Українська
English
РусскийЖурнал опубліковано на сайті 25 вересня 2025 року
Бідей О.М., Кириченко О.А. Перспективи інноваційного розвитку адміністративної галузі права і судочинства, інформаційної, фінансової і земельної галузі права та правовідносин державного контролю з використання земельного фонду
З’ясовано перспективу розвитку низки традиційних юридичних наук адміністративістської спрямованості за інноваційною класифікацією юридичних наук на підставі базисних основних гіперзавдань юриспруденції та іншими поділами.
У цьому аспекті розкрита сутність докорінного реформування традиційного Адміністративного права у теорологію державно-правового регулювання та галузеві регулятивні юридичні науки і навчальні дисципліни, у т.ч. Земельну, Комп’ютероінженерну і Фінансову галузь права, а також у базисноантиделіктні юридичні науки Адміністративна галузь права і Трудова галузь права та у процедурну антиделіктну юридичну науку Адміністративне судочинство, а традиційного Адміністративного процесу у супутню процедурну антиделіктну юридичну науку Конституційне судочинство.
Акцентовано також увагу на тісно пов’язаній із викладеним сутності докорінного реформування традиційного Адміністративного права і процесу у деякі інші інноваційні юридичні науки.
Ключові слова: галузеві регулятивні юридичні науки; базисноантиделіктні юридичні науки адміністративна галузь права і трудова галузь права; процедурні антиделіктні юридичні науки конституційне судочинства та адміністративне судочинство.
https://doi.org/10.71404/2409-6415.138.1
Сайнецький В.В., Стрельченко О.Г. Особливості адміністративно-правової протидії домашньому насильству в умовах воєнного стану
У науковій статті досліджується питання адміністративно-правового запобігання домашньому насильству в контексті міжнародно-правових зобов’язань України, сучасного національного законодавства та практики його застосування. Автор підкреслює, що домашнє насильство більше не є виключно внутрішньою справою окремих держав, а розглядається як порушення прав людини на глобальному рівні. Відтак Україна, інтегруючись до системи європейських цінностей, приєдналася до ключових міжнародних актів, зокрема Пекінської декларації та Стамбульської конвенції, що визначають засади державної політики у сфері запобігання насильству в сім’ї. Також в статті особлива увага приділяється аналізу положень Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству», який визначає поняття, форми та суб’єктів правопорушень у цій сфері, а також встановлює державні гарантії захисту постраждалих осіб. Визначено відмінності між дефініцією домашнього насильства в адміністративному та кримінальному законодавстві, зокрема в контексті статей 126-1 КК України та 173-2 КУпАП. В статті розкрито систему адміністративно-правових заходів, таких як винесення термінового заборонного припису, проведення оцінки ризиків, постановка на профілактичний облік кривдників та направлення їх на проходження спеціальних корекційних програм. Зазначено, що ефективність цих інструментів залежить від міжвідомчої взаємодії, належного фінансування та кваліфікованого персоналу. В дослідженні зроблено акцент на ролі Національної поліції як ключового суб’єкта реагування, а також наголошено на важливості правового, соціального та поведінкового впливу на осіб, які вчиняють насильство. У висновках статті стверджується, що адміністративно-правове регулювання має значний охоронний, профілактичний і виховний потенціал, забезпечуючи практичну реалізацію політики держави у сфері захисту прав людини та недопущення повторного насильства.
Ключові слова: домашнє насильство, поліція, профілактика, запобігання, заходи, припис, законодавство.
https://doi.org/10.71404/2409-6415.138.2
Чуб А.В. Адміністративний орган як суб’єкт публічного управління у сфері державно-приватного партнерства
У статті досліджено адміністративний орган як суб’єкт публічного управління у сфері державно-приватного партнерства (ДПП). Проаналізовано його правовий статус, функціональні повноваження та інституційні особливості. Окрему увагу приділено ролі адміністративних органів у забезпеченні прозорості, законності та ефективності реалізації проєктів ДПП. Визначено, що в умовах воєнного стану адміністративні органи в сфері ДПП діють із застосуванням адаптивного управління, забезпечуючи як оперативність рішень, так і правову визначеність процедур. У статті наголошено на необхідності посилення участі громадськості й міжнародних донорів у реалізації проєктів ДПП. Обґрунтовано необхідність удосконалення нормативно-правової бази, оптимізації конкурсних процедур та запровадженні механізмів запобігання корупції. Запропоновано напрями підвищення ефективності адміністративного управління у сфері ДПП з урахуванням міжнародного досвіду. Зроблено висновок про потребу у подальшому вдосконаленні інституційної спроможності адміністративних органів, підвищенні прозорості їх діяльності, забезпеченні належного контролю за використанням публічних коштів та майна. Визначено, що ефективне публічне адміністрування у сфері ДПП потребує впровадження цифровізації процесів та посилення громадського контролю.
Ключові слова: адміністративний орган, публічне управління, державно-приватне партнерство, публічно-приватне партнерство, публічне управління у сфері державно-приватного партнерства.
https://doi.org/10.71404/2409-6415.138.3
Атаманчук І.В. Особливості доказування у справах про визнання шлюбу фіктивним
У статті досліджуються особливості доказування при розгляді судом справ про визнання шлюбу недійсним у зв’язку з його фіктивністю.
Наголошується, що зазначена категорія справ розглядається за правилами позовного провадження, де позивач зобов’язаний підтвердити викладені у позовній заяві обставини належними доказами, а відповідач має право надавати докази на підтримку своєї правової позиції. У такому процесі сторони можуть обґрунтовувати протилежні позиції: позивач — доводити фіктивність шлюбу, а відповідач — наполягати на його реальності. Суд, у свою чергу, зобов’язаний на підставі поданих доказів встановити наявність або відсутність передбачених матеріальним правом підстав для визнання шлюбу фіктивним.
На підставі аналізу матеріалів судової практики виявлено закономірність судового підходу, за яким предметом доказування у справах про визнання шлюбу фіктивним є встановлення відсутності ознак подружнього життя протягом усього періоду існування зареєстрованого шлюбу. До таких ознак належать: наявність спільного бюджету, ведення спільного господарства, виконання взаємних прав та обов’язків, притаманних подружжю. Відсутність зазначених обставин, як правило, свідчить про відсутність наміру створити сім’ю як у одного з подружжя, так і за взаємної обізнаності та згоди обох сторін. На практиці такі обставини можуть підтверджуватися як показаннями свідків, так і документальними доказами. Оцінюючи подані докази, суд керується положеннями ч. 2 ст. 41 Сімейного кодексу України та враховує низку чинників: чи порушує шлюб права та інтереси особи, характер взаємин подружжя до укладення шлюбу, його тривалість, спільне проживання, причини тимчасового або роздільного проживання, наявність спільного господарства, набуття майна, а також інші обставини, що мають істотне значення для визначення наміру сторін щодо створення сім’ї.
З’ясовано, що окрема ознака у відриві від загального контексту не може бути достатньою підставою для висновку про фіктивність шлюбу, тому суд здійснює всебічний аналіз усієї сукупності доказів.
Автор відзначає закономірність, що комплексний підхід до оцінки доказів судом поєднується з індивідуалізованим розглядом кожної справи, оскільки суд враховує унікальні обставини конкретних правовідносин що дозволяє більш об’єктивно встановити реальний зміст шлюбних відносин та виявити справжні наміри сторін. Важливим аспектом є також з’ясування відсутності наміру створити сім’ю протягом усього часу існування шлюбу та виключення можливості виникнення такого наміру у подальшому. У випадках, коли намір створити сім’ю виникає після укладення шлюбу, йдеться про явище конвалідації шлюбу, що може знаходити своє об’єктивне вираження. Такими підтвердженнями можуть бути: початок сумісного проживання, ведення спільного побуту, спільний відпочинок, вагітність дружини або народження дітей, взаємна турбота та підтримка тощо.
Ключові слова: докази, засоби доказування, фіктивний шлюб, оцінка доказів, позовне провадження.
https://doi.org/10.71404/2409-6415.138.4
Бідей О.М., Ланцедова Ю.О. Наукові основи адміністративної галузі права і судочинства, інформаційної, фінансової і земельної галузі права та правовідносин державного контролю з використання земельного фонду за інноваційною класифікацією юридичних наук
З’ясовані базисні передумови необхідності докорінного реформування низки традиційних юридичних наук адміністративістської спрямованості за інноваційною класифікацією юридичних наук на підставі базисних основних гіперзавдань юриспруденції та іншими поділами. Розкрита сутність фактичного змісту традиційного Адміністративного права і процесу як науки і навчальної дисципліни.
З урахуванням даної інноваційної класифікації юридичних наук представлено юридичний статус і наукові основи низки наступних традиційних юридичних наук і відповідних навчальних дисциплін адміністративістської спрямованості у будь-якій країні світу, зокрема : 1. Адміністративного права в якості Адміністративної галузі права – моноантиделіктної базисноантиделіктної правової юридичної науки і навчальної дисципліни. 2. Адміністративного процесу в якості Адміністративного судочинства – моноантиделіктної процедурної правової юридичної науки і навчальної дисципліни. 3. Інформаційного права в якості Комп’ютероінженерної галузі права – галузевої регулятивної правової юридичної науки і навчальної дисципліни. 4. Фінансового права в якості Фінансової галузі права – галузевої регулятивної правової юридичної науки і навчальної дисципліни. 5. Земельного права в якості Земельної галузі права – галузевої регулятивної правової юридичної науки і навчальної дисципліни. 6. Правовідносин зі здійснення державного контролю використання земельного фонду – відповідною юридичного інституту Земельної галузі права як регулятивної правової юридичної науки і навчальної дисципліни.
Ключові слова: інноваційна класифікація юридичних наук; теорологічні юридичні науки; регулятивні юридичні науки; базисноантиделіктні юридичні науки; процедурні юридичні науки; методичні юридичні науки; адміністративна галузь права та судочинство; земельна, комп’ютероінженерна та фінансова галузь права.
https://doi.org/10.71404/2409-6415.138.5
Іваницький А.М. Європейський суд з прав людини як міжнародний арбітр морального порядку: між правом і справедливістю у справі «Україна та Нідерланди проти Росії»
У статті досліджено трансформацію ролі ЄСПЛ в умовах сучасних викликів та особливе значення практики ЄСПЛ у забезпеченні балансу між правом і справедливістю. Акцентовано увагу на тому, що ЄСПЛ виступає не лише арбітром у вирішенні спорів, але й моральним регулятором, здатним формувати стандарти правосуддя, що відповідають гуманістичним і демократичним цінностям. Звернуто увагу на аналіз рішення ЄСПЛ від 09 липня 2025 року у справі «Україна та Нідерланди проти Росії», в якому зафіксовано системні та масові порушення рф положень Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, починаючи з 2014 року. Аргументовано, що рішення ЄСПЛ стало не лише юридичним підтвердженням злочинів держави – агресора, але й історичним документом, який закріплює правові підстави для подальшого міжнародного переслідування винних, виплати репарацій та захисту прав постраждалих. Наголошено, що рішення ЄСПЛ у справі «Україна та Нідерланди проти Росії» має визначальне значення для утвердження верховенства права у Європі, розвитку міжнародних стандартів захисту прав людини в умовах збройних конфліктів та формування правової моделі верховенства права навіть під час війни. Підсумовано, що рішення по справі «Україна та Нідерланди проти Росії» має міжнародне історичне та юридичне значення, оскільки: 1) вказаним рішенням зафіксовано системні та масові порушення рф положень Конвенції; 2) встановлено державну відповідальність за акти насильства, депортації, сексуального насильства та інші злочини; 3) створено правове підґрунтя для міжнародного переслідування винних, виплати репарацій та захисту постраждалих; 4) відкрито шлях для розгляду понад 9 500 індивідуальних скарг постраждалих осіб проти рф у ЄСПЛ. Зроблено висновок, що саме справа «Україна та Нідерланди проти Росії» підтверджує роль ЄСПЛ як міжнародного арбітра морального порядку, що визначає межі відповідальності держави, утверджує права людини та сприяє встановленню справедливості на глобальному рівні.
Ключові слова: ЄСПЛ, Європейський суд з прав людини, права людини, Україна, Нідерланди, рішення ЄСПЛ, право, справедливість.
https://doi.org/10.71404/2409-6415.138.6
Кравчук П.Ю., Шинаєв С.С. Особливості доказування державної зради в умовах воєнного стану
У статті досліджено актуальні проблеми забезпечення майнових покарань органами досудового розслідування, що є важливою складовою кримінального провадження та гарантією реального виконання вироків суду в частині майнових санкцій. Особлива увага приділяється аналізу нормативно-правового регулювання та практичних аспектів виявлення, фіксації, арешту та збереження майна, яке може стати об’єктом майнових покарань. Визначено, що діюче законодавство не завжди містить чіткі процедури, що спричиняє неоднозначність тлумачень і суттєві труднощі в правозастосуванні, особливо в контексті процедурних строків та повноважень органів досудового розслідування.
У статті обґрунтовано, що відсутність уніфікованих та прозорих механізмів забезпечення майнових санкцій під час досудового розслідування створює ризики незаконного знищення, приховування або розпорядження майном, що ускладнює подальше виконання судових рішень, зокрема конфіскації чи накладення штрафів. Аналіз проблем у сфері тимчасового вилучення майна, зокрема зауважень щодо недостатньо врегульованого механізму повернення вилученого майна, дає підстави стверджувати про необхідність удосконалення відповідних процесуальних норм для балансування інтересів правосуддя та захисту прав власників.
Окремо розглядаються виклики судової практики, серед яких недостатність доказової бази для обґрунтування арешту майна та неоднозначність підходів суддів до винесення рішень. Це призводить до потенційного порушення принципів правової визначеності, пропорційності та законності, а також підриває довіру громадян до системи правосуддя. Науковці наголошують на необхідності встановлення чітких критеріїв для клопотань про арешт, посилення ролі судового контролю та уніфікації судової практики.
Автором запропоновано комплекс заходів для подолання виявлених проблем: внесення змін до КПК України, що деталізують процедури та строки арешту майна; запровадження єдиної електронної системи обліку вилученого майна; підвищення кваліфікації слідчих і суддів; а також створення механізмів моніторингу судової практики і видання узагальнюючих рекомендацій Верховним Судом.
Ключові слова: майнові покарання, досудове розслідування, забезпечення майна, арешт майна, вилучення майна, кримінальне провадження, процесуальні гарантії, конфіскація майна, судовий контроль.
https://doi.org/10.71404/2409-6415.138.7
Костенко Ю.О. Податковий контроль як складова податкового адміністрування: трансформації сучасності
Статтю присвячено дослідженню податкового контролю як одного, із ключових елементів системи податкового адміністрування України. Уточнено, що податкове адміністрування можна визначити як діяльність уповноважених органів державної влади з реалізації податкової політики, яка поєднує правові, організаційні та управлінські засоби впливу на учасників податкових правовідносин, що спрямовані на забезпечення надходжень податкових платежів за рахунок встановлених законодавством податкових процедур: реєстраційно-облікових; сплати податків та зборів та подання податкової звітності; податкового контролю; адміністративного узгодження та притягнення до відповідальності.
Розглянуто сучасні трансформаційні процеси, які мають місце в податковій сфері, зокрема: цифровізацію контрольних процедур, запровадження ризикоорієнтованого підходу, розвиток електронних сервісів і впровадження концепції електронного аудиту (Е-аудиту). Наголошено на необхідності гармонізації національного податкового законодавства із правом ЄС у контексті євроінтеграційних зобов’язань України. Уточнено, що запровадження нових цифрових інструментів дозволяє мінімізувати корупційні ризики та скорочує адміністративний тиск на бізнес. Проаналізовано законодавчі ініціативи щодо впровадження Е-аудиту, їх практичне значення та перспективи реалізації. Акцентовано увагу на ролі електронного кабінету платника податків як основного каналу комунікації між бізнесом та податковими органами. Визначено, що цифрова модернізація податкового контролю є невідкладною умовою підвищення його ефективності, прозорості та відповідності європейським стандартам.
Ключові слова: податковий контроль, податкове адміністрування, публічне адміністрування, цифровізація, Е-аудит, електронні сервіси, євроінтеграція, право ЄС.
https://doi.org/10.71404/2409-6415.138.8
Кравчук П.Ю. Актуальні питання способів забезпечення майнових покарань органами досудового розслідування
У статті досліджено актуальні проблеми забезпечення майнових покарань органами досудового розслідування, що є важливою складовою кримінального провадження та гарантією реального виконання вироків суду в частині майнових санкцій. Особлива увага приділяється аналізу нормативно-правового регулювання та практичних аспектів виявлення, фіксації, арешту та збереження майна, яке може стати об’єктом майнових покарань. Визначено, що діюче законодавство не завжди містить чіткі процедури, що спричиняє неоднозначність тлумачень і суттєві труднощі в правозастосуванні, особливо в контексті процедурних строків та повноважень органів досудового розслідування.
У статті обґрунтовано, що відсутність уніфікованих та прозорих механізмів забезпечення майнових санкцій під час досудового розслідування створює ризики незаконного знищення, приховування або розпорядження майном, що ускладнює подальше виконання судових рішень, зокрема конфіскації чи накладення штрафів. Аналіз проблем у сфері тимчасового вилучення майна, зокрема зауважень щодо недостатньо врегульованого механізму повернення вилученого майна, дає підстави стверджувати про необхідність удосконалення відповідних процесуальних норм для балансування інтересів правосуддя та захисту прав власників.
Окремо розглядаються виклики судової практики, серед яких недостатність доказової бази для обґрунтування арешту майна та неоднозначність підходів суддів до винесення рішень. Це призводить до потенційного порушення принципів правової визначеності, пропорційності та законності, а також підриває довіру громадян до системи правосуддя. Науковці наголошують на необхідності встановлення чітких критеріїв для клопотань про арешт, посилення ролі судового контролю та уніфікації судової практики.
Автором запропоновано комплекс заходів для подолання виявлених проблем: внесення змін до КПК України, що деталізують процедури та строки арешту майна; запровадження єдиної електронної системи обліку вилученого майна; підвищення кваліфікації слідчих і суддів; а також створення механізмів моніторингу судової практики і видання узагальнюючих рекомендацій Верховним Судом.
Ключові слова: майнові покарання, досудове розслідування, забезпечення майна, арешт майна, вилучення майна, кримінальне провадження, процесуальні гарантії, конфіскація майна, судовий контроль.
https://doi.org/10.71404/2409-6415.138.9
Лаговська Н.В., Батюк Л.В. Цивільна конфіскація в Україні: виклики, механізм реалізації
У статті досліджено розвиток інституту цивільної конфіскації в Україні як одного з ключових механізмів антикорупційної політики та інструменту повернення незаконно набутого майна.
Проаналізовано міжнародні стандарти, що лягли в основу впровадження цього інституту, зокрема рекомендації FATF.
Розкрито сутність цивільної конфіскації як окремого правового інструменту, що діє поза межами кримінального провадження, а також вказано на його історичне походження та еволюцію в законодавстві окремих держав, зокрема США та Великої Британії.
Окреслено основні виклики, з якими стикається застосування цивільної конфіскації в Україні: правова невизначеність, складність доведення незаконного походження активів, супротив з боку відповідачів та недосконалість судової практики.
Окрему увагу приділено проблемам, що виникають під час розгляду справ у Вищому антикорупційному суді та надано практичні рекомендації щодо вдосконалення законодавства, підвищення ефективності правозастосовної діяльності та зміцнення інституційної спроможності органів, задіяних у процесі конфіскації.
В статті автори звернули увагу, що подальший розвиток інституту цивільної конфіскації є необхідним кроком для забезпечення верховенства права, інтеграції України до правового простору ЄС та зміцнення її спроможності у боротьбі з корупцією та організованою злочинністю.
Ключові слова: цивільна конфіскація, антикорупційна політика, необґрунтовані активи, Вищий антикорупційний суд, судова практика, міжнародні рекомендації, повернення активів.
https://doi.org/10.71404/2409-6415.138.10
Личенко І.О., Островський С.О. Адміністративно-правове забезпечення права військовослужбовців на свободу світогляду та віросповідання
У статті досліджується адміністративно-правове забезпечення права військовослужбовців на свободу світогляду та віросповідання як складової системи конституційних прав і свобод людини та громадянина. Обґрунтовується актуальність теми в умовах збройної агресії проти України, коли релігійні переконання та світоглядні позиції військовослужбовців потребують належних правових гарантій і державного захисту. Звертається увага на те, що свобода світогляду та віросповідання у військовій сфері має подвійний характер: з одного боку, вона є проявом індивідуальної автономії особи, а з іншого – обмежується особливостями військової служби, пов’язаними з дисципліною, субординацією та виконанням бойових завдань.
Розкрито теоретико-правові засади досліджуваного інституту, зокрема концептуальні підходи до визначення змісту права на свободу світогляду та віросповідання у працях вітчизняних і зарубіжних науковців. Наголошено на значенні міжнародно-правових стандартів, закріплених у Міжнародному пакті про громадянські і політичні права та Європейській конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а також на практиці Європейського суду з прав людини щодо правомірності обмежень у сфері релігійних переконань військовослужбовців. Визначено, що міжнародні підходи мають слугувати орієнтиром для вдосконалення адміністративно-правового регулювання в Україні.
Охарактеризовано нормативно-правову базу України, що визначає гарантії реалізації права військовослужбовців на свободу світогляду та віросповідання. Здійснено аналіз Конституції України, Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», Закону України «Про військовий обов’язок і військову службу» та інших актів, що регламентують діяльність капеланської служби у Збройних Силах України. Підкреслено, що чинне законодавство містить низку колізій і прогалин, зокрема щодо процедури організації релігійних відправ, правового статусу капеланів та механізмів захисту від дискримінації за релігійною ознакою.
Встановлено проблемні аспекти адміністративно-правового регулювання, серед яких: недостатня деталізація правових гарантій для представників різних конфесій, брак єдиної доктринальної концепції реалізації світоглядних прав у військових формуваннях, а також відсутність належних механізмів позасудового захисту. На підставі аналізу зарубіжного досвіду запропоновано шляхи вдосконалення правового забезпечення, зокрема гармонізацію національного законодавства з міжнародними стандартами, унормування адміністративних процедур діяльності капеланів та запровадження інституту незалежного моніторингу релігійних прав у війську.
Зроблено висновок, що забезпечення права військовослужбовців на свободу світогляду та віросповідання є важливим чинником формування демократичних засад військової служби та зміцнення морально-психологічного стану особового складу. Поглиблення адміністративно-правових гарантій у цій сфері сприятиме підвищенню рівня довіри військовослужбовців до державних інституцій, утвердженню принципу верховенства права та реалізації європейського вектора розвитку України.
Ключові слова: адміністративне право, свобода світогляду, свобода віросповідання, військовослужбовець, конституційні права, релігійні організації, військове управління, капеланська служба, адміністративно-правове регулювання, релігійні права, міжнародні стандарти, Європейський суд з прав людини, правові гарантії, воєнний стан, дискримінація.
https://doi.org/10.71404/2409-6415.138.11
Москвін Б.Ю. Адміністративно-правовий механізм оскарження рішень, дій та бездіяльності Органу здійснення державного фінансового контролю
Стаття присвячена дослідженню адміністративно-правових механізмів оскарження рішень, дій та бездіяльності органів державного фінансового контролю, зокрема Рахункової палати, Державної аудиторської служби та інших уповноважених інституцій. У сучасних умовах посилення ролі фінансового контролю як гаранта належного управління публічними фінансами проблема ефективності механізмів захисту прав суб’єктів контролю набуває особливої актуальності. Значна кількість спорів виникає у зв’язку з процедурними порушеннями, перевищенням повноважень контролюючими органами або необґрунтованим застосуванням санкцій. Це зумовлює необхідність системного аналізу національного законодавства у сфері фінансового контролю та його відповідності стандартам верховенства права і практиці Європейського суду з прав людини.
У статті розглянуто колізії правового регулювання, зокрема нечіткість строків оскарження, відсутність єдиного підходу до визначення підвідомчості таких спорів адміністративним судам, а також складнощі у забезпеченні балансу між публічними інтересами та правами суб’єктів господарювання. Проаналізовано практику адміністративних судів України, де нерідко відзначається формалізований підхід до оцінки правомірності дій контролюючих органів, що ускладнює доступ до ефективного судового захисту. Особливу увагу приділено питанню адміністративного оскарження як досудового етапу врегулювання спорів, яке має потенціал знизити навантаження на судову систему, проте страждає від браку прозорості та об’єктивності.
Автор обґрунтовує, що вдосконалення адміністративно-правового механізму оскарження можливе шляхом чіткого законодавчого визначення процесуальних гарантій, розширення цифрових інструментів подання та розгляду скарг, а також посилення інституційної незалежності органів фінансового контролю. Запровадження європейських практик, зокрема ризик-орієнтованих перевірок та відкритого доступу до результатів контролю, сприятиме зменшенню конфліктності у взаєминах держави та підконтрольних суб’єктів. У підсумку робиться висновок, що ефективний механізм оскарження рішень і дій контролюючих органів є ключовим елементом правової держави, оскільки забезпечує не лише дотримання прав та інтересів учасників публічно-правових відносин, а й підвищує легітимність та довіру до інститутів державного фінансового контролю.
Ключові слова: фінансовий контроль, адміністративне право, Україна, Європейський Союз, Рахункова палата, вищі органи аудиту, публічні фінанси, прозорість, відповідальність, публічне управління, адміністративна процедура, адміністративне оскарження, судовий захист.
https://doi.org/10.71404/2409-6415.138.12
Новіков Є.А. Деякі питання розвитку правової регламентації безпекового виміру енергетичної політики Європейського Союзу в контексті геополітичних викликів
У статті розглядаються питання еволюції правової регламентації енергетичної політики Європейського Союзу в контексті сучасних геополітичних викликів. Основну увагу приділено аналізу правового підґрунтя спільної енергетичної політики ЄС, що базується на Договорі про функціонування Європейського Союзу, зокрема статті 194, яка визначає сферу енергетики як спільну компетенцію держав-членів. Важливим аспектом дослідження є вивчення ключових цілей ЄС у сфері енергетичної політики, що передбачають диверсифікацію джерел енергії, підвищення енергоефективності, розвиток відновлюваних джерел енергії та інтеграцію енергетичних мереж країн-членів. У статті аналізується вплив сучасної енергетичної кризи на стратегію ЄС щодо досягнення енергетичної автономії. Зокрема, розглядається, як військові дії в Україні змусили ЄС переглянути свою енергетичну політику та вжити заходів для зменшення залежності від російських енергоносіїв. Відзначається, що низка держав-членів ЄС тимчасово повернулася до використання вугільних електростанцій, що суперечить кліматичним цілям «Fit for 55» та план REPowerEU, які спрямовані на пришвидшення переходу до чистої енергії, зниження залежності від викопних джерел та підвищення рівня енергоефективності.Також у статті розглядається стратегія ЄС у сфері енергетичної безпеки, яка включає заходи для зміцнення стабільності енергопостачання, створення стратегічних запасів газу та нафти, розширення інфраструктури для транспортування зрідженого природного газу, розвиток водневої енергетики та повну синхронізацію електромереж країн-членів ЄС. Зазначається, що після початку повномасштабної війни Росії проти України, ЄС ухвалив Версальську декларацію, яка поставила енергетичну політику в центр уваги політичного курсу Союзу, визначивши завдання формування енергетичного суверенітету. Автор підкреслює важливість координації дій держав-членів ЄС для забезпечення енергетичної незалежності та стабільності постачання енергоносіїв. Особливий акцент зроблено на необхідності розробки нових законодавчих ініціатив та механізмів фінансування, що сприятимуть реалізації європейської “зеленої” енергетичної політики. Дослідження доводить, що хоча ЄС стикається з низкою викликів у сфері енергетики і зокрема енергетичної безпеки, стратегічний курс на диверсифікацію джерел енергії, розвиток відновлюваних технологій та підвищення енергоефективності залишається незмінним.
Ключові слова: інтеграція, енергетичний суверенітет, енергетична безпека, спільна енергетична політика ЄС, енергетичний пакет, законодавство, Європейський Союз, Україна.
https://doi.org/10.71404/2409-6415.138.13
Петриченко В.В. Вплив воєнних дій на масштаби та структуру міграційних процесів в Україні
Стаття присвячена аналізу впливу воєнних дій на масштаби та структуру міграційних процесів в Україні, що стали одним із ключових факторів соціально-економічних та демографічних трансформацій у сучасних умовах. Збройна агресія проти України спричинила масове переміщення населення як всередині держави, так і за її межами, що призвело до формування нових міграційних тенденцій, відмінних від довоєнного періоду. Підкреслюється, що вимушена міграція, спричинена небезпекою для життя, втратою житла та робочих місць, набула безпрецедентних масштабів, а її соціальні та правові наслідки стали викликом як для України, так і для приймаючих держав. У статті простежено зміни у структурі міграційних потоків: зростання кількості жінок та дітей серед мігрантів, посилення ролі трудової міграції як стратегії виживання для сімей, зниження мобільності чоловіків призовного віку у зв’язку з обмеженнями воєнного часу.
Особлива увага приділена феномену внутрішньо переміщених осіб (ВПО), які становлять значний сегмент сучасних міграційних процесів. Їхнє переміщення створює додаткове навантаження на інфраструктуру приймаючих регіонів, соціальні служби та систему державної підтримки. Водночас аналізується і зовнішня міграція українців, яка набула значних масштабів у країнах Європейського Союзу, де реалізуються спеціальні механізми тимчасового захисту. Розглянуто, як ці механізми впливають на інтеграційні процеси та формування нових соціальних практик у громадах приймаючих країн.
У дослідженні також наголошується на необхідності вироблення цілісної державної політики у сфері міграції, яка має враховувати не лише питання безпеки та соціального забезпечення, а й перспективи реінтеграції громадян після завершення воєнних дій. Важливим завданням визначається створення умов для повернення українських мігрантів, їх професійної адаптації та залучення до відновлення економіки. Автор підкреслює, що ефективне управління міграційними процесами у воєнний та поствоєнний період є критично важливим для збереження людського капіталу, забезпечення демографічної стабільності та реалізації стратегічних цілей розвитку держави.
Ключові слова: міграція, внутрішньо переміщені особи, воєнний стан, трудова міграція, біженці, соціальна адаптація, інтеграція, реінтеграція, міжнародний захист, демографічна безпека, соціальна політика, міграційні потоки, відновлення економіки, поствоєнний розвиток, права людини.
https://doi.org/10.71404/2409-6415.138.14
Силенко Л.М. Державна політика щодо адміністративно-правового регулювання поховальної справи
Стаття присвячена дослідженню державної політики у сфері адміністративно-правового регулювання поховальної справи, яка є важливою складовою забезпечення конституційних прав людини на гідне поховання та належне ставлення до пам’яті померлих. У сучасних умовах трансформацій публічного управління, децентралізації влади та воєнного стану питання ефективності організації поховальної справи набуває особливої актуальності. Належна політика в цій сфері спрямована на створення прозорих і справедливих механізмів регулювання, що поєднують інтереси держави, місцевих громад та приватних суб’єктів господарювання.
У статті розкрито основні напрями державної політики, серед яких: удосконалення нормативно-правової бази, забезпечення єдності адміністративних процедур, цифровізація поховальної сфери, створення електронних реєстрів місць поховань, підвищення якості ритуальних послуг та посилення державного і громадського контролю. Наголошується, що значна увага приділяється компетенції органів державної влади та місцевого самоврядування у сфері поховання, а також їхній взаємодії з ритуальними службами. Підкреслюється, що адміністративно-правове забезпечення поховальної справи має відбуватися на основі принципів прозорості, доступності, підзвітності та етичності.
Особливий акцент зроблено на виявленні проблем, які ускладнюють ефективну реалізацію державної політики у цій сфері, серед яких: недостатня деталізація окремих правових норм, відсутність єдиного підходу до організації поховань у різних регіонах, корупційні ризики у діяльності ритуальних служб, низький рівень контролю за якістю надання послуг. Проведений аналіз зарубіжного досвіду (зокрема країн ЄС) свідчить про доцільність впровадження європейських стандартів, заснованих на цифровізації, екологічній безпеці та чіткій системі адміністративних процедур.
У підсумку доводиться, що державна політика у сфері адміністративно-правового регулювання поховальної справи повинна бути спрямована на комплексне оновлення законодавчої та підзаконної бази, усунення правових колізій, стандартизацію послуг, оптимізацію контролюючих механізмів і розвиток державно-приватного партнерства. Це дозволить підвищити прозорість і якість функціонування поховальної сфери, гарантувати дотримання гуманітарних та етичних норм і сприятиме формуванню сучасної моделі публічного управління у сфері поховань.
Ключові слова: державна політика, адміністративне право, поховальна справа, нормативно-правове регулювання, публічне управління, органи місцевого самоврядування, ритуальні послуги, електронні реєстри, контроль, стандартизація.
https://doi.org/10.71404/2409-6415.138.15
Сівков С.В. Реінтеграція ветеранів війни як стратегічний напрям публічного адміністрування в умовах постконфліктного розвитку
Стаття присвячена дослідженню реінтеграції як стратегічного напряму публічного адміністрування в умовах постконфліктного розвитку держави. У роботі обґрунтовано, що реінтеграція є комплексним процесом, який охоплює політичні, економічні, соціальні та психологічні аспекти відновлення суспільства після тривалих конфліктів чи воєнних дій. Зазначено, що в умовах сучасних глобальних викликів, зокрема воєнної агресії, зростає роль публічного адміністрування у забезпеченні належної координації органів влади, інституцій громадянського суспільства та міжнародних партнерів. Автор підкреслює, що стратегічна спрямованість публічного адміністрування у сфері реінтеграції має ґрунтуватися на принципах верховенства права, інклюзивності, прозорості та відповідальності.
У статті розкрито ключові напрями реінтеграційної політики: відновлення державного суверенітету і територіальної цілісності, забезпечення соціального захисту та психологічної підтримки постраждалих груп населення, формування економічних умов для відновлення підприємництва і ринку праці, а також створення механізмів національного примирення та подолання соціальної поляризації. Визначено, що ефективність реалізації цих завдань значною мірою залежить від узгодженості дій між центральними та місцевими органами влади, здатності до інституційних реформ та залучення міжнародної технічної і фінансової допомоги.
Особливу увагу приділено аналізу інструментів публічного адміністрування, які можуть бути використані в умовах постконфліктного розвитку: стратегічному плануванню, інституційному зміцненню, програмам відновлення інфраструктури, запровадженню механізмів електронного врядування та розвитку партнерств з громадянським суспільством. Автор робить висновок, що реінтеграція як стратегічний напрям публічного адміністрування має не лише відновлювальний, а й трансформаційний характер, оскільки передбачає побудову нової моделі взаємодії держави і суспільства, орієнтованої на довгострокову стабільність, стійкість до криз та формування передумов для сталого розвитку.
Ключові слова: реінтеграція, публічне адміністрування, постконфліктний розвиток, державна політика, соціальна стабільність, інституційні реформи, стратегічне планування, національне примирення, відновлення інфраструктури, сталий розвиток.
https://doi.org/10.71404/2409-6415.138.16
Тунтула О.С. Інноваційне розуміння сутності, властивостей і меж легітимного застосування прямого і делегованого державного примусу із подолання девіантної поведінки та їх розмежування із домашнім насильством і булінгом в різних сферах суспільного життя
Представлено у контексті подолання домашнього насильства та булінгу інноваційне розуміння сутності і причин безделіктної та антисоціальної девіантної поведінки. Розглянуто процедуру подолання девіантної поведінки школярів за допомогою делегованого державою примусу. Розкрита сутність і видовий поділ антисоціальної поведінки на кримінальні правопорушення та на іншу антисоціальну поведінку у формі адміністративного, дисциплінарного, де-факто майново-договірного і де-юре майново-договірного правопорушення. Презентована сутність необхідності, достатності, гуманності, професійності і збалансованості як базисних юридичних властивостей прямого і делегованого державного примусу. Розкрита сутність застосування принципу тлумачення всіх сумнівів при прийнятті проміжного рішення у невизначеній антиделіктній ситуації на користь лише антиделиктолога.
Ключові слова: домашнє насильство; булінг; безделіктна та антиделіктна девіантна поведінка; причини девіантної поведінки; сутність прямого і делегованого державного примусу; необхідність, достатність, гуманність, професійність і збалансованість державного примусу.
https://doi.org/10.71404/2409-6415.138.17
Драч Н.І. Шлюб та фактичні шлюбні відносини: сучасний стан та перспективи розвитку правового регулювання
У статті досліджуються правові аспекти регулювання шлюбних та фактичних шлюбно-сімейних відносин в Україні. Показано еволюцію законодавчого підходу до інституту шлюбу та проблематику визнання фактичних шлюбів у сучасних умовах трансформації сімейних відносин. Зазначено, що чинне сімейне законодавство України надає перевагу зареєстрованому шлюбу, тоді як фактичні шлюбні відносини залишаються поза повною правовою регламентацією, що створює неоднозначність у правозастосуванні. У роботі здійснено ґрунтовний аналіз положень Сімейного та Цивільного кодексів України, а також наведено приклади судової практики, включаючи рішення Верховного Суду, які демонструють різні підходи до вирішення спорів, пов’язаних із поділом майна, встановленням батьківства, спадкуванням та виконанням аліментних зобов’язань.
Особлива увага приділена розмежуванню правового статусу зареєстрованого шлюбу та фактичного співжиття. Наголошено, що відсутність єдиних законодавчих положень щодо фактичних шлюбних відносин зумовлює необхідність їх нормативного врегулювання з метою захисту прав та законних інтересів учасників таких відносин. Проаналізовано також правові позиції Європейського суду з прав людини, відповідно до яких фактичні шлюбні відносини розглядаються крізь призму забезпечення права на сімейне життя та недопущення дискримінації. Зіставлення української та європейської практики дозволило автору показати перспективні напрями гармонізації національного законодавства з міжнародними стандартами.
У статті наголошується, що прогалини правового регулювання фактичних шлюбних відносин призводять до значних труднощів у судовій практиці, оскільки суди змушені самостійно формувати правові позиції для вирішення спорів. Запропоновано розглядати можливість внесення змін до сімейного законодавства України з метою визначення правового статусу фактичних шлюбів, їхніх юридичних наслідків та умов визнання. Підкреслюється важливість забезпечення балансу між традиційними підходами до інституту шлюбу та сучасними соціальними реаліями, що характеризуються зростанням кількості сімей, які проживають у фактичних відносинах.
Робота містить висновок про необхідність удосконалення правового регулювання фактичних шлюбних відносин, що сприятиме уніфікації судової практики, підвищенню рівня захисту прав громадян та забезпеченню стабільності сімейних відносин. Доводиться, що системне оновлення законодавства відповідатиме європейським тенденціям розвитку сімейного права та сприятиме інтеграції України у правовий простір Європейського Союзу.
Ключові слова: шлюб, фактичні шлюбні відносини, сімейне право, поділ майна, спадкування, батьківство, аліменти, судова практика, ЄСПЛ, правове регулювання.
https://doi.org/10.71404/2409-6415.138.18
Владимиров В.В. Місце корпоративного права в українській системі права
У сучасних умовах становлення національної правової системи питання галузевої належності корпоративного права набуває особливої актуальності, адже різноманітність доктринальних підходів, відображених у науковій літературі та практиці Верховного Суду, свідчить про потребу чіткого методологічного обґрунтування його місця серед інших галузей права. Метою пропонованого дослідження є синтез і систематизація основних теоретичних позицій щодо корпоративного права, виявлення типологічних критеріїв та принципів відмежування корпоративних правовідносин, а також узагальнення практики застосування процесуальних норм у справах корпоративної юрисдикції. Методологічний апарат дослідження ґрунтується на синтезі порівняльно-правового методу для зіставлення та критичного осмислення доктринальних концепцій і ключових норм Цивільного кодексу України, Господарського та Цивільного процесуального кодексів, а також на праксеологічному підході, що передбачає системний аналіз практики Великої Палати та касаційних складів Верховного Суду у корпоративних спорах з метою виявлення закономірностей і протиріч при визначенні судової юрисдикції у спорах, що випливають з корпоративних прав. Основні висновки дослідження підтверджують, що серед наукових концепцій ключова полеміка розгортається довкола розгляду корпоративного права як підгалузі цивільного або господарського права або ж як самостійного міжгалузевого права. Теорія «комплексного правовідношення» акцентує на неоднозначності правової природи корпоративних відносин, які поєднують елементи приватного та публічного права, що виявляється у внутрішніх та зовнішніх корпоративних правовідносинах. Цивілістичний підхід підкреслює зобов’язально-договірну основу участі в корпоративних відносинах, тоді як господарсько-правова школа обґрунтовує інтеграцію корпоративного регулювання в систему господарського права, виходячи з функціональних потреб управління та здійснення господарської діяльності. Аналіз судової практики демонструє, що юрисдикція спорів вирізняється за критеріями характеру правовідносин, статусу сторін та предмету спору, проте приклади розбіжностей у підходах Великої Палати та Касаційного господарського суду вказують на невизначеність у питаннях підсудності. Перспективи подальших досліджень пов’язані із розробкою уніфікованої методики класифікації корпоративних правовідносин з урахуванням їх структурної гетерогенності та практичних викликів судового розгляду, а також удосконаленням законодавчої бази з метою забезпечення послідовності застосування правових висновків та усунення суперечностей у нормотворчому та судовому процесах.
Ключові слова: корпоративні права, міжгалузеві правовідносини, практика Верховного Суду, нормативно-правове регулювання, наукова доктрина.
https://doi.org/10.71404/2409-6415.138.19
Іванчук С.В. Теоретико-прикладні засади здійснення судового контролю за законністю діяльності органів публічного управління в Україні
Стаття присвячена аналізу теоретико-прикладних засад здійснення судового контролю за законністю діяльності органів публічного управління в Україні. Представлено науковий аналіз дефініції судового контролю та судового контролю за діяльністю органів публічного управління, наукові підходи до їхньої ідентифікації, окреслена специфіка та правова природа цих правових явищ. Констатовано, що судові органи мають широкі повноваження щодо перевірки законності діяльності органів публічного управління, водночас вони суттєво впливають на дії державного виконавця, скасовують його рішення й можуть визначати покарання за невиконання судових рішень.
Визначено мету, предмет судового контролю й головні засади функціонування судових органів як важливих суб’єктів реалізації контрольних завдань у сфері публічного управління, ідентифіковано основні засади вирішення публічно-правових спорів у судовому порядку. Встановлено, що метою здійснення судового контролю за діяльністю органів публічного управління є забезпечення верховенства права й законності, захист прав і законних інтересів членів українського суспільства у публічно-правовій сфері. Визнано, що потенціал судового контролю дозволяє запобігти потенційному порушенню незаконними діями, актами, рішеннями прав громадян, припинити такі делікти, відновити порушені права у разі їхнього порушення незаконною публічно-правовою діяльністю органу держави, вплинути на законність виконання рішень суду та покарати винних у разі вчинених правопорушень. Проаналізовано тісний взаємозв’язок судових органів з інституціями держави й суспільством.
Ключові слова: судовий контроль, судовий контроль за діяльністю органів публічного управління, судові органи, публічне управління, органи публічного управління, виконання рішень суду, законність, правопорушення.
https://doi.org/10.71404/2409-6415.138.20
Комар А.Ю. Адміністративно-правові механізми охорони земель у межах спеціальних зон військових об’єктів: досвід Федеративної Республіки Німеччина
Забезпечення належного правового режиму використання земель для оборонних потреб є одним із ключових завдань сучасної держави, адже воно безпосередньо пов’язане з гарантуванням національної безпеки та обороноздатності. Особливого значення набуває визначення та встановлення спеціальних зон навколо військових об’єктів, а також охорона земель у межах таких територій. У Федеративній Республіці Німеччина регулювання у цій сфері здійснюється через багаторівневу систему правових актів, яка поєднує міжнародні зобов’язання, федеральне законодавство, норми земель (регіонів) та муніципальних органів влади.
Адміністративно-правовий механізм охорони земель оборонного призначення у ФРН базується на діяльності суб’єктів публічної адміністрації та включає комплекс превентивних, контрольних, примусових і компенсаційних заходів. Він передбачає спеціальні механізми контролю, примусу та відшкодування шкоди, а також інтеграцію екологічних вимог, що свідчить про його системність та орієнтацію на захист довкілля поряд із забезпеченням обороноздатності.
Отже, дослідження адміністративно-правового механізму охорони земель в охоронних зонах військових об’єктів у ФРН має важливе теоретичне й практичне значення, оскільки німецький досвід може бути використаний для вдосконалення українського законодавства у сфері охорони зон з особливими умовами користування земель навколо військових об’єктів.
У статті проаналізовано правові моделі адміністративно-правової охорони земель навколо військових об’єктів у Федеративній Республіці Німеччина. Досліджено законодавчу базу, інституційний механізм, категорії спеціальних зон з особливим правовим режимом, права та обов’язки власників земель, заходи з охорони таких територій, повноваження органів влади, місцевого самоврядування, військових командувань, а також заходи адміністративного примусу та відповідальність за порушення земельного законодавства. Узагальнено специфіку охоронних підходів та визначено особливості їх застосування у сфері національної безпеки.
Ключові слова: охоронні зони, військові об’єкти, адміністративно-правова охорона землекористування, Німеччина, адміністративно-правова відповідальність, національна безпека та оборона.
https://doi.org/10.71404/2409-6415.138.21
Лайтаренко О.В., Пугач В.В. До питання відмежування розголошення державної таємниці від суміжних складів кримінальних правопорушень
Стаття присвячена дослідженню проблем відмежування складу кримінального правопорушення, передбаченого ст. 328 Кримінального кодексу України («Розголошення державної таємниці»), від суміжних складів злочинів. Підкреслено, що складність цієї проблеми обумовлена конкуренцією загальних і спеціальних норм, які містять перехресні ознаки, що ускладнює кваліфікацію діянь та породжує практичні труднощі у правозастосуванні. Окрему увагу приділено аналізу суспільної небезпеки розголошення державної таємниці, оскільки наслідком таких дій є не лише втрата контролю над секретною інформацією, а й ризик її використання іноземними державами чи організаціями на шкоду Україні. Відзначено, що особливо небезпечними є наслідки витоку інформації у воєнний чи надзвичайний період, коли будь-яке порушення схоронності даних здатне завдати непоправної шкоди обороноздатності та суверенітету держави. Також розглянуто законодавчу техніку формулювання норм про відповідальність за посягання на державну таємницю. Виокремлено три групи кримінально-правових норм: ті, що прямо визначають предметом правопорушення документи з державною таємницею; норми, які опосередковано вказують на такий предмет; та статті, де предметом виступає сама інформація, віднесена до державної таємниці. Це підтверджує відсутність єдності у підходах законодавця до регулювання відповідних складів злочинів, що потребує подальшого вдосконалення. Окремо акцентовано на відмінності між умисним розголошенням державної таємниці та іншими злочинами проти національної безпеки. Узагальнено, що правозастосовній практиці потрібна уніфікація норм, які регламентують охорону державної таємниці, з метою усунення правових колізій і дублювання, що може бути забезпечено шляхом чіткого визначення складів злочинів, їх систематизації за родовими об’єктами та уточнення критеріїв розмежування. Це дозволить підвищити ефективність протидії загрозам інформаційній безпеці України, забезпечити адекватний захист її суверенітету, територіальної цілісності та стабільності.
Ключові слова: державна таємниця, розголошення, шпигунство, державна зрада, кваліфікація, кримінальна відповідальність, конкуренція норм, національна безпека України.
https://doi.org/10.71404/2409-6415.138.22
Лисиця І.М. Розвиток інноваційного розуміння сутності, базисних ознак, видового поділу та іншої класифікації вибухової зброї, пристроїв, речовин і засобів підриву та слідів протиправного поводження з ними
Представлено базисні ознаки і поняття кримінальної ручної вибухової зброї. Звернуто увагу на обставини появи де-факто кримінальної вибухової зброї і боєприпасів в наслідок первинного виготовлення з підручних матеріалів або переробки чи прилаштування із іншої де-факто кримінальної вибухової зброї та/чи боєприпасів або із легальної вибухової зброї (військової, антиделіктної, антикварної) чи боєприпасів або із паразброї (мисливської, рибальської, промислової, каскадерської, навчальної, обрядової, парадної, нагородної, спортивної, призової, сувенірної, художньої) та/чи боєприпасів або із ймовірної механічної паразброї (експлуатаційної; природної) або шляхом повного чи часткового комбінування вказаних способів їх появи. Підкреслено, що де-юре кримінальна вибухова зброя та/чи боєприпаси з’являються вже шляхом лише їх застосування переслідуваним з метою зовнішнього спричинення потерпілому механічних смертельних тілесних ушкоджень та/або володіння будь-яким із названих видів кримінальної вибухової зброї та/чи боєприпасів без їх первинного виготовлення або/та переробки чи/та пристосування. Викладена й низка інших класифікаційних поділів кримінальної вибухової зброї і боєприпасів та слідів протиправного поводження з ними.
Ключові слова: вибухова зброя, пристрої, речовини і засоби підриву та сліди протиправного поводження з ними; вибухова зброя чи паразброя або ймовірна пара зброя; де-факто і де-юре вибухова зброя; кримінальна і легальна вибухова зброя; ручна і транспортна вибухова зброя.
https://doi.org/10.71404/2409-6415.138.23
Максюта Н.В. Форс-мажор та істотна зміна обставин у цивільному праві України: теоретико-правовий аналіз
У статті проведено комплексний теоретико-правовий аналіз інститутів форс-мажору (обставин непереборної сили) та істотної зміни обставин (hardship) у цивільному праві України. Розкрито сутність, правову природу та ключові ознаки кожного з понять. На основі аналізу норм законодавства, актуальної судової практики та доктринальних підходів визначено умови їх застосування та правові наслідки. Приділено увагу порівняльному аналізу форс-мажору та істотної зміни обставин за критеріями впливу на виконання зобов’язання, основної мети інституту, правових наслідків та процесу доказування. У статті наголошено на принципових відмінностях між цими правовими конструкціями: форс-мажор унеможливлює виконання та звільняє від відповідальності, тоді як істотна зміна обставин робить виконання вкрай обтяжливим і є підставою для зміни або розірвання договору. Стаття призначена для юристів-практиків, науковців, студентів та всіх, хто цікавиться проблемами договірного права в умовах непередбачуваних змін.
Ключові слова: форс-мажор, обставини непереборної сили, істотна зміна обставин, виконання договору, договірне зобов’язання, звільнення від відповідальності, розірвання договору.
https://doi.org/10.71404/2409-6415.138.24
Танасюк О.Є. Підстави та умови виникнення зобов’язань з відшкодування шкоди, завданої внаслідок рятування здоров’я, життя та майна фізичної особи
У науковому дослідженні здійснено комплексний аналіз підстав та умов виникнення зобов’язань з відшкодування шкоди, завданої внаслідок рятування здоров’я, життя та майна фізичної особи.
Встановлено, що відповідно до змісту статей 1161 і 1162 ЦК України підставою виникнення зобов’язання є рятування здоров’я, життя та майна фізичної особи. Рятування є юридичним фактом-дією, оскільки є наслідком свідомої, вольової поведінки суб’єкта права.
Виділено три юридичних факти за наявності яких виникають зобов’язання з відшкодування шкоди, завданої внаслідок рятування здоров’я, життя та майна фізичної особи: 1) факт-дія з рятування здоров’я, життя та майна фізичної особи; 2) факт завдання шкоди особі, яка без відповідних повноважень рятувала здоров’я, життя та майна фізичної особи; 3) рішення суду про покладення обов’язку по відшкодуванню шкоди особі, яка без відповідних повноважень рятувала здоров’я, життя та майно фізичної особи. При цьому зобов’язання виникають лише за наявності всіх юридичних фактів як юридично-фактичної підстави їх динаміки, з чим норми права пов’язують настання юридичних наслідків.
Зроблено висновок, що рятування здоров’я, життя та майна фізичної особи є юридичним фактом-дією правомірного характеру. Виділено види ознак правомірності вчинення такої дії.
До першого виду входять ознаки, які характеризують загрозу для здоров’я, життя та майна фізичної особи: а) реальність; б) спрямованість на порушення цивільних прав та інтересів фізичної особи; в) істотність – у разі загрози майну іншої особи. При цьому сама загроза є мотивом для особи вчинити дії з рятування здоров’я, життя та майна фізичної особи.
Другий вид складають ознаки, які характеризують усунення загрози здоров’ю, життю та майну фізичної особи: а) метою є ліквідація загрози (небезпеки); б) спосіб дії – рятування; в) обставини – відсутність можливості усунення загрози (небезпеки) іншими суб’єктами (професійними рятувальниками) та іншими способами.
Друга група ознак, що стосується усунення загрози, відображає психічні процеси, які відбуваються у свідомості особи, яка без відповідних повноважень рятувала здоров’я, життя та майно фізичної особи. Усунення загрози є єдиною метою дій рятувальника, оскільки становить результат якого прагне досягти внаслідок своєї діяльності.
Третій вид ознак відноситься до завданої шкоди: а) шкода має бути завдана особі, яка без відповідних повноважень рятувала здоров’я, життя та майно фізичної особи; б) шкода може виявлятися або в ушкодженні здоров’я, або смерті, або пошкодженні, знищенні майна особи, яка без відповідних повноважень рятувала здоров’я, життя та майно фізичної особи; в) розмір завданої шкоди не може бути більшим ніж вартість майна, яке рятувалося.
Ключові слова: зобов’язання, рятування, здоров’я, життя, майно, шкода, факт, дія, юридичний вчинок, правомірна дія, загроза, усунення загрози, підстави, умови.
https://doi.org/10.71404/2409-6415.138.25
Хілько І.Г. Юридична відповідальність за порушення законодавства у сфері фізичної культури і спорту в умовах особливого періоду
Стаття присвячена комплексному дослідженню проблематики юридичної відповідальності за порушення законодавства у сфері фізичної культури і спорту в умовах особливого періоду. У роботі підкреслено, що в сучасних умовах фізична культура і спорт набувають нового значення, оскільки стають не лише засобом розвитку особистості та зміцнення здоров’я, а й важливим чинником забезпечення національної безпеки, мобілізаційної готовності та психологічної стійкості суспільства. У зв’язку з цим питання дотримання законодавства у сфері фізичної культури і спорту та належного правового регулювання стає одним із ключових напрямів державної політики.
Розкрито сутність юридичної відповідальності у зазначеній сфері, визначено її види – дисциплінарну, адміністративну, цивільно-правову та кримінальну, які застосовуються залежно від характеру та наслідків правопорушень. Особлива увага приділена аналізу найбільш поширених порушень: нецільового використання бюджетних коштів, порушення правил безпеки під час організації спортивних заходів, обмеження доступу громадян до занять фізичною культурою, випадків дискримінації учасників спортивного процесу. Наголошується, що у воєнних умовах та в період післявоєнного відновлення такі порушення набувають особливої суспільної небезпеки, адже вони безпосередньо впливають на рівень фізичної готовності населення та ефективність реалізації державних програм у сфері спорту.
Досліджено проблеми реалізації механізму юридичної відповідальності, серед яких: нечіткість правових норм, прогалини у законодавстві, недостатня узгодженість між органами державної влади та місцевого самоврядування, низька ефективність контролюючих органів. Автор підкреслює необхідність удосконалення нормативно-правової бази, гармонізації її з міжнародними стандартами, а також розвитку інституційних механізмів контролю і нагляду.
Зроблено висновок, що формування ефективної системи юридичної відповідальності у сфері фізичної культури і спорту в умовах особливого періоду має базуватися на принципах верховенства права, невідворотності покарання, прозорості та підзвітності. Такий підхід сприятиме підвищенню дисципліни у сфері спорту, зміцненню довіри суспільства до державних інституцій та створенню передумов для розвитку фізичної культури як важливого елементу національної безпеки.
Ключові слова: юридична відповідальність, фізична підготовка, спортивна підготовка, адміністративно-правове забезпечення, національна безпека, особливий період, військовослужбовці, цивільне населення, державна політика, обороноздатність, патріотичне виховання, реабілітація, правове регулювання, територіальна оборона, стійкість суспільства, безпекова система.
