Прийма С.В., Павлюс Ф.Ф., Якушев О.В. Теоретичні та практичні аспекти збирання, аналізу і допустимості доказів у кримінальному провадженні крізь досвід Європейського суду з прав людини

У статті здійснено комплексне дослідження проблеми допустимості доказів у кримінальному провадженні в межах правових систем держав-членів Ради Європи. Особлива увага приділяється аналізу практики Європейського суду з прав людини, який розглядає питання допустимості доказів не лише в техніко-процесуальному аспекті, а розуміє його як ключовий компонент права на справедливий судовий розгляд. Актуальність даної теми обумовлено відсутністю єдиного підходу серед європейських держав щодо оцінки доказів, здобутих із порушенням процесуальних гарантій. У деяких правових системах, переважно континентального типу панує модель автоматичної недопустимості таких доказів, тоді як інші правові системи (переважно англосаксонські) дозволяють судам самостійно вирішувати питання щодо їх включення або виключення з матеріалів справи, з огляду на певні обставини та загальний вплив  на справедливість кримінального процесу. Також у статті здійснено співставлення цих підходів з практикою ЄСПЛ, у якій акцентується увага на структурному зв’язку між порушенням загальних прав людини (зокрема правом не піддаватися катуванню, правом на мовчання, правом не свідчити проти себе, правом на повагу до приватного життя тощо) і загальною справедливістю судового провадження.

У роботі проаналізовано прецедентні рішення у справах ЄСПЛ «Ґефґен проти Німеччини», «Мельник проти України», «Яллог проти Німеччини», «Шенк проти Швейцарії», «Хан проти Сполученого Королівства», «Саундерс проти Сполученого Королівства», «Аллан проти Сполученого Королівства», «Раманаускас проти Литви». Аналіз цих справ демонструє різні сценарії порушення прав обвинуваченого у процесі збирання доказів та критерії за якими ЄСПЛ оцінює справедливість судового процесу в цілому.

Також у статті було здійснено теоретичну класифікацію підходів до оцінки допустимості доказів і сформульовано ґрунтовні висновки щодо обмеження дискреції національних судів у контексті дотримання вимог Конвенції. Обґрунтовується думка, що допустимість доказів не є самостійним технічним питанням, а виступає індикатором загальної справедливості кримінального правосуддя. Наголошується на необхідності гармонізації національних підходів до оцінки доказів із конвенційними стандартами, зважаючи на домінантну роль прав людини у сучасній європейські правовій парадигмі.

Ключові слова: допустимість доказів, кримінальне провадження, Європейський суд з прав людини, порушення прав людини, Європейська конвенція про захист прав людини і основоположних свобод, правозастосовна практика, процесуальні гарантії, доказове право.

Відкрити статтю>>>