Українська
English
РусскийЖурнал опубліковано на сайті 25 березня 2026 року
Антошкіна В.К. Процесуальна правосуб’єктність громадськості у спорах щодо екологічно значимих рішень у сфері містобудування
У статті досліджується процесуальна правосуб’єктність громадських об’єднань у спорах, які виникають у рамках державної містобудівної політики та конституційно й міжнародно гарантованих стандартів охорони довкілля. Актуальність тематики зумовлена зростанням кількості управлінських рішень щодо вилучення земель, зміни їх цільового призначення та передачі у користування для реалізації масштабних публічних проєктів, що потенційно зачіпають території екологічної мережі та інші екологічно цінні землі. За таких умов питання правомірності адміністративного акта трансформується у проблему співвідношення публічної доцільності й імперативних екологічних обмежень. Метою дослідження є з’ясування процесуальних та матеріально-правових підстав участі представників громадськості у адміністративних спорах, які виникають у сфері екологічно значимого землекористування. Методологічну основу становлять системний, порівняльно-правовий і телеологічний методи, а також аналіз судової практики Верховного Суду у контексті застосування Орхуської конвенції та норм національного екологічного законодавства. У результаті обґрунтовано, що нормативно-правова рамка управління територіями екомережі вибудовується як ієрархічно узгоджена система обмежень дискреції, де конституційний рівень визначає матеріальні та процедурні межі будь-якого рішення, а міжнародні зобов’язання України (Бернська, Рамсарська, Боннська конвенції тощо) формують додатковий стандарт недопущення деградації природних середовищ. Доведено, що право на судовий захист у таких спорах може реалізовуватися колективно через громадські об’єднання за умови екологічної релевантності порушення та наявності статутно визначених повноважень, що унеможливлює трансформацію орхуського доступу до правосуддя в універсальну модель actio popularis (з лат. – «суспільна дія»). Водночас судова практика встановлює процесуальні обмеження, пов’язані з необхідністю юридично значущого зв’язку між оскаржуваним рішенням і порушеним інтересом. Перспективи подальших досліджень пов’язані з уточненням критеріїв «екологічного результату» як підстави процесуальної легітимації, аналізом меж допустимих спрощень у воєнний період та формуванням доктрини балансування публічних інтересів у спорах щодо трансформації природних територій.
Ключові слова: процесуальна правосуб’єктність, доступ до правосуддя, охорона довкілля, містобудівні спори, адміністративне право, адміністративне судочинство, публічний інтерес.
https://doi.org/10.71404/2409-6415.144.1
Гринько С.Д., Гринько Р.В. Цивільна дієздатність як передумова набуття права власності на нерухоме майно за договором в Україні
Метою статті є визначення особливостей цивільної дієздатності як передумови набуття права власності на нерухоме майно за договором в Україні.
Цивільна дієздатність є ключовим елементом правового статусу фізичної особи та визначає її можливість бути повноцінним учасником цивільних правовідносин, зокрема у сфері обігу нерухомого майна. Вона виступає функціональним механізмом реалізації правоздатності, забезпечуючи перехід від потенційної можливості мати права до їх фактичного набуття та здійснення. Обсяг цивільної дієздатності фізичної особи визначається віком та психічним станом, що відображає необхідність наявності у суб’єкта здатності усвідомлювати значення своїх дій і керувати ними як передумови самостійної участі у правочинах.
У сфері набуття права власності на нерухоме майно цивільна дієздатність виступає обов’язковою юридичною передумовою дійсності правочину, оскільки забезпечує легітимність волевиявлення сторін та правомірність переходу речових прав. Особливий правовий режим нерухомого майна, пов’язаний із його значною економічною та соціальною цінністю, обумовлює встановлення підвищених вимог до суб’єктного складу правочинів, зокрема щодо наявності повної цивільної дієздатності або належної участі законних представників. Законодавче регулювання участі малолітніх, неповнолітніх, обмежено дієздатних та недієздатних осіб у правочинах щодо нерухомості спрямоване на забезпечення балансу між захистом їхніх майнових інтересів та необхідністю збереження стабільності цивільного обороту. Нотаріальне посвідчення договорів щодо нерухомого майна та обов’язок нотаріуса перевіряти цивільну дієздатність сторін виступають важливими превентивними гарантіями законності правочинів і мінімізації ризику їх подальшого оспорювання. Судовий контроль за дотриманням вимог щодо цивільної дієздатності, зокрема через призначення судово-психіатричної експертизи та оцінку стану особи на момент укладення правочину, забезпечує реалізацію принципу оцінки дійсності правочину ex tunc та сприяє правовій визначеності. Отже, цивільна дієздатність виконує роль правового фільтра у механізмі набуття права власності на нерухоме майно, забезпечуючи одночасно свободу цивільного обороту, захист інтересів вразливих осіб та стабільність речових правовідносин.
Ключові слова: цивільна дієздатність, цивільна правоздатність, право власності, нерухоме майно, договір, правочин, нотаріус, малолітні фізичні особи, неповнолітні фізичні особи, недієздатні фізичні особи, обмежено дієздатні фізичні особи.
https://doi.org/10.71404/2409-6415.144.2
Гринько С.Д., Ксьондзик Ю.Ю. Принцип добросовісності у модельних актах європейського договірного права
Метою статті є визначення особливостей принципу добросовісності у модельних актах європейського договірного права. Встановлено, що принцип добросовісності посідає центральне місце у модельних актах європейського договірного права та виконує функцію універсального нормативного стандарту поведінки сторін.
У Принципах UNIDROIT принцип добросовісності та чесного ведення справ має системний характер і пронизує всі стадії договірних відносин – від переговорів і укладення договору до його тлумачення та виконання. Він виконує функцію загального нормативного стандарту, який забезпечує баланс інтересів сторін, запобігає зловживанню правами та сприяє формуванню справедливих і передбачуваних умов міжнародного комерційного обороту. У PECL принцип добросовісності виконує фундаментальну системоутворюючу функцію: він обмежує свободу договору, виступає імперативним стандартом поведінки сторін і поєднує суб’єктивний елемент чесності з об’єктивною вимогою справедливого ведення ділових відносин. У DCFR принцип добросовісності та чесного ведення справ виконує системоутворюючу функцію. Він застосовується на всіх етапах договірного правовідношення – від переговорів до виконання та припинення договору – і слугує універсальним критерієм оцінки поведінки сторін, а також справедливості договірних умов. Такий підхід сприяє забезпеченню балансу інтересів сторін та підвищує рівень справедливості й передбачуваності договірного регулювання у європейському приватному праві. Крім того у DCFR принцип добросовісності слугує інструментом запобігання недобросовісному використанню договірної переваги, орієнтиром для тлумачення договорів, засобом захисту обґрунтованої довіри учасників цивільного обороту та критерієм оцінки справедливості договірних умов. У сукупності ці положення забезпечують гнучкість та справедливість договірного регулювання, сприяючи підтриманню балансу інтересів сторін та стабільності цивільного обороту.
Окреслено перспективи подальшого розвитку європейського договірного права шляхом ширшого використання положень DCFR і PECL, зростання ролі інструментів soft law у міжнародній комерційній практиці, розвитку судової рецепції принципу добросовісності тощо.
Ключові слова: принцип добросовісності, принцип чесного ведення справ, європейське договірне право, DCFR, PECL, UNIDROIT, приватне право, договір, стандарт поведінки.
https://doi.org/10.71404/2409-6415.144.3
Дуліба Є.В., Теремецький В.І. Комісії з розгляду питань щодо надання компенсації за знищені об’єкти нерухомого майна внаслідок бойових дій, терористичних актів, диверсій, спричинених збройною агресією Російської Федерації: особливості утворення та функціонування
У статті досліджено особливості утворення та діяльності Комісій з розгляду питань щодо надання компенсації за знищені об’єкти нерухомого майна, створення яких передбачено Законом України від 23 лютого 2023 року № 2923-IX. Актуальність дослідження зумовлена значними масштабами руйнування житлового фонду внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та необхідністю забезпечення ефективного механізму відшкодування шкоди громадянам.
Проаналізовано нормативно-правові засади створення таких комісій, визначено їх місце у системі органів публічної влади, а також особливості формування їх персонального складу. Окрему увагу приділено питанню участі представників громадськості у діяльності комісій та практиці реалізації відповідних вимог законодавства органами місцевого самоврядування. На підставі аналізу рішень органів місцевого самоврядування встановлено, що склад комісій здебільшого формується із посадових осіб органів місцевого самоврядування, представників комунальних підприємств чи місцевих депутатів, тоді як вимога щодо належного залучення представників громадськості не завжди дотримується.
У статті також досліджено повноваження комісій, організаційні форми їх діяльності, порядок розгляду заяв про надання компенсації та особливості прийняття відповідних рішень. Обґрунтовано, що комісії слід розглядати як адміністративні органи у розумінні Закону України «Про адміністративну процедуру», а їх рішення – як адміністративні акти, спрямовані на вирішення індивідуальної справи та визначення прав і обов’язків заявників.
Окремо проаналізовано проблемні аспекти функціонування комісій, зокрема недостатній рівень інформаційної взаємодії з органами публічної влади, обмежену відкритість їх діяльності для громадськості, порушення строків розгляду заяв та недостатній рівень мотивування рішень про відмову у наданні компенсації. За результатами дослідження обґрунтовано необхідність удосконалення правового регулювання діяльності комісій, зокрема шляхом законодавчого закріплення вимоги щодо обов’язкової участі представників громадськості у їх складі.
Ключові слова: компенсація за знищене нерухоме майно, адміністративний орган, органи місцевого самоврядування, правовий режим воєнного стану представники громадськості, адміністративна процедура, органи публічної влади, інформаційнавзаємодія, житловий фонд, відшкодування шкоди, посадова особа.
https://doi.org/10.71404/2409-6415.144.4
Кожура Л.О., Омельченко А.В., Богданець А.В. Особливості обчислення строків позовної давності в контексті цивільно-правового захисту майнових прав
У статті досліджені актуальні питання цивільного-правового захисту майнових прав. Проаналізовані законодавчі та доктринальні дефініції «захист», «охорона», «захист цивільних прав», «захист цивільних прав та інтересів», «позовна давність». Визначені ознаки, характерні позовній давності. Окреслені правові аспекти звернення до суду за захистом особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Досліджені питання важливості існування інституту позовної давності в контексті права на судовий захист майнових прав. Акцентовано увагу на тому, що обираючи юрисдикційну форму захисту цивільних прав та інтересів, особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу у межах строку позовної давності.
Обгрунтовано позицію, що позовна давність слугує правовою гарантією стабільності цивільних правовідносин і встановлення меж охорони суб’єктивних прав та охoрoнюваних законом інтересів їх учасників. Акцентовано увагу на те, що на практиці виникає неоднозначна ситуація у зіставленні обчислення строку позовної давності та моменту права на захист порушених прав чи інтересів неповнолітніх осіб.
Досліджено проблематику зупинення позовної давності в контексті законодавчих норм в Цивільному кодексі України. Зосереджено увагу на тому, що з 04.09.2025 р. в Україні відновився перебіг строків позовної давності, який був призупинений спочатку у зв’язку з пандемією COVID-19, а згодом – із введенням воєнного стану. Це свідчить про те, що кредитори й боржники мають обмежений час для адаптації до нових умов та переоцінки стану своїх зобов’язань. Визначені підстави переривання перебігу позовної давності.
Зроблено висновок, що позовна давність сприяє стабілізації цивільних правовідносин, усуненню невизначеності у відносинах між їх учасниками та стимулює активність учасників цивільного обігу у здійсненні прав і виконанні обов’язків.
Ключові слова: строк, позовна давність, правове регулювання, законодавство України, цивільно-правовий захист, захист цивільних прав та інтересів, майнові права, захист порушених майнових неповнолітніх осіб.
https://doi.org/10.71404/2409-6415.144.5
Коропатнік І.М., Карелін В.В., Бериславська О.М. Адміністративно-правові процедури встановлення спеціальних зон у сфері функціонування військових об’єктів
У статті досліджено адміністративно-правові процедури встановлення зон з особливими умовами користування у сфері функціонування військових об’єктів як важливого інструменту забезпечення обороноздатності держави та належного режиму використання земель оборони. Проаналізовано нормативно-правову основу формування таких зон, зокрема положення Конституції України, Земельного кодексу України, законів України «Про використання земель оборони», «Про адміністративну процедуру», «Про землеустрій», «Про Державний земельний кадастр», «Про регулювання містобудівної діяльності», «Про національну інфраструктуру геопросторових даних», а також відповідних підзаконних нормативно-правових актів, що регламентують питання землеустрою, кадастрового обліку та просторового планування. Встановлено, що зазначені акти містять окремі положення щодо обмежень у використанні земель та режиму прилеглих територій військових об’єктів, однак не формують цілісного процедурного механізму створення таких зон.
Обґрунтовано, що встановлення зон з особливими умовами користування у сфері функціонування військових об’єктів доцільно розглядати як різновид адміністративного провадження у сфері земельних відносин, яке здійснюється уповноваженими органами публічної влади з метою встановлення спеціального правового режиму використання земельних ділянок, розташованих у межах або поблизу військових об’єктів. Визначено основні стадії відповідної процедури: ініціювання встановлення зони уповноваженим суб’єктом; підготовка землевпорядної документації та просторового обґрунтування меж зони; міжвідомче погодження із заінтересованими органами державної влади та місцевого самоврядування; прийняття адміністративного акта про встановлення зони; внесення відомостей про відповідні обмеження до Державного земельного кадастру та інших пов’язаних державних геоінформаційних систем; доведення рішення до відома власників і користувачів земельних ділянок, а також можливість його адміністративного чи судового оскарження.
Зроблено висновок про фрагментарність чинного нормативного регулювання та відсутність єдиного процедурного підходу до встановлення, зміни та скасування зон з особливими умовами користування у сфері функціонування військових об’єктів. Обґрунтовано необхідність систематизації відповідних норм і прийняття спеціального урядового порядку, який би чітко визначав суб’єктів, стадії, строки, вимоги до документації, порядок кадастрового обліку та механізми інформування заінтересованих осіб, що сприятиме підвищенню правової визначеності, прозорості процедур та ефективності управління землями оборони.
Ключові слова: адміністративна процедура, землі оборони, військові об’єкти, зони з особливими умовами користування, зони особливого режиму використання земель, обмеження у використанні земель, Державний земельний кадастр.
https://doi.org/10.71404/2409-6415.144.6
Кузнецов В.В. Свобода слова і охорона авторитету органів державної влади: проблеми та перспективи змін до ст. 346 КК України
Стаття присвячена комплексному дослідженню проблеми встановлення балансу між кримінально-правовим захистом державних та громадських діячів та фундаментальним правом на свободу слова в умовах збройної агресії росії проти України. Автор акцентує увагу на тому, що сучасна соціально-політична ситуація, радикалізація суспільства та значний обсяг нелегальної зброї трансформують вербальні погрози в реальні ризики для національної безпеки, що підтверджується випадками насильства щодо представників влади. На основі аналізу законопроекту № 14372 від 12 січня 2026 р. досліджено запропоновані зміни до ст. 346 Кримінального кодексу України, що спрямовані на криміналізацію публічних закликів до насильства та публічного підбурювання щодо представників влади. У межах порівняльно-правового аналізу розглянуто кримінальне законодавство Республіки Польща (статті 224, 226), Федеративної Республіки Німеччини (§ 188) та Французької Республіки (статті 433-3, 433-5), де передбачено підвищений захист репутації та безпеки осіб, наділених публічним мандатом. Особливу увагу приділено практиці Європейського суду з прав людини, зокрема справам «Castells v. Spain», «Zana v. Turkey» та «Incal v. Turkey», що дозволяють окреслити межі допустимої критики представників влади. Обґрунтовано, що свобода слова не є абсолютною і може бути обмежена в інтересах громадського порядку, проте такі обмеження мають бути пропорційними та встановленими законодавством. Науково обґрунтовано критерії відмежування легітимного політичного протесту від кримінально караних діянь. Доведено, що правомірна критика не повинна містити закликів до насильства, має бути спрямована на вираження думки, а не залякування, та сприйматися як риторика, а не план дій. Натомість ознаками недопустимих висловлювань є визначеність умислу, адресність погрози та реальна спрямованість на насильство. Зроблено висновок про необхідність удосконалення законопроекту № 14372 шляхом чіткого визначення дефініцій «публічний заклик» та «публічне підбурювання»; вилучення оціночних понять; приведення санкцій відповідних норм (ст. 346 КК України) у відповідність до принципу пропорційності. Підкреслено, що ефективність нових кримінально-правових норм залежатиме від здатності судових та правоохоронних органів розмежовувати політичну критику та реальні загрози національній безпеці держави.
Ключові слова: громадські та державні діячі, громадський порядок, кримінально-правовий захист, кримінальне правопорушення, національна безпека, публічні заклики, підбурювання до насильства, представник влади, принцип пропорційності, принцип необхідності, санкція, свобода слова.
https://doi.org/10.71404/2409-6415.144.7
Кунтій А.І. Досудове розслідування кримінальних правопорушень, передбачених ст. 409 КК України: обставини, що підлягають встановленню
У статті досліджено сучасний стан досудового розслідування кримінальних правопорушень, передбачених статтею 409 Кримінального кодексу України, що полягають в ухиленні військовослужбовців від проходження військової служби шляхом самокалічення або іншим способом. Автором наголошено на складнощах, з якими стикаються слідчі при доведенні умисного характеру дій військовослужбовців, а також при встановленні мотивів, мети та психічного стану осіб, які вдаються до самокалічення або симуляції хвороб. Розкрито теоретичні підходи до визначення обставин, що підлягають встановленню під час досудового розслідування, із урахуванням термінологічної відмінності понять «встановлення» та «з’ясування» обставин. Запропоновано систематизацію обставин, що підлягають встановленню у справах зазначеної категорії, за основними групами: передумови ухилення, обставини події кримінального правопорушення, мотиви та мета вчинення діяння, наслідки та фактори, що впливають на ступінь відповідальності. Проаналізовано практику досудового розслідування та судових рішень у справах, кваліфікованих за ст. 409 КК України, зокрема випадки відмови від виконання бойових наказів, подання неправдивих відомостей, використання підроблених документів або симуляції захворювань. На цій основі зроблено висновок про необхідність урахування психофізіологічних і морально-психологічних чинників при оцінці дій військовослужбовців, а також про доцільність призначення судово-медичних і психіатричних експертиз у кожному випадку, коли дії підозрюваного пов’язані з фізичними ушкодженнями або психічними відхиленнями. Зроблено висновок, що впровадження такої методики сприятиме підвищенню ефективності досудового розслідування, зміцненню військової дисципліни та запобіганню подальшим проявам ухилення від виконання обов’язків військової служби. Окрему увагу акцентовано на важливості профілактичної роботи у Збройних Силах України, удосконаленні системи виховного впливу, психологічної підтримки особового складу та підвищенні рівня правосвідомості військовослужбовців. Особливу увагу приділено розробці системи обставин, що підлягають встановленню під час розслідування, із поділом їх на тематичні групи: передумови правопорушення, подія злочину, мотиви, наслідки тощо.
Ключові слова: кримінальне провадження; обставини; доказування; розслідування; ухилення; відмова; самокалічення; підробка; документи; воєнний стан; симуляція; наслідки; військовослужбовець.
https://doi.org/10.71404/2409-6415.144.8
Лютіков П.С., Островський С.О., Зима В.М. Адміністративно-правове регулювання евакуації музейних цінностей в умовах воєнного стану
Стаття присвячена дослідженню адміністративно-правового регулювання евакуації музейних цінностей в умовах воєнного стану в Україні. У роботі проаналізовано систему нормативних актів, що визначають правові підстави, суб’єктний склад та процедурний механізм прийняття рішень щодо переміщення музейних предметів із територій підвищеної небезпеки. Особливу увагу приділено співвідношенню загального режиму цивільного захисту та спеціального правового режиму воєнного стану.
Обґрунтовано, що евакуація музейних цінностей має публічно-правову природу та виступає самостійним адміністративно-правовим інститутом, спрямованим на забезпечення збереження національної культурної спадщини. Доведено, що чинне законодавство формує загальні правові підстави для евакуації, однак не забезпечує достатньої системності та процедурної визначеності.
У статті проаналізовано еволюцію підзаконного регулювання, зокрема перехід від диспозитивної моделі реагування до імперативної, що передбачає обов’язковість евакуації з визначених територій, встановлення критеріїв безпечного розміщення культурних цінностей та диференціацію повноважень між органами управління культурою та військовими адміністраціями. Визначено адміністративно-правову природу рішення про евакуацію як комплексного управлінського акту.
Відзначено, що військових адміністрацій у процесі евакуації музейних цінностей у сучасних умовах є проявом трансформації загальної системи цивільного захисту в спеціальний адміністративно-правовий механізм, адаптований до умов збройної агресії.
За результатами дослідження сформульовано висновок про необхідність подальшого вдосконалення законодавчої бази шляхом системного закріплення інституту евакуації музейних цінностей на рівні закону та забезпечення узгодженості національного регулювання з міжнародно-правовими стандартами захисту культурної спадщини під час збройних конфліктів.
Ключові слова: евакуація музейних цінностей; воєнний стан; адміністративно-правове регулювання; культурна спадщина; військові адміністрації; цивільний захист; публічний інтерес; Музейний фонд України; спеціальний правовий режим; міжнародно-правові зобов’язання.
https://doi.org/10.71404/2409-6415.144.9
Попов Г.В. Врегулювання сімейних конфліктів та спорів у системі цивільно-правового механізму регулювання сімейних відносин в Україні: застосування медіації
У науковій статті розкрито загальний порядок врегулювання сімейних спорів та конфліктів шляхом застосування процедури медіації. Доведено, що терміни «сімейний конфлікт» та «сімейний спір» не є синонімами, оскільки мають різне юридичне значення. У статті набули подальшого розвитку наукові висновки щодо стадійності процедури медіації в Україні. Підтримано позицію науковців про необхідність удосконалення норм Закону України «Про медіацію» в частині дотримання принципу верховенства права, зокрема його складового елемента – юридичної визначеності. Доведено, що сімейні спори та конфлікти можуть вирішуватися за допомогою альтернативної форми врегулювання спору (конфлікту) – медіації. Проведення процедури медіації у сімейних спорах та конфліктах відбувається з дотриманням норм Конституції України, Закону України «Про медіацію», а також цивільно-правових договорів, укладених під час її проведення. Обґрунтовано, що медіація у сфері сімейних відносин спрямована як на запобігання виникненню спору чи конфлікту в майбутньому, так і на врегулювання вже існуючого спору чи конфлікту між учасниками сімейних відносин за допомогою переговорних технік із дотриманням принципів медіації.
Під поняттям «сімейний конфлікт» запропоновано розуміти зіткнення інтересів, поглядів чи прагнень учасників сімейних відносин, яке не завжди є порушенням прав та інтересів однієї зі сторін і не завжди передбачає звернення до юрисдикційних чи неюрисдикційних форм захисту. Водночас сімейний спір визначено як юридично оформлений сімейний конфлікт, що вирішується у суді або шляхом застосування альтернативних способів врегулювання спору, зокрема медіації. Додатково встановлено, що процедура медіації у сімейних спорах має послідовний стадійний характер і передбачає підготовчий, основний та завершальний етапи. Акцентовано, що до суб’єктів медіації у сімейних спорах належать не лише сторони та медіатор, а й, за потреби, представники, адвокати, перекладачі та інші учасники. Наголошено також, що медіація може застосовуватися і під час судового розгляду сімейного спору, що розширює можливості мирного врегулювання конфлікту.
Ключові слова: цивільно-правовий механізм, медіація, сімейні відносини, спір, конфлікт, позасудовий порядок, захист прав, сімейний спір, сім’я, шлюб, альтернативні форми захисту, альтернативний захист.
https://doi.org/10.71404/2409-6415.144.10
Проневич О.С. Правові засади етизації державної служби в органах судової влади
Стаття присвячена осмисленню правових засад етизації державної служби в органах судової влади з особливою акцентуацією уваги на з’ясуванні сутності ціннісно-правового тренду етизації державної служби, стану нормативно-правового закріплення морально-етичних імперативів діяльності державних службовців у системі правосуддя. Констатовано, що етизація державної служби є висхідним ціннісно-управлінським трендом, а правила етичної поведінки/етичні кодекси є стрижневим компонентом етичної інфраструктури державної служби. Особливості правового регулювання державної служби в органах судової влади як виду цивільної державної служби об’єктивно зумовлені реалізацією державними службовцями апаратів/секретаріатів окремих органів судової влади специфічної функції організаційного забезпечення діяльності судів. Встановлено, що на державних службовців в органах судової влади повною мірою поширюються загальні морально-етичні імперативи, артикульовані у вітчизняному службовому законодавстві, однак існує необхідність деталізації функціонально зумовлених етичних вимог. Правила поведінки працівника суду, дія яких поширюється на державних службовців апаратів судів, досить абстрактні й контроверсійні, не враховують сучасні підходи до формування етичного/доброчесного середовища в державних органах. Наразі зберігається необхідність розроблення окремого Етичного кодексу державних службовців органів судової влади, який, з одного боку, має ґрунтуватися на чинних Загальних правилах етичної поведінки державних службовців та посадових осіб місцевого самоврядування, а з іншого боку, містити додаткові функціонально зумовлені морально-етичні вимоги, а також деонтологічні імперативи, артикульовані упродовж останнього часу окремими органами виконавчої влади у контексті ствердження ціннісно-правових концептів людиноцентризму, інклюзивності, доброчесності, недискримінаційності, транспарентності тощо.
Ключові слова: державна служба, публічна служба, проходження державної служби, орган влади, судова влада, орган судової влади, етизація державної служби, правила етичної поведінки, гендерна рівність, протидія дискримінації, протидія корупції, судоустрій, правосуддя.
https://doi.org/10.71404/2409-6415.144.11
Циганов О.Г. Принципи та концептуальні орієнтири розвитку законодавства України у сферах національної безпеки і оборони
Стаття присвячена дослідженню принципів та концептуальних орієнтирів розвитку законодавства України у сферах національної безпеки і оборони в умовах сучасних безпекових та геополітичних трансформацій. Актуальність дослідження зумовлена необхідністю системного оновлення національного безпекового законодавства з урахуванням викликів повномасштабної збройної агресії, процесів європейської та євроатлантичної інтеграції, а також формування нових підходів до забезпечення національної стійкості держави.
У статті проаналізовано сучасні наукові підходи до розуміння принципів розвитку законодавства у сферах національної безпеки і оборони, розкрито їх роль у формуванні цілісної нормативно-правової архітектури сектору безпеки. Особливу увагу приділено дослідженню взаємозв’язку стратегічного планування, правового регулювання та інституційного забезпечення державної політики у безпековій сфері. Обґрунтовано необхідність уніфікації основних правових дефініцій у безпековому законодавстві, а також запровадження системних механізмів узгодження стратегічних документів, державних програм та бюджетних ресурсів. Визначено доцільність нормативного закріплення вимірюваних стандартів мобілізаційної готовності та національної стійкості, а також створення ефективних механізмів їх моніторингу та оцінки.
Окрему увагу приділено посиленню демократичного цивільного контролю за сектором безпеки і оборони, зокрема через розвиток парламентського та аудиторського нагляду, підвищення прозорості діяльності органів сектору безпеки та забезпечення належного доступу до публічної інформації. Підкреслено важливість удосконалення правового регулювання режиму воєнного стану шляхом запровадження тестів пропорційності обмежень прав і свобод людини, строкових положень та механізмів незалежного перегляду рішень відповідно до вимог Конституції України.
Запропоновані у статті принципи та концептуальні орієнтири спрямовані на вдосконалення правового регулювання у сферах національної безпеки і оборони, підвищення системності та узгодженості відповідного законодавства, а також зміцнення його стійкості до сучасних безпекових і геополітичних викликів.
Ключові слова: національна безпека та оборона, сектор безпеки і оборони, безпекове законодавство, принципи та концептуальні орієнтири розвитку законодавства, інтероперабельність, національна стійкість, демократичний цивільний контроль.
https://doi.org/10.71404/2409-6415.144.12
Бернацький О.В. Проблеми реалізації екологічної функції держави в контексті забезпечення прав та свобод людини і громадянина
У статті розглянуто основні проблеми реалізації екологічної функції держави у контексті забезпечення прав та свобод людини і громадянина, зокрема в умовах сучасних викликів.
Встановлено, що діяльність держави щодо реалізації екологічної функції через призму забезпечення прав та свобод людини і громадянина сприймається у її внутрішній та зовнішній складових, де перша відображається у комплексному підході, який реалізується в межах релевантних стратегій, програм та низці нормативних актів, а друга – через імплементацію міжнародних стандартів з питань охорони довкілля.
Серед проблем реалізації екологічної функції держави у контексті забезпечення прав та свобод людини і громадянина відзначені: неналежне організаційно-правове супроводження вказаної діяльності органами державної влади; недосконалість механізму імплементації та виконання рішень Європейського суду з прав людини у цій сфері; потреба конституційного закріплення права особи на інформацію про стан навколишнього природного середовища як складової права на інформацію у релевантному відображенні конституційно-правових приписів; дотримання балансу між інтересами суспільства й особи, що передбачає виконання вимог передбаченої законодавством процедури; винайдення компромісного механізму врегулювання суспільних відносин у сфері охорони довкілля на ґрунті взаємоузгодження інтересів людини та суспільства.
В умовах воєнного стану виокремлено проблему забезпечення світової екологічної безпеки та рівноваги на планеті, визначення раціонального природокористування, охорони навколишнього природного середовища через запровадження правових конструкцій обмеження екологічних прав.
У числі проблем реалізації зовнішньої складової екологічної функції держави відзначено такі: імплементація міжнародних стандартів з питань захисту екологічних прав людини в національне законодавство та судову практику, зокрема шляхом виконання рішень Європейського суду з прав людини; вжиття вичерпних заходів комплексного, організаційно-методичного, правового та економічного характеру з метою дотримання міжнародних зобов’язань в межах релевантних міжнародних договорів.
Ключові слова: екологічна функція держави, екологічні права та свободи людини і громадянина, навколишнє природне середовище, охорона довкілля, національна безпека, воєнний стан, міжнародні стандарти, природні ресурси, ЄСПЛ.
https://doi.org/10.71404/2409-6415.144.13
Бесага І.В. Поведінковий патерн та системність у структурі правової природи домашнього насильства
Актуальність дослідження зумовлена зростанням значення проблеми домашнього насильства у сучасному правозастосуванні та необхідністю забезпечення ефективного захисту прав і свобод людини у приватній сфері. Особливістю цього явища є те, що воно відбувається у межах близьких або сімейних відносин і часто проявляється не як ізольований акт протиправної поведінки, а як тривала модель взаємопов’язаних дій, спрямованих на встановлення контролю, домінування або психологічного тиску на постраждалу особу. Така специфіка ускладнює правову кваліфікацію відповідних діянь та їх доказування у судових провадженнях. Метою статті обрано з’ясування правової природи домашнього насильства як поведінкового правового феномену на основі аналізу судової практики Верховного Суду та судів апеляційних інстанцій, а також виокремлення ключових ознак цього явища, зокрема поведінкового патерну та системності насильницької поведінки, визначення критеріїв відмежування домашнього насильства від сімейного конфлікту та дослідження особливостей доказування відповідних правопорушень. Методологічну основу дослідження становлять системний, формально-юридичний та порівняльно-правовий методи, а також метод аналізу. Їх застосування дозволило дослідити правові позиції Верховного Суду та судів апеляційних інстанцій щодо розуміння структури домашнього насильства та критеріїв його кваліфікації. У результаті дослідження встановлено, що домашнє насильство у правозастосовній практиці судів 2024-2025 років розглядається як кумулятивний поведінковий феномен, що характеризується наявністю повторюваного поведінкового патерну, системністю насильницьких дій та їх спрямованістю на встановлення контролю над потерпілою особою. Обґрунтовано, що повторюваність є типовою, але не обов’язковою ознакою домашнього насильства, оскільки навіть одноразовий акт поведінки може утворювати склад відповідного правопорушення, якщо він за своїм змістом спрямований на заподіяння шкоди фізичному або психічному здоров’ю потерпілої особи та створює атмосферу страху чи психологічного тиску. Перспективи подальших досліджень пов’язані з поглибленням аналізу стандартів доказування у справах про домашнє насильство, уточненням критеріїв відмежування насильницької поведінки від побутового конфлікту, а також удосконаленням правозастосовних підходів до оцінки психологічного насильства як найбільш латентної форми цього правопорушення.
Ключові слова: домашнє насильство; правова кваліфікація; адміністративне правопорушення; поведінковий патерн; системність насильницької поведінки; відмежування сімейного конфлікту; судова практика; доказування у справах про насильство.
https://doi.org/10.71404/2409-6415.144.14
Єрмолаєва Т.В., Підлуська М.О. Ефективність економічного механізму природокористування в Україні
Стаття присвячена дослідженню проблем функціонування економіко-правового механізму природокористування та охорони довкілля в Україні в умовах глобальних екологічних і соціально-економічних викликів. Встановлено, що надмірне антропогенне навантаження, виснаження природних ресурсів, руйнівні наслідки збройної агресії та низька ефективність правозастосування становлять серйозну загрозу екологічній безпеці держави. У роботі проаналізовано взаємозв’язок між економічними інструментами (платежами, податками, пільгами, лімітами) та правовими приписами, які забезпечують регулювання природокористування.
Обґрунтовано, що головним принципом природокористування є платність і відповідальність за завдану шкоду довкіллю. На основі аналізу положень Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» визначено основні елементи економічного механізму: погодження екологічних вимог з господарською діяльністю, формування джерел фінансування природоохоронних заходів, встановлення лімітів використання природних ресурсів і надання пільг суб’єктам, які впроваджують екологічно чисті технології.
Особливу увагу приділено проблематиці лімітування природокористування, де виявлено ключові недоліки – різнорідність методик розрахунку, відсутність інтегрованої системи моніторингу та невідповідність між фактичними вимірюваннями й нормативними показниками. Зазначено, що відсутність єдиних стандартів і слабкість правового контролю роблять ліміти декларативними. Зроблено висновок про те, що українська модель природокористування має еволюціонувати від формального до результативного управління через створення єдиної цифрової платформи обліку та прозорості екологічних даних, інтеграцію економічних стимулів і правових вимог, впровадження системи безперервного контролю викидів і запровадження пілотних схем торгівлі квотами для окремих видів забруднювачів. Запропоновано напрями реформування системи: стандартизація методик лімітування, розвиток автоматизованого моніторингу, узгодження регіональної та державної політики у сфері природокористування та підвищення ролі громадського контролю а також наведено приклади міжнародного досвіду.
Ключови слова: економіко-правовий механізм, природокористування, охорона довкілля, ліміти використання ресурсів, екологічна політика, сталий розвиток, екологічна відповідальність, моніторинг довкілля, міжнародний досвід.
https://doi.org/10.71404/2409-6415.144.15
Кропивна К.О. Адміністративно-правове забезпечення демографічної безпеки як складової національної безпеки
У статті досліджено демографічну безпеку як самостійну складову національної безпеки держави у її адміністративно-правовому вимірі. Обґрунтовано, що в сучасних умовах національна безпека не може розглядатися виключно крізь призму воєнно-оборонного компоненту, оскільки її зміст істотно розширився за рахунок соціальних, гуманітарних, економічних і демографічних чинників. Доведено, що демографічна безпека безпосередньо пов’язана зі станом захищеності людського потенціалу держави, здатністю суспільства до відтворення населення, збереження його кількісних і якісних характеристик, підтримання оптимальної статево-вікової структури та належного рівня соціальної інтеграції. З’ясовано, що демографічні втрати, депопуляція, погіршення стану здоров’я населення, міграційні процеси, старіння населення та інші негативні тенденції мають не лише соціальний, а й безпековий характер, оскільки безпосередньо впливають на довгострокову життєздатність суспільства, економічну спроможність держави, її трудовий, мобілізаційний і відновлювальний потенціал.
Проаналізовано еволюцію наукових підходів до розуміння національної безпеки та обґрунтовано, що демографічна безпека органічно інтегрується в її внутрішній вимір, хоча й має міжвимірний характер через вплив зовнішньої міграції, збройних конфліктів і глобальних криз. Акцентовано увагу на тому, що в чинному законодавстві України демографічна безпека прямо не конкретизована як окремий елемент національної безпеки, однак за своєю природою вона відповідає ознакам загроз національним інтересам і національним цінностям. На цій основі зроблено висновок про необхідність її осмислення не лише як соціально-демографічної чи статистичної категорії, а як об’єкта публічного адміністрування та адміністративно-правового забезпечення. Визначено, що адміністративно-правовий вимір демографічної безпеки полягає у системному владно-організаційному впливі держави на демографічні процеси через правові норми, адміністративні процедури, інституційні механізми, контрольні засоби та систему індикаторів демографічної стійкості. Обґрунтовано, що формування цілісного адміністративно-правового підходу до забезпечення демографічної безпеки є необхідною передумовою зміцнення національної безпеки України в умовах сучасних викликів.
Ключові слова: демографічна безпека, національна безпека, державна безпека, публічне адміністрування, адміністративно-правове забезпечення, демографічна політика, людський потенціал, відтворення населення, демографічні загрози, демографічна стійкість.
https://doi.org/10.71404/2409-6415.144.16
Лугіна Н.А., Омельчук Л.В., Грицюк І.В. Роль слідчого судді у забезпеченні прав і свобод людини у кримінальному провадженні
У статті досліджено роль слідчого судді у забезпеченні прав і свобод людини у кримінальному провадженні крізь призму сучасного розуміння судового контролю як самостійного механізму гарантування законності на стадії досудового розслідування. Обґрунтовано, що інститут слідчого судді є одним із ключових процесуальних інструментів запобігання необґрунтованому обмеженню конституційних прав особи, зокрема права на свободу та особисту недоторканність, недоторканність житла, повагу до приватного життя, право власності, право на захист і право на ефективне оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів досудового розслідування та прокуратури. Встановлено, що зміст діяльності слідчого судді не зводиться до формального санкціонування процесуальних рішень сторони обвинувачення, а передбачає перевірку їх законності, обґрунтованості, необхідності та пропорційності втручання у сферу прав людини.
У роботі проаналізовано нормативні засади діяльності слідчого судді, визначено його місце у системі суб’єктів кримінального процесу та охарактеризовано основні напрями реалізації судово-контрольної функції під час вирішення питань щодо застосування заходів забезпечення кримінального провадження, надання дозволів на проведення слідчих (розшукових) дій, розгляду скарг на рішення, дії чи бездіяльність слідчого, дізнавача або прокурора. Акцентовано увагу на тому, що ефективність діяльності слідчого судді визначається не обсягом його формальних повноважень, а якістю стандартів їх реалізації, насамперед рівнем судової мотивації, дотриманням принципу пропорційності та здатністю забезпечити реальне поновлення порушених прав.
Виявлено основні проблеми правозастосовної практики у цій сфері, серед яких формалізація судового контролю, неоднаковість підходів до оцінки обґрунтованості клопотань сторони обвинувачення, недостатня визначеність меж дискреції слідчого судді та обмеженість механізмів апеляційного перегляду окремих ухвал. За результатами дослідження сформульовано пропозиції щодо вдосконалення кримінального процесуального законодавства України, спрямовані на посилення гарантій прав людини під час досудового розслідування та підвищення ефективності судового контролю.
Ключові слова: слідчий суддя, судовий контроль, права і свободи людини, кримінальне провадження, досудове розслідування, забезпечення прав людини, процесуальні гарантії.
https://doi.org/10.71404/2409-6415.144.17
Лукашенко А.А. Адміністративно-правові засади професійного розвитку працівників Державного бюро розслідувань
У статті досліджується проблематика адміністративно-правових засад професійного розвитку працівників Державного бюро розслідувань, яка зумовлена досить невеликим періодом його функціонування, правовим режимом воєнного стану, вимогами Європейської комісії щодо ефективності його інституційної спроможності та необхідності його оновлення у сучасних умовах викликів та загроз.
Підкреслюється обов’язковість врахування особливостей правового статусу Бюро та неоднорідного складу його працівників, що зумовлює необхідність системного підходу до професійного розвитку, де керівні кадри становлять основу для належного виконання функцій всієї служби.
Звертається увага на підвищення професійної компетентності всіх працівників Бюро та удосконалення механізмів реалізації їх службової діяльності.
Обґрунтовується наукова позиція, що професійний розвиток працівників Державного бюро розслідувань становить складний багаторівневий процес. Головною його цінністю постає професіоналізм.
Серед особливостей професійного розвитку виділено диференціацію його форм і вимог залежно від їх категорії, поєднання загальних та спеціальних вимог, реалізацію підготовки, перепідготовки, підвищення кваліфікації та спеціалізації за спеціальними програмами.
До проблем його правового регулювання віднесено відсутність визначення поняття «професійний розвиток» у Законі України «Про Державне бюро розслідувань», неврегульованість процедури атестації, неузгодженість підходів до визначення форм для різних категорій працівників. Наголошується, що для державних службовців цей термін отримав більш широкий перелік форм, до яких віднесено самоосвіту.
Стверджується, що професійний розвиток працівників ДБР доцільно розглядати у тісному взаємозв’язку із особливостями правового статусом цього органу та рівнем професійної компетентності його працівників.
Ключові слова: публічна служба, професійний розвиток, Державне бюро розслідувань, державна служба, професійна компетентність.
https://doi.org/10.71404/2409-6415.144.18
Покришень Д.А., Денисенко К.В. Зарубіжний досвід правового регулювання штучного інтелекту та передумови його адаптації в Україні
У статті здійснено аналіз зарубіжного досвіду правового регулювання штучного інтелекту на прикладі Європейського Союзу, США, Китаю, Японії та Великобританії. Проаналізовано стан і особливості вітчизняної практики регулювання штучного інтелекту, окреслено проблеми фрагментарності правового поля. Актуальність дослідження зумовлена стрімким впровадженням систем штучного інтелекту у сфері публічного управління, правосуддя, національної безпеки, економіки, охорони здоров’я та освіти, що породжує нові правові виклики, пов’язані з автономністю алгоритмів, прозорістю рішень, межами відповідальності та захистом основоположних прав людини. В умовах відсутності в Україні спеціального комплексного закону у сфері ШІ виникає ризик фрагментарності регулювання та правової невизначеності, що зумовлює необхідність вивчення провідних світових моделей.
У статті проаналізовано підходи Європейського Союзу, США, Китаю, Японії та Великобританії до нормативного врегулювання ШІ. Європейська модель розглядається як правозахисно орієнтована та заснована на ризик-орієнтованому підході, закріпленому в Регламенті ЄС про штучний інтелект (EU AI Act). Американська модель характеризується децентралізованістю та прагматично-конкурентним спрямуванням із пріоритетом інновацій і національної безпеки. Китайський підхід відзначається централізованим регулюванням, посиленим державним контролем і безпековими імперативами. Японія дотримується концепції «м’якого права», поєднуючи гнучкість із поступовим посиленням нагляду, тоді як Великобританія формує автономну модель, засновану на принципах проінноваційного регулювання та секторального нагляду.
На основі порівняльного аналізу обґрунтовується доцільність формування в Україні збалансованої моделі регулювання, що поєднуватиме стимулювання інновацій із гарантіями захисту прав і свобод людини. Запропоновано адаптацію ризик-орієнтованого підходу, нормативне закріплення принципів прозорості, пояснюваності та підзвітності алгоритмічних рішень, а також поетапне впровадження спеціальних вимог до систем високого ризику. Реалізація зазначених засад сприятиме гармонізації українського законодавства з правом ЄС та формуванню ефективної національної системи правового регулювання використання штучного інтелекту.
Ключові слова: штучний інтелект, національна безпека, євроінтеграція, права людини, адаптація законодавства, державний контроль, ризик-орієнтований підхід.
https://doi.org/10.71404/2409-6415.144.19
Рудник Л.І. Цивільно-правова відповідальність за витік персональних даних
У статті досліджено особливості цивільно-правової відповідальності за витік персональних даних у сучасних умовах розвитку інформаційного суспільства та цифровізації суспільних відносин. Проаналізовано міжнародні, європейські та національні нормативно-правові акти, що регулюють правовідносини у сфері захисту персональних даних, зокрема положення Конвенції Ради Європи про захист осіб у зв’язку з автоматизованою обробкою персональних даних, Директиви 95/46/ЄС, Загального регламенту про захист даних (GDPR), а також Конституції України, Цивільного кодексу України та Закону України «Про захист персональних даних». Розкрито правову природу персональних даних як об’єкта цивільних та інформаційних правовідносин, визначено їх основні ознаки, різновиди та особливості правового режиму.
Особливу увагу приділено дослідженню поняття витоку персональних даних та його проявів у сучасному цифровому середовищі. Зазначено, що витік персональних даних може проявлятися у незаконному поширенні, розголошенні, передачі або наданні доступу до персональної інформації без згоди суб’єкта персональних даних чи без іншої законної підстави. Обґрунтовано, що витік персональних даних є одним із найпоширеніших порушень у сфері інформаційних правовідносин та становить суттєву загрозу праву особи на приватність і захист особистого життя. Встановлено, що цивільно-правова відповідальність виступає важливим механізмом відновлення порушених прав суб’єктів персональних даних, зокрема шляхом відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконним використанням або поширенням інформації про фізичну особу.
Додатково виявлено основні проблеми правового регулювання у цій сфері, зокрема фрагментарність нормативної бази, складність встановлення відповідальної особи у випадках витоку даних та недостатню ефективність механізмів контролю за їх обробкою. Наголошено на необхідності гармонізації національного законодавства із правом Європейського Союзу та вдосконалення механізмів цивільно-правової відповідальності з метою підвищення рівня захисту прав і законних інтересів фізичних осіб у цифровому середовищі. Окрему увагу акцентовано на доцільності запровадження ефективніших підходів до притягнення до відповідальності юридичних осіб у разі порушення законодавства про захист персональних даних.
Ключові слова: правове регулювання, інформація, персональні дані, витік персональних даних, інформаційні технології, цивільно-правова відповідальність, цифрове середовище, інформаційна безпека, право на приватність, захист персональних даних, GDPR, інформаційні правовідносини.
https://doi.org/10.71404/2409-6415.144.20
Сиймовський Р.М. Тенденції судового правозастосування у справах про дрібне хуліганство
У статті досліджуються сучасні тенденції судового правозастосування у справах про притягнення до адміністративної відповідальності за дрібне хуліганство, передбачене статтею 173 Кодексу України про адміністративні правопорушення. Актуальність дослідження зумовлена значною поширеністю відповідних правопорушень та наявністю проблем у сфері їх кваліфікації і доказування. Попри відносну сталість законодавчої конструкції цієї норми, правозастосовна практика демонструє труднощі у встановленні об’єктивних і суб’єктивних ознак складу правопорушення, зокрема щодо визначення публічного характеру діяння, порушення громадського порядку та наявності хуліганського мотиву. Додаткової актуальності проблемі надає значна кількість випадків закриття проваджень у справах цієї категорії у зв’язку з недоведеністю події та складу адміністративного правопорушення. Метою статті є аналіз сучасної судової практики застосування статті 173 КУпАП, виявлення типових проблем доказування складу дрібного хуліганства та систематизація підстав закриття проваджень у справах цієї категорії. Методологічну основу дослідження становлять загальнонаукові та спеціально-юридичні методи, зокрема системно-структурний, формально-юридичний, метод аналізу судової практики, а також узагальнення правозастосовних підходів на основі матеріалів єдиного державного реєстру судових рішень. Узагальнення судових рішень дозволило виокремити дві основні групи підстав закриття проваджень: матеріально-правові, пов’язані з відсутністю об’єктивної чи суб’єктивної сторони правопорушення, та процесуально-правові, зумовлені відсутністю належних і допустимих доказів або формальним оформленням адміністративних матеріалів. Судова практика демонструє підвищені вимоги до встановлення факту порушення громадського порядку та наявності демонстративної неповаги до суспільства, що має визначальне значення для кваліфікації відповідних діянь. Перспективи подальших досліджень пов’язані з поглибленим аналізом стандартів доказування у справах про адміністративні правопорушення, а також із виробленням доктринальних підходів до вдосконалення законодавчої конструкції статті 173 КУпАП з урахуванням сучасної судової практики та європейських стандартів адміністративної відповідальності.
Ключові слова: дрібне хуліганство; адміністративна відповідальність; громадський порядок; судова практика; доказування; адміністративне правопорушення; хуліганський мотив.
https://doi.org/10.71404/2409-6415.144.21
Сукмановська Л.М. Необхідність нормативної трансформації законодавства щодо захисту постраждалих від домашнього насильства дітей
У статті здійснено аналіз специфіки національного законодавства, яким визначено правовий статус дитини, що постраждала від домашнього насильства. Визначальним є нормативне положення про те, що до категорії постраждалих дітей належить не лише особа, яка не досягла вісімнадцятирічного віку та зазнала домашнього насильства в будь-якій його формі, а й дитина, яка була свідком (очевидцем) вчинення такого насильства. Досліджено питання суб’єктів у сфері забезпечення та захисту прав дітей в Україні, що реалізують повноваження із запобігання та протидії домашньому насильству.
Проаналізовано, що в Україні відповідно до норм Стамбульської конвенції запроваджено процедуру проведення оцінки ризиків учинення домашнього насильства, яка проводиться уповноваженими підрозділами органів Національної поліції шляхом спілкування/бесіди з постраждалою від такого насильства особою або її представником, з’ясування обставин конфлікту та виявлення чинників і умов, які створюють або можуть створювати небезпеку для цієї особи. Встановлено, що відповіді на питання, що знаходяться у формі оцінки ризиків зможе надавати доросла особа. Однак, згідно чинного законодавства оцінку ризиків вчинення домашнього насильства поліцейському необхідно проводити щодо кожної постраждалої особи окремо, у тому числі щодо постраждалої дитини. Відтак, існує необхідність у розробленні та закріпленні у чинному законодавстві окремої форми оцінки ризиків вчинення домашнього насильства щодо дітей.
Водночас звернено увагу, що чинне адміністративне законодавство потребує доповнень, зокрема щодо внесення доповнень до статті 39-1 Кодексу України про адміністративні правопорушення з приводу обов’язкового направлення на програму для кривдників батьків (інших законних представників) у випадку учинення ними домашнього насильства щодо дитини.
Ключові слова: постраждала дитина, домашнє насильство, підрозділи Національної поліції, форма оцінки ризиків, програма для кривдників.
https://doi.org/10.71404/2409-6415.144.22
Сушко О.О., Гусар В.В. Напрями та етапи реформування адміністративного судочинства
У статті досліджено процес еволюції Кодексу адміністративного судочинства України (КАСУ) з моменту його прийняття 06 липня 2005 року до сучасного стану. Висвітлено основні етапи реформування адміністративної юстиції, інституційні зміни та сучасні виклики. Проаналізовано нормативне підґрунтя таких змін, вплив судової практики Верховного Суду, а також адаптацію адміністративного процесу до викликів воєнного стану. Окремо розглянуто європейський вектор розвитку КАСУ як елемент євроінтеграційного курсу держави.
Ключові слова: адміністративне судочинство, Кодекс адміністративного судочинства України, судова реформа, Верховний Суд, електронне правосуддя, воєнний стан, європейська інтеграція.
https://doi.org/10.71404/2409-6415.144.23
Фаст О.О. Сімейні спори в системі цивільно-правового регулювання сімейних відносин в Україні: поняття, класифікація та судова практика
У науковій статті розкрито зміст поняття «сімейний спір» та здійснено класифікацію сімейних спорів за різними критеріями. Доведено, що поняття «сімейний конфлікт» є ширшим за поняття «сімейний спір». «Сімейний конфлікт» у вузькому розумінні – це певні (чітко визначені) протиріччя у інтересах, поглядах чи намірах учасників сімейних відносин, як от, дружини, чоловіка, дітей, усиновлювача, усиновленого чи інших членів родини (учасників сімейних відносин), які можуть не мати ознак порушення прав та інтересів сторони чи сторін сімейного конфлікту і не завжди трансформуються у письмове звернення до суду чи до іншого суб’єкта захисту прав та інтересів, як от, медіації. «Сімейний спір» – це сімейний конфлікт, який має письмову чи усну юридичну форму, наприклад, позовна заява, усне звернення до медіатора, вирішується в суді чи шляхом застосування альтернативної форми вирішення спору (медіація). Зазначено, що правова конструкція «конфлікти чи спори сімейні» використовується в законодавстві України без розкриття їхнього змісту. Пропонуємо сімейні спори поділяти на такі групи: за суб’єктним складом (між подружжям: розірвання шлюбу, поділ майна, визнання шлюбу недійсним; між батьками та дітьми: визначення місця проживання дитини; між іншими родичами: щодо участі бабусі, дідуся у вихованні онуків), за предметом спору (майнові спори: поділ спільної сумісної власності; особисті немайнові спори: визначення місця проживання дитини, розірвання шлюбу між подружжям, яке не має спільної власності), за формою захисту прав та інтересів (спори, які розглядаються в суді (судові спори), спори, які вирішуються шляхом медіації чи переговорів), за тривалістю спору (довготривалі та короткочасні (вирішуються протягом декількох днів), за наявністю чи відсутністю іноземного елемента (спори, які відносяться до сфери міжнародного приватного права, спори, в яких відсутній іноземний елемент), спори, які тісно пов’язані з іншим суспільними відносинами (спадкові спори, інші цивільні спори) тощо.
Ключові слова: цивільно-правове регулювання, сімейні відносини, медіація, суд, цивільний процес, цивільне судочинство, спір, сімейний спір, конфлікт, захист прав, сім’я, шлюб.
https://doi.org/10.71404/2409-6415.144.24
Федоренко Т.В., Лукацька Л.Г. Цифровізація судочинства в Україні: цивільно-правові наслідки застосування штучного інтелекту
Розкрито загальну концепцію цифровізації судочинства в Україні, яка ґрунтується на впровадженні Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи та сервісу «Електронний суд», котрі дозволяють подавати позови, брати участь у відеозасіданнях, отримувати рішення, документи та сплачувати збори онлайн 24/7 тощо. Доведено, що основними елементами цифровізації судочинства є: електронний суд, відеоконференції, електронний підпис, модернізація тощо. Визначено, що перевагами є: доступність (можливість отримати судові послуги з будь-якої точки світу), ефективність (зменшення бюрократії та пришвидшення процесуальних строків), прозорість (створення відкритої та підзвітної системи судової влади), подальший розвиток та удосконалення (у 2026-2027 роках заплановано оновлення, яке охопить не лише загальні суди, а й Конституційний Суд України). Вказано, що штучний інтелект у судочинстві розглядається як інструмент, що доповнює, а не замінює суддів, він прискорює обробку справ, автоматизує рутинні завдання (документообіг, пошук прецедентів) та аналізує великі обсяги даних, підвищуючи ефективність системи Судова влада України, але використання ChatGPT як джерела доказів не визнається достовірним. Зроблено висновок, що застосування штучного інтелекту в судах України повинно відповідати принципам діяльності судової гілки влади, зокрема, які визначені в ст. 19 Конституції України. Також до принципів використання штучного інтелекту в судах пропонується віднести такі міжнародні принципи як: 1) принцип поваги до основних прав; 2) принцип недискримінації; 3) принцип якості та безпеки; 4) принцип прозорості, неупередженості та справедливості; 5) принцип «під контролем користувача» тощо. Обґрунтовано необхідність законодавчого визначення меж, порядку та принципів використання штучного інтелекту в судочинстві України. Всі дії, які пов’язані із застосуванням штучного інтелекту в судах, повинні маркуватися та мати відповідне посилання на використання виду штучного інтелекту.
Ключові слова: цифрові технології, штучний інтелект, цивільно-правове регулювання, правові наслідки, використання ШІ, цифровізація, суд, судочинство, відповідальність суб’єктів, законодавство України, правовий режим, воєнний стан.
https://doi.org/10.71404/2409-6415.144.25
Чорномаз О.Б. Спеціальні заходи щодо запобігання та протидії домашньому насильству
Статтю присвячено комплексному аналізу спеціальних заходів щодо запобігання та протидії домашньому насильству як складової адміністративно-правового механізму захисту прав і свобод людини, з особливим акцентом на умови дії правового режиму воєнного стану. Актуальність дослідження зумовлена зростанням рівня домашнього насильства в умовах соціальної напруги, збройної агресії, внутрішнього переміщення населення та обмеженого доступу постраждалих осіб до інституцій захисту. У таких обставинах саме спеціальні заходи набувають вирішального значення як інструменти негайного реагування та мінімізації ризиків повторного насильства.
У статті розкрито поняття та призначення спеціальних заходів у системі протидії домашньому насильству, визначено їх правову природу та місце серед інших адміністративно-правових інструментів. Обґрунтовано, що зазначені заходи мають переважно превентивний і захисний характер, спрямований не на покарання кривдника, а на забезпечення безпеки постраждалої особи та стабілізацію кризової ситуації. Проаналізовано основні види спеціальних заходів, зокрема терміновий заборонний припис, обмежувальний припис суду, взяття кривдника на профілактичний облік та направлення його на проходження корекційних програм.
Окрему увагу приділено адміністративно-правовим аспектам застосування термінових та обмежувальних приписів, їх змісту, строкам дії та практичним проблемам реалізації. Встановлено, що ефективність цих заходів значною мірою залежить від якості оцінки ризиків, своєчасності реагування та належного контролю за виконанням встановлених обмежень. Наголошено на важливості профілактичного обліку та корекційних програм для кривдників як інструментів довгострокового впливу, спрямованих на зміну насильницької поведінки та запобігання рецидивам.
У статті також проаналізовано взаємодію суб’єктів реалізації спеціальних заходів, зокрема органів Національної поліції, органів соціального захисту населення, служб у справах дітей та органів місцевого самоврядування. Обґрунтовано, що недостатня міжвідомча координація, формальний підхід до профілактичної роботи та обмежені ресурсні можливості істотно знижують ефективність системи захисту постраждалих осіб.
Особливий акцент зроблено на проблемах реалізації спеціальних заходів в умовах воєнного стану. Визначено додаткові ризики для постраждалих осіб, пов’язані з евакуацією, перебуванням у тимчасових місцях проживання та укриттях, а також з обмеженим доступом до судів і соціальних сервісів. На цій підставі сформульовано напрями вдосконалення спеціальних заходів, зокрема необхідність адаптації процедур до кризових умов, розвитку дистанційних форм допомоги та посилення міжвідомчої взаємодії.
Зроблено висновок, що спеціальні заходи щодо запобігання та протидії домашньому насильству є ключовим елементом адміністративно-правового механізму захисту постраждалих осіб, ефективність якого залежить від комплексності підходу, узгодженості дій суб’єктів та здатності держави реагувати на сучасні безпековій соціальні виклики.
Ключові слова: домашнє насильство, спеціальні заходи, адміністративно-правовий механізм, терміновий заборонний припис, обмежувальний припис, профілактичний облік, корекційні програми, воєнний стан.
https://doi.org/10.71404/2409-6415.144.26
Якимчук С.О. Адвокат у цивільному судочинстві та соціальні мережі: етичні межі та обмеження
У статті здійснено комплексне дослідження етичних меж та обмежень діяльності адвоката у цивільному судочинстві в умовах цифровізації суспільства та активного використання соціальних мереж. Проаналізовано процесуальний статус адвоката як представника у цивільному процесі, співвідношення його процесуальних прав і професійних обов’язків, а також роль норм адвокатської етики у забезпеченні принципів змагальності, рівності сторін та неупередженості суду. Обґрунтовано, що розширення комунікаційних можливостей адвоката через цифрові платформи супроводжується виникненням нових етичних і процесуальних ризиків, пов’язаних із публічністю правової діяльності.
Особливу увагу приділено питанням дотримання адвокатської таємниці, конфіденційності інформації, меж допустимої публічної критики суду та інших учасників процесу, а також співвідношенню свободи вираження поглядів адвоката з його професійними обов’язками. Досліджено вплив онлайн-активності адвоката на забезпечення балансу процесуальних інтересів сторін та принципу неупередженості суду. Проаналізовано дисциплінарну практику та судові підходи до оцінки поведінки адвокатів у цифровому інформаційному середовищі, що дозволило визначити тенденції формування стандартів професійної поведінки.
У статті враховано сучасні наукові підходи до дослідження професійної діяльності адвоката, зокрема щодо використання медіативних технік як інструменту ефективної комунікації, етичних дилем у взаємовідносинах адвоката із судом та особливостей дисциплінарної відповідальності за порушення правил адвокатської етики, у тому числі в умовах цифрового середовища. Доведено, що цифровізація професійної діяльності адвоката зумовлює необхідність переосмислення традиційних етичних стандартів та формування нових підходів до їх застосування.
Сформульовано пропозиції щодо удосконалення правового регулювання, зокрема деталізації положень Правил адвокатської етики щодо використання соціальних мереж, узгодження їх із цивільним процесуальним законодавством, а також формування єдиної правозастосовної практики. Обґрунтовано доцільність розвитку концепції цифрової етики адвокатської діяльності та впровадження відповідних освітніх і методичних підходів.
Зроблено висновок, що етичні межі діяльності адвоката у соціальних мережах повинні визначатися через поєднання норм процесуального права та професійної етики, що забезпечує баланс між свободою самовираження адвоката та вимогами справедливого судочинства.
Ключові слова: адвокат, цивільне судочинство, адвокатська етика, соціальні мережі, адвокатська таємниця, дисциплінарна відповідальність, цифрова етика, професійна діяльність адвоката, медіативні техніки, процесуальні ризики.
https://doi.org/10.71404/2409-6415.144.27
Верещук А.В. Екологізація правових засобів у механізмі екологічного господарювання
Стаття присвячена комплексному дослідженню екологічного підприємництва як важливого елементу сучасної моделі екологізації господарської діяльності та практичного механізму реалізації принципів сталого розвитку в Україні. Обґрунтовується, що зростання екологічних ризиків, посилення антропогенного навантаження на довкілля та інтеграція України до європейського правового простору зумовлюють трансформацію традиційної прибутково орієнтованої моделі підприємництва у напрямі поєднання економічної ефективності з обов’язковим дотриманням екологічних стандартів. У цьому контексті розкривається концепція екологізованої підприємницької правосуб’єктності, що передбачає наявність спеціальних екологічних прав та обов’язків суб’єктів господарювання, а також умовний характер допуску до ринку екологічно значущої діяльності.
Проаналізовано особливості правового статусу суб’єктів екологічного господарювання та виявлено проблеми його нормативної фрагментарності, що ускладнює застосування механізмів державної підтримки та стимулювання екологічно орієнтованого бізнесу. Значну увагу приділено ліцензійно-дозвільним процедурам і оцінці впливу на довкілля як інструментам превентивного екологічного контролю, які формують правові умови допуску до ринку та мінімізують ризики заподіяння екологічної шкоди. Розкрито роль екологічного оподаткування як фінансово-правового засобу стимулювання екологічної модернізації виробництва та раціонального використання природних ресурсів.
Окремо досліджено договірне регулювання природоохоронних робіт і послуг як механізм інтеграції імперативних екологічних вимог у господарські відносини. Сформульовано рекомендації щодо нормативного закріплення спеціального статусу суб’єктів екологічного господарювання, узгодження дозвільної системи з процедурами оцінки впливу на довкілля та розвитку економічних стимулів екологічно орієнтованої діяльності.
Запропоновано підхід до формування цілісного механізму екологізації господарської діяльності, у межах якого правові, адміністративні та фінансові інструменти функціонують у взаємозв’язку та спрямовані на досягнення вимірюваного екологічного ефекту. Обґрунтовано доцільність визнання екологічного результату самостійною правовою метою підприємницької діяльності поряд із отриманням прибутку. Доведено, що системне поєднання регуляторних обмежень і стимулюючих механізмів здатне забезпечити сталу трансформацію економіки у напрямі екологічно відповідального розвитку.
Ключові слова: екологічне підприємництво, екологізація економіки, підприємницька правосуб’єктність, екологічна безпека, екологічне оподаткування.
https://doi.org/10.71404/2409-6415.144.28
Волкошовець С.В. Еволюція кримінально-правового регулювання відповідальності за розбій в Україні
У статті здійснено комплексний аналіз еволюції кримінально-правового регулювання відповідальності за розбій в Україні. Актуальність дослідження зумовлена тим, що розбій належить до найбільш небезпечних корисливо-насильницьких злочинів, оскільки посягає не лише на майнові права особи, а й на її життя та здоров’я. У сучасних умовах розвитку кримінального законодавства України важливим є не лише дослідження чинної правової конструкції цього злочину, але й вивчення історичних передумов формування відповідних кримінально-правових норм, що дозволяє більш повно зрозуміти закономірності їх становлення та визначити перспективи подальшого вдосконалення законодавства.
У роботі проаналізовано основні історичні етапи формування кримінально-правових норм, що встановлюють відповідальність за розбій, починаючи від правових пам’яток Київської Русі і завершуючи сучасним кримінальним законодавством незалежної України. Встановлено, що на ранніх етапах розвитку права насильницькі посягання на майно розглядалися в межах більш загальних категорій злочинів проти власності, зокрема у формі «татьби», що свідчило про відсутність чіткого розмежування між різними формами майнових посягань. Подальший розвиток кримінального законодавства призвів до поступового формування розбою як самостійного складу злочину, який поєднує посягання на власність із застосуванням небезпечного насильства або погрозою його застосування.
У результаті дослідження встановлено, що еволюція кримінально-правового регулювання відповідальності за розбій характеризується поступовим посиленням кримінально-правового захисту особи та власності, а також удосконаленням нормативної конструкції цього злочину. Водночас окремі елементи чинної редакції кримінального законодавства залишаються дискусійними у науковій літературі та правозастосовній практиці, що обумовлює необхідність подальшого наукового аналізу та вдосконалення відповідних кримінально-правових норм.
Ключові слова: розбій, злочини проти власності, кримінальна відповідальність, еволюція кримінального законодавства, кримінально-правове регулювання, кваліфікуючі ознаки, кримінальне право України.
https://doi.org/10.71404/2409-6415.144.29
Дубовик В.В. Визначення моменту набуття права власності на безхазяйну нерухому річ
У статті проаналізовано загальні положення щодо набуття права власності на безхазяйну нерухому річ та зроблено висновок, що для визначення моменту набуття права власності на безхазяйну нерухому річ важливе значення має встановлення того, що нерухоме майно є безхазяйним, і дотримання процедури передачі безхазяйної нерухомої речі у комунальну власність.
Положеннями Цивільного кодексу України встановлено, що безхазяйною є річ, яка не має власника або власник якої невідомий. В судовій практиці склався такий підхід щодо застосування положень статті 335 Цивільного кодексу України у питанні взяття на облік безхазяйних нерухомих речей: (1) безхазяйною нерухомою річчю є нерухоме майно, яке відповідає двом умовам: відомості про це майно відсутні у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно; власник цього майна невідомий органу місцевого самоврядування, на території якого воно розміщене; (2) орган місцевого самоврядування, на території якого розміщено безхазяйну нерухому річ, зобов’язаний звернутися із заявою до органу, що здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно, для взяття безхазяйної нерухомої речі на облік.
Звернення з заявою про взяття на облік безхазяйного нерухомого майна до суб’єкта державної реєстрації прав або нотаріуса є обов’язком, а не правом органу місцевого самоврядування.
Доведено, що нормативне регулювання відносин щодо виявлення, збереження та використання безхазяйного нерухомого майна, прийняття такого майна у комунальну власність здійснюється на рівні рішень органів місцевого самоврядування.
Визначено, що справи про передачу безхазяйної нерухомої речі у власність територіальної громади розглядаються в порядку цивільного судочинства в окремому провадженні.
Моментом набуття права власності на безхазяйну нерухому річ є момент державної реєстрації права власності на нерухому річ в порядку, визначеному Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», на підставі рішення суду, що набрало законної сили, про передачу безхазяйної нерухомої речі у власність відповідної територіальної громади.
Ключові слова: право власності, набуття права власності, момент набуття права власності, безхазяйні речі, нерухоме майно, рішення суду, комунальна власність.
https://doi.org/10.71404/2409-6415.144.30
Жушман В.Ю. Принципи міжнародно-правового регулювання переміщення гуманітарної допомоги через державний кордон
Статтю присвячено дослідженню принципів міжнародно-правового регулювання переміщення гуманітарної допомоги через державний кордон. Актуальність теми зумовлена зростанням кількості гуманітарних криз, збройних конфліктів, природних катастроф та інших надзвичайних ситуацій, що потребують оперативного міжнародного реагування та ефективного механізму доставки гуманітарної допомоги постраждалому населенню. У таких умовах особливого значення набуває чітке міжнародно-правове врегулювання процедур переміщення гуманітарних вантажів через державні кордони, що має базуватися на системі загальновизнаних принципів міжнародного права.
У статті здійснено аналіз основних принципів, що лежать в основі міжнародно-правового регулювання переміщення гуманітарної допомоги. Розкрито зміст фундаментальних гуманітарних принципів, зокрема принципів гуманності, неупередженості, нейтральності та незалежності, які визначають характер гуманітарної діяльності та спрямовані на забезпечення захисту життя і гідності осіб, які постраждали внаслідок конфліктів або катастроф. Встановлено, що ці принципи формують базову нормативну основу функціонування міжнародної системи гуманітарної допомоги та визначають правила взаємодії між державами, міжнародними організаціями та гуманітарними інституціями.
Окрему увагу приділено аналізу спеціальних принципів міжнародного співробітництва у сфері надання гуманітарної допомоги, зокрема принципам сприяння міжнародній гуманітарній допомозі, координації діяльності суб’єктів гуманітарних операцій, прозорості та підзвітності використання гуманітарних ресурсів.
У результаті проведеного дослідження встановлено, що принципи міжнародно-правового регулювання переміщення гуманітарної допомоги утворюють комплексну систему, яка забезпечує баланс між необхідністю оперативного надання допомоги постраждалому населенню та дотриманням суверенних прав держав. Зроблено висновок про необхідність подальшого вдосконалення правового механізму переміщення гуманітарної допомоги, гармонізації міжнародних стандартів із національним законодавством держав та створення ефективних процедур митного та адміністративного оформлення гуманітарних вантажів.
Ключові слова: гуманітарна допомога, міжнародне гуманітарне право, державний кордон, міжнародно-правове регулювання, гуманітарні принципи, міжнародне співробітництво.
https://doi.org/10.71404/2409-6415.144.31
Запісочний В.О. Організаційно-тактичні особливості початкового етапу розслідування шахрайства, що вчиняється під виглядом релігійної діяльності
У статті досліджуються організаційно-тактичні особливості початкового етапу розслідування шахрайства, що вчиняється під виглядом релігійної діяльності. Актуальність дослідження зумовлена поширенням випадків використання релігійних переконань громадян, авторитету духовних наставників та проведення релігійних або псевдорелігійних обрядів як засобу введення осіб в оману з метою заволодіння їхнім майном або грошовими коштами. Такі кримінальні правопорушення характеризуються високим рівнем латентності, складністю доказування та специфічними механізмами психологічного впливу на потерпілих, що обумовлює необхідність удосконалення криміналістичного забезпечення їх розслідування.
У роботі проаналізовано особливості початкового етапу досудового розслідування цієї категорії кримінальних правопорушень, визначено основні джерела отримання первинної інформації про злочин, а також окреслено типові слідчі ситуації, що можуть виникати на початковій стадії кримінального провадження. Особливу увагу приділено формуванню та перевірці слідчих версій, визначенню комплексу першочергових слідчих (розшукових) дій та організації взаємодії слідчого з оперативними підрозділами у процесі документування протиправної діяльності осіб, які використовують релігійну тематику для вчинення шахрайства.
Обґрунтовано, що ефективність розслідування значною мірою залежить від своєчасного встановлення кола потерпілих, фіксації обставин передачі майна чи коштів, вилучення матеріальних та цифрових носіїв інформації, а також використання спеціальних знань у галузі психології, релігієзнавства та лінгвістики.
Зроблено висновок, що підвищення ефективності розслідування шахрайства, вчиненого під виглядом релігійної діяльності, потребує комплексного застосування організаційних та тактичних заходів на початковому етапі досудового розслідування, удосконалення взаємодії між суб’єктами кримінального провадження та розроблення спеціалізованих криміналістичних рекомендацій, спрямованих на своєчасне виявлення та документування таких кримінальних правопорушень.
Ключові слова: шахрайство; релігійна діяльність; початковий етап розслідування; криміналістична тактика; слідчі версії; слідчі (розшукові) дії; психологічний вплив.
https://doi.org/10.71404/2409-6415.144.32
Клименко І.Ю. Система заходів запобігання розбійним посяганням з боку неповнолітніх в Україні
У статті досліджено систему заходів запобігання розбійним посяганням з боку неповнолітніх в Україні як комплексний напрям кримінологічної діяльності, що поєднує загальносоціальні, спеціально-кримінологічні, віктимологічні та індивідуально-профілактичні засоби впливу. Обґрунтовано, що розбій, учинений неповнолітніми, належить до найбільш небезпечних форм насильницької корисливої злочинності, оскільки посягає не лише на право власності, а й на здоров’я та безпеку особи, а його вчинення свідчить про деформації правової соціалізації, кризу виховного середовища та вплив комплексу негативних соціальних чинників. Проаналізовано кримінологічно значущі особливості неповнолітніх як суб’єктів розбійних посягань, зокрема їхню підвищену імпульсивність, схильність до групового впливу, емоційну нестійкість, недостатню здатність до прогнозування наслідків власної поведінки та залежність від найближчого соціального оточення. Визначено основні детермінанти таких кримінальних правопорушень, серед яких сімейне неблагополуччя, шкільна дезадаптація, негативний вплив неформальних груп, поширення кримінальної субкультури, алкоголізація та наркотизація молодіжного середовища, а також наслідки воєнного стану, внутрішнього переміщення та психологічної травматизації дітей. Особливу увагу приділено характеристиці суб’єктів запобіжної діяльності та необхідності міжвідомчої координації між правоохоронними органами, підрозділами ювенальної превенції, закладами освіти, службами у справах дітей, органами місцевого самоврядування, соціальними службами, пробацією та сім’єю. Зроблено висновок, що ефективне запобігання розбійним посяганням з боку неповнолітніх можливе лише за умови відмови від вузького, переважно реактивного підходу, за якого діяльність державних органів зосереджується головним чином на реагуванні після вчинення кримінального правопорушення, та переходу до комплексної системи раннього виявлення криміногенних ризиків. Така система повинна передбачати своєчасне встановлення несприятливих соціальних, сімейних, психологічних і поведінкових чинників, які можуть сприяти формуванню у неповнолітнього насильницько-корисливої спрямованості.
Ключові слова: розбій; неповнолітні; запобігання злочинності; ювенальна превенція; кримінологічна профілактика; насильницька злочинність; криміногенні чинники.
https://doi.org/10.71404/2409-6415.144.33
Марченко І.О. Гармонізація законодавства України з правом ЄС у сфері регулювання фінансових послуг
У статті досліджується процес гармонізації законодавства України з правом Європейського Союзу у сфері регулювання фінансових послуг, який є важливим елементом європейської інтеграції та розвитку національного фінансового ринку. Аналізуються основні напрями адаптації українського законодавства до acquis communitaire ЄС, включно з регулюванням банківської діяльності, небанківських фінансових установ, ринку капіталу та захисту прав споживачів фінансових послуг. Особлива увага приділяється процесу імплементації директив та регламентів ЄС, зокрема MiFID II/MiFIR, у національні правові акти, що забезпечує прозорість і стабільність фінансових ринків, розвиток інвестиційної привабливості та підвищення довіри до фінансових установ. У статті також висвітлюється актуальність адаптації законодавства до сучасних викликів цифровізації фінансових послуг, розвитку фінтех‑сектору, електронних платежів та інноваційних сервісів, а також до вимог щодо протидії відмиванню грошей і фінансуванню тероризму. Особливу увагу приділено значенню інституційної спроможності регуляторних органів, яка включає не лише наявність чітко визначених повноважень, а й високий професійний рівень фахівців, здатних оперативно реагувати на зміни на фінансовому ринку, оцінювати ризики та забезпечувати дотримання встановлених стандартів. Важливим аспектом є удосконалення процедур ліцензування фінансових установ, що передбачає запровадження прозорих критеріїв відбору, моніторинг діяльності суб’єктів ринку та застосування ефективних механізмів контролю, включно з системами оцінки фінансової стійкості та управління ризиками. Показано, що процес гармонізації включає комплекс правових, організаційних та практичних заходів, спрямованих на формування конкурентоспроможного, прозорого та стабільного фінансового ринку, забезпечення захисту прав споживачів і підвищення інтеграції України у європейський економічний простір. Результати дослідження мають практичне значення для законодавців, регуляторів та учасників фінансового ринку, оскільки дозволяють окреслити пріоритетні напрями вдосконалення національного законодавства та інституційної системи фінансового регулювання з урахуванням вимог ЄС.
Ключові слова: гармонізація законодавства, фінансові послуги, право ЄС, ринок капіталу, банківське регулювання, цифрові фінансові послуги, захист споживачів.
https://doi.org/10.71404/2409-6415.144.34
Мілевська А.О. Принцип універсальності спадкового правонаступництва: від доктрини successio in universum ius до проєкту рекодифікації Цивільного кодексу України
Стаття присвячена дослідженню принципу універсальності спадкового правонаступництва в динаміці розвитку цього фундаментального принципу спадкового права: від доктрини successio in universum ius, що була сформована в римського праві, – до аналізу його дії в сучасному законодавстві країн континентальної правової системи (Франції, Німеччини, Греції) та сучасному спадковому праві України. Окрему увагу зосереджено на аналізі особливостей реалізації принципу універсальності спадкового правонаступництва в законопроєкті щодо рекодифікації Цивільного кодексу України. Виявлено, що в умовах сучасних реалій українського суспільства, як-от: триваюча і масова зовнішня міграція українців, втрати цивільних та військових через повномасштабне вторгнення рф, цифровізація майнових відносин – перед традиційними інститутами спадкового права постають нові виклики, що вимагає переосмислення класичних принципів через призму сьогодення. Встановлено, що римському праву була притаманна доктрина спадкування як перехід спадкоємця у правове становище спадкодавця. Ідея successio in universum ius означала, що спадщина є єдиною масою, а спадкоємець займає місце спадкодавця не в окремому праві, а в комплексі прав та обов’язків. Встановлено, що принцип універсальності спадкового правонаступництва притаманний законодавству країн континентальної правової системи. Зокрема, цивільне законодавство Франції, Німеччини, Греції містить норми щодо беззастережного прийняття спадщини, так і правові механізми щодо захисту спадкоємця від надмірного боргового навантаження спадщини. Встановлено, що універсальність в чинному ЦК України проявляється практично в кожному інституті спадкового права, забезпечуючи таким чином стабільність та однозначність врегулювання посмертного правонаступництва. Здійснено аналіз Проєкту рекодифікації Цивільного кодексу, зокрема статті 1773 «Юридичні наслідки відмови від прийняття спадщини або її неприйняття» щодо відповідності цієї норми принципу універсальності спадкового правонаступництва. Встановлено, що принцип універсальності спадкового правонаступництва зберігає свою системоутворюючу роль і в умовах рекодифікації цивільного законодавства України, проте виявлено окремі термінологічні суперечності, зокрема щодо назви статті 1784 Проєкту ЦК.
Ключові слова: спадкування, посмертне правонаступництво, універсальність, спадщина, спадкоємець.
https://doi.org/10.71404/2409-6415.144.35
Насібович О.О. Інституційні механізми запобігання зловживанню владою у системі публічної влади України
У статті досліджено інституційні механізми запобігання зловживанню владою у системі публічної влади України як важливий елемент забезпечення законності, доброчесності та ефективності діяльності державних органів. Актуальність теми зумовлена тим, що зловживання владою або службовими повноваженнями залишається одним із найбільш поширених і суспільно небезпечних проявів службових правопорушень, що негативно впливають на функціонування державного апарату, підривають довіру громадян до органів влади та створюють передумови для поширення корупційних практик у сфері публічного управління.
У роботі проаналізовано наукові підходи до розуміння інституційних механізмів запобігання зловживанню владою та визначено їх місце у системі публічного управління. Розкрито роль нормативно-правового регулювання, діяльності спеціалізованих антикорупційних інституцій, механізмів фінансового контролю, внутрішнього аудиту та службового контролю у формуванні ефективної системи превенції службових правопорушень. Особливу увагу приділено значенню інструментів прозорості діяльності органів влади, доступу до публічної інформації та громадського контролю як важливих чинників мінімізації ризиків зловживання владою.
На основі проведеного аналізу визначено основні проблеми функціонування інституційної системи запобігання зловживанню владою в Україні, зокрема недостатній рівень координації між органами, що здійснюють контрольні та наглядові функції, наявність окремих прогалин у нормативно-правовому регулюванні, а також потребу у вдосконаленні механізмів внутрішнього контролю в органах публічної влади. Обґрунтовано необхідність подальшого розвитку інституційних механізмів запобігання таким правопорушенням шляхом підвищення ефективності взаємодії відповідних органів, удосконалення правового забезпечення їх діяльності та впровадження сучасних цифрових інструментів управління.
Результати дослідження можуть бути використані у науковій діяльності, нормотворчій практиці та процесі вдосконалення системи публічного управління з метою підвищення ефективності запобігання зловживанню владою та забезпечення належного рівня доброчесності публічної служби.
Ключові слова: зловживання владою; публічна влада; інституційні механізми; запобігання правопорушенням; антикорупційна політика; публічне управління; державна служба.
https://doi.org/10.71404/2409-6415.144.36
Федоренко Р.І. Самовільне зайняття земельної ділянки як кримінальне правопорушення: проблеми кваліфікації та правозастосування
У статті досліджуються актуальні проблеми кримінально-правової кваліфікації самовільного зайняття земельної ділянки та особливості правозастосування відповідних норм кримінального законодавства України. Наголошується, що земельні ресурси становлять важливий об’єкт правової охорони держави, а їх незаконне використання створює загрозу належному функціонуванню земельних відносин, порушує права власників і користувачів земельних ділянок та може завдавати істотної шкоди економічним інтересам держави й територіальних громад. У зв’язку з цим особливого значення набуває ефективність кримінально-правового механізму протидії таким правопорушенням.
У роботі здійснено комплексний аналіз змісту кримінально-правової норми, що передбачає відповідальність за самовільне зайняття земельної ділянки, з урахуванням положень кримінального та земельного законодавства України. Визначено основні елементи складу відповідного кримінального правопорушення, зокрема об’єкт, об’єктивну сторону, суб’єкт та суб’єктивну сторону, а також окреслено їх зміст і значення для правильної кримінально-правової кваліфікації таких діянь. Особливу увагу приділено аналізу об’єктивної сторони правопорушення, яка полягає у фактичному зайнятті або використанні земельної ділянки без належних правових підстав, а також розглянуто різні форми прояву такого діяння у практиці господарської діяльності та землекористування.
Окремо досліджено проблеми відмежування кримінальної відповідальності за самовільне зайняття земельної ділянки від адміністративної відповідальності у сфері земельних правовідносин. Зазначено, що відсутність чітких критеріїв визначення істотної шкоди та неоднакове тлумачення відповідних положень законодавства на практиці ускладнюють формування сталої судової практики. На підставі аналізу наукових підходів, норм земельного та кримінального законодавства, а також узагальнення сучасної правозастосовної практики сформульовано пропозиції щодо вдосконалення кримінально-правової кваліфікації таких діянь та підвищення ефективності кримінально-правового захисту земельних відносин.
Ключові слова: земельні відносини, самовільне зайняття земельної ділянки, кримінальна відповідальність, кваліфікація кримінальних правопорушень, правозастосування, кримінально-правова охорона земель.
https://doi.org/10.71404/2409-6415.144.37
Цвіцінський Д.В. Роль рішень Європейського суду з прав людини у забезпеченні принципу верховенства права в Україні
Статтю присвячено дослідженню ролі рішень Європейський суд з прав людини у забезпеченні принципу верховенства права в Україні. У сучасних умовах розвитку національної правової системи та європейської інтеграції України практика Європейського суду з прав людини набуває особливого значення як джерело формування міжнародних стандартів захисту прав і свобод людини, які повинні враховуватися у правотворчій та правозастосовній діяльності держави. Зазначено, що принцип верховенства права є фундаментальною основою демократичної держави та ключовим орієнтиром функціонування органів державної влади, судової системи і правової політики загалом.
У статті проаналізовано значення рішень Європейського суду з прав людини для формування сучасних стандартів правосуддя, зокрема у контексті забезпечення права на справедливий суд, правової визначеності, пропорційності втручання держави у права людини та ефективного судового захисту. Особливу увагу приділено впливу практики Суду на розвиток національного законодавства України, а також на формування правозастосовної практики національних судів. Показано, що застосування правових позицій ЄСПЛ сприяє гармонізації українського законодавства з європейськими стандартами та зміцненню гарантій захисту прав людини.
Окремо розглянуто проблеми імплементації рішень Європейського суду з прав людини у національну правову систему. Встановлено, що попри нормативне закріплення обов’язковості виконання рішень Суду та застосування його практики національними судами, у правозастосовній діяльності все ще існують труднощі, пов’язані з неоднаковим використанням правових позицій ЄСПЛ судами різних інстанцій, недостатнім рівнем системності їх застосування та потребою вдосконалення механізмів виконання рішень Суду. Зроблено висновок, що ефективна імплементація практики ЄСПЛ є важливим чинником розвитку правової системи України, підвищення рівня захисту прав і свобод людини та зміцнення принципу верховенства права.
Обґрунтовано, що рішення Європейського суду з прав людини мають значення не лише як інструмент міжнародного захисту прав людини, а й як важливий орієнтир для розвитку національного законодавства, удосконалення судової практики та формування сучасних стандартів правової держави в Україні.
Ключові слова: верховенство права, рішення Європейського суду з прав людини, практика ЄСПЛ, права людини, правозастосовна практика, імплементація міжнародних стандартів, судова практика.
https://doi.org/10.71404/2409-6415.144.38
Ясніцький Д.С. Невиконання судового рішення як загроза принципу верховенства права: досвід України та країн ЄС
У статті досліджується проблема невиконання судових рішень як однієї з ключових загроз реалізації принципу верховенства права в сучасній правовій державі. Обґрунтовано, що ефективність судового захисту прав і свобод людини безпосередньо залежить не лише від законності та обґрунтованості судового рішення, а й від його своєчасного та повного виконання. Наголошено, що відсутність реального механізму виконання судових актів призводить до зниження довіри суспільства до судової влади, підриває авторитет державних інституцій та ставить під сумнів ефективність правового регулювання загалом.
У роботі проаналізовано наукові підходи до розуміння взаємозв’язку між виконанням судових рішень і принципом верховенства права, а також розкрито значення обов’язковості судових актів як важливої гарантії реалізації права на справедливий суд. Особливу увагу приділено дослідженню причин невиконання судових рішень в Україні, серед яких виділено недосконалість нормативно-правового регулювання виконавчого провадження, організаційні проблеми діяльності органів примусового виконання, недостатню ефективність контролю за виконанням судових актів та обмеженість доступу до інформації про майновий стан боржників.
Здійснено порівняльно-правовий аналіз підходів до забезпечення виконання судових рішень у державах Європейського Союзу. Встановлено, що у правових системах країн ЄС виконання судового рішення розглядається як невід’ємна складова права на справедливий суд і як обов’язковий елемент функціонування принципу верховенства права.
На основі проведеного дослідження сформульовано висновок про необхідність удосконалення національного законодавства України у сфері виконання судових рішень із урахуванням європейського досвіду та міжнародних стандартів правосуддя. Запропоновано напрями підвищення ефективності виконавчого провадження, зокрема шляхом посилення інституційної спроможності органів примусового виконання, розширення електронних механізмів доступу до інформації про активи боржників та забезпечення належного контролю за виконанням судових актів.
Ключові слова: верховенство права; виконання судових рішень; невиконання судового рішення; виконавче провадження; право на справедливий суд; правова визначеність; правова система Європейського Союзу.
