Українська
English
РусскийЖурнал опубліковано на сайті 25 жовтня 2025 року
Гудіма Т.С., Сошников А.О. Соціальна відповідальність бізнесу в умовах цифровізації та штучного інтелекту: правовий вимір
У статті досліджено трансформацію соціальної відповідальності бізнесу в умовах цифровізації та поширення технологій штучного інтелекту. Обґрунтовано, що класичні моделі корпоративної соціальної відповідальності, орієнтовані переважно на трудові, екологічні та соціальні аспекти, поступово трансформуються у нову форму – цифрову соціальну відповідальність. Показано, що цей процес формує якісно нову господарсько-правову категорію, яка поєднує етичні принципи, внутрішні корпоративні стандарти та імперативні норми цифрового права, створюючи додаткові гарантії легітимності господарської діяльності.
У європейському підході простежується перехід від декларативних норм до обов’язкових правил прозорості, підзвітності та управління ризиками. Американська модель залишає більше простору для саморегуляції, проте встановлює фундаментальні гарантії безпеки, приватності та недискримінації. Порівняльний аналіз свідчить, що цифрова соціальна відповідальність набуває гібридного характеру, поєднуючи імперативні норми та добровільні стандарти, поступово трансформуючи етику в юридично обов’язковий стандарт.
Особливу увагу приділено алгоритмічній специфіці цифрової соціальної відповідальності: незалежним аудитам ШІ, оцінкам впливу (AI-impact assessments), сертифікації відповідно до ISO/IEC 42001, призначенню посадових осіб з етики та забезпеченню відстежуваності даних. Доведено, що ці механізми підвищують прозорість і довіру до цифрових технологій та формують нову систему корпоративної легітимності. У міжнародному вимірі поєднання стандартів ОЕСР, ISO/IEC 42001 та Global Digital Compact формує нормативно-етичну основу, у межах якої добровільні принципи поступово інтегруються у правові вимоги.
Для України розвиток цифрової соціальної відповідальності має подвійний вимір – необхідність гармонізації з acquis ЄС та можливість вироблення власної доктрини як складника господарського права. Запровадження алгоритмічних аудитів, створення процедур оскарження рішень ШІ, персоніфікація відповідальності керівних органів і стимулювання сертифікації за ISO/IEC 42001 визначають основні напрями інституціоналізації. У підсумку цифрова соціальна відповідальність бізнесу постає як нова господарсько-правова категорія, що забезпечує узгодження інноваційного розвитку з гарантіями прав людини та інтеграцію України до європейського цифрового простору.
Ключові слова: соціально відповідальне господарювання, соціально відповідальний бізнес, бізнес, штучний інтелект (ШІ), правове регулювання, AI Act, цифрова економіка, права людини, цифровізація.
http://doi.org/10.71404/2409-6415.139.1
Т. Chekhovych Theoretical Aspects of Improving Constitutional Proceedings in Kazakhstan (On the Issue of Legal Terminology)
Стаття присвячена аналізу розвитку конституційно-правової термінології в контексті практики Конституційного Суду Казахстану.
Автор зазначає, що Конституційний Суд не має чіткого розуміння змісту терміна «співмірність» і його місця в системі конституційних цінностей. Запропоновано структуру базових конституційних цінностей, через які слід оцінювати норми на предмет їх конституційності: верховенство права (правомірність, визначеність, рівність, недискримінація), свобода, демократія, правова держава, справедливість і пропорційність.
Також аналізується застосування Судом категорії «юридична визначеність», наголошується на відсутності стабільної практики її використання. Автор пропонує орієнтуватися на положення Доповіді про верховенство права Венеційської комісії (2011 р.).
У підсумку підкреслюється, що точне й послідовне використання юридичної термінології є необхідною умовою ефективної правотворчої та правозастосовчої діяльності.
Ключові слова: Конституційний Суд, конституційне провадження, юридична визначеність, верховенство права, конституційні цінності.
http://doi.org/10.71404/2409-6415.139.2
Боровська І.А. Реалізація принципу забезпечення найкращих інтересів дитини у цивільному судочинстві України
Стаття присвячена дослідженню сутності принципу забезпечення найкращих інтересів дитини, а також окремим аспектам реалізації відповідного принципу у цивільному судочинстві України.
У статті розглянуті доктринальні положення щодо розуміння сутності та змісту категорії «найкращі інтереси дитини», а також підходи щодо тлумачення принципу забезпечення найкращих інтересів дитини, передбаченого ч. 1 ст. 3 Конвенції про права дитини 1989 р, та реалізації його складових, визначених у актах м’якого права, як запоруки ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів дитини. Із системного аналізу сімейного законодавства та іншого галузевого законодавства України, у норми якого втілений принцип забезпечення найкращих інтересів дитини, констатована відсутність законодавчої дефініції категорії «найкращі інтереси дитини» та визначення її змісту, що обумовило необхідність виокремлення критеріїв, які підлягають урахуванню при визначенні та оцінці найкращих інтересів дитини. У цьому контексті у статті проаналізовано висновки Верховного Суду щодо розуміння відповідної категорії та базових елементів, що впливають на визначення та оцінку найкращих інтересів дитини.
Обґрунтовано, що у аспекті реалізації досліджуваного принципу у цивільному судочинстві, під час розгляду і вирішення справ, які виникають із сімейних правовідносин і пов’язані із захистом прав та інтересів дитини, варто ураховувати такі критерії: першочергове (переважне) застосування норми (норм) права, якою (якими) визначаються права та інтереси дитини (визначеної групи дітей, невизначеної групи дітей), тобто превалювання інтересів дитини над інтересами інших осіб; у разі існування множинності нормативних положень – застосування такого положення, що слугуватиме найбільш ефективному забезпеченню інтересів дитини; при ухваленні судом рішення у справах щодо захисту прав та інтересів дитини (дітей) – оцінка судом критеріїв впливу ухваленого рішення на дитину (дітей) з подальшим обґрунтуванням у рішенні яким чином було враховано процедурне правило щодо забезпечення найкращих інтересів дитини, зокрема які критерії забезпечення найкращих інтересів дитини лежать в основі рішення, яке значення ухвалене рішення має для забезпечення інтересів дитини та яке значення надане інтересам дитини у порівнянні з іншими міркуваннями, що стосуються приватної чи суспільної сфери, прав та інтересів інших осіб тощо.
Окрема увага приділена огляду практики Європейського суду з прав людини, що підлягає застосуванню національними судами під час здійснення правосуддя у справах щодо захисту прав та інтересів дитини.
За результатами проведеного дослідження вироблено висновки.
Ключові слова: основні засади (принципи) цивільного судочинства, практика Європейського суду з прав людини, інтереси дитини, захист прав та інтересів дитини, правовий статус дитини, права та обов’язки батьків та дітей, влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування.
http://doi.org/10.71404/2409-6415.139.3
Висотенко Ю.В., Висотенко В.В. Інструменти взаємодії громадськості з органами місцевого самоврядування в умовах дії правового режиму воєнного стану
У статті здійснюється ґрунтовний аналіз діючого законодавства, поглядів вчених та правників щодо інструментів взаємодії громадськості з органами місцевого самоврядування в умовах дії правового режиму воєнного стану. В умовах воєнного стану питання ефективної комунікації між органами місцевого самоврядування та громадськістю набуває особливого значення. Саме від належної взаємодії залежить оперативність ухвалення рішень, рівень довіри населення до влади, мобілізація ресурсів та стійкість місцевих громад. Водночас воєнний стан обмежує низку демократичних процедур, що потребує адаптації традиційних інструментів участі громадян у місцевому врядуванні до нових реалій. Формування та налагодження результативної системи взаємодії між органами влади й інститутами громадянського суспільства є одним із ключових завдань демократизації суспільства.
Метою статті є визначення та наукове обґрунтування інструментів взаємодії громадськості з органами місцевого самоврядування в умовах дії правового режиму воєнного стану, а також аналіз особливостей їх адаптації до викликів сучасності.
Доведено, що в умовах дії правового режиму воєнного стану інструменти взаємодії громадськості з органами місцевого самоврядування зазнають трансформації: від класичних демократичних форм — до більш мобільних, цифрових та безпеково орієнтованих. Ефективність їх застосування залежить від здатності влади й громади діяти як партнери, об’єднані спільною метою — збереження державності, безпеки та суспільної стабільності.
Ключові слова: взаємодія, органи місцевого самоврядування, громадськість, децентралізація, воєнний стан.
http://doi.org/10.71404/2409-6415.139.4
Кунтій А.І. Розслідування опору, погроз та насильства щодо начальника: типові алгоритми дій слідчого
У статті досліджуються криміналістичні особливості розслідування кримінальних правопорушень, передбачених статтями 404 та 405 Кримінального кодексу України, що полягають у вчиненні опору, погроз або насильства щодо начальника, а також примушуванні його до порушення службових обов’язків. Актуальність теми зумовлена збільшенням кількості таких правопорушень в умовах воєнного стану та відсутністю чітко сформованої криміналістичної методики їх розслідування. Автором здійснено аналіз правозастосовної практики та статистичних даних, які підтверджують необхідність вдосконалення організації досудового розслідування вказаних категорій справ. Виявлено, що ключовими проблемами є відсутність типових алгоритмів дій слідчого, недостатня методична база щодо фіксації доказової інформації у специфічному військовому середовищі, а також нерозробленість криміналістичної характеристики осіб, що вчиняють такі правопорушення, та потерпілих. У статті запропоновано орієнтовний алгоритм дій слідчого на початковому та наступному етапах розслідування, який враховує особливості воєнного часу. Акцент зроблено на важливості взаємодії слідчого з командуванням військових частин, необхідності залучення результатів службових розслідувань, призначення комплексних експертиз, проведення допитів, слідчих експериментів, а також використання сучасних цифрових джерел доказової інформації (мобільні пристрої, соціальні мережі тощо). Практичне значення роботи полягає у створенні передумов для подальшої розробки комплексної криміналістичної методики розслідування злочинів проти встановленого порядку військової служби, що сприятиме підвищенню ефективності досудового розслідування та зміцненню військової дисципліни.
Ключові слова: кримінальне провадження; опір; насильство; примушування; погроза; зброя; досудове розслідування; доказування; воєнний стан; особливий період; наслідки; військовослужбовець; військова служба; начальник; знищення майна; слідчі (розшукові) дії; засоби забезпечення; обшук; допит; огляд; експертиза; слідчий експеримент; освідування; доказування.
http://doi.org/10.71404/2409-6415.139.5
Лупало О.А., Стрельченко О.Г., Бухтіярова І.Г. Метод адміністративного права: еволюція доктрини в Україні та державах Європейського Союзу
У статті досліджено еволюцію поняття «метод адміністративного права» – від радянського ототожнення його з владно-імперативним приписом до сучасного розуміння як системи способів правового впливу. Розкрито співвідношення методу, прийомів та засобів адміністративного права й наголошено на важливості їх чіткого розмежування. Проаналізовано зарубіжний досвід країн ЄС (Німеччини, Франції, Польщі), де поєднання імперативних і диспозитивних методів інституційно закріплюється в адміністративно-правовому регулюванні. Аналіз досвіду зазначених держав ЄС підтвердив, що сучасна концепція методу адміністративного права має будуватися на збалансованому поєднанні імперативного і диспозитивного регулювання, яке забезпечує як захист публічного інтересу, так і належні гарантії приватних осіб.
Доведено, що використання європейських практик сприятиме підвищенню ефективності українського адміністративного права та наближенню його до стандартів належного адміністрування.
Ключові слова: метод адміністративного права; імперативний метод; диспозитивний метод; прийоми та засоби адміністративного права; механізм адміністративно-правового регулювання; належне адміністрування; досвід ЄС.
http://doi.org/10.71404/2409-6415.139.6
Мірошниченко О.А. Права дитини та їх захист в умовах дії воєнного стану
У статті розглянуто нормативно-правове регулювання прав дитини та механізмів їх захисту в умовах дії воєнного стану. Авторкою проаналізовано норми чинного сімейного законодавства та законодавства про охорону дитинства. Здійснено порівняльний аналіз щодо відповідності цих норм міжнародним актам, які врегульовують питання прав дитини та їх захисту.
Проведений аналіз положень законодавства про охорону дитинства показує, що воно містить норми, що стосуються конституційних прав людини, та які, в свою чергу, є основоположними правами дитини, гарантовані міжнародними документами з прав людини та Конституцією України.
Авторкою зазначено, що відповідно до положень Сімейного кодексу України, дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. У той же час, регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини. При цьому, дослідницею відмічено, що до інтересів дитини відносяться як власне потреби дитини, так і можливість реалізації цих прав як самою дитиною, так і її законними представниками.
Звернуто увагу, що права дитини тісно пов’язані із сімейними відносинами. Батьки та діти мають права та обов’язки як повноцінні учасники таких відносин. Акцентовано на тому, що дитина є особливим суб’єктом права, оскільки в силу психологічних та фізичних особливостей розвитку, самостійно не має можливості реалізовувати та захищати свої права, у випадку їх порушення.
При цьому, законодавство України не містить легального визначення самого поняття «права дитини». Авторкою розроблено та пропонується власний варіант даної дефініції.
Зроблено висновки, що у Сімейному Кодексі України не систематизовано права дитини як учасника сімейних відносин. Ці права розпорошені по різним розділам та главам кодифікованого акту. Механізми захисту прав дитини містяться як в Сімейному кодексі України, так і в інших законодавчих актах, що також ускладнює процедуру їх реалізації.
Дослідницею запропоновано систематизувати норми, що стосуються прав дитини, закріпивши їх в окремій главі Сімейного кодексу України. Одночасно відмічено важливу роль органів опіки та піклування, служби у справах дітей, при здійсненні ними захисту прав дитини.
Ключові слова: права дитини, сімейні відносини, дитина, механізм захисту прав дитини, охорона дитинства, орган опіки та піклування, учасники сімейних відносин.
http://doi.org/10.71404/2409-6415.139.7
Перелигіна Р.В., Дацьків А.І. Самочинне будівництво як системна проблема правозастосування у сфері містобудування
Актуальність дослідження зумовлена стійким зростанням кількості спорів, пов’язаних із самочинним будівництвом, яке перетворилося на системну проблему правозастосування у сфері містобудівної діяльності. Метою статті визначено комплексний аналіз нормативного регулювання, судової практики та механізмів виконання рішень про знесення самочинних об’єктів, із виявленням прогалин і суперечностей, що перешкоджають ефективному правозастосуванню. Методологічну основу становлять діалектичний, формально-юридичний, порівняльно-правовий та системний методи, які у сукупності дозволили розкрити динаміку становлення правового режиму самочинного будівництва, проаналізувати підходи Верховного Суду щодо кваліфікації таких об’єктів і визначення юрисдикційної належності спорів. Основні висновки полягають у тому, що чинна дефініція самочинного будівництва, закріплена у чинному Цивільному кодексі України, не враховує сучасних тенденцій урбаністичного розвитку та практичних викликів у сфері контролю. Судова практика демонструє послідовне утвердження пріоритету судового порядку знесення як гарантії захисту прав заінтересованих осіб. Водночас відсутність ефективного механізму виконання таких рішень, невизначеність повноважень органів контролю та брак фінансових ресурсів перетворюють формально закріплені гарантії на декларативні. Автором запропоновано законодавче втручання шляхом уточнення положень статей 376 Цивільного кодексу України та 38 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» у напрямі посилення судового контролю, деталізації процедур знесення й запровадження державних фондів для фінансування демонтажу незаконних об’єктів. Перспективи подальших досліджень убачаються у розробленні комплексного механізму взаємодії між судами, органами державного архітектурно-будівельного контролю та органами місцевого самоврядування під час прийняття та виконання рішень про знесення самочинних об’єктів, із урахуванням принципів пропорційності, правової певності та балансу приватних і публічних інтересів.
Ключові слова: самочинне будівництво; судовий контроль; містобудівна діяльність; правозастосування; знесення об’єктів; виконавче провадження; урбаністичний розвиток.
http://doi.org/10.71404/2409-6415.139.8
Савчук Д.Г. Оперативно-розшукова діяльність та негласні слідчі (розшукові) дії як об’єкти ресурсного забезпечення
У статті досліджено зміст оперативно-розшукової діяльності та негласних слідчих (розшукових) дій за нормативно-правовими актами та положеннями наукових праць. Окреслено коло потреб у ресурсному забезпеченні оперативно-розшукової діяльності та негласних слідчих (розшукових) дій, запропоновано класифікацію цих потреб. У результаті сформоване наукове бачення оперативно-розшукової діяльності та негласних слідчих (розшукових) дій як об’єктів ресурсного забезпечення.
Оперативно-розшукова діяльність та негласні слідчі (розшукові) дії є близькими за змістом, але окремими видами діяльності, що слугують захисту особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, забезпечення невідворотності покарання за їх вчинення.
Оперативно-розшукова діяльність становить спеціальний, самостійний вид державно-правової діяльності, спрямований на запобігання кримінальним правопорушенням, їх виявлення, документування та припинення, а також на встановлення місця знаходження осіб, оголошених у розшук. Ця діяльність складається з елементарних діяльнісних актів (оперативно-розшукових заходів), які, у переважній більшості, за фактичним змістом тотожні негласним слідчим (розшуковим) діям та відрізняються від них юридичною формою.
Оперативно-розшукова діяльність та негласні слідчі (розшукові) дії, як і інші види діяльності державних органів, потребують ґрунтовного забезпечення кадровими, фінансовими та матеріально-технічними ресурсами. Унаслідок своєї специфіки ці види діяльності мають і особливі потреби через необхідність витрат: на залучення, підготовку та оплату послуг конфіденційних співробітників (негласного апарату), їх соціальний захист; на придбання, технічне обслуговування, ремонт спеціальних технічних засобів; на забезпечення негласності (конспірації) проведення окремих ОРЗ та НСРД, збереження у таємниці належності до оперативних підрозділів окремих приміщень, транспортних засобів та осіб; на створення несправжніх (імітаційних) та заздалегідь помічених (ідентифікованих) засобів; на організацію проведення окремих оперативно-розшукових заходів та негласних слідчих (розшукових) дій та інше.
Потреби ОРД та НСРД у ресурсному забезпечені слід розмежовувати за напрямом (кадрові, фінансові, матеріально-технічні та інші) та за рівнями (тактичні ‒ щодо проведення конкретних заходів і дій; стратегічні ‒ щодо функціонування окремих оперативних підрозділів та їх системи в межах конкретного правоохоронного органу).
Недосконалість правового регулювання ресурсного забезпечення ОРД та НСРД зумовлює необхідність подальших наукових досліджень з метою визначення конкретних проблем у цій сфері та розробки шляхів їх вирішення.
Ключові слова: досудове розслідування, кримінальне провадження, оперативно-розшукові заходи, оперативні підрозділи, ресурси, фінансування, правове регулювання.
http://doi.org/10.71404/2409-6415.139.9
Сукмановська Л.М. Роль поліції у профілактичній роботі з дітьми-кривдниками в Україні: сучасні реалії та проблемні аспекти
У статті досліджено, що проблема дитячої злочинності та девіантної поведінки, особливо у формі вчинення насильства дітьми стосовно членів сім’ї, є однією із найактуальніших для підрозділів ювенальної превенції в Україні. Співробітники ювенальної превенції наділені рядом важливих повноважень щодо запобігання та протидії домашньому насильству. Особливим та важливим напрямком діяльності підрозділів ювенальної превенції Національної поліції є профілактична робота із дітьми-кривдниками. Ефективність цієї роботи гарантує не тільки безпеку потенційних постраждалих, але й сприяє соціальній адаптації самих дітей-кривдників, запобіганню повторним порушенням та формуванню у них правосвідомої поведінки.
Індивідуальна профілактична робота становить прямий обов’язок працівників ювенальної превенції Національної поліції та застосовується щодо дітей-кривдників. Метою цих заходів є запобігання вчиненню дітьми як адміністративних, так і кримінальних проступків, особливо тих, що пов’язані з домашнім насильством. Заходи спрямовуються не тільки на особистість дитини, але й на соціальне оточення, яке впливає на її розвиток, а також на чинники, обставини та ситуації, що потенційно можуть спровокувати протиправні дії.
Ключові слова: дитина-кривдник, домашнє насильство, профілактичний облік, профілактична робота, підрозділи Національної поліції, ювенальна превенція.
http://doi.org/10.71404/2409-6415.139.10
Хатнюк Ю.А., Репан М.І. Нормативно-правове підґрунтя порушення присяги поліцейського як підстава дисциплінарної відповідальності
У статті досліджено нормативно-правове підґрунтя та судову практику застосування інституту Присяги поліцейського як підстави дисциплінарної відповідальності. Актуальність теми зумовлена тим, що Присяга поліцейського, закріплена у статті 64 Закону України «Про Національну поліцію», має не лише символічне, але й правове значення, оскільки функціонує як конститутивний елемент публічно-службового статусу, що інтегрує моральні, етичні та дисциплінарні виміри у єдину систему оцінки поведінки працівників поліції. Мета дослідження полягає у виявленні критеріїв правомірності кваліфікації діянь як порушення Присяги та аналізі підходів судів різних інстанцій до застосування дисциплінарних санкцій, особливо в умовах воєнного стану, який істотно підвищує вимоги до службової дисципліни. Методологія ґрунтується на поєднанні правового аналізу, системного узагальнення та порівняльного вивчення судової практики, зокрема рішень окружних і апеляційних адміністративних судів у 2022-2025 роках. Встановлено, що у судовій практиці Присяга поліцейського набула значення самодостатнього правового критерію, який відокремлює правомірну службову ініціативу від дисциплінарного проступку. Суди послідовно відносили до порушення Присяги такі діяння, як невихід на службу, самовільна діяльність поза межами підпорядкування, порушення правил обігу зброї, перебування у стані сп’яніння, корупційні дії, а також відмову від виконання наказів у воєнний час. Водночас навіть у випадках грубих проступків суди підкреслювали обов’язковість дотримання належної процедури службового розслідування та гарантій права на захист, що узгоджується зі стандартами Європейського суду з прав людини щодо пропорційності санкцій і якості адміністративних рішень. У 2025 році Верховний Суд остаточно сформулював правило: виконання обов’язків можливе виключно в межах наказів і службового підпорядкування, а будь-які самовільні дії, навіть спрямовані на користь оборони держави, розцінюються як порушення Присяги. Основний висновок полягає в тому, що Присяга є комплексним інструментом правової регламентації поведінки поліцейських, що в умовах війни перетворюється на своєрідний «фільтр» допустимості їхніх дій, забезпечуючи баланс між обґрунтованим розсудом дисциплінарних органів і захистом прав службовців.
Ключові слова: присяга поліцейського, дисциплінарна відповідальність, службова дисципліна, воєнний стан, судова практика.
http://doi.org/10.71404/2409-6415.139.11
Шевчук Г.В., Куліков В.А. Особливості отримання дозволів на придбання, зберігання та носіння зброї громадянами: сучасний стан та перспективи
У статті досліджено правові особливості отримання дозволів на придбання, зберігання та носіння зброї громадянами України в сучасних умовах, зокрема під час дії правового режиму воєнного стану. Визначено, що правове регулювання обігу зброї є складовою системи забезпечення національної безпеки, громадського порядку та реалізації права громадян на самозахист. Наголошено, що чинне законодавство України у цій сфері залишається фрагментарним і базується переважно на підзаконних нормативних актах, що спричиняє правову невизначеність, відсутність єдиних підходів до дозвільної практики та виникнення корупційних ризиків. Здійснено аналіз особливостей правової природи дозволу на зброю як індивідуального адміністративно-правового акта, що виконує регулятивну, контрольну та превентивну функції, забезпечуючи баланс між свободою особи та публічною безпекою. Окрему увагу приділено тимчасовим нормативним змінам, запровадженим Міністерством внутрішніх справ України під час воєнного стану, зокрема наказам № 170 та № 195, якими встановлено спрощений порядок видачі дозволів на мисливську зброю та продовження строків дії раніше виданих документів. Виявлено, що ці заходи мали тимчасовий, адаптаційний характер і не скасували основних критеріїв безпеки, таких як відсутність судимостей, психічна та медична придатність, проходження навчання та дотримання умов зберігання зброї. Обґрунтовано, що воєнний стан потребує гнучких адміністративних процедур, які одночасно забезпечують швидкий доступ громадян до легальних засобів самозахисту та належний контроль за обігом зброї. Сформульовано пропозиції щодо удосконалення дозвільної системи шляхом кодифікації законодавства, цифровізації адміністративних процедур, запровадження єдиного електронного реєстру дозволів та розроблення механізмів відновлення повного державного контролю після скасування воєнного стану. Результати дослідження спрямовані на формування цілісної моделі правового регулювання обігу зброї, що відповідає європейським стандартам і сучасним викликам національної безпеки. З метою мінімізації ризиків у довгостроковій перспективі необхідна подальша кодифікація підходів, цифровізація обліку та чіткі механізми відновлення повноцінного контролю після припинення або скасування воєнного стану.
Ключові слова: дозвіл, придбання, зберігання на носіння зброї, громадяни, дозвільна система, контроль за обігом зброї.
Відкрити статтю>>>
http://doi.org/10.71404/2409-6415.139.12
Волкошовець С.В. Кваліфікуючі ознаки розбою як елемент кримінально-правової кваліфікації
У статті досліджено кваліфікуючі ознаки розбою як важливий елемент кримінально-правової кваліфікації цього суспільно небезпечного злочину. Акцентовано увагу на необхідності чіткого розмежування між основним складом розбою та його кваліфікованими видами, оскільки саме це визначає ступінь кримінальної відповідальності, вид і розмір покарання. Проаналізовано сучасні підходи українських учених до визначення правової природи кваліфікуючих ознак розбою, їх змістовного наповнення та критеріїв застосування у правозастосовній діяльності. Підкреслено, що неоднозначність тлумачення окремих ознак – таких як застосування зброї чи предметів, спеціально пристосованих для нанесення тілесних ушкоджень, вчинення злочину групою осіб або в умовах воєнного стану – зумовлює різнотлумачення при кваліфікації дій винних осіб та призводить до неоднакової судової практики.
У статті обґрунтовано, що кваліфікуючі ознаки розбою мають не лише описову, а й оцінювальну природу, що створює складнощі для їх однозначного застосування. Вказано на проблеми, пов’язані з доведенням умислу на застосування насильства небезпечного для життя чи здоров’я потерпілого, а також з необхідністю чіткої межі між розбоєм та суміжними злочинами, зокрема грабежем і вимаганням.
Автор наголошує на потребі вдосконалення законодавчих формулювань кваліфікуючих ознак, зокрема з метою усунення колізій між окремими положеннями Кримінального кодексу України та роз’ясненнями Верховного Суду. Запропоновано підхід до уніфікації термінології, що використовується для опису насильницьких злочинів проти власності, а також до уточнення змісту ознак, пов’язаних із предметом посягання та способом вчинення злочину. Зроблено висновок, що системний підхід до аналізу кваліфікуючих ознак розбою є необхідною передумовою підвищення ефективності правозастосовної діяльності, забезпечення єдності судової практики та реалізації принципу невідворотності покарання.
Зроблено висновок про необхідність подальшого теоретико-прикладного осмислення зазначеної проблематики з урахуванням змін у соціально-правовому середовищі та розвитку кримінально-правової політики України.
Ключові слова: розбій, кваліфікуючі ознаки, кримінально-правова кваліфікація, насильство, груповий злочин, кримінальна відповідальність.
http://doi.org/10.71404/2409-6415.139.13
Запісочний В.О. Криміналістичні засади розслідування шахрайства, пов’язаного з проповідуванням віровчень
У статті досліджено криміналістичні засади розслідування шахрайства, вчиненого під приводом проповідування віровчень та виконання релігійних обрядів, з особливим акцентом на початковий етап досудового розслідування. Встановлено, що такі злочини мають специфічний характер, оскільки релігійна діяльність використовується як прикриття для протиправного заволодіння майном або отримання матеріальної вигоди шляхом обману та зловживання довірою.
Проведено аналіз існуючих підходів до організації початкового етапу розслідування, визначено основні проблеми, серед яких – відсутність єдиних методичних рекомендацій щодо застосування спеціальних знань у сфері релігієзнавства, психології та соціології, недостатня стандартизація слідчих дій та обмежене використання сучасних інформаційних технологій.
Окремо висвітлено роль спеціальних знань у забезпеченні ефективності досудового розслідування шахрайства релігійного спрямування. Зокрема, застосування знань у сфері релігієзнавства дозволяє слідчому оцінити правомірність діяльності релігійних організацій та визначити, чи використовуються релігійні обряди як прикриття для протиправних дій. Використання психологічних знань сприяє виявленню впливу злочинця на свідомість потерпілих, розпізнаванню маніпулятивних технік та оцінці ступеня обману чи зловживання довірою. Крім того, інтеграція цих спеціальних знань у процес збору та аналізу доказів дозволяє формувати повну і достовірну доказову базу, що є критично важливою для обґрунтованої кваліфікації злочину та подальшого судового провадження.
Підкреслено необхідність розробки типових слідчих ситуацій і методичних рекомендацій, що дозволяють стандартизувати дії слідчого на початковому етапі розслідування, підвищити оперативність та ефективність слідчих заходів, а також забезпечити повну відповідність законодавству. Використання таких рекомендацій сприяє мінімізації ризику помилкових кваліфікацій, оптимізує планування слідчих дій та дозволяє слідчому оперативно реагувати на складні обставини, характерні для шахрайства під прикриттям релігійної діяльності.
Ключові слова: шахрайство, релігійна діяльність, початковий етап розслідування, спеціальні знання, криміналістика.
http://doi.org/10.71404/2409-6415.139.14
Клименко І.Ю. Характеристика особи неповнолітнього, що вчинив розбій
У статті досліджується характеристика особи неповнолітнього, який вчинив розбій, з урахуванням соціально-демографічних, психологічних та кримінально-правових аспектів. Актуальність теми обумовлена зростанням насильницьких злочинів серед неповнолітніх та потребою ефективної превенції, диференційного підходу до кримінальної відповідальності та ресоціалізації цієї категорії правопорушників.
Проаналізовано соціальні чинники, що впливають на формування схильності до протиправної поведінки, зокрема: умови сімейного виховання, рівень контролю з боку батьків, шкільну успішність, вплив однолітків і асоціальних груп. Встановлено, що неповнолітні злочинці переважно мають соціально неблагополучне оточення, недостатній морально-правовий контроль та підвищену залежність від негативних впливів середовища.
Особливу увагу приділено психологічним характеристикам неповнолітніх розбійників, серед яких імпульсивність, емоційна нестійкість, низький рівень самоконтролю, схильність до ризикованих дій та прагнення до самоствердження у групі однолітків. Ці фактори безпосередньо впливають на мотивацію до вчинення розбоїв і підвищують рівень соціальної небезпеки таких правопорушників.
Кримінально-правові аспекти дослідження підкреслюють необхідність індивідуалізації відповідальності неповнолітніх, врахування ступеня їх участі у злочинній групі та рівня усвідомлення суспільної небезпеки своїх дій. Особливо відзначено значення ресоціалізаційних та виховних заходів у системі превенції. На основі українського та європейського досвіду підкреслено, що інтеграція правових санкцій із програмами соціальної адаптації та психологічної підтримки сприяє ефективному відновленню соціальних навичок неповнолітніх правопорушників і мінімізує повторні злочини.
Таким чином, стаття доводить, що характеристика особи неповнолітнього розбійника потребує комплексного аналізу соціальних, психологічних та кримінально-правових чинників. Результати дослідження можуть бути використані у кримінологічній практиці, правозастосуванні та розробці превентивних програм для неповнолітніх.
Ключові слова: неповнолітній злочинець, розбій, соціально-психологічні характеристики, кримінально-правова відповідальність, ресоціалізація.
http://doi.org/10.71404/2409-6415.139.15
Кравець В.В. Християнська мораль і норми, як головний фундамент європейської правової системи
У статті досліджується християнська мораль як першооснова формування європейського права, акцентується її роль у становленні правової культури, соціального капіталу та механізмів довіри в суспільстві. Наголошено, що право, яке в європейській традиції розглядалося не лише як сукупність формальних приписів, а й як система цінностей, своїми витоками спирається на біблійні норми та моральні імперативи, які визначали відносини між людьми ще задовго до кодифікаційного оформлення. Показано, що саме християнство надало праву гуманістичного спрямування, закріпило принцип рівності всіх людей перед Богом, підкреслило унікальність людської особистості та її гідність.
Значну увагу приділено співвідношенню права та довіри. На основі такої концепції як, соціальний капітал доводиться, що довіра виступає необхідною передумовою для легітимності правопорядку. Втрата морального підґрунтя права в сучасному суспільстві веде до формалізму, девальвації цінностей і руйнування соціальних зв’язків, що особливо проявляється у кризових явищах – поширення злочинних правопорушень, зростанні толерантності до зла, суперечливих підходах до гострих соціальних питань. Водночас підкреслюється, що повернення до духовних основ і відновлення ціннісного підґрунтя права є запорукою його справжньої ефективності.
У роботі проведено аналіз біблійних норм та їхньої класифікації за основними сферами правового регулювання: деліктне, цивільне, сімейне право та судочинство. Продемонстровано, що Біблія містить універсальні приписи щодо відповідальності за правопорушення, регулювання майнових відносин, укладання шлюбів, а також встановлює етичні принципи судового процесу. Ці приписи не лише мали безпосередній вплив на правові системи давніх суспільств, але й стали фундаментом подальшої європейської правової традиції.
Зроблено висновок, що сучасне право, попри процеси секуляризації, не може повністю відмовитися від своїх моральних і духовних витоків. Без відновлення християнських цінностей як основи правової культури неможливо сформувати стійку систему довіри та забезпечити гармонійний розвиток суспільства.
Ключові слова: християнство, мораль, Бог, європейське право, віра, правова культура, гуманізація права.
http://doi.org/10.71404/2409-6415.139.16
Мудрак С.І. Правові стандарти захисту учасників кримінального процесу в національному та порівняльному вимірі
Стаття присвячена дослідженню правових стандартів захисту учасників кримінального процесу в національному та порівняльному вимірі. Автор аналізує теоретичні засади формування системи гарантій прав обвинуваченого, потерпілого, свідків і захисників, зокрема презумпцію невинуватості, право на захисника, доступ до матеріалів справи та право на оскарження процесуальних рішень. Особлива увага приділяється оцінці ефективності реалізації цих стандартів у практиці українських органів досудового розслідування та суду, а також проблемам невідповідності національного законодавства міжнародним стандартам, закріпленим у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практиці Європейського суду з прав людини.
У роботі здійснено порівняльний аналіз гарантій прав учасників кримінального процесу в Україні та зарубіжних країнах, що дозволяє виявити переваги та недоліки національної системи. Дослідження показало, що в країнах ЄС застосовуються більш структуровані механізми захисту, включаючи обов’язкове фіксування процесуальних дій, контроль за дотриманням прав сторін та активне залучення захисників у процес досудового розслідування. Автор підкреслює необхідність гармонізації українського законодавства з міжнародними стандартами, розробки методичних рекомендацій для правоохоронних органів і вдосконалення підготовки слідчих, прокурорів та суддів.
Стаття визначає ключові напрямки удосконалення системи правових гарантій, зокрема: забезпечення балансу між правами обвинуваченого та інтересами потерпілого, підвищення ефективності реалізації прав свідків і потерпілих, інтеграцію порівняльно-правових підходів у практику кримінального провадження. Результати дослідження можуть бути використані для реформування національної системи кримінального судочинства, розробки навчальних програм для фахівців у сфері кримінальної юстиції та формування практичних рекомендацій щодо забезпечення прав людини в кримінальному процесі.
Ключові слова: кримінальний процес, учасники кримінального провадження, права і свободи, правові стандарти, порівняльно-правовий аналіз, гарантії захисту.
http://doi.org/10.71404/2409-6415.139.17
Насібович О.О. Характеристика та превентивні заходи протидії зловживанню службовими повноваженнями
Стаття присвячена дослідженню зловживання владою або службовими повноваженнями державними службовцями та визначенню ефективних превентивних заходів для запобігання таким правопорушенням. Автор аналізує теоретичні засади характеристик зловживання, виявляє його ознаки та умови виникнення, а також досліджує чинне національне законодавство, яке регулює відповідальність державних службовців. Особлива увага приділяється аналізу практичної реалізації превентивних механізмів, включаючи системи внутрішнього контролю, антикорупційні програми, оцінку ризиків і підвищення професійної компетентності посадовців.
У статті здійснено порівняльно-правовий аналіз зарубіжного досвіду запобігання зловживанню владою у країнах ЄС та Північної Америки. Встановлено, що ефективними є комплексні підходи, які поєднують правові санкції, системи внутрішнього та зовнішнього контролю, обов’язковий аудит та публічну підзвітність державних органів. Такий досвід може бути адаптований до національної системи управління з урахуванням особливостей українського законодавства та практики державного управління.
Дослідження підкреслює важливість поєднання правових, організаційних, психологічних та етичних підходів для запобігання зловживанню службовими повноваженнями, що дозволяє мінімізувати ризики порушення законності, підвищити прозорість державних органів і зміцнити довіру громадян до влади. Результати роботи можуть бути використані для удосконалення антикорупційних політик, розробки навчальних програм для державних службовців і практичних рекомендацій щодо запобігання зловживанню владою.
У роботі також акцентується увага на необхідності розробки науково обґрунтованих рекомендацій щодо вдосконалення системи превентивних заходів, формування типових моделей поведінки державних службовців та підвищення ефективності контролю за їх діяльністю. Такі заходи сприяють інтеграції сучасних антикорупційних практик у національну систему управління та створюють передумови для підвищення законності, підзвітності й ефективності державної служби.
Ключові слова: зловживання владою, службові повноваження, державна служба, превентивні заходи, запобігання правопорушенням, порівняльно-правовий аналіз.
http://doi.org/10.71404/2409-6415.139.18
Федоренко Р.І. Проблеми та перспективи кримінальної відповідальності за злочини у сфері земельних відносин
Стаття присвячена дослідженню кримінальної відповідальності за злочини у сфері земельних відносин та визначенню перспектив удосконалення кримінально-правових механізмів протидії таким правопорушенням. Автор аналізує теоретичні засади характеристик земельних злочинів, їхні ознаки та умови виникнення, а також досліджує чинне національне законодавство щодо кримінальної відповідальності за порушення земельного законодавства. Особлива увага приділяється аналізу практичних проблем кваліфікації злочинів, застосування превентивних заходів та ефективності правозастосування.
У статті здійснено порівняльно-правовий аналіз зарубіжного досвіду протидії земельним правопорушенням у країнах ЄС та Північної Америки. Встановлено, що ефективними є комплексні підходи, які поєднують кримінальні санкції, адміністративні процедури контролю, обов’язковий аудит та публічну підзвітність органів влади. Такий досвід може бути адаптований до національної системи управління з урахуванням особливостей українського законодавства та практики застосування кримінальних норм.
Дослідження підкреслює значення поєднання кримінально-правових, організаційних, превентивних та психологічно-етичних підходів у запобіганні злочинам у земельній сфері. Системний підхід дозволяє мінімізувати ризики порушень, підвищити ефективність державного контролю та забезпечити захист прав громадян і інтересів держави. Крім того, він сприяє формуванню професійної культури посадовців, підвищує рівень відповідальності та спрямованість їхньої діяльності на дотримання законності й етичних стандартів.
У роботі також акцентується увага на необхідності розробки науково обґрунтованих рекомендацій щодо удосконалення превентивних заходів, формування типових моделей поведінки суб’єктів земельних правопорушень та підвищення ефективності контролю за їх діяльністю. Такі заходи сприяють інтеграції сучасних антикорупційних практик у національну систему управління та створюють передумови для підвищення законності та прозорості у сфері земельних відносин.
Ключові слова: земельні правопорушення, кримінальна відповідальність, превентивні заходи, державна служба, порівняльно-правовий аналіз, правозастосування.
http://doi.org/10.71404/2409-6415.139.19
Ясніцький Д.С. Правові механізми забезпечення виконання судових рішень у національному та європейському праві
Стаття присвячена дослідженню правових механізмів забезпечення виконання судових рішень у національному та європейському праві. Автор аналізує теоретичні засади примусового виконання рішень судів, національні нормативно-правові механізми, а також практичні проблеми застосування цих норм. Основну увагу приділено виявленню причин невиконання рішень, їх наслідків для прав і законних інтересів громадян та держави, а також способів підвищення ефективності правозастосування.
У роботі здійснено порівняльний аналіз українського законодавства з практикою країн Європейського Союзу. Встановлено, що європейські моделі характеризуються комплексністю підходів: поєднанням адміністративного та судового контролю, моніторингом виконання рішень, превентивними заходами та застосуванням сучасних технологічних інструментів. Досвід ЄС показує, що ефективність механізмів забезпечення виконання рішень значно підвищується за умови інтеграції превентивних, організаційних та контролюючих заходів.
Особливе значення надається психологічним і соціальним факторам, які визначають мотивацію сторін процесу. Недостатня правова свідомість, відсутність системи навчання та підвищення кваліфікації посадовців і учасників процесу створюють сприятливі умови для невиконання рішень та поширення порушень. Формування професійної культури, підвищення морально-етичних стандартів та впровадження регулярного навчання є важливими превентивними заходами.
Дослідження підкреслює необхідність комплексного системного підходу, що поєднує кримінально-правові, адміністративні, організаційні та превентивні механізми. Такий підхід забезпечує мінімізацію ризиків невиконання рішень, підвищує ефективність державного контролю та гарантує захист прав громадян і державних інтересів. Адаптація європейського досвіду до національних умов дозволяє зміцнити законність, підвищити прозорість і підзвітність органів, які здійснюють виконання рішень, а також сприяє формуванню довіри до судової системи.
Отже, результати дослідження мають практичне значення для удосконалення національного законодавства, впровадження ефективних організаційних та превентивних механізмів, а також інтеграції передового європейського досвіду у сфері виконання судових рішень, що забезпечить реальний захист прав і законних інтересів громадян та держави.
Ключові слова: виконання судових рішень, правові механізми, порівняльне право, превентивні заходи, правозастосування.
