Журнал східноєвропейського права

У статті досліджено феномен державної зради як одного з найнебезпечніших злочинів проти національної безпеки та суверенітету держави в умовах сучасних геополітичних трансформацій і збройної агресії проти України. Проаналізовано нормативно-правову базу кримінальної відповідальності за державну зраду відповідно до законодавства України, міжнародно-правові стандарти у сфері захисту державного суверенітету, а також практику застосування відповідних кримінально-правових норм судами. Особливу увагу приділено з’ясуванню змісту об’єктивних та суб’єктивних ознак складу злочину «державна зрада», кваліфікаційним проблемам відмежування від суміжних складів злочинів проти основ національної безпеки України. Розглянуто досвід зарубіжних держав у протидії державній зраді та можливості його адаптації до вітчизняних реалій. Визначено ключові виклики, пов’язані з доведенням факту державної зради в умовах воєнного стану, у тому числі складнощі збору та збереження доказової бази, забезпечення процесуальних прав обвинувачених та дотримання стандартів справедливого судочинства. Окремо розглянуто проблему розмежування добровільного і вимушеного співробітництва громадян з окупаційними структурами та її значення для правильної кваліфікації діяння. Досліджено питання застосування норм міжнародного гуманітарного права щодо відповідальності осіб, які перебували в умовах військового полону або під фізичним примусом з боку окупаційних сил. Обґрунтовано необхідність комплексного вдосконалення законодавства про кримінальну відповідальність за державну зраду з урахуванням сучасних загроз національній безпеці та міжнародних стандартів прав людини.

Ключові слова: державна зрада, суверенітет, національна безпека, злочини проти основ національної безпеки, кримінальна відповідальність, колабораціонізм, збройна агресія, доказова база, воєнний стан, кримінально-правова кваліфікація.

Відкрити статтю>>>

Статтю присвячено узагальненню теоретичних засад дослідження кримінально-правового та кримінологічного забезпечення державної охорони в Україні. Обґрунтовано, що наукове підґрунтя цієї проблематики залишається недостатньо сформованим, оскільки переважна більшість наукових праць у сфері державної охорони традиційно зосереджувалася на адміністративно-правових аспектах діяльності Управління державної охорони України, тоді як питання кримінально-правового та кримінологічного забезпечення державної охорони не отримали системного висвітлення. У статті проаналізовано сучасні вітчизняні дисертаційні дослідження та наукові публікації, що стосуються державної охорони, визначено їх основні тематичні напрями, з’ясовано стан наукової розробленості проблеми та окреслено коло праць, які мають значення для формування міжгалузевого підходу до розуміння державної охорони. Встановлено, що науковий дискурс у цій сфері розвивався від досліджень адміністративно-правового статусу Управління державної охорони України до ширших робіт, пов’язаних із кримінально-правовим захистом об’єктів державної охорони, кримінологічним забезпеченням захисту державного суверенітету, запобіганням витоку державної таємниці, функціонуванням державної охорони в умовах воєнного стану, а також співвідношенням державної і недержавної охоронної діяльності. Аналіз тематики сучасних вітчизняних досліджень дозволив умовно поділити наукові розвідки на кілька фундаментальних напрямів: 1) присвячений адміністративно-правовому статусу Управління державної охорони України та його місцю в системі сектору безпеки і оборони; 2) охоплює кримінально-правові та кримінологічні аспекти захисту об’єктів державної охорони; 3) пов’язаний із функціонуванням інституту державної охорони в умовах воєнного стану; 4) полягає у порівнянні державної охорони з недержавною (приватною) охоронною діяльністю. Зроблено висновок, що подальші наукові дослідження мають бути спрямовані на формування цілісної моделі правового регулювання відповідальності у сфері державної охорони, уточнення правового статусу Управління державної охорони України, удосконалення регламентації застосування примусу, розвитку кримінологічних досліджень ризиків і детермінант правопорушень, а також використання емпіричних матеріалів, судової практики та порівняльного досвіду для вироблення пропозицій de lege ferenda.

Ключові слова: адміністративне право, воєнний стан, державна охорона, кримінально-правове забезпечення, кримінологічне забезпечення, міжгалузеві дослідження, національна безпека, охоронна діяльність, правове регулювання, юридична відповідальність.

Відкрити статтю>>>

У статті проаналізовано правову природу та специфіку проведення допиту неповнолітніх та малолітніх осіб у кримінальному процесі України. Розглянуто колізійні питання між правом обвинуваченого на перехресний допит та необхідністю захисту дитини від ретравматизації. Особливу увагу приділено міжнародним стандартам, зокрема Лансаротській конвенції та Керівним принципам Комітету міністрів Ради Європи щодо правосуддя, дружнього до дітей. Досліджено практичну ефективність впровадження моделі «Барнахус» в Україні як мультидисциплінарного середовища, що дозволяє мінімізувати сугестивний вплив на дитину та забезпечити отримання достовірних показань через відеофіксацію та участь психолога. Обґрунтовано необхідність диференційованого підходу до категорій «малолітня» та «неповнолітня» особа через різний ступінь їхньої психологічної вразливості. За результатами дослідження сформульовано висновки щодо подальшого вдосконалення процесуальних норм та розширення спеціалізованих центрів захисту дітей.

Ключові слова: кримінальний процес, модель «Барнахус», Лансаротська конвенція, правосуддя, дружнє до дітей.

Відкрити статтю>>>

У статті досліджено практику Європейського суду з прав людини щодо невиконання судових рішень державою у контексті забезпечення права на справедливий судовий розгляд. Обґрунтовано, що виконання судового рішення становить невід’ємну складову права на судовий захист, передбаченого Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод. Невиконання або тривала затримка виконання рішень національних судів розглядається у практиці Європейського суду з прав людини як порушення міжнародних зобов’язань держави, зокрема положень статті 6 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до неї.

Проаналізовано підходи Європейського суду з прав людини до оцінювання невиконання судових рішень державними органами. Встановлено, що Суд застосовує комплекс критеріїв, серед яких тривалість виконання судового рішення, характер зобов’язань, передбачених судовим актом, ефективність національного механізму примусового виконання, а також поведінка державних органів у процесі реалізації судового рішення. Особливу увагу приділено аналізу ключових рішень Суду, у яких сформовано стандарти відповідальності держави за невиконання судових рішень.

Досліджено розвиток практики Європейського суду з прав людини у справах системного характеру, пов’язаних із масовим невиконанням рішень національних судів. Розглянуто особливості застосування процедури пілотного рішення та роль Комітету міністрів Ради Європи у контролі за виконанням рішень Суду. Обґрунтовано, що практика Європейського суду з прав людини відіграє важливу роль у формуванні міжнародних стандартів забезпечення виконання судових рішень та сприяє вдосконаленню національних механізмів виконавчого провадження, а також розвитку ефективних інституційних механізмів захисту прав людини.

Ключові слова: Європейський суд з прав людини, право на справедливий суд, виконання судових рішень, Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод, невиконання судових рішень, пілотне рішення, міжнародні стандарти прав людини, виконавче провадження.

Відкрити статтю>>>

У статті досліджується питання допустимості доказів ДНК, отриманих незаконним шляхом, у кримінальному провадженні, їхнє делікатне перетинання з кримінальним процесом, захистом прав людини, а також стрімким розвитком судової науки. Особливу увагу приділено подвійній природі ДНК‑доказів, які, з одного боку, забезпечують високий рівень наукової надійності, а з іншого – створюють значні ризики втручання в приватне життя та тілесну недоторканність.

Це питання розглядається у ширшому доктринальному контексті кримінального процесуального права, з аналізом загальних підходів до незаконно отриманих доказів, серед яких правило виключення, підхід балансування інтересів та доктрина “плодів отруєного дерева”.

У статті також досліджується правове регулювання ДНК‑доказів у практиці Європейського суду з прав людини та наводяться найбільш значущі рішення, зокрема S. and Marper v. the United Kingdom, Dragan Petrović v. Serbia, Van der Velden v. the Netherlands. Автор стверджує, що Суд не заперечує використання ДНК‑технологій як таких, проте послідовно наголошує на необхідності чітких правових підстав, передбачуваності та належних процесуальних гарантій під час збирання та використання генетичних матеріалів.

Крім того, стаття зосереджується на практичних процесуальних аспектах, пов’язаних із ДНК‑доказами, таких як приховане збирання, використання генеалогічних баз даних, ризики контамінації, лабораторні помилки, що можуть впливати як на законність, так і на достовірність таких доказів.

У підсумку зазначається, що хоча ДНК‑докази можуть бути потужним і корисним засобом встановлення фактичної істини у кримінальному провадженні, їхня допустимість має суворо залежати від дотримання процесуальних гарантій та поваги до основоположних прав.

Ключові слова: докази, ДНК, кримінальне провадження, судова генетика, генетична інформація, справедливий суд, допустимість доказів, правило виключення доказів, стаття 8 ЄКПЛ, кримінальне правосуддя.

Відкрити статтю>>>

У статті досліджено адміністративно-правовий статус Єдиного державного вебпорталу електронних послуг «Дія» як суб’єкта обробки персональних даних в умовах інтенсивної цифровізації публічного управління України та євроінтеграційного курсу держави. Встановлено, що платформа «Дія» є якісно новим типом суб’єкта адміністративно-правових відносин, що поєднує функції агрегатора доступу до реєстрових даних, розпорядника персональних даних і фактичного самостійного оператора значних масивів персональної інформації мільйонів громадян.

Розмежовано три рівні правової реальності, що охоплюються поняттям «Дія»: державне підприємство як юридична особа публічного права, вебпортал і мобільний застосунок як технологічні засоби надання послуг та сукупність супутніх цифрових проєктів. Проаналізовано співвідношення категорій «володілець» і «розпорядник» персональних даних стосовно платформи та виявлено невідповідність між офіційно задекларованим і фактичним обсягом обробки персональних даних у системі. Розкрито чотирирівневу структуру суб’єктів відповідних правовідносин та визначено пов’язані з нею адміністративно-правові проблеми, зокрема відсутність чіткого алгоритму захисту прав громадян у разі неправомірної обробки їхніх персональних даних.

Виявлено структурний конфлікт інтересів Міністерства цифрової трансформації як органу, що є одночасно регулятором і власником платформи. Встановлено, що агрегуюча функція «Дії» суперечить принципу функціональної достатності при обробці персональних даних та несе загрозу інформаційній безпеці громадян. Визначено прогалини у системі адміністративної відповідальності, зокрема відсутність відповідальності юридичних осіб як суб’єктів обробки персональних даних.

Обґрунтовано необхідність законодавчого розмежування статусу платформи «Дія» як розпорядника персональних даних щодо відомостей, що передаються з державних реєстрів, і як самостійного володільця щодо даних, що обробляються безпосередньо в межах функціонування платформи. Доведено доцільність запровадження чіткого механізму реалізації прав суб’єктів персональних даних, адміністративної відповідальності юридичних осіб та посилення незалежного нагляду у сфері обробки персональних даних. Сформульовано пропозиції щодо вдосконалення правового регулювання з урахуванням стандартів GDPR.

Ключові слова: платформа «Дія», правовий статус, суб’єкт обробки персональних даних, володілець персональних даних, розпорядник персональних даних, захист персональних даних, цифровізація публічного управління, електронні публічні послуги, GDPR, інформаційна безпека.

Відкрити статтю>>>

Спираючись на аналіз законодавчих норм, наукових джерел та правозастосовної практики, автором даної статті наведено загальні положення щодо припинення зобов’язань в розрізі правовідношення поруки у кредитних договорах, проведено детальну юридичну характеристику спеціальних підстав припинення поруки у кредитних правовідносинах. Водночас розглянуто порядок, закономірності та особливості припинення поруки у кредитних договорах, як з огляду на дію норм матеріального права, так і з процесуальної точки зору. Разом з тим, у статті проаналізовано судову практику у справах щодо припинення поруки, відображено зміст конкретних судових рішень, що безпосередньо впливають на подальше застосування поруки як способу забезпечення виконання зобов’язань у кредитних договорах. Автором інтерпретовано певні тлумачення та трактування деяких науковців, висвітлено характерні ознаки та специфічні риси правових положень, що регулюють правовідносини в розрізі припинення поруки у кредитних договорах. Автором статті надані модельні приклади та юридичні конфігурації, з метою розбору окремих правових ситуацій, на основі яких, наочно відображена дія тих чи інших юридичних норм щодо припинення поруки. Незважаючи на нещодавнє внесення змін до ЦК щодо підстав припинення поруки, у статті висвітлено деякі досі наявні “вузькі місця”, що й понині спричиняють неоднакове трактування правових положень поміж юристів-практиків, а також розбіжність поглядів серед науковців у даній проблематиці. Стає зрозумілим те, що особливості припинення поруки у кредитних договорах вимагають додаткового поглибленого вивчення та подальшої наукової обробки.

В ході проведеного дослідження автором статті чітко продемонстровано  значний вплив інституту припинення поруки на правове регулювання кредитних відносин забезпечених порукою в цілому, вказано на анахронічність певних наукових підходів до деяких закономірностей припинення поруки, а також надано пропозиції щодо уточнення та вдосконалення, на законодавчому рівні, конкретних положень ЦК, якими врегульовані спеціальні підстави припинення правовідношення поруки, з метою усунення наявної проблематики.

Ключові слова: порука, припинення, поручитель, кредитор, боржник, забезпечення, Цивільний Кодекс (ЦК).

Відкрити статтю>>>

У статті автор дослідив правове регулювання міжнародної військової допомоги та визначив її сутнісний зміст. Виходячи із аналізу законодавства України, зазначив про доцільність унормування питання міжнародної військової допомоги в секторі безпеки і оборони шляхом внесення змін до Постанови Кабінету Міністрів України від 13.02.2024 № 168 та прийняття спільного нормативно-правового акту Міноборони та інших зацікавлених центральних органів виконавчої влади та державних органів, оскільки на даний час в Міністерстві оборони та Збройних Силах України у правовому полі недостатньо врегульовані питання щодо алгоритму дій та взаємодії між учасниками процесу залучення, обліку та використання міжнародної військової допомоги на усіх його етапах, у тому числі питання взаємодії з іншими складовими Сектору безпеки і оборони з чітким розподілом завдань, функцій, повноважень і відповідальності.

Зазначив, що існує нагальна потреба подальшого правового регулювання надання військової допомоги в рамках Угоди між Урядом України та Урядом Сполучених Штатів Америки про створення Американсько-Українського інвестиційного фонду відбудови, ратифікованої Законом України від 08.05.2025№ 4417-IX. шляхом розроблення проєкту Протоколу оцінки військової допомоги США, яким слід чітко описати процедуру визначення вартості військової допомоги, що надходить до України з 23.05.2025 від США, передбачити оцінку всієї військової допомоги від США, що надаватиметься Україні з 23.05.2025, незалежно від дати оголошення безпекових пакетів, взяття зобов’язань щодо їх виконання та виділення відповідного фінансування (зокрема, включаючи пакети військової допомоги за 2022-2024 роки, постачання за якими не було здійснено до 23.05.2025). У проєкті Протоколу доцільно зазначити, що військова допомога США, яка з 23.05.2025 надходить в рамках безпекових програм США (Presidential Drawdown Authority (PDA), Ukraine Security Assistance Initiative (USAI), Foreign Military Financing (FMF), Excess Defense Articles (EDA), International Military Education and Training (IMET) тощо), вважається капітальним внеском США до інвестиційного фонду відбудови. Не враховуватиметься як капітальний внесок США до фонду військова допомога США, яка профінансована третіми сторонами (в рамках PURL, JUMPSTART тощо).

Ключові слова: правове регулювання, міжнародне військове співробітництво, міжнародна військова допомога, координація військової допомоги, держави-партнери, воєнний стан, інвестиційний фонд відбудови.

Відкрити статтю>>>

Дану статтю присвячено проблемним питанням застосування та вдосконалення законодавства у сфері запобігання та протидії домашньому насильству.

У сучасних умовах розвитку України особливого значення набуває подальше вдосконалення законодавчого регулювання у сфері запобігання та протидії домашньому насильству. Це, зокрема, стосується підвищення ефективності механізмів притягнення кривдників до юридичної відповідальності, а також удосконалення процедур виявлення, фіксації та розслідування відповідних правопорушень.

Дослідження національного законодавства дозволяє не лише виявити існуючі прогалини, а й окреслити перспективні напрями розвитку державної політики у цій сфері, а також оцінити рівень імплементації стандартів Європейського Союзу у правову систему України. Водночас такий аналіз сприяє визначенню норм, що вже перебувають на стадії впровадження, а також тих, реалізація яких потребує подальшого планування з урахуванням рекомендацій європейських інституцій.

Ключові слова: запобігання та протидія домашнього насильства, відповідальність, кодекс, притягнення.

Відкрити статтю>>>

Дану статтю присвячено проблемним питанням дослідження особливостей здійснення нагляду за діяльністю небанківських фінансових установ.

На сучасному етапі нагляд за небанківськими фінансовими установами здійснюється із використанням комплексу новітніх підходів. Зокрема, йдеться про ризик-орієнтований та макропруденційний нагляд, застосування регулювання, що спирається на професійне судження, принцип пропорційності, поведінковий контроль, а також інтеграцію різних форм і методів наглядової діяльності.

Визначено, що державний фінансовий контроль як врегульовану фінансово-правовими нормами діяльність органів державної влади та органів місцевого самоврядування, що здійснюється на засадах законності, незалежності, об’єктивності та оперативності і спрямована на забезпечення захисту фінансових інтересів держави, суб’єктів господарювання та громадян.

Ключові слова: контроль, нагляд, небанківська фінансова установа, кредитування, банк, кредитні установи.

Відкрити статтю>>>

У статті досліджено поняття, юридичну природу, зміст і структуру протидії правопорушенням у сфері охорони навколишнього природного середовища в Україні. Обґрунтовано, що така протидія має розглядатися не лише як реакція держави на вже вчинене порушення, а як комплексна публічно-правова діяльність, спрямована на попередження, своєчасне виявлення, припинення, фіксацію, юридичну кваліфікацію екологічно протиправної поведінки, притягнення винних осіб до відповідальності, відшкодування завданої шкоди та відновлення порушеного екологічного правопорядку. Встановлено, що її юридична природа формується на перетині адміністративного, екологічного, кримінального та інформаційного права, однак системоутворювальне значення має саме адміністративно-правова складова, через яку реалізуються контрольні, дозвільні, наглядові, інспекційні та процесуальні механізми впливу на екологічно небезпечну поведінку.

З’ясовано, що система протидії правопорушенням у природоохоронній сфері має багаторівневу будову та охоплює регулятивні, превентивні, контрольні, адміністративно-юрисдикційні й відновлювальні засоби, а також діяльність широкого кола суб’єктів, серед яких Міністерство захисту довкілля та природних ресурсів України, Державна екологічна інспекція України, Національна поліція, органи місцевого самоврядування та громадські інспектори з охорони довкілля. Водночас виявлено, що результативність чинного механізму істотно знижується через нормативну фрагментарність, недостатню узгодженість компетенції між уповноваженими органами, обмежену кадрову й технічну спроможність контрольних інституцій, а також складність правозастосування в умовах воєнного стану. На цій основі обґрунтовано напрями вдосконалення адміністративно-правового механізму протидії правопорушенням, які пов’язані із систематизацією законодавства, впорядкуванням адміністративних процедур, переходом до превентивної та ризик-орієнтованої моделі екологічного контролю, цифровізацією моніторингу, посиленням доказового забезпечення та інтеграцією національного механізму реагування до європейських стандартів захисту довкілля.

Ключові слова: протидія правопорушенням, охорона навколишнього природного середовища, адміністративно-правовий механізм, екологічні правопорушення, екологічна безпека, державний екологічний контроль, адміністративна відповідальність, публічне адміністрування.

Відкрити статтю>>>

Стаття присвячена визначенню особливостей розвитку міжнародно-правових механізмів протидії експлуатації дитячої праці на універсальному рівні. На основі проведеного аналізу визначено причини поширення дитячої праці, розглянуто еволюцію міжнародно-правового регулювання у цій сфері, досліджено зміст основних конвенцій МОП та ООН, а також оцінено ефективність існуючих механізмів впровадження міжнародних стандартів. Зроблено висновок про необхідність комплексного до подолання цього явища, що поєднує правові заборони, соціальний захист та забезпечення доступу до освіти.

Ключові слова: трудові правовідносини, право на працю, дитяча праця, трудова експлуатація, МОП, неповнлітні, дитина,  Конвенція про права дитини, міжнародно-правове співробітництво, права людини.

Відкрити статтю>>>

У статті досліджується правова природа оцінювання результатів службової діяльності державних службовців як важливого елемента службової кар’єри. Проаналізовано нормативно-правове регулювання процедури оцінювання, сформульовано її значення для реалізації принципів належного адміністрування та забезпечення суб’єктивних публічних прав державних службовців. Констатовано, що призначенням процедури оцінювання результатів службової діяльності є: підвищення прозорості, об’єктивності та результативності роботи державних службовців під час практичного виконання завдань та функцій держави; створення умов для справедливої оцінки результатів службової діяльності, кар’єрного зростання та відповідальності за неналежне виконання службових обов’язків.

Сформульовано визначення оцінювання результатів службової діяльності як процедури встановлення рівня результативності, ефективності та якості виконання посадових обов’язків державним службовцем, а також дотримання ним законодавства, етики, антикорупційних норм та інших показників, що здійснюється з метою встановлення  якості виконання поставлених завдань, прийняття рішення щодо преміювання, планування службової кар’єри. Розкрито повноваження суб’єктів оцінювання та правові наслідки отримання різних видів оцінок.

Окрему увагу приділено судовому та адміністративному порядку оскарження результатів оцінювання на основі аналізу актуальної судової практики. Зосереджено увагу на проблемах судового захисту прав державних службовців у спорах щодо результатів оцінювання службової діяльності, зокрема питаннях юрисдикції, предмета доказування, стандартів судового контролю за дискреційними повноваженнями суб’єктів владних повноважень. На основі аналізу судової практики сформульовано висновки щодо напрямів удосконалення правового регулювання оцінювання результатів службової  діяльності.

Ключові слова: державна служба, державні службовці, оцінювання результатів службової діяльності, адміністративне оскарження, адміністративне судочинство, адміністративна справа, публічно-правовий спір, адміністративний суд.

Відкрити статтю>>>

У статті проведено правовий аналіз колізійного регулювання деліктних зобов’язань в Україні та порівняння їх із підходами, що застосовуються в зарубіжних країнах. Зроблено висновок, що деліктні зобов’язання у міжнародному приватному праві є самостійним видом позадоговірних правовідносин, що виникають унаслідок заподіяння шкоди та характеризуються наявністю іноземного елемента, який зумовлює необхідність застосування колізійно-правового методу регулювання. Ключову роль у регулюванні деліктних зобов’язань відіграють колізійні прив’язки, серед яких традиційно домінує принцип lex loci delicti commissi, однак сучасна правова доктрина дедалі більше орієнтується на застосування lex loci damni, що дозволяє краще враховувати інтереси потерпілої сторони.

Українське законодавство, зокрема Закон України «Про міжнародне приватне право», загалом базується на класичних підходах до визначення застосовного права, поєднуючи їх із окремими елементами гнучкості, такими як врахування більш тісного зв’язку правовідносин та обмежена автономія волі сторін. Європейський підхід, закріплений у Регламенті (ЄС) № 864/2007 (Рим II), характеризується високим рівнем уніфікації, системністю та гнучкістю, що проявляється у пріоритеті lex loci damni, наявності спеціальних колізійних норм для окремих видів деліктів та можливості відступу від загального правила.

Порівняльний аналіз засвідчує, що українська модель колізійного регулювання має більш формалізований характер, тоді як зарубіжні правові системи, особливо в межах ЄС, орієнтуються на функціональний підхід і забезпечення балансу між правовою визначеністю та справедливістю. Практика застосування колізійних норм у сфері деліктних зобов’язань супроводжується низкою проблем, зокрема визначенням місця настання шкоди у транскордонних правопорушеннях (особливо в цифровому середовищі), а також складністю застосування імперативних норм і застереження про публічний порядок.

Практика застосування колізійних норм у сфері деліктних зобов’язань супроводжується низкою проблем, зокрема визначенням місця настання шкоди у транскордонних правопорушеннях (особливо в цифровому середовищі), а також складністю застосування імперативних норм і застереження про публічний порядок.

Ключові слова: міжнародне приватне право, колізійне регулювання, деліктні зобов’язання, lex loci delicti commissi, lex loci damni, шкода, Регламент Рим II, право Європейського Союзу.

Відкрити статтю>>>

Стаття присвячена дослідженню правової природи спеціальних виплат, пов’язаних  з загибеллю військовослужбовця, та можливості їх включення до складу спадщини. Здійснено класифікацію виплат за критерієм їх правової природи та підстав виникнення: виплати, що пов’язані  з проходженням військової служби (грошове забезпечення, премії, доплати, винагороди, матеріальні допомоги) та виплати, що пов’язані зі смертю військовослужбовця під час виконання обов’язків військової служби або внаслідок поранення, контузії, каліцтва, захворювання, що пов’язані з виконанням обов’язків військової служби. Встановлено, що виплати, які пов’язані з проходженням військової служби є такими правами, що виникли за його життя і підпадають під дію статті 1227 ЦК України: виплачуються членам сім’ї, за їх відсутності – входять до складу спадщини. При цьому законодавцем встановлено окрему спеціальну модель правонаступництва цих виплат: пріоритетне право членів сім’ї, коло яких визначено спеціальним законодавством та субсидіарне входження до складу спадщини. В свою чергу, виплати, що пов’язані зі смертю військовослужбовця (одноразова грошова допомога)  є дворівневим явищем: на первинному рівні – виплата, що адресована членам сім’ї безпосередньо, на вторинному – після прийняття рішення про її призначення, є майновою вимогою, що здатна входити до складу спадщини за правилами статті 1227 ЦК України. Акцентовано, що одноразова грошова допомога у зв’язку з загибеллю військовослужбовця не належить і не належала  військовослужбовцю за його життя, вона виникає виключно внаслідок його загибелі (смерті) і адресована визначеному законом колу осіб.  Здійснено аналіз судової практики щодо спадкування права на виплату одноразової грошової допомоги та встановлено її суперечливість. Відповідне явище пояснюється невизначеністю правової природи одноразової грошової допомоги та нестабільністю законодавства (коло отримувачів цієї виплати змінювалось тричі за 2022-2024 роки; запровадження розстрочки виплати на 80 місяців породило додаткові судові справи щодо долі невиплачених часток після смерті отримувача).

 Ключові слова: спадкування, посмертне правонаступництво, одноразова грошова допомога, спадщина, спадкоємець, спеціальні виплати.

Відкрити статтю>>>

У статті здійснено науковий аналіз цифрової трансформації адміністративних процедур у сфері будівництва крізь призму функціонування електронної системи як механізму мінімізації корупційних ризиків. Теоретичним підґрунтям дослідження стали сучасні наукові підходи до оптимізації адміністративних процесів, їх алгоритмізації та стандартизації в умовах цифровізації публічного управління, зокрема концептуальні положення щодо реінжинірингу процедур та зменшення дискреційного впливу у діяльності органів публічної влади. Особливу увагу приділено оригінальному практичному внеску Є. Гульчука, який у своїх дослідженнях пов’язується з розробленням управлінської архітектури цифрової трансформації адміністративних процедур.

Метою статті є визначення ролі електронної системи у сфері будівництва у трансформації адміністративних процедур та обґрунтування її значення як механізму мінімізації корупційних ризиків. На основі формально-юридичного та системного аналізу розкрито особливості традиційної моделі адміністративних процедур у сфері будівництва, що характеризується багатостадійністю, нормативною складністю та залежністю від дискреційних повноважень посадових осіб.

Обґрунтовано, що дерегуляція та оптимізація адміністративних процедур виступають передумовами їх цифрової трансформації, яка забезпечує перехід від стадійно-бюрократичної моделі до алгоритмізованої системи адміністративних дій. Показано, що впровадження електронної системи у сфері будівництва забезпечує формалізацію та уніфікацію процедурних процесів, автоматизацію управлінських рішень та інтеграцію інформаційних ресурсів.

Доведено, що електронна система у сфері будівництва має виражений антикорупційний ефект, який досягається через підвищення прозорості адміністративних процедур, забезпечення відкритості інформації, мінімізацію «ручного впливу» та посилення контролю за проходженням адміністративних процесів. Узагальнено, що цифровізація у цій сфері виступає інструментом не лише оптимізації адміністративної діяльності, а й забезпечення доброчесності публічного управління.

Ключові слова: цифровізація, адміністративні процедури, електронна система у сфері будівництва, корупційні ризики, алгоритмізація, дерегуляція, публічне управління, прозорість, дискреційні повноваження, контроль.

Відкрити статтю>>>

У статті досліджується проблематика адміністративно-правових засад реформування публічної служби в Україні. Її актуальність зумовлена об’єктивною необхідністю посилення інституційної спроможності публічної служби в умовах дії правового режиму воєнного стану, постійних безпекових викликів і загроз, а також зростаючого впливу євроінтеграційного курсу держави та набуття Україною статусу країни-кандидата на вступ до Європейського Союзу. У цьому контексті особливої ваги набуває питання підвищення професіоналізму кадрового складу публічної служби, здатного забезпечити ефективне виконання функцій держави як на центральному, так і на місцевому рівнях.

Проаналізовано сучасний стан наукових досліджень у цій сфері, які акцентують увагу на необхідності комплексного реформування національної моделі публічної служби з урахуванням європейських стандартів належного врядування. Звернено увагу на різноманітність підходів до визначення сутності категорії «публічна служба», що свідчить про збереження наукової дискусії щодо її змісту. Обґрунтовано доцільність розгляду публічної служби як комплексного публічно-правового інституту, що поєднує організаційні, функціональні та правові елементи професійної діяльності в органах державної влади та органах місцевого самоврядування.

Окрему увагу приділено аналізу принципів публічної служби, їх системному характеру та відображенню у процесі імплементації європейських стандартів, зокрема принципів верховенства права, прозорості, підзвітності, професіоналізму та політичної нейтральності. Виокремлено сучасні напрями розвитку публічної служби, з акцентом на політичну, мілітаризовану службу та службу в центральних органах виконавчої влади зі спеціальним статусом, що визначає перспективи подальших наукових пошуків.

Констатовано, що публічна служба виступає складним багаторівневим інститутом, який потребує подальшого вдосконалення. Зокрема, залишаються невирішеними питання ефективності оцінювання результатів діяльності публічних службовців, удосконалення механізмів їх мотивації та стимулювання, модернізації їх правового статусу, а також формування цілісної національної моделі публічної служби з урахуванням сучасних викликів і європейських орієнтирів розвитку.

Ключові слова: публічна служба, реформа публічної служби, державна служба, служба в органах місцевого самоврядування, професійна діяльність, законодавство.

Відкрити статтю>>>

Мета статті – визначити поняття та розкрити зміст принципів протидії деструктивним інформаційним впливам.

З’ясовано особливості розуміння категорії «принцип» у правовій науці. Обґрунтовано, що принципи протидії деструктивним інформаційним впливам за своєю сутністю належать до принципів діяльності, оскільки протидія відповідає всім ознакам категорії «діяльність» (наявність мети, соціальний характер, предметність тощо). Визначено, що протидія являє собою людську активність, яка здійснюється з певною метою і прагне досягнути попередньо визначеного результату, впливаючи тим самим на суспільні відносини. Протидія деструктивним інформаційним впливам являє собою активність суб’єктів такої протидії, що здійснюється з метою унеможливлення негативних наслідків для української держави, її громадянського суспільства та окремих громадян в інформаційній сфері.

Охарактеризовано принципи верховенства права, верифікації, розумної дистанції, деконструкції наративу, інформаційної гігієни та оперативного спростування. З’ясовано, що застосування принципів протидії деструктивним інформаційним впливам у правовому регулюванні та практичній діяльності суб’єктів протидії може сприяти більш ефективній роботі в інформаційному просторі з метою захисту інформаційних інтересів держави, громадянського суспільства і людини. Наголошено на особливостях правового регулювання у досліджуваній сфері, яке має відмінності для різних суб’єктів.

На підставі здійсненого у статті аналізу зроблено висновок, що принципи протидії інформаційним деструктивним впливам являють собою засадничі положення, які реалізуються у діяльності органів публічної влади, правоохоронних та розвідувальних органів, громадських організацій, закладів освіти та науки, окремих громадян з метою захисту інформаційного суверенітету України та попередження негативних для інформаційної сфери наслідків. Акцентовано увагу на тому, що охарактеризовані у статті принципи враховують позитивний досвід суб’єктів інформаційної діяльності і можуть бути впроваджені в управлінські процеси в інформаційній сфері.

Ключові слова: інформаційні впливи, інформаційна безпека, інформаційна діяльність, протидія, інформаційні війни, інформаційне законодавство, інформаційно-правові відносини.

Відкрити статтю>>>

Стаття присвячена комплексному дослідженню ролі Європейської конвенції про кіберзлочинність як ключового міжнародно-правового інструменту кримінально-правової охорони суспільних відносин у кіберпросторі. Актуальність теми зумовлена стрімким розвитком інформаційних технологій та зростанням кількості кіберзлочинів, що створюють суттєві загрози національній безпеці, правам і свободам громадян та стабільності держави.

У роботі проаналізовано поняття та основні види кіберзлочинів, їх специфічні ознаки, а також особливості правового регулювання суспільних відносин у кіберпросторі. Окрему увагу приділено дослідженню структури та змісту Європейської конвенції про кіберзлочинність, зокрема її положень щодо криміналізації діянь, процесуальних механізмів розслідування та міжнародного співробітництва.

Визначено, що Конвенція виступає фундаментом для уніфікації кримінально-правових норм держав та забезпечує ефективну взаємодію між правоохоронними органами різних країн у боротьбі з кіберзлочинністю. Водночас встановлено наявність певних проблем імплементації її положень у національне законодавство України, зокрема у частині уніфікації термінології, визначення складів кіберзлочинів та адаптації процесуальних механізмів до сучасних технологічних викликів.

У статті також обґрунтовано необхідність удосконалення кримінально-правових механізмів протидії кіберзлочинності в Україні шляхом гармонізації національного законодавства з міжнародними стандартами, розвитку міжнародного співробітництва та впровадження інноваційних підходів до розслідування злочинів у цифровому середовищі.

Ключові слова: кіберзлочинність, кібербезпека, Європейська конвенція про кіберзлочинність, кримінально-правова охорона, міжнародне співробітництво, цифрове середовище.

Відкрити статтю>>>

Статтю присвячено комплексному дослідженню процесуальних повноважень прокурора щодо забезпечення безпеки свідка на стадії досудового розслідування. Обґрунтовано, що в умовах сучасних викликів, зокрема воєнного стану, підвищення рівня організованої злочинності та використання новітніх технологій у злочинній діяльності, забезпечення безпеки свідка набуває ключового значення для ефективності кримінального провадження та реалізації його завдань. Визначено, що прокурор як процесуальний керівник відіграє центральну роль у механізмі гарантування безпеки свідка, оскільки здійснює ініціювання, координацію та контроль за застосуванням відповідних заходів.

Проаналізовано зміст і структуру процесуальних повноважень прокурора у цій сфері, виокремлено їх основні групи: повноваження щодо оцінки ризиків, організації заходів безпеки та контролю за їх реалізацією. Встановлено, що чинне правове регулювання має фрагментарний характер, не містить чітких критеріїв оцінки загроз та не забезпечує належної визначеності процедур прийняття рішень, що негативно впливає на ефективність правозастосовної практики. Звернуто увагу на проблеми пасивності прокурора при ініціюванні заходів безпеки, недостатню координацію з іншими суб’єктами, а також відсутність єдиного підходу до оцінки ризиків.

Окремо проаналізовано відповідність національної моделі забезпечення безпеки свідків міжнародним та європейським стандартам, визначено перспективи імплементації зарубіжного досвіду. Обґрунтовано необхідність переходу до проактивної моделі діяльності прокурора, що передбачає ранню ідентифікацію загроз та оперативне застосування адекватних заходів захисту.

Сформульовано науково обґрунтовані пропозиції щодо вдосконалення законодавчого регулювання та практики реалізації процесуальних повноважень прокурора, зокрема шляхом конкретизації їх змісту, запровадження уніфікованих критеріїв оцінки ризиків, удосконалення механізмів міжвідомчої взаємодії та розширення використання сучасних технологічних засобів захисту свідків.

Ключові слова: прокурор, свідок, безпека свідка, досудове розслідування, заходи безпеки, кримінальне провадження, процесуальні повноваження, захист учасників провадження.

Відкрити статтю>>>

Стаття присвячена дослідженню правотворчості як специфічної форми правової комунікації в умовах сучасного демократичного суспільства. Проаналізовано та узагальнено наукові підходи вітчизняних учених, які розкривають правотворчість як діяльність, спрямовану на виявлення та нормативне закріплення суспільно значущих інтересів, а також як різновид соціального діалогу між державою та інститутами громадянського суспільства. Обґрунтовується концептуальний перехід від традиційного формально-юридичного підходу до розуміння правотворчості складного як багатовимірного явища, що поєднує інституційні, процедурні та комунікативні елементи та забезпечує узгодження інтересів різних соціальних груп у процесі правового регулювання.

Встановлено, що комунікативний вимір правотворчості охоплює інформаційний, дискурсивний, інтерпретаційний і легітимаційний компоненти, які в сукупності забезпечують виявлення суспільних потреб, їх обговорення, нормативне оформлення та подальше суспільне визнання правових норм. Охарактеризовано основні форми реалізації комунікативної моделі, зокрема публічні консультації, парламентські процедури, експертний дискурс і цифрові інструменти, що підвищують відкритість правотворчого процесу.

Водночас констатовано наявність низки проблем, пов’язаних із формальнізацією громадської участі, недостатньою процедурною визначеністю, складністю юридичної мови та викликами цифрового середовища. Підкреслено необхідність вдосконалення нормативно-правових та організаційних механізмів правотворчої діяльності. Зроблено висновок, що послідовний розвиток комунікативної парадигми є визначальною умовою підвищення якості правотворчості, забезпечення реальної участі громадськості та зміцнення суспільної довіри до правових рішень у сучасних умовах.

Ключові слова: правотворчість, правотворчий процес, правова комунікація, громадянське суспільство.

Відкрити статтю>>>

У статті досліджено особливості цивільно-правової відповідальності за шкоду, завдану збройною агресією проти України, з урахуванням трансформації класичних деліктних конструкцій у воєнних умовах. Обґрунтовано, що масовий характер руйнувань, складність встановлення причинно-наслідкових зв’язків та ідентифікації належного відповідача зумовлюють необхідність формування спеціального режиму відшкодування шкоди. Проаналізовано нормативні засади визначення та класифікації воєнних збитків, положення Цивільного кодексу України, підзаконних актів щодо оцінки шкоди, а також міжнародні підходи до репараційної відповідальності держави-агресора. Акцентовано увагу на багатовимірному характері шкоди, що охоплює матеріальні, моральні та екологічні втрати. Встановлено, що чинні механізми цивільної відповідальності потребують адаптації шляхом запровадження презумпції відповідальності держави-агресора, спрощення доказування, цифровізації процедур фіксації та обліку збитків. Досліджено роль електронних реєстрів, платформ подання заяв та міжнародних компенсаційних механізмів у забезпеченні ефективного відшкодування. Обґрунтовано необхідність гармонізації національного законодавства з міжнародними стандартами відповідальності та створення комплексної системи компенсації шкоди в умовах воєнного стану. Запропоновано напрями вдосконалення правового регулювання цивільно-правової відповідальності, спрямовані на підвищення ефективності захисту порушених прав та забезпечення принципу повного відшкодування шкоди. Методологічну основу дослідження становлять системний, порівняльно-правовий та формально-юридичний методи, що дозволили виявити закономірності трансформації деліктних конструкцій у сфері воєнних правопорушень. Практичне значення результатів полягає у можливості їх використання для удосконалення національної системи відшкодування та інтеграції з міжнародним Реєстром збитків для України, а також для формування ефективних механізмів виконання рішень щодо компенсації шкоди.

Ключові слова: цивільно-правова відповідальність, збройна агресія, воєнні збитки, відшкодування шкоди, держава-агресор, презумпція відповідальності, моральна шкода, екологічна шкода, цифровізація, репарації.

Відкрити статтю>>>

У статті здійснено комплексне дослідження ролі суду у забезпеченні безпеки свідка на стадії судового розгляду як одного з ключових елементів гарантування ефективності кримінального провадження. Обґрунтовано, що в сучасних умовах розвитку кримінального процесу суд виступає не лише органом здійснення правосуддя, але й активним суб’єктом забезпечення прав і свобод учасників провадження, зокрема свідка, безпека якого безпосередньо впливає на повноту та достовірність доказування.

Проаналізовано нормативно-правові засади діяльності суду у сфері забезпечення безпеки свідка, визначено зміст та межі відповідних повноважень суду, а також досліджено процесуальні механізми їх реалізації. Встановлено, що чинне кримінальне процесуальне законодавство України передбачає достатній інструментарій для забезпечення безпеки свідка, однак його практичне застосування характеризується фрагментарністю, відсутністю єдиних підходів та недостатньою ефективністю.

Особливу увагу приділено проблемі забезпечення балансу між гарантіями безпеки свідка та дотриманням прав сторони захисту, зокрема права на ефективний перехресний допит. Обґрунтовано, що реалізація процесуальних заходів безпеки повинна здійснюватися з урахуванням принципу пропорційності та індивідуалізації, залежно від рівня загроз у конкретному кримінальному провадженні. Досліджено вплив сучасних безпекових викликів, зокрема умов воєнного стану та цифровізації кримінального процесу, на зміст діяльності суду у цій сфері. Визначено, що зростання інтенсивності та багатовимірності загроз потребує переосмислення ролі суду як суб’єкта управління ризиками на стадії судового розгляду. Сформульовано науково обґрунтовані пропозиції щодо вдосконалення кримінальних процесуальних гарантій забезпечення безпеки свідка, зокрема шляхом запровадження уніфікованих процедур оцінки ризиків, визначення меж ініціативи суду у застосуванні заходів безпеки та розширення використання цифрових інструментів захисту.

Ключові слова: свідок, безпека свідка, судовий розгляд, кримінальне провадження, процесуальні гарантії, суд, доказування.

Відкрити статтю>>>

У статті здійснено комплексне дослідження реабілітації осіб з інвалідністю як складової права на охорону здоров’я в Україні. Обґрунтовано, що в сучасних умовах реабілітація не може розглядатися лише як допоміжний елемент соціального захисту, оскільки вона є невід’ємною частиною системи медичного обслуговування, спрямованою на відновлення або компенсацію втрачених функцій організму, підтримання максимально можливого рівня життєдіяльності особи та забезпечення її повноцінної участі в суспільному житті. Проаналізовано міжнародно-правові та національні засади регулювання реабілітації осіб з інвалідністю, зокрема положення Конвенції про права осіб з інвалідністю, Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я», законів України у сфері реабілітації та актів, що визначають організацію реабілітаційної допомоги у системі охорони здоров’я. Визначено співвідношення права на реабілітацію з правом на охорону здоров’я, охарактеризовано систему суб’єктів, уповноважених забезпечувати надання реабілітаційної допомоги, а також розкрито зміст основних організаційних, фінансових і правових гарантій доступності таких послуг. Доведено, що включення реабілітаційної допомоги до Програми медичних гарантій засвідчує поступове утвердження в Україні моделі, за якої реабілітація визнається повноцінним елементом гарантованого державою медичного обслуговування. Наголошено, що особливого значення така модель набуває в умовах воєнного стану, коли кількість осіб, які потребують тривалої фізичної, психологічної та комплексної реабілітації, істотно зростає. Акцентовано, що ефективність реалізації права на реабілітацію безпосередньо залежить не лише від наявності належної нормативної бази, а й від узгодженої діяльності органів публічної влади, закладів охорони здоров’я, фахівців з реабілітації та механізмів державного фінансування. Встановлено, що сучасний підхід до реабілітації має ґрунтуватися на засадах людиноцентричності, безперервності, міждисциплінарності та максимальної індивідуалізації реабілітаційного маршруту. Окреслено основні проблеми правового регулювання та практичної реалізації права осіб з інвалідністю на реабілітацію, серед яких фрагментарність нормативної бази, недостатня міжвідомча координація, нерівномірна територіальна доступність послуг, кадровий дефіцит і потреба в подальшій гармонізації медичного та соціального законодавства. Запропоновано напрями вдосконалення правового регулювання, спрямовані на посилення доступності, безперервності, людиноцентричності та ефективності реабілітаційної допомоги.

Ключові слова: право на охорону здоров’я, реабілітація, особи з інвалідністю, реабілітаційна допомога, медичне право, державні гарантії, доступність медичних послуг, Програма медичних гарантій, воєнний стан.

Відкрити статтю>>>

У статті здійснено комплексне юридичне дослідження екстреної медичної допомоги як складової права на охорону здоров’я в Україні. Обґрунтовано, що в сучасних умовах екстрена медична допомога має розглядатися не лише як самостійний вид медичної допомоги, прямо передбачений законодавством України, а і як важливий публічно-правовий механізм практичної реалізації конституційного права особи на охорону здоров’я. Встановлено, що нормативне підґрунтя екстреної медичної допомоги має багаторівневий характер і охоплює як положення Конституції України, Основ законодавства України про охорону здоров’я, Закону України «Про екстрену медичну допомогу», так і підзаконні нормативно-правові акти, які конкретизують порядок її надання, професійну підготовку працівників системи екстреної медичної допомоги, а також питання міжвідомчої та цифрової взаємодії. Доведено, що юридична природа екстреної медичної допомоги виявляється через її публічно-правовий характер, невідкладність, загальнодоступність, безоплатність, організаційно-інституційну впорядкованість і спрямованість на безпосередній захист життя та здоров’я особи. Особливу увагу приділено обґрунтуванню авторського доктринального підходу, відповідно до якого екстрена медична допомога визначається як гарантований державою вид медичної допомоги і водночас як публічно-правовий механізм практичного забезпечення права на охорону здоров’я у разі виникнення безпосередньої загрози життю або здоров’ю людини. На підставі аналізу наукових праць, нормативних актів, офіційних аналітичних та емпіричних матеріалів доведено, що екстрена медична допомога безпосередньо пов’язана з гарантіями доступності медичної допомоги, соціальної безпеки та належного функціонування всієї системи охорони здоров’я. Окремо наголошено, що в умовах воєнного стану значення екстреної медичної допомоги істотно зростає, оскільки вона є однією з перших ланок реагування на наслідки бойових дій, масові ураження та інші надзвичайні виклики. Зроблено висновок, що екстрена медична допомога є однією з ключових гарантій не лише індивідуального права на охорону здоров’я, а й інституційної стійкості системи охорони здоров’я України, а тому потребує подальшого доктринального осмислення та вдосконалення нормативної узгодженості її правового регулювання.

Ключові слова: екстрена медична допомога, право на охорону здоров’я, медична допомога, система охорони здоров’я, доступність медичної допомоги, соціальна безпека, воєнний стан, правове регулювання.

Відкрити статтю>>>

Стаття присвячена дослідженню трансформації майнових прав та обов’язків особи, яка набуває статусу зниклої безвісти за особливих обставин. Проаналізовано юридичну природу переходу майнових прав від стану статичного володіння до можливості управління третіми особами. Досліджено специфіку довірчого управління активами в умовах збройного конфлікту та узагальнено пропозиції щодо можливості вдосконалення цивільно-правових механізмів захисту інтересів відсутнього власника.

Основну увагу зосереджено на процедурі визначення особливостей зміни або припинення майнових прав зниклої безвісти особи за особливих обставин за цивільним законодавством. Проаналізовано чинне законодавство України, зокрема ЗУ «Про правовий статус осіб, зниклих безвісти за особливих обставин» та Цивільний кодекс України.

Визначено, що модернізація цивільно-правового регулювання встановлення опіки над майном зниклої особи за особливих обставин зумовлює нагальну потребу в запровадженні нових підходів до його вдосконалення. Покращення механізму зміни або припинення майнових прав зниклої безвісти особи за особливих обставин є імперативом державної правової політики, оскільки, ефективний оперативний та диспозитивний інструментарій захисту є запорукою стабільності цивільного обороту. Лише за умови оновлення чинного законодавства настане можливість нівелювати правову невизначеність та забезпечити баланс між приватними інтересами особи зниклої за особливих обставин в умовах дії правового режиму воєнного стану. В сукупності це стабілізує цивільні правовідносини що безпосередньо впливає на економіку країни.

Зроблено висновок, що трансформація майнових правовідносин за участі особи, зниклої безвісти за особливих обставин, має комплексний характер і потребує системного нормативного врегулювання, спрямованого на забезпечення балансу приватних і публічних інтересів.

Ключові слова: майнові правовідносини, особи зниклі за особливих обставин, опіка над майном, стадійність правовідносин, зникнення за особливих обставин, довірче управління, цивільна правосуб’єктність, трансформація правового режиму майна.

Відкрити статтю>>>

Стаття зосереджена на аналізі правових проблем протидії відмиванню коштів через торговельні операції (Trade-Based Money Laundering, TBML) в умовах воєнного стану в Україні. Актуальність теми обумовлена тим, що повномасштабне збройне вторгнення Російської Федерації суттєво трансформувало архітектуру державного управління у сфері зовнішньоекономічної діяльності та фінансового моніторингу, створивши нові вектори для реалізації TBML-схем.

У роботі висвітлено сутність TBML як процесу використання торгових операцій для переміщення вартості та маскування злочинного походження коштів, охарактеризовано три основні технічні методи, виокремлені FATF: over-invoicing, under-invoicing та маніпуляції з кількістю і якістю товарів. Обґрунтовано, що збройний конфлікт є середовищем підвищеного TBML-ризику, оскільки неминуче спричиняє послаблення митного, валютного та фінансового контролю, зростання обсягу міжнародних операцій зі зниженим рівнем прозорості та дисфункцію правоохоронних інститутів.

Проаналізовано конкретні чинники підвищення TBML-ризиків в умовах воєнного стану в Україні: лібералізацію валютного контролю відповідно до постанов НБУ, спрощення митних процедур, зростання непрозорих оборонних закупівель та ризики використання українських компаній як транзитних структур для обходу міжнародних санкцій. Встановлено, що чинний Закон України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення», попри його відповідність стандартам FATF та вимогам AMLD4, не містить спеціальних положень щодо фінансового моніторингу в умовах воєнного стану, що є суттєвою прогалиною правового регулювання.

На підставі проведеного аналізу сформовано сукупність таких рекомендацій: доповнення Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення» окремими положеннями щодо воєнного стану, запровадження автоматизованої системи ризик-профілювання зовнішньоторгових операцій, законодавче закріплення механізму міжвідомчої координації та посилення контролю над ціноутворенням в оборонних закупівлях.

Ключові слова: відмивання коштів через торговельні операції, воєнний стан, фінансовий моніторинг, зовнішньоекономічна діяльність, протидія легалізації доходів, обхід санкцій.

Відкрити статтю>>>

У статті досліджено систему суб’єктів управління персоналом у сфері публічної служби України в контексті сучасних трансформацій публічного адміністрування. Обґрунтовано, що управління персоналом у публічній службі є комплексною функціонально-інституційною діяльністю, спрямованою на формування, розвиток та ефективне використання кадрового потенціалу держави. Акцентовано увагу на тому, що ефективність публічного управління безпосередньо залежить від якості організації праці державних службовців, рівня їх професійної компетентності та здатності реалізовувати державну політику.

Розкрито зміст ключових принципів організації публічної служби, серед яких професіоналізм, доброчесність, політична неупередженість, меритократія та орієнтація на результат. Визначено значення компетентнісного підходу, стратегічного управління персоналом, цифровізації кадрових процесів та розвитку технологій у підвищенні ефективності управління людськими ресурсами.

У статті систематизовано основних суб’єктів управління персоналом у публічній службі України, зокрема Кабінет Міністрів України, Національне агентство України з питань державної служби, Комісію з питань вищого корпусу державної служби, керівників державної служби та служби управління персоналом. Висвітлено їх функціональну роль у формуванні та реалізації кадрової політики, забезпеченні професійного розвитку персоналу, прозорості процедур добору та оцінювання кадрів.

Окрему увагу приділено розширеному колу суб’єктів, які впливають на систему управління персоналом у публічній сфері, зокрема органам місцевого самоврядування, закладам освіти, інститутам громадянського суспільства та міжнародним організаціям. Підкреслено їх роль у забезпеченні безперервної професійної підготовки, імплементації міжнародних стандартів та підвищенні відкритості кадрових процесів.

Визначено основні проблеми функціонування системи управління персоналом, серед яких політична залежність кадрових рішень, дефіцит ресурсів, недостатній рівень мотивації персоналу та недосконалість стратегічного планування. Запропоновано напрями вдосконалення, що передбачають посилення інституційної спроможності, цифровізацію процесів, розвиток системи безперервного навчання та впровадження сучасних управлінських технологій.

Зроблено висновок, що система суб’єктів управління персоналом у публічній службі є багаторівневою, відкритою та динамічною, а її ефективність визначається здатністю адаптуватися до сучасних викликів та інтегрувати інноваційні підходи до управління людськими ресурсами.

Ключові слова: публічна служба, державна служба, управління персоналом, суб’єкти публічної служби.

Відкрити статтю>>>

Стаття присвячена з’ясуванню особливостей захисту авторських прав у цифровому середовищі після смерті автора. Актуальність теми зумовлена стрімким розвитком цифрових технологій, унаслідок чого значна частина творів створюється, поширюється та зберігається виключно в мережі Інтернет. Після смерті автора такі об’єкти продовжують існувати у відкритому доступі, що ускладнює здійснення контролю за їх використанням і створює ризики порушення авторських прав.

У статті проаналізовано специфіку інтернет-середовища як транскордонного, децентралізованого та технічно складного простору, в межах якого фактичний контроль щодо використання та розповсюдження твору часто здійснюють не спадкоємці, а адміністратори цифрових платформ. Особливу увагу приділено ролі користувацьких угод (Terms of Service), які визначають порядок використання контенту та можуть істотно обмежувати можливості спадкоємців щодо реалізації їхніх прав.

Розглянуто проблеми спадкування цифрових активів, зокрема облікових записів у соціальних мережах, а також відсутність належного правового регулювання цього питання в Україні. Зроблено висновок, що чинне законодавство не повною мірою враховує специфіку цифрового середовища, що зумовлює необхідність його вдосконалення.

Ключові слова: інтернет, порушення авторських прав, користувацька угода, меморіальний акаунт, цілісність твору, цифрова спадщина.

Відкрити статтю>>>

У статті представлено поглиблений юридичний аналіз еволюції політики розширення Європейського Союзу, зосереджений на безпрецедентній трансформації статусу кандидата України протягом 2024–2026 років. Військова агресія російської федерації у 2022 році стала «тектонічним зрушенням», що змусило об’єднану Європу переглянути класичний бінарний підхід до вступу, регламентований статтею 49 Договору про Європейський Союз. Традиційна модель, заснована на чіткому розмежуванні між державами-членами та «нечленами» (або третіми країнами), фактично замінюється гнучкою концепцією стадійної інтеграції (phased accession).

Досліджено нову правову природу статусу кандидата, який трансформувався з дипломатичного очікування на динамічну систему жорсткої правової умовності. Ключовим інструментом цієї трансформації виступає програма Ukraine Facility — унікальний фінансово-правовий механізм, що пов’язує надання 50 мільярдів євро допомоги з виконанням системи суворих індикаторів. Ці показники визначено як структурні контрольні орієнтири перед вступом, що вимагають проактивного впровадження acquis communautaire. Цей процес зумовлює розмивання правових меж, оскільки Україна перебирає на себе відповідальність держави-члена у стратегічних секторах (судова реформа, цифровізація митниці, корпоративне управління тощо) задовго до офіційного підписання Договору про приєднання (Договір про розширення).

Окрему увагу приділено правовим викликам секторальної інтеграції до внутрішнього ринку ЄС. На прикладі права вільного пересування осіб проілюстровано, як режим тимчасового захисту фактично став пілотним проєктом ринкової інтеграції. Водночас наголошено на необхідності виконання фундаментальних зобов’язань, зокрема приєднання до мережі EURES (європейська мережа служб зайнятості) та координації систем соціального забезпечення. Безпековий вимір інтеграції реалізується через участь України у проєктах PESCO (політика безпеки та оборони Європейського Союзу), що формує унікальну модель «безпекової асоціації». Стадійна інтеграція пропонує прискорений шлях до правового простору ЄС, проте вимагає надійної правової бази для запобігання ризику «постійного кандидатства» та забезпечення правової визначеності для обох сторін.

Ключові слова: право ЄС, стадійна інтеграція, членство, градуалізм, країна-кандидат, Україна.

Відкрити статтю>>>

Мета статті полягала у тому, щоб охарактеризувати принципи етичного використання штучного інтелекту (ШІ) у сфері освіти та перспективи їх правового впровадження.

З’ясовано, що сучасний стан розвитку технологій ШІ, їх розповсюдженість і доступність вимагають свого врахування у методологічному і правовому забезпеченні освітньої діяльності. Підтримано позицію науковців, які вважають за потрібне розробку і затвердження закону про штучний інтелект. Визначено, що уявляється важливим забезпечити відповідність норм освітнього законодавства сучасному рівню розвитку інформаційних технологій. Особливої актуальності вказані процеси набувають з урахуванням нещодавно затвердженого Верховною Радою України Закону України «Про академічну доброчесність».

У статті запропоновано поняття принципів етичного використання штучного інтелекту у сфері освіти, яке слід розуміти як системно організовану сукупність нормативних і ціннісних засад впровадження та застосування технологій штучного інтелекту в освітній, науковій та організаційній діяльності з метою забезпечення правомірності, безпечності, ефективності та гуманістичної спрямованості користування такими технологіями.

На підставі проведеного аналізу зроблено висновок, що розроблення і впровадження принципів етичного використання ШІ у сфері освіти є нині надзвичайно важливим. Це виступає передумовою попередження загроз та ризиків неконтрольованого використання ШІ здобувачами освіти, науково-педагогічними (педагогічними) працівниками, а також адміністрацією закладів освіти. Запропоноване у статті розуміння системи принципів етичного використання ШІ включає: принципи прозорості використання ШІ в освітній діяльності, відповідальності, доброчесності, безпеки, обмеженості застосування ШІ, ефективності, захисту персональних даних, подвійного людського контролю (за процесом і за результатами використання ШІ). Визначено, що ці принципи мають знайти своє закріплення у законі про штучний інтелект та у нормах освітнього законодавства, що підвищить їх дієве впровадження у структуру освітніх процесів.

Ключові слова: освіта, заклад освіти, заклад вищої освіти, освітній процес, освітня діяльність, штучний інтелект, інформаційні технології, інформаційне право, здобувачі освіти, науково-педагогічні працівники, академічна доброчесність.

Відкрити статтю>>>

У статті досліджуються теоретико-правові засади мінімізації ризиків операцій з криптовалютами в контексті забезпечення фінансової безпеки держави. Обґрунтовано, що стрімке поширення криптовалют, розвиток цифрових платіжних інструментів і транскордонний характер віртуальних активів зумовлюють виникнення нових викликів для фінансової системи, пов’язаних із легалізацією доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванням тероризму, ухиленням від оподаткування, виведенням капіталу, кібершахрайством, спекулятивною волатильністю та недостатнім рівнем захисту прав користувачів. Визначено, що криптовалютні операції одночасно мають інноваційний економічний потенціал і підвищену ризиковість, а тому потребують комплексного правового регулювання, яке поєднувало б стимули для розвитку цифрової економіки з ефективними публічно-правовими запобіжниками.

У роботі доведено, що мінімізація ризиків операцій з криптовалютами має здійснюватися через формування цілісного правового механізму, який включає чітке визначення правового статусу криптовалют і віртуальних активів, встановлення вимог до постачальників послуг, пов’язаних з їх обігом, запровадження процедур державної реєстрації або ліцензування, розмежування режимів для криптоактивів, стейблкоїнів та електронних грошей, а також закріплення правил належного зберігання клієнтських активів. Окрему увагу приділено значенню фінансового моніторингу, процедурам ідентифікації та верифікації клієнтів, застосуванню risk-based approach, контролю за підозрілими транзакціями, імплементації travel rule та створенню механізмів протидії маніпулюванню ринком і використанню криптоінструментів у злочинних схемах.

Аргументовано, що забезпечення фінансової безпеки у цій сфері неможливе без належного балансу між приватноправовим визнанням цифрових активів як об’єктів цивільних прав і публічно-правовим контролем за обігом таких активів. Зроблено висновок, що ефективна система мінімізації ризиків повинна передбачати не лише нормативне визначення криптовалют, а й комплекс інституційних, організаційних та наглядових заходів, спрямованих на захист фінансової стабільності, інтересів держави та прав учасників ринку. Обґрунтовано, що вдосконалення законодавства України у цій сфері має базуватися на поєднанні міжнародних стандартів AML/CFT, кращих практик зарубіжних держав та національних потреб розвитку цифрової економіки.

Ключові слова: віртуальний актив, криптовалюта, цифрова річ, цифровий контент, об’єкти цивільних прав, цивільне право, фінансовий моніторинг, AML/CFT, постачальник послуг, правовий режим, цифрове середовище, майнова цінність.

Відкрити статтю>>>

У статті досліджено правову природу державного контролю у сфері оціночної діяльності та особливості його реалізації в сучасних умовах розвитку публічного адміністрування. Обґрунтовано, що державний контроль у цій сфері є самостійним різновидом контрольної діяльності публічної адміністрації, який має комплексний адміністративно-правовий характер і спрямований на забезпечення законності, об’єктивності, професійності та єдності підходів до оцінки майна, майнових прав і результатів професійної оціночної діяльності. Встановлено, що його специфіка зумовлюється поєднанням владно-розпорядчого, процедурного, превентивного та гарантійного елементів, оскільки контроль у цій сфері покликаний не лише виявляти порушення, а й запобігати викривленню результатів оцінки, забезпечувати захист прав учасників правовідносин і підтримувати довіру до інституту оцінки як юридично значущої процедури.

Проаналізовано нормативну основу здійснення державного контролю у сфері оціночної діяльності, а також компетенцію уповноважених суб’єктів, насамперед Фонду державного майна України, який реалізує регуляторні, методичні, наглядові та організаційні повноваження у відповідній сфері. З’ясовано, що особливості реалізації державного контролю проявляються через застосування спеціальних форм і засобів впливу, зокрема ведення державних реєстрів, рецензування звітів про оцінку, контроль за дотриманням національних стандартів, перевірку суб’єктів оціночної діяльності, а також використання адміністративних процедур під час прийняття рішень, які впливають на права та законні інтереси оцінювачів, замовників оцінки й інших заінтересованих осіб.

Державний контроль у сфері оціночної діяльності охарактеризовано не лише як інструмент нагляду за дотриманням законодавства, а і як складову механізму публічного адміністрування, спрямовану на забезпечення належної якості оціночних процедур і легітимності їх результатів. Удосконалено підхід до розуміння змісту такого контролю через єдність його правозабезпечувальної, превентивної, коригувальної та інформаційно-аналітичної функцій. Дістало подальший розвиток положення про необхідність посилення процедурних гарантій, підвищення прозорості контрольної діяльності, цифровізації контрольних механізмів і вдосконалення нормативного регулювання з урахуванням сучасних викликів. Зроблено висновок, що ефективність державного контролю у сфері оціночної діяльності безпосередньо впливає на стабільність майнового обороту, захист публічного інтересу та якість адміністративно-правового забезпечення економічних відносин.

Ключові слова: адміністративно-правове регулювання, Фонд державного майна України, оцінка майна, майнові права, євроінтеграція, державний контроль та нагляд в сфері оціночної діяльності.

 Відкрити статтю>>>

Актуальність проблематики зумовлена тим, що правила створення академічних творів регулюються як нормами освітнього законодавства, так і положеннями права інтелектуальної власності. При цьому вони відрізняються за своєю юридичною природою: норми академічної доброчесності належать до публічного права, тоді як положення авторського права та інших інститутів інтелектуальної власності – до приватноправової сфери. Визначено, що в освітньому праві та авторському праві існують розбіжності щодо розуміння ідеї як об’єкта правової охорони. У контексті академічної доброчесності ідея може розглядатися як результат інтелектуальної діяльності, а її незаконне привласнення – як академічний плагіат, тоді як в авторському праві ідея не є об’єктом правової охорони. Крім того, в авторському праві визначено поняття «плагіат», а в освітньому праві – «академічний плагіат».

Водночас відмінність простежується також у меті правового регулювання: інститут авторського права спрямований передусім на захист майнових і немайнових прав авторів або їхніх правонаступників, тоді як норми академічної доброчесності орієнтовані на забезпечення достовірності наукової діяльності. Обґрунтовано, що встановлення факту академічного плагіату не може зводитися виключно до констатації порушення авторського права, оскільки ці види правового регулювання мають різні об’єкти охорони, підстави відповідальності та правові наслідки. Доведено, що кваліфікація академічного плагіату потребує комплексного застосування норм освітнього законодавства, локальних актів закладів освіти та окремих положень авторського права з урахуванням мети академічної діяльності й специфіки академічного твору. Наголошено, що норми авторського права у сфері академічної діяльності мають похідний характер від освітнього права та відрізняються за функціональною спрямованістю, зокрема щодо забезпечення академічної доброчесності та охорони прав авторів.

Встановлено, що процедура виявлення академічного плагіату визначається як на нормативному, так і на локальному рівнях – в окремих закладах вищої освіти та наукових установах. Сформульовано, що академічний плагіат є освітнім правопорушенням, яке передбачає порушення етичних та освітніх норм щодо створення академічного твору, зокрема ненадання достовірної інформації про авторство використаних ідей і текстів, а також порушення процедури його створення, зокрема виконання наукових робіт на замовлення іншими особами.

Ключові слова: інтелектуальна власність, об’єкти права інтелектуальної власності, об’єкт правової охорони, захист майнових і немайнових прав, авторське право, автор, науковий твір, службовий твір, академічний твір, академічна доброчесність, академічний плагіат.

Відкрити статтю>>>

У статті здійснено комплексний теоретико-правовий аналіз співвідношення адміністративного та дисциплінарного провадження як різновидів юрисдикційної діяльності суб’єктів публічної адміністрації. Актуальність дослідження зумовлена відсутністю єдиного законодавчого підходу до визначення їх правової природи, процесуальної форми та місця у системі адміністративного процесу, що спричиняє труднощі у правозастосовній практиці та породжує наукові дискусії. У роботі узагальнено доктринальні підходи до розуміння адміністративного провадження як врегульованої нормами адміністративного права діяльності щодо розгляду та вирішення індивідуально-конкретних справ у сфері публічного управління, а також дисциплінарного провадження як спеціальної процедури притягнення до дисциплінарної відповідальності осіб, які перебувають у службових правовідносинах із державою.

Обґрунтовано, що попри спільну адміністративно-правову природу зазначених проваджень, вони істотно відрізняються за функціональним призначенням, суб’єктним складом, підставами виникнення та процесуальною формою. Зокрема, адміністративне провадження спрямоване на реалізацію публічного інтересу у широкому значенні, забезпечення законності та захист прав і свобод особи, тоді як дисциплінарне провадження має внутрішньо-організаційний характер і покликане забезпечити належну службову дисципліну та ефективне функціонування органів публічної влади.

Визначено, що однією з ключових проблем є можливість одночасного застосування адміністративної та дисциплінарної відповідальності за одне правопорушення, що зумовлює необхідність чіткого нормативного розмежування відповідних процедур. Проаналізовано підходи вітчизняних науковців щодо місця дисциплінарного провадження у системі адміністративного процесу, зокрема як складової адміністративного провадження, самостійного виду юрисдикційної діяльності або комплексного правового явища.

У результаті дослідження сформульовано авторські визначення адміністративного та дисциплінарного провадження, а також визначено їх основні спільні та відмінні ознаки. Зроблено висновок про необхідність удосконалення законодавчого регулювання у сфері адміністративних і дисциплінарних процедур, гармонізації їх процесуальних стандартів та забезпечення належних гарантій прав осіб у відповідних провадженнях.

Ключові слова: адміністративне провадження, дисциплінарне провадження, адміністративний процес, дисциплінарна відповідальність, публічна адміністрація, юрисдикційна діяльність, службова дисципліна.

Відкрити статтю>>>

Стаття присвячена комплексному аналізу адміністративно-правових механізмів охорони праці вразливих категорій працівників, насамперед неповнолітніх, в умовах воєнного стану в Україні. Конституція України у статті 43 закріплює пряму заборону застосування праці неповнолітніх на небезпечних роботах, однак ефективність цього конституційного імперативу у кризових умовах збройного конфлікту вимагає окремого наукового осмислення. Авторами встановлено, що введення воєнного стану, обмеження планових перевірок, мобілізація частини інспекторів праці та масове переміщення населення створили умови, за яких ризики неформального залучення неповнолітніх до праці суттєво зросли. Водночас законодавство залишається формально незмінним: Закон України № 2136-IX «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» зберігає скорочений режим робочого часу для осіб до 18 років, заборону нічних і надурочних робіт, а також вимогу обов’язкових медичних оглядів. Практична ефективність цих норм, однак, визначається якістю адміністративно-правового механізму їх реалізації, тобто спроможністю Державної служби України з питань праці та інших уповноважених органів виявляти і припиняти порушення навіть в умовах обмежених ресурсів. У статті здійснено порівняльний аналіз вітчизняних підходів та досвіду США, де ключовим інструментом боротьби з незаконним дитячим найманством є широкий стандарт «suffer or permit to work», закріплений у Законі про справедливі стандарти оплати праці 1938 року. Цей стандарт поширює відповідальність роботодавця на будь-який випадок, коли він знав або мав знати про залучення неповнолітнього до праці, незалежно від наявності формального трудового договору. Управління з охорони праці та виробничої безпеки США (OSHA) застосовує ризик-орієнтовану модель інспекцій, яка дозволяє концентрувати наглядові ресурси у найбільш вразливих секторах. На підставі проведеного аналізу сформульовано конкретні пропозиції щодо вдосконалення українського законодавства: розширення визначення поняття «застосування праці» неповнолітніх, запровадження цифрової дозвільної системи, формалізація міжвідомчої взаємодії, упровадження умовного фінансування відбудови та побудова аналітичної карти ризиків порушень у сфері дитячої праці.

Ключові слова: воєнний стан, неповнолітні працівники, служба охорони праці, державний нагляд, вразливі категорії, дитяча праця, адміністративно-правовий механізм.

Відкрити статтю>>>

Метою статті є визначення особливостей договірного регулювання відносин із розподілу майна подружжя у цивільному та сімейному праві.

Майнові відносини подружжя мають комплексну правову природу та регулюються як нормами сімейного, так і цивільного права, що зумовлює їх інтегрований характер і потребу в узгодженому застосуванні відповідних правових механізмів. Поряд із законним режимом спільної сумісної власності подружжя формується договірний режим майна, який ґрунтується на принципі автономії волі сторін і дозволяє індивідуалізувати правове регулювання відповідно до їхніх інтересів.

Договір виступає основним інструментом правового регулювання майнових відносин подружжя, поєднуючи функції юридичного факту та засобу безпосереднього впливу на зміст прав і обов’язків сторін. Договір виступає ефективним інструментом розподілу майна подружжя, що дозволяє уникнути судових спорів, забезпечити індивідуалізацію правового регулювання, реалізувати принцип автономії волі сторін. Система договорів у сфері сімейного права є різноманітною та охоплює як спеціальні сімейно-правові договори (шлюбний договір, договір про поділ майна та ін.), так і цивільно-правові договори, які впливають на правовий режим майна подружжя (договори купівлі-продажу, дарування, ренти, довічного утримання та ін.).

Взаємодія цивільного та сімейного права у договірному регулюванні проявляється у субсидіарному застосуванні норм цивільного законодавства, поєднанні диспозитивних та імперативних засад, а також у встановленні меж свободи договору, зокрема з метою захисту прав та інтересів сторін і дітей. Історичний розвиток інституту договору, починаючи з римського приватного права, підтверджує його сталість та універсальність як ефективного інструменту регулювання майнових відносин, у тому числі у сфері розподілу майна подружжя.

Подальший розвиток правового регулювання має бути спрямований на усунення міжгалузевих колізій, удосконалення договірних механізмів та забезпечення єдності правозастосовної практики з урахуванням сучасних тенденцій розвитку приватного права.

Ключові слова: сімейно-правовий договір, цивільно-правовий договір, шлюбний договір, майно, розподіл майна, подружжя, власність, сімейно-правове регулювання, цивільно-правове регулювання, правовідносини.

Відкрити статтю>>>

У статті комплексно досліджено місце та роль Кабінету Міністрів України у системі адміністративно-правового забезпечення встановлення та функціонування зон із особливими умовами користування навколо військових об’єктів. Визначено, що Уряд як вищий орган у системі органів виконавчої влади посідає центральне місце у формуванні та реалізації державної політики у сфері використання, охорони, обліку та правового режиму земель державної власності, насамперед земель оборони. Обґрунтовано, що компетенція Кабінету Міністрів України у цій сфері має міжгалузевий характер і охоплює нормотворчу, координаційну, організаційно-розпорядчу та контрольну діяльність, спрямовану на узгодження вимог земельного, оборонного, екологічного, містобудівного та кадастрового законодавства. З’ясовано, що саме на урядовому рівні забезпечується координація діяльності Міністерства оборони України, центральних органів виконавчої влади у сфері земельних відносин, містобудування, екології та кадастрового обліку. Встановлено, що чинне законодавство України не формує цілісного підзаконного механізму надання земельних ділянок для потреб військових частин, а також не містить уніфікованої урядової процедури встановлення, зміни, скасування, державної реєстрації та кадастрового відображення зон із особливими умовами користування навколо військових частин та інших військових об’єктів. Доведено, що така прогалина знижує рівень правової визначеності та ефективність адміністративно-правової охорони земель оборони. Обґрунтовано доцільність ухвалення окремого урядового нормативно-правового акта для врегулювання адміністративних процедур у цій сфері. Аргументовано, що відсутність єдиного процедурного акта ускладнює взаємодію між органами публічної адміністрації, породжує неоднакову практику застосування законодавства, ускладнює внесення відомостей до Державного земельного кадастру та послаблює превентивний потенціал правових засобів захисту публічних інтересів у сфері національної безпеки. Запропоновано практичні напрями урядового регулювання.

Ключові слова: Кабінет Міністрів України, землі оборони, військові об’єкти, зони із особливими умовами користування, адміністративно-правове забезпечення, адміністративно-правова охорона, Державний земельний кадастр, публічне адміністрування.

Відкрити статтю>>>

У статті здійснено комплексне дослідження адміністративно-правового регулювання діяльності Повітряні Сили Збройних Сил України як одного з ключових елементів системи забезпечення обороноздатності держави. Розкрито історичні передумови формування Повітряних Сил після набуття Україною незалежності, а також проаналізовано етапи їх трансформації, зокрема об’єднання військово-повітряного компоненту та військ протиповітряної оборони у 2004 році. Визначено, що сучасні Повітряні Сили являють собою складну багаторівневу організаційну систему, яка виконує широкий спектр завдань, а саме від охорони повітряного простору до забезпечення бойових дій інших видів Збройних Сил.

Особливу увагу приділено аналізу нормативно-правової бази, що регламентує діяльність Повітряних Сил, яка включає Конституція України, закони України у сфері національної безпеки та оборони, а також значну кількість підзаконних нормативно-правових актів, зокрема наказів Міністерства оборони України та відомчих документів у сфері державної авіації. Встановлено, що така розгалужена система правового регулювання забезпечує детальне врегулювання діяльності, однак характеризується фрагментарністю, надмірною кількістю нормативних актів і наявністю дублювання окремих положень.

У роботі проаналізовано організаційну структуру Повітряних Сил, зокрема роль командування як стратегічного органу військового управління, систему повітряних командувань, а також функціональне призначення різних родів військ і спеціалізованих підрозділів. Обґрунтовано, що ефективність виконання покладених на Повітряні Сили завдань значною мірою залежить від чіткості розмежування управлінських повноважень, належного ресурсного забезпечення та узгодженості правового регулювання.

Зроблено висновок про необхідність удосконалення адміністративно-правового забезпечення діяльності Повітряних Сил шляхом кодифікації законодавства, систематизації підзаконних актів, гармонізації національних норм зі стандартами НАТО, впровадження сучасних цифрових систем управління, розвитку правового регулювання безпілотної авіації та підвищення гнучкості правового режиму в умовах воєнного стану. Наголошено, що реалізація запропонованих заходів сприятиме підвищенню ефективності функціонування Повітряних Сил та зміцненню обороноздатності України в сучасних умовах безпекових викликів.

Ключові слова: Повітряні Сили Збройних Сил України, адміністративно-правове регулювання, обороноздатність, військове управління, державна авіація, нормативно-правова база, національна безпека, НАТО, безпілотні авіаційні комплекси, воєнний стан.

Відкрити статтю>>>

У статті досліджено окремі аспекти формування та реалізації державної політики у сфері охорони праці в Україні. Обґрунтовано, що одним із ключових орієнтирів державної політики у цій сфері є Цілі сталого розвитку ООН, зокрема забезпечення гідної праці, економічного зростання, а також збереження здоров’я працюючого населення. На підставі статистичних даних встановлено, що проблема виробничого травматизму та професійної захворюваності має системний характер як на глобальному рівні, так і в Україні, де зберігається стабільно високий рівень травматизму та смертності, зокрема в умовах воєнних дій.

Проаналізовано наукові підходи до визначення поняття «державна політика у сфері охорони праці» та обґрунтовано її місце у системі соціально-трудових відносин. Розглянуто інституційний механізм реалізації державної політики у сфері охорони праці, зокрема повноваження Державної служби України з питань праці, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, місцевих державних адміністрацій і органів місцевого самоврядування, а також проаналізовано нормативно-правове забезпечення, включаючи закони України, підзаконні нормативно-правові акти та галузеві правила з охорони праці.

Встановлено, що, незважаючи на наявність розгалуженої нормативно-правової бази, ефективність реалізації державної політики залишається недостатньою. До основних проблем віднесено фрагментарність законодавства, дублювання правових норм, неефективність публічного адміністрування, недостатній рівень державного нагляду, а також переважно реактивний характер системи охорони праці, орієнтований на реагування на наслідки, а не на їх попередження.

З урахуванням змін у міжнародних стандартах, зокрема визнання у 2022 році безпечного і здорового робочого середовища одним із фундаментальних принципів і прав у сфері праці, обґрунтовано необхідність удосконалення державної політики у цій сфері. Запропоновано основні напрями її розвитку, серед яких перехід до превентивної моделі управління професійними ризиками, підвищення ефективності публічного адміністрування, гармонізація національного законодавства з міжнародними стандартами, впровадження людиноцентричного та інклюзивного підходів, розвиток соціального діалогу та посилення превентивної складової.

Ключові слова: державна політика, охорона праці, права людини, публічне адміністрування, виробничий травматизм, безпечне і здорове робоче середовище, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, міжнародні стандарти, професійні ризики, превентивна модель.

Відкрити статтю>>>

Стаття присвячена комплексному порівняльному дослідженню адміністративно-правових моделей участі закладів вищої освіти України та країн Європейського Союзу у міжнародному співробітництві. Актуальність теми зумовлена необхідністю подолання системного розриву між високим рівнем університетської автономії в ЄС та інертністю вітчизняних регуляторних механізмів в умовах інтеграції до Європейського освітнього простору.

У межах дослідження здійснено деконструкцію правової природи ЗВО через призму порівняльного правознавства, де університет розглядається не як структурна одиниця державного апарату, а як автономний суб’єкт публічного права. Проаналізовано досвід Німеччини, Нідерландів, Естонії, Франції та Польщі, що дозволило вперше виокремити та теоретично обґрунтувати три базові адміністративно-правові моделі міжнародної взаємодії ЗВО: корпоративно-автономну, інституційно-керовану та адміністративно-дирижистську.

Особливу увагу приділено критичному аналізу «адміністративного дирижизму» в Україні, який базується на презумпції необхідності перманентного державного втручання та погодження кожного етапу міжнародної активності університетів.

Наукова новизна роботи полягає у розробці концепцій «адміністративної транзитивності» та «адміністративної сумісності» процедур. Авторами обґрунтовано необхідність закріплення у вітчизняному законодавстві юридичної презумпції еквівалентності результатів європейських акредитаційних процедур (агенцій-членів ENQA), що має усунути деструктивну практику подвійної звітності та повторної акредитації спільних міжнародних програм.

Стратегічною метою реформування управління вищою освітою в Україні має стати перехід від моделі «адміністративного стримування» до моделі «адміністративного сприяння». Запропоновано трансформацію статусу українського ЗВО з бюджетної установи на автономного суб’єкта публічного права (публічну корпорацію), що є необхідною передумовою для реалізації елементів ius tractatuum та забезпечення конкурентоспроможності українських університетів на глобальному рівні. Практичні рекомендації спрямовані на вдосконалення адміністративного законодавства України в частині дерегуляції міжнародної діяльності ЗВО та імплементації принципів Європейського адміністративного простору.

Ключові слова: адміністративно-правове регулювання, державний контроль, заклади вищої освіти, автономія ЗВО, міжнародне співробітництво, міжнародні договори, право Європейського Союзу, європейські стандарти.

Відкрити статтю>>>

Журнал опубліковано на сайті 25 березня 2026 року

титульна сторінка

зміст

Антошкіна В.К. Процесуальна правосуб’єктність громадськості у спорах щодо екологічно значимих рішень у сфері містобудування

У статті досліджується процесуальна правосуб’єктність громадських об’єднань у спорах, які виникають у рамках державної містобудівної політики та конституційно й міжнародно гарантованих стандартів охорони довкілля. Актуальність тематики зумовлена зростанням кількості управлінських рішень щодо вилучення земель, зміни їх цільового призначення та передачі у користування для реалізації масштабних публічних проєктів, що потенційно зачіпають території екологічної мережі та інші екологічно цінні землі. За таких умов питання правомірності адміністративного акта трансформується у проблему співвідношення публічної доцільності й імперативних екологічних обмежень. Метою дослідження є з’ясування процесуальних та матеріально-правових підстав участі представників громадськості у адміністративних спорах, які виникають у сфері екологічно значимого землекористування. Методологічну основу становлять системний, порівняльно-правовий і телеологічний методи, а також аналіз судової практики Верховного Суду у контексті застосування Орхуської конвенції та норм національного екологічного законодавства. У результаті обґрунтовано, що нормативно-правова рамка управління територіями екомережі вибудовується як ієрархічно узгоджена система обмежень дискреції, де конституційний рівень визначає матеріальні та процедурні межі будь-якого рішення, а міжнародні зобов’язання України (Бернська, Рамсарська, Боннська конвенції тощо) формують додатковий стандарт недопущення деградації природних середовищ. Доведено, що право на судовий захист у таких спорах може реалізовуватися колективно через громадські об’єднання за умови екологічної релевантності порушення та наявності статутно визначених повноважень, що унеможливлює трансформацію орхуського доступу до правосуддя в універсальну модель actio popularis (з лат. – «суспільна дія»). Водночас судова практика встановлює процесуальні обмеження, пов’язані з необхідністю юридично значущого зв’язку між оскаржуваним рішенням і порушеним інтересом. Перспективи подальших досліджень пов’язані з уточненням критеріїв «екологічного результату» як підстави процесуальної легітимації, аналізом меж допустимих спрощень у воєнний період та формуванням доктрини балансування публічних інтересів у спорах щодо трансформації природних територій.

Ключові слова: процесуальна правосуб’єктність, доступ до правосуддя, охорона довкілля, містобудівні спори, адміністративне право, адміністративне судочинство, публічний інтерес.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.144.1

Гринько С.Д., Гринько Р.В. Цивільна дієздатність як передумова набуття права власності на нерухоме майно за договором в Україні

Метою статті є визначення особливостей цивільної дієздатності як передумови набуття права власності на нерухоме майно за договором в Україні.

Цивільна дієздатність є ключовим елементом правового статусу фізичної особи та визначає її можливість бути повноцінним учасником цивільних правовідносин, зокрема у сфері обігу нерухомого майна. Вона виступає функціональним механізмом реалізації правоздатності, забезпечуючи перехід від потенційної можливості мати права до їх фактичного набуття та здійснення. Обсяг цивільної дієздатності фізичної особи визначається віком та психічним станом, що відображає необхідність наявності у суб’єкта здатності усвідомлювати значення своїх дій і керувати ними як передумови самостійної участі у правочинах.

У сфері набуття права власності на нерухоме майно цивільна дієздатність виступає обов’язковою юридичною передумовою дійсності правочину, оскільки забезпечує легітимність волевиявлення сторін та правомірність переходу речових прав. Особливий правовий режим нерухомого майна, пов’язаний із його значною економічною та соціальною цінністю, обумовлює встановлення підвищених вимог до суб’єктного складу правочинів, зокрема щодо наявності повної цивільної дієздатності або належної участі законних представників. Законодавче регулювання участі малолітніх, неповнолітніх, обмежено дієздатних та недієздатних осіб у правочинах щодо нерухомості спрямоване на забезпечення балансу між захистом їхніх майнових інтересів та необхідністю збереження стабільності цивільного обороту. Нотаріальне посвідчення договорів щодо нерухомого майна та обов’язок нотаріуса перевіряти цивільну дієздатність сторін виступають важливими превентивними гарантіями законності правочинів і мінімізації ризику їх подальшого оспорювання.  Судовий контроль за дотриманням вимог щодо цивільної дієздатності, зокрема через призначення судово-психіатричної експертизи та оцінку стану особи на момент укладення правочину, забезпечує реалізацію принципу оцінки дійсності правочину ex tunc та сприяє правовій визначеності. Отже, цивільна дієздатність виконує роль правового фільтра у механізмі набуття права власності на нерухоме майно, забезпечуючи одночасно свободу цивільного обороту, захист інтересів вразливих осіб та стабільність речових правовідносин.

Ключові слова: цивільна дієздатність, цивільна правоздатність, право власності, нерухоме майно, договір, правочин, нотаріус, малолітні фізичні особи, неповнолітні фізичні особи, недієздатні фізичні особи, обмежено дієздатні фізичні особи.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.144.2

Гринько С.Д., Ксьондзик Ю.Ю. Принцип добросовісності у модельних актах європейського договірного права

Метою статті є визначення особливостей принципу добросовісності у модельних актах європейського договірного права. Встановлено, що принцип добросовісності посідає центральне місце у модельних актах європейського договірного права та виконує функцію універсального нормативного стандарту поведінки сторін.

У Принципах UNIDROIT принцип добросовісності та чесного ведення справ має системний характер і пронизує всі стадії договірних відносин – від переговорів і укладення договору до його тлумачення та виконання. Він виконує функцію загального нормативного стандарту, який забезпечує баланс інтересів сторін, запобігає зловживанню правами та сприяє формуванню справедливих і передбачуваних умов міжнародного комерційного обороту. У PECL принцип добросовісності виконує фундаментальну системоутворюючу функцію: він обмежує свободу договору, виступає імперативним стандартом поведінки сторін і поєднує суб’єктивний елемент чесності з об’єктивною вимогою справедливого ведення ділових відносин. У DCFR принцип добросовісності та чесного ведення справ виконує системоутворюючу функцію. Він застосовується на всіх етапах договірного правовідношення – від переговорів до виконання та припинення договору – і слугує універсальним критерієм оцінки поведінки сторін, а також справедливості договірних умов. Такий підхід сприяє забезпеченню балансу інтересів сторін та підвищує рівень справедливості й передбачуваності договірного регулювання у європейському приватному праві. Крім того у DCFR принцип добросовісності слугує інструментом запобігання недобросовісному використанню договірної переваги, орієнтиром для тлумачення договорів, засобом захисту обґрунтованої довіри учасників цивільного обороту та критерієм оцінки справедливості договірних умов. У сукупності ці положення забезпечують гнучкість та справедливість договірного регулювання, сприяючи підтриманню балансу інтересів сторін та стабільності цивільного обороту.

Окреслено перспективи подальшого розвитку європейського договірного права шляхом ширшого використання положень DCFR і PECL, зростання ролі інструментів soft law у міжнародній комерційній практиці, розвитку судової рецепції принципу добросовісності тощо.

Ключові слова: принцип добросовісності, принцип чесного ведення справ, європейське договірне право, DCFR, PECL, UNIDROIT, приватне право, договір, стандарт поведінки.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.144.3

Дуліба Є.В., Теремецький В.І. Комісії з розгляду питань щодо надання компенсації за знищені об’єкти нерухомого майна внаслідок бойових дій, терористичних актів, диверсій, спричинених збройною агресією Російської Федерації: особливості утворення та функціонування

У статті досліджено особливості утворення та діяльності Комісій з розгляду питань щодо надання компенсації за знищені об’єкти нерухомого майна, створення яких передбачено Законом України від 23 лютого 2023 року № 2923-IX. Актуальність дослідження зумовлена значними масштабами руйнування житлового фонду внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та необхідністю забезпечення ефективного механізму відшкодування шкоди громадянам.

Проаналізовано нормативно-правові засади створення таких комісій, визначено їх місце у системі органів публічної влади, а також особливості формування їх персонального складу. Окрему увагу приділено питанню участі представників громадськості у діяльності комісій та практиці реалізації відповідних вимог законодавства органами місцевого самоврядування. На підставі аналізу рішень органів місцевого самоврядування встановлено, що склад комісій здебільшого формується із посадових осіб органів місцевого самоврядування, представників комунальних підприємств чи місцевих депутатів, тоді як вимога щодо належного залучення представників громадськості не завжди дотримується.

У статті також досліджено повноваження комісій, організаційні форми їх діяльності, порядок розгляду заяв про надання компенсації та особливості прийняття відповідних рішень. Обґрунтовано, що комісії слід розглядати як адміністративні органи у розумінні Закону України «Про адміністративну процедуру», а їх рішення – як адміністративні акти, спрямовані на вирішення індивідуальної справи та визначення прав і обов’язків заявників.

Окремо проаналізовано проблемні аспекти функціонування комісій, зокрема недостатній рівень інформаційної взаємодії з органами публічної влади, обмежену відкритість їх діяльності для громадськості, порушення строків розгляду заяв та недостатній рівень мотивування рішень про відмову у наданні компенсації. За результатами дослідження обґрунтовано необхідність удосконалення правового регулювання діяльності комісій, зокрема шляхом законодавчого закріплення вимоги щодо обов’язкової участі представників громадськості у їх складі.

Ключові слова: компенсація за знищене нерухоме майно, адміністративний орган, органи місцевого самоврядування, правовий режим воєнного стану представники громадськості, адміністративна процедура, органи публічної влади, інформаційнавзаємодія, житловий фонд, відшкодування шкоди, посадова особа.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.144.4

Кожура Л.О., Омельченко А.В., Богданець А.В. Особливості обчислення строків позовної давності в контексті цивільно-правового захисту майнових прав

У статті досліджені актуальні питання цивільного-правового захисту майнових прав. Проаналізовані законодавчі та доктринальні дефініції «захист», «охорона», «захист цивільних прав», «захист цивільних прав та інтересів», «позовна давність». Визначені ознаки, характерні позовній давності. Окреслені правові аспекти звернення до суду за захистом особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Досліджені питання важливості існування інституту позовної давності в контексті права на судовий захист майнових прав. Акцентовано увагу на тому, що обираючи юрисдикційну форму захисту цивільних прав та інтересів, особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу у межах строку позовної давності.

Обгрунтовано позицію, що позовна давність слугує правовою гарантією стабільності цивільних правовідносин і встановлення меж охорони суб’єктивних прав та охoрoнюваних законом інтересів їх учасників. Акцентовано увагу на те, що на практиці виникає неоднозначна ситуація у зіставленні обчислення строку позовної давності та моменту права на захист порушених прав чи інтересів неповнолітніх осіб.

Досліджено проблематику зупинення позовної давності в контексті законодавчих норм в Цивільному кодексі України. Зосереджено увагу на  тому, що з 04.09.2025 р. в Україні відновився перебіг строків позовної давності, який був призупинений спочатку у зв’язку з пандемією COVID-19, а згодом – із введенням воєнного стану. Це свідчить про те, що кредитори й боржники мають обмежений час для адаптації до нових умов та переоцінки стану своїх зобов’язань. Визначені підстави переривання перебігу позовної давності.

Зроблено висновок, що позовна давність сприяє стабілізації цивільних право­відносин, усуненню невизначеності у відносинах між їх учасниками та стимулює активність учасни­ків цивільного обігу у здійсненні прав і виконанні обов’язків.

Ключові слова: строк, позовна давність, правове регулювання, законодавство України, цивільно-правовий захист, захист цивільних прав та інтересів, майнові права, захист порушених майнових неповнолітніх осіб.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.144.5

Коропатнік І.М., Карелін В.В., Бериславська О.М. Адміністративно-правові процедури встановлення спеціальних зон у сфері функціонування військових об’єктів

У статті досліджено адміністративно-правові процедури встановлення зон з особливими умовами користування у сфері функціонування військових об’єктів як важливого інструменту забезпечення обороноздатності держави та належного режиму використання земель оборони. Проаналізовано нормативно-правову основу формування таких зон, зокрема положення Конституції України, Земельного кодексу України, законів України «Про використання земель оборони», «Про адміністративну процедуру», «Про землеустрій», «Про Державний земельний кадастр», «Про регулювання містобудівної діяльності», «Про національну інфраструктуру геопросторових даних», а також відповідних підзаконних нормативно-правових актів, що регламентують питання землеустрою, кадастрового обліку та просторового планування. Встановлено, що зазначені акти містять окремі положення щодо обмежень у використанні земель та режиму прилеглих територій військових об’єктів, однак не формують цілісного процедурного механізму створення таких зон.

Обґрунтовано, що встановлення зон з особливими умовами користування у сфері функціонування військових об’єктів доцільно розглядати як різновид адміністративного провадження у сфері земельних відносин, яке здійснюється уповноваженими органами публічної влади з метою встановлення спеціального правового режиму використання земельних ділянок, розташованих у межах або поблизу військових об’єктів. Визначено основні стадії відповідної процедури: ініціювання встановлення зони уповноваженим суб’єктом; підготовка землевпорядної документації та просторового обґрунтування меж зони; міжвідомче погодження із заінтересованими органами державної влади та місцевого самоврядування; прийняття адміністративного акта про встановлення зони; внесення відомостей про відповідні обмеження до Державного земельного кадастру та інших пов’язаних державних геоінформаційних систем; доведення рішення до відома власників і користувачів земельних ділянок, а також можливість його адміністративного чи судового оскарження.

Зроблено висновок про фрагментарність чинного нормативного регулювання та відсутність єдиного процедурного підходу до встановлення, зміни та скасування зон з особливими умовами користування у сфері функціонування військових об’єктів. Обґрунтовано необхідність систематизації відповідних норм і прийняття спеціального урядового порядку, який би чітко визначав суб’єктів, стадії, строки, вимоги до документації, порядок кадастрового обліку та механізми інформування заінтересованих осіб, що сприятиме підвищенню правової визначеності, прозорості процедур та ефективності управління землями оборони.

Ключові слова: адміністративна процедура, землі оборони, військові об’єкти, зони з особливими умовами користування, зони особливого режиму використання земель, обмеження у використанні земель, Державний земельний кадастр.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.144.6

 Кузнецов В.В. Свобода слова і охорона авторитету органів державної влади: проблеми та перспективи змін до ст. 346 КК України

Стаття присвячена комплексному дослідженню проблеми встановлення балансу між кримінально-правовим захистом державних та громадських діячів та фундаментальним правом на свободу слова в умовах збройної агресії росії проти України. Автор акцентує увагу на тому, що сучасна соціально-політична ситуація, радикалізація суспільства та значний обсяг нелегальної зброї трансформують вербальні погрози в реальні ризики для національної безпеки, що підтверджується випадками насильства щодо представників влади. На основі аналізу законопроекту № 14372 від 12 січня 2026 р. досліджено запропоновані зміни до ст. 346 Кримінального кодексу України, що спрямовані на криміналізацію публічних закликів до насильства та публічного підбурювання щодо представників влади. У межах порівняльно-правового аналізу розглянуто кримінальне законодавство Республіки Польща (статті 224, 226), Федеративної Республіки Німеччини (§ 188) та Французької Республіки (статті 433-3, 433-5), де передбачено підвищений захист репутації та безпеки осіб, наділених публічним мандатом. Особливу увагу приділено практиці Європейського суду з прав людини, зокрема справам «Castells v. Spain», «Zana v. Turkey» та «Incal v. Turkey», що дозволяють окреслити межі допустимої критики представників влади. Обґрунтовано, що свобода слова не є абсолютною і може бути обмежена в інтересах громадського порядку, проте такі обмеження мають бути пропорційними та встановленими законодавством. Науково обґрунтовано критерії відмежування легітимного політичного протесту від кримінально караних діянь. Доведено, що правомірна критика не повинна містити закликів до насильства, має бути спрямована на вираження думки, а не залякування, та сприйматися як риторика, а не план дій. Натомість ознаками недопустимих висловлювань є визначеність умислу, адресність погрози та реальна спрямованість на насильство. Зроблено висновок про необхідність удосконалення законопроекту № 14372 шляхом чіткого визначення дефініцій «публічний заклик» та «публічне підбурювання»; вилучення оціночних понять; приведення санкцій відповідних норм (ст. 346 КК України) у відповідність до принципу пропорційності. Підкреслено, що ефективність нових кримінально-правових норм залежатиме від здатності судових та правоохоронних органів розмежовувати політичну критику та реальні загрози національній безпеці держави.

Ключові слова: громадські та державні діячі, громадський порядок,  кримінально-правовий захист, кримінальне правопорушення, національна безпека, публічні заклики, підбурювання до насильства, представник влади, принцип пропорційності, принцип необхідності, санкція, свобода слова.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.144.7

Кунтій А.І. Досудове розслідування кримінальних правопорушень, передбачених ст. 409 КК України: обставини, що підлягають встановленню

У статті досліджено сучасний стан досудового розслідування кримінальних правопорушень, передбачених статтею 409 Кримінального кодексу України, що полягають в ухиленні військовослужбовців від проходження військової служби шляхом самокалічення або іншим способом. Автором наголошено на складнощах, з якими стикаються слідчі при доведенні умисного характеру дій військовослужбовців, а також при встановленні мотивів, мети та психічного стану осіб, які вдаються до самокалічення або симуляції хвороб. Розкрито теоретичні підходи до визначення обставин, що підлягають встановленню під час досудового розслідування, із урахуванням термінологічної відмінності понять «встановлення» та «з’ясування» обставин. Запропоновано систематизацію обставин, що підлягають встановленню у справах зазначеної категорії, за основними групами: передумови ухилення, обставини події кримінального правопорушення, мотиви та мета вчинення діяння, наслідки та фактори, що впливають на ступінь відповідальності. Проаналізовано практику досудового розслідування та судових рішень у справах, кваліфікованих за ст. 409 КК України, зокрема випадки відмови від виконання бойових наказів, подання неправдивих відомостей, використання підроблених документів або симуляції захворювань. На цій основі зроблено висновок про необхідність урахування психофізіологічних і морально-психологічних чинників при оцінці дій військовослужбовців, а також про доцільність призначення судово-медичних і психіатричних експертиз у кожному випадку, коли дії підозрюваного пов’язані з фізичними ушкодженнями або психічними відхиленнями. Зроблено висновок, що впровадження такої методики сприятиме підвищенню ефективності досудового розслідування, зміцненню військової дисципліни та запобіганню подальшим проявам ухилення від виконання обов’язків військової служби. Окрему увагу акцентовано на важливості профілактичної роботи у Збройних Силах України, удосконаленні системи виховного впливу, психологічної підтримки особового складу та підвищенні рівня правосвідомості військовослужбовців. Особливу увагу приділено розробці системи обставин, що підлягають встановленню під час розслідування, із поділом їх на тематичні групи: передумови правопорушення, подія злочину, мотиви, наслідки тощо.

Ключові слова: кримінальне провадження; обставини; доказування; розслідування; ухилення; відмова; самокалічення; підробка; документи; воєнний стан; симуляція; наслідки; військовослужбовець.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.144.8

Лютіков П.С., Островський С.О., Зима В.М. Адміністративно-правове регулювання евакуації музейних цінностей в умовах воєнного стану

Стаття присвячена дослідженню адміністративно-правового регулювання евакуації музейних цінностей в умовах воєнного стану в Україні. У роботі проаналізовано систему нормативних актів, що визначають правові підстави, суб’єктний склад та процедурний механізм прийняття рішень щодо переміщення музейних предметів із територій підвищеної небезпеки. Особливу увагу приділено співвідношенню загального режиму цивільного захисту та спеціального правового режиму воєнного стану.

Обґрунтовано, що евакуація музейних цінностей має публічно-правову природу та виступає самостійним адміністративно-правовим інститутом, спрямованим на забезпечення збереження національної культурної спадщини. Доведено, що чинне законодавство формує загальні правові підстави для евакуації, однак не забезпечує достатньої системності та процедурної визначеності.

У статті проаналізовано еволюцію підзаконного регулювання, зокрема перехід від диспозитивної моделі реагування до імперативної, що передбачає обов’язковість евакуації з визначених територій, встановлення критеріїв безпечного розміщення культурних цінностей та диференціацію повноважень між органами управління культурою та військовими адміністраціями. Визначено адміністративно-правову природу рішення про евакуацію як комплексного управлінського акту.

Відзначено, що військових адміністрацій у процесі евакуації музейних цінностей у сучасних умовах є проявом трансформації загальної системи цивільного захисту в спеціальний адміністративно-правовий механізм, адаптований до умов збройної агресії.

За результатами дослідження сформульовано висновок про необхідність подальшого вдосконалення законодавчої бази шляхом системного закріплення інституту евакуації музейних цінностей на рівні закону та забезпечення узгодженості національного регулювання з міжнародно-правовими стандартами захисту культурної спадщини під час збройних конфліктів.

Ключові слова: евакуація музейних цінностей; воєнний стан; адміністративно-правове регулювання; культурна спадщина; військові адміністрації; цивільний захист; публічний інтерес; Музейний фонд України; спеціальний правовий режим; міжнародно-правові зобов’язання.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.144.9

Попов Г.В. Врегулювання сімейних конфліктів та спорів у системі цивільно-правового механізму регулювання сімейних відносин в Україні: застосування медіації

У науковій статті розкрито загальний порядок врегулювання сімейних спорів та конфліктів шляхом застосування процедури медіації. Доведено, що терміни «сімейний конфлікт» та «сімейний спір» не є синонімами, оскільки мають різне юридичне значення. У статті набули подальшого розвитку наукові висновки щодо стадійності процедури медіації в Україні. Підтримано позицію науковців про необхідність удосконалення норм Закону України «Про медіацію» в частині дотримання принципу верховенства права, зокрема його складового елемента – юридичної визначеності. Доведено, що сімейні спори та конфлікти можуть вирішуватися за допомогою альтернативної форми врегулювання спору (конфлікту) – медіації. Проведення процедури медіації у сімейних спорах та конфліктах відбувається з дотриманням норм Конституції України, Закону України «Про медіацію», а також цивільно-правових договорів, укладених під час її проведення. Обґрунтовано, що медіація у сфері сімейних відносин спрямована як на запобігання виникненню спору чи конфлікту в майбутньому, так і на врегулювання вже існуючого спору чи конфлікту між учасниками сімейних відносин за допомогою переговорних технік із дотриманням принципів медіації.

Під поняттям «сімейний конфлікт» запропоновано розуміти зіткнення інтересів, поглядів чи прагнень учасників сімейних відносин, яке не завжди є порушенням прав та інтересів однієї зі сторін і не завжди передбачає звернення до юрисдикційних чи неюрисдикційних форм захисту. Водночас сімейний спір визначено як юридично оформлений сімейний конфлікт, що вирішується у суді або шляхом застосування альтернативних способів врегулювання спору, зокрема медіації. Додатково встановлено, що процедура медіації у сімейних спорах має послідовний стадійний характер і передбачає підготовчий, основний та завершальний етапи. Акцентовано, що до суб’єктів медіації у сімейних спорах належать не лише сторони та медіатор, а й, за потреби, представники, адвокати, перекладачі та інші учасники. Наголошено також, що медіація може застосовуватися і під час судового розгляду сімейного спору, що розширює можливості мирного врегулювання конфлікту.

Ключові слова: цивільно-правовий механізм, медіація, сімейні відносини, спір, конфлікт, позасудовий порядок, захист прав, сімейний спір, сім’я, шлюб, альтернативні форми захисту, альтернативний захист.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.144.10

Проневич О.С. Правові засади етизації державної служби в органах судової влади

Стаття присвячена осмисленню правових засад етизації державної служби в органах судової влади з особливою акцентуацією уваги на з’ясуванні сутності ціннісно-правового тренду етизації державної служби, стану нормативно-правового закріплення морально-етичних імперативів діяльності державних службовців у системі правосуддя. Констатовано, що етизація державної служби є висхідним ціннісно-управлінським трендом, а правила етичної поведінки/етичні кодекси є стрижневим компонентом етичної інфраструктури державної служби. Особливості правового регулювання державної служби в органах судової влади як виду цивільної державної служби об’єктивно зумовлені реалізацією державними службовцями апаратів/секретаріатів окремих органів судової влади специфічної функції організаційного забезпечення діяльності судів. Встановлено, що на державних службовців в органах судової влади повною мірою поширюються загальні морально-етичні імперативи, артикульовані у вітчизняному службовому законодавстві, однак існує необхідність деталізації функціонально зумовлених етичних вимог. Правила поведінки працівника суду, дія яких поширюється на державних службовців апаратів судів, досить абстрактні й контроверсійні, не враховують сучасні підходи до формування етичного/доброчесного середовища в державних органах. Наразі зберігається необхідність розроблення окремого Етичного кодексу державних службовців органів судової влади, який, з одного боку, має ґрунтуватися на чинних Загальних правилах етичної поведінки державних службовців та посадових осіб місцевого самоврядування, а з іншого боку, містити додаткові функціонально зумовлені морально-етичні вимоги, а також деонтологічні імперативи, артикульовані упродовж останнього часу окремими органами виконавчої влади у контексті ствердження ціннісно-правових концептів людиноцентризму, інклюзивності, доброчесності, недискримінаційності, транспарентності тощо.

Ключові слова: державна служба, публічна служба, проходження державної служби, орган влади, судова влада, орган судової влади, етизація державної служби, правила етичної поведінки, гендерна рівність, протидія дискримінації, протидія корупції, судоустрій, правосуддя.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.144.11

Циганов О.Г. Принципи та концептуальні орієнтири розвитку законодавства України у сферах національної безпеки і оборони

Стаття присвячена дослідженню принципів та концептуальних орієнтирів розвитку законодавства України у сферах національної безпеки і оборони в умовах сучасних безпекових та геополітичних трансформацій. Актуальність дослідження зумовлена необхідністю системного оновлення національного безпекового законодавства з урахуванням викликів повномасштабної збройної агресії, процесів європейської та євроатлантичної інтеграції, а також формування нових підходів до забезпечення національної стійкості держави.

У статті проаналізовано сучасні наукові підходи до розуміння принципів розвитку законодавства у сферах національної безпеки і оборони, розкрито їх роль у формуванні цілісної нормативно-правової архітектури сектору безпеки. Особливу увагу приділено дослідженню взаємозв’язку стратегічного планування, правового регулювання та інституційного забезпечення державної політики у безпековій сфері. Обґрунтовано необхідність уніфікації основних правових дефініцій у безпековому законодавстві, а також запровадження системних механізмів узгодження стратегічних документів, державних програм та бюджетних ресурсів. Визначено доцільність нормативного закріплення вимірюваних стандартів мобілізаційної готовності та національної стійкості, а також створення ефективних механізмів їх моніторингу та оцінки.

Окрему увагу приділено посиленню демократичного цивільного контролю за сектором безпеки і оборони, зокрема через розвиток парламентського та аудиторського нагляду, підвищення прозорості діяльності органів сектору безпеки та забезпечення належного доступу до публічної інформації. Підкреслено важливість удосконалення правового регулювання режиму воєнного стану шляхом запровадження тестів пропорційності обмежень прав і свобод людини, строкових положень та механізмів незалежного перегляду рішень відповідно до вимог Конституції України.

Запропоновані у статті принципи та концептуальні орієнтири спрямовані на вдосконалення правового регулювання у сферах національної безпеки і оборони, підвищення системності та узгодженості відповідного законодавства, а також зміцнення його стійкості до сучасних безпекових і геополітичних викликів.

Ключові слова: національна безпека та оборона, сектор безпеки і оборони, безпекове законодавство, принципи та концептуальні орієнтири розвитку законодавства, інтероперабельність, національна стійкість, демократичний цивільний контроль.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.144.12

Бернацький О.В. Проблеми реалізації екологічної функції держави в контексті забезпечення прав та свобод людини і громадянина

У статті розглянуто основні проблеми реалізації екологічної функції держави у контексті забезпечення прав та свобод людини і громадянина, зокрема в умовах сучасних викликів.

Встановлено, що діяльність держави щодо реалізації екологічної функції через призму забезпечення прав та свобод людини і громадянина сприймається у її внутрішній та зовнішній складових, де перша відображається у комплексному підході, який реалізується в межах релевантних стратегій, програм та низці нормативних актів, а друга – через імплементацію міжнародних стандартів з питань охорони довкілля.

Серед проблем реалізації екологічної функції держави у контексті забезпечення прав та свобод людини і громадянина відзначені: неналежне організаційно-правове супроводження вказаної діяльності органами державної влади; недосконалість механізму імплементації та виконання рішень Європейського суду з прав людини у цій сфері; потреба конституційного закріплення права особи на інформацію про стан навколишнього природного середовища як складової права на інформацію у релевантному відображенні конституційно-правових приписів; дотримання балансу між інтересами суспільства й особи, що передбачає виконання вимог передбаченої законодавством процедури; винайдення компромісного механізму врегулювання суспільних відносин у сфері охорони довкілля на ґрунті взаємоузгодження інтересів людини та суспільства.

В умовах воєнного стану виокремлено проблему забезпечення світової екологічної безпеки та рівноваги на планеті, визначення раціонального природокористування, охорони навколишнього природного середовища через запровадження правових конструкцій обмеження екологічних прав.

У числі проблем реалізації зовнішньої складової екологічної функції держави відзначено такі: імплементація міжнародних стандартів з питань захисту екологічних прав людини в національне законодавство та судову практику, зокрема шляхом виконання рішень Європейського суду з прав людини; вжиття вичерпних заходів комплексного, організаційно-методичного, правового та економічного характеру з метою дотримання міжнародних зобов’язань в межах релевантних міжнародних договорів.

Ключові слова: екологічна функція держави, екологічні права та свободи людини і громадянина, навколишнє природне середовище, охорона довкілля, національна безпека, воєнний стан, міжнародні стандарти, природні ресурси, ЄСПЛ.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.144.13

Бесага І.В. Поведінковий патерн та системність у структурі правової природи домашнього насильства

Актуальність дослідження зумовлена зростанням значення проблеми домашнього насильства у сучасному правозастосуванні та необхідністю забезпечення ефективного захисту прав і свобод людини у приватній сфері. Особливістю цього явища є те, що воно відбувається у межах близьких або сімейних відносин і часто проявляється не як ізольований акт протиправної поведінки, а як тривала модель взаємопов’язаних дій, спрямованих на встановлення контролю, домінування або психологічного тиску на постраждалу особу. Така специфіка ускладнює правову кваліфікацію відповідних діянь та їх доказування у судових провадженнях. Метою статті обрано з’ясування правової природи домашнього насильства як поведінкового правового феномену на основі аналізу судової практики Верховного Суду та судів апеляційних інстанцій, а також виокремлення ключових ознак цього явища, зокрема поведінкового патерну та системності насильницької поведінки, визначення критеріїв відмежування домашнього насильства від сімейного конфлікту та дослідження особливостей доказування відповідних правопорушень. Методологічну основу дослідження становлять системний, формально-юридичний та порівняльно-правовий методи, а також метод аналізу. Їх застосування дозволило дослідити правові позиції Верховного Суду та судів апеляційних інстанцій щодо розуміння структури домашнього насильства та критеріїв його кваліфікації. У результаті дослідження встановлено, що домашнє насильство у правозастосовній практиці судів 2024-2025 років розглядається як кумулятивний поведінковий феномен, що характеризується наявністю повторюваного поведінкового патерну, системністю насильницьких дій та їх спрямованістю на встановлення контролю над потерпілою особою. Обґрунтовано, що повторюваність є типовою, але не обов’язковою ознакою домашнього насильства, оскільки навіть одноразовий акт поведінки може утворювати склад відповідного правопорушення, якщо він за своїм змістом спрямований на заподіяння шкоди фізичному або психічному здоров’ю потерпілої особи та створює атмосферу страху чи психологічного тиску. Перспективи подальших досліджень пов’язані з поглибленням аналізу стандартів доказування у справах про домашнє насильство, уточненням критеріїв відмежування насильницької поведінки від побутового конфлікту, а також удосконаленням правозастосовних підходів до оцінки психологічного насильства як найбільш латентної форми цього правопорушення.

Ключові слова: домашнє насильство; правова кваліфікація; адміністративне правопорушення; поведінковий патерн; системність насильницької поведінки; відмежування сімейного конфлікту; судова практика; доказування у справах про насильство.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.144.14

Єрмолаєва Т.В., Підлуська М.О. Ефективність економічного механізму природокористування в Україні

Стаття присвячена дослідженню проблем функціонування економіко-правового механізму природокористування та охорони довкілля в Україні в умовах глобальних екологічних і соціально-економічних викликів. Встановлено, що надмірне антропогенне навантаження, виснаження природних ресурсів, руйнівні наслідки збройної агресії та низька ефективність правозастосування становлять серйозну загрозу екологічній безпеці держави. У роботі проаналізовано взаємозв’язок між економічними інструментами (платежами, податками, пільгами, лімітами) та правовими приписами, які забезпечують регулювання природокористування.

Обґрунтовано, що головним принципом природокористування є платність і відповідальність за завдану шкоду довкіллю. На основі аналізу положень Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» визначено основні елементи економічного механізму: погодження екологічних вимог з господарською діяльністю, формування джерел фінансування природоохоронних заходів, встановлення лімітів використання природних ресурсів і надання пільг суб’єктам, які впроваджують екологічно чисті технології.

Особливу увагу приділено проблематиці лімітування природокористування, де виявлено ключові недоліки – різнорідність методик розрахунку, відсутність інтегрованої системи моніторингу та невідповідність між фактичними вимірюваннями й нормативними показниками. Зазначено, що відсутність єдиних стандартів і слабкість правового контролю роблять ліміти декларативними. Зроблено висновок про те, що українська модель природокористування має еволюціонувати від формального до результативного управління через створення єдиної цифрової платформи обліку та прозорості екологічних даних, інтеграцію економічних стимулів і правових вимог, впровадження системи безперервного контролю викидів і запровадження пілотних схем торгівлі квотами для окремих видів забруднювачів. Запропоновано напрями реформування системи: стандартизація методик лімітування, розвиток автоматизованого моніторингу, узгодження регіональної та державної політики у сфері природокористування та підвищення ролі громадського контролю а також наведено приклади міжнародного досвіду.

Ключови слова: економіко-правовий механізм, природокористування, охорона довкілля, ліміти використання ресурсів, екологічна політика, сталий розвиток, екологічна відповідальність, моніторинг довкілля, міжнародний досвід.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.144.15

Кропивна К.О. Адміністративно-правове забезпечення демографічної безпеки як складової національної безпеки

У статті досліджено демографічну безпеку як самостійну складову національної безпеки держави у її адміністративно-правовому вимірі. Обґрунтовано, що в сучасних умовах національна безпека не може розглядатися виключно крізь призму воєнно-оборонного компоненту, оскільки її зміст істотно розширився за рахунок соціальних, гуманітарних, економічних і демографічних чинників. Доведено, що демографічна безпека безпосередньо пов’язана зі станом захищеності людського потенціалу держави, здатністю суспільства до відтворення населення, збереження його кількісних і якісних характеристик, підтримання оптимальної статево-вікової структури та належного рівня соціальної інтеграції. З’ясовано, що демографічні втрати, депопуляція, погіршення стану здоров’я населення, міграційні процеси, старіння населення та інші негативні тенденції мають не лише соціальний, а й безпековий характер, оскільки безпосередньо впливають на довгострокову життєздатність суспільства, економічну спроможність держави, її трудовий, мобілізаційний і відновлювальний потенціал.

Проаналізовано еволюцію наукових підходів до розуміння національної безпеки та обґрунтовано, що демографічна безпека органічно інтегрується в її внутрішній вимір, хоча й має міжвимірний характер через вплив зовнішньої міграції, збройних конфліктів і глобальних криз. Акцентовано увагу на тому, що в чинному законодавстві України демографічна безпека прямо не конкретизована як окремий елемент національної безпеки, однак за своєю природою вона відповідає ознакам загроз національним інтересам і національним цінностям. На цій основі зроблено висновок про необхідність її осмислення не лише як соціально-демографічної чи статистичної категорії, а як об’єкта публічного адміністрування та адміністративно-правового забезпечення. Визначено, що адміністративно-правовий вимір демографічної безпеки полягає у системному владно-організаційному впливі держави на демографічні процеси через правові норми, адміністративні процедури, інституційні механізми, контрольні засоби та систему індикаторів демографічної стійкості. Обґрунтовано, що формування цілісного адміністративно-правового підходу до забезпечення демографічної безпеки є необхідною передумовою зміцнення національної безпеки України в умовах сучасних викликів.

Ключові слова: демографічна безпека, національна безпека, державна безпека, публічне адміністрування, адміністративно-правове забезпечення, демографічна політика, людський потенціал, відтворення населення, демографічні загрози, демографічна стійкість.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.144.16

Лугіна Н.А., Омельчук Л.В., Грицюк І.В. Роль слідчого судді у забезпеченні прав і свобод людини у кримінальному провадженні

У статті досліджено роль слідчого судді у забезпеченні прав і свобод людини у кримінальному провадженні крізь призму сучасного розуміння судового контролю як самостійного механізму гарантування законності на стадії досудового розслідування. Обґрунтовано, що інститут слідчого судді є одним із ключових процесуальних інструментів запобігання необґрунтованому обмеженню конституційних прав особи, зокрема права на свободу та особисту недоторканність, недоторканність житла, повагу до приватного життя, право власності, право на захист і право на ефективне оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів досудового розслідування та прокуратури. Встановлено, що зміст діяльності слідчого судді не зводиться до формального санкціонування процесуальних рішень сторони обвинувачення, а передбачає перевірку їх законності, обґрунтованості, необхідності та пропорційності втручання у сферу прав людини.

У роботі проаналізовано нормативні засади діяльності слідчого судді, визначено його місце у системі суб’єктів кримінального процесу та охарактеризовано основні напрями реалізації судово-контрольної функції під час вирішення питань щодо застосування заходів забезпечення кримінального провадження, надання дозволів на проведення слідчих (розшукових) дій, розгляду скарг на рішення, дії чи бездіяльність слідчого, дізнавача або прокурора. Акцентовано увагу на тому, що ефективність діяльності слідчого судді визначається не обсягом його формальних повноважень, а якістю стандартів їх реалізації, насамперед рівнем судової мотивації, дотриманням принципу пропорційності та здатністю забезпечити реальне поновлення порушених прав.

Виявлено основні проблеми правозастосовної практики у цій сфері, серед яких формалізація судового контролю, неоднаковість підходів до оцінки обґрунтованості клопотань сторони обвинувачення, недостатня визначеність меж дискреції слідчого судді та обмеженість механізмів апеляційного перегляду окремих ухвал. За результатами дослідження сформульовано пропозиції щодо вдосконалення кримінального процесуального законодавства України, спрямовані на посилення гарантій прав людини під час досудового розслідування та підвищення ефективності судового контролю.

Ключові слова: слідчий суддя, судовий контроль, права і свободи людини, кримінальне провадження, досудове розслідування, забезпечення прав людини, процесуальні гарантії.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.144.17

Лукашенко А.А. Адміністративно-правові засади професійного розвитку працівників Державного бюро розслідувань

У статті досліджується проблематика адміністративно-правових засад професійного розвитку працівників Державного бюро розслідувань, яка зумовлена досить невеликим періодом його функціонування, правовим режимом воєнного стану, вимогами Європейської комісії щодо ефективності його інституційної спроможності та необхідності його оновлення у сучасних умовах викликів та загроз.

Підкреслюється обов’язковість врахування особливостей правового статусу Бюро та неоднорідного складу його працівників, що зумовлює необхідність системного підходу до професійного розвитку, де керівні кадри становлять основу для належного виконання функцій всієї служби.

Звертається увага на підвищення професійної компетентності всіх працівників Бюро та удосконалення механізмів реалізації їх службової діяльності.

Обґрунтовується наукова позиція, що професійний розвиток працівників Державного бюро розслідувань становить складний багаторівневий процес. Головною його цінністю постає професіоналізм.

Серед особливостей професійного розвитку виділено диференціацію його форм і вимог залежно від їх категорії, поєднання загальних та спеціальних вимог, реалізацію підготовки, перепідготовки, підвищення кваліфікації та спеціалізації за спеціальними програмами.

До проблем його правового регулювання віднесено відсутність визначення поняття «професійний розвиток» у Законі України «Про Державне бюро розслідувань», неврегульованість процедури атестації, неузгодженість підходів до визначення форм для різних категорій працівників. Наголошується, що для державних службовців цей термін отримав більш широкий перелік форм, до яких віднесено самоосвіту.

Стверджується, що професійний розвиток працівників ДБР доцільно розглядати у тісному взаємозв’язку із особливостями правового статусом цього органу та рівнем професійної компетентності його працівників.

Ключові слова: публічна служба, професійний розвиток, Державне бюро розслідувань, державна служба, професійна компетентність.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.144.18

Покришень Д.А., Денисенко К.В. Зарубіжний досвід правового регулювання штучного інтелекту та передумови його адаптації в Україні

У статті здійснено аналіз зарубіжного досвіду правового регулювання штучного інтелекту на прикладі Європейського Союзу, США, Китаю, Японії та Великобританії. Проаналізовано стан і особливості вітчизняної практики регулювання штучного інтелекту, окреслено проблеми фрагментарності правового поля. Актуальність дослідження зумовлена стрімким впровадженням систем штучного інтелекту у сфері публічного управління, правосуддя, національної безпеки, економіки, охорони здоров’я та освіти, що породжує нові правові виклики, пов’язані з автономністю алгоритмів, прозорістю рішень, межами відповідальності та захистом основоположних прав людини. В умовах відсутності в Україні спеціального комплексного закону у сфері ШІ виникає ризик фрагментарності регулювання та правової невизначеності, що зумовлює необхідність вивчення провідних світових моделей.

У статті проаналізовано підходи Європейського Союзу, США, Китаю, Японії та Великобританії до нормативного врегулювання ШІ. Європейська модель розглядається як правозахисно орієнтована та заснована на ризик-орієнтованому підході, закріпленому в Регламенті ЄС про штучний інтелект (EU AI Act). Американська модель характеризується децентралізованістю та прагматично-конкурентним спрямуванням із пріоритетом інновацій і національної безпеки. Китайський підхід відзначається централізованим регулюванням, посиленим державним контролем і безпековими імперативами. Японія дотримується концепції «м’якого права», поєднуючи гнучкість із поступовим посиленням нагляду, тоді як Великобританія формує автономну модель, засновану на принципах проінноваційного регулювання та секторального нагляду.

На основі порівняльного аналізу обґрунтовується доцільність формування в Україні збалансованої моделі регулювання, що поєднуватиме стимулювання інновацій із гарантіями захисту прав і свобод людини. Запропоновано адаптацію ризик-орієнтованого підходу, нормативне закріплення принципів прозорості, пояснюваності та підзвітності алгоритмічних рішень, а також поетапне впровадження спеціальних вимог до систем високого ризику. Реалізація зазначених засад сприятиме гармонізації українського законодавства з правом ЄС та формуванню ефективної національної системи правового регулювання використання штучного інтелекту.

Ключові слова: штучний інтелект, національна безпека, євроінтеграція, права людини, адаптація законодавства, державний контроль, ризик-орієнтований підхід.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.144.19

Рудник Л.І. Цивільно-правова відповідальність за витік персональних даних

У статті досліджено особливості цивільно-правової відповідальності за витік персональних даних у сучасних умовах розвитку інформаційного суспільства та цифровізації суспільних відносин. Проаналізовано міжнародні, європейські та національні нормативно-правові акти, що регулюють правовідносини у сфері захисту персональних даних, зокрема положення Конвенції Ради Європи про захист осіб у зв’язку з автоматизованою обробкою персональних даних, Директиви 95/46/ЄС, Загального регламенту про захист даних (GDPR), а також Конституції України, Цивільного кодексу України та Закону України «Про захист персональних даних». Розкрито правову природу персональних даних як об’єкта цивільних та інформаційних правовідносин, визначено їх основні ознаки, різновиди та особливості правового режиму.

Особливу увагу приділено дослідженню поняття витоку персональних даних та його проявів у сучасному цифровому середовищі. Зазначено, що витік персональних даних може проявлятися у незаконному поширенні, розголошенні, передачі або наданні доступу до персональної інформації без згоди суб’єкта персональних даних чи без іншої законної підстави. Обґрунтовано, що витік персональних даних є одним із найпоширеніших порушень у сфері інформаційних правовідносин та становить суттєву загрозу праву особи на приватність і захист особистого життя. Встановлено, що цивільно-правова відповідальність виступає важливим механізмом відновлення порушених прав суб’єктів персональних даних, зокрема шляхом відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконним використанням або поширенням інформації про фізичну особу.

Додатково виявлено основні проблеми правового регулювання у цій сфері, зокрема фрагментарність нормативної бази, складність встановлення відповідальної особи у випадках витоку даних та недостатню ефективність механізмів контролю за їх обробкою. Наголошено на необхідності гармонізації національного законодавства із правом Європейського Союзу та вдосконалення механізмів цивільно-правової відповідальності з метою підвищення рівня захисту прав і законних інтересів фізичних осіб у цифровому середовищі. Окрему увагу акцентовано на доцільності запровадження ефективніших підходів до притягнення до відповідальності юридичних осіб у разі порушення законодавства про захист персональних даних.

Ключові слова: правове регулювання, інформація, персональні дані, витік персональних даних, інформаційні технології, цивільно-правова відповідальність, цифрове середовище, інформаційна безпека, право на приватність, захист персональних даних, GDPR, інформаційні правовідносини.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.144.20

Сиймовський Р.М. Тенденції судового правозастосування у справах про дрібне хуліганство 

У статті досліджуються сучасні тенденції судового правозастосування у справах про притягнення до адміністративної відповідальності за дрібне хуліганство, передбачене статтею 173 Кодексу України про адміністративні правопорушення. Актуальність дослідження зумовлена значною поширеністю відповідних правопорушень та наявністю проблем у сфері їх кваліфікації і доказування. Попри відносну сталість законодавчої конструкції цієї норми, правозастосовна практика демонструє труднощі у встановленні об’єктивних і суб’єктивних ознак складу правопорушення, зокрема щодо визначення публічного характеру діяння, порушення громадського порядку та наявності хуліганського мотиву. Додаткової актуальності проблемі надає значна кількість випадків закриття проваджень у справах цієї категорії у зв’язку з недоведеністю події та складу адміністративного правопорушення. Метою статті є аналіз сучасної судової практики застосування статті 173 КУпАП, виявлення типових проблем доказування складу дрібного хуліганства та систематизація підстав закриття проваджень у справах цієї категорії. Методологічну основу дослідження становлять загальнонаукові та спеціально-юридичні методи, зокрема системно-структурний, формально-юридичний, метод аналізу судової практики, а також узагальнення правозастосовних підходів на основі матеріалів єдиного державного реєстру судових рішень. Узагальнення судових рішень дозволило виокремити дві основні групи підстав закриття проваджень: матеріально-правові, пов’язані з відсутністю об’єктивної чи суб’єктивної сторони правопорушення, та процесуально-правові, зумовлені відсутністю належних і допустимих доказів або формальним оформленням адміністративних матеріалів. Судова практика демонструє підвищені вимоги до встановлення факту порушення громадського порядку та наявності демонстративної неповаги до суспільства, що має визначальне значення для кваліфікації відповідних діянь. Перспективи подальших досліджень пов’язані з поглибленим аналізом стандартів доказування у справах про адміністративні правопорушення, а також із виробленням доктринальних підходів до вдосконалення законодавчої конструкції статті 173 КУпАП з урахуванням сучасної судової практики та європейських стандартів адміністративної відповідальності.

Ключові слова: дрібне хуліганство; адміністративна відповідальність; громадський порядок; судова практика; доказування; адміністративне правопорушення; хуліганський мотив.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.144.21

Сукмановська Л.М. Необхідність нормативної трансформації законодавства щодо захисту постраждалих від домашнього насильства дітей

У статті здійснено аналіз специфіки національного законодавства, яким визначено правовий статус дитини, що постраждала від домашнього насильства. Визначальним є нормативне положення про те, що до категорії постраждалих дітей належить не лише особа, яка не досягла вісімнадцятирічного віку та зазнала домашнього насильства в будь-якій його формі, а й дитина, яка була свідком (очевидцем) вчинення такого насильства. Досліджено питання суб’єктів у сфері забезпечення та захисту прав дітей в Україні, що реалізують повноваження із запобігання та протидії домашньому насильству.

Проаналізовано, що в Україні відповідно до норм Стамбульської конвенції запроваджено процедуру проведення оцінки ризиків учинення домашнього насильства, яка проводиться уповноваженими підрозділами органів Національної поліції шляхом спілкування/бесіди з постраждалою від такого насильства особою або її представником, з’ясування обставин конфлікту та виявлення чинників і умов, які створюють або можуть створювати небезпеку для цієї особи. Встановлено, що відповіді на питання, що знаходяться у формі оцінки ризиків зможе надавати доросла особа. Однак, згідно чинного законодавства оцінку ризиків вчинення домашнього насильства поліцейському необхідно проводити щодо кожної постраждалої особи окремо, у тому числі щодо постраждалої дитини. Відтак, існує необхідність у розробленні та закріпленні у чинному законодавстві окремої форми оцінки ризиків вчинення домашнього насильства щодо дітей.

Водночас звернено увагу, що чинне адміністративне законодавство потребує доповнень, зокрема щодо внесення доповнень до статті 39-1 Кодексу України про адміністративні правопорушення з приводу обов’язкового направлення на програму для кривдників батьків (інших законних представників) у випадку учинення ними домашнього насильства щодо дитини.

Ключові слова: постраждала дитина, домашнє насильство, підрозділи Національної поліції, форма оцінки ризиків, програма для кривдників.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.144.22

Сушко О.О., Гусар В.В. Напрями та етапи реформування адміністративного судочинства

У статті досліджено процес еволюції Кодексу адміністративного судочинства України (КАСУ) з моменту його прийняття 06 липня 2005 року до сучасного стану. Висвітлено основні етапи реформування адміністративної юстиції, інституційні зміни та сучасні виклики. Проаналізовано нормативне підґрунтя таких змін, вплив судової практики Верховного Суду, а також адаптацію адміністративного процесу до викликів воєнного стану. Окремо розглянуто європейський вектор розвитку КАСУ як елемент євроінтеграційного курсу держави.

Ключові слова: адміністративне судочинство, Кодекс адміністративного судочинства України, судова реформа, Верховний Суд, електронне правосуддя, воєнний стан, європейська інтеграція.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.144.23

Фаст О.О. Сімейні спори в системі цивільно-правового регулювання сімейних відносин в Україні: поняття, класифікація та судова практика

У науковій статті розкрито зміст поняття «сімейний спір» та здійснено класифікацію сімейних спорів за різними критеріями. Доведено, що поняття «сімейний конфлікт» є ширшим за поняття «сімейний спір». «Сімейний конфлікт» у вузькому розумінні – це певні (чітко визначені) протиріччя у інтересах, поглядах чи намірах учасників сімейних відносин, як от, дружини, чоловіка, дітей, усиновлювача, усиновленого чи інших членів родини (учасників сімейних відносин), які можуть не мати ознак порушення прав та інтересів сторони чи сторін сімейного конфлікту і не завжди трансформуються у письмове звернення до суду чи до іншого суб’єкта захисту прав та інтересів, як от, медіації. «Сімейний спір» – це сімейний конфлікт, який має письмову чи усну юридичну форму, наприклад, позовна заява, усне звернення до медіатора, вирішується в суді чи шляхом застосування альтернативної форми вирішення спору (медіація). Зазначено, що правова конструкція «конфлікти чи спори сімейні» використовується в законодавстві України без розкриття їхнього змісту. Пропонуємо сімейні спори поділяти на такі групи: за суб’єктним складом (між подружжям: розірвання шлюбу, поділ майна, визнання шлюбу недійсним; між батьками та дітьми: визначення місця проживання дитини; між іншими родичами: щодо участі бабусі, дідуся у вихованні онуків), за предметом спору (майнові спори: поділ спільної сумісної власності; особисті немайнові спори: визначення місця проживання дитини, розірвання шлюбу між подружжям, яке не має спільної власності), за формою захисту прав та інтересів (спори, які розглядаються в суді (судові спори), спори, які вирішуються шляхом медіації чи переговорів), за тривалістю спору (довготривалі та короткочасні (вирішуються протягом декількох днів), за наявністю чи відсутністю іноземного елемента (спори, які відносяться до сфери міжнародного приватного права, спори, в яких відсутній іноземний елемент), спори, які тісно пов’язані з іншим суспільними відносинами (спадкові спори, інші цивільні спори) тощо.

Ключові слова: цивільно-правове регулювання, сімейні відносини,  медіація, суд, цивільний процес, цивільне судочинство, спір, сімейний спір, конфлікт, захист прав, сім’я, шлюб.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.144.24

Федоренко Т.В., Лукацька Л.Г. Цифровізація судочинства в Україні: цивільно-правові наслідки застосування штучного інтелекту

Розкрито загальну концепцію цифровізації судочинства в Україні, яка ґрунтується на впровадженні Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи та сервісу «Електронний суд», котрі дозволяють подавати позови, брати участь у відеозасіданнях, отримувати рішення, документи та сплачувати збори онлайн 24/7 тощо. Доведено, що основними елементами цифровізації судочинства є: електронний суд, відеоконференції, електронний підпис, модернізація тощо. Визначено, що перевагами є: доступність (можливість отримати судові послуги з будь-якої точки світу), ефективність (зменшення бюрократії та пришвидшення процесуальних строків), прозорість (створення відкритої та підзвітної системи судової влади), подальший розвиток та удосконалення (у 2026-2027 роках заплановано оновлення, яке охопить не лише загальні суди, а й Конституційний Суд України). Вказано, що штучний інтелект у судочинстві розглядається як інструмент, що доповнює, а не замінює суддів, він прискорює обробку справ, автоматизує рутинні завдання (документообіг, пошук прецедентів) та аналізує великі обсяги даних, підвищуючи ефективність системи Судова влада України, але використання ChatGPT як джерела доказів не визнається достовірним. Зроблено висновок, що застосування штучного інтелекту в судах України повинно відповідати принципам діяльності судової гілки влади, зокрема, які визначені в ст. 19 Конституції України. Також до принципів використання штучного інтелекту в судах пропонується віднести такі міжнародні принципи як: 1) принцип поваги до основних прав; 2) принцип недискримінації; 3) принцип якості та безпеки; 4) принцип прозорості, неупередженості та справедливості; 5) принцип «під контролем користувача» тощо. Обґрунтовано необхідність законодавчого визначення меж, порядку та принципів використання штучного інтелекту в судочинстві України. Всі дії, які пов’язані із застосуванням штучного інтелекту в судах, повинні маркуватися та мати відповідне посилання на використання виду штучного інтелекту.

Ключові слова: цифрові технології, штучний інтелект, цивільно-правове регулювання, правові наслідки, використання ШІ, цифровізація, суд, судочинство, відповідальність суб’єктів, законодавство України, правовий режим, воєнний стан.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.144.25

Чорномаз О.Б. Спеціальні заходи щодо запобігання та протидії домашньому насильству

Статтю присвячено комплексному аналізу спеціальних заходів щодо запобігання та протидії домашньому насильству як складової адміністративно-правового механізму захисту прав і свобод людини, з особливим акцентом на умови дії правового режиму воєнного стану. Актуальність дослідження зумовлена зростанням рівня домашнього насильства в умовах соціальної напруги, збройної агресії, внутрішнього переміщення населення та обмеженого доступу постраждалих осіб до інституцій захисту. У таких обставинах саме спеціальні заходи набувають вирішального значення як інструменти негайного реагування та мінімізації ризиків повторного насильства.

У статті розкрито поняття та призначення спеціальних заходів у системі протидії домашньому насильству, визначено їх правову природу та місце серед інших адміністративно-правових інструментів. Обґрунтовано, що зазначені заходи мають переважно превентивний і захисний характер, спрямований не на покарання кривдника, а на забезпечення безпеки постраждалої особи та стабілізацію кризової ситуації. Проаналізовано основні види спеціальних заходів, зокрема терміновий заборонний припис, обмежувальний припис суду, взяття кривдника на профілактичний облік та направлення його на проходження корекційних програм.

Окрему увагу приділено адміністративно-правовим аспектам застосування термінових та обмежувальних приписів, їх змісту, строкам дії та практичним проблемам реалізації. Встановлено, що ефективність цих заходів значною мірою залежить від якості оцінки ризиків, своєчасності реагування та належного контролю за виконанням встановлених обмежень. Наголошено на важливості профілактичного обліку та корекційних програм для кривдників як інструментів довгострокового впливу, спрямованих на зміну насильницької поведінки та запобігання рецидивам.

У статті також проаналізовано взаємодію суб’єктів реалізації спеціальних заходів, зокрема органів Національної поліції, органів соціального захисту населення, служб у справах дітей та органів місцевого самоврядування. Обґрунтовано, що недостатня міжвідомча координація, формальний підхід до профілактичної роботи та обмежені ресурсні можливості істотно знижують ефективність системи захисту постраждалих осіб.

Особливий акцент зроблено на проблемах реалізації спеціальних заходів в умовах воєнного стану. Визначено додаткові ризики для постраждалих осіб, пов’язані з евакуацією, перебуванням у тимчасових місцях проживання та укриттях, а також з обмеженим доступом до судів і соціальних сервісів. На цій підставі сформульовано напрями вдосконалення спеціальних заходів, зокрема необхідність адаптації процедур до кризових умов, розвитку дистанційних форм допомоги та посилення міжвідомчої взаємодії.

Зроблено висновок, що спеціальні заходи щодо запобігання та протидії домашньому насильству є ключовим елементом адміністративно-правового механізму захисту постраждалих осіб, ефективність якого залежить від комплексності підходу, узгодженості дій суб’єктів та здатності держави реагувати на сучасні безпековій соціальні виклики.

Ключові слова: домашнє насильство, спеціальні заходи, адміністративно-правовий механізм, терміновий заборонний припис, обмежувальний припис, профілактичний облік, корекційні програми, воєнний стан.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.144.26

Якимчук С.О. Адвокат у цивільному судочинстві та соціальні мережі: етичні межі та обмеження

У статті здійснено комплексне дослідження етичних меж та обмежень діяльності адвоката у цивільному судочинстві в умовах цифровізації суспільства та активного використання соціальних мереж. Проаналізовано процесуальний статус адвоката як представника у цивільному процесі, співвідношення його процесуальних прав і професійних обов’язків, а також роль норм адвокатської етики у забезпеченні принципів змагальності, рівності сторін та неупередженості суду. Обґрунтовано, що розширення комунікаційних можливостей адвоката через цифрові платформи супроводжується виникненням нових етичних і процесуальних ризиків, пов’язаних із публічністю правової діяльності.

Особливу увагу приділено питанням дотримання адвокатської таємниці, конфіденційності інформації, меж допустимої публічної критики суду та інших учасників процесу, а також співвідношенню свободи вираження поглядів адвоката з його професійними обов’язками. Досліджено вплив онлайн-активності адвоката на забезпечення балансу процесуальних інтересів сторін та принципу неупередженості суду. Проаналізовано дисциплінарну практику та судові підходи до оцінки поведінки адвокатів у цифровому інформаційному середовищі, що дозволило визначити тенденції формування стандартів професійної поведінки.

У статті враховано сучасні наукові підходи до дослідження професійної діяльності адвоката, зокрема щодо використання медіативних технік як інструменту ефективної комунікації, етичних дилем у взаємовідносинах адвоката із судом та особливостей дисциплінарної відповідальності за порушення правил адвокатської етики, у тому числі в умовах цифрового середовища. Доведено, що цифровізація професійної діяльності адвоката зумовлює необхідність переосмислення традиційних етичних стандартів та формування нових підходів до їх застосування.

Сформульовано пропозиції щодо удосконалення правового регулювання, зокрема деталізації положень Правил адвокатської етики щодо використання соціальних мереж, узгодження їх із цивільним процесуальним законодавством, а також формування єдиної правозастосовної практики. Обґрунтовано доцільність розвитку концепції цифрової етики адвокатської діяльності та впровадження відповідних освітніх і методичних підходів.

Зроблено висновок, що етичні межі діяльності адвоката у соціальних мережах повинні визначатися через поєднання норм процесуального права та професійної етики, що забезпечує баланс між свободою самовираження адвоката та вимогами справедливого судочинства.

Ключові слова: адвокат, цивільне судочинство, адвокатська етика, соціальні мережі, адвокатська таємниця, дисциплінарна відповідальність, цифрова етика, професійна діяльність адвоката, медіативні техніки, процесуальні ризики.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.144.27

Верещук А.В. Екологізація правових засобів у механізмі екологічного господарювання

Стаття присвячена комплексному дослідженню екологічного підприємництва як важливого елементу сучасної моделі екологізації господарської діяльності та практичного механізму реалізації принципів сталого розвитку в Україні. Обґрунтовується, що зростання екологічних ризиків, посилення антропогенного навантаження на довкілля та інтеграція України до європейського правового простору зумовлюють трансформацію традиційної прибутково орієнтованої моделі підприємництва у напрямі поєднання економічної ефективності з обов’язковим дотриманням екологічних стандартів. У цьому контексті розкривається концепція екологізованої підприємницької правосуб’єктності, що передбачає наявність спеціальних екологічних прав та обов’язків суб’єктів господарювання, а також умовний характер допуску до ринку екологічно значущої діяльності.

Проаналізовано особливості правового статусу суб’єктів екологічного господарювання та виявлено проблеми його нормативної фрагментарності, що ускладнює застосування механізмів державної підтримки та стимулювання екологічно орієнтованого бізнесу. Значну увагу приділено ліцензійно-дозвільним процедурам і оцінці впливу на довкілля як інструментам превентивного екологічного контролю, які формують правові умови допуску до ринку та мінімізують ризики заподіяння екологічної шкоди. Розкрито роль екологічного оподаткування як фінансово-правового засобу стимулювання екологічної модернізації виробництва та раціонального використання природних ресурсів.

Окремо досліджено договірне регулювання природоохоронних робіт і послуг як механізм інтеграції імперативних екологічних вимог у господарські відносини. Сформульовано рекомендації щодо нормативного закріплення спеціального статусу суб’єктів екологічного господарювання, узгодження дозвільної системи з процедурами оцінки впливу на довкілля та розвитку економічних стимулів екологічно орієнтованої діяльності.

Запропоновано підхід до формування цілісного механізму екологізації господарської діяльності, у межах якого правові, адміністративні та фінансові інструменти функціонують у взаємозв’язку та спрямовані на досягнення вимірюваного екологічного ефекту. Обґрунтовано доцільність визнання екологічного результату самостійною правовою метою підприємницької діяльності поряд із отриманням прибутку. Доведено, що системне поєднання регуляторних обмежень і стимулюючих механізмів здатне забезпечити сталу трансформацію економіки у напрямі екологічно відповідального розвитку.

Ключові слова: екологічне підприємництво, екологізація економіки, підприємницька правосуб’єктність,  екологічна безпека, екологічне оподаткування.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.144.28

Волкошовець С.В. Еволюція кримінально-правового регулювання відповідальності за розбій в Україні

У статті здійснено комплексний аналіз еволюції кримінально-правового регулювання відповідальності за розбій в Україні. Актуальність дослідження зумовлена тим, що розбій належить до найбільш небезпечних корисливо-насильницьких злочинів, оскільки посягає не лише на майнові права особи, а й на її життя та здоров’я. У сучасних умовах розвитку кримінального законодавства України важливим є не лише дослідження чинної правової конструкції цього злочину, але й вивчення історичних передумов формування відповідних кримінально-правових норм, що дозволяє більш повно зрозуміти закономірності їх становлення та визначити перспективи подальшого вдосконалення законодавства.

У роботі проаналізовано основні історичні етапи формування кримінально-правових норм, що встановлюють відповідальність за розбій, починаючи від правових пам’яток Київської Русі і завершуючи сучасним кримінальним законодавством незалежної України. Встановлено, що на ранніх етапах розвитку права насильницькі посягання на майно розглядалися в межах більш загальних категорій злочинів проти власності, зокрема у формі «татьби», що свідчило про відсутність чіткого розмежування між різними формами майнових посягань. Подальший розвиток кримінального законодавства призвів до поступового формування розбою як самостійного складу злочину, який поєднує посягання на власність із застосуванням небезпечного насильства або погрозою його застосування.

У результаті дослідження встановлено, що еволюція кримінально-правового регулювання відповідальності за розбій характеризується поступовим посиленням кримінально-правового захисту особи та власності, а також удосконаленням нормативної конструкції цього злочину. Водночас окремі елементи чинної редакції кримінального законодавства залишаються дискусійними у науковій літературі та правозастосовній практиці, що обумовлює необхідність подальшого наукового аналізу та вдосконалення відповідних кримінально-правових норм.

Ключові слова: розбій, злочини проти власності, кримінальна відповідальність, еволюція кримінального законодавства, кримінально-правове регулювання, кваліфікуючі ознаки, кримінальне право України.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.144.29

Дубовик В.В. Визначення моменту набуття права власності на безхазяйну нерухому річ

У статті проаналізовано загальні положення щодо набуття права власності на безхазяйну нерухому річ та зроблено висновок, що для визначення моменту набуття права власності на безхазяйну нерухому річ важливе значення має встановлення того, що нерухоме майно є безхазяйним, і дотримання процедури передачі безхазяйної нерухомої речі у комунальну власність.

Положеннями Цивільного кодексу України встановлено, що безхазяйною є річ, яка не має власника або власник якої невідомий. В судовій практиці склався такий підхід щодо застосування положень статті 335 Цивільного кодексу України у питанні взяття на облік безхазяйних нерухомих речей: (1) безхазяйною нерухомою річчю є нерухоме майно, яке відповідає двом умовам: відомості про це майно відсутні у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно; власник цього майна невідомий органу місцевого самоврядування, на території якого воно розміщене; (2) орган місцевого самоврядування, на території якого розміщено безхазяйну нерухому річ, зобов’язаний звернутися із заявою до органу, що здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно, для взяття безхазяйної нерухомої речі на облік.

Звернення з заявою про взяття на облік безхазяйного нерухомого майна до суб’єкта державної реєстрації прав або нотаріуса є обов’язком, а не правом органу місцевого самоврядування.

Доведено, що нормативне регулювання відносин щодо виявлення, збереження та використання безхазяйного нерухомого майна, прийняття такого майна у комунальну власність здійснюється на рівні рішень органів місцевого самоврядування.

Визначено, що справи про передачу безхазяйної нерухомої речі у власність територіальної громади розглядаються в порядку цивільного судочинства в окремому провадженні.

Моментом набуття права власності на безхазяйну нерухому річ є момент державної реєстрації права власності на нерухому річ в порядку, визначеному Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», на підставі рішення суду, що набрало законної сили, про передачу безхазяйної нерухомої речі у власність відповідної територіальної громади.

Ключові слова: право власності, набуття права власності, момент набуття права власності, безхазяйні речі, нерухоме майно, рішення суду, комунальна власність.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.144.30

Жушман В.Ю. Принципи міжнародно-правового регулювання переміщення гуманітарної допомоги через державний кордон

Статтю присвячено дослідженню принципів міжнародно-правового регулювання переміщення гуманітарної допомоги через державний кордон. Актуальність теми зумовлена зростанням кількості гуманітарних криз, збройних конфліктів, природних катастроф та інших надзвичайних ситуацій, що потребують оперативного міжнародного реагування та ефективного механізму доставки гуманітарної допомоги постраждалому населенню. У таких умовах особливого значення набуває чітке міжнародно-правове врегулювання процедур переміщення гуманітарних вантажів через державні кордони, що має базуватися на системі загальновизнаних принципів міжнародного права.

У статті здійснено аналіз основних принципів, що лежать в основі міжнародно-правового регулювання переміщення гуманітарної допомоги. Розкрито зміст фундаментальних гуманітарних принципів, зокрема принципів гуманності, неупередженості, нейтральності та незалежності, які визначають характер гуманітарної діяльності та спрямовані на забезпечення захисту життя і гідності осіб, які постраждали внаслідок конфліктів або катастроф. Встановлено, що ці принципи формують базову нормативну основу функціонування міжнародної системи гуманітарної допомоги та визначають правила взаємодії між державами, міжнародними організаціями та гуманітарними інституціями.

Окрему увагу приділено аналізу спеціальних принципів міжнародного співробітництва у сфері надання гуманітарної допомоги, зокрема принципам сприяння міжнародній гуманітарній допомозі, координації діяльності суб’єктів гуманітарних операцій, прозорості та підзвітності використання гуманітарних ресурсів.

У результаті проведеного дослідження встановлено, що принципи міжнародно-правового регулювання переміщення гуманітарної допомоги утворюють комплексну систему, яка забезпечує баланс між необхідністю оперативного надання допомоги постраждалому населенню та дотриманням суверенних прав держав. Зроблено висновок про необхідність подальшого вдосконалення правового механізму переміщення гуманітарної допомоги, гармонізації міжнародних стандартів із національним законодавством держав та створення ефективних процедур митного та адміністративного оформлення гуманітарних вантажів.

Ключові слова: гуманітарна допомога, міжнародне гуманітарне право, державний кордон, міжнародно-правове регулювання, гуманітарні принципи, міжнародне співробітництво.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.144.31

Запісочний В.О. Організаційно-тактичні особливості початкового етапу розслідування шахрайства, що вчиняється під виглядом релігійної діяльності

У статті досліджуються організаційно-тактичні особливості початкового етапу розслідування шахрайства, що вчиняється під виглядом релігійної діяльності. Актуальність дослідження зумовлена поширенням випадків використання релігійних переконань громадян, авторитету духовних наставників та проведення релігійних або псевдорелігійних обрядів як засобу введення осіб в оману з метою заволодіння їхнім майном або грошовими коштами. Такі кримінальні правопорушення характеризуються високим рівнем латентності, складністю доказування та специфічними механізмами психологічного впливу на потерпілих, що обумовлює необхідність удосконалення криміналістичного забезпечення їх розслідування.

У роботі проаналізовано особливості початкового етапу досудового розслідування цієї категорії кримінальних правопорушень, визначено основні джерела отримання первинної інформації про злочин, а також окреслено типові слідчі ситуації, що можуть виникати на початковій стадії кримінального провадження. Особливу увагу приділено формуванню та перевірці слідчих версій, визначенню комплексу першочергових слідчих (розшукових) дій та організації взаємодії слідчого з оперативними підрозділами у процесі документування протиправної діяльності осіб, які використовують релігійну тематику для вчинення шахрайства.

Обґрунтовано, що ефективність розслідування значною мірою залежить від своєчасного встановлення кола потерпілих, фіксації обставин передачі майна чи коштів, вилучення матеріальних та цифрових носіїв інформації, а також використання спеціальних знань у галузі психології, релігієзнавства та лінгвістики.

Зроблено висновок, що підвищення ефективності розслідування шахрайства, вчиненого під виглядом релігійної діяльності, потребує комплексного застосування організаційних та тактичних заходів на початковому етапі досудового розслідування, удосконалення взаємодії між суб’єктами кримінального провадження та розроблення спеціалізованих криміналістичних рекомендацій, спрямованих на своєчасне виявлення та документування таких кримінальних правопорушень.

Ключові слова: шахрайство; релігійна діяльність; початковий етап розслідування; криміналістична тактика; слідчі версії; слідчі (розшукові) дії; психологічний вплив.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.144.32

Клименко І.Ю. Система заходів запобігання розбійним посяганням з боку неповнолітніх в Україні

У статті досліджено систему заходів запобігання розбійним посяганням з боку неповнолітніх в Україні як комплексний напрям кримінологічної діяльності, що поєднує загальносоціальні, спеціально-кримінологічні, віктимологічні та індивідуально-профілактичні засоби впливу. Обґрунтовано, що розбій, учинений неповнолітніми, належить до найбільш небезпечних форм насильницької корисливої злочинності, оскільки посягає не лише на право власності, а й на здоров’я та безпеку особи, а його вчинення свідчить про деформації правової соціалізації, кризу виховного середовища та вплив комплексу негативних соціальних чинників. Проаналізовано кримінологічно значущі особливості неповнолітніх як суб’єктів розбійних посягань, зокрема їхню підвищену імпульсивність, схильність до групового впливу, емоційну нестійкість, недостатню здатність до прогнозування наслідків власної поведінки та залежність від найближчого соціального оточення. Визначено основні детермінанти таких кримінальних правопорушень, серед яких сімейне неблагополуччя, шкільна дезадаптація, негативний вплив неформальних груп, поширення кримінальної субкультури, алкоголізація та наркотизація молодіжного середовища, а також наслідки воєнного стану, внутрішнього переміщення та психологічної травматизації дітей. Особливу увагу приділено характеристиці суб’єктів запобіжної діяльності та необхідності міжвідомчої координації між правоохоронними органами, підрозділами ювенальної превенції, закладами освіти, службами у справах дітей, органами місцевого самоврядування, соціальними службами, пробацією та сім’єю. Зроблено висновок, що ефективне запобігання розбійним посяганням з боку неповнолітніх можливе лише за умови відмови від вузького, переважно реактивного підходу, за якого діяльність державних органів зосереджується головним чином на реагуванні після вчинення кримінального правопорушення, та переходу до комплексної системи раннього виявлення криміногенних ризиків. Така система повинна передбачати своєчасне встановлення несприятливих соціальних, сімейних, психологічних і поведінкових чинників, які можуть сприяти формуванню у неповнолітнього насильницько-корисливої спрямованості.

Ключові слова: розбій; неповнолітні; запобігання злочинності; ювенальна превенція; кримінологічна профілактика; насильницька злочинність; криміногенні чинники.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.144.33

Марченко І.О. Гармонізація законодавства України з правом ЄС у сфері регулювання фінансових послуг

У статті досліджується процес гармонізації законодавства України з правом Європейського Союзу у сфері регулювання фінансових послуг, який є важливим елементом європейської інтеграції та розвитку національного фінансового ринку. Аналізуються основні напрями адаптації українського законодавства до acquis communitaire ЄС, включно з регулюванням банківської діяльності, небанківських фінансових установ, ринку капіталу та захисту прав споживачів фінансових послуг. Особлива увага приділяється процесу імплементації директив та регламентів ЄС, зокрема MiFID II/MiFIR, у національні правові акти, що забезпечує прозорість і стабільність фінансових ринків, розвиток інвестиційної привабливості та підвищення довіри до фінансових установ. У статті також висвітлюється актуальність адаптації законодавства до сучасних викликів цифровізації фінансових послуг, розвитку фінтех‑сектору, електронних платежів та інноваційних сервісів, а також до вимог щодо протидії відмиванню грошей і фінансуванню тероризму. Особливу увагу приділено значенню інституційної спроможності регуляторних органів, яка включає не лише наявність чітко визначених повноважень, а й високий професійний рівень фахівців, здатних оперативно реагувати на зміни на фінансовому ринку, оцінювати ризики та забезпечувати дотримання встановлених стандартів. Важливим аспектом є удосконалення процедур ліцензування фінансових установ, що передбачає запровадження прозорих критеріїв відбору, моніторинг діяльності суб’єктів ринку та застосування ефективних механізмів контролю, включно з системами оцінки фінансової стійкості та управління ризиками. Показано, що процес гармонізації включає комплекс правових, організаційних та практичних заходів, спрямованих на формування конкурентоспроможного, прозорого та стабільного фінансового ринку, забезпечення захисту прав споживачів і підвищення інтеграції України у європейський економічний простір. Результати дослідження мають практичне значення для законодавців, регуляторів та учасників фінансового ринку, оскільки дозволяють окреслити пріоритетні напрями вдосконалення національного законодавства та інституційної системи фінансового регулювання з урахуванням вимог ЄС.

Ключові слова: гармонізація законодавства, фінансові послуги, право ЄС, ринок капіталу, банківське регулювання, цифрові фінансові послуги, захист споживачів.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.144.34

Мілевська А.О. Принцип універсальності спадкового правонаступництва: від доктрини successio in universum ius до проєкту рекодифікації Цивільного кодексу України

Стаття присвячена дослідженню принципу універсальності спадкового правонаступництва в динаміці розвитку цього фундаментального принципу спадкового права: від доктрини successio in universum ius, що була сформована в римського праві, – до аналізу його дії в сучасному законодавстві країн континентальної правової системи (Франції, Німеччини, Греції) та сучасному спадковому праві України. Окрему увагу зосереджено на аналізі особливостей реалізації принципу універсальності спадкового правонаступництва в законопроєкті щодо рекодифікації Цивільного кодексу України. Виявлено, що в умовах сучасних реалій українського суспільства, як-от: триваюча і масова зовнішня міграція українців, втрати цивільних та військових через повномасштабне вторгнення рф, цифровізація майнових відносин – перед традиційними інститутами спадкового права постають нові виклики, що вимагає переосмислення класичних принципів через призму сьогодення. Встановлено, що римському праву була притаманна доктрина спадкування як перехід спадкоємця у правове становище спадкодавця. Ідея successio in universum ius означала, що спадщина є єдиною масою, а спадкоємець займає місце спадкодавця не в окремому праві, а в комплексі прав та обов’язків.  Встановлено, що принцип універсальності спадкового правонаступництва притаманний законодавству країн континентальної правової системи. Зокрема, цивільне законодавство Франції, Німеччини, Греції містить норми щодо беззастережного прийняття спадщини, так і  правові механізми щодо захисту спадкоємця від надмірного боргового навантаження спадщини. Встановлено, що універсальність в чинному ЦК України проявляється практично в кожному інституті спадкового права, забезпечуючи таким чином стабільність та однозначність врегулювання посмертного правонаступництва. Здійснено аналіз Проєкту рекодифікації Цивільного кодексу, зокрема статті 1773 «Юридичні наслідки відмови від прийняття спадщини або її неприйняття» щодо відповідності цієї норми принципу універсальності спадкового правонаступництва. Встановлено, що принцип універсальності спадкового правонаступництва зберігає свою системоутворюючу роль і в умовах рекодифікації цивільного законодавства України, проте виявлено окремі термінологічні суперечності, зокрема щодо назви статті 1784 Проєкту ЦК.

Ключові слова: спадкування, посмертне правонаступництво, універсальність, спадщина, спадкоємець.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.144.35

Насібович О.О. Інституційні механізми запобігання зловживанню владою у системі публічної влади України

У статті досліджено інституційні механізми запобігання зловживанню владою у системі публічної влади України як важливий елемент забезпечення законності, доброчесності та ефективності діяльності державних органів. Актуальність теми зумовлена тим, що зловживання владою або службовими повноваженнями залишається одним із найбільш поширених і суспільно небезпечних проявів службових правопорушень, що негативно впливають на функціонування державного апарату, підривають довіру громадян до органів влади та створюють передумови для поширення корупційних практик у сфері публічного управління.

У роботі проаналізовано наукові підходи до розуміння інституційних механізмів запобігання зловживанню владою та визначено їх місце у системі публічного управління. Розкрито роль нормативно-правового регулювання, діяльності спеціалізованих антикорупційних інституцій, механізмів фінансового контролю, внутрішнього аудиту та службового контролю у формуванні ефективної системи превенції службових правопорушень. Особливу увагу приділено значенню інструментів прозорості діяльності органів влади, доступу до публічної інформації та громадського контролю як важливих чинників мінімізації ризиків зловживання владою.

На основі проведеного аналізу визначено основні проблеми функціонування інституційної системи запобігання зловживанню владою в Україні, зокрема недостатній рівень координації між органами, що здійснюють контрольні та наглядові функції, наявність окремих прогалин у нормативно-правовому регулюванні, а також потребу у вдосконаленні механізмів внутрішнього контролю в органах публічної влади. Обґрунтовано необхідність подальшого розвитку інституційних механізмів запобігання таким правопорушенням шляхом підвищення ефективності взаємодії відповідних органів, удосконалення правового забезпечення їх діяльності та впровадження сучасних цифрових інструментів управління.

Результати дослідження можуть бути використані у науковій діяльності, нормотворчій практиці та процесі вдосконалення системи публічного управління з метою підвищення ефективності запобігання зловживанню владою та забезпечення належного рівня доброчесності публічної служби.

Ключові слова: зловживання владою; публічна влада; інституційні механізми; запобігання правопорушенням; антикорупційна політика; публічне управління; державна служба.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.144.36

Федоренко Р.І. Самовільне зайняття земельної ділянки як кримінальне правопорушення: проблеми кваліфікації та правозастосування

У статті досліджуються актуальні проблеми кримінально-правової кваліфікації самовільного зайняття земельної ділянки та особливості правозастосування відповідних норм кримінального законодавства України. Наголошується, що земельні ресурси становлять важливий об’єкт правової охорони держави, а їх незаконне використання створює загрозу належному функціонуванню земельних відносин, порушує права власників і користувачів земельних ділянок та може завдавати істотної шкоди економічним інтересам держави й територіальних громад. У зв’язку з цим особливого значення набуває ефективність кримінально-правового механізму протидії таким правопорушенням.

У роботі здійснено комплексний аналіз змісту кримінально-правової норми, що передбачає відповідальність за самовільне зайняття земельної ділянки, з урахуванням положень кримінального та земельного законодавства України. Визначено основні елементи складу відповідного кримінального правопорушення, зокрема об’єкт, об’єктивну сторону, суб’єкт та суб’єктивну сторону, а також окреслено їх зміст і значення для правильної кримінально-правової кваліфікації таких діянь. Особливу увагу приділено аналізу об’єктивної сторони правопорушення, яка полягає у фактичному зайнятті або використанні земельної ділянки без належних правових підстав, а також розглянуто різні форми прояву такого діяння у практиці господарської діяльності та землекористування.

Окремо досліджено проблеми відмежування кримінальної відповідальності за самовільне зайняття земельної ділянки від адміністративної відповідальності у сфері земельних правовідносин. Зазначено, що відсутність чітких критеріїв визначення істотної шкоди та неоднакове тлумачення відповідних положень законодавства на практиці ускладнюють формування сталої судової практики. На підставі аналізу наукових підходів, норм земельного та кримінального законодавства, а також узагальнення сучасної правозастосовної практики сформульовано пропозиції щодо вдосконалення кримінально-правової кваліфікації таких діянь та підвищення ефективності кримінально-правового захисту земельних відносин.

Ключові слова: земельні відносини, самовільне зайняття земельної ділянки, кримінальна відповідальність, кваліфікація кримінальних правопорушень, правозастосування, кримінально-правова охорона земель.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.144.37

Цвіцінський Д.В. Роль рішень Європейського суду з прав людини у забезпеченні принципу верховенства права в Україні

Статтю присвячено дослідженню ролі рішень Європейський суд з прав людини у забезпеченні принципу верховенства права в Україні. У сучасних умовах розвитку національної правової системи та європейської інтеграції України практика Європейського суду з прав людини набуває особливого значення як джерело формування міжнародних стандартів захисту прав і свобод людини, які повинні враховуватися у правотворчій та правозастосовній діяльності держави. Зазначено, що принцип верховенства права є фундаментальною основою демократичної держави та ключовим орієнтиром функціонування органів державної влади, судової системи і правової політики загалом.

У статті проаналізовано значення рішень Європейського суду з прав людини для формування сучасних стандартів правосуддя, зокрема у контексті забезпечення права на справедливий суд, правової визначеності, пропорційності втручання держави у права людини та ефективного судового захисту. Особливу увагу приділено впливу практики Суду на розвиток національного законодавства України, а також на формування правозастосовної практики національних судів. Показано, що застосування правових позицій ЄСПЛ сприяє гармонізації українського законодавства з європейськими стандартами та зміцненню гарантій захисту прав людини.

Окремо розглянуто проблеми імплементації рішень Європейського суду з прав людини у національну правову систему. Встановлено, що попри нормативне закріплення обов’язковості виконання рішень Суду та застосування його практики національними судами, у правозастосовній діяльності все ще існують труднощі, пов’язані з неоднаковим використанням правових позицій ЄСПЛ судами різних інстанцій, недостатнім рівнем системності їх застосування та потребою вдосконалення механізмів виконання рішень Суду. Зроблено висновок, що ефективна імплементація практики ЄСПЛ є важливим чинником розвитку правової системи України, підвищення рівня захисту прав і свобод людини та зміцнення принципу верховенства права.

Обґрунтовано, що рішення Європейського суду з прав людини мають значення не лише як інструмент міжнародного захисту прав людини, а й як важливий орієнтир для розвитку національного законодавства, удосконалення судової практики та формування сучасних стандартів правової держави в Україні.

Ключові слова: верховенство права, рішення Європейського суду з прав людини, практика ЄСПЛ, права людини, правозастосовна практика, імплементація міжнародних стандартів, судова практика.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.144.38

Ясніцький Д.С. Невиконання судового рішення як загроза принципу верховенства права: досвід України та країн ЄС

У статті досліджується проблема невиконання судових рішень як однієї з ключових загроз реалізації принципу верховенства права в сучасній правовій державі. Обґрунтовано, що ефективність судового захисту прав і свобод людини безпосередньо залежить не лише від законності та обґрунтованості судового рішення, а й від його своєчасного та повного виконання. Наголошено, що відсутність реального механізму виконання судових актів призводить до зниження довіри суспільства до судової влади, підриває авторитет державних інституцій та ставить під сумнів ефективність правового регулювання загалом.

У роботі проаналізовано наукові підходи до розуміння взаємозв’язку між виконанням судових рішень і принципом верховенства права, а також розкрито значення обов’язковості судових актів як важливої гарантії реалізації права на справедливий суд. Особливу увагу приділено дослідженню причин невиконання судових рішень в Україні, серед яких виділено недосконалість нормативно-правового регулювання виконавчого провадження, організаційні проблеми діяльності органів примусового виконання, недостатню ефективність контролю за виконанням судових актів та обмеженість доступу до інформації про майновий стан боржників.

Здійснено порівняльно-правовий аналіз підходів до забезпечення виконання судових рішень у державах Європейського Союзу. Встановлено, що у правових системах країн ЄС виконання судового рішення розглядається як невід’ємна складова права на справедливий суд і як обов’язковий елемент функціонування принципу верховенства права.

На основі проведеного дослідження сформульовано висновок про необхідність удосконалення національного законодавства України у сфері виконання судових рішень із урахуванням європейського досвіду та міжнародних стандартів правосуддя. Запропоновано напрями підвищення ефективності виконавчого провадження, зокрема шляхом посилення інституційної спроможності органів примусового виконання, розширення електронних механізмів доступу до інформації про активи боржників та забезпечення належного контролю за виконанням судових актів.

Ключові слова: верховенство права; виконання судових рішень; невиконання судового рішення; виконавче провадження; право на справедливий суд; правова визначеність; правова система Європейського Союзу.

Відкрити статтю>>>

https://doi.org/10.71404/2409-6415.144.39

У статті досліджується проблема невиконання судових рішень як однієї з ключових загроз реалізації принципу верховенства права в сучасній правовій державі. Обґрунтовано, що ефективність судового захисту прав і свобод людини безпосередньо залежить не лише від законності та обґрунтованості судового рішення, а й від його своєчасного та повного виконання. Наголошено, що відсутність реального механізму виконання судових актів призводить до зниження довіри суспільства до судової влади, підриває авторитет державних інституцій та ставить під сумнів ефективність правового регулювання загалом.

У роботі проаналізовано наукові підходи до розуміння взаємозв’язку між виконанням судових рішень і принципом верховенства права, а також розкрито значення обов’язковості судових актів як важливої гарантії реалізації права на справедливий суд. Особливу увагу приділено дослідженню причин невиконання судових рішень в Україні, серед яких виділено недосконалість нормативно-правового регулювання виконавчого провадження, організаційні проблеми діяльності органів примусового виконання, недостатню ефективність контролю за виконанням судових актів та обмеженість доступу до інформації про майновий стан боржників.

Здійснено порівняльно-правовий аналіз підходів до забезпечення виконання судових рішень у державах Європейського Союзу. Встановлено, що у правових системах країн ЄС виконання судового рішення розглядається як невід’ємна складова права на справедливий суд і як обов’язковий елемент функціонування принципу верховенства права.

На основі проведеного дослідження сформульовано висновок про необхідність удосконалення національного законодавства України у сфері виконання судових рішень із урахуванням європейського досвіду та міжнародних стандартів правосуддя. Запропоновано напрями підвищення ефективності виконавчого провадження, зокрема шляхом посилення інституційної спроможності органів примусового виконання, розширення електронних механізмів доступу до інформації про активи боржників та забезпечення належного контролю за виконанням судових актів.

Ключові слова: верховенство права; виконання судових рішень; невиконання судового рішення; виконавче провадження; право на справедливий суд; правова визначеність; правова система Європейського Союзу.

Відкрити статтю>>>

Статтю присвячено дослідженню ролі рішень Європейський суд з прав людини у забезпеченні принципу верховенства права в Україні. У сучасних умовах розвитку національної правової системи та європейської інтеграції України практика Європейського суду з прав людини набуває особливого значення як джерело формування міжнародних стандартів захисту прав і свобод людини, які повинні враховуватися у правотворчій та правозастосовній діяльності держави. Зазначено, що принцип верховенства права є фундаментальною основою демократичної держави та ключовим орієнтиром функціонування органів державної влади, судової системи і правової політики загалом.

У статті проаналізовано значення рішень Європейського суду з прав людини для формування сучасних стандартів правосуддя, зокрема у контексті забезпечення права на справедливий суд, правової визначеності, пропорційності втручання держави у права людини та ефективного судового захисту. Особливу увагу приділено впливу практики Суду на розвиток національного законодавства України, а також на формування правозастосовної практики національних судів. Показано, що застосування правових позицій ЄСПЛ сприяє гармонізації українського законодавства з європейськими стандартами та зміцненню гарантій захисту прав людини.

Окремо розглянуто проблеми імплементації рішень Європейського суду з прав людини у національну правову систему. Встановлено, що попри нормативне закріплення обов’язковості виконання рішень Суду та застосування його практики національними судами, у правозастосовній діяльності все ще існують труднощі, пов’язані з неоднаковим використанням правових позицій ЄСПЛ судами різних інстанцій, недостатнім рівнем системності їх застосування та потребою вдосконалення механізмів виконання рішень Суду. Зроблено висновок, що ефективна імплементація практики ЄСПЛ є важливим чинником розвитку правової системи України, підвищення рівня захисту прав і свобод людини та зміцнення принципу верховенства права.

Обґрунтовано, що рішення Європейського суду з прав людини мають значення не лише як інструмент міжнародного захисту прав людини, а й як важливий орієнтир для розвитку національного законодавства, удосконалення судової практики та формування сучасних стандартів правової держави в Україні.

Ключові слова: верховенство права, рішення Європейського суду з прав людини, практика ЄСПЛ, права людини, правозастосовна практика, імплементація міжнародних стандартів, судова практика.

Відкрити статтю>>>

У статті досліджуються актуальні проблеми кримінально-правової кваліфікації самовільного зайняття земельної ділянки та особливості правозастосування відповідних норм кримінального законодавства України. Наголошується, що земельні ресурси становлять важливий об’єкт правової охорони держави, а їх незаконне використання створює загрозу належному функціонуванню земельних відносин, порушує права власників і користувачів земельних ділянок та може завдавати істотної шкоди економічним інтересам держави й територіальних громад. У зв’язку з цим особливого значення набуває ефективність кримінально-правового механізму протидії таким правопорушенням.

У роботі здійснено комплексний аналіз змісту кримінально-правової норми, що передбачає відповідальність за самовільне зайняття земельної ділянки, з урахуванням положень кримінального та земельного законодавства України. Визначено основні елементи складу відповідного кримінального правопорушення, зокрема об’єкт, об’єктивну сторону, суб’єкт та суб’єктивну сторону, а також окреслено їх зміст і значення для правильної кримінально-правової кваліфікації таких діянь. Особливу увагу приділено аналізу об’єктивної сторони правопорушення, яка полягає у фактичному зайнятті або використанні земельної ділянки без належних правових підстав, а також розглянуто різні форми прояву такого діяння у практиці господарської діяльності та землекористування.

Окремо досліджено проблеми відмежування кримінальної відповідальності за самовільне зайняття земельної ділянки від адміністративної відповідальності у сфері земельних правовідносин. Зазначено, що відсутність чітких критеріїв визначення істотної шкоди та неоднакове тлумачення відповідних положень законодавства на практиці ускладнюють формування сталої судової практики. На підставі аналізу наукових підходів, норм земельного та кримінального законодавства, а також узагальнення сучасної правозастосовної практики сформульовано пропозиції щодо вдосконалення кримінально-правової кваліфікації таких діянь та підвищення ефективності кримінально-правового захисту земельних відносин.

Ключові слова: земельні відносини, самовільне зайняття земельної ділянки, кримінальна відповідальність, кваліфікація кримінальних правопорушень, правозастосування, кримінально-правова охорона земель.

Відкрити статтю>>>

У статті досліджено інституційні механізми запобігання зловживанню владою у системі публічної влади України як важливий елемент забезпечення законності, доброчесності та ефективності діяльності державних органів. Актуальність теми зумовлена тим, що зловживання владою або службовими повноваженнями залишається одним із найбільш поширених і суспільно небезпечних проявів службових правопорушень, що негативно впливають на функціонування державного апарату, підривають довіру громадян до органів влади та створюють передумови для поширення корупційних практик у сфері публічного управління.

У роботі проаналізовано наукові підходи до розуміння інституційних механізмів запобігання зловживанню владою та визначено їх місце у системі публічного управління. Розкрито роль нормативно-правового регулювання, діяльності спеціалізованих антикорупційних інституцій, механізмів фінансового контролю, внутрішнього аудиту та службового контролю у формуванні ефективної системи превенції службових правопорушень. Особливу увагу приділено значенню інструментів прозорості діяльності органів влади, доступу до публічної інформації та громадського контролю як важливих чинників мінімізації ризиків зловживання владою.

На основі проведеного аналізу визначено основні проблеми функціонування інституційної системи запобігання зловживанню владою в Україні, зокрема недостатній рівень координації між органами, що здійснюють контрольні та наглядові функції, наявність окремих прогалин у нормативно-правовому регулюванні, а також потребу у вдосконаленні механізмів внутрішнього контролю в органах публічної влади. Обґрунтовано необхідність подальшого розвитку інституційних механізмів запобігання таким правопорушенням шляхом підвищення ефективності взаємодії відповідних органів, удосконалення правового забезпечення їх діяльності та впровадження сучасних цифрових інструментів управління.

Результати дослідження можуть бути використані у науковій діяльності, нормотворчій практиці та процесі вдосконалення системи публічного управління з метою підвищення ефективності запобігання зловживанню владою та забезпечення належного рівня доброчесності публічної служби.

Ключові слова: зловживання владою; публічна влада; інституційні механізми; запобігання правопорушенням; антикорупційна політика; публічне управління; державна служба.

Відкрити статтю>>>

Стаття присвячена дослідженню принципу універсальності спадкового правонаступництва в динаміці розвитку цього фундаментального принципу спадкового права: від доктрини successio in universum ius, що була сформована в римського праві, – до аналізу його дії в сучасному законодавстві країн континентальної правової системи (Франції, Німеччини, Греції) та сучасному спадковому праві України. Окрему увагу зосереджено на аналізі особливостей реалізації принципу універсальності спадкового правонаступництва в законопроєкті щодо рекодифікації Цивільного кодексу України. Виявлено, що в умовах сучасних реалій українського суспільства, як-от: триваюча і масова зовнішня міграція українців, втрати цивільних та військових через повномасштабне вторгнення рф, цифровізація майнових відносин – перед традиційними інститутами спадкового права постають нові виклики, що вимагає переосмислення класичних принципів через призму сьогодення. Встановлено, що римському праву була притаманна доктрина спадкування як перехід спадкоємця у правове становище спадкодавця. Ідея successio in universum ius означала, що спадщина є єдиною масою, а спадкоємець займає місце спадкодавця не в окремому праві, а в комплексі прав та обов’язків.  Встановлено, що принцип універсальності спадкового правонаступництва притаманний законодавству країн континентальної правової системи. Зокрема, цивільне законодавство Франції, Німеччини, Греції містить норми щодо беззастережного прийняття спадщини, так і  правові механізми щодо захисту спадкоємця від надмірного боргового навантаження спадщини. Встановлено, що універсальність в чинному ЦК України проявляється практично в кожному інституті спадкового права, забезпечуючи таким чином стабільність та однозначність врегулювання посмертного правонаступництва. Здійснено аналіз Проєкту рекодифікації Цивільного кодексу, зокрема статті 1773 «Юридичні наслідки відмови від прийняття спадщини або її неприйняття» щодо відповідності цієї норми принципу універсальності спадкового правонаступництва. Встановлено, що принцип універсальності спадкового правонаступництва зберігає свою системоутворюючу роль і в умовах рекодифікації цивільного законодавства України, проте виявлено окремі термінологічні суперечності, зокрема щодо назви статті 1784 Проєкту ЦК.

 Ключові слова: спадкування, посмертне правонаступництво, універсальність, спадщина, спадкоємець.

Відкрити статтю>>>

У статті досліджується процес гармонізації законодавства України з правом Європейського Союзу у сфері регулювання фінансових послуг, який є важливим елементом європейської інтеграції та розвитку національного фінансового ринку. Аналізуються основні напрями адаптації українського законодавства до acquis communitaire ЄС, включно з регулюванням банківської діяльності, небанківських фінансових установ, ринку капіталу та захисту прав споживачів фінансових послуг. Особлива увага приділяється процесу імплементації директив та регламентів ЄС, зокрема MiFID II/MiFIR, у національні правові акти, що забезпечує прозорість і стабільність фінансових ринків, розвиток інвестиційної привабливості та підвищення довіри до фінансових установ. У статті також висвітлюється актуальність адаптації законодавства до сучасних викликів цифровізації фінансових послуг, розвитку фінтех‑сектору, електронних платежів та інноваційних сервісів, а також до вимог щодо протидії відмиванню грошей і фінансуванню тероризму. Особливу увагу приділено значенню інституційної спроможності регуляторних органів, яка включає не лише наявність чітко визначених повноважень, а й високий професійний рівень фахівців, здатних оперативно реагувати на зміни на фінансовому ринку, оцінювати ризики та забезпечувати дотримання встановлених стандартів. Важливим аспектом є удосконалення процедур ліцензування фінансових установ, що передбачає запровадження прозорих критеріїв відбору, моніторинг діяльності суб’єктів ринку та застосування ефективних механізмів контролю, включно з системами оцінки фінансової стійкості та управління ризиками. Показано, що процес гармонізації включає комплекс правових, організаційних та практичних заходів, спрямованих на формування конкурентоспроможного, прозорого та стабільного фінансового ринку, забезпечення захисту прав споживачів і підвищення інтеграції України у європейський економічний простір. Результати дослідження мають практичне значення для законодавців, регуляторів та учасників фінансового ринку, оскільки дозволяють окреслити пріоритетні напрями вдосконалення національного законодавства та інституційної системи фінансового регулювання з урахуванням вимог ЄС.

Ключові слова: гармонізація законодавства, фінансові послуги, право ЄС, ринок капіталу, банківське регулювання, цифрові фінансові послуги, захист споживачів.

Відкрити статтю>>>

У статті досліджено систему заходів запобігання розбійним посяганням з боку неповнолітніх в Україні як комплексний напрям кримінологічної діяльності, що поєднує загальносоціальні, спеціально-кримінологічні, віктимологічні та індивідуально-профілактичні засоби впливу. Обґрунтовано, що розбій, учинений неповнолітніми, належить до найбільш небезпечних форм насильницької корисливої злочинності, оскільки посягає не лише на право власності, а й на здоров’я та безпеку особи, а його вчинення свідчить про деформації правової соціалізації, кризу виховного середовища та вплив комплексу негативних соціальних чинників. Проаналізовано кримінологічно значущі особливості неповнолітніх як суб’єктів розбійних посягань, зокрема їхню підвищену імпульсивність, схильність до групового впливу, емоційну нестійкість, недостатню здатність до прогнозування наслідків власної поведінки та залежність від найближчого соціального оточення. Визначено основні детермінанти таких кримінальних правопорушень, серед яких сімейне неблагополуччя, шкільна дезадаптація, негативний вплив неформальних груп, поширення кримінальної субкультури, алкоголізація та наркотизація молодіжного середовища, а також наслідки воєнного стану, внутрішнього переміщення та психологічної травматизації дітей. Особливу увагу приділено характеристиці суб’єктів запобіжної діяльності та необхідності міжвідомчої координації між правоохоронними органами, підрозділами ювенальної превенції, закладами освіти, службами у справах дітей, органами місцевого самоврядування, соціальними службами, пробацією та сім’єю. Зроблено висновок, що ефективне запобігання розбійним посяганням з боку неповнолітніх можливе лише за умови відмови від вузького, переважно реактивного підходу, за якого діяльність державних органів зосереджується головним чином на реагуванні після вчинення кримінального правопорушення, та переходу до комплексної системи раннього виявлення криміногенних ризиків. Така система повинна передбачати своєчасне встановлення несприятливих соціальних, сімейних, психологічних і поведінкових чинників, які можуть сприяти формуванню у неповнолітнього насильницько-корисливої спрямованості.

Ключові слова: розбій; неповнолітні; запобігання злочинності; ювенальна превенція; кримінологічна профілактика; насильницька злочинність; криміногенні чинники.

Відкрити статтю>>>

У статті досліджуються організаційно-тактичні особливості початкового етапу розслідування шахрайства, що вчиняється під виглядом релігійної діяльності. Актуальність дослідження зумовлена поширенням випадків використання релігійних переконань громадян, авторитету духовних наставників та проведення релігійних або псевдорелігійних обрядів як засобу введення осіб в оману з метою заволодіння їхнім майном або грошовими коштами. Такі кримінальні правопорушення характеризуються високим рівнем латентності, складністю доказування та специфічними механізмами психологічного впливу на потерпілих, що обумовлює необхідність удосконалення криміналістичного забезпечення їх розслідування.

У роботі проаналізовано особливості початкового етапу досудового розслідування цієї категорії кримінальних правопорушень, визначено основні джерела отримання первинної інформації про злочин, а також окреслено типові слідчі ситуації, що можуть виникати на початковій стадії кримінального провадження. Особливу увагу приділено формуванню та перевірці слідчих версій, визначенню комплексу першочергових слідчих (розшукових) дій та організації взаємодії слідчого з оперативними підрозділами у процесі документування протиправної діяльності осіб, які використовують релігійну тематику для вчинення шахрайства.

Обґрунтовано, що ефективність розслідування значною мірою залежить від своєчасного встановлення кола потерпілих, фіксації обставин передачі майна чи коштів, вилучення матеріальних та цифрових носіїв інформації, а також використання спеціальних знань у галузі психології, релігієзнавства та лінгвістики.

Зроблено висновок, що підвищення ефективності розслідування шахрайства, вчиненого під виглядом релігійної діяльності, потребує комплексного застосування організаційних та тактичних заходів на початковому етапі досудового розслідування, удосконалення взаємодії між суб’єктами кримінального провадження та розроблення спеціалізованих криміналістичних рекомендацій, спрямованих на своєчасне виявлення та документування таких кримінальних правопорушень.

Ключові слова: шахрайство; релігійна діяльність; початковий етап розслідування; криміналістична тактика; слідчі версії; слідчі (розшукові) дії; психологічний вплив.

Відкрити статтю>>>