У статті здійснено ґрунтовний аналіз конституційного принципу єдиного громадянства, який закріплений у статті 4 Конституції України та деталізований у спеціальному законодавстві. Автор розглядає його правову природу, зміст і тлумачення в науковій доктрині, звертаючи увагу на наявні суперечності між юридичною формулою та реальними суспільними процесами, зокрема ситуаціями, коли особа фактично має громадянства кількох держав.
Особлива увага приділена теоретичним підходам до розуміння єдиного громадянства та відмінностям у позиціях вітчизняних науковців щодо його змісту. У статті порушено проблему невизначеності правового статусу осіб із множинним громадянством, а також проаналізовано ризики, які виникають через нечітке нормативне регулювання, включаючи загрози національній безпеці, питання політичної участі та доступу до публічних ресурсів.
Значне місце в дослідженні відведено міжнародному досвіду, зокрема аналізу норм Європейської конвенції про громадянство та практики країн-членів ЄС. Порівняльний підхід дозволяє виявити відсутність єдиної моделі врегулювання множинного громадянства в Європі та водночас засвідчує зростання толерантності до цього явища. Автор акцентує на тому, що міжнародні правові норми не забороняють множинного громадянства, але вимагають від держав встановлення чітких правових механізмів його регулювання.
У підсумку стаття обґрунтовує необхідність переосмислення принципу єдиного громадянства в українському праві, беручи до уваги європейські тенденції, глобалізаційні процеси та зростаючу міграційну динаміку. Автор наголошує на потребі законодавчого вдосконалення у сфері громадянства, що має забезпечити баланс між суверенітетом держави, правовими гарантіями особи та вимогами міжнародного співробітництва.
Ключові слова: єдине громадянство, множинне громадянство, подвійне громадянство, громадянство України, Конституція України, правовий статус, міжнародне право, біпатризм, правова колізія, європейська інтеграція, Європейська конвенція про громадянство, правовий режим громадянства.






