Українська
English
РусскийСтаття розглядає межі перетину релігійної свободи й безпеки, що є найактуальнішим аспектом права на свободу релігії або переконань в сучасному українському правовому та суспільному дискурсах. Метою є аналіз можливості законодавчої заборони діяльності окремої релігійної спільноти в цілому у розрізі вимог Конституції України на міжнародних актів з прав людини. Питання заборони релігійної організації через розташування її керівного центру в державі, яка вчинила акт військової агресії проти України розглядається у декількох поточних законопроєктах, внесених на розгляд парламенту України, зокрема, щодо заборони діяльності Української православної церкви (Московського Патріархату). Стаття визначає, що, по-перше, обмеження свободи релігії або переконань з мотивів національної безпеки та надзвичайного стану заборонено в міжнародних стандартах з прав людини, а також в Конституції України. По-друге, законодавстві чітко передбачено єдиний порядок заборони діяльності релігійної організації – судовий. Підстави для ініціювання такого порядку мають відповідати принципам пропорційності, легітимності та повноти зібраних доказів про встановлення систематичного, послідовного та довготривалого спонукання до невиконання конституційних обов’язків; грубих порушень громадського порядку; та посягання на права і майно державних, громадських або релігійних організацій. По-третє, стандарти із захисту прав людини забороняють колективне притягнення до відповідальності усієї релігійної громади за дії її окремих представників. Водночас стан війни створює екстраординарні умови та виклики для функціонування демократичної держави. В таких складних справах варто обґрунтовано визначати пріоритетність між правами людини та іншими цінностями як публічний порядок, суспільна безпека та національний суверенітет.
Ключові слова: свобода релігії та переконань, безпека, воєнний стан, межі втручання у права людини, заборона релігійної організації.
