Українська
English
РусскийЖурнал опубліковано на сайті 25 липня 2025 року
Клюєва Є.М. Актуальні питання юридичної відповідальності приватних виконавців
У статті досліджуються актуальні питання юридичної відповідальності приватних виконавців як ключових суб’єктів у системі примусового виконання судових рішень в Україні. Запровадження інституту приватного виконавця стало одним із кроків до децентралізації виконавчої служби та підвищення її ефективності. Водночас постала потреба чіткого нормативного врегулювання аспектів юридичної відповідальності таких осіб у межах адміністративного, цивільного, кримінального та дисциплінарного права. Автор наголошує на складності співвідношення між автономією приватного виконавця та публічним характером його повноважень, що обумовлює необхідність наявності ефективних механізмів контролю та відповідальності.
У статті проаналізовано чинне законодавство України, зокрема Закон «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів», а також норми Кодексу України про адміністративні правопорушення. Значну увагу приділено питанням дисциплінарної відповідальності, яка реалізується через діяльність Дисциплінарної комісії приватних виконавців, а також підставам і процедурі притягнення до відповідальності. Автор виокремлює проблеми в правозастосовній практиці, зокрема відсутність єдиних стандартів тлумачення норм про дисциплінарні проступки, неоднаковість рішень щодо ідентичних ситуацій та недостатню прозорість роботи комісій.
Окремо висвітлено питання адміністративно та дисциплінарної відповідальності приватного виконавця. Аналізується питання, хто саме несе відповідальність – сам виконавець як фізична особа чи держава у зв’язку з делегуванням владних повноважень. Розглянуто практику страхування професійної відповідальності виконавців як додатковий інструмент захисту прав сторін виконавчого провадження.
У підсумку підкреслюється необхідність доопрацювання законодавства України в частині посилення гарантій прав стягувачів та боржників, уточнення підстав відповідальності, прозорості процедур і формування єдиної судової практики. Зроблено висновок, що ефективна система юридичної відповідальності приватних виконавців має слугувати не лише каральним інструментом, а й механізмом запобігання порушенням, підвищення професійних стандартів та довіри до системи правосуддя.
Ключові слова: боржник, виконавче провадження, виконавчі документи, виконання рішень судів та інших юрисдикційних органів, виконуваність рішення, державний / приватний виконавець, дисциплінарна відповідальність виконавця, звернення стягнення, оскарження діянь виконавця, процесуальний статус виконавця, стягувач, суд.
https://doi.org/10.71404/2409-6415.136.01
Пасічник Я.О., Стрельченко О.Г. Характеристика суб’єктів публічного адміністрування у сфері архітектури і будівництва України в умовах воєнного стану
У статті розглядаються особливості функціонування суб’єктів публічного адміністрування у сфері архітектури і будівництва України в умовах воєнного стану. Актуальність дослідження зумовлена необхідністю забезпечення ефективного управління процесами відновлення зруйнованої інфраструктури, збереження містобудівного балансу та модернізації нормативно-правової бази в кризових умовах. Автор аналізує основні повноваження ключових суб’єктів – органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, спеціалізованих державних установ (зокрема, Державної інспекції архітектури та містобудування України), а також новоутворених структур, залучених до післявоєнного відновлення. Увагу приділено трансформації ролі публічної влади в умовах надзвичайної ситуації, зміні механізмів погодження проєктної документації, спрощенню дозвільних процедур та цифровізації управлінських процесів. Окремо розглянуто виклики, пов’язані з тимчасовою втратою контролю над частиною територій, руйнацією об’єктів критичної інфраструктури та необхідністю швидкої реакції з боку держави. Визначено, що в умовах воєнного стану суб’єкти публічного адміністрування діють із застосуванням адаптивного управління, забезпечуючи як оперативність рішень, так і правову визначеність процедур. У статті також проаналізовано міжвідомчу взаємодію, участь міжнародних донорів та громадськості у прийнятті рішень щодо відбудови. Зроблено висновок про потребу у подальшому вдосконаленні інституційної спроможності суб’єктів публічного адміністрування, підвищенні прозорості їх діяльності, запровадженні єдиної цифрової платформи містобудівного моніторингу та забезпеченні належного контролю за використанням коштів на будівництво. Доведено авторами, що ефективне публічне адміністрування у сфері архітектури та будівництва неможливе без поєднання таких елементів, як цифровізація, європейські стандарти управління, децентралізація повноважень і посилення громадського контролю. Успішне реформування галузі має базуватись на системному підході, який охоплює не лише законодавчі зміни, а й трансформацію управлінських практик, формування професійної компетенції суб’єктів і впровадження сучасних технологій в управлінський процес.
Ключові слова: містобудування, архітектура, цифровізація, відбудова, суб’єкти, публічна адміністрація.
https://doi.org/10.71404/2409-6415.136.02
Величко В.О., Прасол О.Л. Правові засади участі органів місцевого самоврядування у реалізації державної кліматичної політики
Наукову статтю присвячено правовим засадам участі органів місцевого самоврядування у реалізації державної кліматичної політики. Досліджено міжнародно-правові конвенції та угоди щодо запобіганню зміни клімату. Проаналізовано законодавчі акти України, які встановлюють повноваження органів місцевого самоврядування, правові засади екологічної та державної кліматичної політики. Вивчено загальнодержавні програми у сфері адаптації до зміни клімату та пом’якшення наслідків зміни клімату, а також місцеві екологічні програми. Встановлено, що українські науковці іноді присвячували свої праці особливостям міжнародно-правового та державного регулювання кліматичної політики.
Запропоновано визначити правове регулювання державної кліматичної політики як встановлення завдань, заходів і напрямів діяльності органів державної влади і місцевого самоврядування у сфері адаптації до зміни клімату. Зроблено висновок, що роль органів місцевого самоврядування у здійсненні державної кліматичної політики може полягати у прийнятті та виконанні місцевих планів зменшення обсягів антропогенних викидів парникових газів, місцевих стратегій адаптації до зміни клімату, місцевих програм охорони довкілля. Стверджується, що стратегії розвитку територіальних громад можуть включати заходи з адаптації до зміни клімату. Звернуто увагу, що місцеві програми оздоровлення атмосферного повітря можуть встановлювати перелік забруднюючих речовин. Наголошено, що місцеві програми пом’якшення наслідків зміни клімату повинні враховувати норми Стратегії низьковуглецевого розвитку України, Національного плану з енергетики та клімату, Стратегії формування та реалізації державної політики у сфері зміни клімату та інших загальнодержавних програм з питань кліматичної політики.
Встановлено, що органами місцевого самоврядування в багатьох містах України ухвалені місцеві програми охорони навколишнього природного середовища, в яких передбачено певні заходи у сфері адаптації до зміни клімату. З’ясовано, що спеціалізовані програми адаптації до зміни клімату органами місцевого самоврядування поки що не затверджені. Зроблено висновок, що вдосконалення правового регулювання участі органів місцевого самоврядування у здійсненні державної кліматичної політики може полягати у розробці спеціалізованих місцевих програм пом’якшення наслідків зміни клімату. Визначено перспективи подальших наукових досліджень.
Ключові слова: правове регулювання, кліматична політика, місцеве самоврядування, державні та місцеві програми, зміна клімату, повноваження, державна політика.
https://doi.org/10.71404/2409-6415.136.03
Горецький О.В. Практичні питання тлумачення норм міжнародного права щодо захисту прав людини в умовах збройних конфліктів на прикладі рішень ЄСПЛ
У статті розглядаються практичні питання тлумачення норм міжнародного права щодо захисту прав людини в умовах збройних конфліктів, зокрема крізь призму правозастосовної практики Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ). Автор аналізує основні правові положення Європейської конвенції з прав людини, які зберігають свою чинність навіть у надзвичайних ситуаціях, зокрема в умовах війни або воєнного стану. Особлива увага приділяється правозастосуванню статтей 2 (право на життя), 3 (заборона катувань), 5 (право на свободу та особисту недоторканність), 8 (право на повагу до приватного і сімейного життя) та ін., які мають абсолютний або обмежено-дерогований характер відповідно до статті 15 Конвенції.
В умовах збройного конфлікту важливим є питання юрисдикції держав-учасниць, адже Конвенція застосовується не лише на території держави, а й у випадках, коли держава фактично здійснює контроль за територією поза своїми межами або впливає на ситуацію шляхом військової присутності.
Автор підкреслює, що правові позиції ЄСПЛ формують підхід до тлумачення Конвенції як ефективного та діючого інструменту, який повинен застосовуватись у світлі сучасних умов. Це особливо важливо для країн, які зазнають наслідків збройної агресії або мають тимчасово окуповані території. Практика Суду дозволяє національним судам, органам прокуратури, адвокатам та правозахисникам ефективно адаптувати міжнародні стандарти до конкретних обставин збройного конфлікту, зміцнюючи верховенство права та надаючи реальні засоби правового захисту постраждалим.
Зроблено висновок, що тлумачення норм міжнародного права щодо прав людини в умовах збройних конфліктів вимагає зваженого підходу, який балансує між державними інтересами безпеки та абсолютними правами особи. ЄСПЛ, формуючи судову практику, виконує роль арбітра у цих делікатних питаннях, забезпечуючи правову визначеність і гарантії правозахисту навіть у найскладніших умовах сучасних війн.
Ключові слова: ЄСПЛ, збройний конфлікт, права людини, міжнародне гуманітарне право, юрисдикція, екстратериторіальна відповідальність, право на життя, Конвенція про захист прав людини, дерогація прав, судова практика.
https://doi.org/10.71404/2409-6415.136.04
Кравчук П.Ю., Пархоменко Ю.М. Гарантії захисту прав людини при досудовому розслідуванні під час дії воєнного стану: між законністю та необхідністю
У статті розглядаються гарантії захисту прав людини на етапі досудового розслідування в умовах запровадження воєнного стану в Україні. Автор аналізує співвідношення між конституційними правами і свободами людини та тимчасовими обмеженнями, зумовленими потребами забезпечення національної безпеки, громадського порядку та ефективного розслідування кримінальних правопорушень у період особливого правового режиму. Особливу увагу приділено праву на свободу та особисту недоторканність, праву на захист, праву на приватність, а також засадам справедливого судового розгляду, зокрема з огляду на практику Європейського суду з прав людини.
У межах дослідження розкрито особливості застосування таких слідчих (розшукових) дій, як тимчасове обмеження права на недоторканність житла, проведення обшуку, затримання особи без ухвали слідчого судді тощо, що під час воєнного стану можуть відбуватись у спрощеному або прискореному порядку. Обґрунтовано, що хоча Конституція України допускає обмеження окремих прав і свобод, таке обмеження повинно відповідати принципу пропорційності, бути необхідним і здійснюватись виключно на підставі закону.
Автор доводить, що навіть за умов воєнного стану держава зобов’язана забезпечити мінімальні процесуальні гарантії особі, щодо якої здійснюється досудове розслідування. Це, зокрема, стосується забезпечення права на правову допомогу, права не свідчити проти себе, оперативного повідомлення родичів про затримання, а також контролю за законністю слідчих (розшукових) дій з боку слідчого судді.
У статті запропоновано шляхи вдосконалення нормативного регулювання досудової стадії кримінального провадження в умовах особливого правового режиму. Зокрема, йдеться про необхідність чіткого визначення меж допустимого обмеження прав, посилення механізмів судового контролю, розробку спеціальних методичних рекомендацій для слідчих і прокурорів. Наголошується, що дотримання балансу між законністю і необхідністю є ключовим фактором у забезпеченні прав людини в умовах правового режиму воєнного стану.
Ключові слова: права людини, воєнний стан, досудове розслідування, обмеження прав, правові гарантії, слідчі (розшукові) дії, судовий контроль.
https://doi.org/10.71404/2409-6415.136.05
Кунтій А.І. Криміналістична характеристика порушення статутних правил взаємовідносин між військовослужбовцями за відсутності відносин підлеглості
У статті здійснено комплексне дослідження криміналістичної характеристики кримінальних правопорушень, передбачених статтею 406 Кримінального кодексу України, які стосуються порушення статутних правил взаємовідносин між військовослужбовцями, за відсутності між ними відносин підлеглості. Актуальність теми обумовлена зростанням кількості таких злочинів під час воєнного стану, складністю їх розслідування, а також браком чітко визначеної методики фіксації, кваліфікації та доведення вини правопорушників. На основі статистичних даних за 2020–2025 роки фіксується нестабільна динаміка: кількість зареєстрованих кримінальних проваджень зростає, водночас спостерігається зниження кількості обвинувальних актів, переданих до суду. Це свідчить про серйозні проблеми на етапі досудового розслідування, зокрема складнощі у встановленні умислу, мотивації, обстановки та зв’язку між сторонами конфлікту. У статті визначено структурні елементи криміналістичної характеристики: особу злочинця, потерпілого, спосіб вчинення діяння, обстановку (час, місце, мотиви, наслідки), сліди злочину. Детально розглянуто форми порушення: побої, насильство, заподіяння тілесних ушкоджень як легких, так і середньої тяжкості, дії, що мають характер знущання або глумлення, застосування зброї, тяжкі наслідки, включно із самогубством або самокаліченням потерпілих. Аналіз судової практики показує, що у більшості випадків злочини вчиняються на тлі конфліктів, у стані алкогольного сп’яніння, з метою демонстрації домінування. Закцентовано на важливості виявлення причин та умов вчинення злочинів і наголошує на ролі профілактичної роботи слідчого: подань до командування, індивідуальних бесід, інформаційних кампаній. Запропоновані в роботі підходи можуть стати основою для формування ефективної методики розслідування злочинів, що підривають військову дисципліну, та сприятимуть зниженню рівня правопорушень у військових формуваннях.
Ключові слова: кримінальне провадження; криміналістична характеристика; спосіб; обставини; обстановка; розслідування; статут; воєнний стан; зброя; знущання; насильство; побої; тілесні ушкодження; потерпілий; бойова обстановка; особливий період; наслідки; військовослужбовець; військова служба.
https://doi.org/10.71404/2409-6415.136.06
Назаренко О.А., Харченко Н.П. Правова характеристика правоохоронних органів в Україні
У статті розглядається комплексна правова характеристика правоохоронних органів України в умовах сучасних викликів, зокрема загроз національній безпеці, правопорядку та демократичному розвитку. Актуальність дослідження зумовлена необхідністю ефективного забезпечення правопорядку, захисту прав і свобод громадян, а також удосконалення нормативно-правової бази в умовах воєнного стану та демократичної трансформації держави. У статті аргументовано те, що відсутня єдина система правоохоронних органів в Україні, що й породило актуальність даної статті. Автор звертає увагу на фрагментарність законодавчого підходу до визначення поняття «правоохоронний орган», що ускладнює формування цілісної концепції правоохоронної системи. У процесі дослідження проаналізовано ключові нормативні акти, зокрема Конституцію України, Закони України: «Про національну безпеку України», «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів», «Про службу безпеки», «Про військову службу та військовий обов’язок» та інші, в яких фіксуються окремі спроби систематизації правоохоронних органів. Показано, що наразі відсутнє єдине законодавче визначення чи вичерпний перелік таких органів, що створює правову невизначеність. Розглянуто наукові підходи до класифікації та правового розуміння поняття «правоохоронний орган». Запропоновано авторське визначення, яке поєднує функціональні, правові, організаційні та інституційні критерії. Аргументовано, що правоохоронні органи – це спеціально створені державні інституції, наділені владними повноваженнями, які на професійній основі забезпечують законність, правопорядок, безпеку держави і захист прав людини. Такий підхід може стати основою для подальшого реформування системи та розробки єдиного законодавчого акта, що регулює її діяльність. У формулюванні дефініції наголос зроблено на наділенні правоохоронних органів державно-владними повноваженнями та їх функціонування у межах визначеної компетенції відображає важливу особливість демократичного контролю та підзвітності таких структур, що є критично важливим у контексті євроінтеграційного курсу України.
Ключові слова: правоохоронна діяльність, правоохоронні органи, державно-владні повноваження, державні інституції, забезпечення правопорядку, захист прав громадян.
https://doi.org/10.71404/2409-6415.136.07
Софієв С.О., Теслицький А.А. Термінологічна колізія та проблемні питання розмежування публічного та державного обвинувачень у кримінальному провадженні
На протязі майже 9 років не вирішено в законодавчій площині ключове питання щодо реалізації основної функції прокуратури – підтримання обвинувачення в суді, а саме про яке обвинувачення йдеться – про «публічне» чи «державне»? Відповіді на це запитання в юридичній літературі можна знайти такими, що мова йде про колізію, яка виникла в результаті відповідних змін, які торкнулися змісту окремих норм Основного Закону, а саме у статті 131-1, що визначили саме «публічне» обвинувачення, яке підтримують в суді прокурори [1], та чинного кримінального процесуального законодавства, Закону України «Про прокуратуру», де термін «державне» обвинувачення наразі також залишається чинним. Звісно, що недоліки саме у нормативному регулюванні цієї штучно створеної проблеми потребують остаточного вирішення у формі офіційного тлумачення вказаних законів, наприклад у відповідному рішенні Конституційного Суду України з пропозицією Верховній Раді України вирішити це питання шляхом внесення відповідних змін у кримінальне процесуальне законодавство та Закон України «Про прокуратуру».
У сучасних умовах, коли кримінальне процесуальне законодавство України зазнає постійних змін у контексті реформування системи правосуддя, особливої актуальності набуває проблема чіткого розмежування видів обвинувачення та їх законодавчого закріплення. Відсутність єдиного підходу до трактування понять «державне обвинувачення» та «публічне обвинувачення» не лише ускладнює реалізацію функцій прокуратури, а й негативно впливає на ефективність здійснення кримінального провадження загалом.
В умовах реформування кримінального процесуального законодавства України особливої актуальності набуває проблема чіткого розмежування видів обвинувачення та їх законодавчого визначення. Відсутність єдиного підходу до розуміння понять «державне обвинувачення», «публічне обвинувачення» створює труднощі у правозастосовній практиці та негативно впливає на ефективність здійснення кримінального провадження.
Ключові слова: кримінальне провадження, державне обвинувачення, публічне обвинувачення, приватне обвинувачення, прокурор, громадський, публічний, громадський, кримінальне процесуальне законодавство.
https://doi.org/10.71404/2409-6415.136.08
Грошовик Д.Ю. Правове регулювання оподаткування транспортних засобів в Україні та в деяких зарубіжних країнах
У сучасних умовах децентралізації публічних фінансів ключового значення набуває ефективне функціонування системи місцевого оподаткування. Стабільність та прогнозованість податкових надходжень до місцевих бюджетів є визначальним чинником фінансової самодостатності територіальних громад. Серед різновидів місцевих податків вагоме місце посідає податок на транспортні засоби, який, згідно з чинним податковим законодавством України, повністю зараховується до доходів місцевих бюджетів. Таким чином, обсяги надходжень від цього податку безпосередньо впливають на фінансову спроможність органів місцевого самоврядування та, відповідно, на соціально-економічну стабільність регіонів країни.
В межах даного дослідження було здійснено аналіз основних положень правового регулювання транспортного оподаткування в Україні. В результаті ідентифіковано низку проблемних аспектів функціонування цього податку та визначено напрями його вдосконалення. Зокрема, акцентовано увагу на таких чинниках, як: обмежений перелік об’єктів оподаткування, низький рівень охоплення платників, відсутність прогресивної шкали ставок, яка б враховувала ступінь екологічної безпечності транспортного засобу.
Крім того, проведено порівняльно-правовий аналіз законодавчих засад та практик справляння транспортного податку в окремих країнах Центральної та Східної Європи, а саме: Республіці Болгарія, Естонській Республіці, Латвійській Республіці та Румунії. Розглянуто підходи до визначення об’єктів та суб’єктів оподаткування, встановлення бази оподаткування, ставок податку, а також механізмів пільгового оподаткування. Результати аналізу виявили суттєві відмінності у фіскальній та екологічній орієнтації транспортного оподаткування в зазначених країнах. Зокрема, в країнах Європейського Союзу широко застосовуються диференційовані ставки податку, що враховують технічні характеристики транспортних засобів, рівень викидів CO2, потужність двигуна тощо. Також активно практикуються фіскальні стимули для переходу на екологічно чисті види транспорту, такі як електромобілі та гібридні автомобілі.
Водночас у податковій системі України транспортний податок наразі функціонує переважно як фіскальний інструмент з обмеженим потенціалом для регулювання екологічної поведінки споживачів. Реформування та удосконалення системи оподаткування транспортним податком, дозволить не лише збільшити обсяги надходжень до місцевих бюджетів, а й стимулювати оновлення автопарку на більш екологічно безпечні транспортні засоби.
Ключові слова: транспортний податок, оподаткування транспортних засобів, платники транспортного податку, Республіка Болгарія, Естонська Республіка, Латвійська Республіка, Румунія.
https://doi.org/10.71404/2409-6415.136.09
Єршова Ю.О. Класифікація релокації суб’єктів господарювання через призму нормотворчості
Метою статті є розгляд різних видів і форм переміщення суб’єктів господарювання, визначення їх характеристик та, шляхом узагальнення, формулювання авторської класифікації видів релокації.
Одним із пріоритетів державної політики в останні роки стає відновлення бізнес-активності, зокрема шляхом підтримки внутрішньої релокації бізнесу. Водночас досягнення цього пріоритету можливе лише за умови формування та реалізації дієвої державної політики, яка знаходить своє відображена в конкретних нормах права, як у програмних документах, так і в інших нормативно-правових актах. Зі свого боку, на якість законодавства, так і ефективність державної політики в цілому впливає і визначення різновидів релокації бізнесу, що дає можливість врахувати особливості різних ревокації бізнесу, як явища.
Відзначено, що наразі у законодавстві України відсутнє чітке закріплення видів релокації суб’єктів господарювання, що, безумовно, ускладнює масштабне переміщення бізнесу та унеможливлює надання цільової, адресної державної підтримки компаніям, які здійснюють релокацію.
Констатовано, що протягом повномасштабного вторгнення російської федерації, так і не сформовано повноцінну (комплексну) та ефективну державну політику з питань релокації суб’єктів господарювання, яка є складовою більш ширшої державної політики з забезпечення стійкості бізнесу.
Запропоновано класифікацію релокації бізнесу, що базується на низці ключових критеріїв.
Відзначимо, що визначення різновидів (класифікація) релокації дозволяє врахувати особливості такого переміщення бізнесу в стратегічних та програмних документах через забезпечення аналітичного підходу, що своєю чергою, сприятиме розробці більш адресних механізмів правового регулювання.
Аргументовано розробку спеціального переліку приватних компаній, які мають стратегічне значення для економіки, а можливо і безпеки держави, що дозволить надавати пріоритетність державної підтримки ревокації для всіх стратегічних суб’єктів господарювання незалежно від форми власності підприємства, що забезпечить реалізацію проголошеного Конституцією України принципу рівності форм власності та практикам ЄС.
Ключові слова: релокація, класифікація релокації, бізнес, суб’єкти господарювання, економічно-небезпечні події, державна політика, нормопроєктування, ефективність регулювання, strategic foresight, нормативно-правові акти, програмні документи, стратегічні документи.
https://doi.org/10.71404/2409-6415.136.10
Кулик Д.А. Використання спеціальних знань як інструмент ефективного розслідування ухилення від сплати податків, зборів (обов’язкових платежів)
У статті досліджується питання використання спеціальних знань як важливого інструменту забезпечення ефективного досудового розслідування кримінальних правопорушень, пов’язаних з ухиленням від сплати податків, зборів (обов’язкових платежів). У сучасних умовах функціонування фінансової системи, що ускладнюється процесами цифровізації, глобалізації та зростанням економічної складності правопорушень, особливого значення набуває залучення фахівців і експертів, які володіють спеціальними знаннями у сфері податкового обліку, фінансової звітності, бухгалтерії, економіки та права.
Автор аналізує нормативно-правову базу щодо використання спеціальних знань у кримінальному провадженні, зокрема у справах про ухилення від сплати податків, та визначає ключові форми такої участі – проведення судових експертиз, залучення фахівців для участі в слідчих (розшукових) діях, підготовка аналітичних висновків тощо. Окрему увагу приділено ролі судово-економічної експертизи як провідного джерела доказової інформації у зазначеній категорії кримінальних проваджень.
У публікації обґрунтовано, що використання спеціальних знань сприяє належній кваліфікації діянь, встановленню фактичних обставин кримінального правопорушення, виявленню механізмів приховування доходів або спотворення фінансової звітності. Зазначається, що найбільш типовими видами спеціальних знань у податкових справах є знання в галузях податкового законодавства, бухгалтерського обліку, аудиту, організації господарської діяльності та цифрової звітності. Наголошується на актуальності участі фахівців у аналізі складних фінансових схем, використанні «фіктивних» підприємств, взаємозаліків, незаконного відшкодування ПДВ тощо.
Результати дослідження свідчать, що належне використання спеціальних знань підвищує якість доказової бази, дозволяє ефективніше розкривати складні злочинні схеми в економічній сфері та забезпечує справедливе і законне вирішення кримінальних проваджень. Отже, застосування спеціальних знань має розглядатися як ключовий елемент криміналістичного забезпечення розслідування ухилення від сплати податків, зборів (обов’язкових платежів) у контексті посилення податкової безпеки держави.
Ключові слова: спеціальні знання, податкові правопорушення, ухилення від сплати податків, судово-економічна експертиза, фахівець, досудове розслідування, фінансова звітність, бухгалтерський облік, кримінальне провадження, податкова безпека.
https://doi.org/10.71404/2409-6415.136.11
Приймак В.І. Огляд місця події при розслідуванні злочинів пов’язних з незаконним позбавленням волі або викрадення людини
У статті розглянуто особливості проведення огляду місця події при розслідуванні злочинів, пов’язаних з незаконним позбавленням волі або викраденням людини. Акцентовано увагу на значущості цієї слідчої (розшукової) дії як початкового та часто вирішального етапу у формуванні доказової бази у кримінальному провадженні. Автор аналізує типові ситуації, які виникають під час огляду місця події у справах даної категорії, зокрема коли подія злочину розтягнута в часі та просторі, а також коли місце вчинення злочину є мобільним або прихованим.
У публікації наведено класифікацію обставин, які можуть бути зафіксовані під час огляду місця події, і які мають доказове значення: наявність слідів боротьби, слідів транспортних засобів, предметів, залишених чи загублених підозрюваним або потерпілим, технічних засобів фіксації (відеокамер, GPS-пристроїв тощо), а також особливостей локального середовища, які могли вплинути на вчинення злочину або його сприйняття свідками. Розкрито значення фіксації матеріальних слідів злочину, вилучення біологічних зразків, а також використання спеціальних знань – криміналістів, експертів, кінологів, фахівців з ІТ – у ході огляду.
Окремо розглянуто питання організації огляду місця події у випадках, коли підозрювані намагаються замаскувати сліди злочину, знищити речові докази або перемістити потерпілого в інше місце. Обґрунтовано важливість швидкого реагування слідчо-оперативної групи, узгоджених дій між правоохоронцями, а також ефективного використання технічних засобів фіксації (відеозапису, фотозйомки, 3D-моделювання).
Зроблено висновок, що ефективність огляду місця події безпосередньо впливає на подальше розслідування, зокрема на встановлення місця утримання потерпілого, ідентифікацію осіб, причетних до злочину, та забезпечення доказової бази для притягнення винних до відповідальності. Запропоновано низку практичних рекомендацій щодо вдосконалення методики проведення огляду місця події у справах про незаконне позбавлення волі або викрадення людини, з урахуванням сучасних досягнень криміналістики, техніки та інформаційних технологій.
Ключові слова: огляд місця події, викрадення людини, незаконне позбавлення волі, слідчі (розшукові) дії, докази, криміналістика.
https://doi.org/10.71404/2409-6415.136.12
Темненко О.В. Особливості розслідування кримінальних правопорушень у фінансовій сфері в умовах цифровізації економіки
У статті досліджуються ключові аспекти розслідування кримінальних правопорушень у фінансовій сфері в умовах цифровізації економіки, що нині набуває особливої актуальності у зв’язку зі стрімким розвитком цифрових фінансових інструментів, електронних платежів, криптовалют, онлайн-банкінгу та інших фінансово-технологічних сервісів. Автор аналізує трансформацію способів вчинення фінансових кримінальних правопорушень у цифровому середовищі, акцентуючи увагу на зростанні рівня латентності таких правопорушень, складності їх виявлення та потребі в нових підходах до криміналістичного забезпечення слідчої діяльності.
Особлива увага приділена виокремленню специфіки методики розслідування таких правопорушень, зокрема: необхідності залучення спеціальних знань у сфері інформаційних технологій, фінансового аналізу, кібербезпеки; використанню цифрових доказів; проведенню комп’ютерно-технічних експертиз; аналізу транзакцій у криптовалюті; застосуванню автоматизованих систем моніторингу. Окремо розглянуто особливості ідентифікації та процесуального закріплення цифрових слідів, що виникають у ході вчинення фінансових кримінальних правопорушень. Розкрито труднощі, які виникають при взаємодії слідчих органів з фінансовими установами, в тому числі при отриманні інформації з обмеженим доступом, що охороняється банківською або комерційною таємницею.
У контексті цифровізації економіки акцентовано увагу на потребі вдосконалення законодавчого регулювання, яке б дозволяло своєчасно адаптувати норми кримінального процесу до новітніх реалій. Також обґрунтовано необхідність оновлення професійної підготовки слідчих, прокурорів, оперативних працівників, експертів, з урахуванням змін у характері фінансових кримінальних правопорушень та інструментарію їх розслідування. З огляду на це, запропоновано шляхи удосконалення організації розслідування фінансових правопорушень, а також рекомендації щодо інтеграції сучасних інформаційно-аналітичних систем у слідчу практику.
Результати проведеного дослідження спрямовані на покращення ефективності кримінального переслідування правопорушень у фінансовій сфері та посилення превентивного впливу правоохоронних органів у сфері економічної безпеки держави. Автор приходить до висновку, що лише поєднання криміналістичних, інформаційно-аналітичних, експертних та нормативно-правових інструментів може забезпечити належний рівень розкриття фінансових кримінальних правопорушень у сучасних умовах цифрової трансформації.
Ключові слова: кримінальні правопорушення, фінансова сфера, цифровізація економіки, цифрові докази, методика розслідування, криптовалюта, кібербезпека, спеціальні знання, економічна безпека, інформаційні технології.
https://doi.org/10.71404/2409-6415.136.13
Якушов Д.Ю. Окремі підходи до укладання договору про публічну закупівлю: законодавчі новації та практичні виклики
Стаття направлена на з’ясування особливостей укладання договору про закупівлю на підставі типових форм, а також визначення переваг такого підходу для держави, замовників і учасників публічних закупівель.
Ринок публічних закупівель в Україні щорічно демонструє позитивну динаміку зростання загального обсягу. Водночас систему публічних закупівель і надалі характеризує низький рівень професіоналізму з боку окремих представників замовників, а також наявність корупційних ризиків, зокрема на етапі укладення договорів про закупівлю. Це свідчить про існування системних проблем у правовому регулюванні договірних відносин у сфері закупівель та зумовлює потребу в уніфікованих підходах – передусім шляхом ефективного застосування типових договорів.
У результаті дослідження відзначено, що застосування типових договорів у сфері публічних закупівель є важливим інструментом підвищення ефективності та доброчесності функціонування системи публічних закупівель. Такий підхід сприяє уніфікації договірної практики, забезпечує вищий рівень правової визначеності та передбачуваності для всіх учасників процесу. Для держави це означає єдність підходів до договірного регулювання, зменшення ймовірності зловживань, у тому числі корупційних. Для учасників закупівель (бізнесу) – створення прозорих, зрозумілих і справедливих «правил гри», що підвищують передбачуваність умов договору і сприяють більшій впевненості у відносинах із замовниками.
Запропоновано впровадження систематичного моніторингу положень типових договорів з боку Міністерства економіки України як уповноваженого органу з метою забезпечення їхньої актуальності, врахування змін у законодавстві, практиці правозастосування та умов публічних закупівель.
Аргументовано використання додаткового інструменту забезпечення актуальності положень типового договору у сфері публічних закупівель, а саме впровадження більш гнучкої структури таких договорів, зокрема шляхом включення змінних елементів або опційних блоків., що дозволить адаптувати договір до специфіки конкретного предмета закупівлі.
Ключові слова: публічні закупівлі, договір про закупівлю, замовник, постачальник, типовий договір, публічні інтереси, приватні інтереси, Кабінет Міністрів України, уповноважений орган.
