Українська
English
РусскийУ статті досліджується питання допустимості доказів ДНК, отриманих незаконним шляхом, у кримінальному провадженні, їхнє делікатне перетинання з кримінальним процесом, захистом прав людини, а також стрімким розвитком судової науки. Особливу увагу приділено подвійній природі ДНК‑доказів, які, з одного боку, забезпечують високий рівень наукової надійності, а з іншого – створюють значні ризики втручання в приватне життя та тілесну недоторканність.
Це питання розглядається у ширшому доктринальному контексті кримінального процесуального права, з аналізом загальних підходів до незаконно отриманих доказів, серед яких правило виключення, підхід балансування інтересів та доктрина “плодів отруєного дерева”.
У статті також досліджується правове регулювання ДНК‑доказів у практиці Європейського суду з прав людини та наводяться найбільш значущі рішення, зокрема S. and Marper v. the United Kingdom, Dragan Petrović v. Serbia, Van der Velden v. the Netherlands. Автор стверджує, що Суд не заперечує використання ДНК‑технологій як таких, проте послідовно наголошує на необхідності чітких правових підстав, передбачуваності та належних процесуальних гарантій під час збирання та використання генетичних матеріалів.
Крім того, стаття зосереджується на практичних процесуальних аспектах, пов’язаних із ДНК‑доказами, таких як приховане збирання, використання генеалогічних баз даних, ризики контамінації, лабораторні помилки, що можуть впливати як на законність, так і на достовірність таких доказів.
У підсумку зазначається, що хоча ДНК‑докази можуть бути потужним і корисним засобом встановлення фактичної істини у кримінальному провадженні, їхня допустимість має суворо залежати від дотримання процесуальних гарантій та поваги до основоположних прав.
Ключові слова: докази, ДНК, кримінальне провадження, судова генетика, генетична інформація, справедливий суд, допустимість доказів, правило виключення доказів, стаття 8 ЄКПЛ, кримінальне правосуддя.
