Українська
English
РусскийОб’єднавчий процес в Європі, порівняно з початковими етапами, стає дедалі більш диференційованим. В історії європейської інтеграції простежується тенденція, відповідно до якої держави-члени Європейського Союзу інтегруються з різною швидкістю і часто вдаються до положень про відмову, при цьому деякі з держав-євроскептиків час від часу висловлюють глибоке невдоволення напрямом та темпами процесу інтеграції. Не дивлячись на це, європейська інтеграція фактично залишається одноколійним процесом, в якому держави-члени рухаються в одному напрямку під керівництвом інститутів ЄС.
В епоху глобальних викликів, зростаючої геополітичної напруженості та послаблення традиційного трансатлантичної єдності в сфері зовнішньої та безпекової політики у ХХІ ст. об’єднана Європа змушена здійснювати заходи, спрямовані на підвищення своєї ролі у міжнародних справах. Для цього висуваються та реалізуються різні ініціативи з метою посилення ролі Європейського Союзу, створення більш складної структури європейського управління, що характеризується поєднанням як ініціатив з боку держав-членів ЄС, так і не держав-членів, але все-таки європейськихкраїн. Це вимагатиме активізації дій у сфері спільної зовнішньої та безпекової політики.
Найбільш наочним прикладом диференціації в сфері зовнішньої та безпекової політики стало формування так званих лідерських груп як нового формату, який має позаінституційний характер, але при цьому значною мірою визначає спрямування та зміст зовнішньої політики ЄС. Лідерські групи представляють собою переговорну структуру, яка працює як інструмент деескалації, каталізатор досягнення єдності в рамках об’єднаної Європи та форум для управління кризами. Ефективне функціонування лідерських груп можливе за підтримки інститутів ЄС (насамперед Ради ЄС) і, як правило, з мовчазної згоди решти держав-членів.
Ключові слова: зовнішня політика, політика безпеки, диференційована інтеграція, лідерські групи, національні інтереси, право ЄС, держави-члени, Європейський Союзу.
