Українська
English
РусскийЖурнал опубліковано на сайті 25 червня 2025 року
Беззубов Д.О. Державний контроль у сфері оцінки майна як інструмент забезпечення ефективності публічного адміністрування
У статті проаналізовано правову природу контрольної та наглядової діяльності у сфері оцінки майна. Правова природа контрольної та наглядової діяльності у сфері оцінки майна полягає у здійсненні державного впливу на суб’єктів оціночної діяльності з метою забезпечення законності, об’єктивності та достовірності результатів оцінки, що використовується у публічно-правових і приватноправових відносинах. Контроль реалізується як форма адміністративного нагляду, що базується на нормах публічного права та передбачає право державних органів перевіряти дотримання законодавства, стандартів і методик оцінки, а також застосовувати заходи впливу у разі виявлення порушень. Така діяльність має регуляторний та превентивний характер, оскільки спрямована не лише на виявлення порушень, а й на запобігання економічним і правовим зловживанням у сфері управління майном.
Визначено місце державного контролю як елементу забезпечення ефективності публічного адміністрування, зокрема у процесах управління державною власністю, оподаткування, судового процесу. Наголошено, що державний контроль у сфері оцінки — це врегульована нормами адміністративного права діяльність уповноважених органів публічної влади, спрямована на перевірку дотримання суб’єктами оціночної діяльності вимог законодавства, стандартів оцінки, етичних норм і порядку використання результатів оцінки в публічному управлінні.
Окреслено суб’єктний склад контролю, процедури здійснення перевірок, оцінено рівень нормативної визначеності. Сформульовано рекомендації щодо оптимізації механізмів контролю з урахуванням європейських стандартів. Центральне місце посідає Фонд державного майна України, який відповідає за методичне регулювання, ведення реєстрів, перевірку звітів про оцінку та рецензування. Інші органи, зокрема Міністерство юстиції, Державна податкова служба, органи місцевого самоврядування та судові установи, забезпечують правову, фінансову, податкову та адміністративну перевірку достовірності результатів оцінки у випадках, коли вона використовується для визначення вартості об’єктів оподаткування, оренди, приватизації чи судових спорів.
Ключові слова: майно, майнове право, оцінка майна, регулювання оціночної діяльності, оціночна вартість, державний контроль, державний нагляд, оціночна діяльність, Фонд державного майна.
https://doi.org/10.71404/2409-6415.135.01
Берестова І.Е. Компетенційна складова поняття «суд, встановлений законом» при переданні цивільної справи до іншого суду в межах відкритої справи про банкрутство
Стаття присвячена дослідженню компетенційної складової поняття «суд, встановлений законом» при переданні цивільної справи до іншого суду в межах відкритої справи про банкрутство. Продемонстрована неоднозначність правозастосування в судах цивільної юрисдикції в процедурі передачі справ до судів господарської юрисдикції в межах відкритої справи про банкрутство: 1) місцеві загальні суди ухвалами як правило передають справи до судів іншої юрисдикції, керуючись ч. 1 ст. 31 ЦПК України, та інколи в порядку ст. 7 КЗпБ України; 2) апеляційні суди постановами скасовують такі ухвали у зв’язку з тим, що повноваження передавати без закриття провадження у справі не передбачено ЦПК України, повертають до продовження розгляду до суду першої інстанції (як ухвалу, що перешкоджає провадженню у справі); 3) суд першої інстанції закриває провадження на підставі ч. 1 ст. 255 ЦПК України і роз’яснює про підсудність справи господарським судам.
Доведено, що існування різної законодавчої термінології щодо дій судів по руху справи/провадження до господарської може бути сутнісною проблемою розбіжності в процесуальних діях судів, що негативно впливатиме на реалізацію права кожного на справедливий суд. Констатовано, що відсутність в нормах ЦПК України та КАС України вичерпного і ексклюзивного застереження про скерування матеріалів провадження до суду господарської юрисдикції без закриття провадження у справі продовжує заповнюється системним застосування норм КЗпБ України та ЦПК України. Запропоновані зміни до ст. 31 ЦПК України та ст. 29 КАС України, що дозволять узгодити норми ст. 7 КЗпБ із ЦПК України, КАС України, не допустити поширення застосування аналогії процесуального права та запобігти глибоким і довгостроковим розходженням у судовій практиці.
Ключові слова: судова юрисдикція, компетенція суду, банкрутство, передання справи, юридична особа, кредитор, боржник, майновій спір, захист права ухвала суду.
https://doi.org/10.71404/2409-6415.135.02
Бірюкова А.Г., Молодчий І.О. Тенденції правового регулювання сфери цифрового контенту та цифрових послуг. Порівняльний аналіз положень Директиви ЄС 2019/770 та Закону України «Про цифровий контент та цифрові послуги»
В статті висвітлено основні сучасні тенденції правового регулювання відносин, що виникають з приводу цифрового контенту та цифрових послуг, у законодавстві ЄС та України. З цією метою наведено приклади основних нормативно-правових актів якими врегульовано дані аспекти, зокрема в роботі згадано: Директиви 2019/771 «Про певні аспекти договорів про продаж товарів»; 2011/83 «Про права споживачів» (CRD) та 2019/2161/EU «Щодо кращого забезпечення виконання та модернізації прав споживачів ЄС» та Регламент Про цифрові послуги (DSA). На основі огляду європейського законодавства визначено провідне місце Директиви 2019/770 «Про певні аспекти контрактів на постачання цифрового контенту та цифрових послуг» в системі законодавства ЄС та вплив її положень, як невід’ємної складової acquis, на формування національного законодавства.
Ключовим компонентом даної роботи є порівняльний аналіз Директиви 2019/770 та Закону України «Про цифровий контент та цифрові послуги». Завдяки ньому в даній роботі було оцінено підходи до врегулювання договірних відносин використані у Директив та Законі. Розглянуто специфіку визначення термінів та найбільш суттєві вимоги щодо якості надаваних послуг та контенту. Аналіз зпівставлення нормативно-правових актів, наведений у статті, дозволяє сформувати якнайбільш повне уявлення про переваги і недоліки як зарубіжного так і вітчизняного правового регулювання.
В статті також піднято питання вад законотворчої техніки, при закладенні положень Директиви 2019/770 в основу національних нормативних актів, котрі можуть потенційно негативно вплинути на оцінку ступеня адаптації українського законодавства до міжнародних стандартів acquis при вступі України до Європейського Союзу. І зроблено відповідний наголос на потребі створення гармонійного процесу приведення вітчизняної нормативної бази до європейських стандартів.
Ключові слова: Цифрові послуги, цифровий контент, договірні правовідносини, євроінтеграція, acquis ЄС, Директива 2019/770, цифровізація цивільних відносин.
https://doi.org/10.71404/2409-6415.135.03
Єрмак О.О., Скрильник О.О. Інтеграція міжнародних стандартів у сфері прав людини в адміністративну практику органів державної влади України
У статті досліджується процес інтеграції міжнародних стандартів у сфері прав людини в адміністративну практику органів державної влади України. Особлива увага приділяється практичним аспектам реалізації цих стандартів у щоденній діяльності органів виконавчої влади, включаючи адміністративні процедури, принципи законності, відкритості, рівності та доступу до правового захисту. Розглянуто основні проблеми, серед яких — формалізм у діях відповідальних осіб, недостатня обізнаність щодо міжнародного права та невиконання рішень ЄСПЛ. Запропоновано шляхи вдосконалення інтеграції міжнародних стандартів у сфері прав людини в адміністративну практику органів державної влади, зокрема через підвищення кваліфікації службовців, адаптацію національних адміністративних процедур до міжнародних вимог і розвиток інституційної співпраці з міжнародними організаціями. Стаття підкреслює важливість системного підходу до прав людини як ключової цінності демократичного врядування.
Ключові слова: права людини, інтеграція, міжнародні стандарти, адаптація, адміністративні процедури, адміністративна практика.
https://doi.org/10.71404/2409-6415.135.04
Карелін В.В., Бериславська О.М. Юридична природа і порядок прийняття та відмови від спадщини
Спадкування є одним із найдавніших інститутів приватного права. Здійснення права на спадкування це одне із найважливіших питань у сфері спадкування та стосується інтересів майже кожної особи. Встановлюючи спадкування між власником майна – спадкодавцем і спадкоємцями, інститут спадкування забезпечує зміцнення права власності, стійкість і безперервність в розвитку приватної власності фізичних осіб. На сьогодні у цивільному обігу значне місце посідає реалізація спадкових прав. Це обумовлено розвитком ринкових відносин у державі, зростанням доходів населення, які, в свою чергу, викликали зростання кількості об’єктів цивільного обігу та обумовили збільшення кількості договорів і спадкових справ. Задля того, щоб певне право ефективно здійснювалося на практиці, а його реалізація забезпечувалась з боку держави, необхідне чітке й структуроване розуміння змісту цього права.
Особливість суб’єктивного права спадкування полягає в тому, що воно виникає незалежно від волі його суб’єкта-спадкоємця, але може бути здійснене лише вчиненням правочину прийняття або відмови від спадщини. Вчиненням правочину прийняття спадщини відбувається спадкування як перехід прав і обов’язків, які складають спадщину, від спадкодавця до спадкоємців. Суб’єктивне право на спадкування може розглядатися як повноваження на прийняття чи відмову від спадщини. Потребує вирішення питання, яке саме суб’єктивне право здійснюється шляхом прийняття спадщини. Визначення права на спадкування як абсолютного майнового права є вірним, але разом з тим не являється достатнім для розуміння його правової природи та визначення особливостей його здійснення та захисту.
Відмова від спадщини це односторонній правочин, який оформляється й подається нотаріусові відповідно до правил, встановлених законом для оформлення правочинів з відповідним установленням особи й перевіркою дієздатності осіб, які звернулись. Фізична особа, цивільна дієздатність якої обмежена, може відмовитися від прийняття спадщини за згодою піклувальника і органу опіки та піклування. Неповнолітня особа віком від чотирнадцяти до вісімнадцяти років може відмовитися від прийняття спадщини за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальника і органу опіки та піклування. Батьки (усиновлювачі), опікун можуть відмовитися від прийняття спадщини, належної малолітній, недієздатній особі, лише з дозволу органу опіки та піклування.
Ключові слова: спадщина, суб’єктивне право спадкування, спадкодавець, спадкоємець, правочин, фізична особа, цивільна дієздатність.
https://doi.org/10.71404/2409-6415.135.05
Коропатнік І.М., Карелін В.В. Громадський контроль за діяльністю органів місцевого самоврядування в період воєнного часу
Громадський контроль над діяльністю органів місцевого самоврядування є важливим елементом демократичного розвитку суспільства. Особливо це проявилося в умовах дії правового режиму воєнного стану, оскільки ефективний громадський контроль також є важливим елементом забезпечення обороноздатності держави, як складової процесу державного управління. Нові ризики при прийнятті управлінських рішень на рівні органів місцевого самоврядування викликані повномасштабним вторгненням російської федерації потребують рефлексії від різноманітних контролюючих органів та нових форм контролю, включаючи перегляд ролі та місця в цих процесах громадськості. Особливості здійснення громадського контролю під час введення правового режиму воєнного стану, визначені змістом заходів самого правового режиму, певними особливостями організації життєдіяльності, повноваженнями органів самоуправління та активністю самих громад.
Введення правового режиму воєнного стану надає можливість органам самоврядування здійснювати повноваження у сфері оборони, визначені у Законі України Про місцеве самоврядування в Україні. З початком повномасштабного вторгнення до закону було внесення ряд змін, що розширювали та уточнювали повноваження органів місцевого самоврядування в інтересах забезпечення обороноздатності держави.
Сталі громадські об’єднання які ефективно здійснювали нагляд до повномасштабного втратили свої позиції майже всюди через врату своїх активних членів (мобілізація, внутрішнє переміщення, виїзд тощо).
Громадський контроль за діяльністю органів місцевого самоврядування в період воєнного часу є важливою складовою системи державного управління та взаємодії між громадськістю та владою. Саме в умовах війни, коли державні інституції функціонують в режимі підвищеної відповідальності та обмежених ресурсів, зростає потреба у відкритості, підзвітності та налагодженому зворотному зв’язку з громадянами. Водночас така діяльність стикається з низкою об’єктивних труднощів, зумовлених, зокрема, безпековими питаннями. Правовий режим воєнного стану передбачає обмеження окремих прав і свобод, що може впливати на доступ до інформації, участь громадськості у прийнятті рішень та можливості здійснення моніторингу дій влади. Проте навіть за таких умов громадський контроль не втрачає своєї актуальності, а навпаки — набуває особливої ваги як засіб забезпечення законності, справедливості та ефективного використання публічних ресурсів.
Ключові слова: громадський контроль, органи місцевого самоврядування, правовий режим воєнного стану, повномасштабне вторгнення, публічні ресурси.
https://doi.org/10.71404/2409-6415.135.06
Кириченко О.А. Мегакогнітивне розуміння ступеневого сутнісного видового поділу юридичних фактів, правопорушень та юридичної відповідальності
Представлено мегакогнітивне розуміння ступеневого сутнісного видового поділу юридичних фактів на юридичні діяння (дія або бездіяльність певного соціосуб’єкта або взаємопов’язані та скориговані дії чи бездіяльність невеликої групи соціосуб’єктів), юридичні події (взаємопов’язані та скориговані дії та/або бездіяльність дуже великих груп соціосуб’єктів, якими були заподіяні збитки та/або інші наслідки, що призвели до виникнення та/чи зміни та/або припинення певних правовідносин, які суттєво вплинули на розвиток суспільства в цілому), юридичне значущі явища сил природи, внаслідок чого знищується майно та/чи настає смерть фізичної особи та/або заподіяна її здоров’ю шкода та/чи іншим об’єктам збитки та/або інші наслідки) та юридичне значущі діяння хижих тварин, що знаходяться у нерегульованих людиною умовах і певною мірою є різновидом юридичних наслідків явищ природи), а також за іншими підставами.
Викладене у розвитку мегакогнітивне розуміння ступеневого сутнісного видового поділу правопорушень на макроправопорушення або кримінальні правопорушення (злочини, паразлочини, квазізлочини, позазаконзлочини, паравипадки, випадки), що спричиняють правовому статусу соціосуб’єктів істотні і вище збитки (шкоду, упущену вигоду) та на мініправопорушення (адміністративні, дисциплінарні, де-факто майново-договірні і де-юре майново-договірні проступки, парапроступки, квазіпроступки, позазаконпроступки, параказуси і казуси).
Розглянуто у розвитку мегакогнітивне розуміння структури, сутності і ступеневого видового поділу юридичної відповідальності на конституційну (позитивну; негативну: карально-виховну, відновлювальну, супутню), антикримінальну (позитивну; негативну: карально-виховну, у т.ч. покарання, квазіпокарання, позазаконпокарання; відновлювальну, супутню), адміністративну, дисциплінарну, де-факто майново-договірна і де-юре майново-договірна відповідальність.
Ключові слова: юридичні факти; кримінальні, адміністративні, дисциплінарні, де-факто і де-юре майново-договірні правопорушення і відповідальність;конституційна відповідальність; злочини; паразлочини; квазізлочини; позазаконзлочини; паравипадки; випадки; проступки; казуси.
https://doi.org/10.71404/2409-6415.135.07
Личенко І.О. Національний банк України як суб’єкт адміністративно-правового регулювання діяльності комерційних банків України
Стаття присвячена науковому аналізу діяльності Національного банку України як суб’єкта адміністративно-правового регулювання діяльності комерційних банків України. Водночас наведено приклади схожих суб’єктів адміністративно-правового регулювання діяльності комерційних банків у іноземних державах.
Особлива увага присвячена різним проявам адміністративно-правового впливу НБУ на діяльність комерційних банків та особливостям адміністративно-правового регулювання такої діяльності. Визнано, що втілення адміністративно-правового впливу НБУ на діяльність комерційних банків здійснюється за допомогою реєстраційних, дозвільних процедур у банківській сфері, процедури ліцензування банківської діяльності комерційних банків, нагляду, застосування заходів адміністративного впливу щодо них.
Здійснено аналіз процедури ліцензування банківської діяльності комерційних банків. Визнано, що Національний банк України виступає тим суб’єктом публічного управління, який приймає рішення про надання банківської ліцензії чи про відмову у її наданні. Констатовано, що у межах адміністративно-правових процедур НБУ акредитує діяльність філій та представництв іноземних банків, надає дозволи на створення вітчизняними банками дочірніх банків, філій чи представництв за кордоном, на реорганізацію банків тощо. Вкрай важливою адміністративно-правовою процедурою є нагляд, що реалізується НБУ і скеровується на забезпечення стабільності банківської системи нашої держави й захист прав учасників банківських відносин, протидію легалізації незаконно отриманих доходів. Проаналізовано адміністративно-правову основу та приклади застосування заходів впливу НБУ щодо комерційних банків, визначених чинним законодавством України.
Ключові слова: адміністративно-правове регулювання, комерційні банки, банківська діяльність, банківські операції, банківська система, ліцензування, заходи адміністративного впливу, правопорушення.
https://doi.org/10.71404/2409-6415.135.08
Бідей О.М. Розвиток інноваційного розуміння сутності, базисних ознак, видового поділу та іншої класифікації вогнепальної зброї і боєприпасів та слідів протиправного поводження з ними
Представлено базисні ознаки кримінальної ручної вогнепальної зброї та її визначення як пристрою, що спеціально виготовлений чи/та перероблений або/та пристосований та/чи використаний, у т.ч. у вигляді легальної вогнепальної зброї чи паразброї, для зовнішнього механічного смертельного ураження людини цілісним снарядом (кулею, шротом, картеччю, вогнепальною сумішшю у вогнеметах та ін.), що конструктивно призначений для досягнення вказаної мети і приводиться стволом із достатнім ступенем міцності, щоб не розірватися при пострілі, до безпечного для стріляючого протилежного цілеспрямованого руху під тиском газів, що утворюється при запалюванні спеціальним пристроєм і миттєвому згоранні вибухових речовин, і здатний надати снаряду необхідну смертельну кінетичну енергію.
Звернуто увагу на сутність ручної де-факто і де-юре кримінальної вогнепальної зброї та/чи боєприпасів, а також низку інших класифікаційних поділів кримінальної вогнепальної зброї і боєприпасів : за способом пересування на ручну та транспортну; способом виготовлення на заводські, кустарні, переробні, саморобні та антикварні; призначенням на антиделіктні, військові, мисливські, рибальські, промислові, каскадерські, навчальні, обрядові, парадні, нагородні, спортивні та ін.; тощо.
Ключові слова: ручна кримінальна вогнепальна зброя чи паразброя і боєприпаси; ручна де-факто кримінальна вогнепальна зброя і боєприпаси; ручна де-юре кримінальна вогнепальна зброя і боєприпаси, бойова та антиделіктна ручна вогнепальна зброя і боєприпаси.
https://doi.org/10.71404/2409-6415.135.09
Жеребцов Д.Є. Загальні підходи до принципів проходження служби у Державному бюро розслідувань
Вивчається природа принципів проходження служби у правоохоронних органах. Досліджуються точки зору науковців щодо понять: «принцип», «принцип права», «правовий принцип» та «принцип правового регулювання». Відзначається, що регулятивність та забезпечення охорони суспільних відносин є найважливішими ознаками принципів права, які характеризують їх суть. Важливе значення для забезпечення належного регуляторного та охоронного впливу принципів права на суспільні відносини має закріплення принципів права у законодавстві, що надає принципам імперативний, загальнообов’язковий характер.
Відзначається, що в Україні сьогодні закріплення принципів в законах реалізується двома способами: по-перше, принципи права можуть бути текстуально закріплені у законі, по-друге, принципи права можуть виходити зі змісту норми закону. Доводиться, що текстуальне закріплення принципи права є більш правильним вибором для втілення вихідних засад в національне законодавство. Чітке визначення принципів в нормі закону посилює значення принципів права як регулятора та охоронювача суспільних відносин, підвищує зрозумілість нормативного матеріалу та спрощує його використання.
Обґрунтовується, що працівники Державного бюро розслідувань, передусім, повинні бути кваліфікованими та належним чином мотивованими, у їх діяльності не повинно бути місця формалізму, корупційним проявам, нездоровому кар’єризму, байдужості до потреб людей. Тому при формуванні та розвитку державних органів у основу їх діяльності мають закладатися такі принципи проходження служби, які будуть орієнтувати діяльність працівників у бажаному для держави напряму. Доводиться, що під принципами проходження служби у Державному бюро розслідувань слід вважати законодавчо визначені вихідні положення, на яких базується діяльність працівників Державного бюро розслідувань.
Ключові слова: принцип, правове регулювання, проходження служби, працівник, правоохоронні органи, служба, праця, Державне бюро розслідувань.
https://doi.org/10.71404/2409-6415.135.10
Марченко М.Ю. Поняття та види суб’єктів протимінної діяльності в Україні
Наукове дослідження присвячено визначенню поняття, переліку суб’єктів протимінної діяльності в Україні, їх функцій та формулюванню пропозицій щодо удосконалення законодавства. З’ясовано зміст поняття «протимінна діяльність» закріпленого в законодавстві України, а також понять «суб’єкт права» та «суб’єкти протимінної діяльності» запропоновані в науковій доктрині.
Встановлено, що органи виконавчої влади є ключовими суб’єктами протимінної діяльності в Україні, які забезпечують координацію, управління та реалізацію заходів, спрямованих на захист населення від мін та інших вибухонебезпечних предметів, а також на гуманітарне розмінування територій. Розглянуто повноваження Міністерства внутрішніх справ України та Міністерства оборони України як суб’єктів протимінної діяльності. Окрему увагу приділено органам, діяльність яких спрямовується і координується відповідними міністерствами і які є суб’єктами протимінної діяльності, зокрема: Національна поліція України, Національна гвардія України, Державна служба України з надзвичайних ситуацій, Державна прикордонна служба України, Державна спеціальна служба транспорту. Встановлено, що місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування забезпечують належне виконання національної політики у сфері протимінної діяльності в межах адміністративних одиниць. Наголошено, що зважаючи на велику кількість суб’єктів протимінної діяльності Національний орган з питань протимінної діяльності забезпечує координацію їх діяльності та взаємодію між ними. Серед суб’єктів окрему увагу приділено операторам протимінної діяльності, якими можуть бути суб’єкти як публічного, так і приватного права.
Зроблено висновок, що суб’єктами протимінної діяльності є органи державної влади, органи місцевого самоврядування, військові формування, юридичні особи публічного та приватного права, громадські об’єднання та міжнародні організації, до функцій яких віднесено планування, організація, здійснення заходів щодо виявлення, знешкодження та знищення вибухонебезпечних предметів, інформування населення про можливі ризики, забезпечення безпеки та відновлення територій, а також контроль за їх реалізацією. Запропоновано суб’єктів протимінної діяльності класифікувати за такими критеріями як правовий статус, рівень діяльності та характер покладених на них функцій.
Наголошено на необхідності закріплення в Законі України «Про протимінну діяльність» вичерпного переліку суб’єктів протимінної діяльності з метою забезпечення принципу правової визначеності, а також внесення змін до профільних нормативно-правових актів, що регулюють діяльність інших суб’єктів протимінної діяльності в частині їх повноважень у цій сфері.
Ключові слова: протимінна діяльність, розмінування, Міністерство внутрішніх справ, Міністерство оборони, Національний орган з питань протимінної діяльності, оператори протимінної діяльності, суб’єкт.
https://doi.org/10.71404/2409-6415.135.11
Омельчук Л.В., Любовець Д.О. Взаємодія експертів із сторонами кримінального провадження
У статті проведено системний аналіз статусу експерта у кримінальному провадженні, з урахуванням положень чинного кримінального процесуального законодавства України та практики його застосування. Розкрито специфіку залучення експерта на стадіях досудового розслідування та судового розгляду, а також охарактеризовано процедурні аспекти призначення судової експертизи за ініціативою сторін або суду. Визначено, що експерт, хоча і не є стороною кримінального провадження, здійснює процесуальну діяльність, яка має істотне значення для формування доказової бази.
Особливу увагу приділено правовим підставам і порядку залучення експерта відповідно до ст. 69, 242–244 КПК України. Проаналізовано механізми ініціювання експертного дослідження, обсяг повноважень експерта, його обов’язки та гарантії неупередженості, а також межі допустимого спілкування з учасниками провадження. Підкреслено, що експерт зобов’язаний діяти в межах поставлених перед ним запитань і дотримуватися об’єктивності, не виступаючи на боці жодної зі сторін.
У статті також розглянуто питання, пов’язані з оцінкою достовірності та доказової сили експертного висновку. Вказано на правові засоби перевірки наданих висновків, включно з можливістю призначення додаткової або повторної експертизи. Наголошено, що суд не пов’язаний висновком експерта, а останній підлягає критичному аналізу в сукупності з іншими доказами у кримінальному провадженні.
Запропоновано шляхи реформування, зокрема: створення умов для рівного доступу сторін до експертної допомоги, розвиток незалежних професійних об’єднань експертів та уніфікація стандартів оцінки експертних висновків в українському кримінальному процесі.
Ключові слова: судова експертиза, кримінальне провадження, експерт, сторони провадження, процесуальні права, експертний висновок, докази, кримінальне процесуальне законодавство, експерт на боці захисту, досудове розслідування, взаємодія, процесуальні гарантії.
https://doi.org/10.71404/2409-6415.135.12
Отцевич Є.Ю. Проценти за користування грошовими коштами за законодавством зарубіжних країн
У статті розглянуто та проаналізовано цивільне законодавство зарубіжних країн, що регулює відносини зі сплати процентів за користування грошовими коштами.
Автор приділяє особливу увагу дослідженню правового регулювання процентних відносин у державах-членах Європейського Союзу, що обумовлено процесами інтеграції нашої держави до європейського правового простору, а також необхідністю удосконалення національного законодавства відповідно до стандартів країн Європейського Союзу.
Автор проводить аналіз правових норм, які регулюють сплату процентів, що містяться в таких джерелах приватного права країн Європи, як Цивільний кодекс Франції, Німецьке цивільне уложення, Споживчий кодекс Франції, Монетарно-фінансовий кодекс Франції, Цивільний кодекс Нідерландів, Цивільний кодекс Італії, Швейцарський кодекс про зобов’язання, Закон Швейцарії про споживчий кредит, Цивільний кодекс Іспанії, Зобов’язальний кодекс Словенії та інших.
У статті аналізуються також положення чинного цивільного законодавства України в сфері правового регулювання відносин щодо сплати процентів, наводяться актуальні висновки Верховного Суду у справах про стягнення процентів, здійснюється порівняння національного та зарубіжного законодавства, яке регулює нарахування процентів за користування грошовими коштами.
У роботі надається оцінка дії принципу свободи договору у відношенні правочинів щодо процентних зобов’язань, досліджується зарубіжний досвід законодавчого обмеження процентних ставок, порівнюються різні регуляторні підходи до боротьби з лихварством, розглядається презумпція процентності/безпроцентності договорів позики, приділяється увага питанню сплати процентів як засобу правового захисту у разі прострочення платежів.
Зроблено висновок, що європейські правопорядки розглядають проценти як типову винагороду за розподіл боргового капіталу (грошей або взаємозамінних речей), сторонам загалом надається свобода в укладенні договорів щодо процентних зобов’язань, обмеження якої допускається лише в окремих випадках у зв’язку з необхідністю захисту інтересів споживача банківських послуг як більш слабкої сторони кредитних відносин або може ґрунтуватися на більш загальних міркуваннях загального добробуту.
За результатами дослідження пропонується врахувати законодавчий досвід зарубіжних країн у сфері протидії лихварству та боротьби із необґрунтовано завищеними процентними ставками, нормативного регулювання максимальної процентної ставки за порушення виконання грошових зобов’язань, закріплення на законодавчому рівні базової процентної річної ставки за користування грошовими коштами.
Ключові слова: проценти за користування грошовими коштами, позика, грошові зобов’язання, процентна ставка, прострочення платежу, цивільне законодавство країн Європейського Союзу.
https://doi.org/10.71404/2409-6415.135.13
Прийма С.В., Павлюс Ф.Ф., Якушев О.В. Теоретичні та практичні аспекти збирання, аналізу і допустимості доказів у кримінальному провадженні крізь досвід Європейського суду з прав людини
У статті здійснено комплексне дослідження проблеми допустимості доказів у кримінальному провадженні в межах правових систем держав-членів Ради Європи. Особлива увага приділяється аналізу практики Європейського суду з прав людини, який розглядає питання допустимості доказів не лише в техніко-процесуальному аспекті, а розуміє його як ключовий компонент права на справедливий судовий розгляд. Актуальність даної теми обумовлено відсутністю єдиного підходу серед європейських держав щодо оцінки доказів, здобутих із порушенням процесуальних гарантій. У деяких правових системах, переважно континентального типу панує модель автоматичної недопустимості таких доказів, тоді як інші правові системи (переважно англосаксонські) дозволяють судам самостійно вирішувати питання щодо їх включення або виключення з матеріалів справи, з огляду на певні обставини та загальний вплив на справедливість кримінального процесу. Також у статті здійснено співставлення цих підходів з практикою ЄСПЛ, у якій акцентується увага на структурному зв’язку між порушенням загальних прав людини (зокрема правом не піддаватися катуванню, правом на мовчання, правом не свідчити проти себе, правом на повагу до приватного життя тощо) і загальною справедливістю судового провадження.
У роботі проаналізовано прецедентні рішення у справах ЄСПЛ «Ґефґен проти Німеччини», «Мельник проти України», «Яллог проти Німеччини», «Шенк проти Швейцарії», «Хан проти Сполученого Королівства», «Саундерс проти Сполученого Королівства», «Аллан проти Сполученого Королівства», «Раманаускас проти Литви». Аналіз цих справ демонструє різні сценарії порушення прав обвинуваченого у процесі збирання доказів та критерії за якими ЄСПЛ оцінює справедливість судового процесу в цілому.
Також у статті було здійснено теоретичну класифікацію підходів до оцінки допустимості доказів і сформульовано ґрунтовні висновки щодо обмеження дискреції національних судів у контексті дотримання вимог Конвенції. Обґрунтовується думка, що допустимість доказів не є самостійним технічним питанням, а виступає індикатором загальної справедливості кримінального правосуддя. Наголошується на необхідності гармонізації національних підходів до оцінки доказів із конвенційними стандартами, зважаючи на домінантну роль прав людини у сучасній європейські правовій парадигмі.
Ключові слова: допустимість доказів, кримінальне провадження, Європейський суд з прав людини, порушення прав людини, Європейська конвенція про захист прав людини і основоположних свобод, правозастосовна практика, процесуальні гарантії, доказове право.
https://doi.org/10.71404/2409-6415.135.14
Камінський С.В. Сучасні детермінанти контробанди в Україні
У науковому дослідженні йде мова про кримінологічне визначення певних недоліків у діяльності державних установ які полягають в неспроможності здійснювати позитивний вплив, щоб компенсувати неправильне сімейне виховання і запобігти негативному впливу в мікросередовищі неформального спілкування серед неповнолітніх які з часом стають контрабандистами.
Вказується криміногенне значення, що мають суттєві прорахунки у проведенні державної інформаційної політики подання матеріалів до ефіру. Особливо це стосується соціальних мереж, інтернет простору. Як соціальне явище, злочинність має притаманні їй характерні ознаки – відносну масовість, певну стихійність, через це простежити конкретні негативні впливи інформаційного простору на злочинність практично не можливо; проте наявність таких впливів досить очевидна, що особливо стосується прикордоння нашої держави.
Вказується на суттєве негативне значення несприятливого морального формування особистості обставини матеріального характеру. Вивчення досвіду міжнародної спільноти й окремих країн, накопичений вітчизняний досвід у протидії контрабанді переконливо свідчать про те, що контрабанда є не тільки правовою, а й економічною проблемою. Основні її чинники коріняться в економіці: саме вони, поряд з багатьма іншими факторами, стали матеріальною основою контрабанди.
Проаналізовано окремі міжнародні документи ратифіковані ВР України. Серед них Конвенція про заходи, у якій зазначено про спрямовані на заборону й запобігання незаконному ввезенню, вивезенню та передачі права власності на культурні цінності від 14 листопада 1970 року і Конвенція УНІДРУА щодо викрадених або незаконно вивезених культурних цінностей від 24 червня 1995 року, якими передбачаються заходи для повернення викрадених або незаконно вивезених культурних цінностей у випадках, якщо зазначені дії відбулися з порушенням внутрішнього законодавства країн-учасниць цих конвенцій. Зазначається, що підставою повернення є наявність кримінального провадження, а порядок повернення передбачено існуючими міжнародними процедурами й реалізується через уповноважені державою органи.
Ключові слова: контрабанда, детермінанти, злочинність, запобігання, причини і умови злочинності, кримінальне провадження, міжнародні процедури повернення викрадених цінностей.
https://doi.org/10.71404/2409-6415.135.15
Клименко І.Ю. Використання спеціальних знань при розслідуванні розбоїв, учинених неповнолітніми
У статті досліджено актуальні питання використання спеціальних знань у процесі досудового розслідування розбоїв, учинених неповнолітніми. Зазначена категорія кримінальних правопорушень має специфічні особливості, пов’язані як з віковими характеристиками суб’єктів злочину, так і з умовами їх соціалізації, психоемоційним станом, рівнем розвитку, впливом групи тощо. У зв’язку з цим ефективне розслідування таких злочинів потребує залучення фахівців різного профілю: психологів, педагогів, судово-медичних експертів, криміналістів, а також спеціалістів з вікової психіатрії.
Зроблено акцент на тому, що розслідування розбійних нападів, учинених неповнолітніми, неможливе без урахування специфіки їх поведінкових реакцій, мотивів вчинення злочину, впливу авторитетів та групової динаміки. Важливою складовою слідчої діяльності є встановлення істинної ролі кожного учасника події, що у випадках участі кількох неповнолітніх потребує психологічної діагностики, з метою виявлення схильності до домінування чи навпаки – до підкорення. Окрему увагу приділено ролі психолога при допитах підозрюваних, потерпілих та свідків неповнолітнього віку, а також при оцінці правдивості їхніх показань.
У статті проаналізовано норми чинного кримінального процесуального законодавства щодо залучення спеціалістів та експертів, визначено критерії доцільності їх участі на тому чи іншому етапі досудового розслідування. Автор наголошує на важливості дотримання прав і гарантій неповнолітніх осіб, зокрема щодо недопущення психологічного тиску під час слідчих (розшукових) дій. Зазначено, що завдяки використанню спеціальних знань підвищується об’єктивність оцінки доказів, ефективність збирання інформації, а також забезпечується профілактичний ефект, оскільки фахівці можуть надати рекомендації щодо подальшої соціальної реабілітації підлітка.
У результаті дослідження зроблено висновок, що системне та виважене використання спеціальних знань є ключовим чинником забезпечення якості досудового розслідування, дотримання прав неповнолітніх учасників кримінального провадження та прийняття обґрунтованих процесуальних рішень.
Ключові слова: розбій, неповнолітні, спеціальні знання, психолог, експерт, кримінальне провадження, розслідування, слідчі (розшукові) дії.
https://doi.org/10.71404/2409-6415.135.16
Комонюк А.Є. Місце залізничного транспорту в транспортній системі України
Відзначено, що залізничний транспорт посідає провідне місце в транспортній системі України, забезпечуючи сталу основу для розвитку національної економіки, інтеграції внутрішніх ринків і міжнародного співробітництва. Його значущість зумовлена низкою ключових чинників: великою територією держави, високим рівнем вантажообігу, зручністю для перевезення масових та об’ємних вантажів, а також екологічністю порівняно з іншими видами транспорту. Українська залізнична мережа є однією з найбільших у Європі та має стратегічне значення для транзитних перевезень між Сходом і Заходом, Північчю та Півднем, що забезпечує їй ключову роль у формуванні єдиного транспортного простору.
Залізничний транспорт є важливою ланкою у системі вантажних перевезень, на яку припадає понад половина від загального обсягу вантажоперевезень в Україні. Він забезпечує надійне сполучення між промисловими регіонами, портами, логістичними центрами та прикордонними пунктами. У сфері пасажирських перевезень залізниця виконує соціальну функцію, забезпечуючи доступ до транспортних послуг для мільйонів громадян, у тому числі в малозабезпечених та віддалених регіонах. Окреме місце належить приміському сполученню, яке залишається незамінним для щоденних поїздок населення у межах агломерацій.
Незважаючи на існуючі проблеми – зношеність рухомого складу, застарілі інфраструктури, недостатній рівень сервісу – залізничний транспорт зберігає свій потенціал як ключовий елемент сталого розвитку. Перехід до моделі корпоративного управління, відкриття ринку для приватних операторів, впровадження цифрових технологій та інтеграція з європейською транспортною системою створюють нові можливості для підвищення ефективності та конкурентоспроможності галузі. У сучасних умовах залізниця виступає не лише інструментом перевезень, а й важливим фактором економічної безпеки та соціальної стабільності держави.
Ключові слова: залізничний транспорт, залізниця, транспортна система, транспортна інфраструктура, публічне адміністрування, адміністративно-правове регулювання.
https://doi.org/10.71404/2409-6415.135.17
Дзюба К.О., Москаленко О.І. Співпраця України з OLAF та Європейською прокуратурою: правова основа, виклики та перспективи
Стаття присвячена комплексному аналізу правових механізмів співпраці України з Європейським бюро з боротьби з шахрайством (OLAF) та Європейською прокуратурою (ЄП) у сфері захисту фінансових інтересів Європейського Союзу. Дослідження набуває особливої актуальності в контексті статусу України як країни-кандидата на вступ до ЄС та запуску програми Ukraine Facility обсягом 50 мільярдів євро, що створює безпрецедентні виклики для контролю за використанням коштів в умовах воєнного стану та значних корупційних ризиків.
Центральною науковою проблемою є фундаментальна правова асиметрія, що існує між ієрархічною моделлю захисту фінансів всередині ЄС, яка базується на наднаціональному контролі, та коопераційною моделлю взаємодії з третіми країнами, зокрема з Україною. Ця асиметрія означає, що ефективність захисту коштів ЄС на території України значною мірою залежить від інституційної спроможності та політичної волі українських правоохоронних та контролюючих органів. Методологія дослідження ґрунтується на комплексному застосуванні формально-догматичного, порівняльно-правового та системно-структурного методів для аналізу нормативно-правових актів ЄС та моделювання перспектив інтеграції.
У статті детально аналізується нормативна база функціонування ЄП, закладена Регламентом Ради (ЄС) 2017/1939, та розмежовуються компетенції між ЄП, що здійснює кримінальне переслідування, та OLAF, відповідальним за адміністративні розслідування. Проведено порівняльний аналіз моделей співпраці EPPO з різними третіми країнами, включаючи Норвегію та Швейцарію, що дозволяє визначити унікальність позиції України через поєднання статусу країни-кандидата, масштабу фінансової підтримки та особливих умов воєнного стану.
Проаналізовано асиметричну модель співпраці, яка реалізується через робочі угоди, укладені ЄП з Офісом Генерального прокурора та Національним антикорупційним бюро України. Виявлено системні правові прогалини у чинній моделі, включаючи відсутність прямого доступу EPPO до українських баз даних, різницю у процедурних стандартах збирання доказів та обмеженість механізмів примусового виконання рекомендацій OLAF. Особливу увагу приділено механізмам контролю в рамках Ukraine Facility, зокрема створенню спеціальних координаційних органів та служб для запобігання шахрайству.
У роботі запропоновано стратегічні напрями удосконалення співпраці на перехідному етапі, включаючи прийняття спеціального закону про співпрацю з європейськими антифродовими інституціями, створення спеціалізованого підрозділу в структурі Офісу Генерального прокурора та гармонізацію стандартів доказування з європейськими вимогами. Розглядаються перспективи трансформації співпраці після набуття членства в ЄС, що включатиме імплементацію PIF-директив, створення спеціалізованих судових інстанцій, призначення Європейських делегованих прокурорів та інтеграцію до Єдиної інформаційної системи ЄП.
Ключові слова: Європейська прокуратура, OLAF, фінансові інтереси, шахрайство, кримінальне переслідування, Ukraine Facility.
https://doi.org/10.71404/2409-6415.135.18
Підлуська М.О., Пархоменко А.П. Окремі проблеми реалізації Україною політичного критерію вступу до Європейського Союзу
Статтю присвячено комплексному дослідженню проблем імплементації Україною політичного Копенгагенського критерію в контексті євроінтеграційних процесів, що набули особливої актуальності після надання Україні статусу країни-кандидата у червні 2022 року. Дослідження аналізує унікальну ситуацію, коли країна-кандидат намагається виконувати вимоги Європейського Союзу в умовах повномасштабної збройної агресії, що не має прецедентів у практиці розширення ЄС. Основну увагу приділено систематизації викликів, які постають перед демократичними інститутами в умовах воєнного стану, та розробці адаптивних підходів до оцінки відповідності європейським стандартам. Методологічну основу становить комплексний підхід, що поєднує системний, формально-юридичний, порівняльно-правовий, інституційний та історико-правовий методи аналізу.
Дослідження охоплює теоретичні засади політичного критерію, який вимагає не лише формально-юридичних змін, а й фактичної, дієвої стабільності інститутів, що гарантують демократію, верховенство права та захист прав людини. Аналізується сучасний стан судової реформи та антикорупційної архітектури (НАБУ, САП, ВАКС), яка демонструє інституційну стійкість навіть в умовах війни. Детально розглянуто проблему захисту прав національних меншин, зокрема імплементацію нового закону , та її чутливість у контексті національної безпеки і зовнішньополітичного тиску. Розглянуто нові виклики, пов’язані з адаптацією законодавства до посилених вимог ЄС у сфері протидії відмиванню коштів.
Обґрунтовано, що війна створила дихотомію: з одного боку, вона консолідувала суспільство навколо європейського вибору, а з іншого — створила об’єктивні перешкоди через переорієнтацію ресурсів, тимчасові обмеження прав та виклики для демократичних процедур, як-от неможливість проведення виборів та дискусії навколо медіаплюралізму. Особливу увагу приділено аналізу стратегічних напрямів подальших трансформацій на основі дорожніх карт, представлених у лютому 2025 року. Наголошується на фундаментальній напрузі між довгостроковими реформами та нагальними оборонними потребами. Сформульовано висновок, що успіх України залежить від збалансованого підходу між вимогами національної безпеки та дотриманням демократичних стандартів, де ключову роль відіграє синергія зусиль держави, стійкого громадянського суспільства та міжнародних партнерів.
Ключові слова: європейська інтеграція, політичний критерій ЄС, верховенство права, демократичні реформи, судова реформа, боротьба з корупцією, воєнний стан, права національних меншин.
https://doi.org/10.71404/2409-6415.135.19
Степаненко В.В., Шаповалова В.Д., Мосейчук К.А. Проблемні аспекти застосування інституту угоди про визнання винуватості в кримінальному провадженні
У статті досліджено проблемні аспекти застосування інституту угоди про визнання винуватості в кримінальному провадженні. Розглянуто його правову природу, підстави укладення, порядок затвердження та виконання. Проаналізовано основні труднощі реалізації цього інституту на практиці, зокрема порушення прав учасників провадження та недостатній судовий контроль. Запропоновано напрями вдосконалення нормативного регулювання та практики застосування угод про визнання винуватості.
Ключові слова: кримінальне провадження на підставі угод, угода про визнання винуватості, прокурор, обвинувачений, потерпілий, суспільний інтерес, ефективність судового процесу.
https://doi.org/10.71404/2409-6415.135.20
Худина О.В. Правова природа діяльності слідчого судді у кримінальному процесі України
Статтю присвячено сутності діяльності слідчого судді у кримінальному процесі України. Розглянуто основні наукові підходи до визначення функцій слідчого судді, окреслено коло процесуальних дій, у яких він бере участь. Виявлено проблемні аспекти чинного законодавства, зокрема щодо меж повноважень слідчого судді, строків розгляду клопотань, а також механізмів оскарження дій та бездіяльності сторін досудового розслідування. На основі проведеного аналізу сформульовано пропозиції щодо вдосконалення норм Кримінального процесуального кодексу України та зміцнення гарантій прав учасників кримінального провадження.
Проведено аналіз різних складових терміна «контролю», для того щоб зрозуміти, чим саме проявляється діяльність слідчого судді під час досудового розслідування. Для учасників кримінального провадження знання відповіді на це питання буде корисним через те, що вони зможуть правильно моделювати свою поведінку перед слідчим суддею, а з ним - більше ефективно відстоювати свої інтереси.
Такий аналіз здійснюється з урахуванням раніше проведених досліджень щодо цього питання, але при цьому враховуються положення вже нового Кримінального процесуального кодексу України. Розкривається історичний аспект появи поняття «контроль», з урахуванням чого визначаються роботи вчених, яких необхідно дотримуватись при розкритті поняття «судовий контроль». На підставі проведеного дослідження надається визначення характеристик діяльності слідчого судді.
Інститут слідчого судді розглядається з урахуванням досвіду країн, де впроваджено механізми судового контролю за досудовим розслідуванням. Під ухвалою слідчого судді мається на увазі процесуальний документ, що є актом судової влади. Його підґрунтя – норми процесуального законодавства, які визначають зміст, форму та порядок прийняття відповідного рішення. Серед ключових ознак ухвал слідчого судді виокремлено їхню самостійність та владно-обов’язковий характер.
Ключові слова: кримінальний процес, досудове розслідування, судовий контроль, слідчий суддя, його повноваження, сутність діяльності, кримінальний процесуальний кодекс, правовий статус, конституційні гарантії, контрольна функція, судова влада.
https://doi.org/10.71404/2409-6415.135.21
