Українська
English
РусскийЖурнал опубліковано на сайті 1 грудня 2025 року
Бурило Ю.П., Безе Т.В., Соколова А.В. Індивідуально-правове регулювання у сфері інформаційної економіки
Стаття присвячена системному дослідженню індивідуально-правового регулювання суспільних відносин у сфері інформаційної економіки — однієї з ключових складових сучасного інформаційного суспільства. У статті відзначається, що функціонування інформаційної економіки ґрунтується на використанні інформаційних ресурсів, цифрових технологій та складних комунікаційних інфраструктур, що зумовлює необхідність багаторівневого правового впливу. Поряд із нормативно-правовим регулюванням суттєву роль відіграє індивідуально-правове регулювання, яке забезпечує конкретизацію загальних правових приписів та їх адаптацію до особливостей конкретних правовідносин.
У статті розкрито юридичну природу індивідуальних правових актів, їхнє місце в механізмі правового регулювання та взаємозв’язок із юридичними фактами, що виступають підставою виникнення правовідносин. Детально охарактеризовано класифікацію індивідуальних актів за критеріями волевиявлення (односторонні, двосторонні, багатосторонні), суб’єктів ухвалення (акти органів державної влади, місцевого самоврядування, суб’єктів господарювання) та функціонального призначення (регулятивні й правоохоронні акти). Окреслено змістові відмінності між актами застосування права, що ґрунтуються на імперативному способі регулювання, та актами саморегулювання, побудованими на принципах автономії волі, свободи підприємницької й інформаційної діяльності та свободи договору.
Особливу увагу приділено специфіці індивідуальних правових актів у різних секторах інформаційної економіки: медіа, електронних комунікацій, інформатизації, спеціалізованої інформації, інформаційної безпеки, використання засобів індивідуалізації. Показано, що ці акти одночасно охоплюють як інформаційний, так і господарський компонент, що визначає їх змішану правову природу.
Зроблено висновок, що індивідуально-правове регулювання є необхідним і невід’ємним елементом ефективного правового впливу на інформаційну економіку. Воно забезпечує гнучкість регулювання, дозволяє врахувати динаміку цифрових процесів та сприяє формуванню сталих правовідносин у високотехнологічному середовищі.
Ключові слова: індивідуально-правове регулювання, інформаційна економіка, індивідуальні правові акти, господарські правовідносини, інформаційні правовідносини, електронні комунікації.
http://doi.org/10.71404/2409-6415.140.1
Замрига А.В., Мазуренко В.Г. Адміністративно-правовий статус державного агентства з управління резервами України
В статті зазначається, що адміністративно-правовий статус Державного агентства з управління резервами України є важливим аспектом організації ефективного управління державними резервами, що включають стратегічні ресурси, матеріальні цінності та інші важливі для національної безпеки ресурси. Зважаючи на потреби країни в умовах глобальних загроз та надзвичайних ситуацій, роль цього органу є важливою для забезпечення належного функціонування національної економіки та безпеки. Агентство виступає як головний координуючий орган у сфері управління державними резервами, виконуючи низку завдань, функцій і маючи значні повноваження в межах своєї компетенції.
Завдання Державного агентства з управління резервами України включають забезпечення формування, збереження, оновлення та відпуску матеріальних цінностей державних резервів у випадку надзвичайних ситуацій або загроз національній безпеці. Агентство відповідає за організацію і здійснення ефективного управління запасами на всіх етапах їхнього життєвого циклу: від формування запасів до їхнього використання в умовах кризових ситуацій.
До функцій Державного агентства з управління резервами України належать: 1) планування і формування державних резервів з урахуванням потреб у надзвичайних ситуаціях; 2) зберігання і систематичне оновлення матеріальних цінностей відповідно до чинних нормативів і стандартів; 3) контроль за якістю і кількістю товарів у державних резервів, забезпечення відповідності їх вимогам безпеки і зберігання; 4) організація оперативного відпуску матеріальних цінностей у разі потреби, у тому числі під час надзвичайних ситуацій або для підтримки економіки в разі криз; 5) взаємодія з іншими державними органами та установами для забезпечення безперервного функціонування системи резервів.
Повноваження Державного агентства з управління резервами охоплюють правомірне управління державними ресурсами, нагляд за їхньою цілісністю, а також моніторинг та контроль за своєчасним оновленням і зберіганням стратегічних матеріалів. Агентство має право приймати рішення щодо формування, зберігання та використання ресурсів у випадках, передбачених державними стандартами і нормативами.
До компетенції Державного агентства з управління резервами належать такі основні аспекти: – визначення потреб держави в стратегічних ресурсах та забезпечення їх відповідного обсягу; – координація з іншими органами державної влади щодо підтримки запасів та їх використання; – підготовка звітності та статистики про стан державних резервів; здійснення нагляду за зберіганням матеріальних цінностей та контролю за їх якістю; – взаємодія з міжнародними організаціями для забезпечення ефективного використання ресурсів у разі глобальних загроз або криз. Завдяки цим функціям і повноваженням, Державне агентство з управління резервами України є ключовим органом у забезпеченні належного функціонування системи національних резервів. Підвищення ефективності цього органу є важливим кроком у зміцненні національної безпеки країни і стабільності в умовах зовнішніх та внутрішніх загроз.
Ключові слова: державний контроль за матеріальними цінностями державного матеріального резерву в Україні, державний резерв, адміністративне право, національні резерви, координація, стратегічні запаси, надзвичайні ситуації.
http://doi.org/10.71404/2409-6415.140.2
Карелін В.В., Пшеничний О.В., Соболєв Д.С. Договори між спадкоємцями щодо розподілу спадщини: правове регулювання та форма
У статті проаналізовано цивільно-правову природу договорів між спадкоємцями щодо розподілу спадщини та виявлено прогалини їх нормативного врегулювання. Показано, що ці договори є інструментом приватної автономії співспадкоємців, який дозволяє гнучко впорядковувати перехід активів, проте чинне регулювання залишається фрагментарним і нерівномірним у застосуванні. На тлі розширення складу спадщини (від традиційних речей до корпоративних прав і цифрових активів), а також зростання кількості спадкових справ, дефіцит чітких правил щодо істотних умов, форми правочинів, порядку державної реєстрації та ролі нотаріуса підвищує транзакційні та процесуальні ризики. Судова практика демонструє різні підходи до кваліфікації таких правочинів, що знижує передбачуваність результатів спорів і ускладнює планування спадкового розпорядження. Окремою проблемою є відсутність законодавчо окреслених меж “підтягування” спадкоємців наступних черг і належних запобіжників для осіб з обов’язковою часткою, що створює поле для зловживань і подальших оскаржень.
На підставі положень Цивільного кодексу України окреслено предмет і зміст трьох базових конструкцій: договору про зміну черговості одержання права на спадкування, договору про зміну розміру часток у спадщині та договору про поділ спадкового майна, а також можливість укладення змішаних договорів. Систематизовано істотні, звичайні й випадкові умови таких договорів; наведено рекомендований перелік відомостей для нотаріального посвідчення та алгоритм подальшої реєстрації прав. Обґрунтовано диференційовані вимоги до форми правочинів: від простої письмової для рухомого майна – до обов’язкового нотаріального посвідчення і державної реєстрації прав щодо нерухомості та іншого реєстрового майна. Запропоновано законодавчо конкретизувати межі “підтягування” спадкоємців, вбудувати гарантії захисту прав осіб з обов’язковою часткою та закріпити типові умови договорів і чек-листи для нотаріальної практики. Очікуваний практичний результат – підвищення правової визначеності, зменшення кількості спорів і наближення до європейських стандартів, а стратегічний – цифровізація нотаріальних процедур, сумісність реєстрів і уніфікація підходів у транскордонних спадкових кейсах.
Ключові слова: спадкування, договори між спадкоємцями, зміна черговості, зміна часток у спадщині, поділ спадкового майна, істотні, звичайні та випадкові умови, нотаріальне посвідчення, державна реєстрація.
http://doi.org/10.71404/2409-6415.140.3
Красицька Л.В., Лічман Л.Г. Вплив рішень Європейського суду з прав людини та Конституційного Суду України на розвиток законодавства України в сфері приватних відносин
У статті розглянуто питання впливу рішень Європейського суду з прав людини та Конституційного Суду України на розвиток законодавства України в різних сферах регулювання приватних відносин.
Доведено, що рішення Європейського суду з прав людини, які за своєю правовою природою є джерелами права в Україні, застосовуються в судовій практиці, одночасно впливають й на формування національного законодавства в сфері захисту прав та свобод людини, які мають фундаментальний характер. Законодавець України намагається врегулювати так суспільні відносини, щоб в подальшому не допустити тих порушень Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, які були встановлені в рішеннях ЄСПЛ. Наведено приклади такої реалізації висновків, встановлених в рішеннях Європейського суду з прав людини, у сфері захисту особистих прав (права на психіатричну допомогу), сімейних прав (права на зміну по батькові).
Акцентовано увагу, що в процесі оновлення цивільного законодавства України репродуктивні права людини мають бути врегульовані з врахуванням практики ЄСПЛ, який виходить з того, що ембріони не можуть розглядатися як певне «майно» при врегулюванні відносин щодо застосування допоміжних репродуктивних технологій.
Аргументовано, що в межах здійснення конституційного контролю Конституційний Суд України, не порушуючи принципу поділу влади, визнає неконституційним певний законодавчий припис, що сприяє формуванню в подальшому національного законодавства України без суперечностей, прогалин, з дотриманням положень Конституції України. Наведено приклади впливу рішень Конституційного Суду України на розвиток законодавства України в сфері державної реєстрації прав власності на нерухоме майно, стягнення судового збору. Зроблено висновок, що рішення Конституційного Суду України, якими визнається неконституційність закону або окремого положення закону, визначають орієнтир (напрям) правового регулювання приватних відносин для законодавця в контексті дотримання норм Конституції України як норм прямої дії.
Ключові слова: Європейський суд з прав людини, Конституційний Суд України, рішення Європейського суду з прав людини, законодавство, приватні відносини, цивільне законодавство, рекодифікація, особисті права, сімейні права, захист прав.
http://doi.org/10.71404/2409-6415.140.4
Кузьменко О.В., Чорна В.Г., Стріяшко Г.М. Спорт як елемент адміністративно-правового забезпечення підготовки військовозобов’язаних
У статті аналізується спорт як складова адміністративно-правового забезпечення підготовки військовозобов’язаних у сучасних умовах функціонування держави, що перебуває у стані збройної агресії. Підкреслюється, що фізична та спортивна підготовка громадян, які перебувають на військовому обліку, є важливим елементом мобілізаційної готовності та одним із інструментів реалізації державної політики у сфері національної безпеки. Автор розглядає спорт не лише як соціальний феномен, а як системний механізм, інтегрований у сферу публічного управління.
Досліджено нормативно-правові засади, що регулюють фізичну культуру, спорт, військовий обов’язок та мобілізаційну підготовку, а також їхню узгодженість у контексті забезпечення фізичної готовності військовозобов’язаних. Встановлено, що чинне законодавство не формує цілісної моделі спортивної підготовки резерву та містить низку прогалин, пов’язаних із відсутністю уніфікованих стандартів, чіткої компетенції суб’єктів публічної влади та ефективних організаційних процедур.
У роботі акцентується увага на впливі спорту на формування ключових фізичних, психологічних та вольових якостей військовозобов’язаних. Доведено, що спортивна діяльність сприяє підвищенню витривалості, дисципліни, мотиваційної готовності та здатності діяти в умовах підвищеного стресу, що є необхідними характеристиками майбутніх військовослужбовців. З огляду на це, потребує оновлення підхід до інтеграції спортивних практик у систему мобілізаційної підготовки.
Окрему увагу приділено організаційним та управлінським проблемам, зокрема недостатності спортивної інфраструктури, слабкій міжвідомчій координації, фрагментарності програм фізичної підготовки та відсутності системних механізмів контролю за рівнем готовності військовозобов’язаних. Вказані недоліки обмежують ефективність державної політики у сфері передвійськової підготовки та потребують комплексного перегляду.
Запропоновано напрями вдосконалення адміністративно-правового забезпечення спортивної підготовки військовозобов’язаних, серед яких: розроблення єдиних державних стандартів фізичної готовності, створення міжвідомчої координаційної платформи, посилення інфраструктурної спроможності та запровадження системного моніторингу фізичної підготовленості резерву. Обґрунтовано, що зміцнення ролі спорту у механізмах державного управління підготовкою військовозобов’язаних є важливою передумовою посилення обороноздатності держави.
Ключові слова: спорт; фізична підготовка; військовозобов’язані; адміністративно-правове регулювання; публічне адміністрування; державна політика; воєнний стан; мобілізаційна готовність; державний контроль; спортивна інфраструктура.
http://doi.org/10.71404/2409-6415.140.5
Коропатнік І.М., Карелін В.В., Бериславська О.М. До питання адміністративно-правового регулювання цивільно-військового співробітництва в Україні
Питання здійснення цивільно-військового співробітництва в умовах повномасштабної агресії російської федерації проти України є актуальними в наш час, оскільки саме воно багато в чому визначає ефективність діяльності Збройних Сил України і як наслідок – мир та порядок у державі. Це зумовлює необхідність розгляду цього питання більш глибоко. Дослідження проблеми цивільно-військового співробітництва під час дії воєнного стану є однією з малодосліджених проблем у науці адміністративного права. Розуміння проблематики цього питання, а також недосконалість законодавства і правозастосовної практики, необхідність приведення їх у відповідність до міжнародних стандартів, підвищення ефективності дії вже наявних правових норм і правових інститутів держави, формування позитивної правової свідомості та правомірної поведінки як військовослужбовців, так і цивільного населення прифронтових територій вказують на своєчасність дослідження цього питання.
Концепція цивільно-військового співробітництва не є новою для багатьох провідних армій світу. Вона сформувалася як відповідь на необхідність узгодження дій військових структур із цивільним населенням, органами державної влади, місцевого самоврядування та громадськими організаціями під час виконання завдань у мирний і воєнний час. У державах-членах НАТО система цивільно-військової взаємодії розвивається на основі принципів взаємоповаги, партнерства та взаємної підтримки, що дозволяє забезпечувати ефективну комунікацію, відновлення інфраструктури, гуманітарну допомогу та стабілізаційні процеси в районах конфліктів.
Для України, яка активно впроваджує стандарти НАТО у сфері оборонного управління, концепція цивільно-військового співробітництва має особливе значення. Вона сприяє підвищенню довіри між Збройними Силами та громадянським суспільством, забезпеченню належного рівня безпеки, підтримці місцевих громад у районах бойових дій, а також інтеграції військових структур у систему державного управління на засадах відкритості й партнерства.
Адміністративно-правове регулювання цивільно-військового співробітництва в Україні є важливою складовою забезпечення національної безпеки, ефективного функціонування сектору оборони та взаємодії військових структур із цивільним населенням і органами влади. Проведений аналіз дозволяє зазначити, що правова база цивільно-військового співробітництва ще перебуває на стадії становлення, проте має позитивну динаміку розвитку відповідно до стандартів НАТО та міжнародного гуманітарного права.
Ключовими проблемами залишаються фрагментарність нормативно-правового забезпечення, відсутність єдиної державної стратегії розвитку цивільно-військового співробітництва, а також недостатня узгодженість між органами військового управління та місцевими органами влади. Разом із тим, запровадження сучасних механізмів адміністративно-правового регулювання, удосконалення підзаконних актів і розвиток інституційної спроможності підрозділів цивільно-військового співробітництва створюють передумови для підвищення ефективності взаємодії військових і цивільних структур.
Отже, удосконалення адміністративно-правового регулювання цивільно-військового співробітництва в Україні має відбуватися шляхом систематизації законодавства, гармонізації його з міжнародними стандартами, підвищення професійної підготовки персоналу та посилення координації між центральними і місцевими органами влади. Це дозволить забезпечити належний рівень довіри між військовими та цивільними, сприятиме стабільності, безпеці та стійкому розвитку держави в умовах сучасних викликів.
Ключові слова: цивільно-військове співробітництво, Збройні Сили України, військова агресія, адміністративно-правове регулювання, завдання, функції, принципи.
http://doi.org/10.71404/2409-6415.140.6
Майданик Р.А. Володіння цифровою річчю: впровадження кращої практики в право України
Статтю присвячено аналізу впровадження в право України кращої практики володіння цифровою річчю.
Доведено, що властивий сучасному праву подaльший розвиток права щодо цифрових речей передбачає формування положень про володіння цифровою річчю або його юридичний чи функціональний еквівалент, що є глобальною тенденцією, яка характеризується поступовим визнанням цифрових речей, придатних бути під контролем, об’єктом володіння або його юридичним чи функціональним елементом, що відображає особливості їх нематеріального характеру та інформаційних систем обліку цивільного обороту цифрових речей.
Аргументовано, що законодавчі положення про володіння цифровою річчю в праві України доцільно грунтувати на альтернативних моделях володіння цифровою річчю як різновиду володіння або його юридичним еквалентом чи контролю над цифровою річчю як функціональним аналогом володіння, який є відмінним від володіння способом майнового присвоєння цифрової речі.
Зазначено, що за своїм змістом контроль над цифровою річчю містить виключні фактичні повноваження отримувати всі вигоди, користуватися та розпоряджатися цифровою річчю. ЦК України доцільно передбачити положення про володіння цифровою річчю, які міститимуть його поняття, співвідношення із загальними положеннями ЦК про володіння, критерії ідентифікації особи, яка має контроль, встановлені законом випадки, коли, яка має контроль, не визнається володільцем цифрової речі.
Доводиться висновок, що положення ЦК України про речі необхідно застосовувати як до предметів матеріального світу, так і до нематеріальних майнових благ, зокрема до цифрової речі, які здатні перебувати в правовому володарюванні особи (бути відокремленими і стійкими, фізично або інтелектуально підконтрольними особі й не мати волі, тобто здатності своїми думками визначати свої дії), бути оборотоздатним (здатність переходити від однієї особи до іншої) і мати майнову цінність (тобто здатність задовольняти певні потреби суб’єктів права, що може бути оцінена в грошовому еквіваленті, або мати культурну чи історичну цінність).
До цифрової речі, іншого нематеріального майнового блага, яке не відповідає цим властивостям речі, застосовуються положення ЦК України про зобов’язальні або інші цивільні права, які відповідають сутності нематеріального майнового блага.
Зауважено, що володіння цифровою річчю доцільно поширювати на цифрові речі, які придатні бути під контролем.
За своїми ознаками цифрова річ здатна бути у володінні, якщо таке нематеріальне майно може перебувати під контролем певною особою, що передбачає індивідуалізацію відповідної цифрової речі завдяки якій виникає можливість її виключного виділення від маси будь-яких інших «матеріальних» і «нематеріальних» речей.
Ключові слова: володіння, контроль, цифрова річ, майно, віртуальні активи, криптоактиви, цифровий контент, цифровий файл, обліковий запис у соціальній мережі, внутрішньо-ігрові активи, вуглецеві цифрові активи.
http://doi.org/10.71404/2409-6415.140.7
Мех Ю.В., Солнцева Х.В., Шаповал Р.В. Роль органів публічної адміністрації у реалізації адміністративно-правових заходів протидії колабораціонізму
У статті досліджується роль органів публічної адміністрації у реалізації адміністративно-правових заходів протидії колабораційній діяльності в умовах сучасних викликів національної безпеки України. Проведено аналіз нормативно-правових актів, наукових досліджень та практичних рекомендацій щодо міжвідомчої координації суб’єктів виконавчої влади, визначено межі їх повноважень у сфері виявлення, документування та попередження проявів колабораціонізму. Звернуто увагу на інструменти адміністративного впливу, алгоритми взаємодії між органами публічної адміністрації та правоохоронними структурами, а також оцінку ефективності існуючих механізмів. Розглянуто проблеми правової невизначеності, неоднорідності практики застосування адміністративних і превентивних заходів та недосконалості процедур координації. На основі аналізу сформульовано пропозиції щодо вдосконалення адміністративно-правового забезпечення протидії колабораційній діяльності, що включають уніфікацію міжвідомчих алгоритмів, уточнення нормативних засад застосування заходів впливу та розвиток цифрових систем моніторингу. Автори підкреслюють, що системне залучення органів публічної адміністрації дозволяє поєднувати превентивні, регулятивні та контролюючі механізми, підвищуючи ефективність захисту державних інтересів і прав громадян. Результати дослідження можуть слугувати базою для подальшої законодавчої та нормативної розробки у сфері протидії колабораціонізму та зміцнення міжвідомчої координації у кризових умовах.
Ключові слова: адміністративно-правові заходи, колабораціонізм, органи публічної адміністрації, міжвідомча координація, превентивні механізми, нормативно-правове регулювання, правоохоронні органи, державна безпека, моніторинг ризиків.
http://doi.org/10.71404/2409-6415.140.8
Проневич О.С., Берлач А.І., Мацелюх І.А. Правовий концепт «енергетична безпека»: доктринальна інтерпретація та легальне закріплення
Стаття присвячена осмисленню специфіки доктринальної інтерпретації соціально-правового концепту «енергетична безпека» та стану його легального закріплення у вітчизняному законодавстві. Констатовано, що в кросдисциплінарному науковому дискурсі та вітчизняному законодавстві відсутнє уніфіковане сутнісне тлумачення дефініції «енергетична безпека», що об’єктивно зумовлено специфікою методологічних підходів до інтерпретації цього соціально-безпеково-правового феномену, а також комплексним характером енергетичної безпеки та динамікою її детермінант. Сформульовано пропозицію щодо доктринальної артикуляції енергетичної безпеки як стану захищеності енергетичного суверенітету держави шляхом формування та реалізації збалансованої державної політики у сфері енергетичної безпеки в умовах геополітичної невизначеності та існування широкого спектру реальних і потенційних загроз, перманентного моніторингу та оперативної нейтралізації корупціогенних чинників у сфері енергетики, системного вжиття уповноваженими державними та недержавними суб’єктами ефективних організаційних заходів з метою сприяння реалізації легальних інтересів суспільства та приватних осіб щодо забезпечення стійкості енергетичного комплексу та розбудови енергетичної інфраструктури, безперебійного постачання енергії споживачам у достатній кількості, за доступними цінами та в екологічно прийнятний спосіб, диверсифікації джерел енергії і способів її постачання, послаблення залежності від вуглеводневих джерел енергії та розвитку відновлювальних джерел енергії, форсованого впровадження технологій енергоефективності та енергозбереження, формування функціональної спроможності енергетичного менеджменту та посадових/службових осіб адміністративних органів належно реагувати на позаштатні ситуації у мирний час та ефективно забезпечувати енергетичну безпеку в умовах введення надзвичайних адміністративно-правових режимів.
Ключові слова: енергетична безпека, національна безпека, державна політика у сфері енергетичної безпеки, протидія загрозам у сфері енергетики, суб’єкти забезпечення енергетичної безпеки, європейські стандарти забезпечення енергетичної безпеки, правовий режим воєнного стану.
http://doi.org/10.71404/2409-6415.140.9
Стрельченко О.Г., Бухтіярова І.Г., Булик І.Л. Характеристика повноважень суб’єктів публічної адміністрації у сфері використання та охорони земельних ресурсів
У статті авторами здійснена ґрунтовна характеристика повноважень суб’єктів публічної адміністрації у сфері охорони земельних ресурсів де доведено, що система публічної адміністрації у сфері охорони земельних ресурсів свідчить про існування багаторівневої моделі адміністрування, в якій кожен учасник виконує чітко визначені законодавством функції, спрямовані на забезпечення цілісного механізму охорони земель як основного національного багатства України. Сформульовано, що Верховна Рада України виконує нормотворчу та стратегічну функцію, формуючи правові засади охорони земель, визначаючи основні напрями державної політики у сфері раціонального землекористування, затверджуючи державні програми з відтворення та збереження земельних ресурсів. Її діяльність забезпечує правову визначеність і стабільність у системі земельних відносин. Кабінет Міністрів України реалізує організаційно-управлінські та координаційні повноваження, спрямовані на впровадження законодавчих норм у практику державного управління. Саме уряд затверджує нормативи, порядки моніторингу, рекультивації та використання земель, координує діяльність центральних органів виконавчої влади у сфері охорони земель і забезпечує фінансування відповідних програм.
Міністерство економіки, довкілля та сільського господарства України виступає центральним органом формування політики, що розробляє нормативно-правові акти, визначає пріоритети охорони земель, здійснює методичне забезпечення та координацію діяльності інших виконавчих органів. Воно забезпечує інтеграцію екологічних аспектів у державну політику землекористування. Державна служба України з питань геодезії, картографії та кадастру (Держгеокадастр) виконує інформаційно-кадастрову, моніторингову та контрольну функції. Вона веде державний земельний кадастр, проводить моніторинг стану земель, здійснює землеустроєні та оцінювальні роботи, контролює дотримання вимог законодавства щодо охорони ґрунтів. Її діяльність забезпечує достовірність даних про стан і використання земельних ресурсів держави. Державна екологічна інспекція України реалізує контрольно-наглядову функцію, спрямовану на забезпечення дотримання суб’єктами господарювання вимог земельного законодавства. Інспекція здійснює перевірки, фіксує порушення, застосовує заходи впливу, ініціює притягнення винних осіб до юридичної відповідальності. Її діяльність має превентивне та відновлювальне значення у системі охорони земель. Органи місцевого самоврядування забезпечують локальний рівень управління охороною земель, приймаючи рішення щодо використання земель комунальної власності, затверджуючи місцеві програми охорони земель, здійснюючи контроль за дотриманням екологічних вимог та раціональним використанням земельних ресурсів на відповідній території. Їхня діяльність забезпечує практичну реалізацію принципу децентралізації у сфері земельних відносин.
Ключові слова: адміністрування, публічна адміністрація, земельні ресурси, повноваження, екологічні повноваження, органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування.
http://doi.org/10.71404/2409-6415.140.10
Теремецький В.І., Маляр С.А. Правове регулювання житлових відносин в Україні та acquis communautaire: перспектива імплементації європейських стандартів
Стаття присвячена визначенню особливостей імплементації європейських стандартів правового регулювання житлових відносин в Україні щодо acquis communautaire та його можливих перспектив.
Актуальність роботи обумовлена тим, що намагання України вступити до Європейського Союзу (ЄС) зумовлює нагальну потребу в гармонізації національного житлового законодавства з положеннями acquis communautaire. Держави, що узгоджують своє законодавство з acquis communautaire, знаходяться на шляху поширення європейських норм і цінностей у житловій політиці.
Підкреслено значення європейських стандартів для забезпечення рівного доступу до житла та покращення якості життя населення. Визначено, що положення acquis є вектором розвитку національного законодавства у сфері житла, сприяючи гармонізації стандартів доступності, соціальної справедливості та захисту прав людини в державі.
У дослідженні розглядається поширення стандартів acquis communautaire у сфері житлової політики як елемент інтеграції до ЄС, що сприяє формуванню спільної системи належних житлових стандартів, гармонізації законодавства та підвищенню соціальної справедливості і якості життя населення.
В Україні закладено конституційні орієнтири, що дозволяє здійснити адаптацію українського законодавства відповідно до стандартів acquis communautaire, зокрема у сфері житлового забезпечення.
Виокремлено, що стандартами acquis communautaire у житловій політиці є забезпечення права на житло, соціальна справедливість, недискримінація та сталий розвиток житлового середовища відповідно до європейських принципів. Підкреслено, що в Україні поступово утверджується та реалізується принцип соціальної справедливості, що цілком співвідноситься із acquis communautaire.
Визначено такі напрями імплементації європейських стандартів правового регулювання житлових відносин в Україні щодо acquis communautaire: впровадження ефективних механізмів забезпечення соціальним житлом; встановлення доступних цін на житло та сприяння будівництву соціального житла; застосування стандартів ЄС щодо недискримінації та рівного доступу до житла; впровадження систем оцінки відповідності національного законодавства та практики стандартам ЄС.
Ключові слова: житло, житловий фонд, житлова політика, державне управління, acquis communautaire, стандарти ЄС, право на житло, захист житлових прав, житлове забезпечення, соціальне житло, соціальний захист, соціальна політика, соціальна справедливість, захист прав людини, гармонізація законодавства, трансформація національного законодавства, європейська інтеграція.
http://doi.org/10.71404/2409-6415.140.11
Чехович Т. Ключові елементи «Rule of Law Roadmap»: загальний аналіз
Стаття присвячена аналізу змісту, структури та ключових напрямів реалізації Дорожньої карти з питань верховенства права («Rule of Law Roadmap»), яку Україна впроваджує в межах переговорів про вступ до Європейського Союзу. Автор підкреслює, що після затвердження переговорних рамок ЄС та запуску офіційних переговорів у 2024 році виникла потреба в комплексних реформах, спрямованих на забезпечення відповідності держави європейським стандартам. Дорожня карта містить великий масив завдань – 124 стратегічні результати та 529 заходів, які охоплюють реформу правосуддя, боротьбу з корупцією, забезпечення прав людини та модернізацію сектору кримінальної юстиції.
У роботі увага акцентується на необхідності зміцнення незалежності судової влади, удосконаленні механізмів добору та відповідальності суддів і прокурорів, завершенні перевірок доброчесності та цифровізації правосуддя. Аналізується зміст антикорупційних реформ та інституційних викликів, пов’язаних із забезпеченням ефективності НАБУ, САП і ВАКС. Значне місце займає розгляд вимог ЄС щодо прав людини, зокрема гарантій свободи слова, умов у місцях несвободи, рівності та недискримінації.
Окремо оцінюється блок завдань у сфері кримінальної юстиції: імплементація рамкових рішень ЄС, впровадження європейського ордера на арешт, врегулювання конфліктів юрисдикції, удосконалення міжнародного співробітництва та посилення боротьби з організованою злочинністю. Автор також вказує на існуючі прогалини Дорожньої карти, зокрема недостатню увагу до моніторингу антикорупційних розслідувань, управління арештованими активами, реформування публічних закупівель.
У висновках наголошується, що успіх виконання Дорожньої карти залежить від широкої консолідації державних інституцій, експертного середовища та наукової спільноти. Пропонується активніше залучати правничу громадськість до розробки реформ, подібно до процесу рекодифікації цивільного законодавства, що може прискорити євроінтеграційний рух України.
Ключові слова: верховенство права; євроінтеграція; судова реформа; антикорупційна політика; права людини; кримінальна юстиція; європейське законодавство (acquis ЄС); міжнародне співробітництво.
http://doi.org/10.71404/2409-6415.140.12
Горбунова Я. Докази та доказування у справах про домашнє насильство
Наукова стаття присвячена проблематиці доказів і доказування у справах про притягнення особи до адміністративної відповідальності за домашнє насильство. Зазначено, що за останні роки в Україні збільшилася кількість випадків домашнього насильства, що пояснюється складним психологічним станом людей, спричиненим війною, внутрішнім переміщенням, втратою домівок, іншого майна. Така ситуація потребує належного реагування з боку органів державної влади та притягнення винуватих осіб до відповідальності. Констатовано, що важливо встановити всі обставини справи, щоб уникнути випадків притягнення до адміністративної відповідальності за домашнє насильство за відсутності складу такого порушення. Притягнення особи до адміністративної відповідальності здійснюється виключно на підставі встановлених фактів про наявність або відсутність адміністративного правопорушення. Докази є інструментом забезпечення об’єктивного та обґрунтованого вирішення адміністративних справ. Відзначено, що у справах про притягнення особи до адміністративної відповідальності за домашнє насильство основним доказом є протокол про адміністративне правопорушення, в якому має бути зафіксовано всі обставини справи. Для належного вирішення справи до матеріалів має бути додано терміновий заборонний припис, якщо він видавався. В актах органів соціальних служб або Національної поліції можуть бути зафіксовані факти домашнього насильства. Важлива роль у доказуванні вчинення особою домашнього насильства відведена поясненням особи, яку притягують до відповідальності, а також потерпілого. Речовими або матеріальними доказами у справах про домашнє насильство виступають фото- та відеозаписи (наприклад, з камер спостереження, телефонів), листування (SMS, месенджери), аудіозаписи погроз чи образ. Підтвердження фактів завдання шкоди постраждалій особі можливо через такі документи, як довідки закладу охорони здоров’я про тілесні ушкодження, висновки лікаря або психолога (у випадках психологічного насильства). Констатовано, що доказування є складним процесом підтвердження або спростування факту вчинення домашнього насильства, вини особи в його вчиненні та інших обставин.
Ключові слова: домашнє насильство, адміністративна відповідальність, докази, доказування.
http://doi.org/10.71404/2409-6415.140.13
Гринько Л.П. Криміналістичний аналіз діпфейків: виявлення аномалій, аудіовізуальна атрибуція та ланцюг збереження доказів
У статті досліджено криміналістичні аспекти виявлення, фіксації та дослідження діпфейк-контенту, створеного з використанням технологій штучного інтелекту, а також їх вплив на сучасну практику доказування у кримінальному процесі. Зазначено, що діпфейки – синтетичні аудіо- чи відеоматеріали, створені генеративно-змагальними мережами (GAN), стають інструментом нової хвилі інтернет-шахрайств, інформаційних маніпуляцій і порушення приватності. На основі аналізу сучасних наукових джерел і міжнародних стандартів окреслено основні криміналістичні проблеми, пов’язані з використанням ШІ у злочинній діяльності: високий рівень латентності, труднощі у визначенні автентичності цифрових доказів, а також ризики фальсифікації особистих даних під час фінансових операцій і процедур верифікації.
Розглянуто основні напрями криміналістичного аналізу deepfake-контенту: дослідження цифрових артефактів і метаданих, перевірка частоти кадрів і часових аномалій, візуальний аналіз ознак синтетичного відео (освітлення, тіней, кольорової гами, міміки), аудіоаналіз синхронності звуку й відео, а також застосування алгоритмів машинного навчання для виявлення прихованих закономірностей. Наголошено на необхідності дотримання ланцюга збереження цифрових доказів і забезпечення їх допустимості в суді.
Окрему увагу приділено етичним і правовим аспектам використання штучного інтелекту у криміналістиці, зокрема питанням упередженості алгоритмів, конфіденційності персональних даних та контролю за достовірністю автоматизованих систем. Підкреслено, що розвиток діпфейк-технологій демонструє дуалізм ШІ як інструмента вчинення і водночас виявлення злочинів. Зазначено, що впровадження сучасних методів цифрової експертизи, міжнародна співпраця, правове регулювання та розвиток цифрової грамотності є ключовими умовами ефективної протидії злочинності у цифрову епоху. Зроблено висновок, що формування нової криміналістичної парадигми – «криміналістики діпфейків», є невід’ємною складовою забезпечення справедливості, інформаційної безпеки та захисту прав людини.
Ключові слова: штучний інтелект; діпфейк; цифрові докази; аудіовізуальна атрибуція; ланцюг збереження доказів; цифрова експертиза; генеративно-змагальні мережі (GAN); кіберзлочинність; машинне навчання; етичні та правові ризики; фальсифікація даних; судова експертиза; інформаційна безпека.
http://doi.org/10.71404/2409-6415.140.14
Дідик Н.І., Бесага І.В., Братковський В.М. Нормативно-правове регулювання «адміністративного розшуку» військовозобов’язаних
У статті досліджено феномен «адміністративного розшуку» військовозобов’язаних як новоутворення у системі публічного права України, що виникло в умовах воєнного стану. Актуальність теми зумовлена необхідністю нормативного та процедурного осмислення нових форм публічно-примусового впливу, спрямованих на забезпечення виконання мобілізаційних обов’язків громадян. Метою дослідження є з’ясування правової природи, підстав та меж компетенції суб’єктів адміністративного розшуку – територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки (надалі – ТЦК та СП) і Національної поліції – у забезпеченні явки військовозобов’язаних, які порушують вимоги мобілізаційного чи оборонного законодавства. Методологічну основу становлять діалектичний, формально-юридичний і системний методи аналізу, що дозволили простежити взаємодію норм мобілізаційного, адміністративного та інформаційного права. Джерельною базою дослідження стали положення Конституції України, Закони № 3543-XII, № 2232-XII, № 580-VIII, Кодекс України про адміністративні правопорушення, а також підзаконні акти Кабінету Міністрів України та накази МВС, які регламентують функціонування інформаційних систем. Основні результати полягають у тому, що «адміністративний розшук» визначено як превентивну форму адміністративно-примусових заходів, спрямованих на забезпечення виконання військового обов’язку, а не як кримінальне переслідування. Його сутність полягає у процедурі доставлення (за необхідності також затримання) осіб, які вчинили правопорушення, передбачені статтями 210, 210-1 КУпАП, від моменту реєстрації звернення ТЦК та СП до фактичного доставлення особи. Виявлено, що чинне законодавство не містить чіткої дефініції поняття «адміністративний розшук», що породжує колізії у його співвідношенні з оперативно-розшуковою діяльністю і розширює компетенцію поліції поза межі класичних наглядових функцій. Перспективи подальших досліджень убачаються у виробленні доктринального визначення адміністративного розшуку, розробленні критеріїв розмежування «адміністративного» і кримінального розшуку, а також у вдосконаленні правових механізмів інформаційної взаємодії між ТЦК та СП і органами поліції.
Ключові слова: адміністративний розшук, мобілізаційне право, територіальний центр комплектування та соціальної підтримки, Національна поліція, адміністративне затримання, доставлення, воєнний стан.
http://doi.org/10.71404/2409-6415.140.15
Заболотна Н.Я. Міжнародно-правове забезпечення використання та охорони прісної води
У статті досліджуються питання міжнародно-правового регулювання використання ресурсів прісної води інструментами міжнародного екологічного права та механізмами, що використовуються у галузі міжнародного права прав людини.
Вода є найголовнішою умовою виживання людини та збереження її гідності, а також основою життєстійкості суспільств та навколишнього природного середовища. Води не вистачає: близько двох мільярдів людей досі не мають доступу до безпечної питної води. Більшість із них живуть у вразливих регіонах світу, які найчастіше розриваються конфліктами, де вода є питанням життя чи смерті. Зростання дисбалансу у глобальному водопостачанні веде до виникнення напруженості та конфліктів і потенційно може перерости у масштабну загрозу міжнародному миру та безпеці.
Нестача води все частіше розглядається як основна проблема політики та безпеки, а не просто як проблема розвитку людства та збереження стійкості довкілля. Протягом століть співпраця у галузі води була важливим компонентом мирних угод. Створені в водних басейнах системи співробітництва з водних ресурсів, що розділяються, — це важлива характеристика міжнародного співробітництва та пошуку рішень водних проблем.
Міжнародне співробітництво сприяє забезпечувати населенню стійкий доступ до достатніх обсягів води прийнятної якості для підтримки життєдіяльності, добробуту людей та соціально-економічного розвитку з метою захисту від забруднень, що передаються через воду, і пов’язаних з водою лих, а також для збереження екосистем у кліматі миру та політичної стабільності. В даний час міжнародне співтовариство усвідомлює тісний зв’язок охорони ресурсів прісної води з правами людини. Право людини на безпечну питну воду означає право кожного без будь-якої дискримінації мати доступ до достатніх обсягів безпечної, придатної для споживання, фізично доступної та недорогої води для особистих та побутових потреб. Права людини на безпечну питну воду як компонент права на достатній життєвий рівень мають першорядне значення для повного здійснення права на життя та всіх прав людини.
Ключові слова: вода, право людини на воду, правова охорона водних ресурсів, дефіцит водних ресурсів, забруднення води, водозабезпечення, якість води, транскордонні води, міжнародне співробітництво, міжнародно-правове регулювання.
http://doi.org/10.71404/2409-6415.140.16
Крупко Я.М. Фінансово-правове забезпечення та фінансово-правове регулювання: співвідношення та особливості у системі публічних фінансів
У статті проведено комплексний аналіз змісту та співвідношення понять «фінансово-правове забезпечення» та «фінансово-правове регулювання» як ключових категорій сучасного фінансового права. З’ясовано, що фінансово-правове регулювання визначає нормативно-правові засади функціонування фінансової системи держави, тоді як фінансово-правове забезпечення спрямоване на практичну реалізацію цих норм у діяльності органів публічної влади. Встановлено, що ефективне функціонування системи Державної кримінально-виконавчої служби України потребує належного поєднання регуляторного та забезпечувального елементів фінансово-правового механізму.
Ключові слова: фінансово-правове забезпечення, фінансово-правове регулювання, публічні фінанси, фінансовий контроль, правові механізми.
http://doi.org/10.71404/2409-6415.140.17
Кунтій А.І. Обставини, що підлягають встановленню під час розслідування порушення статутних правил взаємовідносин між військовослужбовцями за відсутності відносин підлеглості
У науковій статті досліджено особливості досудового розслідування кримінальних правопорушень, передбачених статтею 406 Кримінального кодексу України, що стосуються порушення статутних правил взаємовідносин між військовослужбовцями за відсутності між ними відносин підлеглості. Закцентовано увагу на проблемних аспектах, які виникають у процесі доказування умисного характеру дій, зокрема складності встановлення психологічних та поведінкових чинників, що передували конфлікту, а також труднощах у збиранні доказової бази в умовах закритості військового середовища. Запропоновано систематизований підхід до з’ясування ключових обставин у межах досудового розслідування, зокрема обставин початку провадження, характеру взаємин між потерпілим і правопорушником, передумов конфлікту, його наслідків та особливостей фіксації події. Обґрунтовано необхідність створення практично орієнтованої криміналістичної методики розслідування таких злочинів, яка б враховувала специфіку військової служби та унеможливлювала уникнення відповідальності винними особами. Водночас піддано критиці окремі наукові підходи, що ототожнюють воєнні кримінальні правопорушення із військовими кримінальними правопорушеннями, що може призвести до помилкових управлінських рішень на державному рівні. Зроблено висновок про важливість міждисциплінарного підходу до вдосконалення розслідувань, який поєднує норми кримінального, військового та криміналістичного права.
Ключові слова: кримінальне провадження; підлеглий; начальник; статут; нестатутні відносини; воєнний стан; зброя; знущання; насильство; побої; тілесні ушкодження; потерпілий; бойова обстановка; воєнний стан; наслідки; військовослужбовець; військова служба; воєнні злочини.
http://doi.org/10.71404/2409-6415.140.18
Кюнцлі Р.В., Степанюк А.В. Нормативно-правові засади узгодження містобудівної документації з охоронними режимами культурної спадщини
У статті досліджено проблему узгодженості містобудівної документації з охоронними режимами культурної спадщини в контексті сучасної архітектурно-правової практики. Актуальність роботи зумовлена системними розбіжностями між планувальними рішеннями та охоронними приписами, які призводять до деформації історичного середовища, втрати культурної ідентичності територій і зростання кількості судових спорів щодо законності забудови в межах історичних ареалів. Метою дослідження є аналітичне осмислення нормативних, методологічних і практичних аспектів взаємодії між містобудівними документами (генеральними планами, детальними планами територій, історико-архітектурними опорними планами) та охоронними актами, а також окреслення шляхів їх узгодження у межах єдиної системи просторового управління. Методологічну основу становлять системний, порівняльно-правовий і структурно-функціональний методи, що дозволили розкрити співвідношення між містобудівним і охоронним законодавством, проаналізувати положення законів № 1805-III «Про охорону культурної спадщини», № 3038-VI «Про регулювання містобудівної діяльності», Порядків № 318 і № 926, а також державних будівельних норм і стандартів (ДБН Б.2.2-3:2021, ДСТУ 8855:2019).Основні результати дослідження полягають у визначенні концепції інтегрованого просторового планування, за якої охоронна документація розглядається не як зовнішнє обмеження, а як внутрішній рівень містобудівного процесу. Обґрунтовано, що пріоритет охоронного законодавства над містобудівним має не лише юридичний, а й концептуальний характер: він забезпечує спадковість культурного ландшафту й сталу архітектурну гармонію міста. На прикладі судової практики 2024-2025 рр. продемонстровано утвердження доктрини охоронного пріоритету, за якою органи місцевого самоврядування зобов’язані враховувати охоронні зони незалежно від їх відображення у генеральних планах. Перспективи подальших досліджень убачаються у розробленні цифрових інструментів інтеграції містобудівних і охоронних документів, формуванні єдиної інформаційної екосистеми для моніторингу історичного середовища та визначенні етичних принципів архітектурного проектування в умовах охоронного регулювання.
Ключові слова: містобудівна документація, охоронні зони, культурна спадщина, історико-архітектурний опорний план, генеральний план, сталий розвиток.
http://doi.org/10.71404/2409-6415.140.19
Лазебний А.М., Фірскіна К.М., Михайлова С.І. Криміналістичне забезпечення розслідування корупційних злочинів
Стаття присвячена дослідженню проблем криміналістичного забезпечення розслідування корупційних злочинів в Україні. У роботі розкрито сутність поняття «криміналістичне забезпечення» та його роль у процесі доказування під час досудового розслідування.
Проаналізовано основні нормативно-правові акти, що регулюють протидію корупційним діянням, а також наведено класифікацію корупційних злочинів відповідно до положень Кримінального кодексу України. Було визначено ключові криміналістичні особливості таких злочинів, високий рівень латентності, складність предмета доказування, необхідність проведення негласних слідчих (розшукових) дій та залучення фахівців із цифрової й фінансової криміналістики.
Окрему увагу приділено проблемам практичного застосування криміналістичних засобів у розслідуваннях, зокрема обмеженості технічних ресурсів, недосконалості законодавчого регулювання збору цифрових доказів.
У статті обґрунтовано необхідність розроблення уніфікованих криміналістичних методик розслідування корупційних правопорушень, створення міжвідомчих аналітичних центрів, модернізації технічного оснащення органів досудового розслідування та вдосконалення нормативної бази щодо допустимості цифрових доказів.
Підкреслено важливість міжнародного співробітництва у сфері антикорупційної криміналістики, обміну досвідом та спільних розслідувань. Приходимо до висновку, що ефективне криміналістичне забезпечення розслідування корупційних злочинів є ключовим чинником у системі протидії корупції, оскільки саме від рівня його розвитку залежить результативність викриття, документування та доведення вини правопорушників.
Ключові слова: корупція, криміналістичне забезпечення, доказування, цифрові докази, криміналістична техніка, криміналістична тактика, методика розслідування, антикорупційна діяльність, слідчі дії, фінансова криміналістика.
http://doi.org/10.71404/2409-6415.140.20
Лапка О.Я., Іванчук Н.В. Конфлікт: теоретико-методологічні підходи до розуміння
У статті здійснено комплексний теоретико-методологічний аналіз сутності та змісту конфлікту як багатовимірного соціального й правового феномену, що посідає ключове місце у структурі суспільного розвитку. На основі узагальнення філософських, соціологічних, психологічних, управлінських, педагогічних, військових та юридичних підходів обґрунтовано подвійний характер конфлікту, який може проявлятися як у деструктивній, так і в конструктивній формах. У центрі дослідження – виявлення ґенези наукових уявлень про конфлікт: від античних концепцій моральної природи суперечностей до соціально-філософських і функціональних інтерпретацій Нового часу та сучасних конфліктологічних теорій. Показано, що еволюція наукових поглядів зумовила формування двох провідних парадигм: функціональної, що трактує конфлікт як загрозу соціальній стабільності, та конфліктологічної, яка розглядає його як чинник розвитку соціальних інститутів і механізмів демократизації.
Особливу увагу приділено методологічному розмаїттю сучасних досліджень конфлікту, що охоплюють діалектичні, психодинамічні, когнітивні, інституціональні, управлінські, аксіологічні та системні підходи. Підкреслено міждисциплінарний характер феномену, що проявляється у різних сферах суспільного життя – від державного управління та педагогіки до менеджменту й військової сфери. Обґрунтовано, що сучасні конфлікти значною мірою формуються під впливом гібридних загроз, інформаційних впливів та трансформації системи глобальної безпеки.
У юридичному вимірі конфлікт розглянуто як форму суперечностей між суб’єктами правовідносин, пов’язаних із різним тлумаченням норм права, колізіями законодавства, особливостями правозастосування та зіткненням інтересів. Окреслено ключові підходи до визначення поняття «правовий конфлікт» і його структури, виділено характерні ознаки правових конфліктів та їх наслідки для функціонування правової системи. Підкреслено, що правові конфлікти можуть мати як кризовий, так і функціональний потенціал, виступаючи інструментом оновлення правового регулювання, удосконалення механізмів забезпечення прав людини та зміцнення законності.
Ключові слова: конфлікт, суперечності, конфліктна ситуація, правовий конфлікт, гібридні загрози.
http://doi.org/10.71404/2409-6415.140.21
Петренко Ю.В., Трагнюк О.Я., Бойчук Д.С. Деякі питання правової регламентації інтерграції України в ЄС контексті трансформації безпекового середовища
Досліджуючи правові засади євроінтеграції України, слід зауважити, що цей процес відбувається в особливо складних умовах, що зумовлено серйозними змінами в архітектурі міжнародної безпеки. Констатовано, що процес вступу до ЄС вимагає серйозної підготовки як від країни-кандидата, так і від Євросоюзу. Доведено, що процес євроінтеграції нашої держави вирізняється особливою динамікою саме у сфері безпеки та оборони. Серед різних напрямів євроінтеграції України особливої інтенсивності набуло співробітництво у безпеково-оборонному вимірі. Незважаючи на увесь спектр труднощів, з якими зіштовхнулася наша держава у зв’язку із повномасштабним військовим вторгненням, Україна стала надійним партнером ЄС у сфері безпеки та оборони. З’ясовано, що Україна та Європейський Союз стикаються зі спільними загрозами безпеці, зокрема з боку Російської Федерації. Акцентовано увагу, що при цьому Україна пропонує унікальний та цінний практичний досвід у протидії цим викликам. Аргументовано, що більш інтенсивна співпраця України з державами-членами ЄС у сфері безпеки та оборони відповідає стратегічним інтересам обох сторін.
Констатовано, що існуючі геополітичні реалії та загрози, розгортання повномасштабної війни на території Європи поклало початок серйозних трансформаційних змін і для самого Євросоюзу. Виявлено, що для того, щоб бути постачальником безпеки в європейському регіоні, ЄС має використовувати наявні та створювати нові правові механізми для залучення.
Доведено, що Європейський фонд миру було створено як інструмент, який ЄС може використовувати для фінансування зміцнення оборонної спроможності третіх держав для їх військової відповіді в кризовій ситуації у разі виникнення міжнародного збройного конфлікту. З’ясовано, що цей правовий інструмент може бути використано для надання Євросоюзом військової допомоги для України. Досліджено низку рішень Ради Європейського Союзу, якими визначено заходи допомоги, що надаються Україні, і обсяг відповідного фінансування.
Здійснено аналіз правових підходів Міжнародного Суду ООН щодо можливості застосування сили та надання фінансової допомоги у разі воєнного конфлікту. Доведено, що Україна має право вживати заходи для реалізації свого права на самооборону, а інші держави мають право підтримувати її у здійсненні цього права. Встановлено, що надання державами-членами Євросоюзу військової техніки та платформ, призначених для застосування летальної сили, технічне обслуговування, ремонт і модернізація наданих матеріалів та ідентичного обладнання, що здійснюється відповідно до Рішення Ради 2022/228, відповідають нормам міжнародного права щодо застосування сили. Продемонстровано, що Європейський Союз може діяти як учасник відносин із забезпечення міжнародної безпеки не лише через цивільні та миротворчі місії, а й шляхом підтримки військових зусиль держави, яка реалізує своє невід’ємне право на самооборону.
Ключові слова: євроінтеграція, Спільна політика безпеки та оборони, Копенгагенські критерії, acquis ЄС, Європейський фонд миру, колективна безпека та оборона, Рада безпеки ООН.
http://doi.org/10.71404/2409-6415.140.22
Покришень Д.А. Актуальність та перспективи концепції інформаційно-правового забезпечення підготовки персоналу ДКВС України
У статті розглянуто теоретико-методологічні та практичні аспекти формування концепції інформаційно-правового забезпечення підготовки персоналу Державної кримінально-виконавчої служби України (ДКВС) у контексті сучасних трансформацій правової системи держави. Обґрунтовано актуальність дослідження, зумовлену глобальною цифровізацією суспільних процесів, зростанням ролі інформації як стратегічного ресурсу, необхідністю забезпечення інформаційної безпеки та впровадженням європейських стандартів у сфері підготовки кадрів правоохоронних органів. Показано, що традиційні підходи до професійного навчання не відповідають динаміці розвитку цифрових технологій, що спричиняє розрив між практичними потребами служби та реальним рівнем компетентності персоналу.
На основі аналізу наукових джерел і зарубіжного досвіду виокремлено проблеми відсутності цілісної науково обґрунтованої моделі інформаційно-правового забезпечення, недостатнього рівня правової регламентації цифрового навчання, низької адаптивності освітніх програм до європейських вимог та швидких технологічних змін. У роботі визначено основні напрями розвитку концепції, серед яких створення уніфікованої системи інформаційно-правової підготовки, упровадження доказово обґрунтованих (evidence-based) підходів до навчання, розвиток цифрових компетентностей та кібергігієни персоналу, формування механізмів постійного професійного розвитку (CPD), інтеграція міжнародного досвіду й етичних стандартів роботи з інформацією.
Результати дослідження мають теоретичне та прикладне значення для модернізації системи відомчої освіти, підвищення ефективності діяльності ДКВС України, удосконалення нормативно-правової бази та формування сучасної моделі інформаційно безпечної професійної підготовки правоохоронних кадрів.
Ключові слова: інформаційно-правове забезпечення, підготовка персоналу, Державна кримінально-виконавча служба України, цифровізація, інформаційна безпека, професійна компетентність, євроінтеграція.
http://doi.org/10.71404/2409-6415.140.23
Силенко Л.М. Напрямки удосконалення адміністративно-правового регулювання поховальної справи
У статті досліджуються ключові проблеми чинного адміністративно-правового регулювання поховальної справи в Україні та окреслюються напрями його удосконалення з урахуванням європейських стандартів, вимог міжнародного гуманітарного права та викликів воєнного стану. Обґрунтовується, що фрагментарність нормативної бази, нечіткий розподіл повноважень між органами місцевого самоврядування, виконавчою владою та комунальними підприємствами, поширені практики монополізації ринку, тіньової діяльності, нав’язування послуг і торгівлі інформацією про смерть створюють високі корупційні ризики та порушують права родичів померлих. Наголошується на необхідності комплексної кодифікації законодавства про поховальну справу, виокремлення й деталізації контрольних і наглядових повноважень публічних органів, запровадження прозорих процедур допуску до ринку, ліцензування або реєстрації суб’єктів, єдиних професійних стандартів та етичних вимог до надавачів ритуальних послуг. Окрему увагу приділено запровадженню електронних реєстрів місць поховання, обліку померлих та загиблих унаслідок воєнних дій, уніфікованих процедур ідентифікації тіл, стандартів належного утримання кладовищ та санітарної безпеки. Підкреслюється важливість забезпечення реальної конкуренції між комунальними та приватними суб’єктами, заборони дискримінаційних умов доступу, розвитку механізмів громадського та медіаційного контролю. Зроблено висновок, що вдосконалення адміністративно-правового регулювання поховальної справи має бути спрямоване на посилення гарантій гідності померлої особи, захист прав її близьких, підзвітність органів влади та формування цілісної гуманітарної політики держави у сфері поводження зі смертю. Серед перспективних напрямків вдосконалення механізмів управління пошуком, ексгумацією та перепохованням останків осіб можна виокремити: 1) розробка централізованої бази даних місць поховань.
Ключові слова: поховальна справа, ритуальні послуги, правове регулювання ритуальних послуг, міжнародний досвід регулювання ритуальних послуг.
http://doi.org/10.71404/2409-6415.140.24
M.V. Sliusarenko, O.Ya. Trahniuk Algerian War and the Multidimensionality of Human Rights Violations in The Process of Decolonization
Стаття зосереджується на історичному та правовому аналізі порушень прав людини під час Алжирської війни за незалежність 1954-1962. Насильство у ході цього конфлікту було багатовимірним, охоплюючи різні групи цивільного населення, і проявлялось як у контексті репресивної політики Франції, так і у вигляді післявоєнних переслідувань з боку алжирських націоналістів. Французькі сили безпеки застосовували тортури, позасудові страти, викрадення, масові примусові переміщення цивільних осіб та надмірне застосування сили під час акцій протесту. Ці практики порушували положення низки міжнародних договорів у сфері прав людини, учасником яких Франція була під час конфлікту. У роботі також розкрито, що укладені у березні 1962 року Евіанські угоди, що мали покласти край насильству і гарантувати безпеку для цивільного населення, були одразу порушені алжирськими повстанськими угрупованнями. Масові розправи, здійснені проти п’є-нуарів і харкі, супроводжувались жорстокими вбивствами, зникненням людей та експропріацією майна. У результаті цих подій, які автор характеризує як етнічні чистки, сотні тисяч п’є-нуарів і харкі були вимушені масово вирушити до Франції. Після втечі десятки тисяч харкі були розміщені у таборах із жахливими умовами життя, що суперечить забороні на нелюдське та таке, що принижує гідність, поводження. Особлива увага приділена питанню відсутності правосуддя для воєнних злочинців: Франція ухвалила низку актів амністії, що звільняли від кримінальної відповідальності всіх, хто був причетний до порушення прав людини під час війни, тоді як у незалежному Алжирі члени FLN фактично ніколи не переслідувалися за злочини, скоєні у 1962 році. Міжнародне співтовариство не мало інструментів для притягнення винних до відповідальності, що свідчить про обмеженість механізмів міжнародного права епохи Холодної війни. Автор пропонує дослідникам у сфері постколоніальних студій та міжнародного права перейти до багаторівневної аналітичної моделі, в якій буде визнано, що страждання і вразливість впливають на всі сторони конфлікту в різні історичні періоди.
Ключові слова: міжнародне гуманітарне право, деколонізація, права людини, репатріація, Алжирська війна.
http://doi.org/10.71404/2409-6415.140.25
Стріяшко Г.М., Задерейко С.Ю. Адвокатура як інституція надання правничої допомоги у податково-правових відносинах: особливості правового статусу
Сучасний стан податково-правового регулювання в Україні демонструє тенденцію до зростання значення професійної правничої допомоги у забезпеченні ефективного функціонування механізмів публічної влади та гарантуванні прав приватних суб’єктів. У межах публічно-приватної дихотомії особливого значення набуває адвокатура як автономна інституція громадянського суспільства, що виконує системоутворюючу роль у забезпеченні правової комунікації між платником податків і державою. Науковці відзначають, що ефективність захисту прав особи у сфері публічно-правових відносин прямо залежить від реального змісту процесуального статусу адвоката та чіткості нормативного регулювання меж його діяльності. Проте в чинному законодавстві України зберігаються значні прогалини та колізії: відсутня системна регламентація прав і обов’язків адвоката саме у сфері податкових правовідносин; не визначено механізм реалізації гарантій незалежності адвокатської діяльності при взаємодії з контролюючими органами; існує дисбаланс між правами сторін у податкових спорах, коли держава (через суб’єктів владних повноважень) зберігає фактичну процесуальну перевагу; недостатньо врегульовано питання юридичної відповідальності адвоката, зокрема співвідношення дисциплінарної, адміністративної та цивільно-правової відповідальності; судова практика залишається непослідовною, що призводить до неоднакових підходів у тлумаченні правового статусу адвоката.
Додатковими викликами сучасності є зміна форм реалізації професійної правничої допомоги дистанційна участь у судових засіданнях, електронне листування, цифрові докази, що потребує оновлення нормативної бази відповідно до принципів верховенства права та доступу до правосуддя.
У результаті формується структурна невизначеність правового статусу адвокатури у сфері оподаткування, що проявляється у розбалансуванні публічних і приватних інтересів, нестабільності судової практики, зниженні рівня гарантій професійної незалежності, фрагментарному науковому опрацюванні проблеми.
Отже, таких умовах об’єктивно виникає потреба в науковому переосмисленні та доктринальній реконструкції спеціального правового статусу адвоката у податкових правовідносинах як комплексної категорії, що поєднує інструменти професійної автономії, процесуальних гарантій, належної взаємодії з податковими органами та механізмів відповідальності, що й зумовлює актуальність проведеного дослідження.
Ключові слова: адвокат, безоплатна правнича допомога, правовий статус, адвокатура, податкові правовідносини.
http://doi.org/10.71404/2409-6415.140.26
Чорномаз О.Б. Застосування інформаційних технологій у сфері запобігання та протидії домашньому насильству
У контексті формування цифрового суспільства технологічні інновації набувають особливого значення як інструменти запобігання, виявлення та протидії домашньому насильству. Разом із тим їх інтеграція у відповідні механізми державної політики супроводжується низкою труднощів, серед яких — нормативно-правові обмеження, обмеженість ресурсного забезпечення, культурні стереотипи та недостатній рівень інформованості населення щодо наявних цифрових інструментів. У зв’язку з цим дослідження потенціалу сучасних цифрових технологій та формування практичних рекомендацій щодо їх ефективної адаптації до національних умов постає важливим і своєчасним завданням, спрямованим на підвищення результативності системи запобігання та протидії домашньому насильству в Україні.
Ключові слова: протидії домашньому насильству, технологічні інновації, інформаційні технології, проблема, вирішення.
http://doi.org/10.71404/2409-6415.140.27
Чудненко В.О. Державна політика щодо охорони педосфери: нормативно-правові та інституційні засади
У статті досліджено нормативно-правові та інституційні засади державної політики щодо охорони педосфери як ключового елементу екологічної безпеки та сталого розвитку. Здійснено аналіз поняття «державна політика» в контексті сучасного адміністративного права, розкрито її зміст як системи цілеспрямованої нормативно-організаційної діяльності держави, спрямованої на збереження та відновлення ґрунтових ресурсів. Підкреслено, що формування політики охорони педосфери відбувається у тісному взаємозв’язку з екологічною, аграрною та регіональною політиками, відображаючи інтеграційний характер державного управління природними ресурсами.
Визначено, що правову основу державної політики у сфері охорони педосфери становлять Конституція України, Закони України «Про охорону навколишнього природного середовища» та «Про охорону земель», Земельний кодекс України, а також міжнародні документи, зокрема Стратегія Європейського Союзу про ґрунти до 2030 року. Показано, що нормативно-правове забезпечення охорони педосфери має багаторівневу структуру, у якій поєднуються норми екологічного, земельного, адміністративного та фінансового права. Обґрунтовано необхідність розроблення та впровадження Національної стратегії управління ґрунтовими ресурсами України до 2030 року як системоутворюючого документа державної політики.
Проаналізовано інституційну систему реалізації державної політики охорони педосфери, до якої належать Міністерство охорони довкілля та природних ресурсів України, Державна екологічна інспекція України, Державна служба України з питань геодезії, картографії та кадастру, органи місцевого самоврядування та науково-дослідні установи. Розкрито їхні повноваження, функції та напрями взаємодії у процесі забезпечення моніторингу, контролю й рекультивації земель. Особливу увагу приділено ролі громадських організацій та міжнародного співробітництва у сфері збереження ґрунтів, а також необхідності цифровізації кадастрових і моніторингових систем.
У статті підкреслено, що державна політика охорони педосфери характеризується інтеграційністю, нормативною визначеністю, науковою обґрунтованістю, превентивним характером і участю громадськості. Зроблено висновок, що її подальший розвиток потребує гармонізації з європейськими стандартами, удосконалення механізмів координації між органами влади, розширення науково-аналітичного забезпечення та запровадження екологічних стимулів для суб’єктів землекористування.
Ключові слова: державна політика, публічне адміністрування, педосфера, охорона земель, екологічна безпека, сталий розвиток, моніторинг ґрунтів, нормативно-правове регулювання, інституційний механізм, екологічне управління.
http://doi.org/10.71404/2409-6415.140.28
Гнатюк А.Ю. Особливості прокурорського нагляду у кримінальному провадженні щодо неповнолітнього в умовах воєнного стану
Стаття присвячена аналізу особливостей участі прокурора у кримінальному провадженні щодо неповнолітніх в умовах воєнного стану та сучасних викликів ювенальної юстиції в Україні. Показано, що збільшення кількості кримінальних проваджень за участю дітей після повномасштабного вторгнення РФ актуалізувало питання ефективності прокурорського нагляду та реального забезпечення прав і найкращих інтересів дитини. Встановлено, що хоча національна правова база включає розширені гарантії захисту дітей, закріплені у КПК України, спеціальному законодавстві, міжнародних актах та відомчих наказах, зокрема № 309 і № 509 Офісу Генерального прокурора, їх практичне застосування залишається нерівномірним. Проаналізовано ключові положення Наказу № 509, який покладає на прокурора обов’язок особисто допитувати неповнолітнього перед обранням запобіжного заходу, забезпечувати дотримання Лансаротської конвенції, застосування відеофіксації та дистанційного розслідування, а також виявляти випадки втягнення дітей у злочинність та негативного впливу дорослих. Підкреслено, що психологічна вразливість неповнолітніх вимагає обов’язкової участі психолога або педагога під час допитів відповідно до ст. 226 КПК України, проте ця норма часто ігнорується або формалізується. Розглянуто проблеми недостатньої спеціалізації прокурорів: хоча в обласних прокуратурах діють ювенальні підрозділи, а в місцевих визначені ювенальні прокурори, їх статус та компетенція не закріплені в КПК, що призводить до різної якості процесуального керівництва. Висвітлено труднощі, пов’язані з умовами воєнного стану — нестачею інфраструктури, переміщенням органів слідства, обмеженим доступом до служб у справах дітей та підвищеною травматичністю досудових процедур для дітей. Автор обґрунтовує необхідність обов’язкової спеціальної підготовки та чіткого алгоритму його дій у таких провадженнях. Запропоновано посилити міжвідомчу взаємодію, сформувати єдину інформаційну базу щодо неповнолітніх, які контактують із правовою системою, а також розширити застосування відновного правосуддя та примусових заходів виховного характеру. Зроблено висновок, що реалізація цих заходів забезпечить перехід від формального прокурорського нагляду до дієвого механізму захисту прав, свобод і законних інтересів дітей у кримінальному провадженні.
Ключові слова: неповнолітні, прокурорський нагляд, кримінальне провадження, ювенальна юстиція, воєнний стан, психологічні гарантії, права дитини, ЄСПЛ, процесуальні гарантії, відновне правосуддя.
http://doi.org/10.71404/2409-6415.140.29
Артамонов М.А. Затримання особи та його види у кримінальному провадженні
У статті розглянуто правову природу, підстави та класифікацію затримання як одного з найбільш суттєвих заходів примусу у кримінальному процесі України. Розмежовуються його основні види, передбачені КПК України. Надано уніфіковане визначення «затримання», що орієнтовано на міжнародну практику. Надані відповідні зміни до КПК України.
Ключові слова: затримання, заходи забезпечення, тимчасовий запобіжний захід, права людини, кримінальне провадження.
http://doi.org/10.71404/2409-6415.140.30
Бодяк Л.М., Стрельченко О.Г., Дудко А.Г. Правовий статус осіб, зниклих безвісти у період воєнного стану
У науковій статті здійснено всебічне дослідження правового статусу осіб, зниклих безвісти у період воєнного стану, крізь призму адміністративного та міжнародного гуманітарного права. Акцентовано, що феномен зникнення безвісти набуває особливої актуальності в умовах збройної агресії, оскільки інтегрує правові, соціальні та гуманітарні виміри державного реагування. Проведено системний аналіз структури правового статусу таких осіб, визначено його елементи, підстави виникнення й припинення, а також окреслено роль державних органів у забезпеченні розшуку, обліку та соціального захисту членів їхніх сімей. Особливу увагу приділено колізії між юридичним моментом набуття статусу зниклої особи та фактичним моментом її зникнення, що зумовлює появу так званого «латентного правового статусу» як перспективної доктринальної конструкції для вдосконалення адміністративно-правового регулювання.
У статті проаналізовано положення Закону України «Про правовий статус осіб, зниклих безвісти за особливих обставин», норми IV Женевської конвенції 1949 року та практику Міжнародного комітету Червоного Хреста щодо розшуку зниклих під час воєнних дій. Обґрунтовано необхідність створення єдиної цифрової бази даних й запровадження проміжного адміністративного статусу для членів сімей зниклих осіб, що сприятиме підвищенню ефективності публічного управління у сфері гуманітарної політики та забезпеченню реалізації стандартів захисту прав людини.
Ключові слова: правовий статус, зниклі безвісти, воєнний стан, адміністративне право, Єдиний реєстр, соціальний захист, міжнародне гуманітарне право.
http://doi.org/10.71404/2409-6415.140.31
Пєшков В.В. Методи діяльності органів публічної адміністрації в умовах воєнного стану
Стаття присвячена комплексному аналізу методів діяльності органів публічної адміністрації в умовах воєнного стану як особливого правового режиму, що поєднує надзвичайні повноваження з обов’язком дотримання базових правових гарантій. На основі чинної нормативної бази (Конституція України, законодавство про правовий режим воєнного стану, національну безпеку, публічну службу, фінансову систему, а також принципи належного врядування і адміністративної процедури) запропоновано типологію методів: 1) правові (нормотворчі, дозвільні, заборонні, санкційні, тимчасові дерогації з установленими «sunset»-клаулами); 2) адміністративно-примусові (комендантська година, обмеження пересування, евакуація, реквізиція, мобілізаційні завдання, режимні вимоги до критичної інфраструктури); 3) організаційно-управлінські (єдине оперативне керівництво, міжвідомчі штаби, ризик-орієнтований нагляд, безперервність управління/COOP); 4) економічні (держзамовлення, пріоритизація логістики, комплаєнс платежів, нагляд за ліквідністю, тимчасові цінові інтервенції у визначених сегментах, санкційна політика); 5) інформаційно-комунікаційні та цифрові (ситуаційна обізнаність, міжвідомчий обмін даними, кіберстійкість, протидія дезінформації, кризові комунікації, е-сервіси для населення); 6) соціально-гуманітарні (реєстри ВПО, підтримка сімей військовослужбовців, програми реабілітації та інтеграції ветеранів, медико-психологічний супровід).
Показано, що ефективність цих методів визначається дотриманням принципів необхідності, пропорційності, правової визначеності, недискримінації, підзвітності та процесуальної справедливості (право бути вислуханим, мотивованість актів, доступ до оскарження настільки, наскільки це сумісно з безпекою). Обґрунтовано інструменти швидкого нормативного реагування (прискорені процедури з постфактум-оцінкою), матрицю повноважень і відповідальності між центральними органами, військовими адміністраціями та ОМС, а також KPI для моніторингу результативності (захищеність критичної інфраструктури, час адміністративного реагування, рівень доступу до базових послуг). Наукова новизна полягає в інтеграції адміністративно-процедурних гарантій із інструментарієм воєнного стану та побудові «драбини ескалації» методів від м’яких координаційних до жорстких примусових. Практичне значення – у пропозиції чек-листів для органів влади, механізмів відкату тимчасових обмежень після зникнення загрози та стандартизації цифрових процесів. Зроблено висновок про необхідність балансування швидкості й гнучкості управління з верховенством права як передумови стійкості держави.
Ключові слова: методи, гарантії, публічне адміністрування, воєнний стан, державне управління, кризове управління, законодавче регулювання, фінансування, координація, безпека, цифрові технології, ефективність.
http://doi.org/10.71404/2409-6415.140.32
Теслицький А.А. Теоретико-правові засади державного та публічного обвинувачення в системі кримінальної юстиції України
Вступ. Одним із визначальних елементів функціонування сучасної системи кримінальної юстиції є інститут обвинувачення, який забезпечує реалізацію засад справедливості, законності та верховенства права. В Україні, як у державі, що обрала європейський вектор розвитку, особливої актуальності набуває питання співвідношення понять «публічне обвинувачення» та «державне обвинувачення», які впродовж десятиліть мали спільне або тотожне тлумачення, однак із розвитком правової системи та демократичних інститутів набули різного правового змісту.
Історично державне обвинувачення розглядалося як процесуальна діяльність прокурора, спрямована на доведення вини особи у вчиненні злочину від імені держави. Проте сучасні реформи прокуратури, а також імплементація європейських стандартів правосуддя призвели до розширення функціонального призначення прокурора — від «державного обвинувача» до гаранта публічного інтересу. Публічне обвинувачення в сучасному праворозумінні охоплює не лише захист державних інтересів, але й забезпечення прав людини, зміцнення довіри суспільства до судової влади та формування балансу між владними інституціями та громадянським суспільством.
В умовах реформування кримінального процесу, модернізації прокуратури та гармонізації українського законодавства з європейськими принципами правосуддя питання правової природи публічного та державного обвинувачення виходить за межі суто теоретичної проблематики. Воно має безпосереднє значення для практики застосування кримінального процесуального законодавства, ефективності діяльності прокурора і, зрештою, для забезпечення прав і свобод громадян, що є фундаментальною метою держави.
Проблематика співвідношення публічного та державного обвинувачення є однією з найактуальніших у сфері кримінального процесуального права. Її значущість зумовлена кількома чинниками.
Відсутність у національному законодавстві чіткої термінологічної визначеності створює складнощі у правозастосовній практиці. Попри те, що Конституція України 2016 року закріпила функцію підтримання публічного обвинувачення в суді, чинний Кримінальний процесуальний кодекс продовжує використовувати поняття державного обвинувачення, що спричиняє розбіжності у трактуванні функцій прокурора.
Реформа прокуратури України, розпочата у 2014–2016 роках, призвела до суттєвих інституційних змін, зокрема перерозподілу повноважень між органами досудового розслідування та прокуратурою. У нових умовах прокурор стає не лише процесуальним керівником, але й суб’єктом, який несе відповідальність за справедливість судового процесу, дотримання прав людини та забезпечення законності на всіх етапах кримінального провадження.
Ключові слова: публічне обвинувачення, державне обвинувачення, прокуратура, прокурор, кримінальне судочинство, публічний інтерес, верховенство права, Конституція України, правова реформа, кримінальний процес, Європейський суд з прав людини, публічна влада.
http://doi.org/10.71404/2409-6415.140.33
