Українська
English
РусскийЖурнал опубліковано на сайті 22 лютого 2025 року
Беззубов Д.О. Будівництво, як правомірна дія
Нерухомість займає фундаментальне місце в національному багатстві країни, з нею пов’язане повсякденне життя та різноманітні види діяльності людини. Нерухомість – єдина частина багатства країни, яка ніколи не покине її межі, тим самим вона завжди буде лежати в основі формування всіх інших видів власності. В той же час, нерухома власність є умовою гідного існування і вільного розвитку людей. За умови дотримання вимог законодавства, та дотримання будівельних норм, законодавства, будівництво є правомірним. Як правило нерухоме майно вільно переміщується у цивільному обороті. Особливістю правового статусу нерухомого майна є те, що, по-перше у процесі створення воно по черзі може набувати два статуси (незавершене будівництвом нерухоме майно і завершене нерухоме майно). При цьому законодавство дозволяє укладати угоди і з об’єктами незавершеного будівництва (частина 3 статті 331 Цивільного кодексу України). По-друге, обов’язковою умовою виникнення прав на нерухоме майно є їх державна реєстрація. Саме з державною реєстрацією закон пов’язує момент виникнення речових прав на нерухомість.
Основними умовами правомірного будівництва є:
- Право власності або користування земельною ділянкою; будівництво можливе лише на законно наданій або приватизованій земельній ділянці.
- Отримання дозвільних документів; для більшості об’єктів необхідно отримати дозвіл на будівництво або повідомлення про початок будівельних робіт (залежно від класу наслідків об’єкта).
- Дотримання містобудівних та будівельних норм; проєктування та будівництво мають відповідати Державним будівельним нормам (ДБН), санітарним, екологічним і пожежним вимогам.
- Реєстрація завершеного будівництва; після закінчення будівництва необхідно ввести об’єкт в експлуатацію та зареєструвати право власності на нього.
- Відсутність порушень прав третіх осіб; будівництво не повинно порушувати права сусідів, екологічні вимоги або спричиняти шкоду навколишньому середовищу. В іншому випадку, це буде фактично самочинним будівництвом, з відповідними наслідками. Якщо будівництво ведеться без належних дозволів, це може призвести до: штрафних санкцій, судових позовів щодо знесення об’єкта, неможливості зареєструвати право власності.
Ключові слова: нерухомість, самочинне будівництво, право власності, об’єкти цивільних прав, право власності.
https://doi.org/10.5281/zenodo.14911391
Дорошенко Л.М. Корпоративні конфлікти та їх вплив на економічні інтереси держави та бізнесу
У статті аргументовано, що розповсюдженість корпоративних конфліктів обумовлена такими об’єктивними і суб’єктивними чинниками як незадовільній стан національної економіки в цілому, введення воєнного стану в країні, тимчасове переміщення українців закордон, психологічний стан людей тощо, що прямо або опосередковано впливає на бізнес-процеси. Доведено, що оптимальним та найбільш ефективним шляхом боротьби з корпоративними конфліктами є застосування превентивних заходів на етапі започаткування бізнесу з метою недопущення дедлоку, а саме – такими інструментами могли би бути укладення корпоративного договору, видача безвідкличної довіреності, наявність частки в статутному капіталі, яка б гарантувала здійснення контролю та можливість прийняття рішень зі стратегічних питань діяльності товариства. Обґрунтовано, що базисом корпоративних конфліктів, як правило, є протиріччя між інтересами менеджменту компанії та її кінцевих бенефіціарів, мажоритарних та міноритарних акціонерів. Виокремлено ризики втрати контролю в ТОВ/ТДВ та індикатори корпоративного конфлікту: 1) незначний розмір частки; 2) смерть одного з учасників; 3) розірвання шлюбу одним з партнерів (другий з подружжя може бути небажаним учасником); 4) дарування частки (як правило, здійснюється з метою «обходу» переважного права бізнес-партнерів на придбання частки); 5) продаж за завищеною ціною третій особі (в зв’язку з чим партнери не мали змоги її придбати); 6) збільшення статутного капіталу тощо. Викладено міркування, що для сторін корпоративного договору важливим є принцип реального виконання зобов’язання, який адаптовано до такого договору полягає у тому, що сторони повинні виконати зобов’язання саме в натурі (наприклад, виконання обов’язку проголосувати певним чином і в певний спосіб, за певну персоналію, виконання обов’язку стороною утриматися від вчинення певної дії), а не замінювати його виконання виплатою грошової компенсації. Доведено, що напрямами вирішення корпоративних конфліктів мають бути публічно-правовий та приватноправовий з аргументацією, що в певних випадках, особливо в період воєнного стану, необхідною умовою забезпечення стабільності економіки є наявність симбіозу публічно-правового («державного») і приватноправового («ринкового») регулювання господарських відносин, в той час як саморегулювання учасниками ринкових відносин у випадку настання корпоративного конфлікту може виявитись неефективним. Зроблено акценти на тому, що право власності (право на мирне володіння майном) не є абсолютним, за своєю правовою природою воно потребує регулювання з боку держави, може бути обмежено, а держава має право вживати певні заходи втручання в право власності, у тому числі й позбавляти його, дотримуючись при цьому усталених принципів правомірного втручання. Аргументовано, що якщо корпоративний конфлікт впливає на інтереси держави і суспільства, доцільним є визначення в законодавстві механізму позбавлення права особи на частку в статутному капіталі, який міг би бути застосований як виняток з мотивів суспільної необхідності і в випадках, передбачених законом. Аргументована важливість досягнення компромісу між суб’єктами корпоративних правовідносин в формі корпоративного договору, що позитивно впливатиме на створення сприятливого інвестиційного клімату в бізнес-середовищі, вдосконалення корпоративного управління, попередження та вирішення корпоративних конфліктів.
Ключові слова: корпоративний конфлікт, економіка, господарський правопорядок, правове регулювання, сфера господарювання, бізнес, суспільний інтерес, суспільна необхідність, корпоративний договір, частка в статутному капіталі.
https://doi.org/10.5281/zenodo.14911402
Касьяненко Л.М., Качковський А.С. Особливості імплементації правил обов’язкового розкриття інформації про транскордонні операції платників податків у Нідерландах
Стаття присвячена аналізу особливостей імплементації правил обов’язкового розкриття інформації про транскордонні операції платників податків (MDR) у законодавстві Нідерландів, їх практичної цінності та ефективності у боротьбі з агресивним податковим плануванням та ухиленням від сплати податків. Як відомо, переважна кількість країн ЄС імплементувала положення DAC6 у національне законодавство з переліком особливостей та нюансів, що залежать від специфіки правової системи певної країни. Особливої уваги заслуговує техніка реалізації механізму обов’язкового розкриття інформації та його ефективність. Практика країн ЄС показує, що ефективність цього процесу залежить від балансу між жорсткістю контролю та гнучкістю підходів, цифровізації процесів та міжнародної співпраці. Досвід імплементації правил MDR у національному законодавстві Нідерландів є надзвичайно показовим та дозволяє зробити умовний зріз як типових ознак правил обов’язкового розкриття інформації для більшості країн ЄС, так і переліку особливостей, що притаманні тільки цій правовій системі. За результатами дослідження було виявлено перелік особливостей імплементації положень директиви DAC6 у національне законодавство Нідерландів, а також існуючу проблематику в тлумаченні норм, що має наслідком відсутність чіткого механізму для платників податків та ризик перевантаження професійних посередників надмірним та безрезультатним звітуванням. Водночас у зв’язку з очевидними проблемами інтерпретацій DAC6 та обмеженістю урядових рекомендацій, які тільки частково містять підказки щодо виникнення обов’язку звітування, існує практична проблематика як для посередників, так і платників податків. Зроблено висновок, що для України вкрай важливо врахувати досвід країн ЄС щодо обов’язкового розкриття інформації, проаналізувати їхні переваги та недоліки, що може бути корисними для побудови власної унікальної моделі MDR та дозволить створити ефективну систему протидії агресивному податковому плануванню, а також ухиленню від сплати податків.
Ключові слова: податкові правовідносини, платники податків, інформація про транскордонні операції, податкове планування, податкове законодавство.
https://doi.org/10.5281/zenodo.14911407
Кириченко О.А. Докорінне реформування президентатури, прокуратури, публічнотури і всієї іншої системи антиделіктних органів як основи розбудови правової держави гуманізму в контексті мегагенезису еволюції цивілізації людства
З метою презентації належної доктринальної, проектної законодавчої та іншої прикладної основи розбудови у будь-які країні світу правової держави, що може попередити ймовірний вкрай небажаний кінець мегагенезису еволюції цивілізації людства, запропоновано системно-правове обґрунтування необхідності докорінного реформування інституту президента держави або президентатури та прокуратури в своєрідну наглядову гіпергілку державної влади, а всю існуючу і перспективну систему антиделіктних органів в найбільш потужних помічників цієї гілки влади. У такому аспекті запропоновано реформувати суд у вигляді єдиного антиделіктного органу із конституційною, антикримінальною, адміністративною, трудовою, де-факто майново-договірною і де-юре майново-договірною судовими палатами вищого суду та обласних судів, а також із відповідною спеціалізацією суддів місцевих судів. Розкрита сутність докорінного реформування публічнотури та адвокатури, що мають діяти на основі принципу єдиноначальності та отримання заробітної платні та інших матеріальних преференцій лише від держави і забезпечувати у повному обсязі юридичну допомогу відповідно потерпілому та переслідуваній особі та тісно пов’язаних з ними іншим особам у всіх видах антиделіктного судочинства. Звернуто увагу, що в якості єдиного антиделіктного органу і на цих же принципах також мають діяти за всіма необхідними спектрами спеціалізації структурних підрозділів і співробітників слідчотура, ордистатура, експертнотура та виконавчотура.
Ключові слова: інститут президента держави або президентатура і прокуратура як своєрідна наглядова гіпергілка державної влади, суд, публічнотура, адвокатура, слідчотура, ордистатура, експертнотура, виконавчотура.
https://doi.org/10.5281/zenodo.14911413
Литвин Н.А., Ковач Я.В. Аналіз правового регулювання інформаційної діяльності судової системи України
У статті досліджується правове регулювання інформаційної діяльності судової системи України, зокрема її нормативно-правова база, механізми функціонування інформаційних систем та проблемні аспекти, які потребують удосконалення. Зазначено, що процес еволюції електронного судочинства в Україні був поступовим і включав кілька етапів, починаючи від запровадження електронного документообігу, до створення єдиних електронних платформ для подачі позовів, електронного судового реєстру, а також онлайн-засідань. Такі інновації не тільки спрощують процес подачі та розгляду справ, але й роблять судову систему більш доступною для громадян, дозволяючи їм взаємодіяти з судом без необхідності фізично відвідувати судові установи. Зроблено акцент на тому, що особливо важливим є те, що електронне судочинство забезпечує більшу доступність правосуддя для людей, які з різних причин не можуть перебувати в залі суду або не мають змоги скористатися традиційними методами подачі заяв та документів. Це також зменшує навантаження на суддів і адміністративний персонал судів, адже автоматизація багатьох процедур дозволяє знизити витрати часу на обробку документації та сприяє швидшому вирішенню справ.
Особливу увагу приділено аналізу прогалин у законодавстві, що регулює доступ до судової інформації, баланс між відкритістю та захистом персональних даних учасників судового процесу, а також технічним та фінансовим обмеженням, які впливають на ефективність функціонування судових інформаційних систем. Запропоновано шляхи вирішення цих проблем шляхом модернізації законодавства, впровадження сучасних технічних рішень, посилення кібербезпеки та підвищення кваліфікації працівників судової системи.
Зроблено висновок, що інформаційна діяльність судової системи є важливим елементом забезпечення прозорості та відкритості судової влади в Україні. Незважаючи на наявність певних досягнень у цій сфері, існують суттєві проблеми, які потребують вирішення. Вдосконалення правового регулювання, впровадження сучасних технологій та розвиток комунікаційної стратегії судів є ключовими кроками на шляху до підвищення довіри громадськості до судової системи. Важливо продовжувати розвиток інфраструктури електронного судочинства, удосконалювати законодавчі норми, що регулюють ці питання, а також постійно працювати над підвищенням кваліфікації суддів та працівників судової системи для ефективного використання нових технологій.
Ключові слова: інформаційна діяльність, судова система, правове регулювання, доступ до судової інформації, захист персональних даних, кібербезпека, діджиталізація, правосуддя, ЄДРСР, ЄСІТС, судові інформаційні системи.
https://doi.org/10.5281/zenodo.14911415
Проневич О.С. Інституційні засади захисту прав військовослужбовців в особливий період
Стаття присвячена осмисленню інституційних засад захисту прав військовослужбовців в особливий період з переважною акцентуацією уваги на з’ясуванні специфіки здійснення парламентського контролю над сектором оборони в особливий період, дослідженні зумовлених правозахисними імперативами актуальних інституційних трансформацій у структурі Міністерства оборони України, аналізі ретроспективи запровадження різних компетенційно-функціональних конфігурацій інституту уповноваженого глави держави із захисту прав військовослужбовців, дослідженні особливостей правового статусу Уповноваженого Президента України з питань захисту прав військовослужбовців та членів їх сімей, артикуляції правової позиції щодо перспектив імплементації класичного інституту військового омбудсмена як незалежного екстраординарного органу правозахисту у секторі оборони.
Ключові слова: особливий період, воєнний стан, сектор оборони, Збройні Сили України, збройні формування, військова служба, державна служба, права людини, права державних службовців, захист прав військовослужбовців, військовий омбудсмен.
https://doi.org/10.5281/zenodo.14911419
Стрельченко О., Волох О., Булик І., Савранчук Л. Характеристика суб’єктів публічного адміністрування здійснення судово-медичних експертиз у сфері охорони здоров’я
У статті розкрито особливості адміністративно-правового статусу суб’єктів публічного управління сферою судово-медичних експертиз у системі охорони здоров’я. Визначено, що законодавство України визначає перелік органів публічного управління сферою слово-медичних експерти, їх функції, починаючи з загальнодержавного рівня, де головною інституцією публічного управління є Міністерство охорони здоров’я України, яке забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері охорони здоров’я. Викладено, що у структурі Міністерства охорони здоров’я України є медичний департамент, який здійснює розробку порядків проведення судово-медичної експертизи та розробку правил проведення такої експертизи. Визначено, що здійснення судово-медичної експертизи має базуватися на принципах законності, об’єктивності, повноти дослідження та незалежності державними установами, тобто бюро судово-медичних експертиз. Розкрито структуру системи судово-медичної служби України та здійснено характеристику її повноважень. Обґрунтовано, що обласні бюро судово-медичної експертизи є об’єднаними професійними організаціями, що входять до структури медичних закладів, створених за рішенням виконавчого комітету обласних рад. Визначено, що адміністративно-правовий статус суб’єктів публічного управління сферою судово-медичних експертиз регламентується положеннями Постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Положення про Міністерство охорони здоров’я України», Закону України «Про судову експертизу», Інструкції про проведення судово-медичної експертизи, Положення про бюро судово-медичної експертизи управлінь охорони здоров’я обласних виконавчих комітетів та республіканське бюро (Автономної Республіки Крим), Наказом Міністерства охорони здоров’я України «Про розвиток та вдосконалення судово-медичної служби України» та іншими документами. Відзначено, що механізм публічного адміністрування сферою судово-медичних експертиз повинен включати сукупність управлінських впливів суб’єктів публічного управління сферою судово-медичних експертних на управлінські об’єкти, тобто ті структури, які безпосередньо здійснюють судово-медичні експертизи.
Ключові слова: характеристика, повноваження, публічне адміністрування, суб’єкти публічного адміністрування судово-медична експертиза, судово-медична служба, бюро, охорона здоров’я.
https://doi.org/10.5281/zenodo.14911421
Цвіркун Ю.І., Лаухін Д.Ф. Щодо питання створення спеціального міжнародного трибуналу для розслідування воєнних злочинів в Україні та притягнення до відповідальності за їх вчинення російських політиків та військових
У статті здійснено аналіз норм національного законодавства щодо розслідування воєнних злочинів, а також розгляд наявних та потенційних міжнародно-правових механізмів щодо притягнення до кримінальної відповідальності за такі злочини.
Звернено увагу на те, що до недавнього часу норми кримінального законодавства, які встановлюють відповідальність за порушення законів та звичаїв війни в нас практично не застосовувались. Подібні злочини переважно кваліфікувались як загальні кримінальні правопорушення. Цьому не приділялося достатньої уваги. Однак із початком повномасштабної військової агресії Росії проти України питання щодо розслідування вчинених під час неї злочинів набули нового значення і потребують ґрунтовного дослідження.
Зауважено, що особливістю розслідування воєнних злочинів є те, що під час здійснення досудового слідства необхідно встановити, яку саме норму права було порушено, чи пов’язані дії (бездіяльність) особи із збройним конфліктом, чи усвідомлювала особа, що вона бере участь у такому конфлікті, а лише потім кваліфікувати її дії. При цьому вітчизняним правоохоронним органам бракує практичних навичок щодо розслідування воєнних злочинів, а існуючим міжнародним інституціям не вистачає повноважень для притягнення до відповідальності міжнародних злочинців реально, а не заочно, особливо, якщо вони посідають керівні посади у державі-агресорі. Передбачені на сьогоднішній день у міжнародному праві механізми є недостатніми для забезпечення реального захисту прав і свобод військовополонених та цивільного населення в умовах війни. Це пов’язано, зокрема, із тим, що в них чітко не закріплена відповідальність для суб’єктів збройних конфліктів за порушення норм міжнародного гуманітарного права. Зазначені обставини фактично унеможливлюють припинення протиправних дій з боку міжнародних воєнних злочинців та застосування до них будь-яких санкцій, що, особливо в умовах довготривалих воєнних дій, перешкоджає забезпеченню прав цивільного населення, хворих, поранених, військовополонених тощо.
Акцентовано, що юрисдикція Міжнародного кримінального суду поширюється на предмет вчинення геноциду, злочинів проти людяності та воєнних злочинів, але не поширюється на четвертий з основних найтяжчих міжнародних злочинів – злочин агресії. Міжнародний кримінальний суд здійснює розслідування воєнних злочинів скоєних Російською Федерацією (далі – РФ) проти України, проте він обмежений згодою держави на обов’язковість дії Римського статуту на її території. Так, РФ у 2016 році відмовилась від участі у Міжнародному кримінальному суді, і тому держава-агресор має імунітет від рішень цієї міжнародної інституції.
Підкреслено, що кримінальні справи щодо воєнних злочинів, розслідувані вітчизняними правоохоронними органами, розглядаються та вирішуються національними судами в порядку кримінального судочинства. Однак положення кримінального та кримінально-процесуального законодавства України потребують удосконалення, зокрема, і у зв’язку з тим, що 21 серпня 2024 року Верховна Рада України ратифікувала Римський статут, ухваливши Закон України № 3909-IX «Про ратифікацію Римського статуту Міжнародного кримінального суду та поправок до нього», який вже набрав чинності. Ратифікація Римського статуту, окрім іншого, вимагає від нас адаптації кримінального та кримінально-процесуального законодавства України до норм міжнародного права, що є стимулом для покращення національної правової системи і спрямовує до вирішення питання своєчасного притягнення винних осіб до відповідальності за воєнні злочини.
На підставі здійсненого аналізу зроблено висновок, що єдиним реальним вирішенням розглянутої проблеми наразі вбачається створення спеціального міжнародного трибуналу, який буде мати юрисдикцію щодо злочину агресії проти України. Таким чином, одним із реальних способів притягнення до відповідальності воєнних злочинців є створення міжнародного суду, на кшталт Нюрнберзького військового трибуналу чи Токійського трибуналу, та проведення відповідних судових процесів. Для цього необхідно досягти згоди із усіма міжнародними партнерами, а також прописати необхідні процедури щодо передачі матеріалів, зібраних національними правоохоронними органами, до відповідної міжнародної судової установи для здійснення належного розгляду.
Ключові слова: Міжнародний кримінальний суд, Міжнародний спеціальний трибунал, воєнні злочини, агресія, країна-агресор, кримінальне судочинство.
https://doi.org/10.5281/zenodo.14911444
Бойко І.В. Право на звернення: конституційні основи та законопроєктні новели
У науковій статті проаналізовано конституційні засади, закладені в основу права на звернення. Констатовано, що через звернення громадяни реалізують своє право на участь в управлінні державними справами та справами у громаді, у зв’язку з чим необґрунтованим і надмірним слід вважати обов’язок суб’єктів, які не здійснюють публічне адміністрування та не надають публічні послуги, розглядати звернення та надавати на них відповіді. Доведено, що розгляд заяв про сприяння в реалізації суб’єктивних публічних прав і скарг на рішення, дії чи бездіяльність публічної адміністрації у переважній більшості правовідносин здійснюється згідно Закону України «Про адміністративну процедуру». Висловлено застереження щодо правової природи заяв як повідомлень про порушення чинного законодавства та недоліки в діяльності, наголошено на застосуванні Закону України «Про звернення громадян» для їх розгляду. Наведено аргументи щодо необхідності нових доктринальних підходів до розуміння категорії «звернення»: по-перше, ним може бути зауваження, пропозиція, рекомендація, повідомлення про порушення та недоліки в діяльності; по-друге, обов’язок розглядати звернення може бути покладено лише на тих суб’єктів, які здійснюють функції публічної адміністрації та надають публічні послуги, а отже, своєю діяльністю забезпечують публічний інтерес; по-третє, правом на звернення мають бути наділені не лише фізичні особи (громадяни, іноземці, особи без громадянства), а й юридичні особи та громадські організації без статусу юридичної особи. Проаналізовано положення проєкту Закону України «Про звернення», що знаходиться на розгляді Верховної Ради України. Підтримано ідею законодавця, закладену в цей проєкт, яка зводиться до впровадження принципово оновленого підходу до розуміння звернень і наведення їх видів (переліку).
Ключові слова: звернення громадян, право на звернення, адміністративна процедура, порядок розгляду звернень, заява, скарга.
https://doi.org/10.5281/zenodo.14911446
Васюк С.В. Особливості реалізації функції оперативного реагування підрозділами організаційно-аналітичного забезпечення та оперативного реагування Національної поліції України
Статтю присвячено аналізу змісту та особливостей функції оперативного реагування. Авторкою на основі аналізу наукових підходів, вироблених адміністративно-правовою наукою, пропонується власна позиція до розкриття змісту функції оперативного реагування. Здійснено аналіз відомчого законодавства щодо доцільності визначення значення функції оперативного реагування у системі правоохоронних органів.
Виокремлено, що оперативне реагування як одну із функцій підрозділів організаційно-аналітичного забезпечення та оперативного реагування НП України слід розглядати як діяльність щодо моніторингу оперативної обстановки, прогнозування, прийняття рішення та безпосередньої координації нарядів патрульної поліції, груп реагування патрульної поліції та інших нарядів.
Констатовано, що до основних обов’язків посадових осіб, які уповноважені здійснювати оперативне реагування на правопорушення або події належить: забезпечувати направлення на місця подій, незалежно від способу отримання інформації, сил і засобів поліції, необхідних для захисту прав і свобод людини, гарантованих Конституцією та законами України, а також міжнародними договорами України, згода на обов’язковість яких надана Верховною радою України, і сприяння їх реалізації; підтримувати у постійній готовності особовий склад до оперативного реагування на кримінальні та адміністративні правопорушення або події; орієнтувати наряди поліції про підготовку до вчинення можливого правопорушення, а також прикмети осіб, які їх учинили та об’єкти посягань; забезпечувати особисту безпеку громадян, захист їх прав, свобод і законних інтересів, запобігання правопорушенням та їх припинення, а також виявлення та затримання осіб, які їх учинили; здійснювати взаємодію з органами державної влади та місцевого самоврядування, а також з іншими правоохоронними органами, підприємствами, установами й організаціями всіх форм власності, з метою належного обміну інформацією; забезпечувати особисту безпеку працівників поліції, а також здійснювати організацію їх навчання щодо дій у типових та надзвичайних ситуаціях; здійснювати належне оперативне інформування чергових служб вищого рівня, а також інших органів державної влади та місцевого самоврядування, правоохоронних органів, установ і організацій всіх форм власності, до повноважень яких належить надання допомоги громадян, які звернулись із відповідною заявою або повідомленням про вчинення правопорушення.
Аргументовано, що підрозділи організаційно – аналітичного забезпечення та оперативного реагування Національної поліції України відіграють ключову роль в організації невідкладного прибуття працівників поліції до заявника або на вказане місце події, з метою припинення правопорушення, установлення особи, а також затримання ймовірного правопорушника.
Ключові слова: органи та підрозділи Національної поліції України, оперативне реагування, підрозділи організаційно-аналітичного забезпечення та оперативного реагування, координація, оперативна обстановка.
https://doi.org/10.5281/zenodo.14911452
Гулкевич З.Т. Розвиток інноваційного розуміння засобів вчинення правопорушень та зброєделіктики як базисного часткового вчення криміналістики і ордистики
Представлено інноваційні положення дисертації В.С. Шаковалової про основи зброєделіктики як базисне часткове вчення криміналістики чи ордистики. Розглянуто інноваційне розуміння поділу засобів подолання правопорушень на зброю, знаряддя та діяння сил природи, а також зброї на легальну зброю і легальну паразброю, ймовірну паразброю та на кримінальну зброю – механічну, вогнепальну і вибухову та де-факто і де-юре кримінальну зброю. Підтримано, що інноваційну структуру зброєделіктики мають складати такі розділи, як : 1. Вогнепальна зброя і боєприпаси та сліди протиправного поводження з ними. 2. Вибухова зброя, пристрої та речовини, засоби підриву та сліди протиправного поводження з ними. 3. Механічна зброя і боєприпаси та сліди протиправного поводження з ними. Представлено інноваційний розподіл положень зброєделіктики в межах базисного спеціального курсу криміналістики чи ордистики: основи вчення – в техніці, а тактичні та методичні аспекти використання цих основ – в подоланні кримінальних та інших правопорушень в тактиці та методиці криміналістики чи ордистики.
Ключові слова: зброєделіктика як базисне часткове вчення криміналістики чи ордистики; вогнепальна зброя і боєприпаси та сліди протиправного поводження з ними; вибухова зброя, пристрої та речовини, засоби підриву та сліди протиправного поводження з ними; механічна зброя і боєприпаси та сліди протиправного поводження з ними.
https://doi.org/10.5281/zenodo.14911458
Задерейко С.Ю. Заходи впливу і санкції, що застосовуються до окремих категорій осіб згідно з нормами міжнародного законодавства
В даній статті проаналізовано положення міжнародних нормативно-правових актів, положення яких передбачають застосування заходів і санкцій до окремих категорій осіб.
Міжнародне право передбачає особливий підхід до різних категорій осіб при застосуванні санкцій та заходів впливу. Такі групи, як діти, жінки, особи похилого віку, психічно хворі та наркозалежні, потребують спеціального правового регулювання, оскільки їхня спроможність усвідомлювати наслідки своїх дій або повною мірою нести відповідальність може бути обмеженою. Зокрема, Конвенція ООН про права дитини забороняє застосування довічного ув’язнення або смертної кари до неповнолітніх, а Бангкокські правила закликають до гуманного поводження з жінками-правопорушницями, враховуючи їхній соціальний статус та можливі сімейні обов’язки.
Одним із ключових принципів міжнародного права є запровадження гуманних механізмів відповідальності для вразливих груп населення. Наприклад, Європейська конвенція з прав людини та Рішення ЄСПЛ у справі Vinter and Others v. United Kingdom обмежують застосування довічного ув’язнення без права на перегляд вироку. Для неповнолітніх та психічно хворих осіб часто пропонуються альтернативні заходи покарання, такі як реабілітаційні програми, пробація або направлення на лікування. Водночас, у багатьох країнах передбачено зниження рівня кримінальної відповідальності для осіб похилого віку або запровадження більш м’яких умов утримання.
Правозахисні механізми, закріплені у Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання (1984) та Мінімальних стандартних правилах поводження з в’язнями ООН, передбачають належне поводження із засудженими особами, незалежно від їхнього віку, статі чи стану здоров’я. Уряди держав зобов’язані забезпечувати гуманні умови утримання, забороняти катування, забезпечувати доступ до правової допомоги та медичних послуг. Особливий статус осіб похилого віку та осіб з інвалідністю передбачає надання медичної допомоги, зменшення строків покарання або умовне звільнення в окремих випадках.
Міжнародні судові органи, такі як ЄСПЛ, Міжнародний кримінальний суд (МКС) та Комітет ООН з прав людини, формують глобальні стандарти щодо застосування санкцій до окремих категорій осіб. Зокрема, практика ЄСПЛ у справах щодо жінок-засуджених та неповнолітніх свідчить про необхідність адаптації кримінального законодавства держав до міжнародних зобов’язань. Такі країни, як Україна, активно працюють над гармонізацією законодавства у сфері пенітенціарної політики, зокрема щодо гуманізації покарань для окремих категорій засуджених, впровадження реабілітаційних програм та альтернативних видів покарань, що відповідають міжнародним стандартам.
Ключові слова: міжнародно-правові акти, міжнародне кримінальне право, санкції, покарання, особливі категорії суб’єктів кримінальної відповідальності згідно норм міжнародного законодавства, заходи впливу.
https://doi.org/10.5281/zenodo.14911462
Калінюк А.Л., Гопанчук В.С. Застосування шлюбної презумпції при визначення походження дитини в українському та зарубіжному законодавстві
Стаття присвячена окремим правовим питанням, пов’язаним із встановленням походження дитини. В статті здійснена спроба з’ясувати спільні підстави, які містить українське та зарубіжне законодавство у сфері визначення походження дитини та виникнення у подружжя батьківських прав та обов’язків шляхом застосування «презумпції шлюбного батьківства», а також можливість застосування презумпції у тих випадках, коли між чоловіком та жінкою, які стали батьками, шлюб не укладений.
Результати наукової розвідки повинні не лише сприяти розвитку академічного дискурсу, вони повинні бути спрямовані на підвищенні ефективності правового регулювання сімейних, серед них батьківських відносин, а відтак і покращення правового становища дитини, батька, матері, як ключових суб’єктів сімейних правовідносин. В більш широкому контексті йдеться про можливість застосування існуючих у вітчизняному та зарубіжному праві презумпцій, як умов, яка сприятиме охороні сім’ї, материнства, батьківства та дитинства в цілому, що безперечно вплине на повернення інституту шлюбу та сім’ї його глобального суспільного значення. Досліджено види та сутність основних колізійних прив’язок, які застосовуються для визначення походження дитини в зарубіжному законодавстві.
Обґрунтовується, що спосіб встановлення батьківства, материнства, рівно як і залежність виникнення батьківських прав та обов’язків (правовідносин між батьком, матір’ю та дитиною загалом) від наявності (чи, навпаки, відсутності зареєстрованого шлюбу) не впливає на обсяг таких прав. Як українське, так і національні законодавства зарубіжних країн не виділяє шлюбного чи позашлюбного народження дитини, що відповідає загальним положенням, закріпленим національними законодавствами з урахуванням світових цивілізованих вимог та стандартів. Тобто, на рівні закону закріплене загальне правило, відповідно до якого визначення походження дитини від осіб, які перебувають у шлюбі, здійснюється без додаткових процедур та доведення у будь-який спосіб свого материнства, батьківства. При цьому звернено увагу як на публічно-правові так і на приватноправові аспекти досліджуваного інституту.
Авторами наголошено, що необхідність запровадження і реалізації при визначенні походження дитини шлюбної презумпції полягала першочергово в захисті традиційної моделі сім’ї, захисті дітей від статусу незаконно народжених та зміцнення зв’язку між членами родини, а також, звільняла батьків від обов’язку доказування свого батьківства.
Ключові слова: походження дитини, батьківство, материнство, шлюбна презумпція, батьківські права, права дитини, біологічне батьківство, соціальне батьківство, колізійна прив’язка.
https://doi.org/10.5281/zenodo.14911464
Ланцедова Ю.О. Розвиток базисних основ доказування у кримінальному судочинстві в контексті забезпечення реалізації принципу верховенства права
Запропоновано поняття доказів та сутність їх базисних основних і додаткових властивостей і стисло кожного з елементів доказування у кримінальному судочинстві. Підкреслено, допустимість є не властивістю доказів, а лише результатом остаточної узагальнюючої оцінки за необхідності й перевірки такого роду відомостей з дочки зору їх значимості, достовірності та доброякісності. Представлено варіант вирішення проблеми суб’єктів та вичерпного переліку слідчих, судових та експертних дій з отримання доказів, а також сутність і межи допомоги в цьому інших учасників даного судочинства. Окрему увагу приділено процедурі участі експерта та ордиста *оперативно-розшукового працівника) в якості головного суб’єкта кримінального судочинства у частині з отримання доказів. Викладено вичерпний перелік процесуальних форм представлення,оцінки та використання доказів у кримінальному судочинстві.
Розкрита сутність викладених положень в якості основ доказування із забезпечення принципу верховенства права у кримінальному та у будь-якому іншому виді судочинства.
Ключові слова: поняття доказів і їх джерел у кримінальному судочинстві; значимість, достовірність і доброякісність кожного окремого доказу; узгодженість і достатність сукупності доказів; суб’єкти і вичерпний перелік дій з отримання доказів; вичерпний перелік процесуальних форм представлення, оцінки і використання доказів у кримінальному судочинстві.
https://doi.org/10.5281/zenodo.14911468
Мельник О.В., Cемотюк С.Д. Аксіологічне значення міжнародного гуманітарного права та кримінального права у забезпеченні прав дітей
У статті розглянуто положення щодо значення міжнародного гуманітарного права та кримінального права в частині захисту прав неповнолітніх, сформовано висновок щодо дитиноцентрованого підходу, що полягає у першочерговості захисту прав дитини під час збройних конфліктів.
Ключові слова: гуманітарне право, міжнародне кримінальне право, дитина, потерпілий, дитиноцентрований підхід, насильство, захист.
https://doi.org/10.5281/zenodo.14911470
Чорномаз О.Б. Проблеми захисту прав дітей, які постраждали від домашнього насильства
Домашнє насильство це проблема, яку складно досліджувати. Адже насильство однієї людини над іншою у сімейних відносинах може мати приховані форми. Домашнє насильство й досі залишається одним з тих негативних явищ, які під час війни, скоріше, посилюються аніж навпаки. В умовах сьогодення проблема домашнього насильства над дітьми набуває нових аспектів. Відкрита збройна агресія російської федерації (далі – рф) проти України лише посилює цю проблему. Проблема захисту дітей та забезпечення їхнього повноцінного розвитку є важливим національним пріоритетом, і для її вирішення потрібен комплексний підхід. В Україні існує широка нормативно-правова база, яка регулює питання захисту дітей від насильства, включаючи закони, спрямовані на забезпечення їхніх прав та захист від жорстокого поводження.
Основною причиною поширення насильства над дітьми дослідники вбачають у кризових явищах в економічній, політичній та культурній сферах, які негативно позначаються на сімейних відносинах, спричиняючи напружену емоційну та психологічну атмосферу. Через труднощі деякі батьки не можуть ефективно виконувати свою виховну функцію, віддаючи пріоритет матеріальному забезпеченню або вдаючись до роздратованості, грубощів та сварок. Захист дітей вимагає міждисциплінарного підходу, який би враховував історичний, соціальний, культурний, демографічний, педагогічний і правовий контексти. Важливою є розробка та впровадження законодавчих актів, що регламентуватимуть захист дітей від насильства та встановлюватимуть чіткі правила і стандарти щодо належного середовища для їхнього розвитку.
Такі заходи допоможуть зменшити рівень насильства в сім’ях та забезпечити дітям належну охорону їхніх прав і безпеку, що є невід’ємною умовою повноцінного зростання і розвитку. Аргументується потреба вивчення, розробки та реалізації політики держави, яка буде спрямована та буде полягати у створенні політичних, економічних, соціальних, організаційних, інформаційних гарантій, які будуть забезпечувати та регулювати всебічні потреби дітей, реалізація їх творчого потенціалу, удосконаленні та захисті їх національно-патріотичних позицій та ідей тощо.
Ключові слова: соціально-економічний розвиток, механізм захисту, система гарантій, вдосконалення, неповнолітні.
https://doi.org/10.5281/zenodo.14911474
Шкляренко А.М. Проблемні питання правового регулювання діяльності поліції охорони України
Стаття присвячена аналізу проблемних питань правового забезпечення діяльності поліції охорони в Україні. В умовах постійних змін у правовій системі держави, поліція охорони відіграє важливу роль у забезпеченні безпеки громадян, охороні майна та стратегічно важливих об’єктів. Однак, незважаючи на важливість її функцій, існують численні проблеми в правовому регулюванні її діяльності, що знижують ефективність її роботи.
Однією з основних проблем є невизначеність та суперечності в законодавстві, що регулює діяльність поліції охорони, зокрема в нормативно-правових актах, які не завжди чітко визначають межі повноважень та обов’язків цього підрозділу.
Не менш важливою проблемою є низька ефективність взаємодії поліції охорони з іншими правоохоронними органами та державними установами. Часто відсутність належних механізмів співпраці та обміну інформацією ускладнює виконання завдань, таких як боротьба зі злочинністю, забезпечення правопорядку та охорона державних об’єктів.
Серед інших проблем автор виділяє необхідність оновлення технічних засобів та інноваційних технологій, які використовуються поліцією охорони для забезпечення безпеки, а також вдосконалення системи підготовки та підвищення кваліфікації її співробітників. Існує також проблема правового статусу приватних охоронних підприємств, які часто виконують функції, схожі на функції державної поліції охорони, що створює правову невизначеність.
В статті також звертається увага на кадрові проблеми, зокрема на недостатню соціальну захищеність співробітників поліції охорони та низький рівень мотивації персоналу. Враховуючи ці проблеми, автор підкреслює необхідність вдосконалення правового забезпечення діяльності поліції охорони, зокрема через удосконалення законодавства, розвиток співпраці з іншими органами та оновлення технічної бази.
Ключові слова: поліція охорони, правове забезпечення, правові проблеми, нормативно-правові акти, взаємодія з іншими органами.
https://doi.org/10.5281/zenodo.14911478
Голяченко І.П. Напрямки удосконалення інституту військового капеланства в Україні
У статті розкрито напрямки удосконалення інституту військового капеланства в Україні.
Інститут військового капеланства є важливим елементом морально-духовної підтримки військовослужбовців, особливо в умовах збройного конфлікту, коли психологічні та моральні виклики стають частиною щоденного життя військових. Україна, як держава, що перебуває у стані боротьби за свою територіальну цілісність, стикається з потребою створення ефективної системи військового капеланства, яка б забезпечувала не лише духовну, але й психологічну підтримку військових, враховуючи специфіку сучасних бойових дій. Це питання є надзвичайно актуальним, оскільки ефективний капеланський інститут сприяє зміцненню морального духу, підвищенню стійкості до стресових ситуацій та підтримці бойової готовності особового складу.
Ефективність діяльності інституту військового капеланства слід розглядати крізь призму його здатності забезпечувати духовну та морально-психологічну підтримку особового складу, сприяти загальній стійкості військових у стресових і кризових ситуаціях. Досягнення високих показників ефективності забезпечує чіткий управлінський підхід, відповідна кадрова підготовка, інституційна підтримка, а також інтеграція капеланської служби в широку систему морально-психологічного забезпечення, що сприяє не лише зміцненню морального духу військовослужбовців, але й забезпеченню здатності виконувати службові обов’язки на найвищому рівні в мирний та воєнний час.
Ефективність залежить не лише від рівня підготовки капеланів, але й від міжособистісного спілкування, адаптивності до різних обставин служби та гнучкості в реагуванні на психологічні потреби особового складу.
Визначені напрямки, за якими пропонується удосконалити інститут військового капеланства: централізація управління та формування єдиної міжвідомчої структури капеланської служби в Україні; інституційне впровадження капеланської служби із запровадженням адаптаційного періоду; створення спеціалізованих програм підготовки та підвищення кваліфікації капеланів; оптимізація системи кадрового добору та ротації капеланів; зміцнення взаємодії з релігійними організаціями; впровадження системи моніторингу та оцінювання ефективності діяльності капеланів; розширення співпраці та інтеграція капеланської служби в систему морально-психологічної підтримки військових.
Ключові слова: адміністративно-правові відносини, органи публічної адміністрації, капеланство, військове право, збройні сили, армія, військові дії, воєнний конфлікт, духовенник.
https://doi.org/10.5281/zenodo.14911480
Горобець О.В. Криміналістична характеристика кримінальних правопорушень проти авторитету органів державної влади
Стаття присвячена дослідженню криміналістичної характеристики кримінальних правопорушень проти авторитету органів державної влади.
Зазначено, що розглядаючи криміналістичну характеристику кримінальних правопорушень проти авторитету органів державної влади слід враховувати різноманітність їх складу, однак, в більшості випадків, увагу необхідно зосереджувати на дослідженні способу, обстановки, знарядь та засобів вчинення кримінального правопорушення, предмету злочинного посягання, осіб правопорушника та потерпілого, а також типових слідів кримінального правопорушення.
Зроблено висновок, що важливим за значенням елементом криміналістичної характеристики є предмет злочинного посягання, до якого можна віднести матеріальні об’єкти, речі, предмети, незалежно від їх розміру, форми, ваги, кольору, призначення і форми власності, а також цінності, блага, інтереси та життя і здоров’я людини, посягаючи на які злочинець посягає на суспільні відносини та своїми діями завдає певну шкоду окремій особі, суспільству або державі в цілому. Так, наприклад, державні символи України, офіційно встановлений або піднятий прапор чи герб іноземної держави будуть предметами злочинного посягання у криміналістичній характеристиці кримінальних правопорушень, передбачених ст. 338 КК України.
Автором досліджено, що з точки зору криміналістичного аналізу особистості злочинця значення має не лише його демографічні характеристики, а й його соціальний статус, належність до певної групи та професійна діяльність. Соціальний стан виступає одним із ключових показників, які характеризують особу, оскільки зрештою її поведінка визначається займаними соціальними позиціями та статусами в системі суспільних відносин.
Також зазначено, що в кримінальних правопорушення досліджуваної категорії потерпілим, в більшості випадків, виступає представник влади, який є службовою особою державного органу, уповноважений представляти державу, діє за її дорученням чи від її імені, та наділений правом у межах своєї компетенції ставити вимоги, а також приймати рішення, обов’язкові для виконання юридичними і фізичними особами незалежно від їх відомчої належності чи підлеглості.
Ключові слова: кримінальне правопорушення, методика розслідування, криміналістична характеристика, державна влада, авторитет органів державної влади.
https://doi.org/10.5281/zenodo.14911487
Губенко І.В. Криміналістична характеристика грубого порушення законодавства про працю
Стаття присвячена дослідженню криміналістичної характеристики грубого порушення законодавства про працю.
Зазначено, що грубе порушення законодавства про працю передбачає умисне або недбале невиконання посадовими особами трудових норм та гарантій, що призводить до істотної шкоди правам і законним інтересам працівників. Враховуючи специфіку цього виду правопорушень, криміналістична характеристика включає низку елементів, серед яких найбільш важливими є спосіб та типові сліди вчинення кримінального правопорушення, а також особи злочинця та потерпілого.
Крім того, термін «грубе порушення» має оціночний характер і в кожному конкретному випадку визначається з урахуванням таких чинників, як кількість потерпілих, ступінь тяжкості можливих наслідків, тривалість і систематичність порушень, а також наявність злісних мотивів та інших обставин.
Зазначено, що способами вчинення даного кримінального правопорушення є: 1) незаконне звільнення працівника з роботи; 2) інше грубе порушення законодавства про працю. При чому щодо першого способу законодавець передбачив ще й умову: з особистих мотивів чи у зв’язку з повідомленням ним як викривачем про вчинення іншою особою корупційного або пов’язаного з корупцією правопорушення, інших порушень Закону України «Про запобігання корупції», яка, на нашу думку, є важливою з точки зору подальшого планування розслідування.
Автором досліджено, що до типових слідів грубого порушення законодавства про працю ми можемо віднести, в першу чергу, всі наявні документи, а також ідеальні сліди – показання свідків та потерпілих.
Встановлено, що особою злочинцем у кримінальних правопорушеннях, пов’язаних з грубим порушенням законодавства про працю, може бути службова особа, уповноважена приймати, звільняти або поновлювати працівників на роботі, оформлювати відповідні документи та приймати рішення щодо надання відпусток тощо, а також фізичні особи-підприємці, які використовують найману працю та мають аналогічні повноваження стосовно своїх працівників.
Досліджено, що особою потерпілою в зазначених кримінальних правопорушеннях може бути: будь-який працівник; неповнолітні; вагітна жінка; одинокий батько, матір або особа, яка їх замінює і виховує дитину віком до 14 років або дитину з інвалідністю.
Ключові слова: кримінальне правопорушення, методика розслідування, криміналістична характеристика, законодавство про працю, трудові відносини, працівник.
https://doi.org/10.5281/zenodo.14911492
Захаревич Р.В. Особливості встановлення особи кіберзлочинця
Стаття присвячена дослідженню особливостей встановлення особи кіберзлочинця.
Зазначено, що на відміну від традиційних кримінальних правопорушень, де використовуються фізичні докази та показання очевидців, у кіберпросторі злочинець може діяти анонімно, використовуючи підроблені акаунти, проксі-сервери, VPN, криптовалютні транзакції та інші методи маскування своєї особи. Це ускладнює процес ідентифікації правопорушника та потребує застосування спеціалізованих методів цифрової криміналістики, кіберрозвідки та міжнародного співробітництва правоохоронних органів.
Зазвичай успішне встановлення особи кіберзлочинця ґрунтується на комплексному аналізі цифрових слідів, таких як IP-адреси, електронні повідомлення, логи серверів, метадані файлів та активність у даркнеті. Використовуються методи OSINT (відкритої розвідки), аналізу поведінкових характеристик та технічних особливостей атак. Однак процес ускладнюється швидкою еволюцією технологій та правовими аспектами збору цифрових доказів.
Крім того, про велику кількість кібератак на Україну відомо ще з початку війни, а несанкціоноване втручання у роботу інформаційних (автоматизованих), електронних комунікаційних, інформаційно-комунікаційних систем, електронних комунікаційних мереж передбачає достатній рівень загрози, а наслідки можуть не проявлятися або не реалізовуватися з причин, що не залежать від суб’єкта вчинення. Додатково це спрощує здійснення провадження, оскільки перелік обставин, які підлягають доказуванню у процесі, зменшується. При цьому кіберзлочини вчиняють особи, які мають певні знання у сфері IT-технологій, що дозволяє їм уникати кримінального покарання, тому ці злочини високолатентні.
Встановлено, що до осіб, які вчиняють кіберзлочин, можна віднести: 1) порушників правил користування комп’ютерами, які займаються поширенням вірусів, несанкціонованим використанням комп’ютерів, відповідних систем та мереж тощо; 2) спеціально підготовлених осіб, які займаються комп’ютерним шпіонажем з метою отримання важливих стратегічних даних в економічній, політичній, технічній та інших сферах; 3) осіб, які страждають на відповідний вид психічних захворювань – інформаційні хвороби (комп’ютерні фобії); 4) професійних комп’ютерних злочинців, які вчиняють певні дії з корисливою метою.
Автором досліджено, що до ознак, які характеризують особу кіберзлочинця, доцільно відносити: 1) загальні (етнічне походження, вік, освіта, професія); 2) психологічні (темперамент, характер, інтереси та схильності, мотиви та стиль поведінки, певні психічні відхилення); 3) спеціальні («професійні звички» та «почерк» кіберзлочинця).
Ключові слова: кримінальне правопорушення, кіберзлочини, кіберзлочинець, кіберзлочинність, характеристика особи злочинця.
https://doi.org/10.5281/zenodo.14911495
Запісочний В.О. Предмет доказування у кримінальних провадженнях щодо шахрайства, вчиненого під приводом проповідування віровчень та виконання релігійних обрядів
Стаття присвячена дослідженню особливостей предмета доказування у кримінальних провадженнях, пов’язаних із шахрайством, вчиненим під приводом проповідування віровчень та виконання релігійних обрядів. У роботі аналізуються правові та криміналістичні аспекти визначення предмета доказування в таких провадженнях, що характеризуються специфічною мотивацією злочинців і особливим механізмом вчинення кримінального правопорушення.
Автором акцентовано увагу на необхідності врахування особливостей суб’єктивної сторони кримінального правопорушення, пов’язаної з використанням релігійних переконань жертв та маніпулюванням їхньою вірою задля досягнення злочинної мети. Розглядається питання щодо встановлення умислу винної особи, яка свідомо використовує релігійні практики для введення потерпілих в оману та заволодіння їхнім майном.
У статті аналізується структура предмета доказування, зокрема факти, що підлягають встановленню: спосіб вчинення кримінального правопорушення, роль релігійної діяльності як інструменту маніпуляції, обсяг і характер завданої шкоди, мотиви і цілі дій підозрюваних. Особлива увага приділена доказуванню причинно-наслідкового зв’язку між обманними діями підозрюваного та негативними наслідками для потерпілих.
Окремо розглядається питання документування кримінальних правопорушень у релігійному середовищі, специфіка збирання доказів, зокрема показань потерпілих, експертних висновків та інших даних, які можуть підтвердити факт використання релігії як засобу вчинення шахрайства.
На основі дослідження надаються рекомендації щодо вдосконалення правозастосовної практики та підвищення ефективності розслідування кримінальних проваджень зазначеної категорії. Автором підкреслюється значущість міждисциплінарного підходу, який враховує як юридичні, так і релігієзнавчі аспекти діяльності суб’єктів кримінального правопорушення.
Ключові слова: шахрайство, релігія, віровчення, доказування, кримінальне провадження, релігійні обряди, суб’єктивна сторона кримінального правопорушення.
https://doi.org/10.5281/zenodo.14911500
Лайтаренко О.В. Предмет злочинного посягання як ключовий елемент криміналістичної характеристики розголошення державної таємниці
Стаття присвячена дослідженню предмету злочинного посягання як ключового елементу криміналістичної характеристики розголошення державної таємниці.
Зазначено, що розголошення державної таємниці є одним із найсерйозніших злочинів у сфері охорони безпеки держави, оскільки його наслідки можуть безпосередньо впливати на національну безпеку, обороноздатність та міжнародний авторитет країни. У зв’язку з цим питання криміналістичної характеристики цього злочину є особливо актуальним. Одним із ключових елементів криміналістичної характеристики розголошення державної таємниці є предмет злочинного посягання. Він визначає не лише юридичну природу правопорушення, а й впливає на методи його розслідування та докази, які можуть бути використані для встановлення винних осіб.
Встановлено, що характеристика предмета кримінального правопорушення відображає як його загальні (родові, видові) риси, так і специфічні (формальні, сутнісні, змістові, функціональні тощо) особливості, а також широкий спектр параметрів, внутрішніх і зовнішніх зв’язків та взаємозалежностей. Варто зазначити, що при цьому враховуються не всі ознаки, а лише ті, які мають істотне значення для ухвалення та реалізації криміналістичних і правових рішень.
Автором зроблено висновок, що предметом злочинного посягання у кримінальних правопорушеннях, пов’язаних з розголошенням державної таємниці, є ті відомості, які містять цю державну таємницю.
Крім того, відповідальність за ст. 328 КК України настає незалежно від змісту розголошених відомостей, що становлять державну таємницю (за винятком окремих випадків, пов’язаних з інформацією у сфері оборони). Однак характер цих відомостей впливає на визначення тяжкості завданої шкоди, тобто рівня суспільної небезпеки вчиненого кримінального правопорушення, і може бути врахований судом при призначенні конкретного покарання винній особі.
Ключові слова: кримінальне правопорушення, методика розслідування, криміналістична характеристика, предмет злочинного посягання, державна таємниця, таємна інформація.
https://doi.org/10.5281/zenodo.14911502
Середа І.П. Державна політика в енергетичній сфері: поняття, особливості, мета та напрямки
В даній статті розкрито засади державної політики в енергетичній сфері України.
Відзначено, що державна політика в енергетичній сфері має такі особливості: 1) спрямована на зменшення залежності від імпорту енергоносіїв, диверсифікацію джерел енергопостачання та забезпечення стійкості енергосистеми, особливо в умовах військової агресії; 2) гармонізація з європейським законодавством; 3) підтримка розвитку відновлюваних джерел енергії (ВДЕ); 4) модернізація енергетичної інфраструктури. Політика орієнтована на оновлення застарілих об’єктів енергетики, зокрема теплових електростанцій, газотранспортної системи та розподільчих мереж, з метою підвищення їхньої ефективності та безпеки; 5) підвищення енергоефективності. Держава запроваджує нормативні акти для скорочення енергоспоживання в будівлях, промисловості та транспорті, а також стимулює впровадження енергоефективних технологій; 6) інтеграція в європейський енергетичний ринок. Україна поступово синхронізує свою електроенергетичну систему з ENTSO-E, що дозволяє підвищити рівень надійності енергопостачання та розширити можливості експорту енергії; 7) правовий захист прав споживачів та інвесторів.
Метою державної політики в енергетичній сфері України є забезпечення енергетичної безпеки, сталого розвитку економіки та надійного енергопостачання шляхом ефективного використання енергетичних ресурсів, підвищення енергоефективності, розвитку відновлюваних джерел енергії та інтеграції до європейського енергетичного ринку.
Виокремлено напрямками державної політики в енергетичній сфері в умовах воєнного стану є: 1. Відновлення та захист критичної енергетичної інфраструктури. 2. Розвиток альтернативних джерел енергії. 3. Посилення енергоефективності та впровадження сучасних технологій. 4. Диверсифікація постачання енергоносіїв. 5. Захист населення та критичних об’єктів.
Акцентовано увагу, що умови воєнного стану вимагають комплексного підходу до формування державної політики в енергетичній сфері. Розвиток альтернативних джерел енергії, модернізація інфраструктури та підвищення енергоефективності є ключовими напрямами для забезпечення стабільного енергопостачання та підвищення стійкості енергосистеми. Ці заходи дозволяють мінімізувати ризики, пов’язані з пошкодженням критичних об’єктів, і створити умови для майбутнього сталого розвитку енергетичного сектору України.
Ключові слова: державна політика, сонячна генерація, сонячна електростанція, альтернативна енергетика, зелена енергетика, енергоефективність.
https://doi.org/10.5281/zenodo.14911508
Харченко Я.П. Міжнародне правове забезпечення заходів протидії несанкціонованому втручанню в роботу інформаційних (автоматизованих), електронних комунікаційних, інформаційно-комунікаційних систем
На сучасному етапі розвитку суспільства все більше відчуваються наслідки несанкціонованого втручання в роботу інформаційних (автоматизованих), електронних комунікаційних, інформаційно-комунікаційних систем. Поряд з позитивними досягненнями, інформатизація супроводжується негативними явищами криміногенного характеру, до яких відносять і кіберзлочинність. Це, зобов’язує негайного створення ефективної системи протидії даному різновиду злочинності на міждержавному рівні. Для сучасного суспільства, переповненого агресією, актуальність цієї проблеми не викликає сумнівів. На міжнародному рівні у ряді нормативно-правових актів визнано, що кіберзлочинність погрожує не лише національній безпеці окремих країн, але і безпеці людства та міжнародному правопорядку.
Для багатьох країн, зокрема і для України, несанкціоноване втручання в роботу інформаційних (автоматизованих), електронних комунікаційних, інформаційно-комунікаційних систем є достатньо актуальним явищем, породженим широким впровадженням в економічні процеси сучасних інформаційних та телекомунікаційних технологій. Характерними особливостями кримінальних правопорушень у сфері інформаційно-телекомунікаційних технологій є: – необхідність широкого застосування спеціальних знань при виявленні та фіксації слідів кримінальних правопорушень в електронній формі; – організованість та транскордонність; – висока латентність, спричинена небажанням приватного сектора інформувати про такі діяння через недовіру до потенційних можливостей правоохоронних органів та небажанням визнати прогалини у своїх системах безпеки; – високий рівень технічних можливостей злочинців.
Ключові слова: кримінальні правопорушення, злочин, кіберпростір, злочинність, інформаційно-телекомунікаційні технології, запобігання, протидія, детермінанти, проблеми кваліфікації.
https://doi.org/10.5281/zenodo.14911514
Шаповалова К.І. Ґендерна рівність і недискримінація в Національній поліції України: значення управління дотримання прав людини
В умовах повномасштабного вторгнення Російської Федерації на територію України питання ґендерно зумовленого насильства, дискримінації за ознакою статі та домашнього насильства постали перед українським суспільством особливо гостро. Війна стала каталізатором, що не лише призвів до зростання кількості таких випадків, а й значно ускладнив процес їх виявлення та фіксації. Попри воєнні дії, Україна продовжує робити рішучі кроки для подолання цієї проблеми, залишаючись відданою євроатлантичному курсу. Україна підтримує політику ґендерної рівності, спрямовану на подолання всіх форм дискримінації за ознакою статі. Ґендерна рівність визнана одним із глобальних стандартів і основоположних принципів демократичного суспільства, а отже, держава прагне досягти фактичної рівності між жінками та чоловіками. Свідченням цього є активна імплементація міжнародного та європейського законодавства, а також впровадження його норм у діяльність державних органів та установ усіх рівнів. З метою подолання ґендерних стереотипів в Україні активно розвивається освіта, посилюється інституційна спроможність державних органів і місцевого самоврядування. Водночас результати статистичних досліджень свідчать, що жінки все ще мають обмежений доступ до ухвалення рішень щодо збройного конфлікту, попри їхній непропорційно великий внесок у боротьбу за Перемогу та оборону країни. Вони залишаються недостатньо представленими як у секторі цивільної безпеки, так і в секторі безпеки та оборони, зокрема на рівні ухвалення рішень – у військових і цивільних посадах Збройних Сил України, Національної поліції, а також у міжнародних операціях з підтримання миру та безпеки. З огляду на викладене, питання дотримання ґендерної рівності в секторі цивільної безпеки та секторі безпеки й оборони України заслуговує особливої уваги та залишається надзвичайно актуальним.
Ключові слова: ґендерна рівність, рівність прав жінок і чоловіків, дискримінація за ознакою статі, безбар’єрнсть, сексуальні домагання на робочому місці, сектор цивільної безпеки, сектор безпеки та оборони, Національна поліція України, управління дотримання прав людини.
