захист, міжнародне право, правозастосування, забезпечення прав і свобод, судова практика, права людини, адаптація до європейських стандартів.
https://doi.org/10.5281/zenodo.14212834
Личенко І.О. Механізм публічного адміністрування торгівлі валютними цінностями в Україні
Стаття присвячена комплексному аналізу механізму публічного адміністрування торгівлі валютними цінностями, його складових елементів, особливостей, принципів його реалізації. Особлива увага присвячена аналізу категорії «валютні цінності», їхніх різновидів. Констатовано, що формування сучасного механізму публічного адміністрування торгівлі валютними цінностями відбувається під впливом принципів законності, публічності (прозорості, відкритості), економічної обґрунтованості, збалансованості публічних та приватних інтересів, плановості. Водночас визнано, що формування сучасного механізму публічного адміністрування торгівлі валютними цінностями відбувається також під впливом принципів валютного регулювання, визначених у законі України «Про валюту і валютні операції». Визнано, що механізм публічного адміністрування торгівлі валютними цінностями є системою об’єднаних структурними й функціональними зв’язками елементів. Ідентифіковано елементи цієї системи, серед яких органи публічного адміністрування, наділені владними повноваженнями, засоби, методи, процеси і процедури, за допомогою яких здійснюється результативний вплив права на суспільні відносини у сфері торгівлі валютними цінностями задля досягнення фінансово-економічної стабільності й безпеки держави.
Ключові слова: фінансово-правові відносини, публічне адміністрування, механізм публічного адміністрування, публічна адміністрація, торгівля валютними цінностями, валютне регулювання, фінансові послуги, фінансово-економічна безпека держави.
https://doi.org/10.5281/zenodo.14212836
Проневич О.С. Адміністративно-правові засади службової діяльності Уповноваженого у справах Європейського Суду з прав людини
Стаття присвячена осмисленню адміністративно-правових засад службової діяльності Уповноваженого у справах Європейського Суду з прав людини. Констатовано, що Уповноважений у справах Європейського суду з прав людини належить до спеціалізованих уповноважених у структурі центральних органів виконавчої влади. Імплементація інституту Уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини детермінована прагненням підвищити інституційно-функціональну спроможність Міністра юстиції України як адміністративного органу, відповідального за підготовку документів і представництво України в Європейському суді з прав людини під час розгляду справ про порушення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, координацію виконання рішень Європейського суду з прав людини у справах проти України та звітування перед Комітетом міністрів Ради Європи про стан їх виконання. У контексті фахової дискусії щодо специфіки правової природи посади Уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини артикульовано альтернативні судження щодо її належності до політичних посад в системі органів виконавчої влади, наявності ознак політичних та адміністративних посад, спорідненості з посадами патронатної служби. Гібридний характер посади Уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини першочергово зумовлений еклектичністю легального закріплення його адміністративно-правового статусу, невиправданим використанням абстрактних теоретичних конструкцій на кшталт «посадова особа Міністерства юстиції» або «посада урядового уповноваженого» при визначенні його адміністративної правосуб’єктності.
Ключові слова: адміністративно-правовий статус, суд, Уповноважений у справах Європейського суду з прав людини, суб’єкт, громадянин, людина, права, свободи, обов’язки, функції.
https://doi.org/10.5281/zenodo.14212838
Теремецький В.І., Дуліба Є.В., Астаф’єв Д.С. Класифікація форм корупції у сфері охорони здоров’я: аналіз та пропозиції щодо гармонізації
Корупція у сфері охорони здоров’я є глобальною проблемою, яка суттєво підриває стійкість національних медичних систем, доступність послуг та довіру суспільства. У статті розглянуто різноманітні підходи до диференціації типів, видів і форм корупції, включаючи неправомірну вигоду, шахрайство у публічних закупівлях, недобросовісні маркетингові практики, зловживання владою або службовим становищем, маніпуляції даними тощо. Запропонована класифікація форм корупції відображає багатогранність явища та є основою для вдосконалення механізмів її виявлення й протидії. Особлива увага приділяється специфічним формам корупції, характерним для системи охорони здоров’я, таким як подвійна практика, оформлення неіснуючих працівників, а також маніпуляції з даними.
Аналізуючи існуючі класифікації, автори акцентують на необхідності інтегративного підходу, який би поєднував різні типології в єдину систему. Це дозволяє охопити всі прояви корупційної діяльності та уникнути ситуацій, коли певні протиправні дії залишаються поза межами визнаних видів і форм. Зазначається важливість розробки універсальної концептуальної моделі корупції, яка враховувала б як індивідуальні, так і інституційні її прояви.
У статті обґрунтовано, що ефективна протидія корупції вимагає глибокого розуміння її природи, чіткої ідентифікації форм корупційних проявів і використання сучасних інструментів для моніторингу та оцінки корупційних ризиків. Особливу увагу приділено потребі гармонізації національних і міжнародних підходів до класифікації корупційних практик. Також наголошується на важливості постійного моніторингу нових форм корупції, які виникають у відповідь на соціально-економічні зміни, зокрема під час надзвичайних ситуацій, таких як пандемія COVID-19, або за умов особливого правового режиму воєнного стану.
Результати дослідження мають практичну значущість для розробки превентивних заходів та вдосконалення антикорупційного законодавства. Подальші дослідження можуть бути спрямовані на розробку універсального алгоритму ідентифікації корупційних дій, оцінку ефективності чинних антикорупційних ініціатив і впровадження інноваційних методів боротьби з корупцією в системі охорони здоров’я.
Ключові слова: корупція, класифікація форм корупції, протидія корупції, корупційні практики, антикорупційне законодавство, охорона здоров’я, заклади охорони здоров’я, система охорони здоров’я, медичні працівники.
https://doi.org/10.71404/2409-6415.128.06
Бесага І.В. Судовий механізм зняття арешту при поверненні виконавчого документа стягувачу
Проблема правового регулювання зняття арешту з майна боржника стає дедалі актуальнішою, особливо в умовах воєнного стану, коли забезпечення права власності набуває критичного значення. У статті розглянуто механізм зняття арешту як форму судового захисту права власності. Метою роботи є юридичний аналіз судової практики зняття арешту у випадках повернення виконавчого документа стягувачу. Використовуючи методи порівняльно-правового аналізу та системного підходу, проаналізовано 36 постанов Верховного Суду та 41 рішення місцевих судів (2021–2024). Основні висновки акцентують на необхідності гармонізації законодавства та встановлення єдиних критеріїв для зняття арешту, враховуючи права боржника та інтереси стягувача.
Ключові слова: повернення виконавчого документа стягувачу, знаття арешту з майна, практика Верховного Суду, судовий захист права власності, виконавча служба.
https://doi.org/10.5281/zenodo.14212844
Боровська І.А. Генеза принципів цивільного судочинства в контексті сучасних тенденцій розвитку цивільного процесуального законодавства України
Стаття присвячена дослідженню генези принципів цивільного судочинства, в межах якої окрема увага приділена останнім докорінним змінам у цивільному процесуальному законодавстві України та сучасним тенденціям його розвитку.
У статті досліджені доктринальні положення щодо з’ясування сутності та юридичної природи принципів цивільного судочинства, узагальнено теоретичні наукові доробки у світлі розуміння категорії «принципи цивільного судочинства» та з’ясовано, що у зв’язку з реформуванням цивільного процесуального законодавства України відповідна правова конструкція потребує уточнення з урахуванням джерела формування низки принципів, що увійшли в систему основних засад (принципів) цивільного судочинства – судової практики Європейського суду з прав людини. У межах компаративістичного аналізу ознак «принципів права», «принципів судочинства» та «принципів цивільного судочинства» виокремлено особливості, якими характеризуються останні за критерієм їх приналежності до галузі права. З’ясовано, що ознаки принципів цивільного судочинства обумовлюються його процесуальною формою, а також прямо чи опосередковано впливають на її визначення під час здійснення правосуддя у цивільних справах.
У межах дослідження динаміки формування та систематизації принципів цивільного судочинства у цивільному процесуальному законодавстві України констатовано, що у різні періоди його реформування існували неоднозначні підходи до їх легального закріплення з урахуванням стану розвитку державності і права.
У статті окрема увага приділена дослідженню сучасного періоду розвитку вітчизняного цивільного процесуального законодавства, що започаткований прийняттям Закону України від 03 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів». З’ясовано, що сучасний період розвитку цивільного процесуального законодавства України характеризується систематизацією та закріпленням низки принципів, сформованих Європейським судом з прав людини в зв’язку із введенням спрощеного порядку розгляду і вирішення справ у межах позовного провадження цивільного судочинства. У цій площині контекстуально досліджуються принципи пропорційності та правової (юридичної) визначеності.
За результатами проведеного дослідження вироблено висновки.
Ключові слова: цивільне судочинство, основні засади (принципи) цивільного судочинства, процесуальна форма, Європейський суд з прав людини, судова практика Європейського суду з прав людини, принцип правової визначеності, принцип пропорційності.
https://doi.org/10.5281/zenodo.14212848
Василів С.С. Нотаріальна діяльність: зарубіжний досвід правового регулювання
Стаття присвячена дослідженню особливостей здійснення нотаріальної діяльності в країнах Європейського Союзу, США, Канади. Проаналізовано закономірність домінування системи латинського нотаріату в державах континентально-європейської правової системи та англосаксонської системи у державах прецедентної правової системи.
Автор зазначає, що в умовах глобалізації ці дві системи нотаріату доповнюють одна одну і переймають окремі положення, не зважаючи на те, що засади латинського нотаріату беруть свій початок з римського приватного права, є результатом розвитку культури та правової науки, різноманіття форм організації нотаріату зумовлює існування систем нотаріату, які поєднують у собі основні ознаки двох основних типів нотаріату. Досліджуючи питання нотаріальної діяльності в країнах системи латинського нотаріату, автор характеризує моделі такого нотаріату, а саме: німецьку, французьку та змішану моделі латинського нотаріату.
У статті визначено основні особливості здійснення нотаріальної діяльності в Німеччині та проаналізовано форми такої діяльності, зокрема, «виключно-нотаріус», «адвокат-нотаріус», «окружний нотаріус», «суддя-нотаріус».
Автором висвітлено основні нормативні положення нотаріальної діяльність у Франції, Італії, Польщі, де законодавство про нотаріат має давні історичні традиції та має за основу принципи латинського нотаріату.
Як противагу латинському нотаріату у статті проаналізована система нотаріату англо-американського типу, яка не передбачає глибокої нормативної врегульованості нотаріальної діяльності, а подекуди нотаріус як професіонал у галузі права взагалі відсутній.
Характеризуючи особливості функціонування нотаріату в США автор зазначає, що у США федеративна форма державного устрою зумовлює існування в усіх штатах окремого нотаріального законодавства. На відміну від США в Канаді на розвиток інституту нотаріату вплинуло законодавство Франції, тому основи латинського нотаріату отримали свою імплементацію у положеннях законодавства Канади про нотаріат.
Ключові слова: нотаріат, нотаріальна діяльність, системи нотаріату.
https://doi.org/10.5281/zenodo.14212850
Гнатюк А.Ю. Правове регулювання проведення обшуку дізнавачем: теоретичні та практичні аспекти реалізації
У статті досліджуються проблемні аспекти правового регулювання проведення обшуків у кримінальному процесі України. Проаналізовано чинні положення Кримінального процесуального кодексу України (КПК), які визначають обшук як слідчу (розшукову) дію, що виконується виключно слідчим або прокурором. Особливу увагу приділено ролі дізнавачів, що були впроваджені до КПК у 2018 році, з метою розвантаження слідчих та прокурорів та їх повноваженням, які прирівнюються до функцій слідчих відповідно до статті 40-1 КПК.
Встановлено, що положення КПК містять суперечності у розмежуванні компетенції між слідчими, дізнавачами та оперативними підрозділами. Зокрема, норми статей 233, 234 та 236 КПК прямо вказують на виключну компетенцію слідчого або прокурора у проведенні обшуків, тоді як стаття 40-1 КПК дозволяє дізнавачам виконувати подібні дії у рамках їхньої компетенції. Судова практика демонструє неоднозначні підходи до участі дізнавачів у ініціюванні та проведенні обшуків.
Проаналізовано судові рішення, які виявляють колізії між загальними і спеціальними нормами КПК. Наприклад, у деяких випадках дії дізнавачів визнаються правомірними, якщо вони діють під керівництвом прокурора чи слідчого, тоді як в інших їх участь ставиться під сумнів через відсутність чіткого нормативного підґрунтя, зокрема у постанові Касаційного кримінального суду Верховного Суду підтверджують, що виконання ухвали про обшук належить до виключної компетенції слідчого чи прокурора.
Запропоновано два підходи для вирішення цієї проблеми: заборонити виконання дізнавачем функцій слідчого у проведенні обшуків або внести зміни до КПК, розширивши перелік осіб, уповноважених на проведення таких дій. Також акцентовано увагу на необхідності посилення законодавчого регулювання з метою усунення правових колізій і забезпечення єдності судової практики.
Таким чином, стаття підкреслює важливість чіткого розмежування повноважень між учасниками кримінального провадження, щоб забезпечити законність та ефективність процесуальних дій.
Ключові слова: кримінальний процес, обшук, дізнавач, слідчий, прокурор, досудове розслідування, законодавчі зміни, правозастосування, судова практика, кримінальні проступки.
https://doi.org/10.5281/zenodo.14212854
Грабар Н.М., Афтанасів В.М. Аліментні зобов’язання: гендерні аспекти визначення розміру та порядок стягнення аліментів
Інститут аліментних зобов’язань є невід’ємною частиною як сімейного, так і цивільного права та процесу. Він має на меті забезпечити матеріальне благополуччя дітей у випадку розлучення батьків. Однак, на практиці виникає чимало питань, пов’язаних із визначенням розміру аліментів, порядком їх стягнення та забезпеченням виконання судових рішень. Зокрема, особливої уваги заслуговують гендерні аспекти цього питання, які значно впливають на права та інтереси дітей.
Традиційні дослідження аліментних зобов’язань часто обмежуються аналізом законодавчих норм та судової практики. Тому, ми пропонуємо більш комплексний підхід, який включає не лише юридичний аналіз, але й аналіз гендерних студій. Такий підхід дозволяє виявити приховані механізми, які впливають на визначення розміру аліментів та їх стягнення, а також розробити ефективні стратегії вирішення даної проблеми.
Особлива увага авторів зосереджена на персистенції гендерних стереотипів у судовій практиці, яка свідчить про збереження стереотипних уявлень про жінку як основного опікуна дитини та чоловіка як годувальника. Досліджено, що жінки частіше звертаються до суду зі скаргами на несплату аліментів, а чоловіки, навпаки, намагаються зменшити розмір аліментних платежів. Також в статті зазначено, що розмір аліментів, встановлений судом, часто не відповідає реальним потребам дитини, що призводить до зниження якості її життя.
На даний час питання щодо невиконання аліментних зобов’язань одного із батьків дитини є підтвердженням невиконання ним своїх обов’язків щодо утримання та забезпечення своєї дитини. Саме тому, необхідно вирішувати вказану проблему шляхом встановлення жорсткішого механізму відповідальності за невиконання аліментних зобов’язань та чітко визначити мінімальний розмір аліментів для гідного проживання та розвитку дитини.
Результати нашого дослідження можуть сприяти удосконаленню національного законодавства, розробці більш ефективних механізмів стягнення аліментів та забезпечення справедливого розподілу відповідальності між батьками після розлучення.
Ключові слова: аліменти, аліментні зобов’язання, гендер, утримання дітей, цивільний процес.
https://doi.org/10.5281/zenodo.14212856
Гринько Л.П. Типові слідчі ситуації початкового етапу розслідування Інтернет-шахрайств
У статті розглядаються особливості класифікації слідчих ситуацій при розслідуванні Інтернет-шахрайств. Визначено ключові критерії для типізації таких ситуацій, включаючи етапи розслідування, джерела інформації, складність ситуації та поведінку сторін. Пропонується поділ типових слідчих ситуацій, який дозволяє більш ефективно вибирати стратегії дій слідчого при розкритті та розслідуванні досліджуваного злочину. Окрему увагу приділено цифровим слідам, зокрема метаданим, лог-файлам та IP-адресам, які можуть допомогти не тільки підтвердити факт шахрайства, але й ідентифікувати підозрюваних.
Стаття пропонує новий підхід до використання технічних засобів для моніторингу передачі даних і встановлення геолокації зловмисників. Важливим аспектом є запропонування алгоритму слідчих дій з урахуванням слідчої ситуації, яка складається на початковому етапі розслідування Інтернет-шахрайств. До таких слідчих дій автор відносить огляд місця події, допит потерпілих і свідків, обшук, а також проведення оперативно-розшукових заходів таких як встановлення місцезнаходження радіоелектронних засобів у процесі розслідування Інтернет-шахрайств. Зроблено висновок про необхідність адаптації слідчих тактик до специфіки кіберзлочинів, що вимагають не тільки традиційного збору доказів, але й використання сучасних цифрових методів.
Визначено, що ефективність початкового етапу розслідування безпосередньо залежить від своєчасного та належного збору доказів, їх фіксації та застосування відповідних технічних засобів. Пропонуються методи для аналізу лог-файлів, трафіку, метаданих та інших цифрових доказів, що допомагають у відновленні подій злочину та ідентифікації зловмисників. Використання цифрових слідів стає все більш важливим у криміналістиці, зокрема в контексті кіберзлочинів, де традиційні методи збору доказів не завжди ефективні. Стаття також підкреслює важливість належної організації розслідування, зокрема взаємодії з інтернет-платформами, провайдерами та іншими технічними службами для отримання необхідної інформації. У результаті дослідження визначено, що важливою складовою розслідування Інтернет-шахрайств є комплексний підхід, що включає як класичні методи, так і новітні технології для аналізу цифрових доказів.
Ключові слова: Інтернет-шахрайство, кібершахрайство, кіберзлочинність, кіберпростір, комп’ютерні технології, слідчі дії, типові слідчі ситуації.
https://doi.org/10.5281/zenodo.14212860
Жукова І.В. Усунення правових колізій щодо розуміння процедурної природи дозволів у сфері загальної середньої освіти
Актуальність питання усунення правових колізій щодо розуміння процедурної природи дозволів у сфері загальної середньої освіти спонукає до акцентування уваги на деяких особливостях їх характеристик, що потребують перепрофілювання
Акцентовано увагу на тому, що структура адміністративно-правових досліджень, що характеризують безпосередньо дозволи у сфері загальної середньої освіти, в рамках дослідницького поля України, загалом, є відносно обмеженою та потребує подальших доопрацювань.
Метою статті визначено необхідність дослідити та охарактеризувати сутнісні ознаки процедурної природи дозволів у сфері загальної середньої освіти для усунення правових колізій, в сучасних умовах господарювання.
Систематизовано варіації усунення певних колізій розуміння етимології дозвільної дозвільної у сфері загальної середньої освіти. Відмічено, що деякі пункти (складові) характеризування дозволів у сфері освіти та сфері загальної середньої освіти у наявних дослідженнях мають характер узагальнення і не стосуються безпосередньо процедури ліцензування, або акредитації, освітніх закладів та закладів загальної середньої освіти, зокрема.
Запропоновано видозмінити, або трансформувати, кластер «гарантія правового (юридичного) захисту» як характеристику надання дозволів у сфері освіти та загальної середньої освіти, адже останній через власну універсальність може стосуватися будь-яких освітніх завдань та функцій – встановлення освітніх стандартів, оцінювання якості освіти, розробки освітніх стратегій тощо.
Дану характеристику вважається за необхідне замінити «гарантією правового захисту інтересів здобувачів освіти» (включно зі здобувачами загальної середньої освіти), адже така наукова конотація дозволить чіткіше конкретизувати значення надання дозволів у сфері освіти та загальної середньої освіти з позиції забезпечення права на освіту, що має абсолютний, конституційний, людино центристський характер.
Обґрунтовано, що доцільним та необхідним є створити механізм надання дозволів у сфері загальної середньої освіти, що використовуватиме потенціал України як цифрової, інноваційної держави. У даному контексті, потрібно говорити про діяльність Міністерства цифрової трансформації України (Мінцифри) та внесення відповідних змін до Постанови КМУ № 856 від 18.09.2019 р. «Питання Міністерства цифрової трансформації», що регулює діяльність останньої (відносно повноважень щодо ліцензування та акредитації діяльності закладів загальної середньої освіти та закладів освіти загалом), а, також, про внесення відповідних змін до Закону України «Про освіту» № 2145-VIII та Закону України «Про повну загальну середню освіту» № 463-IX.
Ключові слова: надання дозволів у сфері загальної середньої освіти, Постанови КМУ «Питання Міністерства цифрової трансформації», Закон України «Про освіту», Закон України «Про повну загальну середню освіту», органи управління освітою.
https://doi.org/10.5281/zenodo.14212864
Зуб І.В. Щодо вдосконалення порядку подання альтернативних законопроектів
У статті розглянуто питання щодо вдосконалення порядку подання на розгляд Верховної Ради України альтернативних законопроектів. Насамперед, обґрунтовується необхідність розгляду зазначеного питання, виходячи з статистичних даних щодо надходження таких законопроектів на розгляд Верховній Раді України ІХ скликання станом на 08.10.2021. Далі зазначається, що подання альтернативного законопроекту виглядає звичайним законодавчим інструментом, який дозволяє з декількох варіантів вирішення певної проблеми обрати найбільш оптимальний або компромісний і в цьому випадку альтернативні законопроекти виглядають ефективним засобом забезпечення належного регулювання відповідних суспільних відносин. Однак доволі часто у практиці Верховної Ради України подання альтернативних законопроектів матиме негативний ефект, коли такі проекти вносяться на розгляд парламенту: 1) для затягування процесу прийняття основного проекту; 2) привертання уваги суб’єкта права законодавчої ініціативи до власної персони; 3) як законодавчий спам чи законодавчий тролінг.
Аналіз практики подання до парламенту альтернативних законопроектів виявив наявність, принаймні, наступних головних проблем: 1) нечіткість визначення змісту альтернативного законопроекту, що дозволяє, зокрема, під видом таких проектів подавати проекти з іншим предметом регулювання, ніж в основному проекті; 2) нечіткість з визначенням суб’єктів законодавчої ініціативи, що дозволяє, зокрема, одному народному депутату подавати альтернативні законопроекти до поданого ним же на розгляд Верховної Ради України основного законопроекту, а також подавати декілька альтернативних законопроектів; 3) нечіткість визначення основного законопроекту, до якого подається альтернативний законопроект, у випадку підготовки у головному комітеті законопроекту на повторне перше читання.
Дослідівші зазначені проблеми, автор висловив деякі рекомендації щодо їх вирішення. Зокрема, пропонується уточнити, що альтернативними вважаються законопроекти, які містять положення, що регулюють відповідні суспільні відносини у інший спосіб та/або у іншому порядку, а не такі, що повторюють за суттю положення щодо регулювання одних і тих же суспільних відносин, як це передбачено у чинній редакції ч. 1 ст. 100 Регламенту Верховної Ради України, а також заборонити включати до альтернативного законопроекту положення, які не є предметом основного проекту. Крім цього, автор вважає доцільним також заборонити суб’єкту права законодавчої ініціативи, який подав на розгляд Верховної Ради України, основний проект, вносити альтернативні проекти до такого основного проекту. Водночас автором пропонуються і деякі уточнення щодо порядку і строків подання альтернативних проектів, які підготовлюються у головному комітеті Верховної Ради України.
Ключові слова: законотворчість, Верховна Рада України, Регламент Верховної Ради України, законопроект, суб’єкт права законодавчої ініціативи.
https://doi.org/10.5281/zenodo.14212869
Кабальський Р.О. Цифровізація цивільного судочинства в умовах правового режиму воєнного стану як засіб реалізації принципу доступу до правосуддя
Стаття досліджує трансформацію судочинства в умовах цифровізації з акцентом на забезпечення доступу до правосуддя під час воєнного стану. У дослідженні підкреслюється критична роль цифрових технологій у підтриманні судових операцій та процесуальної справедливості за надзвичайних умов. Аналізується впровадження системи електронного суду в Україні, розглядаються її практичне застосування, переваги та існуючі виклики під час війни.
Стаття висвітлює основні особливості цифрових інструментів, що використовуються в судовій системі, такі як подання та обмін електронними процесуальними документами, онлайн-засідання та безпечне управління інформаційними системами судів. З посиланням на практику Європейського суду з прав людини, дослідження визначає цифровізацію як сучасний інструмент захисту прав людини та покращення доступу до правосуддя. Стаття також аналізує міжнародний досвід та європейські стандарти, щоб запропонувати рекомендації щодо покращення судової системи України в умовах воєнного стану.
Особлива увага приділяється стійкості судових установ під час криз, наголошуючи на їх адаптації до безпрецедентних обставин без порушення основних юридичних принципів. Результати дослідження свідчать, що інтеграція передових цифрових технологій не лише підтримує безперервність правосуддя, а й сприяє створенню більш прозорої, ефективної та інклюзивної судової системи.
Стаття також розглядає вплив воєнного стану на цифровізацію цивільного судочинства в Україні, підкреслюючи виклики та можливості, пов’язані з необхідністю швидкої трансформації до електронних систем. У часи кризи впровадження цифрових технологій може підвищити ефективність судових процесів та забезпечити безперервність юридичних процедур, незважаючи на зовнішні фактори. Дослідження вивчає правові рамки впровадження системи електронного суду та підкреслює важливість забезпечення доступу до правосуддя для всіх громадян, включаючи тих, хто перебуває в зонах конфлікту, через цифрові засоби. Це дослідження дає уявлення про те, як технологічні досягнення можуть підтримати стійкість судової системи в умовах надзвичайних ситуацій.
Ключові слова: цифровізація, цивільне судочинство, Електронний суд, процесуальні документи, доступ до правосуддя, воєнний стан.
https://doi.org/10.5281/zenodo.14212871
Крупко Я.М. Відповідальність юридичних осіб: визначення поняття та функцій
Стаття присвячена висвітленню поняття відповідальності юридичних осіб, спираючись на дослідження українських науковців – теоретиків правової науки. Авторському дослідженню підлягав специфічний вид суб’єктів відповідальності – юридичні особи. У статті юридична відповідальність розглянута з точки зору правової категорії, яка означає обов’язок суб’єкта права, у тому числі й юридичної особи, зазнати негативних наслідків (санкцій) за порушення норм права, які можуть бути реалізовані через процедури, передбачені законодавством. Наголошено на тому, що юридична відповідальність є важливим засобом охорони і захисту законності і правопорядку, що настає за скоєне правопорушення, та забезпечується примусовою силою держави шляхом застосування примусу. Окремий аспект дослідження присвячений виокремленню та характеристиці складових елементів юридичної відповідальності, які, на думку автора статті, є основою для притягнення до відповідальності юридичних осіб за вчиненні правопорушення. До них віднесено: наявність норми права, на якій ґрунтується юридична відповідальність; факт скоєння правопорушення; наявність суб’єкта відповідальності; доведення вини суб’єкта (представників юридичної особи); накладення санкцій, як заходів правового впливу на суб’єкта; окреслений правозастосовний процес; визначення мети юридичної відповідальності. Доведено, що юридична відповідальність юридичних осіб має низку особливостей, які відрізняють її від відповідальності фізичних осіб. Ці особливості стосуються як суб’єкта відповідальності, так і специфіки застосування санкцій, цілей та процедури притягнення до відповідальності. Наведено основні особливості відповідальності юридичних осіб, а саме: колективний характер суб’єкта; залежність від дій уповноважених осіб; фінансовий характер санкцій; можливість ліквідації юридичної особи; специфічний порядок притягнення до відповідальності; компенсаційний характер відповідальності; виховний та профілактичний ефект; особливості відповідальності в різних галузях права. Акцентовано увагу на характеристиці основних функцій відповідальності, які притаманні юридичним особам: охоронній, превентивній, каральній, компенсаційній, виховній, регулятивній.
Ключові слова: юридична особа, відповідальність, правопорушення, функції, юридична відповідальність, відповідальність юридичних осіб, вина, санкції.
https://doi.org/10.5281/zenodo.14212875
Кулик К.Д. Діяльність спеціально-уповноважених суб’єктів у сфері протидії корупції під час дії воєнного стану в Україні
Статтю присвячено дослідженню особливостей діяльності спеціально-уповноважених суб’єктів у сфері протидії корупції під час дії воєнного стану в Україні. Розглянуто зміни у функціонуванні Національного агентства з питань запобігання корупції, Національного антикорупційного бюро України, Спеціалізованої антикорупційної прокуратури, Національного агентства України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів, Вищого антикорупційного суду, після повномасштабного вторгнення росії на територію України. Зазначається, що усі антикорупційні органи взяли на себе додаткові повноваження з метою прискорення перемоги над країною-агресором. Зазначені новації стосувалися наступного: посилення інституційної спроможності системи антикорупційних органів в умовах воєнного стану; організаційній і фінансовій допомозі Збройним Силам України; застосуванні санкцій до фізичних чи юридичних осіб, які створили реальні та/або потенційні загрози національній безпеці, суверенітету і територіальній цілісності України, сприяли вчиненню таких дій іншими особами. Так, було прийнято Антикорупційну стратегію на 2021-2025 роки та Державну антикорупційну програму на її виконання на 2023-2025 роки, що стало важливою подією для держави. Також було розширено штат детективів Національного антикорупційного бюро України, прокурорів Спеціалізованої антикорупційної прокуратури та суддів Вищого антикорупційного суду, а Спеціалізована антикорупційна прокуратура, нарешті, стала окремою юридичною особою публічного права. Окрім цього Національне агентство з питань запобігання корупції розробило і запустило єдиний санкційний вебсайт «Війна і санкції», Інформаційну систему моніторингу реалізації державної антикорупційної політики, оголошено про початок роботи Єдиного порталу повідомлень викривачів, й започатковано великий просвітницький проект «Ukraine NOW. Візія майбутнього». Всі ці цифрові інструменти покликані полегшити доступ населення та стейкхолдерів до інформації та користування цими ресурсами.
Ключові слова: спеціалізовані антикорупційні органи, запобігання корупції, протидія корупції, антикорупційна діяльність, воєнний стан.
https://doi.org/10.5281/zenodo.14212881
Лічман Л.Г. Етичні вимоги до адвокатів під час здійснення професійної діяльності в суді
У статті розглянуто положення Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» як первинного закону, що визначає засади організації та діяльності адвокатури, здійснення адвокатської діяльності в Україні, в контексті дотримання адвокатами певних етичних вимог. Доведено, що норми, які визначають етичні правила поведінки адвоката під час виконання своїх професійних обов’язків у суді, встановлені Правилами адвокатської етики, затвердженими Вищим органом адвокатського самоврядування України – з’їздом адвокатів України, за своєю сутністю є корпоративними нормами. Проаналізовано основні принципи адвокатської етики, а саме: незалежність та свобода адвоката у здійсненні адвокатської діяльності; дотримання адвокатом законності; пріоритет інтересів клієнта; неприпустимість конфлікту інтересів; конфіденційність; компетентність та добросовісність; повага до адвокатської професії; чесність та добропорядна репутація; рекламування адвокатської діяльності з дотриманням вимог чинного законодавства і Правил адвокатської етики. Зроблено висновок, що етичні стандарти поведінки адвоката під час здійснення професійних обов’язків у суді, що мають форму зобов’язань або заборон, виконують функції попередження порушень законодавчих приписів і етичних норм з боку адвокатів, сприяння підтриманню високого авторитету адвокатів і інституту адвокатури в цілому, реальному захисту прав фізичних та юридичних осіб з метою досягнення правосуддя у кожній судовій справі.
Ключові слова: етика, адвокат, адвокатська діяльність, етичні стандарти, правила адвокатської етики, суд, правосуддя.
https://doi.org/10.5281/zenodo.14212885
Ломака В.С. Правова система України: сучасний стан і перспективи розвитку в умовах європейської інтеграції
У зв’язку із набуттям статусу кандидата, перед державою постають нові масштабні й складні завдання. Україна має амбітну мету бути повністю готовою до вступу в Європейський Союз настільки швидко, наскільки це можливо в умовах російської агресії. Важливою умовою цього є подальше реформування правової системи. Мета статті полягає у вивченні сучасного стану та перспектив розвитку правової системи України в умовах євроінтеграції. Правова система відіграє ключову роль у трансформаційних процесах, що відбуваються сьогодні в Україні. Беручи початок ще з моменту проголошення незалежної України, самостійна національна українська правова система постійно розвивається під впливом еволюції правової культури як нормотворчих органів, насамперед парламенту, так і суспільства в цілому. При цьому, розвиток правової системи і зокрема системи права і законодавства, як структурних складових, з моменту незалежності і до сьогодні зумовлений не лише потребами і закономірностями розвитку вітчизняного права, але й прагненням України інтегруватися до Європейського Союзу. Сучасна правова система України розвивається в нових умовах, зокрема умовах євро інтеграційного курсу, впровадження європейських правових стандартів у нормотворчу і правозастосовну практику. Процес європейської інтеграції цілком виправдано можна вважати найуспішнішим процесом в історії нашого континенту. Однак однією з головних причин цього успіху є фундаментальна та незамінна роль, яку відігравали правові норми упродовж усього цього складного політичного, економічного та інституційного розвитку. На сьогодні Українська держава досягла значного прогресу в аспекті євроінтеграції в енергетичній, економічній, транспортній, митній та цифровій сферах. Разом з тим,набуття статусу кандидата породжує нові завдання, виконання яких видається можливим лише за умови подальшого реформування правової системи України передусім шляхом адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу результатом якої має стати забезпечення верховенства права і пріоритетності прав людини.
Ключові слова: правова система, правова інтеграція, правова культура, європейська інтеграція, адаптація законодавства, Україна, Європейський Союз.
https://doi.org/10.5281/zenodo.14212891
Мірошниченко О.А. Юридична відповідальність та її вплив на правову культуру суспільства
У статті розглянуто правову природу юридичної відповідальності та її вплив на правову культуру суспільства в умовах дії воєнного стану в Україні.
Досліджено питання розуміння науковцями суті юридичної відповідальності як інституту права та її правової природи; поведінки суб’єктів державно-владних повноважень при реалізації їхніх прав та приватної особи у разі встановлення того чи іншого виду юридичної відповідальності.
Доведено, що серед науковців існують різні погляди щодо розуміння суті поняття юридичної відповідальності, що проявляється у наявності трьох основних груп, сформованих позицій науковців. До першої групи відносяться науковці, які підтримують існування негативної (ретроспективної) юридичної відповідальності, на думку яких, негативна юридична відповідальність для особи може виникати лише після вчинення правопорушення; до другої – відносяться дослідники, які переконані у наявності позитивної (перспективної) юридичної відповідальності, позиція яких базується на тому, що юридична відповідальність впливає на минулу, сьогоднішню та майбутню поведінку суб’єкта правовідносин. До третьої групи відносяться науковці, які розглядають юридичну відповідальність як цілісне правове явище з різними формами реалізації, без її поділу на негативну (ретроспективну) і позитивну (перспективну).
Авторкою, на основі проведеного аналізу наукових праць, які стосувалися інститутів юридичної відповідальності та правової культури, запропоновано власне бачення можливих стадій розвитку правосвідомості особи, після встановлення на рівні законодавства юридичної відповідальності за конкретне правопорушення, особливо в умовах воєнного стану.
Акцентовано увагу на важливості проблеми національної безпеки держави, коли крім зовнішньої загрози на сучасному етапі ще більш небезпечними стали загрози внутрішнього характеру, до яких можна віднести правовий нігілізм населення країни, зростання відсотка неповаги до державних органів та державних службовців; релігійний екстремізм та сепаратизм, криміналізація економіки тощо.
При цьому, зазначено, що в умовах дії воєнного стану в Україні, вище перелічені проблеми загострилися та потребують негайного вирішення. Зовнішні загрози з боку країни-агресорки, особливо після повномасштабного вторгнення в Україну в лютому 2022 року, призвели до підвищення рівня небезпеки з боку вже існуючих внутрішніх загроз, що не були вирішені в країні і до того.
Зроблено висновки щодо тісного взаємозв’язку між встановленням юридичної відповідальності та її впливом на конкретну особистість, та як наслідок на правосвідомість та правову культуру такої особи, яка є складовим елементом правової культури суспільства.
Ключові слова: юридична відповідальність, встановлення юридичної відповідальності, правова природа юридичної відповідальності, правопорушення, відповідальність, механізм правового регулювання, правова система, правова культура суспільства, правосвідомість.
https://doi.org/10.5281/zenodo.14212895
Михайлова І.Ю. Проблеми пенсійного забезпечення трудових мігрантів та пенсіонерів, які виїхали за кордон на постійне місце проживання
Стаття присвячена проблемам пенсійного забезпечення українських трудових мігрантів, а також пенсіонерів, які виїхали на постійне місце проживання за кордон.
Звернено увагу, що врахуючи незначну кількість укладених Україною міжнародних договорів (угод) у сфері пенсійного забезпечення та географію розселення українських трудових мігрантів, далеко не всі зможуть розраховувати на захист їхніх прав в державі перебування та зарахування періодів роботи закордоном для призначення пенсії.
Проаналізовано систему координації соціального забезпечення ЄС, яка суттєво спрощує порядок реалізації трудовими мігрантами права на соціальне забезпечення, зокрема щодо призначення та виплати пенсій. Встановлено, що законодавство ЄС надає транскордонний захист соціальних прав та захищає пенсійні права осіб, які переїжджають між країнами ЄС.
Доведено, що Україна повинна активізувати переговорні процеси щодо укладення міжнародних договорів (угод) з питань пенсійного забезпечення, особливо з країнами-членами ЄС, оскільки значна частина українців переїжджає саме до цих країн.
Запропоновано внести зміни до Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» та виключити положення, які визнані такими, що не відповідають Конституції України, однак й досі застосовуються уповноваженими органами Пенсійного фонду України.
Ключові слова: міграція, трудові мігранти, свобода переміщення, пенсійне забезпечення, міжнародний договір (угода) з питань пенсійного забезпечення.
https://doi.org/10.5281/zenodo.14212897
Новіков Є.А. Глобалізація та державний суверенітет: трансформація чи підрив?
Статтю присвячено дослідженню теоретичних та практичних аспектів державного суверенітету в умовах глобалізації. Суверенітет – найважливіший атрибут держави у вигляді її повної самодостатності у межах певної території, тобто, її верховенство у внутрішній політиці та незалежність у зовнішній, який, однак, не є абсолютним. На реалізацію суверенітету, що позначається на змісті теорії, а також правовому регулюванні (на рівні національного законодавства та міжнародного права) певним чином впливає глобалізація. Суверенітет сьогодні набуває нових значень і особливостей. Адже відбувається трансформація як внутрішнього, так і зовнішнього його вимірів. Під впливом фактичної взаємозалежності держав через економічні, соціальні, культурні, політичні, гуманітарні відносини руйнується структура важливих принципів, на основі яких тривалий час співіснували різні суспільства і держави, являючи собою територіально відмежовані одиниці. Глобалізація в процесах формування причинно-наслідкових зв’язків виступає як тло (контекст), принципи розгортання якого сформували причини, вплив яких у просторово-часовому вимірі зумовлює трансформацію державного суверенітету, нові особливості його функціональних аспектів на сучасному етапі, залишаючи при цьому незмінним його атрибутивно-символічний аспект. Міждержавне спілкування призводить до інтенсифікації контактів і зближення позицій різних держав. Це призводить до посилення їх взаємодії та взаємозалежності, спонукає до пошуку компромісу та узгодження національних інтересів, що в окремих випадках може передбачати певні поступки заради миру та соціального прогресу. Держави свідомо вступають у регіональні та міжнародні об’єднання та організації, добровільно надаючи їм на час дії міжнародного договору право реалізації частини своїх обов’язків і прав, а точніше – залучати їх до спільного виконання. Разом з тим, регіональну інтеграцію, зокрема європейську інтеграцію в рамках Європейського Союзу, можна розглядати як один з механізмів захисту національних інтересів держав-членів в умовах глобалізації, а також їхнього суверенітету. Таким чином, процеси як глобалізації, так і регіональної інтеграції зумовлюють доцільність добровільного делегування права реалізації окремих суверенних прав, що, однак, не призводить до обмеження суверенітету в цілому.
Ключові слова: державний суверенітет, суверенні права, глобалізація, європейська інтеграція, обмеження.
https://doi.org/10.5281/zenodo.14212901
Новіков Є.А., Білецький А.А. Особливості реалізації державного суверенітету в умовах членства в Європейському Союзі
Суверенітет, як фундаментальна ознака державної влади, безпосередньо впливає як на політико-правові процеси всередині країни, так і на реалізацію зовнішньої політики, зокрема вступ до складу міжнародних організацій та інтеграційних об’єднань. Серед останніх найбільшу роль в сучасному світі відіграє Європейський Союз, який є результатом процесу європейської інтеграції.
Статтю присвячено аналізу особливостей реалізації суверенітету в умовах членства держави в Європейському Союзі. Питання про особливості реалізації державного суверенітету постало із започаткуванням європейського інтеграційного процесу в 1951 р., оскільки розбудова об’єднаної Європи потребувала делегування окремих суверенних прав і повноважень від національних урядів держав-членів до інститутів Європейських співтовариств, а згодом – Європейського Союзу. Процеси поглиблення й розширення інтеграції обумовлюють потребу збільшення обсягу делегованих прав. Це, в свою чергу, закономірно породжує питання про розвиток процесу де суверенізації, який зрештою може призвести до припинення існування держав. За результатами проведеного аналізу в статті аргументовано висновок, що вказані процеси не загрожують державам-членам ЄС втратити свій суверенітет. Держави-члени були й залишаються «господарями установчих договорів», а отже мають необхідні важелі для дотримання балансу між наднаціональними та міжурядовими засадами організації та функціонування Європейського Союзу. Поглиблення інтеграційного процесу призводить не до передачі суверенітету на наднаціональний рівень влади, а лише до тимчасової передачі права їх здійснення. Як наслідок, національні уряди самостійно вирішують питання стосовно того, в яких сферах інтеграції вони беруть участь і які права у цьому зв’язку вони вважають доречним передати інститутам ЄС. Крім того, Лісабонський договір гарантує право вільного виходу держави-члена зі складу Європейського Союзу, а отже повернення усіх делегованих прав.
Ключові слова: державний суверенітет, суверенні права, наднаціональність, європейська інтеграція, Європейський Союз, держави-члени.
https://doi.org/10.5281/zenodo.14212903
Турченко І.В. Закордонний досвід правового регулювання концесійних відносин транспортної інфраструктури на прикладі Франції
Основна увага приділяється виявленню дієвих правових механізмів та інструментів, що забезпечують ефективну взаємодію між державним і приватним секторами, які потенційно можуть бути імплементовані в правову систему України. У статті досліджується правовий режим концесій у Франції з акцентом на соціально-економічні та політичні передумови, які формують підходи держави до державно-приватного партнерства у формі концесії. Встановлено, що Франція, спираючись на уніфіковану правову базу, регулює концесійні відносини через Кодекс публічних закупівель, забезпечуючи прозорість процесів, стабільність правового середовища та довіру інвесторів. Водночас аналізується ситуація в Україні, яка, хоча й заклала основу для реформування концесійного законодавства, все ще стикається з викликами через відсутність єдиного нормативно-правового акта, недостатню фінансову підтримку інвесторів та обмежені інституційні можливості. Визначено, що запровадження уніфікованого кодексу, механізмів компенсації, фінансових стимулів та інституційної підтримки, адаптованих до української правової системи, може суттєво підвищити привабливість концесій для інвесторів і сприяти післявоєнному відновленню критичної інфраструктури. Ключовим висновком статті є необхідність поєднання найкращих практик французького досвіду з адаптацією до національних особливостей України, що створить ефективну модель регулювання концесійних відносин та забезпечить довготривалий розвиток транспортної інфраструктури.
Ключові слова: транспортна інфраструктура, господарсько-правове регулювання, господарське право, концесія, концесійні відносини, державно-приватне партнерство (ДПП), модернізація транспортної інфраструктури, інвестиції.
https://doi.org/10.5281/zenodo.14212914
Чорномаз О.Б., Янчик М.І. Стан та запобігання домашньому насильству в Україні в умовах дії правового режиму воєнного стану
У статті зазначено, що проблеми домашнього насильства в період військової агресії загострюються і під впливом різних причин можуть залишатися невидимим або мати неналежне реагування з боку суспільства. Виділено правову характеристику нормативно-правових актів щодо протидії домашньому насильству. Проаналізовано кількість звернень до правоохоронних органів щодо вчинення домашнього насильства загалом, та, шляхом порівняння, виокремлено кількості заяв щодо скоєння насильства над дітьми. Підкреслено, що насильство може мати різні форми, динаміку та ступені інтенсивності, але завжди присутнім є факт порушення однією людиною прав і свобод іншої людини.
Ключові слова: діяльність, органи Національної поліції, захист, протидія домашньому насильству, діти.
https://doi.org/10.5281/zenodo.14212918
Цебенко С.Б., Кузів Ю.З. Боротьба з торгівлею людьми: міжнародне співробітництво та правові механізми
У статті проаналізовано та досліджено проблему торгівлі людьми, яка є проблемою глобального характеру та грубим порушенням прав людини. Наголошено на важливості міжнародного співробітництва та координації зусиль між державами для боротьби з цим явищем, а також визначено основні форми експлуатації:сексуальну експлуатацію, примусову працю та торгівлю органами. Окремо підкреслено необхідність наявності ефективної міжнародно-правової бази для боротьби з торгівлею людьми, беручи до уваги те, що жертви часто стають мішенню для багатьох форм насильства та експлуатації.
Визначено ключові міжнародні правові інструменти у сфері протидії торгівлі людьми. Приміром, розглядаються два основні документи: Палермський протокол ООН (2000 рік) та Конвенція Ради Європи про заходи щодо протидії торгівлі людьми (2005 рік). Підкреслено значення Палермського протоколу як першого юридично обов’язкового документа, що надає міжнародно визнану дефініцію торгівлі людьми.
Вагому увагу приділено механізму моніторингу виконання Конвенції через Групу експертів із заходів стосовно протидії торгівлі людьми, що доводить важливість міжнародного нагляду за виконанням зобов’язань державами-учасницями. Також розглянуто різні рівні попередження цього феномену – від глобального до державного. Наголошено на значущості діяльності ООН, Інтерполу та європейських організацій у координації зусиль та розробці стратегій протидії. Підкреслено значення правових механізмів, включаючи криміналізацію торгівлі людьми, захист жертв та конфіскацію злочинних доходів.
Висвітлено роль Європейського суду з прав людини у забезпеченні правового захисту жертв та формуванні прецедентної практики. Загалом, стаття демонструє, що ефективна протидія торгівлі людьми вимагає комбінованого підходу, що поєднує міжнародну співпрацю, правові інструменти та захист прав індивіда.
Ключові слова: права людини, торгівля людьми, рабство, міжнародна співпраця, правові інструменти, захист жертв, Єворопейський суд з парв людини.
https://doi.org/10.5281/zenodo.14212920
Забарін А.Ф. Визнання недійсними правочинів боржника у процедурі банкрутства
В науковій статті розглянуто питання визнання недійсними правочинів боржника у процедурі банкрутства як механізм задоволення вимог кредиторів та відновлення платоспроможності боржника.
Авторами проаналізовано правові підстави визнання недійсними правочинів боржника на підставі положень Цивільного кодексу України, а також Кодексу України з процедур банкрутство, визначено правові наслідки визнання недійсними таким правочинів.
Здійснено правовий аналіз наслідків визнання недійсними правочинів боржника у відповідності до нововведень чинного Кодексу України з процедур банкрутства, а саме в частині реституції сторін оскаржуваного договору, а також субсидіарної відповідальності посадових осіб, які здійснювали погодження оскаржених в судовому порядку правочинів боржника.
Проаналізовано актуальну судову практики Касаційноого господарського суду у складі Верховного Суду щодо визнання недійсними правочинів боржника із посиланням на конкретні судові рішення. Також здійснено дослідження робіт національних науковців щодо зазначених питань.
З метою підвищення ефективності правового інституту визнання недійсними правочинів боржника, авторами статті запропоновано відповідні законодавчі зміни до Кодексу України з процедур банкрутства.
Такі зміни стосуються розширення правових підстав для визнання недійсними правочинів боржника; збільшення строку “підозрілого періоду” з трьох років до п’яти; розширення прав кредиторів на отримання копій оскаржуваних договорів та первинної документації, розширення прав прав арбітражного керуючого щодо отримання інформації з банківських рахунків боржника та сторін оскаржуваного договору, в тому числі з метою перевірки обставини добросовісності третіх осіб, що набули у власність майно від боржника; запровадження додаткових санкцій для керівника боржника, який підписав правочин боржника, що в подальшому було визнано недійсним.
Запропоновано також внесення змін до положень статті 203 ЦК України щодо визначення терміну «фраудаторний правочин» та правових наслідків його укладання.
Вказані зміни до чинного законодавства на думку авторів є необхідними та призведуть до поліпшення ефективності досліджуваного правового інституту.
Ключові слова: банкрутство, правочини боржника, фіктивні правочини, фраудаторні правочини, реституція, договір.
https://doi.org/10.5281/zenodo.14212926
Короїд Ю.М. Щодо питання перегляду ухвал слідчих суддів в апеляційному порядку
У статті на основі порівняльного аналізу положень чинного кримінального процесуального законодавства та судової практики досліджено особливості перегляду в апеляційному порядку ухвал слідчих суддів першої інстанції, які винесені на стадії досудового розслідування. Проаналізовано основні проблемні питання, пов’язані з реалізацією права на апеляційне оскарження таких ухвал та визначено недоліки в процедурі апеляційного перегляду справ даної категорії.
Ключові слова: слідчий суддя, досудове розслідування, заходи забезпечення кримінального провадження, судова ухвала, повноваження суду, судовий контроль, апеляційна скарга, перегляд ухвал, апеляційна інстанція, апеляційний розгляд, касаційна інстанція.
https://doi.org/10.5281/zenodo.14212930
S.V. Prokopets International Experience of Volunteering
У статті розглянуто зарубіжний досвід волонтерської діяльності та охарактеризовано сучасне становище українського волонтерства в умовах зовнішньої агресії. Волонтерська діяльність є основою побудови та розвитку громадянського суспільства. Світове співтовариство визнає волонтерський рух способом збереження та зміцнення загальнолюдських цінностей, реалізації прав і обов’язків громадян, особистісного зростання шляхом усвідомлення людського потенціалу.
Метою статті є ґрунтовне дослідження історичного розвитку, стану і статусу волонтерського руху у світі.
Аналіз волонтерського руху зарубіжних країн доводить, що гнучкі форми волонтерської діяльності на практиці виявляються найбільш продуктивними, адже обхід бюрократичних процедур за екстраординарних обставин призводить до економії часу та врешті-решт рятує людські життя.
Визначено, що волонтерська робота зарубіжних країн, спрямована на підвищення добробуту суспільства, має свої напрями й форми роботи, які доцільно практично реалізовувати в нашій державі. Звичайно, далеко не всі їхні напрацювання можуть бути застосовні в нас через значні розбіжності, зокрема в соціально-економічному рівні. Разом із тим, взаємозбагачення ідеями й досвідом організації волонтерської роботи — важливий чинник її розвитку в Україні.
Ключові слова: підтримка, волонтерська діяльність, міжнародний досвід, волонтер, допомога.
https://doi.org/10.5281/zenodo.14212933
Сава Є.В. Компаративний аналіз адміністративно-правового регулювання використання природних ресурсів
Війна в Україні, що триває з 2014 року і отримала повномасштабний характер у 2022 році, значною мірою впливає на безліч сфер життя, включаючи природні ресурси та їх використання. Захоплення територій, багатих на корисні копалини, зокрема на східних і південних частинах країни, демонструє значення, яке природні ресурси мають для воюючих сторін. Контроль над джерелами енергетичної сировини, таких як вугілля та природний газ, стає інструментом як військової, так і економічної стратегії, що підкреслює необхідність ефективного адміністративно-правового регулювання цієї сфери.
Управління природними ресурсами є ключовим компонентом державної політики, оскільки вони забезпечують економічну стабільність та енергетичну безпеку. Недостатнє законодавче регулювання може призвести до надмірної експлуатації, екологічних катастроф та економічних втрат, що вимагає розробки сучасних адміністративно-правових механізмів контролю. Сьогодні Україна знаходиться на етапі реформування своєї правової бази, що має забезпечити раціональне використання природних багатств з урахуванням європейських стандартів та практик.
У міжнародній практиці склалося чітке розуміння щодо необхідності регулювання використання природних ресурсів. Досвід країн Європейського Союзу свідчить про те, що успішне управління можливе лише за умов дотримання принципів сталого розвитку та економічної збалансованості. Багато держав у своїй політиці фокусуються на екологічній складовій, що стимулює перехід до альтернативних джерел енергії та мінімізації екологічного сліду. Українська система регулювання поступово впроваджує ці аспекти, проте залишається ряд проблем, які потребують вирішення.
У цьому контексті важливим є компаративний аналіз адміністративно-правового регулювання використання природних ресурсів в Україні та країнах ЄС. Цей підхід дозволяє не тільки зрозуміти переваги та недоліки національної системи, але й запозичити ефективні інструменти, що сприятимуть підвищенню ефективності управління природними ресурсами. Окрім того, компаративний підхід дає змогу врахувати унікальні особливості кожної правової системи та адаптувати іноземний досвід до національних умов.
Таким чином, дослідження сприятиме вдосконаленню адміністративно-правового регулювання використання природних ресурсів в Україні. Розробка нових правових інструментів на основі кращих європейських практик може стати дієвим механізмом забезпечення раціонального та безпечного використання природних багатств у державі. Водночас аналіз допоможе виявити прогалини та колізії у чинному законодавстві, а також сприятиме адаптації української системи до європейських стандартів.
Ключові слова: адміністративне право, природні ресурси, компаративний аналіз, Європейський Союз, правове регулювання, державне управління, екологія, сталий розвиток, енергетична безпека, законодавство, реформа, міжнародний досвід, екологічна безпека, корисні копалини, Україна.
https://doi.org/10.5281/zenodo.14212939
Смаль І.А. Мережа Інтернету як джерело доказової інформації у кримінальному провадженні
У статті висвітлено проблемні питання, пов’язані зі збиранням, збереженням використанням в якості доказів інформації з відкритих джерел у кримінальному проваджені. Акцентовано увагу на важливості використання доказової інформації з відкритих джерел та можливості використання правоохоронними органами відомостей, які можуть бути отримані за допомогою OSINT розслідувань з будь-яких доступних джерел.
Звернуто увагу, що оцінка достовірності електронних даних отриманих з відкритих джерел є найбільш проблемним питанням і цілком очевидно, що залежить від способу отримання та збереження цих даних на досудовому розслідуванні.
Підтримано думку науковців про необхідність використання таких методів збору і збереження інформації з відкритих джерел, щоб мати можливість під час судового розгляду встановити її достовірність та відповідно ланцюг забезпечення збереження.
Надано обґрунтування необхідність закріплення на законодавчому рівні обов’язкової складової доказування, крім належності та допустимості доказів, достовірності доказів.
Ключові слова: інформація з відкритих джерел, достовірність електронних даних, доказування, огляд комп’ютерних даних.
https://doi.org/10.5281/zenodo.14212941
Шаповалова І.О. Характеристика механізму професіоналізації працівників Державного бюро розслідувань
У статті автором ґрунтовно охарактеризовано механізм професіоналізації працівників Державного бюро розслідувань. Обґрунтовано, що професіоналізація працівників Державного бюро розслідувань на навчання; є необхідною умовою розвитку конкурентоспроможності держави на світовій арені та формування довіри до інститутів влади з боку громадянського суспільства в умовах сьогодення. Відповідно, механізми забезпечення розвитку професіоналізації Державного бюро розслідувань – це організаційно-правові, мотиваційно-ціннісні та інші інтегровані інструменти стимулювання працівників Державного бюро розслідувань до самовдосконалення та самореалізації з метою вирішення завдань і виконання функцій органів державної влади. Розвиток професіоналізації Державного бюро розслідувань передбачає застосування зокрема організаційного механізму як координуючого засобу у сфері організації. Установлено, що на сьогодні дослідження механізмів забезпечення розвитку професіоналізація Державного бюро розслідувань здійснюється переважно з використанням людиноцентричної парадигми, інструментального, мотиваційного та ресурсного підходів. Формування цих механізмів передбачає цільову спрямованість на самовідкриття, самовдосконалення й самореалізацію державного 8 службовця як особистості та визначення узгодженого комплексу відповідних цій меті заходів, важелів, стимулів і ресурсів. Професіоналізація є динамічним процесом, внаслідок якого в працівника Державного бюро розслідувань формується об’єктивна та суб’єктивна готовність до професійної діяльності, що передбачає володіння необхідними знаннями, формування відповідних умінь та навичок. Отже, у науковому тлумаченні професіоналізації превалює діяльнісний підхід, що акцентує увагу на становленні працівника як професіонала, тобто людини, котра досконало володіє навичками, знаннями, вміннями, необхідними для певного виду діяльності. Професіоналізація працівників Державного бюро розслідувань як динамічний процес має протяжність у часі та визначеність стадій, кожна з яких може закріплювати або змінювати досягнутий рівень фаховості.
Ключові слова: професіоналізація, Державного бюро розслідувань, механізм, механізм професіоналізації, механізм професіоналізації Державного бюро розслідувань, суб’єкт, стимулювання.
