Українська
English
РусскийЖурнал опубліковано на сайті 23 грудня 2025 року
Воронятніков О.О., Васечко В.О. Інституційно-функціональне розмежування понять «law enforcement agencies» та суб’єктів забезпечення публічного порядку в праві ЄС: досвід для України
У статті здійснено комплексне порівняльно-правове та адміністративно-правове дослідження проблематики розмежування понять «правоохоронні органи» та «органи правопорядку» через призму стандартів Європейського Союзу. Актуальність теми зумовлена необхідністю гармонізації термінологічного апарату українського законодавства з acquis communautaire в умовах набуття Україною статусу кандидата на членство в ЄС та початку переговорного процесу. Авторами проаналізовано сутнісне наповнення терміна «Law Enforcement Agencies» (LEA), який широко використовується в регламентах Європолу, Інтерполу та директивах ЄС. Встановлено, що в європейській доктрині під LEA розуміють насамперед інституції, наділені репресивною функцією розслідування кримінальних правопорушень та збору розвідувальної інформації (intelligence-led policing). Натомість, концепція «Public Order» (публічний порядок) та діяльність із його забезпечення (maintenance of order) розглядаються як окрема, переважно адміністративна та превентивна сфера діяльності.
Особливу увагу приділено дихотомії «Force» (сила) vs «Service» (служба/послуга) як базовому критерію розмежування компетенції органів. Доведено, що сучасна європейська модель еволюціонує від «police force» до «police service», де функція охорони публічного порядку набуває ознак адміністративної послуги з безпеки, тоді як правоохоронна діяльність (enforcement) залишається сферою жорсткого процесуального регулювання та втручання у права людини. На основі аналізу міжнародного досвіду (зокрема, моделей жандармерії та цивільної поліції у Франції, Італії, Іспанії) та нормативних актів ЄС, запропоновано авторське бачення імплементації цих підходів в адміністративне законодавство України.
Обґрунтовано необхідність чіткого розмежування в Законі України «Про національну безпеку України» та галузевому законодавстві суб’єктів, що здійснюють кримінальне переслідування та суб’єктів забезпечення публічного порядку. Таке розмежування має практичне значення для визначення меж адміністративного розсуду, порядку застосування заходів примусу та механізмів судового контролю.
Ключові слова: Law Enforcement Agencies, правоохоронні органи, органи правопорядку, публічний порядок, адміністративне право, міжнародне право, право Європейського Союзу, європейські стандарти, Європол.
https://doi.org/10.71404/2409-6415.141.1
Кириченко О.А. Особливості інноваційної сутності і видового поділу юридичних фактів у сфері здійснення медичної та фармацевтичної діяльності і системи громадського здоров’я
З’ясовані базисні передумови необхідності докорінного удосконалення традиційного розуміння сутності і видового поділу юридичних фактів у сфері здійснення медичної та фармацевтичної діяльності і системи громадського здоров’я.
Представлено інноваційне розуміння ступеневого сутнісного видового поділу юридичних фактів на юридичні діяння (дія або бездіяльність певного соціосуб’єкта або взаємопов’язані та скориговані дії чи бездіяльність невеликої групи соціосуб’єктів); юридичні події (взаємопов’язані та скориговані дії та/або бездіяльність дуже великих груп соціосуб’єктів, якими були заподіяні збитки та/або інші наслідки, що призвели до виникнення та/чи зміни та/або припинення певних правовідносин, які суттєво вплинули на розвиток суспільства в цілому); юридичне значущі явища сил природи (внаслідок чого знищується майно та/чи настає смерть фізичної особи та/або заподіяна її здоров’ю шкода та/чи іншим об’єктам збитки та/або інші наслідки); та юридичне значущі діяння хижих тварин (що знаходяться у нерегульованих людиною умовах і певною мірою є різновидом юридичних наслідків явищ природи).
Деталізовано також поділ юридичних фактів у сфері здійснення медичної та фармацевтичної діяльності і системи громадського здоров’я за характером зв’язку наслідків із волею людини або з іншими джерелами на вольові (винні. невинні) і позавольові юридичні факти.
Ключові слова: особливості сутності і видового поділу юридичних фактів у сфері здійснення медичної та фармацевтичної діяльності і системи громадського здоров’я; юридичні факти; юридичні діяння; юридичні події.
https://doi.org/10.71404/2409-6415.141.2
Кобильнік Д.А., Пархоменко А.П. Податкові зміни в Україні: від загальних правил виконання податкового обов’язку до спеціального правового режиму «Defence City»
У статті досліджується зміни податкової системи України, починаючи від загальних засад виконання податкового обов’язку і закінчуючи впровадженням спеціального правового режиму «Defence City». Дана робота розкриває визначення податкового обов’язку, його сутність та чинники виникнення. Особливу увагу приділено трансформації фіскальної політики в умовах війни, коли функції оподаткування переорієнтувалися: регуляторна та стимулююча складові почали переважати над традиційною фіскальною. Держава запровадила чималу кількість податкових послаблень (мораторії, спрощений режим 2% тощо) для підтримки бізнесу, громадян та забезпечення економічної стійкості. Крім того, стаття детально характеризує спеціальний режим «Defence City», який був запроваджений Законом № 4577-IX як інструмент заохочення розвитку оборонно-промислового комплексу. Проаналізовано критерії набуття статусу резидента та підстави його втрати, систему суттєвих податкових пільг (наприклад, звільнення від податку на прибуток за умови реінвестування), обмеження щодо діяльності учасників (зокрема, заборона одночасного резидентства з «Дія Сіті»), особливості правового регулювання, включно з гарантіями (наприклад, кримінально-процесуальними). Підкреслено стратегічне значення режиму для модернізації ОПК, а також наголошено на потенційних ризиках і складнощах його реалізації, зокрема щодо настання наслідків втрати статусу, тощо. Таким чином, дана робота зазначає, що податкові зміни в Україні, впровадження «Defence City», є відповіддю державної політики на нові реалії, що мають на меті зміцнення національної безпеки, підтримку бізнесу і стимулювання стратегічно важливих секторів економіки.
Ключові слова: податковий обов’язок, трансформація податкової політики, воєнний стан, режим «Defence City», оборонно-промисловий комплекс, податкові пільги.
https://doi.org/10.71404/2409-6415.141.3
Проневич О.С., Берлач А.І., Литвин Н.А. Легальні засади проведення профілактичних щеплень в Україні
Стаття присвячена осмисленню легальних засад проведення профілактичних щеплень в Україні з особливою акцентуацією уваги на правових імперативах щодо обов’язковості профілактичних щеплень та обґрунтованості обмеження окремих суб’єктивних прав осіб в інтересах епідемічної безпеки, а також на аналізі судової практики розгляду справ щодо організації і проведення обов’язкових профілактичних щеплень. Наголошено, що у контексті ствердження права людини на охорону здоров’я та зміцнення епідемічної безпеки забезпечено легальне закріплення засадничих правових імперативів щодо організації і проведення профілактичних щеплень (обов’язку держави забезпечити проведення вакцинації, дотримання особою вимоги щодо обов’язкового профілактичного щеплення, права людини на добровільну згоду на профілактичне щеплення, обов’язку батьків забезпечити обов’язкове профілактичне щеплення дитини за відсутності медичних протипоказань, обмеження права на освіту за відсутності в особи обов’язкового профілактичного щеплення тощо). Констатовано, що Європейським судом з прав людини та національними судами підтверджено імперативний характер профілактичних щеплень і правомірність обмеження окремих суб’єктивних прав особи за відсутності в неї обов’язкового профілактичного щеплення.
Ключові слова: права людини, правове регулювання, право на охорону здоров’я, право охорони громадського здоров’я, медичне законодавство, публічне адміністрування у сфері охорони здоров’я, епідемічна безпека, інфекційні захворювання, профілактичне щеплення (вакцинація), пандемія COVID-19, ВООЗ, зарубіжний досвід, судова практика, рішення ЄСПЛ.
https://doi.org/10.71404/2409-6415.141.4
Єрмолаєва Т.В., Пархоменко А.П. Особливості реалізації екологічних обов’язків під час воєнного стану в Україні
У статті досліджено міжнародні стандарти встановлення екологічних обов’язків людини та громадянина, зокрема умови та передумови їх формування, основні етапи розвитку та особливості закріплення на законодавчому рівні. Установлено, що інститут екологічних обов’язків як цілісне правове утворення характеризується єдністю змісту, яка виявляється в узгоджених загальних положеннях, спільних правових принципах та єдиній системі правових термінів, а також у цілісному правовому режимі суспільних відносин, що ним регулюються. Завдяки цьому інститут екологічних обов’язків є унікальним, виконує специфічні функції та не дублюється іншими структурними компонентами системи права. У період воєнного стану реалізація екологічних обов’язків в Україні зазнає суттєвих змін через необхідність адаптації державного управління, контрольних процедур та діяльності суб’єктів господарювання до умов нових реалій. Також законодавство не звільняє громадян від виконання екологічних обов’язків, проте порядок їх виконання коригується теж відповідно до вимог воєнного часу.
Ключові слова: екологічні обов’язки, воєнний стан, екологічна безпека, екоцид, міжнародне гуманітарне право екологічне право, природоохоронне законодавство, екологічне відновлення.
https://doi.org/10.71404/2409-6415.141.5
Булик І.Л., Олійник О.О., Керницький О.Б. Адміністративно-правові обмеження публічної служби як механізм запобігання корупції
У науковій статті досліджується проблема корупційних ризиків у публічній службі та роль адміністративно-правових обмежень як превентивного механізму їх запобігання. Автор розглянув існуюче законодавство щодо сумісництва та суміщення посад, участі публічних службовців в органах управління суб’єктів господарювання та обмежень у здійсненні підприємницької діяльності, охарактеризував їх зміст, правову природу та систему.
Проаналізовано проблеми практичного застосування зазначених обмежень, зокрема неоднозначність нормативних положень, наявність колізій між антикорупційним, адміністративним та спеціальним законодавством, суперечливість правових норм, а також відсутність єдиного та системного підходу до окремих категорій публічних службовців, що ускладнює їх практичне застосування та контроль за дотриманням правил. Крім того, автор звернув увагу на особливості інститутів сумісництва та суміщення й охарактеризував їх організаційну форму, часові межі виконання обов’язків, порядок оформлення та оплати праці, зокрема з урахуванням роз’яснень, викладених у листі Міністерства праці та соціальної політики України № 514/13/155-10, що дозволяє зрозуміти специфіку правового регулювання додаткової зайнятості на публічній службі.
У статті обґрунтовано юридичні наслідки порушення обмежень та охарактеризовано адміністративну, дисциплінарну і кримінальну відповідальність за такі дії. Автор запропонував шляхи мінімізації корупційних ризиків, серед яких встановлення чітких часових обмежень виконання роботи за сумісництвом та суміщенням, обов’язкове погодження додаткових обов’язків із керівництвом, єдиний облік робочого часу, регулювання розміру доплат та розроблення підзаконного нормативного акта Кабінету Міністрів України з прозорими механізмами контролю і відповідальності. У статті зроблено висновок, що комплексне застосування цих заходів сприятиме підвищенню ефективності публічної служби та мінімізації корупційних ризиків у системі публічного управління.
Ключові слова: запобігання корупції, публічна служба, публічне управління, адміністративно-правові обмеження, сумісництво та суміщення посад.
https://doi.org/10.71404/2409-6415.141.6
Єрмоленко І.Я., Степаненко В.В., Коломієць В.В. Особливості застосування адміністративної відповідальності в умовах дії режиму надзвичайного стану
Стаття присвячена дослідженню особливостей адміністративної відповідальності в умовах воєнного стану в Україні. Актуальність теми зумовлена докорінною трансформацією адміністративно-правового регулювання, спричиненою збройною агресією російської федерації та запровадженням правового режиму воєнного стану. У роботі проаналізовано зміни законодавства та правозастосовчої практики, пов’язані із запровадженням нових видів адміністративних правопорушень (зокрема порушення комендантської години, правил світломаскування, мобілізаційного законодавства), посиленням адміністративних санкцій, розширенням кола суб’єктів відповідальності та повноважень уповноважених органів. Особливу увагу приділено правовому статусу військовослужбовців та специфіці їх притягнення до адміністративної відповідальності відповідно до положень Кодексу України про адміністративні правопорушення і дисциплінарних статутів. Розкрито винятки із загального правила застосування дисциплінарної відповідальності, наведено перелік адміністративних правопорушень, за які військовослужбовці несуть відповідальність на загальних підставах, а також охарактеризовано військові адміністративні правопорушення, передбачені главою 13-Б КУпАП. Проаналізовано повноваження Національної поліції та Військової служби правопорядку щодо зупинки, перевірки й огляду транспортних засобів військовослужбовців у період воєнного стану. Зроблено висновок про необхідність подальшого вдосконалення адміністративного законодавства з метою забезпечення балансу між інтересами національної безпеки, ефективного правопорядку та дотриманням прав і свобод людини в умовах підвищеної загрози. Формулюються пропозиції щодо вдосконалення нормативно-правового регулювання адміністративної відповідальності у сфері військового обліку та оптимізації правозастосовної практики. Обґрунтовується необхідність уніфікації підходів до кваліфікації правопорушень цієї категорії та підвищення ефективності превентивної дії адміністративно-правових санкцій на потенційних порушників військово-облікового законодавства.
Ключові слова: адміністративна відповідальність, нормативно-правове врегулювання, правозастосування, адміністративне правопорушення, військовослужбовці, воєнний стан, військовий облік.
https://doi.org/10.71404/2409-6415.141.7
Кириченко О.А., Кириченко О.О. Розвиток представлення системи і співвідношення за юридичною силою правових актів у сфері здійснення медичної та фармацевтичної діяльності і системи громадського здоров’я
Представлене співвідношення міжнародних правових актів та Основного закону держави у сфері здійснення медичної та фармацевтичної діяльності та системи громадського здоров’я.
Акцентовано увагу на юридичну силу і співвідношення та наведено перелік поточних законів у даній сфері, а також низки підзаконних правових актів у вигляді указів президента та постанов уряду держави, наказів центрального органу виконавчої влади у Міністерства охорони здоров’я України, паралельно з яким діє і Національна служба здоров’я України як центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері державних фінансових гарантій медичного обслуговування населення за програмою медичних гарантій.
Аналогічним чином презентовані приклади правових актів у даній сфері інших центральних органів виконавчої влади та установ загальнодержавного рівня, а також підзаконних правових акти локального правового регулювання відповідних медичних чи фармацевтичних виробничих чи інших господарських юридичних осіб та системи громадського здоров’я.
Ключові слова: юридична сила і співвідношення правових актів; правове регулювання медичної і фармацевтичної діяльності; правові акти у системі громадського здоров’я.
https://doi.org/10.71404/2409-6415.141.8
Лаговська Н.В., Полюхович А.М. Оголошення особи безвісти зниклою: цивілістичний аспект
Статтю присвячено комплексному цивілістичному аналізу правового статусу безвісти зниклих осіб в Україні в умовах збройної агресії та воєнного стану. Зростання кількості випадків зникнення громадян зумовило появу широкого спектра правових проблем, пов’язаних із невизначеністю правового становища таких осіб, управлінням їхнім майном, реалізацією спадкових, сімейних, договірних та соціальних правовідносин. У роботі окреслено стан наукової розробки теми та встановлено, що попередні дослідження не враховують специфіку сучасних воєнних реалій. Проаналізовано чинне законодавство, зокрема положення Цивільного кодексу України та спеціального Закону України «Про правовий статус осіб, зниклих безвісти за особливих обставин», а також міжнародні стандарти, включно з Model Law ICRC та актами ООН.
У статті визначено ключові проблемні аспекти та прогалини цивільного регулювання, зокрема: неузгодженість спеціального і загального законодавства; складність процедур управління майном зниклих осіб; неефективність строків та критеріїв оголошення особи безвісти зниклою чи померлою; відсутність єдиного реєстру; колізії у сфері спадкування та захисту добросовісних набувачів; надмірна бюрократизація доступу родини до соціальних гарантій. Обґрунтовано доцільність інтеграції спеціальних положень до Цивільного кодексу України, створення механізму тимчасового адміністративного управління майном, удосконалення процедур прискореного встановлення статусу особи та запровадження державних гарантій компенсації шкоди у разі повернення зниклої особи.
Запропоновані у статті рекомендації спрямовані на формування цілісної, гнучкої та ефективної моделі цивільно-правового регулювання, що забезпечуватиме баланс між стабільністю правопорядку, інтересами сім’ї зниклої особи та повагою до людської гідності. Результати дослідження можуть бути використані у нормотворчій діяльності, судовій практиці та подальших наукових розвідках
Ключові слова: безвісти зникла особа; цивільно-правовий статус; оголошення особи безвісти зниклою; управління майном; презумпція смерті; правова невизначеність; особливі обставини; воєнний стан; спадкові правовідносини; цивільне законодавство України; правові гарантії; колізії законодавства.
https://doi.org/10.71404/2409-6415.141.9
Либаш М.К., Цубенко В.Л., Дорогіх О.М., Весельська Т.В. Особливості здійснення адміністративного нагляду правоохоронними органами в сучасних умовах та напрямки його удосконалення
У статті досліджуються особливості здійснення адміністративного нагляду правоохоронними органами в сучасних умовах розвитку адміністративно-правових відносин. Проаналізовано поняття, правову природу та функціональне призначення адміністративного нагляду як форми публічно-владної діяльності. Визначено основні напрями трансформації адміністративно-наглядової діяльності правоохоронних органів з урахуванням сучасних соціальних, безпекових і правових викликів. Розглянуто проблеми правового регулювання адміністративного нагляду, зокрема питання дотримання прав і свобод людини під час його здійснення. Обґрунтовано необхідність удосконалення законодавства та практики адміністративно-наглядової діяльності з урахуванням принципів верховенства права та пропорційності. Значну увагу приділено характеристиці суб’єктів адміністративного нагляду, зокрема визначенню їх правового статусу, функціонального призначення, меж компетенції та відповідальності у процесі реалізації наглядових повноважень. Окремо акцентовано на необхідності дотримання балансу між владними повноваженнями органів нагляду та правами і законними інтересами підконтрольних суб’єктів, що є важливою передумовою демократичного врядування. У статті досліджено механізми підвищення ефективності адміністративного нагляду, зокрема через удосконалення нормативно-правового регулювання, запровадження інструментів громадського моніторингу, а також посилення ролі судового контролю. Визначено вплив адміністративного нагляду на формування правової культури суспільства та його значення для забезпечення належного виконання норм права. Також присвячено увагу аналізу викликів, що постають перед системою адміністративного нагляду в умовах кризових явищ, зокрема воєнного стану та економічної нестабільності. Розглянуто адаптивні механізми, які застосовує держава для збереження дієвості наглядових процедур в екстремальних умовах, а також окреслено ризики зловживання владою та шляхи їх мінімізації шляхом удосконалення законодавства. Особливу увагу приділено питанням гармонізації національного законодавства з міжнародними стандартами у сфері адміністративного нагляду. На основі проведеного аналізу обґрунтовано необхідність модернізації правового регулювання, підвищення прозорості діяльності наглядових органів і розширення можливостей громадського контролю. Запропоновано конкретні практичні заходи, спрямовані на зниження ризиків зловживань та підвищення ефективності адміністративного нагляду в сучасних умовах.
Ключові слова: адміністративний нагляд, правоохоронні органи, публічна безпека, адміністративно-правове регулювання, законність, права людини, правове регулювання, воєнний стан, кризові ситуації.
https://doi.org/10.71404/2409-6415.141.10
Савулій В.О. Укладення та припинення договору управління активами, на які накладено арешт у кримінальному провадженні чи у справі про визнання необґрунтованими активів
У статті проаналізовано законодавство щодо укладення та припинення договору управління активами, на які накладено арешт у кримінальному провадженні чи у справі про визнання необґрунтованими активів.
Визначено, що особливості укладення договору управління арештованими активами, обумовлені видом активів, які взято в управління АРМА: прості чи складні.
Встановлено, що до укладення договору управління активами, на які накладено арешт у кримінальному провадженні чи у справі про визнання необґрунтованими активів, на законодавчому рівні визначено обов’язок АРМА розробити орієнтовний план управління активом з урахуванням особливостей активу, виявлених під час його ідентифікації.
Оголошення про визначення управителя простого активу (активів) містить такі складові як орієнтовний план управління активом та проект договору управління активом, що наближає це оголошення до публічної оферти укласти договір управління арештованим простим активом (активами), але при цьому відбувається конкурентний відбір управителя.
Доведено, що всі етапи, які передують моменту укладення договору управління активами, на які накладено арешт у кримінальному провадженні чи у справі про визнання необґрунтованими активів, свідчать, що цьому договору притаманний не загальний, а спеціальний порядок укладення договору, який на переддоговірному етапі передбачає конкурентні способи визначення сторони договору – управителя.
Зроблено висновок, що укладення договору управління активами, на які накладено арешт у кримінальному провадженні чи у справі про визнання необґрунтованими активів, – це визначені законом фактичні та юридичні дії, які вчиняються установником управління та управителем арештованого активу для виникнення між ними договірного зобов’язання та визначення їх прав та обов’язків.
Підстави припинення договору управління активами, на які накладено арешт у кримінальному провадженні чи у справі про визнання необґрунтованими активів, визначаються ЦК України (підстави припинення зобов’язання, підстави припинення договору управління майном), Законом про АРМА, примірним договором управління активом, що затверджується Кабінетом Міністрів України, договором про управління арештованими активами.
Ключові слова: укладення договору, припинення договору, зобов’язання, договір управління активами, договір, оферта, акцепт, АРМА, управитель.
https://doi.org/10.71404/2409-6415.141.11
Сахнюк В.В. Забезпечення прав дитини у кримінальних провадженнях щодо домашнього насильства
У статті досліджено комплекс питань, пов’язаних із забезпеченням прав дитини у кримінальних провадженнях щодо домашнього насильства, з урахуванням сучасних нормативних змін та правозастосовної практики. Особливу увагу приділено аналізу постанови Об’єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 12.02.2020 р. у справі № 453/225/19, яка сформулювала розширене й оціночне тлумачення поняття «кримінальне правопорушення, пов’язане з домашнім насильством». У роботі підкреслено, що такий підхід дозволяє охопити широкий спектр діянь, які завдають шкоди дитині у сімейно-побутовому середовищі, проте водночас вимагає від правоохоронних органів правильної кваліфікації та належного обґрунтування обвинувачення.
На основі статистичних даних Офісу Генерального прокурора України проаналізовано динаміку та вікову структуру постраждалих дітей, а також розподіл кримінальних правопорушень, які становлять найбільшу небезпеку. Встановлено, що значну частку складають не лише злочини, пов’язані з фізичним насильством, але й сексуалізовані форми посягань, моральне насильство та ситуації, коли дитина є лише свідком насильства. Підкреслено наявність системної колізії між концепцією «дитина-свідок – потерпілий» у Законі України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» та чинними положеннями КПК України, які не надають такій дитині процесуального статусу потерпілої особи.
У статті узагальнено та критично оцінено позиції сучасних науковців, законодавчі ініціативи та напрацьовані практикою пропозиції щодо вдосконалення кримінального процесуального законодавства. Обґрунтовано необхідність внесення змін до статті 55 КПК України, запровадження обов’язкових психологічних експертиз, удосконалення алгоритмів виявлення дітей-свідків насильства та підвищення фахової підготовки працівників правоохоронних органів. Зроблено висновок, що системне посилення гарантій прав дитини вимагає комплексного підходу, який поєднує законодавчі зміни, розвиток практики застосування міжнародних стандартів та підвищення ефективності діяльності суб’єктів, відповідальних за захист дітей.
Ключові слова: права дитина, домашнє насильство, кримінальне провадження, потерпілий, діти-свідки, правоохоронні органи, захист прав дитини, Стамбульська конвенція.
https://doi.org/10.71404/2409-6415.141.12
Сиймовський Р.М. Строки звернення до адміністративного суду у справах про дисциплінарну відповідальність публічних службовців
Актуальність дослідження зумовлена зростанням кількості спорів щодо оскарження дисциплінарних стягнень у сфері публічної служби, в яких вирішальне значення набуває не стільки оцінка правомірності самого стягнення, скільки визначення належного строку та моменту початку його перебігу для звернення до адміністративного суду. Колізійність між приписами Кодексу адміністративного судочинства України та спеціальними нормами дисциплінарного законодавства посилюється в умовах воєнного стану та цифровізації управлінських комунікацій, що ускладнює фіксацію факту належного ознайомлення службовця з кадровими актами і створює ризики формального обмеження доступу до правосуддя. Метою статті є вироблення прикладного підходу до подолання нормативної колізії між загальними та спеціальними процесуальними приписами щодо строків судового оскарження дисциплінарних стягнень шляхом уточнення юридичного значення стартової події перебігу строку та критеріїв встановлення факту належного ознайомлення з наказом по особовому складу. Методологічну основу дослідження становлять формально-юридичний, системно-структурний та порівняльно-правовий методи, а також аналіз судової практики Верховного Суду. Застосовано елементи доктринального тлумачення для зіставлення нормативно-формального та функціонального підходів до розуміння юридичних колізій. У результаті дослідження обґрунтовано, що ключовим джерелом колізії є змішування загальної процесуальної презумпції «особа дізналася або повинна була дізнатися» зі спеціальною дисциплінарною конструкцією, яка пов’язує початок перебігу скороченого строку з фактом ознайомлення з наказом по особовому складу. Доведено, що застосування спеціального строку без встановлення цієї передумови трансформує строки звернення до суду з гарантії правової визначеності на процесуальний фільтр доступу до правосуддя. Перспективи подальших досліджень пов’язані з розробленням уніфікованих стандартів доказування факту повідомлення та ознайомлення у дисциплінарних процедурах публічної служби, а також із виробленням узгодженого судового алгоритму застосування принципу lex specialis у процесуальних колізіях строків.
Ключові слова: адміністративне судочинство; процесуальні строки; дисциплінарні стягнення; публічна служба; нормативна колізія; доступ до правосуддя.
https://doi.org/10.71404/2409-6415.141.13
Сукмановська Л.М., Репан М.І., Поляк А.Ю. Військова служба правопорядку у Збройних Силах України як суб’єкт запобігання та протидії домашньому насильству в Україні
Зростання кількості випадків домашнього насильства серед осіб, які є військовослужбовцями, військовозобов’язаними та працівниками Збройних Сил України, свідчить про необхідність застосування системного та всебічного підходу до розв’язання цієї проблеми. Ефективна протидія цьому явищу вимагає скоординованих і відповідальних дій з боку військового керівництва, правоохоронних структур, законотворчих інституцій та представників наукової сфери.
У статті розглянуто підходи до вивчення поняття суб’єктів протидії злочинності та правопорушенням. Досліджено перелік суб’єктів із запобігання та протидії домашньому насильству в Україні. Констатовано, що Закон України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» закріплює розгалужену систему органів та установ, на які покладаються функції у сфері боротьби із домашнім насильством. Водночас досліджено окремі, законодавчо закріплені завдання та функції Військової служби правопорядку у Збройних Силах України, зокрема у сфері, що стосується запобігання та протидії домашньому насильству, учинюваному військовослужбовцями, військовозобов’язаними та працівниками Збройних Сил України. Встановлено, що служба правопорядку у ЗСУ наділена повноваженнями щодо: попередження, виявлення, припинення кримінальних й інших правопорушень, учинених у військових частинах, а також в інших місцях військовослужбовцями, військовозобов’язаними під час проходження ними зборів та працівниками Збройних Сил України під час виконання ними службових обов’язків; припинення адміністративних правопорушень; виявлення причин та умов, що сприяють вчиненню кримінальних та інших правопорушень у Збройних Силах України, вжиття заходів щодо їх усунення; участі у правовому вихованні військовослужбовців, працівників Збройних Сил України; участі у проведенні профілактичної роботи серед військовослужбовців, схильних до вчинення правопорушень, сприяння військовому командуванню, органам військового управління в забезпеченні військової дисципліни серед військовослужбовців; взаємодії з органами Національної поліції, іншими правоохоронними органами, у тому числі обміну з ними інформацією для виявлення правопорушень тощо.
Констатовано, що співробітники Військової служби правопорядку у Збройних Силах України фактично взаємодіють із уповноваженими підрозділами органів Національної поліції України, а також іншими органами та установами, що відносяться до переліку суб’єктів, що здійснюють запобігання та протидію домашньому насильству.
Проаналізувавши законодавчо закріплену компетенцію ВСП у ЗСУ, з’ясовано, що у чинному законодавстві не відображено, що завдання із запобігання та протидії домашньому насильству реалізуються співробітниками даної служби, що потребує суттєвих доповнень у нормативно-правовій площині.
Ключові слова: домашнє насильство, суб’єкти протидії домашньому насильству, Військова служба правопорядку, Збройні Сили України, специфічні завдання та обов’язки, законодавство.
https://doi.org/10.71404/2409-6415.141.14
Винниченко І.Ю. Порівняльний аналіз конфліктів у Косово та Донецькій і Луганській областях: міжнародно-правові аспекти, наративи та дезінформація
Конфлікти в Косово (1998-1999) та на Донбасі (з 2014 року) є ключовими прикладами сучасних етнічних і сепаратистських криз, що впливають на систему міжнародних відносин. Ця стаття пропонує порівняльний аналіз цих конфліктів, фокусуючись на їхніх причинах, динаміці, міжнародних реакціях та правових оцінках. В роботі розглядаються, хронологічний розвиток подій: у Косово конфлікт розпочався зі скасування автономії в 1980-х роках, переріс у збройні зіткнення між сербськими силами та Армією визволення Косова, що призвело до етнічних чисток і втручання НАТО в 1999 році. Операція “Союзна сила” була спрямована на припинення гуманітарної катастрофи, після чого Резолюція Ради Безпеки ООН 1244 встановила міжнародну адміністрацію (UNMIK) та сили KFOR. У 2008 році Косово проголосило незалежність, визнану близько 100 країнами, а в 2010 році Міжнародний Суд ООН підтвердив її відповідність міжнародному праву. На противагу цьому, конфлікт на Донбасі почався після Революції Гідності в 2014 році, коли сепаратистські рухи в Донецьку та Луганську, підтримані Росією, проголосили “народні республіки”. Незаконні референдуми не були визнані міжнародною спільнотою, а Україна розпочала антитерористичну операцію. Мінські угоди (2014-2015) не принесли миру, а в 2022 році Росія розпочала повномасштабне вторгнення, анексувавши частини регіонів, що було засуджено як порушення норм міжнародного права. Стаття підкреслює подібності, такі як етнічна напруженість і вимоги самовизначення, але акцентує на відмінностях: Косово мало автономний статус у Югославії, тоді як Донбас – ні; втручання НАТО було гуманітарним і підтриманим ООН, тоді як дії Росії – агресією. Також в роботі розглядається роль дезінформації, зокрема використання “косовського прецеденту” російською пропагандою для виправдання агресії, і спростовує цю аналогію на основі незалежних досліджень. Дослідження базується на джерелах НАТО, ООН, Європейського парламенту та аналітичних центрах, таких як KIPRED, CSIS та Інститут вивчення війни. Висновки вказують на необхідність адаптації міжнародного права для запобігання маніпуляціям історичними аналогіями та посилення боротьби з дезінформацією. Стаття сприяє розумінню, як етнічні конфлікти впливають на глобальну безпеку, і пропонує рекомендації для майбутніх досліджень у сфері міжнародного права та конфліктології.
Ключові слова: Косово, Донецьк, Луганськ, сепаратизм, міжнародне право, НАТО, ООН, дезінформація.
https://doi.org/10.71404/2409-6415.141.15
Дзюба О.Ю. Нормативно-правове регулювання захисту прав дитини в Україні в умовах дії правового режиму воєнного стану
Діти як особлива соціально-демографічна група населення характеризуються підвищеним рівнем вразливості, що зумовлено їх віковими, психофізіологічними та соціальними особливостями, а також об’єктивною залежністю від дорослих осіб і державних інституцій. Необхідність постійного догляду, виховання та спеціального правового захисту зумовлює виокремлення дітей у самостійний об’єкт посиленої охорони з боку держави та суспільства. Низький рівень сформованості механізмів психологічної саморегуляції, емоційна лабільність і недостатня психоемоційна стійкість сприяють тому, що діти особливо часто стають жертвами маніпулятивного впливу, а також фізичного, психологічного та сексуального насильства. Умови збройних конфліктів істотно загострюють зазначені ризики, створюючи системні загрози для реалізації та захисту основоположних прав дитини. Здійснено комплексний аналіз міжнародно-правових актів у сфері захисту прав дитини. Зазначено, що законодавчою основою забезпечення прав дітей в Україні є Закон України «Про охорону дитинства», який визначає фундаментальні права неповнолітніх та встановлює обов’язок органів влади адекватно реагувати на будь-які прояви негативного впливу на стан прав дитини в суспільстві. Звернуто увагу на діяльність Уповноваженого Президента України з прав дитини стало однією з ключових передумов імплементації основних положень Конвенції ООН про права дитини в національне законодавство.
Ключові слова: діти, захист прав, міжнародні договори, національне законодавство, повноваження.
https://doi.org/10.71404/2409-6415.141.16
Єрмолаєва Т.В., Москаленко О.І. Доступ до екологічної інформації під час воєнного стану
У статті досліджуються правові засади реалізації права людини на отримання інформації про стан довкілля в Україні в умовах запровадження особливого правового режиму. Зосереджено увагу на масштабних руйнуваннях промислових об’єктів, знищенні інфраструктури моніторингу та підвищенні техногенних ризиків, що зумовлює критичну важливість своєчасної та достовірної інформації для захисту життя і здоров’я населення. На основі аналізу Конституції України та спеціального екологічного законодавства розкрито зміст права на доступ до екологічної інформації, даних про стан природних об’єктів, викиди, аварії та небезпечні фактори, а також визначено місце цього права в системі конституційних гарантій та обов’язків держави щодо забезпечення екологічної безпеки. Окрему увагу приділено міжнародним стандартам, сформованим Конвенцією про доступ до інформації, участі громадськості в процесі прийняття рішень та доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля (Орхуська конвенція), практикою Європейського суду з прав людини, актами Ради Європи й правом ЄС, які визначають стандарти прозорості екологічної інформації, пропорційності обмежень та недопустимості приховування суспільно значущих ризиків. Досліджено особливості обмеження інформаційних прав під час дії правового режиму воєнного стану зокрема щодо відомостей про об’єкти критичної інфраструктури, маршрути транспортування небезпечних речовин та результати оперативного моніторингу. Окреслено типові проблеми правозастосування: надмірне засекречення, формальні відмови у наданні даних, недостатність технічних ресурсів, руйнування локальних систем спостереження та несвоєчасне оновлення офіційних реєстрів. На основі узагальнення вітчизняної та міжнародної практики запропоновано напрями удосконалення правового регулювання: уточнення критеріїв обмеження доступу, запровадження презумпції відкритості інформації, що має значення для безпеки населення, відновлення та модернізацію системи державного екологічного моніторингу, підвищення відповідальності за неправомірне приховування даних, а також створення єдиного кризового порталу оперативних відомостей про стан довкілля в умовах війни. Реалізація таких заходів сприятиме більшій прозорості діяльності органів влади та підвищенню довіри населення до державної політики у сфері екологічної безпеки. Водночас це дозволить сформувати стійку систему реагування на екологічні загрози, здатну забезпечувати громадянам повну, актуальну та надійну інформацію навіть за умов тривалих надзвичайних ситуацій.
Ключові слова: інформація про стан довкілля, екологічні права людини, особливий правовий режим, національна безпека, Орхуська конвенція, екологічний моніторинг, прозорість управління.
https://doi.org/10.71404/2409-6415.141.17
Кобильнік Д.А., Підлуська М.О. Податкова справедливість в Україні: концепція, виклики та перспективи реалізації
Податкова справедливість – це не просто елемент фінансової системи, а її основа, без якої неможливо говорити про стабільність, довіру суспільства до держави та ефективне функціонування економіки. В умовах повномасштабної війни, коли ресурси країни спрямовані на оборону, а одночасно формується стратегія повоєнної відбудови, питання справедливого розподілу податкового навантаження набуває не лише економічного, а й соціального значення. Від того, наскільки чесно, прозоро й рівномірно розподілені податкові обов’язки, залежить фінансова стійкість держави, а також готовність громадян підтримувати її фіскальну політику. Українська податкова система, яка історично формувалася під тиском фіскальних потреб, нині стикається з проблемами, що посилюють нерівність: пропорційна ставка податку на доходи фізичних осіб не враховує реальної різниці у фінансових можливостях платників, непрямі податки мають регресивний ефект, а значна частка економіки перебуває «в тіні». Це створює ситуацію, коли сумлінні платники фактично несуть на собі більший тягар, ніж ті, хто уникає сплати податків.
У нинішніх умовах питання податкової справедливості вже не виглядає абстрактною теорією, воно перетворюється на цілком практичну потребу. Мова йде не лише про те, щоб переглянути податкові ставки чи скоригувати перелік пільг. Державі потрібно віднайти баланс, в якому буде задоволено як її власні інтереси так і інтереси її громадян. В суспільстві потрібно формувати довіру до державних інституцій, які формують та здійснюють податкову політику. Саме тому осмислення того, що насправді означає податкова справедливість, визначення її слабких місць у національній практиці та пошук реалістичних шляхів її оновлення стають важливими передумовами формування сучасної та збалансованої податкової моделі.
Мета цієї статті полягає у тому, щоб всебічно розібратися зі змістом поняття податкової справедливості, окреслити основні труднощі, які виникають у процесі її практичної реалізації в Україні, та запропонувати варіанти реформ, що відповідали б принципам рівності, відкритості та соціальної відповідальності. У роботі наголошується на тому, що поняття «податкова справедливість» має двошарову структуру, яка простежується через підходи Tax Fairness і Tax Justice. Окрему увагу приділено важливості дотримання принципів вертикальної та горизонтальної рівності при оподаткуванні доходів, оскільки саме вони формують основу довіри до податкової системи та визначають рівень її сприйняття у суспільстві. Виявлено, що ключовими викликами залишаються надмірна фіскальна спрямованість системи, регресивний вплив ПДВ, складне адміністрування, поширення тіньових схем і корупційні ризики, що послаблюють ефективність податкової політики. У статті також запропоновано низку напрямів підвищення рівня податкової справедливості, серед яких – запровадження прогресивної шкали оподаткування доходів, посилення контролю за пільгами, цифровізація податкових процесів і підвищення прозорості адміністрування. Усе це покликане забезпечити відновлення довіри до фіскальної системи, зміцнення соціальної відповідальності бізнесу та громадян, а також створення передумов для стійкого економічного розвитку України в післявоєнний період.
Ключові слова: Податкова справедливість, оподаткування, реформування, тіньова економіка, повоєнна відбудова України.
https://doi.org/10.71404/2409-6415.141.18
Нестеренко В.О. Договори з вогнепальною зброєю як об’єктом цивільних прав
У статті розглянуто правове регулювання відносин щодо укладення договорів з вогнепальною зброєю як об’єктом цивільних прав. Зроблено висновок, що норми, які регулюють відносини з укладення договорів з вогнепальною зброєю, «розпорошено» по різним нормативно-правовим актам, більшість з яких є підзаконними актами. Прийняття якнайшвидше проекту Закону України про право на цивільну вогнепальну зброю (реєстраційний № 5708 від 25.06.2021), підготовленого до другого читання з пропозицією змінити його назву на проект Закону «Про цивільний оборот вогнепальної зброї», сприятиме створенню ефективного правового механізму цивільного обороту вогнепальної зброї.
Визначено, що укладення громадянами України або особами, які мають посвідку на постійне проживання, договорів купівлі-продажу вогнепальної мисливської зброї допускається за наявності відповідного дозволу, що надається: на вогнепальну гладкоствольну мисливську зброю – органами поліції за місцем проживання особам, які досягли 21-річного віку; на вогнепальну мисливську нарізну зброю (мисливські карабіни, гвинтівки, комбіновану зброю з нарізними стволами) – органами поліції за місцем проживання особам, які досягли 25-річного віку.
Аргументовано, що торгівля вогнепальною зброєю невійськового призначення та боєприпасами до неї підлягає ліцензуванню. Для продажу зброї, основних частин зброї, пристроїв через магазин з торгівлі зброєю їх власник отримує направлення на комісійний продаж в органі (підрозділі) поліції за місцем реєстрації зброї, основних частин зброї, пристроїв.
Встановлено, що допускається укладення договору дарування мисливської вогнепальної зброї з дотриманням вимог, встановлених законодавством щодо придбання зброї, оскільки подарована мисливська вогнепальна нарізна, гладкоствольна, пневматична, холодна, охолощена зброя, пристрої реєструються в Єдиному реєстрі зброї за обдарованим, який має дозвіл на її придбання.
Доведено, що вогнепальна зброя (в тому числі бойова, мисливська, спортивна) може прийматися до перевезення повітряним транспортом як зареєстрований багаж за попередньою згодою авіаперевізника за наявності у фізичної або юридичної особи відповідного дозволу на її зберігання, носіння та перевезення.
Визначено, що забороняється перевезення залізничним транспортом України в ручній поклажі зброї (крім особливих випадків – перевезення службової та мисливської зброї за наявності відповідного документа дозвільного характеру на право користування цією зброєю), а також забороняється здавати на зберігання в автоматичні камери схову самообслуговування вогнепальну зброю.
Ключові слова: вогнепальна зброя, об’єкт цивільних прав, договір, купівля-продаж, перевезення, зберігання, дарування.
https://doi.org/10.71404/2409-6415.141.19
Сакалюк Д.В. Досвід Європейського Союзу у сфері забезпечення фінансової безпеки
У статті визначається суть поняття фінансової безпеки та звертається увага щодо важливості її забезпечення в країні. Розглянуто і звернено увагу на питання, що пов’язані із забезпеченням фінансової безпеки Європейського Союзу (ЄС) та правового регулювання цього процесу. Стаття враховує саме досвід ЄС, оскільки в Україні тривають процеси євроінтеграції і сама країна перебуває на шляху до членства в ЄС. Здійснюється перелік та аналіз органів ЄС, що сприяють забезпеченню фінансової безпеки та правового регулювання їх діяльності. Звернено увагу на загрози, що впливають на стійкість фінансової безпеки в сучасному світі, на зміни фінансової політики після початку повномасштабної війни в Україні та зміни тарифної політики США. Зроблено акцент на необхідності належного правового регулювання процесу забезпечення фінансової безпеки в ЄС та Україні, на необхідність вчасного виявлення та попередження загроз, що впливають на стійкість фінансової безпеки.
Метою статті є оцінка зарубіжного досвіду у сфері забезпечення фінансової безпеки держави та можливість запозичення такого досвіду в Україні. Зазначено, що адаптація зарубіжного досвіду до умов України – досить трудомісткий процес, що передбачає не просто копіювання всієї системи регулювання, а поетапне впровадження окремих елементів, інструментів, методів чи програм враховуючи національні особливості нашої країни. Запозичення зарубіжного досвіду має проводитися в разі наявності подібних цілей і пріоритетів у національних стратегіях, враховуючи рівень економічного та інституціонального розвитку країн із використанням системного підходу і порівняльного аналізу.
Запропоновано основні рекомендації та шляхи забезпечення фінансової безпеки України враховуючи досвід ЄС. Як висновок: досвід ЄС є важливим у забезпеченні фінансової безпеки України, оскільки ми перебуваємо на шляху до членства в цьому Союзі, і що країни, в яких панує верховенство права та сповідуються демократичні цінності, мають вищий рівень фінансової безпеки. Переважно найнижчий рівень фінансової безпеки встановлено у корумпованих країнах, які не можна назвати правовими і демократичними.
Ключові слова: фінансова безпека, фінансові правовідносини, верховенство права, загрози фінансовій безпеці, фінансова діяльність, євроінгеграція.
https://doi.org/10.71404/2409-6415.141.20
Степаненко В.В., Шаповалова В.Д., Мосейчук К.А. Правове забезпечення розвитку відновлюваної енергетики та сталого розвитку України в умовах євроінтеграційних процесів
У статті досліджується розвиток зеленої енергетики та сталого розвитку в Україні як складових екологічної політики держави. Розглядаються законодавчі основи, зокрема Закон України «Про внесення змін до деяких законів України щодо розвитку установок зберігання енергії» (далі – Закон України №2046-IX) та Закон України «Про внесення змін до деяких законів України щодо відновлення та «зеленої» трансформації енергетичної системи України» (далі – Закон України №3220-IX), директива RED II ЄС та положення Конституції, що забезпечують впровадження відновлюваних джерел енергії та екологічну безпеку. Аналізуються перспективи інтеграції європейських стандартів, стимулювання інновацій, енергоефективності та розвитку ВДЕ у контексті економічного відновлення та підвищення енергетичної автономії України. Зазначено, що використання сонячної, вітрової, гідроенергетики, біоенергетики та геотермальної енергії сприяє раціональному використанню природних ресурсів, скороченню викидів парникових газів, створенню робочих місць та розвитку місцевих громад, а також інтеграції України у глобальні зусилля зі збереження довкілля та боротьби зі зміною клімату.
Ключові слова: сталий розвиток, зелена енергетика, відновлювані джерела енергії, державна екологічна політика, енергетична безпека України, євроінтеграція та міжнародне співробітництво.
https://doi.org/10.71404/2409-6415.141.21
Дзюбук Т.М. Кримінально-правова характеристика ухилення від призову під час мобілізації: національний досвід у контексті європейських стандартів
У статті здійснено комплексний кримінально-правовий аналіз проблеми ухилення від призову на військову службу під час мобілізації в умовах воєнного стану. Актуальність теми зумовлена як значним зростанням кількості кримінальних проваджень за ст. 336 Кримінального кодексу України, так і системними труднощами у її практичному застосуванні, зокрема в частині доведення умислу, тлумачення складу злочину та індивідуалізації відповідальності. Особливу увагу приділено впливу цифровізації мобілізаційних процесів на зміну характеру доказової бази у кримінальних провадженнях за ухилення.
У роботі досліджено функціонування нових цифрових інструментів, таких як Єдиний державний реєстр військовозобов’язаних та електронний кабінет призовника, які істотно впливають на прозорість мобілізаційних процедур, але водночас вимагають оновлення підходів до кваліфікації ухилення та допустимості цифрових доказів. Автором обґрунтовано, що формальне застосування норми ст. 336 КК України без врахування соціально-психологічних чинників, технічних недосконалостей систем та особливостей цифрового середовища може призвести до правових колізій і порушення прав громадян.
Запропоновано конкретні напрями вдосконалення правозастосовної практики: законодавчу диференціацію відповідальності за ухилення, створення методичних рекомендацій для слідства та суду, розширення захисних механізмів для добросовісних громадян. Особливу увагу приділено питанню забезпечення балансу між обов’язком захищати державу та гарантіями конституційних прав особи, з урахуванням міжнародних стандартів прав людини.
Ключові слова: ухилення від мобілізації, кримінальна відповідальність, воєнний стан, суб’єктивна сторона, умисел, досудове розслідування, військовий обов’язок.
