Українська
English
РусскийЖурнал опубліковано на сайті 25 січня 2026 року
Гринько С.Д. Сімейні правовідносини у нотаріальній діяльності в Україні в умовах цифровізації
Метою статті є визначення особливостей сімейних правовідносин у нотаріальній діяльності в Україні в умовах цифровізації.
Нотаріат виступає складовим елементом механізму правового регулювання сімейних правовідносин, поєднуючи в собі правозастосовну, превентивну та охоронну функції. Його діяльність спрямована не лише на фіксацію юридичних фактів, а й на забезпечення стабільності сімейних відносин, зменшення конфліктності та формування довіри до правових інститутів держави.
Цифровізація нотаріальної діяльності є об’єктивним і незворотним процесом, який істотно впливає на здійснення сімейних прав. Вона створює нові можливості для підвищення доступності та ефективності нотаріальних послуг у сфері сімейного права, має відбуватися поступово, з урахуванням соціальної значущості таких правовідносин і необхідності забезпечення балансу між інноваціями та правовою безпекою.
Цифровізація нотаріальної діяльності істотно трансформує порядок здійснення сімейних прав, змінюючи форми правочинів, способи ідентифікації учасників та механізми доступу до нотаріальних послуг.
Впровадження системи «е-Нотаріат» демонструє значний потенціал підвищення ефективності та доступності нотаріальних процедур, однак супроводжується нормативною невизначеністю правового статусу електронних нотаріальних актів, особливо у сфері сімейного права. Цифрова ідентифікація та цифрова ідентичність особи є базовими передумовами функціонування цифрового нотаріату, проте у сімейних правовідносинах потребують підвищених стандартів достовірності, безпеки та нормативного закріплення.
Гармонізація національного законодавства з європейськими стандартами, з урахуванням позитивного досвіду держав ЄС є необхідною умовою повноцінної цифровізації нотаріального забезпечення сімейних правовідносин та підвищення довіри суспільства до електронних нотаріальних дій.
Ключові слова: нотаріат, нотаріальна діяльність, цифровізація, сімейні правовідносини, сімейні договори, шлюбний договір, сімейні спори, правове регулювання.
https://doi.org/10.71404/2409-6415.142.1
Кириченко О.А. Особливості інноваційної сутності і видового поділу правопорушень у сфері здійснення медичної та фармацевтичної діяльності і системи громадського здоров’я
З’ясовані базисні передумови необхідності докорінного удосконалення традиційного розуміння сутності і видового поділу правопорушень у сфері здійснення медичної та фармацевтичної діяльності і системи громадського здоров’я.
У такому аспекті викладене інноваційне розуміння ступеневого сутнісного видового поділу правопорушень на макроправопорушення або кримінальні правопорушення (злочини, паразлочини, квазізлочини, позазаконзлочини, паравипадки, випадки), що спричиняють правовому статусу соціосуб’єктів істотні і вище збитки (шкоду, упущену вигоду), та на мініправопорушення (адміністративні, дисциплінарні, де-факто майново-договірні і де-юре майново-договірні проступки, парапроступки, квазіпроступки, позазаконпроступки, параказуси і казуси).
Уточнена сутність і видовий поділ сексуальних правопорушень та ерпесексуальні, нан-ерпесексуальні та полісексуальні правопорушення.
Ключові слова: особливості сутності і видового поділу правопорушень у сфері здійснення медичної та фармацевтичної діяльності і системи громадського здоров’я; кримінальні, адміністративні, дисциплінарні, де-факто і де-юре майново-договірні правопорушення; злочини; паразлочини; квазізлочини; позазаконзлочини; паравипадки; випадки; проступки; казуси.
https://doi.org/10.71404/2409-6415.142.2
Манойло Н.Г. Античні мислителі про суть буття в єдності «штучного» і «природного» в інтелекті людини
У статті, спираючись на ідейну спадщину античних мудреців і філософів, здійснено філософсько-епістемологічний аналіз проблеми співвідношення «світлих» і «темних» знань як двох різних способів осягнення буття. «Світлі» знання інтерпретуються як загально-об’єктивні, отримані завдяки розумно-вольовому мисленню, що прагне до універсальних підстав істини, логічної несуперечності та нормативності суджень. Натомість «темні» знання пов’язуються з чуттєвим досвідом і свідченнями органів сприйняття, які, попри очевидність для суб’єкта, можуть істотно варіюватися залежно від індивідуальних відмінностей, життєвого досвіду та культурних контекстів, формуючи множинність уявлень про тотожні об’єкти. Показано, що ця гносеологічна дихотомія породжує поділ знань і відповідних практик на «природні» та «штучні»: перші мають підґрунтям уявлення про закономірний порядок світу та людську природу, другі — уявлення про конвенційні, створені людиною форми, норми й конструкції, які організовують спільне життя, але водночас можуть вступати в конфлікт із природним досвідом. Аргументовано, що розрив між раціонально-універсалістськими та чуттєво-релятивними підходами до істини зумовлює напруження у взаємовідносинах між людьми й народами, оскільки відмінності у свідченнях та інтерпретаціях трансформуються у суперечності цінностей, норм і моделей поведінки. Зроблено висновок, що актуалізація античної проблематики дозволяє окреслити підходи до гармонізації «природного» і «штучного» через розвиток рефлексії, діалогічності та спільних критеріїв обґрунтування знання.
Здійснивши аналіз філософських роздумів представників античної філософії можна стверджувати, що вже з самого початку її зародження постала проблема так званого продукування темних і світлих знань. Ми виходимо з того, що їх метафорична оцінка співзвучна з науково-понятійним їх розрізненням в якості природних і штучних. Крім безумовно позитивних проявів людської природи, виявилось, що шлях пізнання спонукає людину до дій, які стають, особливо з часу фактично повного підпорядкування суспільства дії економічних чинників, небезпечними не лише для природного середовища, але й для нього самого. Це при тому, що вплив людської природо-перетворюючої діяльності на довкілля був мінімальним, філософський рівень мислення дозволив не лише визначити неминучі складнощі на такому шляху, але й намітити шляхи для гармонізації природного як об’єктивного й штучного як значною мірою нездатного до переходу у своїх діях від об’єктивності на рівні індивідуальному, бо такою є його природа, до об’єктивності на рівні суспільному. Адже в ході історії виявилось, що індивідуально-об’єктивне, вроджене в процесі міжіндивідної взаємодії стає дисгармонійним, хаотичним, суб’єктивним і суб’єктивістським.
Ключові слова: знання, мислення, пізнання, органи відчуття, природне, штучне, об’єктивне, суб’єктивне.
https://doi.org/10.71404/2409-6415.142.3
Проневич О.С. Вітчизняна модель державної служби в органах судової влади: легальний аспект
Стаття присвячена осмисленню легального аспекту вітчизняної моделі державної служби в органах судової влади/системі правосуддя з особливою акцентуацією уваги на з’ясуванні стану правового регулювання державної служби в органах судової влади та формулюванні пропозицій щодо перспектив новелізації відповідного сегменту службового законодавства. Наголошено, що державна служба в органах судової влади є особливим видом цивільної державної служби. Конституювання державної служби в органах судової влади зумовлено прагненням суспільства створити належні умови для відправлення правосуддя як засадничої функції держави, самостійного напряму діяльності суду щодо поновлення порушених прав приватних осіб з дотриманням визначеної законом процесуальної форми. Встановлено, що правове регулювання державної служби в органах судової влади має дуалістичний характер, оскільки загальні засади проходження державної служби визначено титульним законом про цивільну державну службу, а окремі службово-правові аспекти, зумовлені специфікою виконання державними службовцями посадових обов’язків у сфері правосуддя, деталізовано в Законі України «Про судоустрій і статус суддів». Державні службовці покликані реалізовувати організаційно-розпорядчі та адміністративно-господарські функції в спеціалізованих апаратах/секретаріатах органів судової влади, надавати судам організаційну, технічну та інформаційну підтримку. Перспектива новелізації службового законодавства серед іншого полягає в імплементації європейських стандартів державної служби в системі правосуддя, чіткішій артикуляції кваліфікаційних вимог до кандидатів на зайняття посад державної служби в апаратах/секретаріатах органів судової влади, вичерпному визначенні меж адміністративного розсуду у діяльності посадових осіб апаратів/секретаріатів органів судової влади, формуванні уніфікованого каталогу посад державної служби категорій «Б» і «В» у системі правосуддя, деталізації морально-етичних імперативів діяльності державних службовців органів судової влади тощо.
Ключові слова: публічна служба, державна служба, проходження державної служби, державний службовець, правосуддя, судова влада, органи судової влади, судоустрій, суд першої інстанції, апеляційний суд, апарат суду, Верховний Суд.
https://doi.org/10.71404/2409-6415.142.4
Волощук О.Т. Регіональна політика та конституційно-правові механізми управління безпекою регіонів України в умовах зовнішньої збройної агресії
У статті розглядаються питання регіональної політики та конституційно-правових механізмів управління безпекою регіонів України в умовах зовнішньої збройної агресії. Особлива увага приділяється трансформації регіональної політики з інструменту соціально-економічного розвитку у комплексний механізм забезпечення національної безпеки, стійкості державного устрою та життєздатності локальних громад. Автор досліджує сучасну наукову парадигму «безпекового розвитку», яка передбачає інтеграцію економічних, гуманітарних та військово-політичних чинників у процес прийняття управлінських рішень на регіональному рівні. У статті обґрунтовується застосування концепції «територіальної резильєнтності» (territorial resilience) як міждисциплінарного підходу, що дозволяє оцінювати здатність територіальних систем витримувати зовнішні шоки, адаптуватися до нових умов та здійснювати трансформацію функціональних і інфраструктурних параметрів. Аналізується взаємозв’язок правових, інституційних, економічних, демографічних та гуманітарних чинників як складової ефективного розвитку регіонів в умовах воєнного стану та агресії. Особливу увагу приділено практичним аспектам управління безпекою, зокрема створенню диференційованих адміністративних режимів для кризових територій, інтеграції систем моніторингу ризиків, поєднанню централізованого стратегічного планування з децентралізованими діями місцевих органів влади, а також інтеграції міжнародних стандартів управління безпекою. На основі аналізу зарубіжного досвіду (Польща, Естонія, Литва, Ізраїль) обґрунтовується необхідність адаптивного багаторівневого підходу до регіонального управління в Україні. Результати дослідження можуть бути використані для формування ефективної регіональної політики, спрямованої на відновлення деокупованих територій, забезпечення життєздатності локальних громад і підвищення стійкості державних і територіальних систем.
Ключові слова: регіональна політика, конституційне право, безпека регіонів, агресія, збройна агресія, воєнний стан, деокуповані території, місцеве самоврядування, регіональний розвиток, відновлення територій.
https://doi.org/10.71404/2409-6415.142.5
Гринько Р.В. Правове регулювання виконання договірних зобов’язань та відшкодування збитків у цивільних правовідносинах
У науковому дослідженні здійснено комплексну характеристику правового регулювання виконання договірних зобов’язань та відшкодування збитків у цивільних правовідносинах.
Виконання договірного зобов’язання є центральною стадією існування зобов’язального правовідношення, оскільки саме на цьому етапі досягається його правова та економічна мета – задоволення правомірних інтересів кредитора і боржника та перевіряється життєздатність договірної конструкції.
Встановлено, що виконання зобов’язання доцільно розглядати насамперед як процес і як підставу припинення зобов’язання, а не як самостійний правовий інститут, оскільки правове значення має ефективність механізмів забезпечення належної поведінки сторін. Належне виконання зобов’язання перебуває у прямій залежності від дотримання умов його здійснення (суб’єктного складу, способу, строків, місця та порядку виконання), а також від специфіки конкретного виду зобов’язання.
Принципи справедливості, добросовісності та розумності відіграють системоутворюючу роль у виконанні договірних зобов’язань, виконуючи як регулятивну функцію за відсутності конкретного правового регулювання, так і оціночну функцію при вирішенні спорів та визначенні правових наслідків неналежного виконання, що сприяє гнучкості правозастосування й адаптації цивільного права до сучасних європейських стандартів.
Правове регулювання виконання цивільного договірного зобов’язання в Україні має комплексний характер і ґрунтується на поєднанні принципу реального виконання зобов’язання з установленими законодавством правовими наслідками його порушення, серед яких ключову роль відіграє інститут відшкодування збитків як універсальний спосіб захисту прав кредитора.
Інститут відшкодування збитків у системі договірного регулювання виконує не лише відновлювальну, а й стимулюючу та превентивну функції, сприяючи забезпеченню належного та добросовісного виконання цивільних договірних зобов’язань і стабільності цивільного обороту.
Ключові слова: правове регулювання, зобов’язання, договір, виконання, принципи, загальні засади, збитки, відшкодування, спосіб захисту, цивільно-правова відповідальність, цивільне правовідношення.
https://doi.org/10.71404/2409-6415.142.6
Єрмолаєва Т.В., Дзюба К.О. Екоцид: юридична природа та особливості кримінально-правової кваліфікації
У статті здійснено комплексний аналіз кримінально-правової характеристики екоциду як злочину проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку. Розглянуто ґенезу становлення поняття екоциду в контексті еволюції права людини на безпечне для життя і здоров’я довкілля. Проаналізовано чинну редакцію статті 441 Кримінального кодексу України, виявлено її недоліки, зокрема проблему розпливчатості положень диспозиції та наявності оціночних понять.
Авторами обґрунтовано необхідність розширення предмету злочину екоциду шляхом включення до нього ґрунтів та надр, з огляду на їх стратегічне значення для екологічної безпеки. Детально досліджено елементи складу злочину: об’єкт, об’єктивну сторону (з акцентом на бланкетність норм та поняття «екологічна катастрофа»), суб’єкт та суб’єктивну сторону.
Окрему увагу приділено розробці правил кримінально-правової кваліфікації екоциду та проблемам його розмежування із суміжними складами кримінальних правопорушень (воєнними злочинами та злочинами проти довкілля).
Дослідження проведено з урахуванням сучасних тенденцій у правовому полі Європейського Союзу та положень Римського статуту Міжнародного кримінального суду, що є особливо актуальним у світлі євроінтеграційних процесів України.
Ключові слова: екоцид, екологічна безпека, кримінально-правова кваліфікація, екологічна катастрофа, склад кримінального правопорушення.
https://doi.org/10.71404/2409-6415.142.7
Жук Н. Особливий період і воєнний стан як чинники впливу на концептуальні засади конституційного ладу та конституційно-правовий статус суб’єктів права в Україні
В статті досліджуються закономірності трансформації концептуальних засад конституційного ладу держави та конституційно-правового статусу суб’єктів права в Україні в умовах дії особливого періоду та воєнного стану. Доводиться, що ці режими радикально змінюють реалізацію концептуальних конституційних засад державного ладу, зміщуючи акцент з мирних принципів на забезпечення національної безпеки та оборону. Підкреслюється, що оцінка впливу цих станів на засади конституційного ладу та конституційно-правовий статус в Україні ускладнюється таємністю та обмеженим доступом до змісту низки важливих правових актів, ухвалених органами державної влади в цей період.
Стверджується, що специфіка трансформації цих феноменів може бути розкрита за допомогою новітніх концептів юридичної терміносистеми, введених за дії цих режимів, а саме – «тимчасово окупована територія», «європейська ідентичність Українського народу», «незворотність європейського та євроатлантичного курсу України», «внутрішньо переміщені особи», «бойовий імунітет», «військово-цивільні адміністрації», «військові адміністрації», «держава-агресор», «держава-терорист» тощо.
Акцентується, що хоча за цих правових режимів в Україні не можуть бути юридично змінені концептуальні засади конституційного ладу держави в частині демократії, правової і соціальної держави, однак відбувається переосмислення змісту концепції держави, яка за цих обставин стає значно менш демократичною, не спрямованою на розвиток прав і свобод людини і громадянина. Доводиться, що тимчасове обмеження низки конституційних прав людини на фоні ускладнення забезпечення гарантій правосуддя позначається призупиненням реалізації деяких складових концепції правової держави. Підкреслюється, що тлумачення і застосування ключових концептуальних засад конституційного ладу держави (суверенітет, територіальна цілісність, верховенство права) спрямовані на збереження держави як основи для майбутнього та повоєнне відновлення конституційного ладу.
Через висвітлення змін фактичного і правового статусу окремих територій України за цих станів привертається увага до наслідків цього для засад територіального устрою держави. Підкреслюється, що такі правові режими нерідко супроводжуються переглядом концептуальних засад конституційно-правового статусу держави, насамперед, в частині зовнішньополітичних пріоритетів її курсу та нейтралітету, як це і сталося в Україні з 2014 р.
Ключові слова: конституційно-правовий статус, конституційний лад, особливий період, права, свободи та обов’язки людини і громадянина, нейтралітет держави, санкції, концепція демократичної, соціальної і правової держави.
https://doi.org/10.71404/2409-6415.142.8
Кириченко О.А., Кириченко О.О. Особливості інноваційного розуміння сутності і видового поділу достовірних і недостовірних відомостей і можливостей їх використання у процесі публічної дискусії в контексті здійснення медичної та фармацевтичної діяльності і системи громадського здоров’я
Обґрунтовано, що однією з базисних причин появи незавідомо недостовірних відомостей є неналежний рівень аналітичного мислення чи інша професійна некомпетентність, пізнання чого набуває значення для попередження появи незавідомо недостовірних відомостей у процесі здійснення медичної та фармацевтичної діяльності і діяльності системи громадського здоров’я.
На прикладі відверте неконституційного встановлення так званих «платних послуг» в контексті проголошення життя та здоров’я людини найвищою соціальною цінністю і обов’язку держави та президентатури забезпечити недоторканість життя та безоплатне забезпечення максимально можливого рівня здоров’я продемонстровано механізм появи незавідомо недостовірних відомостей у сфері охорони здоров’я в наслідок юридичної некомпетентності перш за все парламентарів та інших суб’єктів, які розробляють підзаконне правове регулювання у сфері медичної та фармацевтичної діяльності і системи громадського здоров’я.
Ключові слова: безальтернативний безоплатний конституційний статус надання медичної та фармацевтичної допомоги і забезпечення системи громадського здоров’я; завідомо достовірні відомості; незавідомо достовірні відомості; завідомо недостовірні відомості; незавідомо недостовірні відомості.
https://doi.org/10.71404/2409-6415.142.9
Лаговська Н.В., Барчан А.Ю. Особливості захисту авторських прав в умовах воєнного стану в Україні
У статті здійснено комплексний науково-правовий аналіз особливостей захисту авторських прав в умовах воєнного стану в Україні, запровадженого у зв’язку з повномасштабною збройною агресією Російської Федерації. Обґрунтовано, що дія надзвичайного правового режиму суттєво трансформує механізми реалізації та охорони авторських прав, водночас не скасовуючи конституційного обов’язку держави забезпечувати ефективний захист інтелектуальної власності. Акцентовано увагу на тому, що національна система охорони авторських прав формувалася переважно в умовах мирного часу і не завжди є адаптованою до викликів, зумовлених воєнними діями, цифровізацією суспільних відносин та зростанням інформаційних загроз.
Проаналізовано стан наукової розробки проблематики захисту авторських прав у кризових і надзвичайних правових режимах у вітчизняній та зарубіжній правовій доктрині. Встановлено, що більшість досліджень зосереджена на питаннях інформаційної безпеки та обмеження інформаційних прав, тоді як комплексний аналіз специфіки захисту авторських прав саме в умовах воєнного стану залишається недостатнім. У статті досліджено чинне законодавство України у сфері авторського права, зокрема положення Закону України «Про авторське право і суміжні права» у новій редакції, та виявлено ключові проблеми його практичного застосування в умовах обмеженого доступу до правосуддя, складності фіксації порушень і виконання судових рішень.
Значну увагу приділено аналізу судової практики України, зокрема правовим позиціям Верховного Суду щодо недозволеного використання творів без згоди правовласника, а також практиці Європейського суду з прав людини, який послідовно визнає авторські права як об’єкт захисту статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Розглянуто правовий режим сиротинських творів як інструмент збереження культурної спадщини в умовах воєнного часу.
У статті систематизовано галузеві, юрисдикційні та неюрисдикційні підходи до захисту авторських прав, визначено їх переваги та обмеження в умовах воєнного стану. За результатами дослідження сформульовано практичні рекомендації щодо вдосконалення законодавчого регулювання та правозастосовної практики, спрямовані на підвищення ефективності захисту прав авторів, забезпечення балансу між приватними та публічними інтересами, а також інтелектуального потенціалу держави в умовах воєнного часу.
Ключові слова: авторське право; інтелектуальна власність; захист авторських прав; воєнний стан; надзвичайний правовий режим; юрисдикційні та неюрисдикційні способи захисту; цифрове середовище; судова практика; Європейський суд з прав людини; сиротинські твори; національна безпека.
https://doi.org/10.71404/2409-6415.142.10
Лугіна Н.А., Бак Н.С., Бак С.С. Сучасні виклики у розслідуванні кіберзлочинів: кримінально-правові та процесуальні аспекти
У статті досліджено правовий аналіз сучасних тенденцій розвитку кіберзлочинності та визначено основні проблеми, що виникають при її кримінально‑правовому переслідуванні. Розглянуто основні типи кіберзлочинів, аспекти виявлення, реєстрації та дослідження цифрових доказів, а також труднощі, пов’язані з ідентифікацією осіб, які їх вчинили. Акцентовано увагу на необхідності удосконалення чинного законодавства у сфері кібербезпеки, узгодження національних правових норм із міжнародними стандартами та підсилення міжнародного співробітництва у протидії кіберзлочинності. Сформульовано практичні рекомендації, спрямованих на підвищення ефективної діяльності правоохоронних органів у виявленні, розслідуванні та запобіганні кримінальних правопорушень, здійсненим з використанням інформаційно‑комунікаційних технологій.
Актуальність дослідження кіберзлочинності зумовлена низкою факторів, а саме: кіберзлочини мають транснаціональний характер; кіберзлочинці використовують сучасні технології для приховування своєї ідентичності, шифрування даних, анонімізації онлайн-активності; наслідки кіберзлочинів можуть бути катастрофічними не лише для окремих громадян або підприємств, але й для держави в цілому, адже ураження інформаційних систем критичної інфраструктури може паралізувати енергетичні, транспортні, фінансові та державні процеси
Дослідження викладене в статті необхідне для формування ефективної системи захисту інформаційних ресурсів, підвищення безпеки суспільства, захисту прав і свобод громадян, а також забезпечення належного рівня правової та технічної підготовки фахівців у сфері кримінального правосуддя та кібербезпеки. Саме тому дослідження кіберзлочинності, дає змогу оцінити наступні кроки правопорушників та запобігти вчиненню новим кіберзлочинам, а також дасть змогу формувати пропозиції щодо вдосконалення законодавства та підготовки методичних рекомендацій для фахівців у даній сфері.
Ключові слова: кіберзлочини, кіберзлочинність, кібербезпека цифрові докази, міжнародна співпраця, кримінальне провадження.
https://doi.org/10.71404/2409-6415.142.11
Островський С.О. Розмежування правових категорій «збройний конфлікт» і «воєнний конфлікт» у контексті мобілізації та мобілізаційної підготовки
У статті здійснено комплексний правовий аналіз співвідношення понять «воєнний конфлікт» і «збройний конфлікт» у міжнародному праві та національному законодавстві України з акцентом на їх значення для правового регулювання мобілізації. Обґрунтовано, що поняття «збройний конфлікт» є юридично визначальною категорією міжнародного гуманітарного права, з настанням якої пов’язується автоматичне застосування спеціальних міжнародно-правових норм та виникнення відповідних зобов’язань держави. Натомість «воєнний конфлікт» у національному праві має ширший, переважно політико-стратегічний характер і не завжди тягне за собою чітко визначені правові наслідки.
Проаналізовано чинне законодавство України у сфері оборони та мобілізації, виявлено відсутність нормативно закріпленого поняття збройного конфлікту та показано, як ця прогалина впливає на правомірність мобілізаційних рішень, межі дискреції органів публічної влади й інтеграцію норм міжнародного гуманітарного права у внутрішній правопорядок. Доведено, що правовою підставою для мобілізації виступає саме збройний конфлікт у його юридичному значенні або безпосередня загроза збройного нападу, а не будь-який воєнний конфлікт як узагальнене явище.
Сформульовано висновок про необхідність концептуального вдосконалення законодавства України шляхом закріплення дефініції збройного конфлікту відповідно до міжнародних стандартів та встановлення прямого зв’язку між наявністю такого конфлікту і застосуванням надзвичайних публічно-правових режимів, зокрема мобілізації.
Автором зазначено, що не кожен воєнний конфлікт у доктринальному або політичному розумінні автоматично визнається збройним конфліктом у значенні міжнародного гуманітарного права. Водночас поняття збройного конфлікту є ширшим за класичне поняття війни, оскільки не потребує формального оголошення та охоплює значно ширший спектр фактичних ситуацій застосування збройної сили.
Ключові слова: збройний конфлікт; воєнний конфлікт; міжнародне гуманітарне право; мобілізація; особливий період; збройна агресія; публічне адміністрування; національна безпека; воєнний стан; правове регулювання.
https://doi.org/10.71404/2409-6415.142.12
Панченко С.В. Поняття та сутність способів захисту прав учасників цивільних правовідносин
У статті досліджено теоретичні підходи до визначення поняття та сутності способів захисту прав учасників цивільних правовідносин. Проаналізовано наукові позиції українських дослідників щодо співвідношення понять «спосіб», «засіб» і «захід» захисту. З’ясовано, що у вітчизняній цивілістиці відсутня єдність у розумінні цих категорій, що призводить до неоднозначного тлумачення їх правової природи. Визначено, що більшість вчених тлумачать способи захисту через категорію «дії», а також ототожнюють з поняттям «засіб захисту». Зроблено висновок, що поняття «спосіб» має ширший зміст порівняно із «засобом» і «заходом», разом з тим ці поняття взаємодіють. Узагальнення наукових позицій дало змогу виокремити ключові ознаки способів захисту цивільних прав та показати їх взаємозв’язок із засобами і заходами відповідальності.
Запропоновано власне визначення категорії «способи захисту цивільних прав» як визначені законом, договором або судом заходи впливу матеріально-правового характеру, що застосовуються до особи, яка вчинила правопорушення, у добровільному чи примусовому порядку (як самостійно, так і шляхом звернення до уповноважених органів) через використання відповідних засобів захисту, та виступають як правовий наслідок, що забезпечує відновлення (визнання) порушених, невизнаних, оспорюваних прав або усунення загрози їх порушення. Також автор виділив основні характеристики притаманні досліджуваному поняттю: 1) визначені законом, договором чи судом; 2) є заходами впливу на учасників; 3) забезпечує відновлення (визнання) порушених, невизнаних, оспорюваних прав; 4) регулюються нормами матеріального права; 5) застосовується до особи, яка вчинила правопорушення; 6) застосовується в добровільному та /або примусовому порядку; 7) можуть застосовуватись самостійно (самозахист) та шляхом звернення до суду чи іншого органу, який уповноважений здійснювати захист; 8) досягається шляхом застосування засобів захисту.
Ключові слова: спосіб захисту, цивільні права, учасники цивільних правовідносин, засіб захисту, захід, порушене, невизнане, оспорюване право.
https://doi.org/10.71404/2409-6415.142.13
Славна О.В. Гендерний мейнстрімінг у відновленні: роль Стамбульської конвенції в поствоєнній Україні
Стаття присвячена комплексному аналізу гендерного мейнстрімінгу як стратегії інтеграції гендерної перспективи в процеси поствоєнної відбудови України, з акцентом на роль Стамбульської конвенції. Актуальність теми зумовлена триваючою агресією РФ, яка посилила ГЗН на 36% та вразила 2,4 млн жінок-ВПО, вимагаючи адаптації міжнародних норм до національного контексту. У роботі проаналізовано ідентифікацію ключових інструментів конвенції, виявлено їхні можливості та обмеження, а також розроблено рекомендації щодо практичного застосування для сталого відновлення, оціненого в $524 млрд.
Здійснено критичний огляд теоретичних основ мейнстрімінгу, включаючи WPS-агенду ООН та Пекінську платформу 1995 р., з еволюцією від дипломатичних до гібридних підходів. Проаналізовано специфіку українського конфлікту, його історичні передумови, геополітичний контекст та актори (ООН, ЄС, НГО), з впливом факторів на динаміку ГЗН та реабілітацію.
На основі аналізу визначено особливості застосування конвенції в Україні (ратифікація 2022 р., закони №3733-IX/№4073-IX 2024 р.), де традиційні моделі неефективні через недофінансування (0,2% ОДА) та окупаційні бар’єри (370+ CRSV). Розглянуто комбіновані підходи з санкціями та інформаційною боротьбою, запропоновано модифікації: національний координатор, 30% гендерних індикаторів у бюджетах. Стаття – цінний внесок у гендерну безпеку, з рекомендаціями для Східної Європи.
Ключові слова: гендерний мейнстрімінг, Стамбульська конвенція, поствоєнне відновлення, гендерно-зумовлене насильство, жінки, мир і безпека (WPS), гендерна рівність, GREVIO, UNFPA.
https://doi.org/10.71404/2409-6415.142.14
Сухарєва А.О., Крижановська О.В. Законодавче забезпечення судочинства в Україні
Стаття присвячена дослідженню норм та аналізу національного та міжнародного законодавства, що регулюють забезпечення судочинства в Україні. Автори стверджують, що законодавче забезпечення судочинства це різні за рівнем юридичної сили взаємодіючі, чинні нормативно-правові акти, які регулюють діяльність у сфері судочинства в Україні. Нормативно-правове регулювання діяльності судочинства визначається законодавчими і підзаконними актами України. Доведено, що окрім національного законодавства забезпечення судочинства є низка міжнародних стандартів, що регулюють діяльність судових органів, які носять обов’язковий та рекомендаційний характер, метою яких є покращення діяльності суддів та забезпечення принципу верховенства права.
Окрема увага приділена деталізації принципам поведінки суддів з урахуванням правової доктрини, національного законодавчого закріплення та враховуючи основні принципи рекомендовані Організацією Об’єднаних Націй.
Здійснено аналіз наукових праць, автори яких вивчали особливості законодавчого забезпечення судочинства в Україні та принципи діяльності суддів. Встановлено, що сумлінне та належне виконання суддями діючого міжнародного, національного законодавства та основоположних принципів призведе до зміцнення авторитету судової влади та підвищить довіру з боку громадян до органів суду.
Відзначено, що незалежність, компетентність та неупередженість судочинства є важливим елементом для захисту прав людини, що в свою чергу залежить від якості законодавства та принципів регулювання діяльності судового апарату. Дотримання етичних і професійних стандартів є гарантом об’єктивності, незалежності суддів під час прийняття рішень, чесності та непідкупності під час виконання своїх обов’язків, усвідомлення та забезпечення рівного ставлення до усіх суб’єктів судового процесу, що в кінцевому результаті впливає на стабільність і належний розвиток правової держави.
З урахуванням аналізу чинного законодавства, стверджено, що Закон України «Про судоустрій і статус суддів» об’єднав у собі майже всі норми щодо правового регулювання діяльності суду і суддів в Україні, здійснивши уніфікацію права, яке визначає їх статус і роль у державі.
Ключові слова: суд, апарат суду, організація роботи суду, адміністративне судочинство, верховенство права, законодавство, судочинство, принципи, імплементація, міжнародні стандарти, права людини.
https://doi.org/10.71404/2409-6415.142.15
Томкіна О.О. Якість нормативно-правового забезпечення державної реєстрації права власності в контексті євроінтеграції
Стаття присвячена категоріальному аналізу якості нормативно-правового забезпечення державної реєстрації права власності. Відмічено, що державна реєстрація є публічною послугою держави, втіленою у форму адміністративної процедури, та організаційно-правовим елементом у механізмах набуття, зміни та припинення права власності, необхідним для надання достовірності зареєстрованим правам на нерухоме майно для всіх третіх осіб. Наголошено, що надання послуги з державної реєстрації права власності на нерухоме майно підпорядковується конституційному принципу правового порядку, встановленого щодо органів, які наділені державно-владними повноваженнями (частина друга статті 19 Конституції України). Підкреслено, що якість нормативно-правового забезпечення державної реєстрації права власності потребує постійного наукового моніторингу з метою виявлення дефектів правового регулювання, їх усунення та мінімізації негативного впливу на правовідносини власності. Окрім євроінтеграційних причин, вивчення стану відповідного законодавства зумовлено й підвищеною корупціогенністю норм, що часто використовується для «реєстраційного рейдерства». Обґрунтовано, що в контексті євроінтеграції України належну якість нормативно-правового забезпечення державної реєстрації права власності слід розглядати не як формальну вимогу до національного законодавства України, а як наукову концепцію його стабільного розвитку для комплексного механізму захисту права власності. Зроблено висновок, що принципи державної реєстрації права власності є не тільки ціннісно-правовими вимірами самої адміністративної процедури, а й якісного законодавства у цій сфері. Поза межами цих принципів, навіть при досконалій юридичній техніці, не може йтися про якість відповідного законодавства.
Ключові слова: адміністративна процедура, державна реєстрація, євроінтеграція, набуття права власності, нерухоме майно, право власності, принципи права, публічні послуги, правотворча діяльність, рейдерство.
https://doi.org/10.71404/2409-6415.142.16
Чорномаз О.Б. Поняття та види інформаційно-комунікаційних технологій як спосіб та засіб учинення домашнього насильства
Станом на сьогодні національне законодавство України лише фрагментарно враховує особливості кіберформ домашнього насильства. Закон України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» не містить самостійного визначення цифрового (кібернасильства), однак за своїм змістом відповідні діяння можуть бути віднесені до проявів психологічного або економічного насильства. Водночас міжнародна правозастосовна практика, зокрема рекомендації Ради Європи та положення Конвенції Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству (Стамбульської конвенції), визнають використання електронних комунікацій як один зі способів вчинення насильницьких дій, що зумовлює потребу в їх окремому та чіткому правовому регулюванні на національному рівні.
Відсутність у чинному законодавстві України, зокрема в Законі України «Про запобігання та протидію домашньому насильству», прямих положень щодо домашнього насильства, вчиненого із застосуванням інформаційно-комунікаційних технологій, утворює суттєву нормативну прогалину. Наявність такої прогалини зумовлює низку проблемних аспектів, зокрема правову невизначеність у кваліфікації відповідних діянь, відсутність спеціалізованих механізмів реагування та превенції, а також ускладнює належне забезпечення захисту прав і законних інтересів осіб, які постраждали від насильства.
Констатовано, що домашнє насильство з використанням цифрових засобів проявляється у різних формах: переслідування (сталкінг), контроль за пересуванням і спілкуванням, злам акаунтів у соціальних мережах, поширення інтимних фото чи відео без згоди постраждалої особи, публічне приниження, погрози, шантаж або нав’язливі повідомлення. Такі дії можуть супроводжуватися психологічним тиском, що спричиняє глибоку емоційну травму, а іноді – загрозу фізичній безпеці. Домашнє насильство, що вчиняється з використанням інформаційних технологій, постає як відносно нова форма насильницької поведінки, яка інтегрує ознаки психологічного, економічного, а в окремих випадках і сексуального тиску.
Ключові слова: домашнє насильство, постраждалі особи, запобігання, захист, інформаційні технології, цифрові засоби.
https://doi.org/10.71404/2409-6415.142.17
Якимчук С.О. Особливості дисциплінарної відповідальності за порушення правил адвокатської етики
У статті досліджено особливості юридичної відповідальності за порушення правил адвокатської етики. Адвокатська етика є фундаментальною складовою професійної діяльності адвоката, а дотримання її норм виступає необхідною умовою забезпечення довіри суспільства до інституту адвокатури та ефективного захисту прав і свобод людини.
Проаналізовано нормативно-правові підстави притягнення адвоката до дисциплінарної відповідальності, визначено зміст дисциплінарного проступку та охарактеризовано основні види дисциплінарних стягнень. Окрему увагу приділено процедурі дисциплінарного провадження, її стадіям і процесуальним гарантіям, що забезпечують баланс між незалежністю адвокатської діяльності та необхідністю професійної відповідальності.
Законодавче закріплення переліку дисциплінарних проступків і видів дисциплінарних стягнень забезпечує баланс між необхідністю притягнення адвоката до відповідальності та гарантіями його незалежності як учасника правосуддя. Процедура дисциплінарного провадження щодо адвоката характеризується поетапністю, змагальністю та наявністю процесуальних гарантій, що сприяє об’єктивному й справедливому розгляду питань дисциплінарної відповідальності. Встановлення строків притягнення адвоката до дисциплінарної відповідальності та можливості оскарження рішень дисциплінарних органів слугує важливим інструментом забезпечення правової визначеності та захисту прав адвоката.
На підставі аналізу рішень кваліфікаційно-дисциплінарних комісій адвокатури регіонів і Вищої кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури виявлено проблеми неоднакового застосування Правил адвокатської етики та відсутності єдиного підходу до кваліфікації дисциплінарних проступків. Обґрунтовано визначальну роль органів адвокатського самоврядування у формуванні дисциплінарної практики та забезпеченні етичних стандартів адвокатської діяльності. Зроблено висновок про необхідність удосконалення механізмів узагальнення дисциплінарної практики з метою підвищення правової визначеності та єдності правозастосування.
Ключові слова: адвокатська етика; дисциплінарна відповідальність; адвокат; дисциплінарний проступок; адвокатська діяльність; органи адвокатського самоврядування; дисциплінарне провадження.
https://doi.org/10.71404/2409-6415.142.18
Музика В.Ф. Особливості початкового етапу розслідування воєнних злочинів, вчинених проти цивільних громадян
Статтю присвячено комплексному аналізу особливостей початкового етапу досудового розслідування воєнних злочинів, учинених проти цивільних громадян, з урахуванням сучасних викликів, зумовлених повномасштабною збройною агресією проти України. Автором особливу увагу приділено тактико-організаційній специфіці початкового етапу розслідування після деокупації населених пунктів, коли тривала відсутність органів державної влади та правоохоронних інституцій ускладнює своєчасне виявлення фактів воєнних злочинів, прийняття заяв від потерпілих, забезпечення їхньої безпеки та фіксацію слідової картини. Систематизовано зміст первинної інформації, яка має значення для початку досудового розслідування воєнних злочинів, визначено основні джерела її отримання, зокрема місцеве населення, органи місцевого самоврядування, військове командування, неурядові організації та державний ресурс документування воєнних злочинів warcrimes.gov.ua. Окремий акцент зроблено на проведенні невідкладних слідчих (розшукових) дій як ключовій умові збереження доказової інформації, зокрема оглядів місць подій, допитів потерпілих і свідків, призначення судово-медичних, психологічних та криміналістичних експертиз, а також збору й збереження цифрових доказів із дотриманням вимог щодо ланцюга їх збереження. Розкрито роль потерпілої особи як центрального елемента доказової бази та обґрунтовано доцільність застосування травма-інформованого підходу під час її допиту. Обґрунтовано доцільність інтеграції підходів, напрацьованих Міжнародним кримінальним судом, у національну практику документування воєнних злочинів без підміни національного кримінального процесу, а також наголошено на значенні використання матеріалів міжнародних моніторингових органів для контекстуалізації та верифікації доказів.
Ключові слова: воєнні злочини, цивільне населення, деокуповані території, початковий етап розслідування, міжнародне гуманітарне право, доказування, потерпілий.
https://doi.org/10.71404/2409-6415.142.19
Обущак В.В. Стратегія запобігання злочинності у сфері оподаткування: міжнародний досвід та напрями імплементації
Стаття присвячена аналізу стратегічних підходів до запобігання злочинності у сфері оподаткування в умовах глобалізації, цифровізації економічних процесів та дії воєнного стану в Україні. Обґрунтовується теза про те, що злочинність у сфері оподаткування набуває системного характеру та не може бути ефективно нейтралізована виключно за допомогою кримінально-правових засобів реагування. Доводиться необхідність переходу від фрагментарних заходів протидії до комплексної моделі запобігання кримінальним правопорушенням у сфері оподаткування, заснованої на стратегічному плануванні, оцінці загроз і міжвідомчій координації. Проаналізовано сучасні наукові підходи до дослідження податкової злочинності та встановлено, що стратегічний вимір її запобігання як комплексна управлінсько-правова модель залишається недостатньо розробленим у національній правовій науці. Особливу увагу приділено обґрунтуванню ролі оцінки загроз як ключового елемента стратегічного управління, що забезпечує перехід від реактивної до проактивної моделі правозастосування, дозволяє здійснювати науково обґрунтовану пріоритизацію ризиків і раціонально розподіляти обмежені ресурси уповноважених органів. На основі узагальнення міжнародного досвіду (зокрема рекомендацій ОЕСР та ФАТФ) розкрито значення міжвідомчої взаємодії між податковими органами, спеціалізованими правоохоронними органами та органами прокуратури у запобіганні кримінальним правопорушенням у сфері оподаткування. Доведено, що кримінальні правопорушення у сфері оподаткування часто мають предикатний характер щодо інших форм економічної злочинності, що зумовлює доцільність інтеграції заходів їх запобігання у ширші стратегії боротьби з економічними та фінансовими правопорушеннями. Окремо проаналізовано позитивний досвід Великобританії та Нідерландів щодо застосування інтегрованих стратегічних моделей, заснованих на оцінці загроз, комбінованому правозастосуванні та інституційно закріпленій координації. Підсумовано, що впровадження стратегічного підходу до запобігання злочинності у сфері оподаткування з урахуванням національних особливостей може сприяти підвищенню ефективності правозастосування, зміцненню податкової дисципліни, зменшенню рівня тінізації економіки та забезпеченню балансу між фіскальними інтересами держави і правами учасників кримінального провадження.
Ключові слова: злочинність у сфері оподаткування, податкові кримінальні правопорушення, стратегія запобігання, оцінка загроз, міжвідомча координація, економічна злочинність.
https://doi.org/10.71404/2409-6415.142.20
Петровець О.Ф. Протиправне заволодіння майном підприємства, установи, організації: кримінально-правовий аспект
У статті здійснено комплексне дослідження проблеми кримінально-правового запобігання протиправному заволодінню майном підприємств, установ і організацій, передбаченому ст. 191 КК України. В умовах воєнного стану ця категорія кримінальних правопорушень становить підвищену суспільну небезпеку, оскільки посягає не лише на відносини власності, а й на стабільність функціонування державних органів, ефективність використання публічних ресурсів та довіру до органів влади. У роботі надано кримінально-правову характеристику цього протиправного діяння, розкрито його об’єктивні та суб’єктивні ознаки, визначено особливості правозастосування.
Окрема увага приділена виявленню проблем, що знижують ефективність кримінально-правового запобігання, серед яких: високий рівень латентності кримінальних правопорушень, труднощі з доведенням умислу та корисливого мотиву, нестабільність судової практики, відсутність спеціалізації суддів, а також нормативна неврегульованість випадків вчинення таких діянь в умовах воєнного або надзвичайного стану. Автор обґрунтовує необхідність удосконалення національного законодавства та правозастосовної практики через запровадження цифрової інвентаризації майна, підвищення кваліфікації слідчих і прокурорів, нормативне розмежування дисциплінарної та кримінальної відповідальності, а також доповнення ст. 191 КК України окремими кваліфікуючими ознаками, що враховують особливий статус публічних ресурсів у період війни.
Крім того, у статті підкреслено важливість формування системного підходу до кримінально-правової превенції, що має включати не лише посилення карального механізму, а й розвиток інституцій доброчесності, прозорості в управлінні майном, а також підвищення правової культури серед службових осіб. Такий підхід дозволить значно підвищити ефективність запобігання кримінальним правопорушенням у сфері публічного управління та забезпечити належний рівень захисту національних інтересів у кризових умовах.
Зроблені висновки можуть бути використані для подальших наукових досліджень, удосконалення кримінального законодавства, формування єдиної правозастосовної практики, а також розробки заходів превентивного характеру в публічному секторі.
Ключові слова: протиправне заволодіння майном, службове кримінальне правопорушення, воєнний стан; кримінально-правове запобігання, привласнення, розтрата, спеціальний суб’єкт, судова практика, кваліфікуючі ознаки.
https://doi.org/10.71404/2409-6415.142.21
Секо С.О. Трансформація уявлень про організовану злочинність у сучасній кримінально-правовій доктрині
Стаття присвячена дослідженню сучасних наукових підходів до поняття «організована злочинність», виявленню основних та додаткових ознак організованої злочинності, властивих їй на сучасному етапі розвитку доктрини кримінального права, а також аналізу сучасного стану організованої злочинності. У статті розглядається сучасний підхід до поняття організованої злочинності. Пропонується поділ поняття організованої злочинності на дві великі групи за спрямованістю: економічної та екстремістко-терористичної. У зв’язку із запропонованим поділом у профілактичних заходах пропонується вдосконалення нормативно-правової бази, а також зміна структури правоохоронних органів органів для більшої ефективності протидії організованим злочинним формуванням.
У межах дослідження систематизовано основні та додаткові ознаки організованої злочинності, зокрема: стійкість злочинних об’єднань, ієрархічність структури, розподіл ролей між учасниками, конспіративність, корисливу спрямованість, наявність внутрішніх правил поведінки, використання насильства або загрози його застосування, а також корупційні зв’язки з представниками органів державної влади та місцевого самоврядування. Розкрито зміст зазначених ознак з урахуванням сучасного етапу розвитку кримінального права та змін у способах функціонування злочинних угруповань.
У статті приділено увагу аналізу сучасного стану організованої злочинності, її новітніх форм і тенденцій розвитку, зокрема в умовах глобалізації, цифровізації та транснаціоналізації злочинної діяльності. Наголошено на зростанні ролі економічних, фінансових і кіберзлочинів, а також на адаптації організованих злочинних структур до нових соціально-правових реалій.
За результатами дослідження сформульовано висновки щодо необхідності подальшого вдосконалення теоретичних підходів до визначення організованої злочинності, уточнення її ознак та врахування сучасних викликів при формуванні кримінально-правових механізмів протидії. Зроблено акцент на важливості комплексного, системного підходу до осмислення організованої злочинності як складного соціально-правового явища.
Ключові слова: організована злочинність, корупція, організована група, економічні злочини, транснаціональність, організована злочинність, правоохоронні органи, профілактика, економічна спрямованість, екстремізм.
https://doi.org/10.71404/2409-6415.142.22
Маркосян Л.М., Івакіна Є.Т., Ігнатченко Д.О. Проблеми міжнародно-правового регулювання захисту свободи релігії в європейському контексті
Стаття присвячена комплексному аналізу міжнародно-правового регулювання захисту свободи релігії в межах європейського регіону та виявленню ключових проблем його практичної реалізації. Актуальність дослідження зумовлена євроінтеграційними прагненнями України, а також змінами в парадигмі захисту релігійних свобод, що викликані сучасними перетвореннями в суспільстві цифрової доби, зокрема поширенням релігійної пропаганди та мови ворожнечі в соціальних мережах. У роботі автори розглядають систему захисту релігійних прав на двох рівнях – універсальному (ООН) та європейському. Особливу увагу приділено аналізу практики Європейського суду з прав людини щодо тлумачення статті 9 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Розглянуто рішення у справах Kokkinakis v. Greece, S.A.S. v. France, Eweida and Others v. UK, Otto-Preminger-Institut v. Austria та Lautsi v. Italy, які справили значний вплив на практику Суду у відповідній сфері. Виявлено непослідовність застосування ЄСПЛ критеріїв пропорційності при оцінці обмежень релігійних прав та надмірне використання доктрини свободи розсуду держав. Встановлено деякі прогалини існуючої системи захисту, зокрема відсутність чітких критеріїв розмежування між правомірними обмеженнями та дискримінацією, неузгодженість між універсальними та регіональними механізмами, недостатню ефективність моніторингових інструментів. Проаналізовано сучасні перешкоди для ефективної реалізації захисту релігійних прав, зокрема, такі як міграційні процеси, наслідки пандемії COVID-19, цифровізацію суспільних відносин та конфлікти між колективними правами релігійних громад і індивідуальними правами їхніх членів. Запропоновано комплексний підхід до вдосконалення системи захисту через посилення міжінституційної координації між міжнародними організаціями, створення спеціалізованого європейського моніторингового органу з повноваженнями щодо обов’язкових рекомендацій та оновлення керівних принципів Європейського Союзу з урахуванням положень, пов’язаних з онлайн-простором і трудовими відносинами. Результати дослідження можуть бути використані для подальшого вдосконалення міжнародно-правових механізмів захисту свободи віросповідання та адаптації правових норм до сучасних реалій європейського суспільства.
Ключові слова: свобода релігії, міжнародно-правовий захист, Європейський регіон, практика ЄСПЛ.
https://doi.org/10.71404/2409-6415.142.23
Фатєєв А.О. Підстави примусової ліквідації юридичної особи корпоративного типу: компаративний підхід
У статті аргументовано, що примусова ліквідація юридичних осіб за рішенням суду є інструментом корпоративного права, спрямованим на припинення циклу життєдіяльності корпорації як суб’єкта права, що є способом захисту інтересів безпосередньо юридичної особи, її контрагентів, учасників та держави від незаконної або неефективної діяльності такого суб’єкта правовідносин. Наведено міркування, що в зарубіжному законодавстві перелік підстав набагато ширший, що робить його більш «адаптованим» для сучасних реалій, зокрема, законодавець встановив такі підстави не тільки з урахуванням формальних вимог для підтримки певних однакових правил гри на ринку та забезпечення господарського правопорядку, а беручі до уваги реальні потреби бізнесу, захисту прав добросовісних бізнес-гравців. Розглянуто підстави примусової ліквідації юридичних осіб в законодавстві країн з різними правовими моделями: таких північноєвропейських країнах як Швеція та Нідерланди та в азійської країни – Сінгапур, проаналізована судова практика щодо застосування таких підстав. Доведено, що перелік підстав примусової ліквідації юридичної особи, який був закріплений в Законі України “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців” (в попередній редакції, яка існувала до 1 січня 2016 року) був систематизованим і визначені в ньому підстави корелювалися за змістом з підставами примусової ліквідації за рішенням суду, які закріплені в законодавстві про компанії країн, положення законодавства яких розглянуто в статті. Обґрунтовано, що з набранням чинності нової редакції цього закону ці підстави ліквідації не отримали свого закріплення в інших нормативних актах і утворився певний правовий вакуум щодо можливості застосування такої санкції як ліквідація за порушення вимог законодавства, в зв’язку з чим аргументовано необхідність закріплення відкритого переліку загальних підстав примусової ліквідації юридичних осіб в кодифікованому нормативному акті. Відзначено, що, враховуючи глобалізаційні процеси, доцільною вбачається імплементація норм щодо окремих підстав примусової ліквідації юридичних осіб в національне законодавство. Продемонстровано доцільність розмежування компетенції двох органів (суду та органів державної реєстрації) щодо прийняття рішення про примусову ліквідацію компанії в залежності від підстав такої ліквідації.
Ключові слова: юридична особа корпоративного типу, примусова ліквідація, економічне право, законодавство, суд, державна реєстрація, правове регулювання, організаційно-правова форма, корпорація, корпоративний дедлок (конфлікт), легітимні (правомірні) очікування, інвестиції, санкції, бізнес, євроінтеграція, ЄС.
https://doi.org/10.71404/2409-6415.142.24
Новицький Я.О. Зарубіжні моделі імунітету комбатанта: порівняльно-правовий вимір
Стаття присвячена комплексному порівняльно-правовому дослідженню інституту імунітету комбатанта в різних національних правових системах. Осмисляється історико-правове підґрунтя доктрини combatant immunity від нюрнберзьких процесів до сучасної практики міжнародних судів. Детально розглядаються апробовані національні моделі правового регулювання, а саме: американська доктрина кваліфікованого імунітету та правило Рендуліча; британська система з Overseas Operations Act 2021; французька концепція “fait justificatif”; німецька модель “Innere Führung” та інститут військового омбудсмена; ізраїльська доктрина “purity of arms”; канадська практика паралельної юрисдикції.
Особлива увага сфокусована на стандартах НАТО щодо Rules of Engagement та їх еволюції від документів 1950-х років до сучасних процедур After Action Review. Виокремлено основні моделі правового регулювання бойового імунітету: англо-американську (акцент на процедурних гарантіях), континентально-європейську (інтеграція цивільного контролю) та змішану (поєднання військової ефективності з демократичними цінностями). За результатами дослідження було класифіковано зарубіжні моделі бойового імунітету та виокремлено їх основні ознаки, артикульовано пропозиції щодо поглибленої імплементації цього правового інституту у вітчизняне законодавство.
Ключові слова: імунітет комбатанта (combatant immunity), Rules of Engagement, кваліфікований імунітет, правило Рендуліча, Innere Führung, purity of arms, військова юстиція, НАТО, After Action Review, міжнародне гуманітарне право, порівняльно-правовий аналіз, екстериторіальна юрисдикція, Європейський суд з прав людини, військова необхідність, цивільний контроль, fait justificatif, командна відповідальність, операційні стресові травми, паралельна юрисдикція, військовий омбудсмен.
https://doi.org/10.71404/2409-6415.142.25
Стрельченко О.Г., Бухтіярова І.Г. Міжгалузеві аспекти адміністративної відповідальності за порушення земельного законодавства
У статті здійснено комплексний міжгалузевий аналіз адміністративної відповідальності за порушення вимог земельного законодавства України в умовах воєнного стану, економічної нестабільності та посилення екологічних викликів. Обґрунтовано аксіологічну значущість земельних ресурсів як фундаментальної цінності держави, визначального чинника національної й продовольчої безпеки та основного засобу аграрного виробництва. Доведено, що збройний конфлікт, деградація ґрунтів, надмірна розораність території, скорочення посівних площ і зниження врожайності істотно ускладнюють реалізацію ефективної державної земельної політики та зумовлюють зростання кількості правопорушень у сфері землекористування й охорони земель.
Проаналізовано стан правового регулювання земельних відносин і встановлено міжгалузевий характер інституту юридичної відповідальності за порушення земельного законодавства, який поєднує норми земельного, адміністративного, кримінального та цивільного права. Обґрунтовано, що адміністративна відповідальність посідає провідне місце у системі правових засобів впливу завдяки превентивній спрямованості та практичній поширеності. Особливу увагу приділено аналізу положень статті 211 Земельного кодексу України та норм Глави 4 Кодексу України про адміністративні правопорушення, що визначають склади адміністративних деліктів у сфері земельних відносин.
Виявлено проблеми бланкетності правових норм, колізійності та фрагментарності адміністративно-деліктного регулювання, які негативно впливають на ефективність правозастосовної практики. Узагальнено наукові підходи щодо вдосконалення механізму адміністративної відповідальності, зокрема ідеї систематизації земельних правопорушень, розширення переліку спеціальних санкцій і посилення публічно-управлінського впливу у сфері охорони та раціонального використання земель.
Ключові слова: земельні ресурси; земельні правовідносини; адміністративна відповідальність; земельне законодавство; охорона земель; національна безпека, Земельний кодекс, адміністративні правопорушення у сфері земельного законодавства.
https://doi.org/10.71404/2409-
